ВСТУП
День Незалежності України 24 серпня прийнято вшановувати розповідями про саму Україну, про важкий шлях до незалежності, про боротьбу за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ.
Але є такі аспекти військової історії Європи, світу, коли символи української незалежності з’являлися у інших країнах, в атрибутиці інших армій як результат дивовижного збігу обставин і карколомих зиґзаґів історії.
Про такий випадок, а саме про дивовижну кавалерійську атаку італійців у степу біля берега Дону 1942 р. та про символічні наслідки цієї атаки наш сьогоднішній історичний шкіц.
НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ІТАЛІЙЦІВ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
НА ТЕРЕНАХ НИНІ МЕРТВОЇ КРАЇНИ – СРСР
Прапор Королівства Італія, 1861-1946 р.
Серед частини серйозних дослідників, переважно німців та англо-саксів, серед легіону «диванних експертів» та у першу чергу у «дєдивоєвального» сигменту ватного російського псевдоекспертного середовища панує зневажальна інтонація при розповіді про армію Італії періоду правління та краху фашистського режиму на чолі з Беніто Муссоліні 1923-1943 рр. та й взагалі, про італійців як вояків.
Багато в чому такі думки підтверджуються фактами, але в більшості є чорним «піаром», авторство якого, як не дивно, належить італійським союзникам у Другій світовій війні – представникам нацистського німецького вермахту, у першу чергу генералітету, який намагався спихнути на італійців частину провин за програш війни.
Через кілька років після закінчення Другої Світової війни, відійшовши від жаху після проходження союзницьких військових трибуналів, німецькі генерали і фельдмаршали, – ті хто залишилися живими після трибуналів, – вирішили розповісти всьому світові про свої «геніальні», але, на жаль, «втрачені» перемоги.
Німецькі генерали пост-фактум придумали перелік «вагомих і об’єктивних причин» таких катастрофічних невдач.
У верхній частині списку йшов сам диктатор Адольф Гітлер, який «слабко розбирався в стратегії» і заважав німецькому генералітету здобувати геніальні перемоги.
Далі за списком йшла підступна погода «в Росії», відсутність доріг та суворі зими, адже якби не це, вермахт точно б розбив Червону Армію і переміг СРСР. Наступною причиною поразки стояла «слабка, зманіжена та ненадійна» італійська армія та неврастенічний самозакоханий дуче фашистської Італії Беніто Муссоліні.
Насправді ж передвоєнна італійська королівська армія мала добру професійну підготовку.
Італійські елітні підрозділи: берсальєрі (гірські стрільці), парашутисти, регулярні піхотні та кавалерійські підрозділи практично нічим не поступалися таким же елітним частинам інших країн.
А щодо рівня бойової підготовки італійських бойових плавців, очолюваних князем Юніо Валеріо Борґезе, то як союзники, так і противники Італії змогли наблизиться тільки в середині 50-х років.
Італія мала невеликі, але добре укомплектовані моторизовані і бронетанкові частини. Італійську бронетехніку з задоволенням купували багато країн Європи. На відібраних, в прямому сенсі цього слова, в італійців танках і бронемашинах воювали німецькі танкісти у Північній Африці. Вже до початку Другої Світової війни італійська армія однією з перших в Європі в масовому порядку ввела камуфляж, який згодом не гребували носити навіть «справжні арійці» з елітних підрозділів Ваффен-СС нацистської Німеччини.
Італійська армія мала непоганий передвоєнний бойовий досвід – у 1936 р. нею була відмінно проведена Абіссинська кампанія із захоплення Ефіопії та Еритреї.
І тут нічого сміятися – Британська Імперія воювала в Африці з племенами зулусів близько двадцяти років і часто терпіла від них жорстокі поразки.
Франція воювала з марокканськими племенами приблизно стільки ж, причому остання війна у Марокко закінчилася за кілька років до абіссінської кампанії,
так само 1936 р. У цій війні французам довелося об’єднатися з Іспанією, позаяк поодинці марокканців було не сила подолати.
Але в Абіссинії, попри ілюзію про зіткнення там європейців із варварами, італійцям доводилося боротися з абіссинськими військами, що володіли не тільки сучасним стрілецьким озброєнням, а й мали артилерію, засоби ППО і радіозв’язку, плюс мали, хоча й застарілі, але в бойовому стані літаки розвідки і коригування
Армія Абісинії була підготовлена західними інструкторами-найманцями, в основному британськими, так що швидка перемога італійської армії маршала Еміліо де Боно за таких умов дійсно показує високий рівень її підготовки.
В Іспанії, де італійці воювали у Громадянській війні на стороні Франко 1936-1937 р., після протвережуючої поразки під Ґвадалахарою, італійські частини діяли настільки ефективно, що завоювали повагу не тільки своїх союзників – німців та іспанців-франкістів, але і противників – солдат іспанської республіканської армії.
Так що ж сталося, чому словосполучення «італійська армія» стало синонімом боягузтва і некомпетентності? Це має кілька пояснень.
Командувач Італійського експедиційного корпусу CSIR генерал-лейтенант Джованні Мессе з вояками. 1942 р.
По-перше: Італія, відчувала катастрофічну нестачу стратегічних матеріалів, тому мала великі проблеми з одночасним постачанням частин, які воювали як в Північній Африці, так і в Радянському Союзі.
По-друге: нацистська Німеччина, яка обіцяла допомогти у постачанні італійської армії, не тільки не дотримала слово, а й під час кампанії проти Радянського Союзу відбирала у них те військове майно, що ще залишалося у італійських солдат. Це не сприяло любові між союзниками і бажання битися разом із ними.
І по-третє: з початком Другої Світової війни в італійську королівську армію було призвано величезну кількість людей, переважно молоді. Італійські хлопці, які з волі Муссоліні опинилися в розпечених пісках під Тобруком або в засніжених степах під Сталінградом, просто не розуміли, що вони роблять далеко від Батьківщини і чисто по-людськи не хотіли вмирати заради розширення Lebensraum, життєвого простору для німецьких «надлюдей».
Однак, незважаючи на об’єктивні труднощі і негативне, навіть презирливе ставлення з боку німецьких союзників, італійці чесно намагалися виконати свій союзницький обов’язок.
Так, в Африці, під керівництвом «Лиса пустелі», генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, єдиного серед генералітету Рейху, хто цінував і поважав італійських солдат, частини італійської армії відзначилися під Тобруком і Ель-Аламейном.
Італійські офіцери на чолі з дивізійним генералом, начальником штабу ARMIR Бруно Малаґуті вивчають мапу бойових дій. Серпень 1942 р.
19 грудня 1941 р. підводні диверсанти 10 флотилії МАС під командуванням князя Борґезе зробили те, що не вдалося всьому німецького флоту – вони знищили поставлені під посилену охорону в бухті порту Олександрії (Єгипет) останні британські лінкори на Середземному морі «Веліент» і «Куїн Елізабет».
Перекинуті до Криму влітку 1942 р., італійські моряки-диверсанти з тієї ж 10 флотилії катерів, завдали критичних ушкоджень гордості Чорноморського флоту СРСР – невловимому й грізному лідеру «Ташкент», за яким безуспішно полювали німецький флот і авіація.
Сучасний російський історик Олексій Ісаєв, який на тлі пануючого в Росії «побєдобєсія» відзначається тверезістю поглядів на події Другої світової війни, зазначає:
«Італійці показали себе досить міцним горішком. …Під ударами радянської піхоти і танків італійці відступали не відразу. Деякий час вони чинили опір, причому підбивали радянські танки, в тому числі Т-34, використовуючи власне, а не німецьке озброєння…»
Як відомо, Другу світову війну розв’язали разом Німеччина та Радянський Союз у вересні 1939 р.
Коли ж хижаки зійшлися у смертельному двобої вже між собою, 1941 р. Беніто Муссоліні відразу ж зголосився надіслати війська на допомогу своєму союзнику. Пропозицію про їх відправку було прийнято. Схильний до патетики у давньоримському стилі, дуче оголосив відбуття армії на Східний фронт «Хрестовим походом проти більшовизму».
Вітторіо Емануеле ІІІ (Віктор Емануїл III) (1869-1947) король Італії з Савойської династії. Перший маршал Імперії від 30 березня 1938 р.
Практично не правив, вся повнота влади в країні належала провіднику фашистської партії дуче Беніто Муссоліні
Беніто Амількаре Андреа Муссоліні (1883-1945) — італійський політичний діяч, фашистський диктатор Королівства Італія з 1922 по 1943 рр. Провідник, «Дуче» (il Duce) фашистської партії.
Таким чином з’явився «Італійський експедиційний корпус в Росії» – CSIR (Corpo Spedzione Italiane in Russia). Італійці не мали сумніву, що СРСР є формою існування саме Росії, тому й назва відповідала таким їх уявленням. Корпус очолив генерал-лейтенант Джованні Мессе.
У корпусі налічувалося 62000 вояків. Він складався з трьох дивізій: двох моторизованих піхотних дивізій «Пасубіо» і «Торіно» (обидві бінарного типу
затвердженого в 1938 р., моторизовано-піхотні) та однієї мобільної «челере» дивізією (Celere) «Принц Амедео Дука д’ Аоста», куди входили два кавалерійських полки, батальйон берсальєрів-велосипедистів, артилерійський полк і легка танкова група.
До CSIR додавалися різні частини підтримки, служби і спеціалізовані частини, так що корпус за італійськими мірками був цілком добре оснащений.
Корпус в липні 1941 р. був спрямований на південний фланг радянсько-німецького фронту, на Україну, і на початковому етапі воював дуже успішно, зумівши зайняти кілька міст, у тому числі м. Сталіно (нині Донецьк), та інших населених пунктів і справити тим самим сприятливе враження на свого союзника.
Але все ж, незважаючи на те що озброєння, причому найкраще з наявного, як і інше військове спорядження, постачалося в першу чергу саме експедиційному корпусу CSIR, воно насправді не підходило до суворих умов Східного фронту.
Командувач італійського експедиційного корпусу CSIR генерал-лейтенант Джованні Мессе
Хоча полки італійської армії називалися моторизованими, але це була одна назва: автомобільна техніка виходила з ладу, бракувало пального і доводилося переходити на гужовий траспорт; артилерія суцільно складалася зі застарілих гармат часів Першої світової війни; бронетанкові частини все ще змушені були воювати на слабкоброньованих танкетках типу «Ансальдо», а протитанкові гармати малих калібрів не рятували від ворожих танків.
Вже перші місяці перебування італійських військ в СРСР показали, що їх матеріальна частина поступається німецьким підрозділам. Так гвинтівки «Каркано М1938» і кулемети «Бреда М1930» швидко засмічувалися і вимагали безперервної чистки. Гранати «Бреда», ОТО і SRCM 35 моделі, крім своєї невеликої бойової потужності при попаданні на м’який грунт, сніг або бруд часто навіть не вибухали.
Пістолетів-кулеметів «Беретта M1938» і 20-мм угорських протитанкових рушниць «Solothurn S-18/100» в частинах було дуже мало. Артилерія, особливо протитанкові гармати, була занадто малого калібру, щоб ефективно боротися з радянськими середніми і важкими танками.
Пробні стрільби по трофейному радянському танку Т-34 з 47-мм італійської протитанкової гармати «Cannone da 47/32 M35» показали її практично повну нефективність як протитанкового засобу. Снаряди з цієї гармати залишали на броні середнього танка лише невеликі вм’ятини або з гучним виттям рикошетирували від броні.
Командувач 8 італійської армії, вона ж ARMIR, генерал армії Італо Ґарібольді оглядає трофейний танк Т-34 після пробних стрільб
з протитанкової гармати «Cannone da 47/32 M35» по броні. На бронемашину нанесено розпізнавальні знаки італійської королівської армії – білі савойські хрести. Літо 1942 р.
Великі проблеми італійці відчували і зі своїм автопарком.
Німці вже наприкінці 1941 р. зрозуміли, що на радянсько-німецькому фронті навіть добре оснащені частини швидко витрачають всі свої запаси, терплять невдачі і несуть важкі бойові втрати, а для відновлення сил потрібно досить багато часу.
Сам масштаб битв і відстані, які доводилося долати нацистським і фашистським військам, свідчив і про те, що попереду їх чекають ще більші труднощі.
Гравюра Георгія Малакова «Розквіт торгівлі» з серії «Київ у грізний час».
Сцена зображує Сінний ринок у Києві під час окупації 1941-1943 р. У центрі італійський солдат торгується за леза для бритви
Незважаючи на негаразди, що випали на долю експедиційного корпусу взимку 1941/42 рр., і заперечення генерал-лейтенанта Джованні Мессе, в березні 1942 р. Беніто Муссоліні віддав наказ відправити на Схід ще сім дивізій, з яких були сформовані II і XXXV армійські корпуси.
Нове з’єднання було названо 8 армією, вона ж Італійська армія в Росії, ARMIR – Armata Italiana in Russia.
До 8 армії приєдналися чотири піхотних дивізії та три альпійських дивізії – елітні гірськострілецькі підрозділи італійських збройних сил.
Армія тепер ділилася на три корпуси: два армійських і один Альпійський корпус, кожен з яких складався з трьох дивізій. Окрема дивізія «Віченца» була задіяна головним чином в тилу і займалася обслуговуванням військових комунікацій.
Італійський піхотинець Італійського експедиційного корпусу в Росії CSIR. 1942 р.
У момент свого формування навесні 1942 р. 8 італійська армія налічувала понад 335 тисяч чоловік.
До серпня італійці вийшли до р. Дон, де об’єдналися з німецькою групою армій «В» (нім. Heeresgruppe B) генерал-фельдмаршала Максиміліана фон Вайхса, під командуванням якого знаходилися 53 дивізії. До її складу, окрім німецьких 2 і 6 польових армій, увійшли 2 угорська, 3 румунська і 8 італійська армії.
Метою німецького командування у битві за Дон та Сталінград було захоплення великого закруту Дону, Волгодонського перешийка і самого міста Сталінграда, який був великим промисловим і транспортним центром СРСР, та ще й носив ім’я керівника комуністичної імперії.
Якби цей план вдалося реалізувати в повному обсязі, було б блоковано транспортні сполученням між центральними районами Радянського Союзу і Кавказом. Був би створений плацдарм для подальшого наступу з метою захоплення родовищ кавказької нафти.
10 серпня 1942 р. після запеклих боїв, військам вермахту та їх союзникам вдалося прорвати фронт і вийти до зовнішнього рубежу оборони Сталінграда. Оборонні бої на далеких підступах до Сталінграда, які тривали з 17 липня по 10 серпня, завершилася поразкою та відступом частин Червоної армії.
Канцлер нацистської Німеччини Адольф Гітлер з генерал-фельдмаршалами Максиміліаном фон Вайхсом та Федором фон Боком
15 серпня розгорнулися запеклі бої між противниками на ближніх підступах до Сталінграда. Командувач 6 польової арміі вермахту генерал-фельдмаршал Фридріх Вільгельм Ернст Паулюс підписав наказ «Про наступ на Сталінград».
23 серпня 1942 р., зосередившись на плацдармі лівого берега Дону, ударне угруповання 6 польової армії вермахта перейшло в наступ, завдаючи головного удару в стик позицій радянських армій. 62 армія генерала Чуйкова виявилася відрізаною від основних сил.
Нацистські війська до 16 години вирвалися до р. Волга на північній околиці Сталінграда. Сталінград став фронтовим містом, передовою лінією фронту.
Німецька бронетехніка у великому викруті Дону. Літо 1942 р.
В той же день Сталінград був підданий масованому бомбардуванню. Протягом дня 4 повітряним флотом люфтваффе (Luftflotte 4) генерал-фельдмаршала Вольфрама фон Ріхтгофена було здіснено 2 000 літако-вильотів.
Втім, у літній фазі Сталінградської битви радянське командування вело активну оборону.
Незважаючи на перевагу противника буквально у всьому, ще 20 серпня 1942 р. радянські війська почали контрнаступ на стику 8 італійської та 6 німецької армій вздовж правого берега Дону і прорвали оборону наступаючих німців та італійців.
63 армія (в складі 1 і 14 гвардійських, 127, 153, 197, 203 стрілецьких дивізій) і 21 армія (в складі 63, 76, 124, 278, 304, 343, 96 стрілецьких дивізій) перейшли в наступ на ближніх підступах до Сталінграда з метою напасти на лівий фланг 6 польової армії вермахту і відрізати їй шляхи постачання. Операція здійснювалася в напрямку на хутір Великий з виходом на рубіж Перелазовского, Евстратовського і далі – на Манойлин.
В італійську історіографію протидія радянському контрнаступу 20 серпня 1942 р увійшло під назвою «Перший оборонний бій на Дону». Головний удар обрушився в секторі 2 дивізії «Сфорцеска», на стику 35 корпусу 8 італійської армії (ARMIR) з 17 корпусом 6 німецької польової армії Паулюса.
Протягом доби війська радянської 197 дивізії прорвали позиції дивізії «Сфорцеска». До 22 серпня італійська піхота відступила. Радянські 14 гвардійська, 197 і 304 стрілецькі дивізії прагнули розвинути наступ: червоноармійці в запеклій боротьбі вийшли на рубіж Рибний – Верхньо-Кривське – Ягідний – Девяткин – Усть-Хоперский.
На місце дивізій, що відступили і приводили себе до ладу після важких втрат, командування подтягувало резерви з інших ділянок фронту: частину кавалерійської групи «Барбо», Легіон «Тальяменто», 179 піхотний полк 62 німецької дивізії, частини 3 італійської піхотної дивізії та мобільної дивізії «Челере», підрозділи дивізії «Пасубіо».
Одночасно в бій вступила авіація, і командир 35 корпус, колишній командувач CSIR, генерал Джованні Мессе попросив допомоги у сусіднього 17 німецького корпусу.
Червона армія атакувала ARMIR не тільки на південному фланзі, навпаки 35 армійського корпусу, а й в малому закруті Дону, на фронті 2 армійського корпусу італійців.
22 серпня 1942 р. війська 63 армії перейшли в наступ з Осетровського плацдарму на ділянці дивізії «Равенна», розгорнутої в районі села Верхній Мамон, на стику між дивізією «Торіно» і 62 німецької дивізією.
З метою блокувати прорвані ділянки оборони в секторі «Сфорцеска» 23 серпня 3 полк берсальєрів дивізії «Челере» контратакували на рубежі Ягідний – Чеботаревская за підтримки кавалерійського полку «Улани Новарри», які провели проти стрілецьких частин Червоної армії кінну кавалерійську атаку. Однак кавалеристи мали лише частковий успіх. У підсумку, борючись за ліквідацію радянських плацдармів, італійські війська були зупинені.
У пролом між позиціями італійців та частинами вермахту, що утворився врезультаті наступу Червоної армії, італійці ввели полк «Савойя Кавалерія». Це був його зоряний час.
Герб полку «Савойя Кавалерія»
КАВАЛЕРІЙСКИЙ ПОЛК “САВОЙЯ КАВАЛЕРІЯ”
В історичних джерелах, присвячених Другій світовій війні, чи не найбільш героїчним боєм і прикладом високого бойового духу італійської армії називають «атаку в степу біля Ізбушенського».
Вранці 24 серпня 1942 р., неподалік від хутора Ізбушенський станиці Усть-Хоперська (нині – хутір Ізбушенський Усть-Хоперського сільського поселення в Серафімовичському районі Волгоградської області Російської Федерації), кавалерійський полк «Савойя Кавалерія» («Savoia Cavalleria») механізованої «мобільної» (Celere) дивізії «Прінчіпе Амедео Дука д’ Аоста» («Principe Amedeo Duca d’Aosta») успішно атакував в кінному строю позиції 812 сибірського піхотного полку 304 стрілецької дивізії Червоної армії.
Полк «Савойя Кавалерія» був дуже не схожий на більшість інших італійських частин, які воювали на Східному фронті.
Це перш за все елітний полк, він вважається одним з найстаріших в італійській армії. Його історія починається з 23 липня 1692 р., коли він був сформований у складі армії Сардинського королівства гецого Савойським Вітторіо Емануле ІІ під час війни з французами.
Герб Савойського королівського дому
Герцог Савойський Вітторе Амедео ІІ (1666-1732)
Парадні сталеві вороновані шоломи кавалеристів були прикрашені сріблястими хрестами, в пам’ять про битву при Мадонна ді Кампана, що сталася в 1706 р. під час Війни за іспанську спадщину. У той час полк успішно діяв під командуванням савойского герцога Вітторіо Амедео II, перекриваючи комунікації франко-іспанських військ, які взяли в облогу Турин.
В одній з таких зухвалих операцій при Мадонна ді Кампана полк «Савойя» успішно атакував великий французький загін і зумів захопити полковий прапор противника.
Крім того, кожен солдат носив червону краватку в пам’ять про пораненого гінця, що доставив важливе повідомлення на полі бою під час наполеонівських війн.
Девізом полку від заснування й донині є франкомовний вислів «Savoye. Bonnes Nouvelles» – «Савойя. Хороші новини».
На сучасних на той момент польових сталевих шоломах полку М.36 було зображено чорний прямий рівностороній хрест.
Полк вважався драгунським, важкокавалерійським і мав на озброєнні палаші. Деякі російські ура-патріоти твердять, що полк використовував трофейні радянські шашки, але жодного підтвердження цьому немає.
Італійський драгунский палаш М1891/29
Можливо йдеться про російських козаків-колаборантів, що супроводжували італійську армію. Окремий козачий дивізіон «Савойя» сформовано у вересні 1942 р. в Міллерово спочатку як окрему допоміжну сотню у складі кавалерійського полку «Савойя» італійської 8 армії. Але у серпні 1942 р. ніяких козаків-розбійників у складі італійської кінноти ще не було.
Кавалерист полку «Савойя Кавалерія» та італійський «чорносорочечник» розглядають шашку донського козака-колаборанта на службі німецькому вермахту. Осінь 1942 р.
«Чорносорочесники» – Добровільна міліція національної безпеки (італ. Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale, або MVSN),
більше відома як чорносорочечники ( італ. Camicie nere) або сквадристи ( італ. squadristi) – збройні загони Національної фашистської партії в Італії.
Славна історія савойців отримала широку популярність, тому за традицією, що починається від середини ХІХ ст., в ньому служили головним чином вихідці з шляхетних аристократичних сімей.
Всі офіцери надягали білі рукавички, сідаючи на коня. При цьому полк аж ніяк не був пережитком епохи кавалерійських битв.
Під час Другої світової війни кавалеристи полку «Савойя» воювали, як правило, в пішому строю, використовуючи коней виключно в транспортних цілях. Вони були озброєні карабінами Каркано зразка 1938 р. калібру 7,35 мм, у багатьох були трофейні радянські автомати ППШ-41.
Полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо
Полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо зі своїм конем Санвіто
Родовий герб Беттоні Кадзаджо
Особливої уваги заслуговує особистість командира полку полковника Алессандро Беттоні Кадзаджо. (Alessandro Bettoni Cazzago, 1892-1951).
Він народився в м. Брешія в Ломбардії, в родині відомого політика, що належав до еліти з оточення правлячого королівського Савойського дому. Серед предків Беттоні були видатні військові, генерали та фельдмаршали. Беттоні навчався в Королівському коледжі «Карло Альберто».
Один з предків Беттоні фельдмаршал Австрійської імперії частів правління імператриці Марії-Терезії (1717-1780) Джанантоніо (Йоган Антон) Беттоні
Світлина з пропагандистського часопису, що показує полковника
Алессандро Беттоні Кадзаджо з полковим прапороносцем. 1943 р. Заголовок «Атака під Ізбушенським»
Крім того він був відомим спортсменом-кіннотником. До війни Алессандро Беттоні Кадзаджо брав участь в 237 змаганнях з конкуру і мав кілька сотень призів. Також він брав участь в двох Олімпіадах: в Амстердамі в 1928 р. і в Лондоні в 1948 р., при цьому в обох випадках був він найстарішим в італійській команді кіннотників. Кращий результат – четверте командне місце в конкурі на олімпіаді в Амстердамі.
Полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо спостерігає за маршем своїх кіннотників. Серпень 1942 р.
В ході Сталінградської битви італійські війська зазнали важких втрат.
Полк «Савойя Кавалерія» брав участь, головним чином в оборонних боях, проявляючи виняткову стійкість, але можливості знову проявити себе в кінної атаки більше не виявилося. У 1943 р. командування збиралося відправити полк воювати до Югославії проти партизанів Тіто. Однак після окупації Північної Італії німцями у вересні 1943 р. полк повернули на батьківщину для реорганізації.
Повернувшися до рідну Брешії, полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо став одним з лідерів антифашистського опору, будучи вірним королю, а не дуче Муссоліні. Брав активну участь у створенні партизанських бригад антифашистської організації «Фьяме верде» (Fiamme Verde – «Зелене полум’я»), що діяла в Ломбардії та Романьї.
Після війни, коли в 1946 р. в Італії була проголошена республіка, полковник також залишився вірним своїм монархічним переконанням, відмовився прийняти присягу на вірність Італійській Республіці та таємно вивіз бойовий прапор полку в Португалію, до вигнаного короля.
За десяток років повернувшись до Італії, Алессандро Беттоні Кадзаджо помер 28 квітня 1951 р. в Римі, через кілька годин після участі в традиційних міжнародних кінному змаганні «Piazza di Siena», що відбуваються щорічно на іподромі біля вілли Борґезе.
Повернімося у 1942 р.
Італійські кавалеристи у складі мобільної дивізії «Прінчіпе Амедео Дука д’ Аоста» рухалися випаленим сонцем степом у напрямку станиці Усть-Хоперської, аби закрити розрив у бойових порядках німецько-італійських військ. Всі, хто писав про ці бої, згадують соняшникові поля на місці боїв.
«Савойя Кавалерія» на марші до Дону. Серпень 1942 р.
Дивізія складалася з двох кавалерійських полків: «Савойя Кавалерія» і «Лансьєрі Новарра» (улани з Новарри), а також 3 берсальєрского полку моторизованої гірської піхоти, артилерійського полку на механічній тязі, 3 моторизованої групи «Сан Джоржіо» (61 танкетка L3 і батальйон мотоциклістів), інженерної та протитанкової рот. Кожен з кавалерійських полків дивізії складався з 4 ескадронів, включаючи один кулеметний.
Напередодні знаменитого бою, ввечері 23 серпня, командир полку «Савойя Кавалерія» Алессандро Беттоні Кадзаджо наказав ґрунтовно окопатися для ночівлі – так було прийнято, навіть якщо полк перебував далеко від лінії фронту.
Прапороносна група полку «Савойя Кавалерія»
Ця традиція, яка веде свій початок ще від римських легіонерів, врятувала в полку чимало життів і в який раз виправдає себе в найближчі години.
А поки, як пише американський історик Крістофер Еґер, дотримуючись іншої старовинної традиції, офіцери полку «…сіли вечеряти, використовуючи полкове срібло з символікою Савойї та полковими арматурами».
На світанку 24 серпня 1942 р. полк «Савойя Кавалерія», який налічував на той момент у своїх лавах 700 шабель, в супроводі кулеметного ескадрону і двох батарей полкової кінної артилерії, готувався відновити марш до берега Дону.
До зіткнення з червоноармійцями лишалися хвилини.
Мундир офіцера полку «Савойя Кавалерія»
Кашкет офіцера полку «Савойя Кавалерія»
Офіцери полку «Савойя Кавалерія» на чолі з полковником Алессандро Беттоні Кадзаджо. Серпень 1942 р.
АТАКА ПІД ІЗБУШЕНСЬКИМ. КАВАЛЕРІЯ ПРОТИ ПІХОТИ
Піхота Червоної армії на Сталінградському напрямку. Липень-серпень 1942 р.
У той же час приблизно в 700-800 метрах на північний схід від табору італійців в широкій низині приховано окопувався 812 сибірський стрілецький полк 304 стрілецької дивізії 21 армії Сталінградського фронту, якою командував полковник Серафим Меркулов.
Полковник Серафим Меркулов. Світлина 1943-44 рр.
Як пишуть сучасні російські історики, схильні до апологетизації Червоної армії, «…використовуючи складний рельєф місцевості, – заплаву річки Дон з перелісками, гаями і садами, – 812 сибірський полк 304 дивізії зміг непоміченим підійти впритул до супротивника і приготувати позиції для атаки, включаючи необхідне для неї перевага на правому фланзі.
Навіть попри те, що противник займав висоту, шанси на успіх були великі. Атака була здійснена в повній відповідності з статутами і тактикою дій радянських піхотних частин того часу…». Втім, або статути були не ті, або тактика не відповідала умовам маневреної війни, але щось пішло не так в полковника Меркулова.
Можливо, секрет криється в одній строчці оперативного зведення радянської 21 армії Сталінградського фронту за день перед боєм біля хутора Ізбушенський, за 23 серпня 1942 р. Без жодних подробиць:
«…23.08.42 за невыполнение боевого задания был расстрелян ПНШ 812 сп по разведке.»… (23.08.42 за невиконання бойового наказу було розстріляно помічника начальника штабу 812 стрілецького полку)…»
Близькість розташування позицій зіграла згодом фатальну роль в цьому бою. Перевагою радянського розташування було те, що вони досить широко охоплювали італійський табір. Залишалося лише дочекатися світанку, щоб несподівано атакувати противника, маючи суттєву чисельну та вогневу перевагу.
В позиції італійців теж були свої позитивні сторони. Їх табір розташовувався на висоті і забезпечував панівне становище над дорогою, яка проходила з заходу на схід через хутір Ізбушенський.
Поле бою під хутором Ізбушенським. Світлину зроблено 2018 р. Якби не бетонний стовп лінії електропередач, нічого з 1942 р. у пейзажі не змінилося
Бій почався випадково після того як приблизно 3.30 ранку кінний роз’їзд італійців під командуванням сержанта Ернесто Комоллі виявив в соняшниках радянського солдата, який, даруйте, справляв природну потребу.
Поруч з італійськими кавалеристами розташовувалась піхота вермахту з 17 німецького корпусу, тому старший капрал Арістіде Боттіні, який першим помітив червоноармійця, спочатку прийняв того за німця і покликав його «Kamarade!».
У відповідь пролунав постріл з «трьохлінійки». Куля влучила у край сталевого шолома солдата-сицілійця Петросо.
Після цього скритність для червоноармійців втратила будь-який сенс, і сибиряки обрушили на позиції італійського полку «Савойя Кавалерія» вогонь мінометів і кулеметів.
На кілька хвилин кавалеристи прийшли в повне замішання, до того ж практично відразу був поранений заступник командира полку підполковник Джузеппе Каччандра, а шинель командира полку Беттоні було пробито кулею.
Італійська мапа атаки під Ізбушенським 24 серпня 1942 р.
Розгубленість кавалеристів тривала кілька хвилин, але й не більше. Вони були на очах у противника, і в подібній ситуації слід було б очікувати паніки і повного розгрому, але кавалеристи полку «Савойя Кавалерія» показали виняткові організованість і мужність. Недарма полк вважався найнадійнішим і найбільш боєздатним в італійській армії.
Полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо, якого товариші по службі до цього моменту пам’ятали завжди надзвичайно чемним, стриманим аристократом до мозку кісток, виявив глибокі знання народного італійського фольклору, віртуозне володіння ненормативною лексикою та експресивною жестикуляцією та накинувся на прапороносця. Лейтенант Емануеле Джендзарді розгорнув прапор-триколор, прикрашений савойським гербом, що одразу замайорів на вітрі … «… і з цього моменту кожен згадав своє місце».
Сотні людей дружно закричали «Сав-вой! Сав-вой!» та «Ла Каріка!» (La carica, атака) – це був бойовий клич полку і заклик до наступу.
Гармати полкової кінної батареї під командуванням лейтенанта Джібіларо відкрили вогонь по позиціях радянської піхоти. Слідом в бій вступили розрахунки кулеметного ескадрону, озброєні кулеметами «Бреда М1930».
Італійці були вже в сідлах і почали формувати ескадронні лінії. Оборонне каре з шанців їхнього нічного табору фактично врятувало їх від повного знищення і дозволило зосередитися навпроти центру позицій противника.
І в цей вирішальний момент фатальну помилку зробив комдив Меркулов. Він наказав 812 Сибірському полку силою обох його поріділих у попередніх боях батальйонів чисельністю до 2500 бійців і командирів розгорнутися в розстрільні на відкритій місцевості.
Аби не перестріляти своїх, радянські кулеметники через це змушені були припинити обстріл італійців.
Атака під Ізбушенським 24 серпня 1942 р.
Скориставшись цим, три з чотирьох італійських ескадронів у повному бойовому порядку вишикувалися перед своїми траншеями на очах в наступаючих і рушили на них клусом, а потім кинулися у чвал.
Беттоні хотів кинути на радянську піхоту одразу весь полк, але його заступник майор П’єтро Пісчінеллі ді Колессано переконав розпаленого гарячкою бою командира ввести ескадрони у бій поешелонно, аби уникнути втрат від рушнично-кулеметного та мінометного вогню противника.
Першим з наказом охопити лівий фланг батальйонів сибиряків до атаки кинувся 2 ескадрон савойців під командуванням капітана Франческо Саверіо де Леоне. До атаки приєднався другий заступник командира полку «Савойя Кавалерія» майор Даріо Манусарді, який ще невдовзі перед боєм командував 2 ескадроном, поки був не підвищений у званні та посаді, а нині керував 1 групою у складі 1 та 2 ескадронів (1 Gruppo Squadroni).
Сучасна реконструкція зовнішнього вигляду рядового кавалериста полку «Савойя Кавалерія» зразка 1942 р.
Кавалеристи кинулися назустріч ворогу з оголеними палашами, незважаючи на чисельну перевагу радянської піхоти та сильний мінометний вогонь противника. Червонармійці не очікували контратаки і в безладі побігли назад до своїх шанців. Противник відкрив вогонь по кавалерії, але ескадрони, швидко маневруючи, вдруге атакували передові позиції ворога, закидавши їх ручними гранатами.
Наступним настав час атакувати 3 ескадрону савойців під командуванням капітана Франческо Маркіо. 4 ескадрон лишався в резерві.
В бій другу групу, що складалася з 3 та 4 ескадронів (2 Gruppo Squadroni) вів майор Альберто Літта Модіньяні.
В ході шаленої атаки Маркіо було важко поранено, але він лишився на полі бою, санітари перев’ язала його від вогнем, дали дозу морфіну і після цього капітан знову був у сідлі і продовжив атаки на відступаючі радянські війська.
Загинули в бою майор Альберто Літта Модіньяні та його старший ад’ютант молодший лейтенант Еміліо Раґацці.
Одна з останніх світлин майора Альберто Літта Модіньяні
Італійським кавалеристам вдалося врубитися у безладний натовп радянської піхоти. Дійшло до класичної рубки в стилі ХІХ ст.
Останнім у бій поринув 4 ескадрон савойців майора Сільвано Абба, одного з найкращих спортсменів-кавалеристів полку, бронзового призера олімпійських ігор у Берліні 1936 р. з кінного спорту.
Кавалеристи полку «Савойя Кавалерія» ведуть вогонь з карабінів Каркано М1938 з-за крупа коня
Ескадрону було наказано спішитися і він ішов в атаку з карабінами Каркано М1938 та трофейними радянськими ППШ-41.
Атака четвертого ескадрону остаточно зламала опір решток 812 полку, але бійці Червоної армії відбивалися відчайдушно, італійці понесли серйозні втрати. Загинув у бою і командир ескадрону Сільвано Абба.
Командир 4 ескадрону полку «Савойя Кавалерія» Сільвано Аббо. Загинув 24 серпня 1942 р.
Бій було скінчено о 9.30 ранку.
Під час переможної атаки італійці втратили 32 вояків, у тому числі трьох офіцерів, 52 кавалеристи були поранені, у тому числі п’ять офіцерів, також втрати склали майже 100 дорогоцінних коней. Проте в той же час втрати сибіряків склали 150 солдат та офіцерів забитими та близько 600 – полоненими.
Італійські військовослужбовці позують із трофейним радянським прапором
Італійці захопили полонених. Кавалеристи-савойці з радянськими полоненими. Світлини від 24 серпня 1942р.
Італійці захопили близько 10 мінометів, 4 полкові гармати, близько 50 кулеметів та масу стрілецької зброї.
Полк отримав за бій того дня 2 золоті і 54 срібні медалі Військової доблесті (La Valore militare).
Штандарт 2 ескадрону полку «Савойя Кавалерія»
Золота медаль La Valore Militare. Республіка Італія
У спогадах комадувача Італійського експедиційного корпусу маршала Джованні Мессе це описується так.
«Переможне завершення бою провели 3 та 4 ескадрони [полку Савойя]. … Кавалеристи атакували стрімко і красиво, як на навчаннях або на параді.
… 4 ескадрон під командуванням майора Альберто Літта Модін’яні, включаючи головного сержанта і весь персонал штабу полку, мчав галопом з шаблями наголо, надихаючи свої підрозділи.
Налетівши на ворога, вони порубали тих, хто ще пручався, і змусили супротивника скласти зброю. Але бій ще не закінчився. Майора Літта поранило, але він продовжував битися в пішому строю до кінця і загинув смертю хоробрих.
Противник припинив опір. Ми захопили кілька сотень полонених, багато озброєння і численні військові матеріали.»…
В результаті бою був ліквідований радянський наступальний плацдарм в районі хутора Чеботаревський, рівновіддалений від місця знаменитої атаки, і ослаблене тиск на німецький 17 корпус 6 польової армії вермахта та 3 румунську армію генерал-полковника Думітреску.
ПЕЙЗАЖ ПІСЛЯ БИТВИ
Кавалерист полку «Савойя Кавалерія». Прощання із загиблим бойовим конем
Маршал Мессе згадує ще одну характерну деталь. Здобувши перемогу, полковник Алессандро Беттоні Кадзаджо наказав провести на полі бою кавалерійський парад з опущеними клинками палашів, «на честь загиблих на цьому славному полі товаришів».
Під час битви було вбито і поранено не тільки людей, а й їх бойових коней. Сто коней наклали головами у ті шаленій атаці, було поранено понад 30.
Старший сержант Джузеппе Фантіні на жеребці Альбіно. 1942 р.
Дивовижна доля випала одному з коней савойців, жеребцю північно-тосканської породи Maremanno з кличкою Альбіно. У день атаки Альбіно ніс свого вершника, старшого сержанта Джузеппе Фантіні, згодом нагородженого за бій під Ізбушенським срібною медаллю військової доблесті.
Кінь, народжений 1932 р., дістав важке поранення 1942 р. і втратив зір. Але кавалеристи врятували бойового побратима, несповідимими шляхами разом із полком тварина дісталася Італії 1946 р. і навічно була приписана до полку як почесний ветеран, учасник війни.
Альбіно. Світлини 1950-х років
Протягом усього післявоєнного часу коня утримували на почесному пансіоні, до нього возили дітей з усієї Італії, аби вони подивилися на нього і доглядали за “героїчним конем, учасником боїв у Росії”.
Альбіно помер 1960 р. У музеї полку «Савойя Кавалерія», у казармах у Ґросетто, де полк «Савойя Кавалерія» дислокується й сьогодні, у полковому музеї зберігається опудало коня-воїна.
ЗВІДКИ В СИМВОЛІЦІ ІТАЛІЙСЬКОЇ АРМІЇ УКРАЇНСЬКИЙ ТРИЗУБ
Герби військових частин італійської армії з українським тризубом
Сучасний герб полку «Савойя Кавалерія»
Історик, кандидат історичних наук Роман Пономаренко у своїй розвідці ретельно дослідив питання про появу українського тризуба у військовій символіці армії Італійської Республіки. У своєму досліджені дослідник зазначає:
«Що пов’язує Україну з Італією? В широкій свідомості нашого суспільства, Італія сприймається як один з напрямків для українського туризму і… потужний ринок праці для українських заробітчан.
Утім, є інший, символічний зв’язок, про який в Україні, на жаль, маловідомо. А саме, на гербах 38 різноманітних частин армії Італії зображено український тризуб.
Цими частинами є:
34 полки (альпійські, артилерійські, інженерні, кавалерійські);
два альпійські батальйони – «Тірано» та «Вінченца»;
перша Гірська артилерійська група;
армійський ветеринарний корпус.
Історія появи тризуба на цих гербах бере свій початок з Другої світової війни і пов’язана з цікавою особливістю геральдичних традицій італійської армії.
Найвищою військовою нагородою в Італії є «Золота медаль за військову доблесть». Статус цієї нагороди настільки високий, що її кавалеру мають віддавати честь навіть ті військовослужбовці, що старші ніж він за званням.
Крім нагородження окремих вояків в Італії також існує давня традиція нагородження цілих військових частин, що відзначилися на полі бою – в такому випадку нагорода символічно закріплюється на прапорі частини.
Крім цього, ті підрозділи, які нагороджені «Золотою медаллю за військову доблесть», отримують право додати до свого офіційного герба територіальну символіку місцевості або країни, на якій дана військова частина відзначилася, що і призвело до нагородження цією медаллю.
Таким чином, український тризуб на цих гербах свідчить про те, що ці військові підрозділи воювали і відзначилися на території України.
Лейтенант полку «Савойя Кавалерія» Анджело Веронезі на ст. Авдївка (нині м. Авдіївка Донецької області, 13 км від Донецька).Весна 1942 р.
Звернімо увагу на те, що німецька транскрипція назви походить від її російськомовної версії, а українська відрізняється, Овдіївка.
І з цього випливає наступна цікава деталь – всі ці 38 частин італійської армії в 1941-1943 рр. входили до складу Італійського експедиційного корпусу, зголом 8 італійської армії, яка в якості союзника Німеччини діяла на території СРСР, переважно – в українських землях…»
Офіційні джерела сучасної італійської армії твердять:
«…Оскільки ці частини були фактично знищені на Східному фронті, то після завершення Другої світової війни їх почали відновлювати в Італії. В той момент, для підняття бойового духу армії, ціла низка відновлених частин була нагороджена медалями «За воїнську доблесть» різних ступенів.»
Далі Роман Пономаренко продовжує: «Більшість представлень до цих нагороджень наповнені пафосними словами, без особливої конкретики, утім в них чітко зазначаються географічні межі і дати.
Ось наприклад зразок подібної реляції, для 5 кавалерійського полку «Улани Новарри», який відзначився в боях на Луганщині біля селища Большой (район Красного Луча), 21-30 серпня 1942 р. Документ датований 13 грудня 1948 р.:
«Вірний престижу великодушних традицій і гордого бойового духу, свідок шляхетного подвигу, полк яскраво підтвердив свою репутацію під час складних наступальних операцій.
Неочікувано опинившись перед противником, який переважаючими силами і засобами увірвався на південний берег Дону, з гордістю, рішучістю і впевненістю в собі, він задіяв свої ескадрони, які сильно поступалися ворожим батальйонам, утім багатогранними і блискучими діями в обороні зміг затримати ворога.
Виконуючи ризиковану місію, звертаючись до Бога в своєму серці, улани захищали важливу позицію шаблями і гвинтівками, і всі атаки противника були відбиті.
Стоячи наодинці в пориві рукопашного бою, вони показали зразок героїзму, гордість за який завжди буде їх супроводжувати. Російський фронт (Гірничий басейн Красного луча липень 1942 – Висота 137,1 – Висота 187,1 – Висота 200,1 біля хутора Чеботаревського, висота 191,4 біля Сатово – Ягідного – Дев’ятого – Кияна – Большого, 21-30 серпня 1942 р.».
… На довершення, за традицією, цим військовим частинам дозволили додати до своїх гербів територіальну символіку, де саме ними було здобуто нагороду.
А, оскільки переважна більшість їхнього бойового шляху прийшлася на територію України, то для цього знайшли досить оригінальне, як для Італії, рішення – долучити до своїх емблем український геральдичний тризуб.
Це тим більше цікаво, бо в Італії Східний фронт іменують не інакше, як «Російський фронт», а першою назвою італійської армії в СРСР взагалі була назва «Італійська армія в Росії» (ARMIR), без жодних згадок чи апеляцій до України, що, в принципі, відповідає загальноєвропейським поглядам на СРСР і його республіки – зазвичай їх просто вважали «Росією», сильно не замислюючись над відмінностями; ця традиція йшла ще з часів уніфікованої Російської імперії.
Пам’ятна дошка, присвячена «останнім атакам італійської кавалерії», встановлено на споруді Музею кавалерії м. Пінероло ( провінція Турин області П’ємонт).
На дошці герби полків «Савойя Кавалерія», «Улани Новарри” та «Каваледжері д’ Алессандрія» та місця й дати здійснення ними кавалерійських атак.
22 серпня 1942 р. «Улани Новарри» під х. Ягодний; 24 серпня 1942 р. «Савойя Кавалерія» під х. Ізбушенським та 17 овтня 1942 р. «Каваледжері д ‘Алессандрія» під Полой (нині с. Слунь, Хорватія).
Хто в геральдичному відділі армії Італії запропонував використати тризуб як символ на італійських військових емблемах наразі невідомо.
Утім, мабуть, він ретельно попрацював, дослідивши історію регіону, де воювали італійці, зрозумівши, що це ніяка не Росія і знайшовши відповідний і головне – правильний символ. І основне, що ця ідея прижилася і набула поширення.
Варто зазначити, що тризуби з’явилися на гербах цих частин лише після війні. Поширені в Україні уявлення на кшталт «…італійці, що в Другій світовій воювали проти Червоної армії, на своїх гербах мали тризуб…» не відповідають дійсності.
Насправді, в період війни жодних тризубів в італійській військовій символіці ще не було.З цілком очевидних причин не з’явились вони і на військовій символіці так званої Республіки Сало, яка існувала під проводом Муссоліні в 1943-1945 рр. [і проти якої воювали залишки італійської ж королівської армії та численні добровольчі формування, такі як «Ф’яме верде”].
Присутність тризубів – це виключно післявоєнні ініціативи.
Варто зазначати, що в наявності тризубу на цих армійських гербах немає якогось особливого проукраїнського символізму з боку італійської армії. Це просто згадка про одну з територій, де ці конкретні військові частини воювали і відзначилися.
Утім, це зайвий раз демонструє, наскільки тісно переплетена європейська історія і як ніби зовсім не пов’язані між собою моменти несподівано набувають нового, особливого сенсу...
Не виключенням став і кавалерійский полк «Савойя Кавалерія». При нагородженні полку 1949 р. золотою медаллю військової доблесті у нагородному формулярі зазначено бойовий шлях частини та особливо підкреслено героїчну кінну атаку під хутором Ізбушенський.
Нагородний формуляр на вручення полку «Савойя Кавалерія» золотої медалі військової доблесті
з описом бойового шляху полку, у тому числі кінної атаки під хутором Ізбушенським 24 серпня 1942 р.
Український тризуб у гербі та відзнаках полку означає, що більшу частину бойового шляху на теренах СРСР савойці проробили саме на теренах України.
Полковий знак «Савойя Кавалерія» з українським тризубом
«САВОЙЯ КАВАЛЕРІЯ» СЬОГОДНІ. КРИЛАТА БРОНОВАНА КІННОТА
Сучасна емблема полку «Савойя Кавалерія» з тризубом
Полк досі існує в італійській армії під колишньою назвою – «Савойя Кавалерія» і базується в м. Ґроссето, в провінції Тоскана.
Герб комуни Ґросетто
Ґросетто з пташиного польоту
Щоправда, тепер в ньому немає коней – він оснащений броньованими транспортними засобами і найсучаснішим озброєнням.
Винищувач танків Centauro B1 («Чентавро», кентавр)
Кавалеристи нині стали десантниками, змінили коней на колісні бронетраспортери «Чентавро» і нині савойський полк є броньованим кулаком уславленої парашутно-десантної бригади «Фольґоре» (Блискавка).
Склад бригади «Фольґоре»:
Парашутно-десантна бригада «Фольґоре» (Brigata paracadutisti «Folgore»), Ліворно, область Тоскана.
Відділ управління і зв’язку «Фольґоре» (Reparto comando e supporti tattici «Folgore»), Ліворно, область Тоскана.
3 кавалерійський полк «Савойя Кавалерія» (Reggimento «Savoia Cavalleria» (3º), Ґросетто, область Тоскана.
83 парашутно-десантний полк «Нембо» (183º Reggimento paracadutisti «Nembo»), Пістойя, область Тоскана.
186 парашутно-десантний полк «Фольґоре» (186º Reggimento paracadutisti «Folgore»), Сієнна, область Тоскана.
187 парашутно-десантний полк «Фольґоре» (187º Reggimento paracadutisti «Folgore»), Ліворно, область Тоскана.
185 артилерійський полк «Фольґоре» (185º Reggimento artiglieria paracadutisti «Folgore»), Браччано, область Лаціо.
8 інженерно-саперний полк «Фольґоре» (8º Reggimento genio guastatori paracadutisti «Folgore»), Леньяно, область Венеція.
Полк тилового забезпечення «Фольґоре» (Reggimento logistico «Folgore»), Піза, область Тоскана.
Центр парашутно-десантної підготовки (Centro addestramento paracadutismo), Піза, область Тоскана.
«Савойя Кавалерія» цілком модерна військова частина, підрозділ елітної бригади, що є частиною сил швидкого реагування НАТО.
Бойових коней тосканської породи замінили коні сталеві – колісні бронетранспортери, винищувачі танків Centauro B1 («Чентавро», кентавр) та їх подальші модифікації, розроблені компаніями Fiat та OTO Melara.
Кавалеристи «Савойя Кавалерія» та їх бойові коні
Але традиції полку, що веде свою історію від 1692 р., міцні й незмінні.
Полкове свято в казармах полку «Савойя Кавалерія» відзначається 24 серпня кожного року
Його солдати та офіцери все ще носять червоні краватки і чорні хрести, і, до того ж, проводять щорічний урочистий полковий обід 24 серпня, в пам’ять про свою знамениту кавалерійську атаку 1942 р.
Учасник бою під хутором Ізбушенським, сержант запасу Джанкарло Чіоффі (1921-2019) на полковому святі. Остання світлина ветерана, що помер у 2019 р.
Беретний знак та петлиці офіцера полку «Савойя Кавалерія»
Джанкарло Чіоффі незадовго до смерті з учасниками військово-історичного руху в мундирах кавалеристів полку «Савойя Кавалерія» зразка 1942 р.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського»
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України ,
за участі ветерана військово-історичного руху в Україні Євгена «Шермана» Іванова.
Використана література та електронні джерела:
W. Victor Madeja — Italian Army Order of Battle: 1940—1944 — Between Fascism and Моnarchy;
Stato Maggiore Dell’Esercito — Ufficio Storico (General Staff of the Army — Historical Office) — Le Operaazioni Delle Unità Italiane Al Fronte Russo (1941—1943);
В. Г. Софронов, Итальянские войска на Восточном фронте. 1941—1943 гг. — М.: Вече, 2012; Lucio Lami, Isbuscenskij, l’ultima carica, Mursia, Milano, 1970;
Arrigo Petacco, L’Armata scomparsa, Milano, Mondadori, 2013;
Giorgio Vitali, Trotto, galoppo…caricat! – storia del Raggruppamento truppe a cavallo. Russia 1942-1943, Mursia, Milano, 1985;
Franco La Guidara, Ritorniamo sul Don fino all’ultima battaglia, Edizioni Internazionali, Roma, 1976;
Paoletti, Ciro (2008). A Military History of Italy. Westport, CT: Praeger Security International;
http://bastion.tv Роман Пономаренко. «Як український тризуб опинився на італійській військовій символіці». Останній бастіон, 2018;
Джоржо Скотоні. «История боевых действий советских войск против 8-й итальянской армии в годы Великой Отечественной войны». Воронізький державний університет РФ. Вороніж, 2016.