ҐРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА 1410 року
НАПЕРЕДОДНІ БИТВИ
Загальна політична ситуація
Битва при Ґрюнвальді стала найбільшим бойовим зіткненням Великої війни 1409 – 1411 рр.
Саму цю війну слід розглядати в контексті загальної військово-політичної стратегії Тевтонського ордену. Її кінцевою метою було створення Великої держави тевтонів – від острова Рюґен в Балтійському морі до Фінської затоки, зі включенням до складу орденських земель нинішньої Польщі, Литви, Білорусі, Псковщини і володінь Великого Новгорода. Це крім Померанії, Пруссії, Латвії та Естонії. Жемайтію, Литву та Польщу в перспективі чекала така ж доля, яка спіткала прусів – якщо не винищення, то онімечення.
Великий князь Литовський Вітовт (в хрещенні Олександр) Кейстутович і король Польщі Владислав ІІ Ягайло прекрасно це розуміли. Вони також усвідомлювали всю тяжкість боротьби з орденом ВКЛ і королівства Польського поодинці.
Саме небезпека з боку Ордену – основа тодішнього союзу Литви і Польщі. В ім’я державних інтересів великий князь і король відкинули давні образи, що було непросто, особливо для Вітовта. Адже Ягайло вбив його батька – великого князя Кейстута. Все ж двоюрідні брати в силу обставин пішли на союз двох держав.
Події 1408-1409 рр. стали прелюдією до Великої війни.
У червні 1408 року орденський війт з функціями судді (фогт) Нової Марки спалив кілька прикордонних польських сіл. Як уже сказано вище, влітку того ж року верховний магістр Ордену особисто об’їхав прикордонні з Литвою і Польщею замки Астродом, Торунь, Штразбург, Голомб та інші. Він упорядкував їх зміцнення, організував доставку з Марієнбурга артилерії, -бомбард -, проконтролював забезпечення спорядженням і запасами провіанту. Простежив, як зміцнюються замки Тильзит і Раґніт. Орденський війт Жемайтії отримав наказ перервати союз жмудинів з Литвою і заборонити литвинам купувати в Жемайтії мед, зерно й худобу.
З 7 вересня 1408 року замок Дрезденок перейшов у володіння ордена. Саме тоді жемайтійський фогт і кілька командорів (комтури) повідомляли в Марієнбург, що по Жемайтії уздовж і поперек ходять литвини, русини і татари, часто одягнені купцями, і підбурюють населення до повстання.
В кінці грудня 1408 року сталася таємна зустріч Вітовта з Ягайлом у Новогородку. Швидше за все, саме на цій зустрічі оформилася ідея спільного виступу Великого князівства Литовського і Польського королівства проти ордена. Ягайло та Вітовт вирішили почати війну з тевтонами заради повернення всіх захоплених ними спірних земель.
Вітовт не хотів починати війну передчасно. Тому він дивував хрестоносців своєю терпимістю до провокацій. Так, навесні 1409 року один з послів ордена, бранденбурзький комтур Марквард фон Зальцбах, роздратований невизначеними відповідями Вітовта на питання, кого великий князь буде підтримувати в прикордонних суперечках – Польщу з Мазовією або Орден, дозволив собі образити великого князя.
У розмові з його придворними хрестоносець висловився в тому сенсі, що великий князь вже тричі зрадив домовленостям з Орденом, а тепер має намір зробити те ж саме в четвертий раз. Пізніше ця нестриманість коштувала комтуру Маркварду фон Зальцбаху голови. Негайно Вітовт послав запит верховному магістру, уповноважив той свого посла на такі висловлювання. Ульриху фон Юнґінґену довелося вибачатися.
Ягайло та Вітовт тримали свій союз в таємниці. У листах до верховного магістра Вітовт запевняв того у своїх намірах дотримуватися умов Раційонського миру і в якійсь мірі зумів ослабити пильність хрестоносців. Вони до останнього моменту не втрачали надію вбити клин між Вітовтом і Ягайлом. Безсумнівно, великий князь прагнув виграти час для кращої підготовки до війни. Хоча хрестоносці не довіряли остаточно ні йому, ні Ягайлу, все ж першими війну не починали. Може бути, не були цілком готові або ж, як вважають деякі дослідники, хотіли показати себе всій Європі стороною, що захищається.
31 травня 1409 року в Жемайтії спалахнуло нове повстання. Жмудини раптово напали на Хрістмемель і спалили замок. В середині червня Жемайтію відвідав її колишній староста (від Вітовта) Румбольд Валімунтович. Вітовт зробив вигляд, що він тут ні до чого. У них з Ягайлом була домовленість почати війну «як поспіє зерно», тобто в середині липня.
Польща знову пред’явила претензії на замок Дрезденок. У зв’язку з цим Ягайло запропонував Тевтонському ордену вирішити спірні питання третейським судом і зажадав, щоби лицарі не заїжджали Жемайтію. Тим самим було поставлено під сумнів юридичне право ордену на Жемайтію. Посольство Ягайло до верховного магістра Ордену передало йому в кінці липня 1409 року ці умови, заявивши, що в разі їх неприйняття Польща підтримає Литву. У відповідь на це верховний магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген заявив, що він в такому випадку почне війну з Польським королівством.
Ягайло вислав посольство, яке 10 червня в Ельбінг (нині Ельблонґ), де знаходився верховний магістр, вручило йому скарги щодо прикордонних конфліктів. Ульріх фон Юнґінґен погодився задовольнити більшість претензій. Потім він в свою чергу послав до короля комтура з Торна (Торуня) зі скаргою на Вітовта, мовляв, повстання в Жемайтії піднялося з його допомогою. Потім приїжджали ще кілька посольств від ордена, що мали на меті розвідати, чи буде Ягайло допомагати литвинам і жмудінов. Ягайло стверджував, що не може дати відповідь, поки не висловиться коронна рада, призначений на 17 липня.
Зібравшись в Ленчиці, рада вирішила не залишати Литву. Тут же Ягайло відправив послів в Орден, які 1 серпня постали перед фон Юнґінґеном. Польський король погоджувався мирно вирішити всі суперечки через третейський суд за умови, що хрестоносці до самого вироку не будуть нападати на Жемайтію. Магістр домагався від послів відповіді на питання: чи буде Польща перешкоджати Ордену в розправі з повстанцями? Натомість він обіцяв не чіпати ні Ягайло, ні Вітовта, якщо той залишить жмудинів. Керівник посольства ґнєзненський архієпископ Міколай Куровський в запалі полеміки сказав:
«Перестань лякати нас, магістре, литовською війною. Якщо ти підеш в Литву, знай, що наш король Пруссію зброєю опанує. Противників Литви ми ворогами своїми вважати будемо».
НАПЕРЕДОДНІ БИТВИ
Обидві сторони готувалися до рішучої боротьби. Тевтонський орден придбав в країнах Європи додаткову зброю, у тому числі артилерію – бомбарди, продовольство. Орденське керівництво енергійно готувало до оборони замки і міста, набирало найманців, вело агітаційну кампанію на запрошення «лицарів-гостей», скликало місцеве ополчення. Орденське керівництво обрало оборонний варіант війни.
Ульріх фон Юнґінґен міркував категоріями свого часу і того ж чекав від своїх супротивників. Він готувався до відбиття ударів з різних сторін: з Литви, Польщі та Мазовії. Відбивши ці атаки, магістр вважав перейти в контрнаступ.
Тим часом військо ВКЛ зібралося біля витоків річки Нарев і пішло уздовж Західного Бугу до міста Червіньском на Віслі. Тут в районі Казініц воно 30 червня 1410 року поєдналося з військом Корони Польської, як і було передбачено на Брестської зустрічі в січні. З цього району 3 липня об’єднане військо Литви і Польщі рушила до кордону володінь Тевтонського ордену, в сторону Мариенбурга.
Перша важлива частина плану – об’єднання військ – була виконана блискуче. Вітовт швидко привів своє військо в Польщу, пройшовши шлях довжиною близько 600 кілометрів. З’єднання військ Вітовта і Ягайла стало повною несподіванкою для магістра. Коли один зі свідків переправи союзників через Віслу повідомив фон Юнгингеном, що бачив там Вітовта, той йому не повірив. Магістр звернувся до угорських послам, що був тоді у нього, і зі сміхом сказав:
«Все, що наважився розповісти ця людина, дуже схоже на вигадку. Адже найнадійніші наші розвідники принесли звістку, що польський король знаходиться і роз’їжджає біля річки Вісли і пробує, що правда, але не може переправитися через неї. Уже багато його воїнів загинуло в хвилях під час спроби перейти її вбрід. Вітовт же стоїть біля річки Нарев і не наважується її перейти ».
В реальності ж, поляки по понтонного мосту переправилися на правий берег Вісли, залишивши ні з чим хрестоносців, які зібрали головні сили біля міста Світло на лівому березі.
Вітовт і Ягайло добре орієнтувалися в мінливих обставинах. Магістру не вдалося нав’язати їм бій біля броду через річку Дрвенцу в районі ґміни (поселення) Куржентнік, де тевтони підготували вигідну позицію, зміцнивши її частоколом, засіками і артилерією. Бій на броді з самого початку поставив би союзників в невигідне становище. Після короткої наради командирів військо 10 липня відійшло вночі назад і, описавши значну дугу, попрямувало до Мариенбурга по дорозі між Пінської більшої і Острудскімі озерами, в обхід витоків р. Дрвенца.
Рано вранці 15 липня, перед сходом сонця, союзники вийшли з табору під Дубровно в напрямку на Фауль – Танненберг. Через 10 верст військо підійшло до озера Лаубензее (озеро Любень), де розмістилося трьома таборами (польським, литовським та татарським) уздовж зарослої чагарником болотистій заплави річки Маршу. Ягайло зібрався на месу в похідній каплиці, коли отримав повідомлення про появу в лісі за річкою орденських кінних роз’їздів.
Магістр точно обчислив маршрут противника. Він прибув в зазначений район днем 14 липня, випередивши союзників, розмістив табір на південь від села Грюнефельд і вжив заходів для зміцнення позиції.
Ульріх фон Юнґінґен розраховував розбудувати порядки ворожої кінноти перешкодами, деморалізувати її пострілами з гармат, засипати стрілами арбалетників і лучників. Магістр планував ввести в бій свою важку кінноту тільки після відбиття атаки ворога. Він сподівався, що противник понесе суттєвих втрат під час своєї атаки, які компенсують чисельну перевагу союзних військ.
БИТВА
На світанку 15 липня 1410 року обидва війська зустрілися на території, що займає приблизно 4 км між селами Ґрюнфельд (дослівно “Зелене поле”, згодом Ґрюнвальд, “Зелений ліс”, лит. Жальґіріс), Танненберг (від нім. “Ялинкова гора”, нині Стембарк, Республіка Польща), Людвіґсдорф (нині Людвіґово) і Фауль (нині Ульново).
Тутешні пологі пагорби заввишки більше 200 м. над рівнем моря розділялися досить широкими долинами. З трьох сторін місце битви було оточене лісами. Великий магістр, обчисливши маршрут ворога, першим прибув сюди з військами і вжив заходів для зміцнення позиції. За переказами, були вириті й замасковані «вовчі ями»- пастки, розставлені бомбарди (гармати), арбалетники і лучники. Ніби-то Ульріх фон Юнґінґен розраховував затримати ворожу кінноту близько цих перешкод і знищити її пострілами з бомбард, арбалетів і луків. Після цього відбити таким чином атаку і, завдавши ворогові втрат, кинути в бій свою кінноту. Великий магістр прагнув такими тактичними хитрощами компенсувати перевагу союзних військ в кількості.
Військо Тевтонського ордену мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 27 тисяч воїнів. Воно складалося з орденських «братів» (близько 250), військ Ордену, ленників — лицарів німецьких, польських, пруського та литовського походження із земель Ордену, загонів єпископів та міст, князя олесницького Конрада Білого та ін. Були представлені «гості Ордену», які були зібрані у хоругві Святого Георгія, що складалися в основному із німецьких і французьких лицарів, лицарів із Чехії, Сілезії, Швейцарії, Лівонії, а також найманців з Чехії, Моравії, Сілезії та інших.
Військо Королівства Польського і Королівства Руського очолював Король Вдадислав ІІ Ягайло. Воно нараховувало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18-20 тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців. Решта, швидше за все, військова обслуга — обозна або “люзна челядь”. Сучасні історики вважають, однак, що піхоти у війську, очолюваного на момент битви Ягайлом, не було.
Основу війська становили 42 хоругви з Королівства Польського, під проводом Ягайла також виступили 9 хоругов з Королівства Руського, в тому числі: по 1 з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель, 3 хоругви з Поділля; власну хоругву виставив Спитко з Тарнова, пан на Ярославі (Перемишльська земля), хоругва з Белза, власники якого в той час були ленниками Корони. У Війську, очолюваному Ягайлом були також 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Соколом, серед них, можливо був і Ян Жижка, майбутній вождь таборитів, а також воїни з моравців, силезців. Крім того вважають, що був у ньому загін, надісланий господарем Молдови — Олександром «Добрим» — ленником короля. До володінь господаря на той час входили і землі Буковини (Шипинська земля).
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт Кейстутович, воно мало 40 корогов і загальну чисельність близько 11-12 тисяч воїнів. До війська князя Вітовта входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь), руських (сучасна Україна) та жемайтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з: Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя (Бреста), Смоленська.
Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт (Сигізмунд) Корибутович очолював 51-шу корогву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), вірогідно набрану у волинських володіннях князя. Сам Жигимонт Корибутович під час битви знаходився у почті короля Ягайла.
На боці союзницьких військ також виступили загони татар числом від 1 до 3 тисяч воїнів (за даними Яна Длуґоша татар було всього 300), здебільшого вершників, на чолі з ханом Джелал ад-Діном, сином хана Тохтамиша.
Обидва війська вишикувалися навпроти один одного, уздовж північно-східної осі. Польсько-литовська армія розташувалася на схід Людвігсдорфа і Танненберга. Польська важка кавалерія утворила лівий фланг, литовська легка кавалерія — правий, багато найманців розташувалися по центру. Перед початком бою війська стали в три бойові лінії. Перша — авангард, друга — «вальний гуф», де знаходилися головні сили, третя — «вільний гуф» і резерв. Кожна бойова лінія, або гуф, складалася з 15-16 хоругов.
Військо хрестоносців розташувалося в дві бойові лінії. Третя лінія залишилася з магістром Ульрихом фон Юнґінґеном в резерві. Тевтонські лицарі зконцентрували проти військ Великого Князівства Литовського свою елітну важку кавалерію, що знаходилася під командуванням ґрандмаршала (Великого маршала) Фридріха фон Валленрода. Вона розташувалася біля селища Танненберг. Праве крило розташовувалося навпроти польського війська і було під командуванням великого комтура Куно фон Ліхтенштейном.
Хрестоносці, яким вдалося першими підготувати свою армію до бою, сподівалися спровокувати поляків і литовців атакувати першими. Їх полки, одягнені у важку броню, повинні були стояти під палючим сонцем по дві години, чекаючи нападу. В одній хроніці допускалося, що війська мали шурфи («вовчі капкани»), в які нападаюча армія повинна була впасти. Археологічні розкопки, проведені в 60-ті роки під Грюнвальдом ям не виявили. Орденські війська також намагалися використовувати вогнепальну зброю, але під час битви пішов дощ, і в результаті було зроблено тільки два залпи з бомбард.
Ягайло не поспішав починати атаку і союзне військо чекало символічної команди. Польський король в той час молився в похідній каплиці, у якій він відстояв дві меси поспіль, і, як пише Длуґош, весь час плакав.
Закінчивши молитися, Ягайло поїхав на пагорб, спустився до його підніжжя і почав висвячувати в лицарі кілька сотень молодих воїнів. Незабаром після промови Ягайла новим лицарям, від Ордену прибули два герольди. В одного на грудях був знак Священної Римської імперії — чорний орел на золотому полі, в іншого — герб князів Щецинських: червоний гриф на білому полі.
Герольди принесли два оголених меча — від верховного магістра Юнґінґена королю Польщі Владиславу ІІ Ягайлу і від ґрандмаршала Валленрода великому князю Великого Князівства Литовського Вітовту — і на словах передали виклик на битву. Такий зухвалий виклик мав на меті спонукати польсько-литовське військо першим піти в наступ. Відомі зараз як «Ґрюнвальдські мечі», вони стали одними з національних символів Литви та Польщі.
Не дочекавшись наказу Ягайла, Вітовт відразу після того, як хрестоносці відкрили вогонь з бомбард, послав в наступ татарську кінноту, яка перебувала на правому фланзі.
Перша лінія литовської армії, яка складалася з важких кінних воїнів (вершників) з криком «Вільна!» послідували за татарами хана Джелал ад-Діна (сина хана Тохтамиша, руйнівника Москви 1382 р.). Згідно з «Хронікою Биховця» частина татарських вершників з перших рядів провалилася до «вовчих ям», де вони загинули або отримали серйозні поранення, однак завдяки розгорнутому шикуванню більшість вершників об’їхали пастки. В даний час встановлено польовими дослідженнями археологів, що «вовчі ями »на полі були відсутні.
Це вигадка хроністів, аби підкреслити винахідливість такого способу ведення бою.
Вершники Великого Князівства Литовського атакували хоругви Великого маршала Фридріха фон Валленрода і, щоб вклинитися в бойові лави хрестоносців у важких обладунках, повинні були скидати супротивника з коня або вбивати його відразу. З цією метою татари використовували аркани, а вершники — списи з гаками. Приблизно через годину бою Валленрод наказав своїм лицарям йти у контрнаступ.
Щоб уникнути розгромної атаки важкоозброєних німецьких лицарів, татари і вершники литвинів відірвалися від противника і рушили в напрямку на північний захід від Танненберга. Почався відступ литвинів. Дослідники оцінюють цей хід неоднозначно. Одні, в основному польські автори, розглядають відступ литвинів як ганебну втечу, інші, переважно білоруські та литовські автори, говорять про тактичний маневр Вітовта.
Опинившись на деякий час наодинці з хрестоносцями, під їх натиском, частина литовських відділів почала відступати. Ян Длуґош зобразив Ґрюнвальдську битву як перемогу військ Польщі без чиєїсь сторонньої допомоги, однак це було спростовано сучасними істориками.
Ті висловили думку, що відступ був спланованим стратегічним маневром, запозиченим у Золотої Орди. Втім, такий ж відступ використовувався в битві на річці Ворсклі, де литовське військо зазнало розгромної поразки і Вітовт ледь залишився живий. Така версія спирається на німецькомовний документ, знайдений і опублікований шведським істориком Свеном Екдалом в 1963 році. Лист радив Великому магістру стежити за оманливим відступом противника. Стефан Тернбулл стверджував, що литовський відступ не зовсім підпадав під ті приймоми бою, що раніше застосовувався.
Такий відступ зазвичай робиться однією або двома військовими частинами, а не цілим військом, і такий удаваний відступ швидко перетворюється на контратаку.
Частина військ хрестоносців, що погналися за втікачами, була оточена і знищена у литовському таборі — за наказом Вітовта князь Лугвеній (Лугвен, Лінгвен) Ольгердович очолював Смоленську, Оршанську та Мстиславську хоругви, які перебували неподалік від правого флангу польської армії. Князь мусив був за будь-яку ціну втримати свої позиції, щоби прикрити поляків від удару у фланг бік і з тилу. Війська князя Лугвенія виконали це завдання, зазнавши значних втрат. На думку Яна Длуґоша заслуга в зупинці тевтонського натиску належить саме цим хоругвам, про що повідомляе:
«У цій битві руські лицарі Смоленської землі наполегливо боролися, стоячи під власними трьома прапорами, одні тільки вони не вдалися до втечі, і тим заслужили велику славу», однак ця позиція не визнається, зокрема, білоруським істориком Русланом Ґаґуа. Саме він нині є тим фахівцем, що проливає свтло на деякі контраверсійні моменти в описах битви, які прийнчято вважати канонічними. Ґаґуа є упорядником і автором, що увів до наукового обігу трактування опису «Хроніка конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написаного одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Важливо, що сучасна, позбпвдена міфологізації історіографія Грюнвальдської битви використовує такі важливі джерела з “орденської” сторони конфлікту, як так звані «Торнські (Торуньські) аннали» та «Хроніки Прусських земель» Йогана (у польських джерелах – Яна) фон Посільґе. Йоганн фон Посільґе, відомий також під ім’ям Йоганна Лінденблата (бл. 1340 – 1405) – німецький хроніст і священик, судовий вікарій єпископа Помезанії (нім. Pomesania), автор «Хроніки землі Прусської».
Російські ж історики, а рівночасно і вся російська державно-пропагандистська машина, століттями приписують ці хоробрі вчинки “російським смоленським полкам”, причому одразу трьом. В реальності Смоленськ, Орша та Мстислав були містами Великого Князівства Литовського, виставили на битву по одній хоругві, і нікого й нічого “російського” в них не було.
У той час, як литовські війська відступали, почалася велика кінна битва між польськими і тевтонськими силами. Хрестоносці під командуванням великого комтура Куно фон Ліхтенштейна зконцентрувалися на правому польському фланзі.
Настав час прямого зіткнення орденської та польської важкої лицарської кінноти.
Польським авангардом командував Збігнєв з Бжезі, Збіґнєв Бжезинський, маршал корони і штатний прапорононосець королівського знамена на чолі армії.
Вважається, що Збіґнєв з Бжезі є предком іншої людини з таким же іменем – Збіґнєва “Збіґа” Казімежа Бжезінського (1928 – 2017), — американський політолога, соціолога і державного діяча польського походження.
На самій битві штандарт, який безпосередньо помічав позицію короля, був приданий Краківській хоругві, а Збігнєв очолив групу із трьох хоругв, сформованих із найманців. У хоругві святого Георгія під його командуванням служили чехи і морави, а сам він ніс герб «Гонча» («Goncza»), призначений для відкриття битви.
Шість хоругов фон Валленрода не вдалися до переслідування литвинів, а приєдналися до атаки на польські хоругви. Надзвичайно цінним трофеєм військ Ордену могла стати велика хоругва Краківської землі, на яку було спрямоване вістря їхньої атаки. Здавалося, що хрестоносці вже захопили тактичну перевагу, і в один момент у гарячці бою великий коронний хорунжий Марцін із Вроцімовіц навіть випустив з рук краківську хоругву із зображенням білого орла, однак її підхопили інші польські лицарі.
«Щоб загладити це приниження і образу, польські лицарі в шаленому запалі кидаються на ворогів і всю ту ворожу силу, яка зійшлася з ними в рукопашному бою, перекинувши, валять на землю і розтрощують.» (»Хроніка «Яна Длуґоша).
Ударний лицарський загін орденської кінноти вклинився в глиб польських хоругв, схрестивши мечі та списи з кращими лицарями армії Ягайла – лицарями Краківської землі. Великою Краківської хоругвою, що стояла під Великою королівською хоругвою з білим орлом, і формально підпорядковувалася каштеляну Краківському, Кристину з Острова, фактично командував в бою Зиндрам з Машковіце.
У жорстокому бою прапор Польського королівства упав на землю. Це був найкритичніший момент битви при Грюнвальді (для німців – при Танненбергу).
Тевтони, які бачили падіння Краківської хоругви, сприйняли це падіння як божий знак і почали співати великодній гімн «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолавши”… (Christ ist erstanden von der Marter alle).
Тоді король Владислав ІІ Ягайло послав на допомогу резервні хоругви, в тому числі хоругву Галицької землі.
Цікава обставина – військо вчорашнього язичника Ягайла, що раптово став королем християн-поляків, йшло на військо ордена Пресвятої Діви Марії під урочистий спів молитви Їй же, Пречистій Діві: «Богородице Діво радуйся…»
У зустрічному кінному бою військам Ягайла доводилося важко, вони насилу стримували натиск 20 хоругов великого комтура Куно фон Ліхтенштайна.
Несподівано покинули поле бою найманці з Чехії та Моравії. Глава чеських і моравських найманців Ян Сарновський був поранений в голову. Після цього його воїни, близька 300 чоловік, відійшли з поля бою і зупинились у лісі.
Тільки після того, як королівський підканцлер Міколай Тромба присоромив їх, богемці та мораваки повернулися до битви. Ягайло розгорнув свої резервні війська — другу лінію армії.
Магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген мав у резерві ще 16 хоругв, приблизно третину армії хрестоносців. На п’ятій годині битви, побачивши, що литвини відступають, він вирішив, що з ними як бойовою силою все скінчено, і особисто повів свій резерв у тил польских військ.
Владислав ІІ Ягайло розгорнув свої останні резерви — третю лінію армії. Дійшло знову до епічної сутички закутих у броню кінних мас. Жорстокий рукопашний бій докотився до польського командування, і один з хрестоносців, пізніше ідентифікований як Леопольд або Депольд Кекеріц, кинувся навпростець до короля Ягайла. Секретар Ягайла, Збіґнєв Олесницький, врятував Владиславу ІІ життя. Отримавши королівську милість, згодом він став одним з найвпливовіших людей Польщі того часу.
Одночасно із боєм у центрі розташування польских хоругов, кіннота Вітовта успішно повернулася на поле бою і нанесла сильний та неочікувпний противником удар на лівому фланзі Ордену, кіннота якого загрузла в бою з польськими хоругвами і втратила маневреність.
Не виключено, що незважаючи на чисельну перевагу союзників, хитрий маневр Вітовта і стійкість полків Лунґвена (Симеона) Ольгердовича, тевтони все ж здобули б верх в цій битві, якби не зрада в їх власних лавах. Цю обставина російські історики ігнорують, а польські з обуренням відкидають.
У оглушливому гуркоті, брязкоті і шумі тодішніх боїв команди були практично не чути, тому їх замінювали сигнали, що подаються значками і прапорами. Прапороносець лицарів Кульмерланда, або Кульмської (Хелмінской) землі – васалів Тевтонського ордену, Ніккель (Нітце) фон Реніс подав своїм соратникам помилковий (чи зрадницький – є різні тлумачення) знак до відступу, чим викликав більше сум’яття в рядах орденських військ. Помітивши, що вороги прийшли в замішання і “показали спину”, Вітовт миттєво зреагував і атакував відступаючих ленників Ордену.
У великого магістра була можливість втекти з поля бою, але нібито він гордо заявив:
«Не дай мені Бог залишити це поле, на якому загинуло стільки доблесних мужів!». Великий магістр ордену Ульрих фон Юнґінґен у запеклому бою загинув. Польські хроністи славу знищення ворожого полководця приписують польському лицареві Добиславу Олесниці. Литовські, білоруські та татарські джерела стверджують, що Юнґінґен загинув у двобої або з самим ханом Джелал ад-Діном, або із мурзою Бах ад-Діном (Багардином).
У орденських хроніках теж записано, що верховний магістр Ульріх фон Юнґінґен загинув від руки татарського мурзи “Багардіна” (хана Бах ед-Діна). Загибель магістра від руки «невірного» мусульманина служила ще одним докором проти християнських государів Владислава ІІ Ягайла і Олександра (Вітовта). Саме для того, щоб відвести такий закид, хроніст Ян Длуґош написав у своїй хроніці, нібито магістра вбив «простий драб», тобто рядовий литовський воїн плебейського походження.
Інші польські патріотичні джерела приписують смерть Великого магістра своєму. Вони твердять, що фон Юнґінґен загинув від списа польського лицаря Добеслава (Добко) Олесницького.
На знаменитому полотні польського живописця Яна Матейки “Битва при Грюнвальді” Великий магістр гине під ударами сокир напівоголених і майже диких “жмудинів” (мешканці Жмуді, Жемайтії, – земель північного заходу Литви).
Після загибелі Великого магістра Юнґінґена і відмови частини тевтонських військ продовжувати бій, армія Ордену почала відступ, який частково перетворився на втечу.
За таких обставин Ґеорг фон Керцдорф – хорунжий відбірної хоругви св. Георгія – опустив прапор, став на коліна і здався в полон із залишками лицарів, яких залишилося всього 40 чоловік. Слідом за ними почали здаватися в полон іноземні лицарі, які перебували в армії Тевтонського ордена як гості, найманці, союзники чи піддані.
Багато хрестоносців, уникли оточення або вирвалися з нього, засіли в своєму ваґенбурзі (таборі з возів) біля села Грюнефельд (Грюнвальд). Оточений рядами возів, забезпечений піхотою, табір давав можливість оборонятися. Але успішної оборони не вийшло. Рішучою атакою ваґенбурґ був захоплений, майже всі його захисники вбиті. Велике число загиблих тут орденських воїнів пояснюється участю в цьому епізоді битви піхоти союзників, що складалася з селян і міщан. За звичаями того часу, прості люди не могли отримувати викуп за полонених. Тому піхота полонених не брала …
Приблизно о 18 годині вечора битва закінчилася взяттям польської та литовської піхотою вагенбурга Ордену).
Геройську смерть на полі брані взяли майже всі сановники Тевтонського ордену. Крім верховного магістра загинули великий маршал Фрідріх фон Валленрод, великий комтур (командор) Куно фон Ліхтенштайн, “великий шатник” (церемонімейстер) Альбрехт фон Шварцбург, великий скарбник (скарбник) Томас фон Мергейм, а також 14 комтури (командорів) і 15 війтів (глав міст, фогтов ). Одним словом, майже всі «ґроссбеґітери («великі хранителі»), за винятком великого госпітальєра (гроссшпіттлера) Вернера фон Теццінґена, якому вдалося втекти. Разом з ними «випили смертну чашу» 203 орденських лицарі, «а інших [вояків]- незліченна безліч», як зазвичай пишуть в подібних випадках.
Під час втечі загинув Генріх фон Швельбок – командир хоругви із Тухолі. Ще до битви він наказав носити перед собою два оголених меча і всім говорив, що не вкладе їх у піхви, поки не забарвить кров’ю ворогів. Вийшло з точністю навпаки.
Троє вельмож ордена – Генріх Шаумбург, фогт орденської провінції Самбія, Юрген Маршалка – зброєносець верховного магістра і Марквард фон Зальцбах – комтур Бранденбургу, були взяті в полон і вбиті вже після закінчення битви. Про вбивство Шаумбурга і Маршалка повідомляється, що причиною нібито послужило їх зухвала поведінка. Що стосується фон Зальцбаха, то що саме Марквард раніше образив Вітовта, будучи послом.
Вітовт побачивши його сказав по-німецьки «Du bist hier, Markward …» ( «Ти тут, Марквард …»). На це хрестоносець різко відповів:
«Так, і спокійно прийму те, що мені підготував нинішній день. А тобі, князь, то ж може принести день сьогоднішній або завтрашній, адже не в твоїй силі визначити долю!».
Розгніваний Вітовт подав знак, комтура відвели в жито і відрубали йому голову, незважаючи на заперечення короля Владислава ІІ Ягайла.
Бій відбувався з 12 до 18 годин. Ще дві години до заходу сонця (за місцевим часом сонце заходило 15 липня 1410 року о 19 годині 51 хв.) тривала гонитва за втікачами.
Всю ніч з 15 на 16 липня війська поверталися на поле переможної битви, вели полонених, везли захоплені хоругви і трофеї – коней, зброю, обладунки …
Неподалік від поля битви під слово честі Ягайло і Вітовт відпустили тих полонених лицарів та простих воїнів, що не належали до ордену.
Згідно із твердженнями хроністів, (скоріше за все це вигадки), у захопленому обозі переможці знайшли великий запас ланцюгів і мотузок, підготовлених хрестоносцями для полонених поляків і литвинів
Польський історик Стефан Кучинський стверджував, що з боку Ордену загинуло близько 18000 лицарів, солдат і челяді з обозу, приблизно 14 тисяч потрапили в полон. Трохи більше 1400 лицарів і кнехтів, в тому числі 77 арбалетників, зуміли дістатися до Марієнбурга. Втрати союзників убитими, імовірно, були на 2 – 3 тисячі осіб менше.
Точні втрати поляків невідомі, але хоругви ВКЛ втратили убитими і померлими від ран близько 10000 чоловік, тоді як загальні втрати союзників, включаючи татарські та інші загони, склали до 20000 осіб. Мабуть, і поляки втратили убитими близько 10000.
Околиці поля на протягом декількох миль засіяли трупи полеглих, а земля просякла кров’ю людей і коней. Повітря оголошували стогони поранених. Багато з них, не дочекавшись допомоги, замерзли і померли до ранку під холодним дощем.
На наступний день, 16 липня, на полі бою були знайдені тіла великого магістра Ульріха фон Юнґінґена та інших «гроссбегітерів». За наказом короля Ягайла на них одягли чисті білі савани і з пошаною відправили на возах в Марієнбург. 19 липня 1410 року їх поховали в каплиці Святої Анни Марієнбургского замку. Всіх інших убитих поховали на місці.
Хоругви та прапори тевтонських рицарів, їх васалів, «гостей» і союзників, захоплені поляками, король Владислав ІІ Ягайло наказав вивісити в Краківському кафедральному соборі. Там вони залишалися до часів горезвісного «Потопу», тобто, до середини XVII століття. Пізніше хоругви безслідно зникли в ході інтервенції, якою охоплено всю територію Речі Посполитої. Тевтонські прапори, захоплені литвинами, довгий час перебували в соборах Вільно (Вільнюса).
УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК ГРЮНВАЛЬДСЬКОЇ БИТВИ
Військові контингенти з українських земель увійшли як до війська Корони Польської, так і до армії Великого князівства Литовського.
Як зазначає відомий дослідник доктор історичних наук Михайло Відейко у своїй розвідці “Питання реконструкції озброєння учасників Грюнвальської битви “Київська хоругва”:
“…З історичних джерел відомо, що союзники виставили близько сотні тактичних підрозділів — хоругов, які презентували різні регіони Центральної та Східної Європи — від Познані до Кракова і Вільна, від Львова і Смоленська до Києва і Золотої Орди. На час Великої Війни з Орденом одна частина частина руських земель знаходилися під владою Корони Польської, інша — Великого Княівства Литовського (ВКЛ). Загалом, із сорока трьох vexillia (хоругов) ВКЛ, які перелічено у «Хроніці» Яна Длуґоша, більшість походила з руських земель, серед них згадана Київська — vexillum Kyoviensis.
Українські землі, що входили до складу Польського королівства, виставили до битви Львівську, Галицьку, Перемишлську, Холмську, Жидачівську, Теребовльську та три Подільські хоругви. Вочевидь, що переважно бойовий склад цих хоругв утворювали русини, себто українці.
Хіба що у Львівської хоругви ситуація могла бути дещо іншою. Український історик Денис Зубрицький, відомий дослідник Львова, наводить такі відомості про населення міста на початку XV ст., а точніше 1407 року: «Найбільше було німців, значна кількість русинів, декілька татар і поляків».
Відомо, що господар Молдови, до володінь якого входила і Північна Буковина, Олександр Добрий (Aleksandru cel Bun) надіслав загін воїнів на підтримку своєму сюзерену, королю Владиславу ІІ Ягайлу. У тому загоні могло бути чимало руських бояр і витязів (так у Молдові називали представників рицарського стану).
Великий князь Литовський Вітовт (Олександр) привів на поле битви 40 хоругв. Вони складались із русинів (українців), литвинів (білорусів та литовців), жмудинів (західних литовців), татар. Незначну частину війська складали вірмени і молдавани, що мешкали на теренах ВКЛ.
Власну хоругву в литовському війську очолював молодший брат короля Ягайла Жигимонт (Сигізмунд) Корибутович, а три «смоленські»
( власне смоленська, оршанська і мстиславська) – князь Лінґвен (Симеон).
Із 40 литовських хоругв хроніст Ян Длуґош поіменно називає 21: Віленську, Трокську, Гродненську, Ковенську, Лідську, Полоцьку, Вітебську, Новогрудську, Волковийську, Медницьку, Брестську, Пінську, Київську, Стародубську, Дорогичинську, Мельницьку, Кременецьку, Смоленську, хоругву князя Симеона Лінгвена Мстиславльського і хоругву якогось Георгія (Юрія). Із них, відповідно, Київська, Кременецька, Стародубська і Дорогичинська безпосередньо були з русинів, тобто були українськими.
Решта 19 хоругв не названі. При такому національному складі доцільно називати воїнів Вітовта не литовцями, а радше «литвинами», тобто підданими Великого князівства Литовського.
За стійким уявленням патріотичного загалу, одним з героїв битви став Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом (XIV ст.) — руський (український) боярин. За подвиги на полі Грюнвальдської битви він нібито був винагороджений королем Владиславом II Ягайлом трьома селами в Галицькій землі (насправді – під Теребовлею), воював, імовірно у складі Львівської Хоругви. Ця думка настільки укорінена, що 2005 року Укрпошта випустила на честь Івана Сушика поштову марку в серії «Історія війська в Україні».
Але низці дослідників вдалося встановити, що переказ про Іванка Сушика має всі підстави вважатися… дещо перебільшеним або спотвореним, якщо не вигаданим. Річ у тім, що згадка про подвиги Іванка Сушика, чи Іванка з Романова, з’являються аж 1578 року за правління короля Речі Посполитої Стефана Баторія. Саме тоді група руської шляхти з роду Романовських преставила на пітвердження привілеїв “на ґрунти” в районі Теребовлі документ про геройство Іванка Сушика з Романова у Грюнвальській битві і пожалування йому двох чи трьох сіл від короля Владислава ІІ Ягайла. Наскільки автентичним є той папір, сказати важко, але підробні грамоти подібного роду – загальне місце у питаннях про вигадане шляхетство XVI-XVIII ст. у Речі Посполитій. Жодного згадування про Іванка Сушика у документах початку XV століття не виявлено жодним дослідником.
При цьому рід Романовських дійсно відомий від кінця XIV ст. Серед іншого, представникам роду Романовських належав і відомий замок Свірж. Наприкінці XV століття одна з гілок роду змінила собі прізвище на Свіржські.
Ян Длуґош, на якого посилаються у розповдях про Сушика, ніде не згадує по якісь нагороди. Жодного згадування у документах про одного з Романовських, що називався би при цьому Іванком на прізвисько Сушик, не існує.
Втім, під 1451 роком зафіксовано один цікавий документ, де у Львові земський суддя Ян Голомбек із Зимної Води та земський підсудок Сцібор із Вишні посвідчили, що львівський підчаший Миколай із Романова та його небіж Мартин здійснили поділ маєтків. Миколай із Романова отримав наступну свою частку, а Мартин — свою. Серед Мартинових сіл опинилися Боричівка та Бересток, що, власне, вважаються подарованими саме Іванку Сушику за Грюнвальд… Оригінал цього документу у чудовому стані й зберігається в колекції документів Королівського замку у Варшаві. Чи був хтось з вищезгаданих панів нащадком Іванка Сушика і чи міг успадкувати маєтності героя – неясно, бо на це немає жодного документального підтвердження.
А от один із відомих Романовських із кінця XIV — початку XV століття, часу коли мав би жити Іван Сушик, писався в документах як Гліб із Романова або ж Гліб Детькович (Дедкович). Цей реальний персонаж з того ж місця, з роду Романовських, цікавий тим, що скоріше за все є нащадком Дмитра Детька (Дедко). Дмитро Дедько, (? — близько 1349) — галицький боярин за часів правителів Королівства Русі Юрія ІІ Болеслава і Любарта-Дмитра, воєвода перемишльський. У період 1340–1349 був фактичним правителем королівства та лідером його боярсько-олігархічної верхівки.
За будь-яких обставин, ким би не був типовий руський (український) герой битви при Грюнвальді, чи Іванком Сушиком, чи Глібом Детьковичем, тисячі русинів-українців були учасниками битви, а значить ми, їх нащадки, маємо пишатися роллю спадкоємців Грюнвальдської перемоги.
ПІСЛЯ БИТВИ
Союзники «стояли на кістках» три дні, після чого почали рух до Марієнбурга (нині Мальборк). Замок був обложений, проте втомлене і ослаблене польсько-литовське військо не наважилося на штурм. Вітовт відвів свої війська через загрозу східним рубежам князівства, польські ополченці прагнули повернутися додому до збирання врожаю. В результаті через декілька тижнів облогу було знято.
Завершив Велику війну Торуньський мир 1 лютого 1411 року. Мирні домовленості були відносно м’які для Ордену: він втрачав Жемайтію на користь Великого князівства Литовського, Добжинську землю на користь Польщі та виплачував грошову контрибуцію. Однак фактичне знищення армії, необхідність виплати контрибуції і викупу за полонених лицарів підірвали економічну могутність тевтонців — низка ганзейських міст відмовилось від союзу з ними, приплив найманців і лицарів з Центральної Європи скоротився.
Незабаром після цього, в ході Тринадцятирічної війни, Орден був остаточно розгромлений польською державою вже без участі Великого князівства Литовського і, позбувшись значної частини своїх володінь в східній Померанії, а також у Прусії, які потрапили під підпорядкування безпосередньо польській короні, визнавши васальну залежність від Польщі.
Орден проіснував до 1525 року, коли Великий магістр Тевтонського ордена Альбрехт Гогенцоллерн Бранденбурзький перейшов у протестантизм. і оголосив про створення герцогства Прусія — першої протестантської держави в Європі та світі. Релігійним натхненником та автором цього плану був проповідник Мартін Лютер.
СКЛАД ВІЙСЬК СТАНОМ НА 15 ЛИПНЯ 1410 р.
Хоругви і командири Тевтонського ордену*
*Спочатку вказано населений пункт або регіон, де формувалася хоругва, потім її командир. Командири десяти хоругв не встановлені.
1) Хоругва магістра велика. Ульріх фон Юнгінген (Ulrich von Jungingen);
2) Хоругва магістра мала. Ульріх фон Юнгінген;
3) Орденська. Маршал Фридріх фон Валленрод (Friedrich von Wallenrod);
4) Великого скарбника. Томас фон Мьоргайм (Thomas von Mörheym);
5) Великого командора. Куно фон Ліхтенштейн (Kuno von Lichtenstein);
6) Аленштайн (Allenstein) – нині Ольштинек (Olsztynek) в Польщі. Генріх Хайльсберг фон Фоґельзанґ (Heinrich Heilsberg von Vogelsang);
7) Альтгауз (Althaus) – нині Староґруд (Starogrōd) в Польщі. Еберхард фон Іппінбург (Eberhard von Ippinburg);
8) Балґа (Balga) – нині селище Вєсьолоє Калінінградською області РФ. Фридріх фон Цоллерн (Friedrich von Zollern);
9) Бартенштайн (Bartenstein) – нині Бартошице (Bartoszyce) в Польщі;
10) Бранденбург (Brandenburg) – нині місто Ушакова Калінінградській області РФ. Марквард фон Зальцбах (Markward von Salzbach);
11) Брунсберг (Brunsberg) – нині Бранево (Braniewo) в Польщі;
12) Брунсвік (Brunswik). Точна прив’язка до місця не встановлена.
13) Данциг (Danzig) – нині Ґданськ (Gdansk) в Польщі. Йоганн фон Шенфельд (Johann von Schönfeld);
14) Діршау (Dirshau) – нині Тчев (Tczew) в Польщі. Маттіас фон Беберн (Matthias von Bebern);
15) Ґрауденц (Graudenz) – нині Ґрудзьондз (Grudziadz) в Польщі. Вільгельм Ельфенштайн (Wilhelm Elfenstein);
16) Кьоніґсберг (Königsberg) – нині Калінінград. Ганс фон Гайдек (Hanеs von Heydeck);
17) Кніпхов (Kniephow) – нині передмістя міста Калінінграда;
18) Кульм (Kulm) – нині Хельмно (Chelmno) в Польщі. Воєвода Януш Оріховський (Janusz Orzechowski) і комтур Конрад фон Роппельн (Konrad von Roppeln);
19) Кульмськой землі (Kulmenland) – нині Хелмінське воєводство в Польщі (Ziemia Chelminska) в Польщі. Йоганн фон Зайн (Johann von Sayn);
20) Ласки (Lesken) – нині Ласки (Laski) в Польщі. Генріх Кушечке (Heinrich Kuszeczke);
21) Меве (Mewe) – нині Ґнєв (Gniew) в Польщі. Сигізмунд фон Рамунґен (Sigismund von Ramungen);
22) Майссен (Meissen) – нині місто в східній частині Німеччини;
23) Нессау (Nessau) – нині Нєшава (Nieszawa) в Польщі. Готфрід фон Хатцфельд (Gottfried von Hatzfeld);
24) Нойемаркт (Neumarkt). Нині місто Нове Място в Польщі. Йоганн фон Редер (Johann von Redere);
25) Ортельсберг (Ortelsberg) – нині місто місто Щитно (Szczytno) в Польщі. Альбертус фон Ечбор (Albertus von Eczbor);
26) Остероде (Osterode) – нині місто Оструда (Ostruda) в Польщі. Гамрат фон Пінценау (Gamrath von Pinzenau);
27) Помецанія (Pomezania) – частина Східної Пруссії, нині в Польщі. Марквард фон Різенбург (Markward von Riesenburg);
28) Раґніт – перша (Ragnit-1) – нині місто Нєман в Калінінградській області РФ. Генріх фон Каменц (Heinrich von Kamenz);
29) Раґніт – друга (Ragnit-2). Фрідріх фон Цоллерн (Friedrich von Zollern). Він же командир хоругви із Балга (див. № 8);
30) Роґґенгаузен (Roggenhausen) – нині Роґозно (Rogozno) в Польщі. Фрідріх Вед (Friedrich Wed);
31) Самбія (Sambia) – частина Східної Пруссії, нині в Польщі. Теодоріх фон Зонненбург (Teodorich von Sonnenburg);
32) Святого Георга (St. Georg). Георг Керцдорф (Georg Kerzdorff);
33) Страсбург (Strassburg) – нині Бродниця (Brodnica) в Польщі. Балдуїн Штоль (Baldwin Stoll);
34) Торн (Thorn) – нині Торунь (Torun) в Польщі. Альберт Роте (Аlbert Rothe);
35) Тухель (Tuchel) – нині Тухоля (Tuchola) в Польщі. Генріх фон Швельборн (Heinrich von Schwelborn);
36) Хайлігенбайль (Heiligenbeil) – нині г.п. Мамоново Калінінградській області РФ;
37) Хелсцберг (Helszberg). Точна прив’язка до місця не встановлена.
38) Швайднітц (Schweidnitz). Нині Олешніца (Oleśnica) в Польщі. Поморський князь Конрад Сьомий (Konrad VII);
39) Шьонзее (Schеnsee) – нині селище Ковальово в Калінінградській області РФ. Ніколаус фон Фільтц (Nicolaus von Viltz);
40) Шльогау (Schlöchau) – нині Члухув (Czluchów) в Польщі. Арнольд фон Баден (Arnold von Baden);
41) Штеттин (Stettin) – нині Щєцин у Польщі. Поморський князь Казімеж П’ятий (Kazimierz V);
42) Ельбінг – перша (Elbing-1) – нині Ельблонг (Elblang) в Польщі. Генріх Менх (Heinrich Mänch);
43) Ельбінг – друга (Elbing-2). Вернер фон Теттінґен (Werner von Tettingen);
44) Ельбінг – третя (Elbing-3). Ульріх фон Штоффен (Ulrich von Stoffen);
45) Енгельсберг (Engelsberg) – нині Покрживно (Pokrzywno) в Польщі. Бурхард Вобек (Burchard Wobek);
46) Лівонcька хоругва;
47) Хоругва вестфальских найманців;
48) Перша хоругва німецьких найманців;
49) Друга хоругва німецьких найманців. Йоганн фон Шьонфельд (Johann von Schönfeld). Він же командир хоругви із Данцига (див. № 13);
50) Друга хоругва німецьких найманців. Кунц фон дер Феста (Kunz von der Vesta);
51) Хоругва швейцарських найманців. Фон Фішберн (von Fischborn).
Великий маршал Фрідріх фон Валленрод командував лівим флангом орденського війська (проти війська ВКЛ), правим флангом – великий комтур Куно фон Ліхтенштейн (проти війська Корони).
Лицарі і прості воїни, які прибули з різних країн (крім найманців), повністю укомплектували хоругву Святого Георгія, а також увійшли до складу ряду інших підрозділів.
ХОРУГВИ КОРОНИ ПОЛЬСЬКОЇ
Хоругви і командири Корони Польської.
1) Королевська (Królеwska). Король Владислав (він же Ягайло). (Wladyslaw czy Jagiello);
2) Маршала Королівства Польського (Polskiego Królestwa marszalka). Збігнєв з Бжезя (Zbigniew z Brzezia);
3) Підканцлер Королівства Польського (Polskiego Królestwa podkanclerzego). Міколай Тромба з Вісліча (Mikolaj Traba z Wislicz);
4) Надвірна (Nadwórna). Анджей Цьолка з Зелехува (Andrzej Ciolka z Zelechówa);
5) Вадовицькка (z Wadowice). Ян Мензик з Домброва (Jan Mezyk z Dabrowy);
6) Великопольска (Wielkopolska). Вінцент з Ґранува (Wincent z Granówa);
7) Велюнської землі (Wielunskiej ziemi);
8) Вісліцького каштеляна (Wislickiego kasztelana). Клеменс з Москоржева (Klemens z Moskorzewa);
9) Вішнічська (Wisnicz), в т. ч. Воїни з Дубеча і Собен. Миколай Кміта (Mikolaj Kmita);
10) Войніцького каштеляна (Wojnickiego kasztelana). Анджей з Тенчина (Andrzej z Tęczyna);
11) «Ґонча» ( «Goncza»). Хоругву королівських “гінців» або “пажів». Анджей з Брохоціц (Andrzej z Brochocic);
12) Герба «Сирокомля» ( «Syrokomla» herb);
13) «Грифів» з Краківської землі ( «Gryfów» rodu z ziemi Krakówskiej). Зиґмунт з Бобрової (Zygmount z Bobrowej);
14) Ґнєзненського архієпископа. Миколай Куровський з Ґнєзно (Mikolaj Kurowski z Gniezna);
15) З Дембно (Dębno). Добеслав з Олеcніци (Dobieslaw z Oleśnicy);
16) Добржинської землі (Dobrzynskiej ziemi);
17) Калішської землі (Kaliskiej ziemi);
18) Краківська «велика» хоругва (Krakуwska «wielka»). Зиндрам з Машковіц (Zyndram z Maszkowic);
19) Краківського каштеляна (Krakówskiego kasztelana). Кристин з Острува (Krystyn z Ostrowa);
20) Краківського підкоморія (Krakówskiego podkomorzego). Петро Шафранцю з Пєсковій Скелі (Piotr Szafranc z Pieskowej Skaly);
21) Краківського воєводи (Krakówskiego wojewody). Ян з Тарнува (Jan z Tarnówa);
22) Куявської землі (Kujawskiej ziemi);
23) Ленчицької землі (Lęczyckiej ziemi). Ян Ліґенза з Бібрка (Jan Ligęza z Bobrky);
24) Люблінської землі (Lubelskiej ziemi);
25) Мазовєцька – перша (Mazowiecka-1). Князь Земовіт IV (Siemowit IV);
26) Мазовєцька – друга (Mazowiecka-2). Князь Земовіт IV;
27) Мазовєцька – третя (Mazowiecka-3). Януш I (Janusz I), князь Черський і Варшавський;
28) Остроржская (Ostroróg). Седзівой з Остроруга (Sedziwoj z Ostroróga);
29) Петркувська (Piotrków). Флоріан з Коритниці (Florian z Korytnicy);
30) Познаньська (Poznanska). Міколай з Чарнкува (Mikolaj z Czarnkowa);
31) Познанського єпископа (Poznanskiego biskupa). Войцех Ястшембець (Wojciech Jastrzebiec);
32) Познанського підстолія (Poznanskiego podstolia). Марцін з Славська (Marcin ze Slawska);
33) Сандецького каштеляна (Sádeckiego kasztelana). Крустін з Козічглува (Krystyn z Kozichglów);
34) Сандомирської землі (Sandomierskiej ziemi). Міколай з Міхалова (Mikolaj z Michalowa);
35) Сєрадзської землі (Sieradzkiej ziemi). Якуб з Конєцпола (Jakub z Koniecpola);
36) Сремська каштеляна (Sremu kasztelana). Ян з Обіхува (Jan z Obichowa);
37) Хелмської землі (Chelmskiej ziemi);
38) Шамотульская (Szamotul). Доброгост з Шамотул (Dobrogost z Szamotul);
39) Галицької землі (Halickiej ziemi).;
40) Львівської землі (Lwowskiej ziemi);
41) Подільської землі – перша (Podolskiej ziemi-1). Ян Жедевід;
42) Подільської землі – друга (Podolskiej ziemi-2). Ян Жедевід;
43) Подільської землі – третя (Podolskiej ziemi-3). Ян Жедевід;
44) Ярославсько-Тарнувська (Jaroslaw, Tarnów). Спитко (Spytko), генеральний староста руський (з Галицької Русі);
45) Перемишльської землі (Przemyskiej ziemi);
46) Чеська (Czeska), в ній чехи і сілезці. Ґнєвош з Далевіц (Gniewosz z Dalewic);
47) Моравська (Morawska). Ян з Жічін (Jan z Jicina);
48) Хоругва святого Георгія (Sw. Jerzego). Ян Сокол з Ламберка (Jan Sokol z Lamberku). У ній були наймані чехи і мораваки;
49) Хоругва особистої охорони короля. Жигимонт Корибутович (Zygmunt Korybutowicz). Хоругва складалася з литвинів і поляків.
Хоругви і командири Великого князівства Литовського
1) Брестська;
2) Бихівська;
3) Вількомирська (воєвода Вежґайло);
4) Віленська – перша (князь Войцех Монтвід, або Манівід);
5) Віленська – друга (князь Петро Ґаштольд);
6) Вітебська;
7) Володимир-Волинська;
8) Валківська;
9) Ґродненська (князь Михайло Монтвід, або Манівід);
10) Дрогичинського;
11) Друцька;
12) Заславльско-Мінська (князь Юрій Михайлович),
13) Київська (князь Іван Гольшанський);
14) Кобринська;
15) Ковенська;
16) Кревська (князь Ян Ґаштольд);
17) Кременецька;
18) Кричевська;
19) Лідська;
20) Лукомльськая;
21) Луцька (князь Федір Острозький);
22) Меднікська;
23) Мельницька;
24) Могилівська (князь Андрій Володимирович);
25) Мстіславльская (князь Лунґвен Ольгердович, він же Симеон);
26) Несвіжська (князь Іван Несвіжський);
27) Новгорода Великого (князь Лунґвен Ольгердович, він же Симеон);
28) Новгород-Сіверська;
29) Новогрудська (князь Жигимонт Кейстутович);
30) Оршанська (князь Лунґвен Ольгердович, він же Симеон);
31) Ошмянська;
32) Пінська;
33) Полоцька (воєвода Іван Немира),
34) Ратненська;
35) Слонімська;
36) Слуцька (князь Олександр Володимирович);
37) Смоленська (князь Лунґвен Ольгердович, він же Симеон);
38) Стародубська;
39) Трокська перша (нині – Тракай, Литва) – перша (воєвода Яуніс);
40) Трокська – друга (князь Гінвіт);
41) Ушпольская;
42) Чарторийська.
В тому числі:
З території сучасної Білорусі – 23 хоругви:
1) Брестська; 2) Бихівська; 3) Вітебська; 4) Валківська; 5) Гродненська; 6) Дрогичинська; 7) Друцька; 8) Заславльско-Мінська; 9) Кобринська; 10) Кревська; 11) Кричевська; 12) Лідська; 13) Лукомльська; 14) Могилівська; 15) Мстиславльська; 16) Несвіжська; 17) Новогрудська; 18) Оршанськая;
19) Ошмянська; 20) Пінська; 21) Полоцька, 22) Слонімська; 23) Слуцька.
З території історичної Білорусі – 8 хоругв:
1) Віленська – перша; 2) Віленська – друга; 3) Меднікська (нині Медінінкай у Литві); 4) Мельницька (Мельницька – місто в Підляшші, передане Короні Польській в 1569 г.); 5) Смоленська; 6) Стародубська; 7) Трокська – перша (нині Тракай у Литві); 8) Трокскій – друга.
З території сучасної України – 7 хоругв:
1) Володимиро-Волинська, 2) Київська, 3) Кременецька, 4) Луцька, 5) Новгород-Сіверська, 6) Ратненська, 7) Чарторийська.
З території Жемайтії (Литва)
1) Вількомирська (нині місто Укмерґе в Литві), 2) Ковенська (нині Каунас в Летува), 3) Ушпольска (в районі Вількомира, нині це район Укмерґе в Литві).
З території нинішньої РФ:
Хоругва числом декількох сот вояків з Новгорода Великого.
Татари:
Два татарських чамбула (хана Джелаль ед-Діна, сина Тохтамиша, і хана Бах ед-Діна (в більшій мірі він відомий як мурза Багардін).
У війську Вітовта воювали ті, що жили в Литві. Ними командував хан Бах ед-Дін (Багардін). Татари хана Джелаль ед-Діна походили з Кримського улусу Золотої Орди. У тому числі там були ногайці, які брали участь у всіх походах і великих боях Кримського улусу.
Чисельність татар в битві під Ґрюнвальдом в різний час оцінювалася в межах від 2 до 5 тисяч вершників. Сучасні історики, що у Джелаль ед-Діна і Бах ед-Діна було не більше 2 тисяч вершників.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
Барбашев А.И. Витовт: Последние двадцать лет княжения, 1410–1430. СПб.: типогр. И.Н. Скороходова, 1891. — XVI + 340 с.
Бохан Ю.М. Структура войска Вялікага княства Лі- тоўскага ў другой палове XIV — XV ст. // Castrum, urbis et bellum. — 2002. — C. 79—89.
Бохан Ю.М. Узбраенне войска ВКЛ другой паловы ХІV — канца ХVІ ст. — Мінск, 2002.
Бохан Ю.М. Зброя Вялікага княства Літоўскага 1385—1576. — Мінск, 2003.
Бохан Ю. Ваяры Грунвальдскай бітвы. — Мінск, 2010.
Гагуа Р.Б. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польского, с крестоносцами в год Христов 1410». Пинск: Полесский гос. университет, 2009. — 207 с.
Відейко М. Ю. Грюнвальд: хоругви зі Сходу. – Київ, 2010.
Длугош Я. Грюнвальдская битва. /Пер. с латин./ СПб.: «Наука», 2007. — 212 с.
Жаркой С. Рыцарские ордена в бою. М.: «Яуза», 2008. — 448 с.
Зутис Я. Грюнвальд — конец могущества Тевтонского ордена // Исторический журнал, 1941, № 9.
Караев Г.Н. Грюнвальдская битва 1410 года. М.: Воениздат, 1960. — 52 с.
Краўцевіч А. Тэўтонскі ордэн. Ад Ерусаліма да Грунвальда. Мн. «Навука і тэхніка», 1993. — 46 с.
Лапин Н.А, Турчинский А. Грюнвальдская битва: Разгром немецких рыцарей 15 июля 1410. М.: Воениздат, 1939. — 48 с.
Пашуто В., Ючас М. 550-летие Грюнвальдской битвы // Военно-исторический журнал, 1960, № 7
Танненберг, 1410 г. // Военно-исторический альманах «Новый солдат» № 94 (2002 г.) — 40 с.
Тарасов К.И. Погоня на Грюнвальд (Исторический роман). Минск: «Оракул», 1992. — 288 с.
Чаропко В. Великий князь Витовт. Мн.: «ФУАинформ», 2010. — 80 с.
Цярохін С. Славутыя адвагай на вайне: Да 580-годзя Грунвальдскай бітвы (1410–1990 гг.). Мн.: /б.в./, 1991. — 80 с.
Banderia Apud Grunwald = Chorągwie polskie pod Grunwaldem. [Cz.] 1 / Andrzej Klein, Nicholas Sekunda, Konrad A. Czernielewski. – Łódź: Alexander, 2000.
Banderia Apud Grunwald. [Cz.] 2, Chorągwie krzyżackie pod Grunwaldem = Teutonic Banners at Grunwald / Andrzej Klein, Piotr Nowakowski. – Łódź: Alexander, 2000.
Biskup M. Grunwaldzka bitwa. Geneza — przebieg — znaczenie — tradycje. warszawa: «interpress», 1991. — 212 s.
Grunwald: Szkic historyczny (Album jubilarny). Kraków, 1910. — 192 s.
Grunwald: 550 lat chwaly.(opracowali J. Kopczewski, M. Siuchninski) /wyd. 2-e/ Warszawa: Panstwowe Zaklady Wydawnictw Szkolnych, 1961. — 446 s.
Klein A., Secunda N., Czernielewski K. Banderia Apud Grunwald. Lodz: «alexander», 2000. // czh. 1. Choragwie Polskie pod Grunwaldem. Polish Banners at Grunwald.(130 s.) Czh. 2. Choragwie Krzyzackie pod Grunwaldem. Teutonic Banners at Grunwald.(122 s.)
Kuczynski S. Wielkа wojnа z Zakonem Krzyzackim w latach 1409–1411./2 wyd./Warszawa: MON, 1960. — 624 s.
Kuczynski S. Wielkа wojnа z Zakonem Krzyzackim w latach 1409–1411. /wyd. 2-е/ Warszawa: mon, 1960. — 624 s.
Kuczynski S. Bitwa pod Grunwaldem.katowice: zaklady Graficzne «Slask», 1987. — 216 s.
Majewski W. Kilka uwag o bitwie pod Grunwaldem. // Zapiski Historyczne (Torun), tom XXV, rok 1960, zeshyt 2.
Nadolski A. Bron: Stroj rycerstwa polskiego w sredniowieczu. Wroclaw: «ossolineum», 1979. — 128 s. (+ 65 illustr. a. Kleina).
Nadolski A.Grunwald: problemy wybrane. Olsztyn: OBN, 1990. — 242 s.
Nadolski A. Grunwald 1410. /wyd. 2-e/ warszawa: «Bellona», 1996. — 146 s.
Urban W. Tannenberg and after: Lithuania, Poland and the Teutonic Order in search of immortality. Chicago, 2002.