13 ПОЛК ЛЕГКОЇ ПІХОТИ У БИТВІ ПРИ ВАТЕРЛОО 18 ЧЕРВНЯ 1815 РОКУ. ДО 205 РІЧНИЦІ ПОДІЇ, ЩО ВИЗНАЧИЛА ДОЛЮ ЄВРОПИ

ВСТУП

Учасники Секції Наполеонівських війн ГО ДВКА кілька разів брали участь у масштабних заходах, які щороку відбуваються на полі знаменитої битви у Бельгії. Ми вже публікували звіт про участь делегації ГО ДВКА у грандіозному відзначенні 200-річного ювілею битви при Ватерлоо у червні 2015 року.  Про привід цьогоріч годі й казати – у ці червневі дні  виповнилося 205 років від дня грандіозного побойовища.

Займаючись вивченням історії конкретного підрозділу наполеонівської армії, – 13 полку легкої піхоти, – сьогоднішню публикацію ми присвячуємо солдатам і офіцерам   полку, що вкрили себе славою на полі Ватерлоо.

І. ДЕНЬ БИТВИ

Атака кірасирів на плато Мон-Сен-Жан. Битва при Ватерлоо 1815 року. Картина Фелікса-Анрі-Еманнюеля Філіпотто (1815-1884). 

 

«Мене часто запитують, чи не повинні ми зараз, в епоху європейської єдності, забути про Ватерлоо і про битви минулого.

Ось моя відповідь:  історію неможливо забути, і нам треба нагадати собі про відвагу тисяч людей з багатьох країн,

які боролися і загинули за кілька годин 18 червня 1815 року, і про те, чому їх доблесть і готовність до самопожертви дали Європі мир на 50 років».

 Фельдмаршал Артур Велслі, 1-й герцог Веллінґтон

Битва при Ватерлоо відбулася 18 червня 1815 року між наполеонівською Північною армією  Франції та британсько-союзною й прусською арміями. Вона стала останньою битвою Наполеонівських війн. 

Після прибуття Наполеона з острова Ельби і трумфального відновлення імперії під час “Ста днів”,  ще до вступу  Наполеона в Париж, союзники оголосили його поза законом, а через кілька днів почалася мобілізація союзних армій Сьомої антифранцузської коаліції.

До 10 червня Наполеон мав у своєму розпорядженні 198 тисяч військ, з яких тільки 128 тисяч можно було задіяти у кампанії.

У той же час союзники відразу виставили 700 тисяч, а Олександр І, імператор Російської імперії, обіцяв один виставити до мільйона російських військ вторгнення.

Наполеон мав  був тільки один шанс на перемогу – постаратися розбити союзні армії по частинах, до закінчення їх мобілізації.  14 червня Наполеон рушив до Бельгії, форсувавши  р. Маас в районі Шарлеруа. Він вирішив розгромити противників по частинах і стрімко вдарив  на прусську армію фельдмаршала Гебгарда Леберехта фон Блюхера.

15 червня Наполеон направив маршала Мішеля  Нея стримувати наступ британського головнокомандувача фельдмаршала Артура Уелслі, 1-го герцога Веллінґтона біля  Катр-Бра, а сам 16 червня наніс удар по військах Блюхера при Ліньї.

У битві при Ліньї Блюхер був розбитий, був збитий з коня, втратив свідомість і ледь не потрапив у полон, але затримка резервного французького корпусу Друе д’ Ерлона врятувала прусську армію від повного знищення. 

17 червня французька армія зупинилася на відпочинок. Тим більше, що літо було типово бельгійським –  поперемінно періщив дощ і армії рухалися розгрузлими від потоків води дорогами. Недарма Бельгію називали через особливості клімату “сечовий міхур Європи”.

Наполеон доручив угрупованню військ у складі ІІІ корпусу Жерара, IV корпусу  Вандамма, 21 піхотної дивізії  Теста зі складу VI корпусу,  дивізії П’єра Сульта (сина маршала Франції) з І кавалерійського Пажоля та 2 кавалерійського корпусу Екзельманса під загальним командуванням маршала Еманюеля  Ґруші чисельністю в 36 тисяч  чоловік переслідувати Блюхера, частини якого відійшли з поля битви при Ліньї у невідомому напрямку.

Наказ імператора  було сприйнятий Ґруші як сувора вказівка рухатися в напрямку на Вавр, хоча в реальності його завданням було саме переслідування прусської армії.

Сам Наполеон рушив на північ,  на Брюссель. Британсько-союзна  армія під командуванням герцога Веллінґтона зайняла позицію в 22 км від Брюсселя, на плато Мон-Сен-Жан.

Мапа Нідерландів та Бельгії. Перша чверть ХІХ ст.

Всього у Наполеона було 69 тисяч чоловік: 48 тисяч піхоти, 14 тисяч кавалерії і 246 гармат з 7 тисячами вояків обслуги.

Бронзова кінна статуетка “Імператор Наполеон І Великий”. Скульптор Альфред д’ Орсе.

 Велінґтон мав армію в 72 тисяч чоловік: 50 тисяч піхоти, 11 тисяч кавалерії та 228  гармат з обслугою числом 6 тисяч чоловік.

У його армії було 24 тисяч британців, 6 тисяч солдатів з Королівського Німецького Легіону. Інша частина його армії: 17 тисяч голландців та бельгійців, 11 тисяч Ганноверців, 6 тисяч брауншвейгців і 3 тисяч нассаусців. В армії Блюхера було близька 122, 5 тисяч вояків і до 80 гармат, але корпуси його Нижньо-Рейнської та Сілезської армій не всі були однаково готові вступити в бій.  На поле бою при Ватерлоо пруссаки привели не більше 53 тисяч вояків. 

Після битви при Ліньї і бою при Катр-Бра Наполеон вважав себе досить захищеним з боку пруссаків, відкинутих, за його припущенням, до річки Маас і переслідуваних маршалом Ґруші та героєм битви при Ліньї  Жераром. Тому він вирішив скористатися розрізненістю сил союзників і розбити армію Веллінґтона до її з’єднання з пруссаками.

Бронзова кінна статуетка “Артур Уелслі, перший герцог Веллінґтон”. Скульптор Альфред д’ Орсе.

Веллінґтон, отримавши обіцянку від Блюхера з’єднатися з ним на наступний день, вирішив прийняти бій на позиції біля Ватерлоо.  

Щоправда, Блюхер, якби був притомний, після поразки при Ліньї скоріше за все повів би армію на схід, в бік Пруссії, але за нього командування здійснював начальник штабу генерал-лейтенант Август Нейтгардт фон  Ґнейзенау, і той таки дав розпорядження по прусській армії рухатися на з’єднання з Веллінґтоном.

Позиція, обрана Веллінґтоном ще за рік до кампанії 1815 року, знаходилася на плато Мон-Сен-Жан, по обидва боки від брюссельської дороги, від селища Мерб-Брен до ферми Лавалетт.

“Залізний герцог” розташував свої війська вздовж Оенської дороги по гребеню плато Мон-Сен-Жан, слідуючи своєму старому прийому часів Піренейської війни 1807-1814 років: велика частина його підрозділів була розміщена за гребенем плато, на зворотному схилі пагорба, прихована таким чином від очей ворога, а також від прямого артилерійського обстрілу.

Панорамна зйомка поля битви при Ватерлоо

Через зливу напередодні, що зробила терен непроїжджим для артилерії та кавалерійських мас, бій почався 18 червня 1815 лише об 11.35 атакою французької армії на «замок», вірніше, укріплену ферму Юґомон.  

Атакою командував брат Наполеона І Жером,  командир 6 піхотної дивізії ІІ корпусу генерала Рея, що не відзначався особливим хистом полководця, а в бутність королем Вестфалії  був заарештований у столиці м. Касселі за пияцтво й скандали власною лейб-гвардією.

Ця атака була запланована як відволікаюча, але в реальності вона відвернула значно більші сили французів,  ніж планувалося. І хоча  Веллінґтон не міг перекидати  туди війська  і ті боронилися, майже не отримуючи резервів,  французи штурмували Юґомон увесь день з фанатичною впертістю та великими втратами. При штурмі Юґомона загинув командир бригади з дивізії Жерома, генерал Бодуен.

Замок Юґомон і ліс біля нього захищали англійські гвардійці, ганноверскі стрільці та легкі частини Нассау.

На Юґомон було кинуто слідом за дивізією Жерома Бонапарта решту військ ІІ корпусу Рея  – дивізію Фуа та одну з бригад дивізії Башлю.  

Їм вдалося зайняти ліс, потім їх вибили звідти, потім ліс був знову узятий.  

Веллінґтон відвів ганноверців і нассаусців з лісу через великі втрати, підсилив гарнізон ферми шістьма гвардійськими ротами Кука і відправився в центр усього  розташування британсько-союзної армії.  Веллінґтон зі штабом стояв під високим деревом, в’язом, “деревом Веллінґтона”, який після битви було спиляно, а його деревину  використано на виготовлення пам’ ятних сувенірів у вигляді меблів, тростинок і шкатулочок.

Одна з перших мап битви при Ватерлоо. 1816 рік

Тим часом бригадний генерал Жером Бонапарт вже вкотре атакував «замок» Юґомон, незважаючи на те, що не мав такого наказу, а дивізійний генерал  Рей кілька разів, навпаки, наказував йому припинити атаки. Але брат імператора іґнорував накази корпусного начальника.

Ці атаки проти невеликого гарнізону замку дорого коштували французам.

Тим часом близька 13.00  Наполеон помітив на горизонті появу передових частин прусського корпусу фон Бюлова біля каплиці та села Шапель-Сен-Ламбер.  Загін кавалерії кинувся вперед. Генерал Бернар, ад’ютант Наполеона, який очолив цей загін, на березі струмка Лан побачив розстрільну стрільців  прусської армії.  

У той же час гусари з 7  гусарського полку полковника Марселена де Марбо взяли в полон унтер-офіцера 2 Сілезького гусарського полку,  який віз депешу Веллінґтону, в якій значилося, що 4 корпус генерала фон Бюлова зайняв Шапель-Сен-Ламбер і рухається до поля битви.

Не  залишалося ніяких сумнівів, що Блюхер зовсім не відступає до Маастріхту, а наближається до місця бою.

Поле битви при Ватерлоо. Від з балюстради пам’ятника “Пагорб лева” і схема битви. 

Наполеону необхідно було в найкоротші терміни досягти вирішального успіху. Імператор Франції негайно відправив ще одну депешу маршалу Ґруші, викликаючи його до Белль-Алльянсу. 

Імператор змушений був розвернути проти пруссаків  VI корпус генерала Мутона, графа де Лобау, чисельністю 10 тисяч чоловік.

Настав час артилерії.  Наполеон провів потужне бомбардування позицій  противника вогнем великої артилерійської батареї з 88  гармат – армійської артилерії корпусу

д’ Ерлона та частини гвардійської артилерії, що розтягнулася майже на кілометр напроти ворожих позицій.

Однак ефект від французьких снарядів виявився напрочуд слабкий. Існує припущення, що причиною була земля, розмокла після дощу. Вона не давала ядрам рикошетити, а під час вибуху бомб і гранат «з’їдала» енергію уламків і поглинала ударну хвилю. Ця теорія була навіть перевірена експериментально. Кожен, хто бував на полі Ватерлоо, пам’ ятає руду глинисту землю, перемішану з полеглим колоссям жита, яким поросли всі прилеглі до плато Мон-Сен-Жан поля.

Після бомбардування почалася велика атака піхоти І корпусу дивізійного генерала Друе д’ Ерлона під загальним командуванням маршала Мішеля Нея.

О 13.30 в  атаку пішли 16 тисяч піхотинців  під командуванням генералів  Кіо дю Пассажа (командував замість вибулого через хворобу генерала Аллікса де Во), Донзело, Маркон’є та Дюрютта.

Маршал Ней скеровує у наступ піхоту І корпусу дивізійного генерала Друе, графа д ‘Ерлона. Малюнок Бернара Коппенса (Бельгія)

Всі генерали, крім Дюрютта,  застосували дуже дивне щільне шикування, що згодом завадило їм перешикуватися і взагалі ускладнило атаку.  Справа в тому, що при розгорнутому шикуванні батальйону,  що складався з шести рот, він займав по фронту близько 100 метрів, глибина – приблизно 3 метри. Колона до атаки по фронту складалася з двох рот  (так званий “дивізіон”) – близько 25 метрів, а в глибину налічувала дев’ять шерег – приблизно 30 метрів.

Для 1815 року була характерна якраз побудова батальйону в колону подивізіонно.  При цьому дивізіони  (дві роти) розташовувалися один за одним на ротних дистанціях (відстань дорівнює довжині фронту роти – близько 15 метрів).

У разі необхідності вона могла швидко перешикуватися як у каре, так і в лінію.   Батальйони були мобільні і могли ефекивно маневрувати на полі бою

Проте Друе д’ Ерлон,  можливо за наказом Нея,  чомусь  вишикував свої дивізії відразу в розгорнуті батальйонні лінії, щось на зразок античних громіздких фаланг.

Дивізія Маркон’є, що складалася з восьми батальйонів, в глибину налічувала 24 шереги (близько 75 метрів в глибину),  дивізія Донзело (9 батальйонів, у тому числі 13 полк легкої піхоти) – 27 шерег.   І протистояти можливій  атаці кавалерії вони були просто нездатні, що і довели наступні події .

Втім, в момент атаки бойовий дух солдатів д’ Ерлона був високий, вони рвалися в бій, підбадьорюючи себе вигуками Vive l’ Empereur – “Хай живе імператор!”

Спускаючись в долину,  дивізії д’ Ерлона тимчасово опинилися в «мертвій зоні» – просторі, не прострілюється артилерійським вогнем.  

Бригада генерала Кіо де Пассажа, яка очолила колону дивізії 1 дивізії корпусу, прийнявши вправо, натрапила на рушничний вогонь  ганноверських вояків 2 легкого батальйону КНЛ майора Георга фон Барінґа, які засіли в спорудах ферми Ла-Е-Сент.

Французькі піхотинці досить швидко витіснили противника з саду перед фермою, але, наштовхнувшись на щільний живопліт і кам ‘яну огорожу, потрапили в те ж положення, що їхні товариші біля Юґомону.

Солдати Кіо спробували штурмувати ферму,  проте їх рушниці були марні проти німецьких стрільців англійського короля, що сховалися за товстими стінами  кам’яних будівель.  

Захисники садів Ла-Е-Сента відступили всередину будівлі, коли французи обрушилися на них переважаючими силами.  Тоді власне перша бригада Кіо де Пассажа спробувала зайняти ферму; але Ла-Е-Сент оточували кам’яні стіни, а на брюссельській дорозі не було гармат. Легкі піхотинці Королівського Німецького Легіону оборонялися успішно, відстрілювалися з укриттів.

Веллінґтон, бачачи, що стрільці фон  Барінґа потрапили у скрутне становище, висунув їм на допомогу 5 батальйон Королівського Німецького Легіону зі складу бригади Омптеди. Цей батальйон витіснив французьку піхоту з саду, що оточував ферму, але сам потрапили під нищівну атаку “залізних людей” – французських кірасирів  генерала Траверса.

Почавши підйом на плато Мон-Сен-Жан,  колони д’ Ерлона потрапили під зосереджений вогонь стрільців 95 стрілецького полку, що засіли в піщаному кар’єрі за фермою  Ла-Е-Сент, а також всієї бригади Ван Бійландта, що висунулася за Оенську дорогу.

Французська піхота, розгорнута у величезні дивізійні фаланги, під вогнем противника подолала узвишшя довкола дороги на Оен, піднялася безпосередньо на край плато Мон-Сен-Жан, ще більше зблизивши дистанції  між шерегами і вояками.

Такі щільні бойові прядки призводили до більших втрат від зосередженого вогню артилерії та  англійської, шотландської, ганноверської  та голандсько-бельгійської піхоти.

У цей момент почало позначатися зовсім непридатне для атаки громіздке шикування  дивізій Д’Ерлона. Колони, ухиляючись від вогню британській піхоти,  почали маневрувати, наслідком  чого стало замішання і безлад.

У цей момент Д’ Ерлон дав наказ барабанщикам бити сигнал до атаки, і розгублені було солдати знову піднеслися духом.

Дивізії Донзело і Маркон’є  своїм напором змусили бригаду Ван Бійландта відступити за живоплоти обабіч Оенської дороги, а дивізія Дюротта, яка наступала на правому фланзі корпусу д’ Ерлона, вичавила нассаусців  з ферми  Паплотт і почала погрожувати флангу ганноверців з бригади Беста.

Принаймні частина вояків І корпусу Північної армії Наполеона продерлися через гущавину живоплотів і захопили працдарм на плато Мон-Сен-Жан.

Голандсько-бельгійська дивізія Перпонше, неабияк пошарпана 16 червня у бою при  Картр-Бра, не змогла втримати напір  французької піхоти.  Центр союзної армії було практично прорвано.

Картина “Битва при Ватерлоо” пензля Уїльяма Седлера

Але в цей момент щільні бойові порядки французської піхоти, масивні  колони остаточно продемонстрували свою непридатність ефективно атакувати.

Дивізія Донзело, досягнувши живоплоту, спробувала розвернутися до атаки, але її батальйони, збивши і без того малі  інтервали між підрозділами при підйомі, остаточно змішалися, намагаючись перешикуватися.

Французькі стрільці вольтижерських рот, розтягнуті в розстрільні по парах, прикриваючи одне одного, переслідуючи голландців та бельгійців Перпонше, почали перебиратися через живопліт.

І тут дійшло до прямого зіткнення старих знайомих по війні в Іспанії – французської та англійської й шотландської піхоти.

Назустріч дивізії Донзело герцог Веллінґтон висунув дивізію генерала-лейтенанта сера Томаса Піктона, який прославився в Іспанії під час Піренейській війни.

32 (Корнуольський) піхотний  полк атакував французьких стрільців в лоб, 95 стрілецький вів вогонь зі штуцерів з боку піщаного кар’єра, а  42 шотландський  піхотний полк “Чорна Варта” (“Black Watch”)  вдарив їм у фланг.

Французські вольтижери не встигли зібратися і почали відступ.  Переслідуючи збитих з позицій стрільців, британські підрозділи перетнули огорожу з вічнозеленого чагарника,  де натрапили на збиту в щільну масу дивізію Донзело, негайно відкривши по ній батальний вогонь майже впритул.

Томас Піктон, скориставшись моментом, кинув свої полки в атаку на багнети, яка йому самому коштувала життя – французська куля влучила у лоба екстравагантному генералові, який у бою носил цивільний костюм.

Французькі підрозділи, які й без того змішалися, збилися в безладну купу, намагаючись відбиватися від британців,  що раптово масою виникли перед ними, ведучи вбивчий вогонь зі своїх мушкетів Браун-Бесс.

Завдяки діям Піктона,  Перпонше вдалося зібрати свою розпорошену дивізію.

Тим часом колона Маркон’є обігнала дивізію Донзело, що відбивалася  від піхоти з туманного Альбіону, і почала перетинати живопліт, що був, так би мовити, вічнозеленим фортечним муром плато Мон-Сен-Жан, коли натрапила на шотландську бригаду генерала сера Деніса Пека. 92 шотландський полк “Горяни Ґордона”  ​​відкрив вогонь з дистанції в 20 кроків,  інші підрозділи бригади Пека так само  вступили в бій.

Веллінґтон, бачачи, що атака Друе д’ Ерлона захлинається, вирішив завдати по підрозділах його корпусу вирішальний удар. 

Анонімна гравюра “Лорд Аксбрідж”

Лорд Аксбрідж, командир союзної кавалерії,  виділив для атаки кращі британські підрозділи. Праворуч від дороги Брюссель – Шарлеруа кинулася в атаку важка гвардійська кавалерійська бригада генерала Сомерсета, в яку входили 1 і 2 полки Лейб-гвардії (Life Guards), 1 гвардійський драгунський полк (1st Dragoon Guards) і полк Королівської кінної гвардії, (Royal Horse Guards; прізвисько “Blues” – “Сині”).

Під їх удар потрапили кірасири з бригади Траверса, зіткнувшись правим флангом з 2 полком Лейб-гвардії. Не витримавши атаки британців, кірасири розвернулися і щодуху помчали в бік дороги, але в результаті опинилися на шляху інших полків. В результаті бригада Траверса була розбита і відкинута за Ла-Е-Сент.

Картина “Шотландія назавжди!”, що зображує атаку “Шотландських Сірих” у битві при Ватерлоо, пензля британської художниці Елізабет Томпсон, леді Батлер

«Союзна» Бригада Понсонбі, яка являла собою «співдружність британських націй», складалася з англійського Королівського драгунського (The Royals Dragoons), ірландського 6 Інніскіллінґського драгунського (6th (Inniskilling) Dragoons) і шотландського 2 Королівського Північнобританского драгунського (The Royal North British Dragoons; прізвисько “Scots Greys” – “Шотландські Сірі”) полків кинулася в атаку на дезорганізовані рушничним і артилерійським вогнем підрозділи корпусу Д’Ерлона.

Королівський драгунський атакував по дорозі Брюссель-Шарлеруа, розкидавши бригаду Буржуа зі складу дивізії Кіо де Пассажа і промчавши до артилерійських батарей на плато Белль-Алльянс.

У цій атаці Королівські драгуни захопили  орла (прапор) 105 лінійного полку.

Орел 105 лінійного полку

Ірландці з Інніскіллінґ накинулися  в колону дивізії Донзело, а “Шотландські Сірі” вибрали собі за ціль дивізію Маркон’є.  Розвертаючись до атаки, шотландські драгуни пройшли через бойові порядки піхотних шотландських батальйонів бригади Пека, які вітали їх криками “Шотландія назавжди” (Scotland for ever!»). За переказами, частина шотландських піхотинців спробували вчепитися за стремена кавалеристів і проїхалися разом із ними пару сотень ярдів, демонструючи шотландську єдність і “піхотну підтримку” атаки 2 Північно-Британського драгунського полку (“Сірих шотландців”).

 “Шотландські Сірі” стрімко увірвалися у бойові порядки дивізії Маркон’є,  рубаючи і топчучи розгублених французьких піхотинців. У гарячці бою сержант Юарт захопив прапор 45 лінійного полку.

Орел 45 лінійного полку

Щільне шикування  французьких батальйонів в лінії привело до сумних наслідків.  Не маючи можливості перешикуватися в каре,  три з чотирьох дивізій корпусу  Д’Ерлона були приречені на поразку.

Біля Паплотта дивізія Дюрютта, захопившись перестрілкою з нассауссцями і ганноверцями, піддалася не менше стрімкій атаці британських легких драгунів з бригади Ванделера.  11, 12 Принца Уельського і 16 Королеви власного легкі драгунські полки спробували розсіяти правофланову дивізію, але, на відміну від інших дивізійних командирів корпусу Д’Ерлона, Дюрютту вдалося вивести свої війська  з-під удару і у відносному порядку відступити на вихідні позиції.  

В результаті потужного кавалерійського удару схили плато Мон-Сен-Жан були очищені від французсьої піхоти,  в полон потрапило до 3 тисяч французьких солдатів і офіцерів.

Корпус Д’Ерлона по суті перестав існувати як організована бойова одиниця. Бригада Кіо де Пассажа  припинила спроби взяти Ла-Е-Сент.  Запланований як вирішальний прорив центру британсько-союзної армії удар  корпусу д’ Ерлона завершився повною невдачею.   

Однак на розгромі корпусу Д’Ерлона дії британської важкої кавалерії не закінчилися. Незважаючи на наказ Веллінґтона не переслідувати розбитого противника, британські драгуни, розсіявши французьку піхоту, кинулися в долину.

Неясно, що керувало британськими кавалерійськими офіцерами, які самовільно вирішили продовжити атаку. Вочевидь, легка перемога над Д’ Ерлоном сп’янила їх. Лорд Аксбрідж наказав своїм сурмачам сурмити «апель» до відступу, але браві кавалеристи проіґнорували його.

Горн, за допомогою якого шістнадцятирічний сурмач дав британській кавалерії сигнал до початку атаки “Союзної бригади” британської важкої кавалерії

Гвардійські драгуни і “Сині” потрапили під зосереджений рушничний вогонь дивізії Башлю, а “Шотландські Сірі”, витримавши кілька артилерійських залпів, увірвалися на позиції французьких артилеристів  «великої батареї»,  розгорнутих на схилах плато Белль-Алльянс.

Шотландці рубали канонірів і їздових, скидали гармати в рів і так захопилися розгромом ворожої артилерії, що не помітили, як на їх лівий фланг обрушилися улани 3 та 4 шеволежерського (легкокінного, озброєного піками)  полку з бригади Бро дивізії Жакіно.

“Шотландські Сірі” в лічені секунди були розсіяні ударами пік, а генерала Понсонбі було відрізано від основної маси його кавалеристів.  Він потрапив під щільний вогонь піхотинців 85 лінійного полку, що неподалік відстрілювалися від британської кавалерії, стоячи в каре. Понсонбі було поранено і взято в полон вояками 4 шеволежерського полку під командуванням вахмістра 1 роти 1 ескадрону 4 шеволежерського полку Франсуа Орбана.  Частина «Сірих» спробувала відбити Понсонбі, і, аби не віддавати важливого бранця, Орбан убив генерала ударом піки у серце.

Захоплення в полон генерала Понсонбі. Гуаш Патріка Курселя (Бельгія)

До контратаки французької кавалерії негайно підключилися кірасири з бригади Фарена.

Імператор Наполеон Бонапарт, побачавши поразку блискучої британської важкої кавалерії, особисто віддав наказ добити її ударом важкої (кірасири) та лінійної (шеволежери) кавалерії.  Кірасири і улани переслідували британських драгунів і кінних гвардійців, що  відкочувалися під фланговими ударами, через всю долину, аж до підніжжя плато Мон-Сен-Жан.

Імператор Наполеон наказав посилити вогонь по центру союзної позиції.

Батареї біля Белль-Алльянс вели настільки інтенсивний вогонь, що Веллінґтон наказав відвести першу лінію своїх військ на 100 кроків у тил, під прикриття гребеню плато Мон-Сен-Жан. Одночасно почалося переміщення всіляких тилових підрозділів союзників: колони полонених, порожні зарядні ящики і вози з пораненими рушили до лісу  Суань  (Forêt Soignes).

 Маршал Мішель Ней прийняв цей рух за відступ всієї союзної армії, і зажадав у Наполеона бригаду кирасирів, щоб розвинути успіх.

Маршал Франції Мішель Ней, князь Москворіцький (Prince de la Mocowa). Портрет пензля Франсуа Жерара

Планувалося використовувати для цієї атаки лише бригаду Фарена, що вже взяла участь в контратаці проти британської кінноти, але Ней в результаті підключив до неї всю кірасирську дивізію Делора, гвардійських польських і голандських уланів та гвардійських кінних стрільців, а також інші підрозділи 4 кавалерійського корпусу генерала Мійо.

Невідомо, хто був ініціатором цієї атаки, маршал Ней або й сам імператор, проте навіть якщо Наполеон і не санкціонував її, то принаймні не зупинив свого маршала.

Битва при Ватерлоо. Картина Клемана-Оґюста Андрійо

Близько 16.00-16.15 маса французької кавалерії рушила на позиції союзників. Однак організація атаки знову була не на висоті: кавалерійські підрозділи, розгорнуті в ескадронні колони по ешелонах, не були підтримані піхотними підрозділами, і, навіть в разі успіху, закріпити його було би нікому.

Веллінґтон вжив усіх можливих заходів до відбиття цієї атаки. Перша лінія оборони була укріплена за рахунок другої, були підтягнуті резерви.

Піхотні батальйони згорталися в дві лінії каре, всього 16 каре в шаховому порядку, деякі по одному батальйону, а деякі, які мали велики втрати до цього, по два. Артилеристи ж отримали наказ стріляти до останньої можливості, після чого кидати свої гармати і ховатися в найближчих каре.

Французькі кавалеристи обрушилися на британсько-союзницькі каре, потрапивши під шквал вогню.  Останні залпи союзна артилерія робила картеччю з дистанції, що не перевищує 40 кроків, завдаючи противнику жахливих втрат.

Маршал Ней веде в атаку кірасирів Мійо. Фрагмент панорами “Ватерлоо” пензля Луї Дюмулена.  

Атака, котра і без того розвивалася досить повільно через крутизну підйому та в’язкого глинистого криваво-червоного  ґрунту на схилах плато, сповільнилася. Кинуті британскими артилеристами гармати ніхто не захоплював і навіть не заклепував – ніхто не взяв із собою сцеціальні цвяхи для забивання запального отвору на люфах гармат.

Але, незважаючи на ураганний вогонь, французькі кавалеристи подолали лінію британсько-союзних батарей і обрушилися на каре піхоти.

Натрапивши на стіну багнетів, французькі підрозділи остаточно втратили лад, і без того порушений крутим підйомом і артилерійським вогнем.

Кавалеристи проскакували в інтервали між каре, намагаючись пробити проломи в лавах союзної піхоти, проте несли важкі втрати – британські, голландські, бельгійські, брауншвейзькі, ганноверські, нассаусські піхотинці запекло відстрілювалися. Незабаром все плато Мон-Сен-Жан було буквально наповнене французької кавалерією, що кружляла між каре.

Французські кірасири в атаці на плато Мон-Сен-Жан. Фрагмент панорами “Ватерлоо” пензля Луї Дюмулена.  

У самий розпал бою лорд Аксбрідж кинув в контратаку нідерладско-бельгійську легку кавалерію ван Мерлена і де Ґіні, бельгійських карабінерів і брауншвегських уланів. Французькі кірасири під прикриттям кінних стрільців гвардії Лефевра-Денуетта спішно покинули плато.

Відкотившись в долину, французькі кавалеристи переформувалися, і підрозділи Мійо і Лефевра-Денуетта знову кинулися в атаку.

Усвідомлюючи, що ситуація стає критичною, Наполеон висунув на допомогу Нею кавалерійський корпус Келлерманна.

Таким чином, Північна армія втратила свій останній кавалерійський резерв, оскільки в бій тепер пішли і гвардійські драгуни Імператриці і кінно-гренадери.  

Лавина кавалерії знову нахлинула на союзні позиції, і в штабі Наполеона деякі офіцери вже святкували перемогу, коли правий фланг його армії зазнав нападу пруссаків з 4 корпусу генерала фон Бюлова.

О 16:30 15 піхотна бригада Лостіна і 16 Гіллера розгорнулися для атаки с. Плансенуа (Plancenoit).

Проте, поява пруссаків на правому фланзі не зупинила епічної атаки  французьких кавалеристів, захоплених боєм.

У другій атаці на плато Мон-Сен-Жан брало участь вже від 8 до 9 тисяч вершників. Союзники відбили цю атаку так само, як і першу, але з великими втратами.  Частина каре перетворилися на трикутники, а потім на натовпи солдат і вцілілих офіцерів довкола пошматованих прапорів.

Союзники, боронячись від атак французської кінноти, застосовували трупи полеглих товарішів та їх ранці, утворюючи з них моторошні барикади серед жита плато Мон-Сен-Жан.

Сам маршал Ней очолював дії кавалерії. За другою атакою негайно послідувала третя, зустрінута не менше запеклим вогнем артилерії і піхоти.

Деякі каре таки  не витримали натиску і розпорошилися, але інші продовжували наполегливо триматися.

Третя атака також була відбита з великими для французів втратами. В її ході Ней втратив третього за цей день коня, його маршальський золотий еполет на одному з плеч було наполовину розрубано ударом ворожої шаблі (за іншою версією – зірвано кулею).  Практично всі командири французьких кавалерійських підрозділів були поранені.

Кіраса карабінера 2 карабінерного полку, 23-річного Антуана Франсуа Фаво, пробита ядром британської гармати

Але і британсько-союзна армія понесла важкі втрати. У штабі Веллінґтона запанувала зневіра, багато хто вважав, що битву програно.  Сам “Залізний герцог”,  на мить втратив свій аристократичний спокій і дивлячись у небо прошепотів, звертаючись до Всевишнього  “Дай мені ніч, або дай мені Блюхера…” 

Ней знову зібрав свої ескадрони і на чолі бригади карабінерів Бланкара, які до того не брали участі в бою, знову кинувся на союзні каре.

На плато Мон-Сен-Жан панував хаос: в клубах порохового диму запекло відстрілювалися союзні піхотинці, французькі і союзні кавалеристи змішалися в грандіозній кавалерійській сутичці.

Кірасири, карабінери, кінні стрільці, драгуни, шеволежер-улани, кінні гренадери і гусари перемішалися, завдаючи і отримуючи удари, пролітаючи між каре, що наїжачилися багнетами.  Простір навколо каре було завалено мертвими і конаючими  людьми та кіньми.

Каре 28 піхотного (Ґлочестерширського) полку. Картина Елізабет Томпсон, леді Батлер

Увесь цей час відчайдушно боронилися гарнізони Юґомона та Ла-Е-Сента.

Французька піхота безрезультатно намагалася штурмувати їх будівлі, але кожного разу події розвивалися за одним і тим  ж сценарієм: союзники залишали французам сади і ховалися в спорудах ферм, звідки безперешкодно розстрілювали атакуючих. 

Проте після сміливої атаки 13 полку легкої піхоти та батальйону інженерів з 1 інженерно-саперного полку Ла-Е-Сент  було взято між  18.00 і  18.30, коли батарея 12-ти фунтових гармат відкрила спустошливий вогонь по фермі.  Французька піхота, натомлена боєм і роздратована втратами жорстоко розправилися з оборонцями Ла-Е-Сента. На фермою замайорів французський триколор.

У майора Георга фон Барінґа, який таки зміг видертися з палаючого укріплення,  залишалося 42 стрільці, з якими йому вдалося прорватися до Мон-Сен-Жан.

Проте, не дивлячись на жахливий за силою натиск французької кавалерії, атаки Нея були малоефективними.

Жодна піхотна бригада не підтримала атак  кавалерії, не маючи на те наказу, в той час, як Наполеон мав ще цілу низку свіжих і ще не втягнутих в бій піхотних підрозділів.

Лише після 18.00, коли закінчилася четверта безумна атака кінноти на каре, Ней ввів в бій дивізії Фуа та Башлю, однак на цей раз виснажена безплідними атаками кавалерія настільки втомилася, що не змогла їх підтримати.

В результаті французька лінійна піхота потрапила під шквал вогню бригад англійців Коліна Гелкетта і нідердандців дю Пла, які перейшли в контратаку. Незважаючи на загибель дю Пла, британці та нідерладці відкинули  французьку піхоту, зірвавши цю слабку спробу атаки.

Армія Веллінґтона боролася з останніх сил. Паплотт був знову залишений нассаусцями і ганноверцями, резерви вичерпані, безліч офіцерів і генералів було поранено.

Деякі батальйони зазнали настільки серйозні втрати, що ними командували лейтенанти. Набоїв не вистачало, часом їх залишалося по парі штук на людину.

Французська артилерія, що висунулася за захоплений Ла-Е-Сент наносила союзникам важкі втрати. Пострілом з однієї з французських гармат по військах Ламберта було забито одразу 40 солдат,  що стояли один за одним.

Положення французів в цей момент було не менше критичним, проте надія на перемогу ще жевріла.

«Хоробріший з хоробрих» маршал Ней, розуміючи, що союзники не витримають ще одного серйозного удару, особисто звернувся до Наполона  з вимогою дати йому піхоти, проте отримав різку відмову. «Де я Вам її візьму?! Народжу, чи що?!» – відповів імператор. («Des troupes! Ou voulez-vous que j’en prenne? Voulez-vous que j’en fasse?» 

 У розпорядженні імператора залишалася лише Молода, Середня та Стара гвардія, позаяк  всі свіжі підрозділи були скуті  боєм з пруссаками біля Плансенуа. 

Поки французька кавалерія відчайдушно атакувала союзні каре на плато Мон-Сен-Жан, прусська піхота з бригад Гіллера і Лостіна за підтримки артилерії і 1 Західно-Прусського уланського полку нарешті вступила в бій.

Прусська артилерія почала обстріл французької 3 кавалерійської дивізії генерала Домона і обозів в районі ферми дю Кайю.

Наполеон відповів на ці дії висуненням всього десятитисячного VI корпусу генерала Мутона, графа де Лобау до Плансенуа. Також він передислокував гвардію правіше дороги Брюссель – Шарлеруа, щоби, при першій же можливості, вклинитися між британсько-союзною  і прусською арміями.

Тим часом фон Бюлов розгорнув біля Плансенуа до 30 тисяч вояків. Окрім вже розгорнутих до бою бригад Гіллера і Лостіна, до поля бою підтягнулися 13 бригада Гаке і 14 Рісселя, а також кавалерія під командуванням принца Вільгельма Прусського.

Незавершений портрет імператора Наполеона пензля Жака-Луї Давіда

Ще о  17.30 всі ці підрозділи почали потужну атаку на корпус Мутона, графа де  Лобау, підтримані зосередженим вогнем 6-ти і 12-ти фунтових гармат.

Частини корпусу  Лобау не витримали натиску пруссаків і відкотилися за Плансенуа. Приблизно в цей же час Блюхер отримав звістку, що його ар’єргард під командуванням генерала Тільмана, залишений біля Вавра для відволікання уваги противника, був атакований французами. Це означало, що корпуси  маршала Ґруші вже не з’являться на полі бою біля Ватерлоо.

Бачачи, що Лобау не в змозі утримати пруссаків біля Плансенуа, Наполеон кинув проти них в контратаку Молоду гвардію.

Після запеклої перестрілки і удару на багнети Плансенуа знову перейшло в руки французів, але ненадовго.  

Фон Бюлов організував нову атаку проти військ корпусу Лобау. 

Прусська піхота, вишикувавшись в три колони, вдерлася  в село, стріляючи у французів майже впритул.

Ані лінійна піхота Лобау, ані Молода гвардія не змогли відбити цю атаку, залишивши Плансенуа в руках ворога.

Імператор Наполеон, прекрасно розуміючи, чим загрожує подальший розвиток наступу пруссаків, вдався до останнього арґументу: йому довелося  кинути в бій 1 батальйон 2 гренадерського і 1 батальйон 2 стрілецького (шассерського)  полків Старої гвардії. 

Гвардійці вдарили на багнети, увірвавшись в село з двох сторін, і менш ніж за 20 хвилин витіснили з неї пруссаків.  

Лише рішуча контратака 2 гусарського Сілезького полку змогла зупинити французьких гвардійців.  

Удар двох батальйонів Старої гвардії на цілу годину призупинив наступ корпусу фон Бюлова, давши імператору Франції можливість нанести останній, вирішальний удар по змучених військах герцога Веллінґтона.

Вдала контратака біля Плансенуа остаточно переконала Наполеона І в тому, що його правий фланг піддався атаці не всієї Нижньо-Рейнської армії, а лише одного з її корпусів. 

Також він був упевнений в тому, що Веллінґтон вичерпав всі свої резерви, і його поріділі підрозділи не зможуть відбити потужну атаку піхоти.

Однак Наполеон не знав, що “Залізний герцог” скористався закінченням кавалерійських атак, і перегрупував свої війська. Бригада нідерландської піхоти Шассе прибула з Брен-Ль’Алле, кавалерійські бригади Вівіана і Ванделера перемістилися від Паплотта до центру, так само  як і 4 батальйони брауншвейгської піхоти, що знаходилися біля Юґомону.

Здійснити всі ці маневри Веллінґтону дозволила поява о 18.00 в Оені прусських військ 1 корпусу під командуванням фон Цітена, про що імператор Франції також не знав.

Фон Цітен, введений в оману натовпами поранених і дезертирів біля Мон-Сен-Жан, зволікав з введенням свого корпусу в бій до 19.00, коли остаточно не переконався в тому, що британсько-союзна армія все ще утримує свої позиції. Його перші підрозділи з’явилися на полі бою лише тоді, коли Стара гвардія вже почала свою останню безмертну атаку.

Наполеон виділив для останнього наступу на позиції ворога  атаки 6 батальйонів Середньої та Старої гвардії, очоливши їх особисто.

Гвардія при Ватерлоо. Картина Олександра Авер’янова

Спустившись разом з гвардією до Ла-Е-Сенту, він передоручив проведення цієї атаки маршалу Мішелю Нею, що зустрівся йому на шляху.

2 батальйон 3 гренадерського полку Середньої гвардії був залишений для підтримки поріділого корпусу Рея, а 1 батальйон 3 гренадерського, батальйон 4 гренадерського, обидва батальйони 3 шассерського і батальйон 4 шассерського полків Середньої гвардії почали підйом на плато Мон-Сен-Жан.

У цей момент імператор нарешті помітив, що колони фон Цітена наближаються з боку Оена. Бажаючи попередити можливу паніку, він відправив своїх ад’ютантів по лінії оповістити війська про появу військ маршала Ґруші.

Ця “хитрість” на певний час підняла бойовий дух втомлених солдат, проте до глибини душі обурила маршала Нея, який цілком резонно вважав, що ця «брехня задля спасіння»  ще матиме зворотній ефект.

Вкрай стривожений Веллінґтон перед атакою гвардії кілька разів вмивався холодною водою, і від хвилювання то знімав, то накидував свій темно-синій плащ.

Веллінґтон віддав свої розпорядження перед останньою атакою супротивника: британська гвардійська бригада Мейтленда, нідерландська бригада Шассе, кавалерія Вівіана і Ванделера, а також піхотні бригади Адама, Коліна Гелкетта і брауншвейгці Дітмерса за підтримки трьох артилерійських батарей готові були зустріти французів. 

Союзні війська отримали наказ не відкривати вогню до особливого розпорядження, а почавши стрілянину, вести вогонь до останнього заряду. При цьому гвардійці Мейтленда залягли у високому житі на плато.

Середня гвардія атакувала лівіше шосе Брюссель – Шарлеруа в п’яти батальйонних колонах поешелонно.

 Всі інші підрозділи, які отримали наказ підтримати атаку гвардії, по суті так і не виконали своє завдання: корпус Рея, який поніс неймовірні втрати під час шалених штурмів Юґомона, не зрушив з місця.  

Втім, залишки корпусу д’ Ерлона вчергове осідлали шосе, а дивізія Дюротта знову зайняла Паплотт.

Однак гвардія так і залишилася атакувати на самоті. Лінійна і легка піхота не зрушили з місця. На середині підйому гвардія потрапила під обстріл союзних батарей, які завдавали їй відчутних втрат.

Вів гвардійців неймовірний маршал Ней. Його обличчя почорніло від пороху, один еполетів був зрубаний або зірваний кулею, мундир, шитий золотом,  порваний, і весь він був заляпаний рудим брудом Ватерлоо.  Хтось закричав: «Он іде «Червонопикий» («Le Rougeaud!», прізвисько Нея ще з революціних часів) – і навіть поранені вставали і йшли за гвардією.

Назустріч атакуючим полетіли тисячі куль і ядер.

Втім, гвардійці таки дійшли до лав британсько-союзного війська.

Першими потрапили під удар гвардії британські 30 (Кембріджширський) і 73 (Горян) полки, що не витримали удару.  Це було особливо вразливим для герцога Велліґтона: адже у 73 піхотному він починав свою службу і в каре цього полку переховувався під час атак кавалерії.

Бригада Коліна Гелкетта трималася з останніх сил, сам Гелкетт надихав солдатів, тримаючи в руках прапор 33 (1 Йоркширського Західного Рідінґа) піхотного полку.

 Тим часом батальйони 3 полку шассерів Середньої гвардії нарешті досягли Оенської дороги, і в цей момент наштовхнулися на гвардійську бригаду Мейтленда.

Британські гвардійці очікували противника, розгорнуті в чотири лінії, залягши у житі. Коли до французів залишалося не більше 50 метрів, британці вскочили і негайно  відкрили ураганний вогонь, відразу ж уклавши до 300 гвардійців. Веллінґтон, зазвичай вкрай стриманий, заволав «Зараз, Мейтленд! Настав твій час!»

Британська піхота

Ранець trotter  британського піхотинця

Мундир лейтенанта 2 батальйону 69 (Південного Лінкольширу) піхотного полку Генрі Андерсона, пораненого у битві при Ватерлоо в плече

Обстрілювана з усіх боків, уражена ядрами і картеччю, гвардія  продовжувала наполегливо дертися на плато, коли на неї обрушилися на додачу до англійських гвардійців Мейтланда, піхотинці Адама і «чорна піхота» – брауншвейгці фон Дітмерса.

Розпорошена рушничним і артилерійським вогнем, французька гвардія не витримала багнетних ударів союзників, і почала безладно відступати. Приблизно в той же час дивізія Дюротта в Паплотті була несподівано атакована пруссаками фон Цітена, яких до цього французи приймали за війська маршала Ґруші. Це був остаточний перелом у битві.

Видовище відступаючої гвардії викликало паніку серед французьких військ. Моментально поширилися чутки про зраду, і все ще донедавна боєздатні частини в один момент перетворилися в натовп утікачів.

Лише піхотинці Дюротта все ще трималися в Смоені, Паплотті і Ла Е.

Веллінґтон, помітивши, що французька армія здригнулася, виїхав до першої лінії і змахнув своїм капелюхом-бікорном.

 За цим сигналом майже вся союзна армія почала рухатися, перейшовши в наступ. В інтервали між піхотою рвонула кавалерія, наздоганяючи здеморалізованого противника, рубаючи і топчучи тікаючих піхотинців.

Шапка гренадера Старої гвардії, 1810-ті роки

Біля Ла-Е-Сента Наполеон І зібрав по батальйону з 1 шассерського, 2 гренадерського і 2 шассерського полків Старої гвардії, маючи намір вести їх до Мон-Сен-Жану вслід за Середньою гвардією, однак ситуація раптово змінилася. Імператор відмовитися від атаки і згорнув батальйони в каре на шосе Брюссель – Шарлеруа. 

Неподалік маршал Ней намагався зібрати залишки п’яти батальйонів Середньої гвардії, що відкочувалися  в долину.  Його не впізнавали, він був змушений кичати «Я Ней! Маршал Ней!» Його нарешті впізнали, гусари Вівіана, натрапивши на ці каре, не стали з ними зв’язуватися і вирушили кришити залишки бригад Кіо де Пассажа  і Донзело, які відходили від Ла-Е-Сента.

Французька гвардійська кіннота, що спробувала контратакувати союзників, була зметена хвилею британської кінноти. Маршал Ней, що втратив ще одного коня, намагався організувати хоч якусь подобу опору союзникам за допомогою бригади Буе з дивізії Дюрютта, однак під зосередженим вогнем британської піхоти батальйони Буе заколивалися і також приєдналися до загальної втечі.

Гвардія повільно відступала від Ла-Е-Сента, відстрілюючись від насідали з усіх боків союзників, постійно зупиняючись, щоб зімкнути рідіючи лави.

Саме тут Імператорська гвардія перегрупувалася в три каре біля Ла-Е-Сент. Форма каре замість квадрата перетворилася на неправильні  трикутники.

Гвардійців було оточено ворожими вояками всіх родів зброї.

“Камбронн при Ватерлоо”. Картина Шарля-Едуарда Арман-Дюмареска

Саме тут англійський полковник К. Гелкетт крикнув: «Хоробрі французи, здавайтеся!». Інші  офіцери британсько-союзної армії гукали французською «Здавайтесь!« Rendez-vous!”  

На що дістали знамениту відповідь генерала П’єра Камбронна, який знаходився в каре 2 батальйону 1 гвардійського полк  шассерів Старої гвардії: «Merde! La garde meurt mais ne se rend pas! » («Лайно! Гвардія вмирає, але не здається!»). Існує версія, що він сказав тільки перше слово, а фраза «вмирає, але не здається» придумана вже значно пізніше. Після цієї відповіді батальйон Камбронна був зметений картеччю. Сам генерал був важко поранений в голову і непритомним потрапив до полону.

На банкеті в Нанті в 1830 році  на питання про знамениту фразу Камбронн відповів: «Я сказав дещо менш блискуче, можливо, але більш по-солдатському енергійне» (фр. J’ai dit quelques mots moins brillant peut-être, mais d ‘une énergie plus soldatesque).

О 19.30 до поля бою прибув ще один прусський корпус генерала Пірха, і Блюхер віддав наказ про генеральний наступ Нижньо-Рейнської армії.

Молода гвардія і два батальйони Старої гвардії в Плансенуа спочатку чинили пруссакам запеклий опір, але незабаром були захоплені загальним відступом зметені безладним натовпом вояків корпусу Мутона, графа де Лобау.  

Проте, окремі підрозділи французької гвардії продовжували захищати село аж до 21.00, коли пруссаки, що зачищали від французів будинок за будинком, не вибили їх з Плансенуа.

Біля ферми Белль-Алльянс згорнувся в каре 1 гренадерський полк Старої гвардії, а якому перебував сам Наполеон І.

Не чекаючи настання темряви, імператор Франції велів гвардійським гренадерам покинути позицію і почати відступати на Шарлеруа, а сам приєднався до 1 батальйону 1  полку шассерів Старої гвардії, так і не взяв участі в битві. Разом з цим батальйоном за Россомом Наполеон покинув поле фатально програної битви.

“Вечір битви при Ватерлоо”. Картина Поля Александра Проте

Веллінґтон і Блюхер зустрілися біля ферми Белль-Алльянс близько 22.00. Союзні війська до цього моменту припинили переслідування розгромленої французької армії, оскільки самі були не в змозі продовжувати бій. Словами Веллінґтона до Блюхера були  німецько-французською мішаниною: “Meine liebe Kamerad! Quel affaire!” – “Мій дорогий товаришу! Оце так битва!”.

13-метровий картон (основа для картини)  “Зустріч Веллінґтона та Блюхера у Бель-Альянсі” 1857 року  майстра Деніела Маклайза (1806-1870). Відреставровано 2015 року до 200-річчя битви

Лише кілька прусських кавалерійських підрозділів переслідували відступаючу  французьку армію. Втім, це переслідування велося з надзвичайною енергією і швидкістю протягом 3 днів, на відстань 150 кілометрів аж до Лаону, і призвело французьку армію до остаточного розладу.

Наполеону до цього часу вдалося зібрати, крім корпусів  Ґруші та Жерара не більше 3 тисяч вояків, з якими не можна було ні захищати столицю, ні продовжувати війну.

Перемога союзників була повною: Північна армія по суті перестала існувати як організована бойова одиниця.

Французи втратили в битві при Ватерлоо 25 тисяч убитими та пораненими, 7 тисяч пропалими без вісті  та 10 тисяч полоненими, 216 гармат, 2 орли (прапори) 45 та 105 лінійних полків, увесь обоз. 

Веллінґтон та Блюхер разом втратили втратили дещо менше 19 тисяч убитими і пораненими та 4 тисячі пропалими без вісті.

  “Пагорб Лева” з боку монументу Королівському Німецькому Легіону та обеліску Ґордона

ІІ. 13 ПОЛК ЛЕГКОЇ ПІХОТИ В КАМПАНІЇ «СТА ДНІВ» ТА БИТВІ ПРИ ВАТЕРЛОО

Після поразки і першого зречення Наполеона І від престолу, у 1814 році завершилися тривалі війни Першої Імперії і король Людовик XVIII скоротив чисельність легкої піхоти до 15 полків.

1 полк легкої піхоти отримав назву полку Короля, 2 – полку Королеви, 3 легкий – полку Дофіна (принц, нащадок престолу), 4  – полку Месьє (брат короля), 5 – герцога Анґулемського, 6-й легкий полк – герцога  Беррійського.

Решта, і в тому числі 13 легкий,  удостоїлися просто цифри в новій нумерації.

Ківерна бляха 13 полку легкої піхоти зразка 1812 року

У січні 1815 герцог де Бурбон був призначений на посаду генерал-полковника легкої піхоти.  Назву “полку Бурбона” отримав 7 полк легкої піхоти, що став фактично гвардією короля. Це була швидше віртуальна гвардія, згодом скасована з під час “Ста днів” в березні 1815 року після повернення до Франції Наполеона.

Ґудзик 13 полку легкої піхоти 

Легка піхота весь час епопеї 1815 року складалася з 15 полків, проте у Північній кампанії у Бельгії взяли участь лише 1 полк легкої піхоти силою в три батальйони;  2 полк легкої піхоти силою в чотири батальйони; 4 полк легкої піхоти силою в три батальйони; 5 полк легкої піхоти силою в  два батальйони; 6 полк легкої піхоти силою один батальйон; 8 полк легкої піхоти силою в два  батальйони; 9 полк легкої піхоти силою в два  батальйони; 11 полк легкої піхоти силою в два  батальйони; 12 полк легкої піхоти силою в три батальйони; 13 полк легкої піхоти силою три  батальйони і 15 полк легкої піхоти силою  в три  батальйони.

Легка піхота Франції у 1815 році: карабінери, шассери та вольтижери

Ківерна бляха карабінера зразка 1812 року та ґудзики 13 полку легкої піхоти

Тамбур-шток (жезл-булава) тамбур-мажора полкового оркестру 13 полку легкої піхоти

13 полк легкої піхоти протягом усієї історії свого існування за час Революції, Консульства та Імперії  вважався зразковим, довгий час був першим полком 1 бригади 1 дивізії І корпусу славетного маршала Луї Ніколя Даву, князя Екмюльського, “Залізного маршала”.

В кампанії 1815 року 13 полк легкої піхоти традиційно зайняв почесне місце 1 полку 1 бригади бригадного генерала Ніколя Шмітца 2 дивізії дивізійного генерала Франсуа-Ксав’є Донзело. Командував полком полковник П’єр Ґужон.

Командир І армійського корпусу дивізійний генерал Жан-Батіст Друе, граф д’ Ерлон

Дивізійний генерал Франсуа-Ксав’є Донзело, командир 2 піхотної дивізії І армійського корпусу

Бригадний генерал Ніколя Шмітц, командир 1 бригади 2 піхотної дивізії І армійського корпусу

Полковник П’єр Ґужон, командир 13 полку легкої піхоти у 1815 році. На зображенні він у мундирі зразка 1803 року, гравюра датується 1805 роком

На стройовому смотрі 1 травня 1815 року 1 батальйон полку нараховував 499 сержантів та рядових солдат; 490 вояків у 2 батальйоні і аж 891 сержант і солдат у 3 батальйоні. На момент початку кампанії у Бельгії у полку було 1814 солдат і сержантів та 61 офіцер. 

Як зазначав ветеран 13 полку легкої піхоти, сержант Жозеф Ґастінйо “…13 легкий полк полковника П’ єра Ґужона був частиною І корпусу генерала Друе д’ Ерлона, 2 дивізії Донзело, 1 бригади Шмітца. На початку травня наші  батальйони стояли перший  у Стеенвоорде (Фландрія), а другий в Касселі (Німеччина). Нас перекинули до Лілля (Франція), де ми з’єдналися із новосформованим третім батальйоном. На перегляді 15 травня 1815 року у полку було 1379 солдат і сержантів та 60 офіцерів, дислокованих у Рубе та Туркуені.

Ми крокували на Брюссель, але прибули занадто пізно, аби взяти участь у бою при Катр-Бра.

17 червня ми опинилися вже з усією армією перед плато Мон-Сен-Жан.

Рано вранці 18 червня 1815 року наш полк вишикувався праворуч від дороги Шарлеруа-Брюссель, у центрі 1 корпусу д’ Ерлона, що був розтягнувся у дві лінії батальйонів на дистанції 300 метрів одна від одної…”

Списки особового складу 13 полку легкої піхоти, складені у травні 1815 року

Навпроти розгорнувся  противник. Армія Веллінґтона була розтягнута вздовж гряди низьких пагорбів, розташованих майже зі сходу на захід.

По північному краю пагорбів проходила сільська вуличка, іменована Chemin d’ Ohain (Оенская дорога, Оенскій путівець), яка тягнулася від Брен-ль’ Алле до лісу Оен.

Оен був невеликим селом на шляху до Вавру. Брюссельська дорога, що перетинає вуличку в центрі, була обрамлена високими насипами з кожного боку. Вуличка збігалася з лінією оборони Веллінґтона. В різних місцях ивздовж вулички розташовувалися передові підрозділи і аванпости.

Безпосередньо позаду укріплених позицій біля ферми “замку” Юґомон лінія забирала на південь. Місцевість чудово відповідала своєму оборонному призначенню, з огорожею і схилом зі зворотного боку, де могли сховатися солдати. Попереду земля йшла на південь довгим похилим схилом і потім піднімалася в напрямку французьких позицій на протилежному боці. Біля підніжжя схилу з правого боку союзників, тобто неподалік від західного краю поля, знаходився Юґомон, поважна сільська садиба з фермою, каплицею і великим пасовищем, оточена густим лісом.

Однією з переваг оборонної позиції, обраної Велінґтоном, було те, що підйом попереду, за яким повинні були пройти французи, якби вони зробили фронтальну атаку, був досить крутим, щоб уповільнити їх просування, особливо зараз, коли ґрунт був вогкий. Резерв можна було добре заховати за схилом зі зворотного боку, з тилу сюди вели дороги з високою пропускною здатністю.

Направо за брюссельською дорогою, прямо навпроти центру союзників, перебувала укріплена ферма Ла-Е-Сент, де 2 легким батальйоном Королівського Німецького Легіону у складі шести рот числом 378 чоловік командував 42-річний майор Георг фон Барінґ.

Юґомон, де командував полковник гвардії МакДонелл, був укріплений сильніше і виступав так далеко, що був майже впритул до французьких позицій. Особняк і ферма охоронялися легкими стрілецькими ротами 2 гвардійської бригади, а сад і ліс – “ротами центру”, фузілерами 1 гвардійської бригади лорда Селтона.

Фрагмент мапи битви при Ватерлоо 1816 року з позначенням ферми Ла-Е-Сент

Крім того, густий ліс, розташований біля південного краю позицій, був зайнятий полком з Нассау і двома ротами ганноверських стрільців.

Ці дві укріплених “фортеці”, Юґомон  і Ла-Е-Сент, виявилися безцінними для британсько-союзної армії армії в ході майбутньої битви.

Фронт Веллінгтона, довжиною в три з половиною милі, був розділений на три частини. Лівим флангом, на верхній дорозі, командував досвідчений генерал сер Томас Піктон, правим – 23-літній принц Оранський.  Далі направо, на захід від дороги з Нівеля до Мон-Сен-Жан, знаходився піхотний центр під командуванням лорда Роуленда Гілла.

Веллінґтон покладав на лорда Гілла найбільші надії і забезпечив його потужним резервом  там, де боявся обходу своїх позицій з флангу. Ще далі на захід війська стояли в Галлі, що було ще однією пересторогою на випадок обхідного маневру противника в напрямку на захід.

Битва, як вже писалося раніше, почалася з обстрілу ферми Юґомон об 11.35 і закипіла з нечуваним розмахом. Протягом двох годин, поки тривала епічна боротьба за замок Юґомон на лівому французському фланзі і в центрі, корпус д ‘Ерлона, у тому числі 13 полк легкої піхоти, нерухомо стояв у центрі позицій Північної армії Наполеона і чекав наказу до атаки.

АТАКА І КОРПУСУ ДРУЕ д’ ЕРЛОНА

Атака корпусу Друе д’ Ерлона. Малюнок Малюнок Жана Оже

Перед 16-тисячною масою французської піхоти близько полудня розгорнулася “велика батарея” французської артилерії під командуванням генерала Дево де Сен-Моріса. Це були десять піших армійських артилерійських рот з 42-х шестифунтових і 18-ти дванадцятифунтових гармат, 14-ти гаубиць калібру 5,5 дюйма і 6-ти шестидюймових гаубиць. На лівому фланзі батареї розташувалися дві роти 1 морського артилерійського полку праворуч від Брюссельської дороги і 6-та рота артилерії імператрської гвардії ліворуч від шосе.

Близько 13.00 “велика батарея” відкрила шквальний вогонь по центру армії Веллінґтона. За півгодини безупинної артпідготовки гармаші випустили по позиціях противника 3600 ядер, бомб і гранат.

О 13.30 під барабанний бій і музику полкових оркестрів, тримаючи рушниці по команді “l’ arm – bras”,  тобто “мушкет на руку” (під курок) французська піхота І корпусу рушила на ворога.

Дві бригади, у тому числі 1 бригада Шмітца 2 дивізії  Донзело, на чолі якої стояв 13 полк легкої піхоти, лишилися в резерві.  

На плато Мон-Сен-Жан мірним кроком наступали 25 батальонів піхоти силою 13000 багнетів. Крокувати доводилося по пересіченій міцевості, по пояс у житі, яким поросли всі поля комуни Ватерлоо і під вогнем спочатку артилерії, а потім і піхоти противника. Втім, о 14.00 три громіздкі колони французської піхоти – бригада Буржуа, дивізії Донзело та Маркон’є та трохи відстала від них бригада Пеґо з дивізії Дюрютта, досягли Оенської дороги, яка була своєрідним “кордоном” передових позиції британсько-союзної армії.

ПЕРШИЙ ШТУРМ ФЕРМИ ЛА-Е-СЕНТ

Ферма Ла-Е-Сент. Малюнок 1817 року

Ферма Ла-Е-Сент. Світлина 2015 року

Бригада полковника Шарле з 1 дивізії генерала Кіо де Пассажа, що заміняв хворого Аллікса де Во, у складі 54 та 55 лінійних полків, опинилася біля ферми Ла-Е-Сент і вступила в бій за неї.

Так почався перший штурм ферми. Згодом саме бій  за Ла-Е-Сент  золотими літерами увійде до історії 13 полку легкої піхоти.

Лінійні піхотинці захопили сад і оточили ферму, у спорудах якої та під захистом її стін боронився загін майора Георга фон Барінґа з 2 легкого батальйону Королівського Німецького Легіону.

Бляха на шкіряну амуніцію Королівського Німецького Легіону

Це було близько 1.30 – 1.45 дня. На момент першого наступу французів командир 2 батальйону легкої піхоти КНЛ, майор Георг фон Барінґ розташував своїх людей наступним чином: три роти (близько 200 чоловік) були розміщені в саду ферми, дві роти (близько 140 чоловік) засіли в самій споруді ферми, тоді як одна рота (близько 70 чоловік на чолі з капітаном Мейєром) займала своє місце в саду відразу на північ від ферми.

На момент нападу сам майор фон Барінґ знаходився в саду ферми. Тут він змусив своїх людей чекати на французів, поки ті не підійдуть на дистанцію ефективного вогню.

Портрет майора Георга фон Барінґа

У той момент, коли французька колона вдерлася до фруктового саду, ганноверці відкрили вогонь з карабінів, але французські вольтижери також дали залп з мушкетів.

Французька чисельна перевага і атакуючий порив виявилися занадто сильними, і стрільці КНЛ, понісши важкі втрати, відступили під захист стін ферми.

Французи рвонули до відкритих західних воріт Ла-Е-Сенту, але ганноверці зуміли дістатися до них раніше, забарикадуватися і відступити до ферми.

Стрільці 2 легкого батальйону КНЛ ведуть вогонь по французськіій піхоті зі стін Ла-Е-Сента. Малюнок Марка Чармса

Французська лінійна піхота відкрила шалену стрілянину.
Під майором фон Барінґом було вбито коня, майор фон Бьозевіль був убитий у саду, а ще один капітан батальйону КНЛ дістав  поранення.

Тим часом друга колона французської піхоти спрямувала свій наступ на східний бік ферми. Неймовірним зусиллям солдати фон Барінґа змогли зачинити всі ворота ферми і відбитися від насідаючого противника.  Але всі підступи до ферми було зайнято французами, які просунулися далі, на край піщаного карьєра.

Оборона Ла-Е-Сента. Літографія Йогана Генріха Рамберга

Втім, сил для оволодіння Ла-Е-Сентом сходу французській піхоті забракло.

Праворуч від Ла-Е-Сента 1 батальйон 95 стрілецького полку британців як бульдоги вчепилився в розгрузлий ґрунт піщаного кар’єра і вів вогонь з карабінів (штуцерів) конструкції Айзекіля Бейкера. Але стрільців обішли й відкинули від кар’єра війська бригади генерала Буржуа. Стрільці змущені були відходити за Оенську дорогу.

Побачивши загрозу одній зі своїх “фортець” перед фронтом армії, Ла-Е-Сенту, герцог Веллінґтон надіслав підкріплення – Люневільський батальйон підполковника фон Кленке з ганноверської бригади Кільманзеґґе. Вишикувавшись у лінію, ганноверці мали пройти двісті метрів до стін ферми, але потрапили під тяжкий удар з боку “залізних людей” імператора Наполеона – кірасирів 1 та 4 полків бригади Дюбуа дивізії Ват’є де Сент-Альфонса.  Люневільці були порубані, розсіяні і втратили прапор, а ганноверські бригада Омптеди та Кільмазеґґе, на очах якої відбувся розгром Люневільського батальйону, згорнулася у шість батальйонних каре. Але Ла-Е-Сент тримався.

ПРОРИВ ФРАНЦУЗСЬКОЇ ПІХОТИ НА ПЛАТО МОН-СЕН-ЖАН

Тим часом дивізія Донзело, 17, 51 та 19 лінійні полки, з грізними вигуками “Vive l’ Empereur!» (“Хай живе Імпратор!”) обрушилася на голландсько-бельгійську бригаду Ван Бійландта. Чотири з п’яти батальйонів Ван Бійландта кинулися до втечі. Стояти залишився лише 7 бельгійський. Поруч лишилися нерухомими ветерани Піренейської вйни англійці Піктона та війська Кемпта, але вони змушені були відбиватися від наступу бригади Буржуа зі 105 та 28 лінійних полків, а шотландські горці сера Деніса Пека протистояли 45, 25,46 та 21 лінійним полкам дивізії генерала Маркон’є.

Коли здавалося, що центр союзної армії прорвано, а французи масово почали долати густий живопліт з протилежного боку Оенської дороги, виходячи на “оперативний простір” плато Мон-Сен-Жан, Веллінґтон кинув проти них важку кавалерію Сомерсета і Понсонбі.

АТАКА ДВОХ БРИГАД БРИТАНСЬКИХ ВАЖКИХ ДРАГУНІВ НА КОРПУС Д’ ЕРЛОНА

Мапа битви при Ватерлоо середини ХІХ століття

Про це вже писалося вище. Дивізії Донзело не пощастило бути атакованою 6 (ірландським) драгунським полком “Інніскілінґ”.

6 Королівський (Інніскіллінґ) драгунський полк

Мундир та ремінь з бляхою, прикрашеною гербом Інніскіллінґа (Північна Ірландія)

Щільне шикування у батальйонні лінії зробило французську піхоту неповороткою і нездатною згорнутися в каре,  гарячка бою і зіткнення з піхотними масами центру британско-соююзної армії підсилило ефект дезорганізації, а удари важких палашів ірландцьких драгунів довершили невдачу дивізії Донзело. Лави дивізії було розстроєно і вона з великими втратами почала відхід.

Грандіозна атака британської кавалерії зірвала й розпорошила атаку майже всього І корпусу генерала Друе д’ Ерлона, крім правофлангової дивізії Дюрютта.

З частин 3 піхотної дивізії Маркон’є особливо пострадав 45 лінійний полк, “орла” якого – прапор з навершям у вигляді бронзового позолоченого орла,  захопив сержант “Сірих штоландців” Чарлз Юарт.

Таким чином, бригада важких драгунів британської армії числом 1300 кавалеристів змогла збити з позицій і нанести поразку майже 11 тисячам французських піхотинців, взявши близько 2000 полонених і захопивши дві полкові реліквії – орлів 45 та 105 лінійного полків.

Залишки корпусу д’Ерлона  відступали від  Ла-Е-Сент на Паплотт.

Гаряче бажаючи добити противника, важка “Союзна” бригада Понсонбі піддалася раптовому пориву і підійшла дуже близько до лінії оборони супротивника. Дослідник битви британський полковник Сайборн пише: 

«Розбивши французьку піхоту, бригада втратила майже усілякий порядок: немов у нападі божевілля, вона помчала до французьких позицій, не звертаючи уваги на всі зусилля офіцерів зупинити її, прорвалася до “великої” французської батареї і почала рубати шаблями артилеристів і колоти багнетами коней ворожої батареї.

Однак їх контратакував загін французьких шеврлежерів, і на своїх виснажених скаженою гонитвою конях вони серйозно постраждали при безладному відступі до британських позицій».  

КОНТРАТАКА ФРАНЦУЗСЬКОЇ КАВАЛЕРІЇ

Атака гвардійських уланів 1 (польского) та 2 (голандського) полків імператорської гвардії Наполеона. Фрагмент панорами “Ватерлоо”

Воєнне щастя мінливе і французська кавалерія дивізії Жакіно розбила вщерть уславлену британську кавалерію Понсонбі, що загинув в атаці.  Майже така сама доля очікувала кавлерію лорда Сомерсета,  відкинуту кірасирами Траверса з дивізії Ват’є де Сент-Альфонса.

Британська кавалерія вийшла з цієї атаки повністю знекровленою: бригада Сомерсета втратила 589 вершників (45% особового складу), а “Союзна” бригада Понсонбі власного коомандувача і 612 вершників (46% особового складу).

Піхота д’ Ерлона, втративши близько 5 тисяч чоловік вбитими, пораненими, полоненими і пропалими без вісті, зайняла вихідні позиції, намагаючись оговтатись від погрому.

Веллінґтон позбувся чверті своєї кавалерії та поніс важкі втрати у піхоті.

Друга фаза битви завершилася невизначеністю. Земля була всіяна тілами убитих і поранених, трупами коней, всюди були розкидані солдатські ранці, зброю та інше спорядження. Шотландський офіцер, який брав участь у захисті Ла-Е-Сент, пише:

«Земля була буквально покрита тілами поранених і вбитих французів, навіть найстаріші з моїх солдатів були вражені цією картиною і говорили, що ніколи не бачили нічого подібного».

По полю бродили коні без вершників, було чутно, як час від часу поранені французи хрипко кричали: «Vive l’Empereur!» Погода була ще вологою і похмурою.

ЮҐОМОН

Картина Деніса Дайтона “Бій за Юґомон”

У Юґомоні боротьба ставала все лютішою. Наполеон відкликав з бою свого брата Жерома і тримав його при собі, мабуть, бажаючи зберегти йому життя.

Він наказав гаубицям з близької дистанції відкрити вогонь гранатами по будівлі і коморах ферми, і ті запалали вогнем. Незабаром великий особняк в Юґомоні і сусідня однойменна ферма були охоплені вогнем.

Туди першими зносили поранених, і тепер врятувати їх було неможливо, вони гинули у полум’ї. Захисники відступили до каплиці і до будиночку садівника, які залишалися недоторканими, і продовжили стрілянину, поки французи безуспішно намагалися їх звідти вибити. Юґомон палав, але тримався.

ДРУГИЙ  ШТУРМ ФЕРМИ ЛА-Е-СЕНТ

Станом на 15.00 Ла-Е-Сент з його ганноверським гарнізоном числом 378 чоловік з 2 батальйону легкої піхоти Королівського Німецького Легіону під командуванням майора Георга фон Барінґа лишався господарем ферми, ховаючи своїх людей під захистом товстих стін типової для Брабанту та Валлонії споруди.

У цей час на полі битви настало тимчасове затишшя,  яке «Залізний герцог» використав, аби організувати відбиття майбутної атаки, а Наполеон – щоби підготувати її.

По 15.00 Наполеон на своєму білому жеребці Маренґо у супроводі штабу об’їхав центр позицій Північної армії, діставшись до “Великої батареї”, не реагуючи на пролітаючі ядра артилерії союзників.  Прямо перед ним було забито начальника артилерії Дево де Сен-Моріса, якого негайно заступив генерал Домінік Ляльман.  Імператору було відомо над правим флангом армії вже нависли пруссаки фон Бюлова, та останній, наляканий обозами з пораненими і загальною метушнею в тилах армії Веллінґтона, не поспішав увійти у бойовий контакт з армією Наполеона.

Тим часом, частини корпусу Д’ Ерлона, які змогли оговтатися від поразки при атаці на Мон-Сен-Жан, приступили до другої атаки на один з найважливіших опорних пунктів оборони британско-союзної армії – ферми Ла-Е-Сент.

Стрільці КНЛ відбивають штурм і борються з пожежею, носячи воду зі ставка за фермою

О 15.30 на штурм ферми знову рушили вояки дивізії Кіо де Пассажа батальйонами бригади Шарле. Під прикриттям вогню артиллерії на Ла-Э-Сент рухалися 54 і 55 лінійні полки.

При цьому ганноверці в Ла-Э-Сенті не мали жодної гармати. Від вогню гранат на фермі кілька разів спалахувала пожежа, но стрільці фон Барінґа гасили  її, черпаючи воду у ставку спеціально принесеними для цього з тилу казанами для каші. Ферма горіла, но гарнізон тримався. Поза стінами ферми оборону підкрипили 5 та 8 лінійні бтальйони КНЛ.

Чергову атаку французськї піхоти на Ла-Е-Сент піхоти треба було підтримати могутнім ударом і імператор доручив маршалу Мішелю Нею підтримати цей наступ військами. “Червонопикий”, “Найхоробріший з хоробрих” вирішив кинути на центр Веллінґтона кавалерію,  ніби забувши про піхоту. 

АТАКИ ФРАНЦУЗСЬКОЇ КАВАЛЕРІЇ НА ПЛАТО МОН-СЕН-ЖАН

Атака кірасирів. Картина пензля видатного французського баталіста Едуара Детайя

Так о 16.00 почалися шалені атаки французської кавалерії. У першій хвилі  на 22 тисячі піхотинців і кавалеристів центру британсько-союзної армії накотилися лави з 10 кавалерійських полків, з яких 8 кірасирських, 34 ескадрони загальним числом 4400 вершників.  Займаючи по фронту 950 метрів між палаючим Юґомоном і загроженим Ла-Е-Сентом, могутні лави кавалеристів на чолі з маршалом Неєм рушили в атаку, що стала легендарною. 

На рівнині плато Мон-Сен-Жан їх зустрічала артилерія союзників і 16 каре їх піхоти. Грандіозна боротьба піхоти проти моря кавалеристів завершувалися нечуваною канонадою впритул, контратаками британсько-союзної кавалерії на флангах, відступом вершників, їх перешиковуванням на відносно безпечній відстані і повторними шаленими атаками. 

Близько 17 години у вогонь битви було додатково кинуто корпус кавалерії Келлермана, дивізію Русселя д’ Юрбаля, дивізію Леріть’є, важку гвардійську кавалерію Ґюйо, а згодом і резерв у складі 2 полків карабінерів генерала Бланкара. 

Загалом в атаках на Мон-Сен-Жан взяли участь 20 кавалерійських полків, 67 ескадронів чисельністю близько 9000 вершників. Кавалерія буквально “прогризала” каре англійської, шотландської, ганноверської, , брауншвейгської, нассауської, нідерландської та бельгійської піхоти.  Деякі підрозділи французської кавалерії провели по десять, дванадцять, чотирнадцять атак, але оволодіння позицією неможливе без “її величності піхоти”.  А про неї на якийсь час просто забули.

Втім, кавалерія зробила свою справу. Кількість розбитих каре наближалася до половини стартової чисельності. Втрати були такими, що британсько-союзна армія втатила 6 прапорів: прапор піхотного полку Нассау було захоплено капітаном кінних стрільців гвардії Клейном де Клейнеберґом; прапор ганноверського піхотного батальйону Люнебургу привезли до чергової ставки імператора Наполеона біля будинку місцевого селянина Декостера кірасир 1 полку та офіцер кінних стрільців гвардії; “полковий” прапор 1 батальйону англійського 32 піхотного (Корнуольського) полку було захоплене кірасиром 9 полку Паланом; полковий прапор 5 лінійного батальйону Королівського Німецького Легіону було взято вахмістром 10 кірасирського полку Ґотьє; “королівський”  прапор 8 лінійного батальйону КНЛ захопив кірасир 10 полку, а “полковий” прапор того ж батальйону дістався до рук невідомого кінного стрільця гвардії.  

У 73 (Горян) полку бригади сера Коліна Гелкетта не залишилося жодного непораненого офіцера; командування прийняв майор Келлі, надісланий зі штабу герцогом Веллінґтоном; становище здавалося настільки небезпечним, що Келлі, побачивши рештки полку, відіслав до штабу в тил зрешечені кулями прапори,  обгорнуті довколо мертвого тіла одного з сержантів. Офіцери з усіх боків поспішали до герцога за вказівками, повідомляючи, що їхнє становище стає відчайдушним; але вони всі отримували один і той же наказ стояти твердо до останньої людини. “Тримайтеся твердо!”, заявив фельдмаршал 95 стрілецькому полку. “Що скаже Англія, якщо нас розіб’ють?!”

Дезертири потоком простували в тил; бельгійський полк почав стріляти в повітря, щоб втікти з поля битви під покровом димової завіси; йому на заваді стало лише втручання Веллінґтона  і драгунів бригади Ванделера, який вишикував у них в тилу свої ескадрони. Але усього з поля втікли до лісу Суань до 10 тисяч вояків армії “Залізного герцога”. 

Цілий полк ганноверських гусарів Камберленда, з полковником Гаке на чолі, – його згодом судили і розжалували, – повернув назад, злякавшись рукопашної сутички, і втік Суаньскім лісом, сіючи сум’яття до самого Брюсселя.

Побачивши, що французи просунулися вперед і наближаються до лісу, фурштат, фуражні вози, обози, фургони, переповнені пораненими, теж кинулися назад; голландці під шаблями французької кавалерії волали: «Рятуйте!» Від Вер-Куку до Ґренандаля, протягом майже двох миль в напрямку Брюсселя, вся місцевість, за свідченням очевидців, була заповнена втікачами. Паніка була така сильна, що докотилася до принца Конде в Мехельні і Людовика XVIII – в Ґенті.

За винятком слабкого резерву, вишикованого ешелонами позаду лазарету на фермі Мон-Сен-Жан, і бригад Вівіана і Ванделера, що прикривали лівий фланг, у Веллінґтона кавалерії більше не було. Цілі батареї валялися на землі, збиті з лафетів. Обидві сторони втратили пошкодженими на цей момент до 80 гармат.

Британсько-союзна армія трималася на межі людських і надлюдських можливостей.

Нарешті о 17.30 на підтримку героїчним  атакам кавалерії було кинуто піхоту – 5 піхотну дивізію генерала Башлю та бригаду полковника Тіссо з 9 дивізії генерала Фуа. 

Але атака явно спізнилися. Ліворуч від палаючого “замку” і ферми Юґомон піхотинці потрапили під зосереджений вогонь противника, змішалися і відкотилися в яруги перед Юґомоном. Їх командири, генерали Фуа,  Башлю та “марешаль-де-кан” (генерал-майор) Кампі дістали поранення. 

У цей час на правому фланзі фрацузської армії вже півгодини як кипів бій: до битви долучилися прусські війська корпусу фон Бюлова, VI корпусу Мутона графа Лобау та гвардія відбивалися від насідаючих носіїв “тевтонської люті”. 

На полі битви для обох сторін наставав кризовий момент.  Настав час Ла-Е-Сента.

ТРЕТІЙ  ШТУРМ ФЕРМИ ЛА-Е-СЕНТ

Поясна бляха офіцера 13 полку легкої піхоти Франції. 1810-ті роки

Вважаючи вірогідність успіху у битві все ще такою, що складає 60 зі 100 відсотків, імператор Наполеон І дав маршалу Нею наказ за всяку ціну захопити Ла-Е-Сент, позбавивши Веллінґтона “точки опори” у центрі його майже проламаних позицій. 

Увесь тяжкий день битви 13 полк легкої піхоти всіма трьома батальйонами складав резерв дивізії генерала Донзело, стоячи ешелонами біля шосе Шарлеруа-Брюссель.  Поруч із ним розташувалися інженери 1 інженерно-саперного полку (1 Regiment de Genie) полковника Жана-Батіста Іполіта Ламара, уродженця Брюсселя.

Майор фон Барінґ, командир гарнізону ферми за п’ять годин безперервних атак отримав лише невеликі підкріплення у вигляді пари поріділих взводів ганноверців (дві роти 1 легкого батальйону КНЛ та одну легку роту 5 лінійного батальйону КНЛ), і в цілому на момент третьої, рішучої атаки на Ла-Е-Сент його сили не перевищували 300 бійців, і по три-чотири набої на кожного.

“Майор фон Барінґ і його стрільці в обороні Ла-Е-Сента”. Картина Адольфа Нортена.

Повз Ла-Е-Сент прокотилися могутні атаки французської кавалерії, гарнізон ферми спостерігав за епічною боротьбою армій на плато Мон-Сен-Жан  і, як пізніше написав сам фон Барінґ, «Я бачив, як це відбувається і не боюся визнати, що впав духом…”

Третя, вирішальна, атака на ферму Ла-Е-Сент, що почалася після 18 години вечора, була на цей раз підготовлена ​​добре.

Піхота, кіннота і артилерія діяли як єдине ціле. Спустившися разом зі своєю імператорською гвардією до підступів до Ла-Е-Сенту, Наполеон передав проведення атаки, маршалу Нею, якого він зустрів біля шосе Шарлеруа-Брюссель. Маршалу Ней якраз намагався привести до ладу кавалерію, що збиралася після вбивчих атак на Мон-Сен-Жан і рештки боєздатної піхоти.

Батарея 12-фунтових гармат відкрила пекельний  вогонь по фермі. Частина споруд частково була зруйнована, частина знову запалала.

13 легкий полк всіма трьома батальйонами пішов на її приступ. На чолі атаки був командир полку полковник П’єр Ґужон. Атаку легкої піхоти підтримували вояки 2 роти 2 батальйону 1 інженерного полку під командуванням лейтената В’ьо. Інженери-сапери мали відповідне озброєння, шанцевий та інженерний реманент, але головним їх робочим інструментом були сокири. 

Як до цього лейтенат Леґро з 1 полку легкої піхоти ударами сокири виламав ворота ферми “замку” Юґомон, командир роти саперів лейтенант В’ьо на чолі своїх саперів ударами сокири проломив головні ворота Ла-Е-Сента.

Солдати 13 полку легкої піхоти разом із саперами з трьох сторін вдерлися всередину стін Ла-Е-Сента. При штурмі східних воріт ферми Ла-Е-Сент французи втратили 60 солдат. Захисники ферми вступили в рукопашний бій із легкими піхотинцями. 12 солдатів фон Барінґа досить довго і обороняли свинарник, а перед задніми ворітьми ферми його бійці влаштували барикаду з 15-20 трупів забитих французьких піхотинців, через яку відстрілювалися від атакуючих вояків 13 легкого.

Штурм Ла-Е-Сента. Контратака ганноверців. Картина Ріхарда Кньотеля

Перед цим ганноверці залишилися без боєприпасів. Лишалося відбиватися своїми шаблями-багнетами від карабінів Бейкера. У жахливому зіткненні розлючені попередніми втратами вольтижери, шассери та карабінери 13 полку легкої піхоти перебили практично весь гарнізон. Над спорудами ферми було піднято французський триколор.

Майору фон Баринґу вдалося вирватися з охопленої вогнем ферми із сорока двома стрільцями і з ними прорватися до Мон-Сен-Жану.

Захопленням Ла-Е-Сенту маршал Мішель  Ней здобув для своєї армії величезне надбання і негайно заходився зміцнювати свій успіх. Французська батарея з 12-ти фунтових гармат галопом промчала  на 300 кроків за Ла-Е-Сент на позицію прямої наводки, аби з відстані 200 метрів знищити залпами залишки артилерії і піхоти Веллінґтона в центрі британсько-союзних позицій.

Вчергове з піщаного кар’єра було вибито французськими вольтижерами залишки британского 95 стрілецького полку. Неподалік від Ла-Е-Сента шикувалися залишки кірасирських полків, які виявилися здатними знову йти в атаку.

Ківер шассера 13 полку легкої піхоти зразка 1812 року

Французька піхота рушила вперед і вчергове осідлала шосе Шарлеруа-Брюссель .

А на лівому фланзі 4 дивізія генерала Дюрютта, натхненна успіхами дивізії Донзело,  вибила принца Бернгарда Саксен-Веймарського з ферми Паплотт.

“Центр бойової лінії було розкрито – констатував ганноверський генерал-лейтенант граф Карл Август фон Альтен-Вількенбург, командир 3 британської піхотної дивізії. 

Перемога ще здавалася французам можливою. Але в історії були вже інші плани.

Шассери 13 полку легкої піхоти у битві при Ландсгуті 1809 року. Картуна Луї Ерсенна 1811 року

Подальші події битви ми вже змалювали вище. 13 полк легкої піхоти, що у фіналі битви при Ватерлоо займав терен перед захопленою фермою Ла-Е-Сент та в самих обгорілих  будівлях укріплення, після поразки гвардії, масованих атак прибулої прусської армії  і переходу британсько-союзної армії в загальний наступ на Північну армію Наполеона, не міг утримувати безнадійну позицію і разом із всіма залишками піхоти дивізії Донзело вдався до відступу.

Під вогнем противника частина французських військ розбігалася, частина відступала в порядку, але це була повна катастрофа. 

Під час битви при Ватерлоо 5 офіцерів полку було вбито, 1 смертельно поранений, 20 офіцерів поранено, тобто кожен третій офіцер 13 полку легкої піхоти був забитий або поранений. Серед їх товаришів по зброї з 1 полку інженерів 1 офіцер загинув, 1 був смертельно поранений і дев’ятеро поранено. 

Втрати рядового особового складу в середньому складали пропорцію 1:20 – 1:25 у порівнянні з офіцерами.  Таким чином, загальні втрати полку протягом битви можуть складати до 600 чоловік, тобто третина.

Пам’ять про всіх, хто бився на полі битви при Ватерлоо зберігається донині.  Стіни ферми Ла-Е-Сент, яка стоїть досі на полі битви,  прикрашено пам’ ятними дошками, що присвячено учасникам епічної драми 205-річної давнини. 

Головні ворота Ла-Е-Сента. Наші дні

Перша з них містить напис: ” 18 червня 1815 року близько 18.30 ферма Ла-Е-Сент була захоплена військами маршала Нея завдяки героїчним атакам саперів 1 інженерного полку, 2 роти 2 батальйону полковника Ламара та 13 полку легкої піхоти дивізії Донзело”.

Друга присвячена оборонцям Ла-Е-Сента в особі майора Георга фон Барінґа та його гарнізону зі складу 2 легкого батальйону Королівського Німецького Легіону.

На стіні ферми міститься третя таблиця, присвячена офіцерам і солдатам 1 та 2 легких батальйонів  Королівського Німецького Легіону, а напроти ферми встановлено монумент іншим підрозділам КНЛ,  що брали участь в обороні позицій довкола ферми Ла-Е-Сент.

Монумент воякам Королівського Німецького Легіону

ЕПІЛОГ

Члени ГО ДВКА є постійними часниками заходів, що проводяться на полі битви при Ватерлоо на честь річниць битви: 2008, 2010 та 2015 року потужні делегації ГО ДВКА мали честь бути на полі битви і брати участь у відтворенні епізодів баталії. А взагалі учасники руху військово-історичної реконструкції України, серед яких чимало діючих членів ГО ДВКА,  брали участь у реконструкціях на Ватерлоо ще з 1990-х років минулого століття. 

Учасники ГО ДВКА в мундирах 13 полку легкої піхоти під час урочистостей з нагоди 200-річного ювілею битви.

Ватерлоо-Плансенуа-Ла-Е-Сент, червень 1815 року

Учасники військо-історичної групи “13 полк легкої піхоти” біля меморіальної таблиці героям 13 легкого 1815 року. Ферма Ла-Е-Сент, червень 2008 року

За дивовижним збігом обставин, наша група у складі інтернаціональної реконструкційної “Північної армії”

Наполеона брала участь саме у “штурмі” Ла-Е-Сента під час грандіозної реконструкції 2015 року. Момент оволодіння “фортецею”.

Цікаво, що серед сотень військово-історичних груп у світі, які відтворюють ті чи інші підрозділи наполеонівської армії, є лише дві групи, які займаються вивченням історії 13 полку легкої піхоти. Це військово-історична група “13 полк легкої піхоти” Секції наполеонівських війн ДВКА з м. Києва (Україна) та військово-історична група “13 полк легкої піхоти” з Франції. 

Це переважно молоді хлопці з півночі Франції, з регіону О-де-Франс департаманту Нор (Nord). Керівник групи, з яким члени ГО ДВКА постійно в контакті, Флоріан Елювіт’є, фр. Fløriån Eluveitie) мешкає у невеликому місті Ондшоот (фр. Hondschoote) неподалік від Дюнкерка.   

                       

Маємо надію, що незабаром обидві групи стоятимуть в одному строю на якому-небудь масштабному європейському військово-історичному заході більш вдалого військово-історичного сезону, ніж “коронавірусний” сезон 2020 року.

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

Використана література та електронні джерела:

Les Armées de Waterloo 1815. Le Planches de la Belle Alliance. Bernard Coppens. Edition de La Belle Alliance, Bruxelles, Belgique;

Commandant Henry Lachouque. Napoleon. 20 ans de compagnes. Paris, Edition arthaud, 1964;

La-Haie-Sainte. Waterloo 1815. Les Carnets de la Campagne -№ 3. Bernard Coppens – Patrice Courcelle. Edition de La Belle Alliance, Bruxelles, Belgique;

Journal of the Society for Army Historical Research, vol. XIX, p.200, vol. XXXI;

Sounders E. The Hundred Days. – NY, W.W.Norton&Company Inc, 1964;

Barbero, Alessandro (2005). The Battle: A New History of Waterloo. Atlantic Books;

“Wellington’s army”  by Philip Haythornthwaite Illustrated by Charles Hamilton Smith
Greenhill Books. London, 2002;

Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Харків, 2017;

Tomasz Malarski: Waterloo 1815. Bellona, Warszawa, 2005;

“1815: The Armies at Waterloo”
Ugo Pericoli; Michael Glover. Sphere Books, Ltd.GlassFrogBooks (Hawthorne, CA, U.S.A.);

Uniforms of Waterloo in Color, June 16-18, 1815″ by Philip J. Haythornthwaite, Jack Cassin-Scott. Sterling Publishing, NY, USA.