ІСТОРИЧНИЙ ШКІЦ. ШЛЯХАМИ УЧАСНИКІВ НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВІЙН. 210 РОКІВ КАМПАНІЇ НА ПІРЕНЕЯХ 1810 р.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Сцена війни в Іспанії. 1810 р.

ВСТУП

Вже не раз ми підкреслювали важливість співробітництва між ГО ДВКА та Музеєм Шереметьєвих, Інститутом спецтальних історичних дисциплін Музею Шереметьєвих та Мистецким маєтком “Ставки”, який команда однодумцмів на чолі з Олексієм Шереметьєвим, колекціонером та меценатом, відновлює вже багато років.

Готуючись до чергового історико-культурного заходу, присвяченого дивовижній історії маєтку, ми звертаємося до персони його власника, непересічної особи буремної епохи першої третини  ХІХ ст. – графа Станіслава Дуніна-Вонсовича.

Маєток Дуніних-Вонсовичів, нині – Мистецткий маєток “Ставки”  у с. Ставки Радомишльського району Житомирської області. Перед входом – стела з гербом Лябендзь 

СТАНІСЛАВ ДУНІН-ВОНСОВИЧ

Станіслав Дунін-Вонсович (Stanislaw Dunin-Wasowicz, 1785-1864) – граф і родовитий шляхтич герба Лябендзь (Labędz), полковник французької служби (з 5 квітня 1814 р.); бригадний генерал Війська Польського (1831 р.).

Народився в 1785 р. у с. Ставки (хоча низка джерел твердить, що граф – уродженець  Волині) в родині графа Адама Дуніна-Вонсовича (Adam Dunin-Wasowicz) (1760-?) і його дружини Марії Немирович (Maria Niemirowicz).

Граф Станіслав Дунін-Вонсович

1809 р. Дунін-Вонсович вступив на військову службу в армію Великого герцогства Варшавського, брав участь в Австрійській кампанії в чині лейтенанта 2 уланського полку, потім 10 гусарського полку кавалерії Герцогства Варшавського.

Куртка офіцера 2 уланського полку Герцогства Варшавського

Броніслав Ґембаржевський. Гусари 10 гусарського полку Герцогства Варшавського

Герб Дуніних-Вонсовичів “Лябендзь”

Гвардійські шеволежер-улани в Іспанії 

 17 лютого 1811 р.  переведений су-лейтенантом до 1 полку шеволежерів-уланів Імператорської гвардії (1er Regiment de Chevau-legers Lanciers de la Garde Imperiale) і призначений ад’ютантом командира гвардійських шеволежер-уланів генерала Вінценти Красинского (Wincenty Krasinski, 1782-1858).

Ян Хелмінський. Від’їзд Наполеона з почтом з м. Сморґонь до Франції

1 червня 1812 р.  Дуніна-Вонсовича підвищено в чині до лейтенанта гвардії. Станіслав Дунін-Вонсович  брав участь в “Другій Польській кампанії”  (Російському поході).  

4 липня 1812 р. його прикомандировано до Головної квартири Імператора (Le Grand Quartier Général Impérial)  в якості перекладача. Він перебував у штабі імператора у битвах під Смоленськом, Валутіною Горою, на Москва-ріці (Бородіно). Разом із Великою армією Дунін-Вонсович увійшов до Москви.

5-18 грудня 1812 р. Дунін-Вонсович супроводжував імператора Наполеона при відступі й форсуванні Березини, при переїзді зі Сморгоні  до столиці Франції, Парижу.

Увесь цей час Дунін-Вонсович був особистим перекладачем Наполеона і мав від імператора особливий наказ: возити з собою пару заряджених пістолів та застрелити того у випадку неминучого потрапляння імператора до російського полону.  

Зі спогадів графа Станіслава Дуніна-Вонсовича:

«Кортеж імператора  складався з дормеза (великої спальної карети), двох колясок і одних саней. У санях, що, розчищаючи дорогу, рухалися попереду, був візник і я сам.

 Наполеон їхав в першій кареті разом з генералом Коленкуром і мамелюком Рустамом (Hустам Реза, уродженець Тіфлісу в Грузії)  на козлах, в двох наступних перебували гофмаршал Дюрок, генерал Лефевр-Денуетт (Charles Lefebvre-Desnouettes) (1773-1822) і дивізійний генерал Мутон, граф де граф Лобау, камердинери і ґруми імператорського дому.

 Ескорт становив ескадрон з 30 гвардійських кінних єгерів. Ніч була дуже холодною, мороз сягав 33 градусів. Близько першої години ночі 6 грудня ми прибули в Ошмяни, де Імператору доповіли про недавній напад на місто російських партизан і що дорога попереду може бути ними захоплена.

Всі генерали радили йому не гребувати явною небезпекою і просили перечекати хоча б до ранку. Відкинувши цю пораду, Наполеон розглянув уважно свою мапу Литви і дав команду рухатися далі 

О другій годині ночі, змінивши ескорт (гвардійські польські улани і неаполітанська кавалерія), кортеж Імператора виїхав з Ошмяни.

Нам пощастило минути донських козаків, які через сильний мороз з’їхали з дороги і грілися біля багать, і вже незабаром в Медині монарха зустрів імператорський міністр закордонних справ Бассано, герцог де Ровіґо.

6 грудня 1812 р. кортеж прибув до Вільно (нині Вільнюс), де були поміняні коні, а потім відбув в Ковно (нині Каунас); через дві доби, внаслідок глибокого снігу, карети довелося залишити і пересісти в сани.

Через 12 днів подорожі кортеж вночі 18 грудня 1812 року прибув палац Тюїльрі (Tuilleries).»

29 грудня 1812 р. отримав звання  капітана.  Від З вересня 1813 р.  граф виконував обов’язки офіцера для доручень Імператора,брав участь у битві при Лейпцігу 16-19 жовтня 1813 р.

Від  24 жовтня 1813 р. Дунін-Вонсович отримав чин шефа ескадрону гвардії.  17 грудня 1813 р. граф Станіслав Дунін-Вонсович командував ескадроном 3 полку розвідників Імператорської гвардії (3e Regiment des eclaireurs de la Garde Imperiale), під командуванням майора Козетульского (Jan Kozietulski, герой битви при Сомососьєрі) (1778-1821).

Жак Онфруа де Бревіль, відомий як JOB. Офіцер полку розвідників імператорської гвардії

Дунін-Вонсович брав участь у Французькій кампанії 1814 р., бився при Бриєнн-ле-Шато (Brienne-le-Chateau), Ла-Ротьєрі (La-Rothiere), Шампобері (Champaubert), Вошані (Vauchamps), Монтеро (Montereau), Беррі-о-Бак (Berry-au-Bac), Лаоні (Laon), Реймсі (Reims), Арсі-сюр-Об (Arcis-sur-Aube), Сен-Дізьє (Saint-Dizier) і при обороні Парижа.

 20 квітня 1814 р. взяв  участь у прощанні гвардії з Наполеоном в Фонтенбло (Fontainbleau) і в травні того-ж року залишив французьку службу.

У 1815 р. вступив в армію Царства Польського, але незабаром вийшов у відставку через протест проти антипольської політики великого князя  Костянтина Романова.

На початку Листопадового повстання 1830 р. повернувся до активної службі з призначенням начальником штабу генерала диктатора повстання і головнокомандувача армією Ґжеґожа Юзефа Хлопіцького (Grzegorz Jozef Chlopicki) (1771-1854), а в квітні 1831 р. очолив кавалерійську бригаду Резервної дивізії, в травні 1831 р. підвищений чином до бригадного генерала.

Після падіння Варшави подав у відставку і емігрував до Франції. Помер в 1864 році в Парижі у віці 79 років, останки генерала були перевезені до Польщі і поховані в м. Затор (Zator) на півдні Польщі, у костьолі Св. Войцеха та Єжі.

Був одружений на Анні Тишкевич (Anna Tyszkiewicz) (1776-1867), колишній дружині графа Олександра Станіслава Потоцького (Aleksander Stanislaw Potocki, 1778-1845).

Часопис 1864 р. з некрологом Станіслава Дуніна-Вонсовича

В бурхливій біографії  Дуніна-Вонсовича, як у краплині води, відображено долі цілого покоління людей  епохи рубежу XVIII та ХІХ ст., та цілої території українського Полісся, долі українців (у нинішньому розумінні цього слова), етнічних поляків, на час життя яких припали крах Речі Посполитої, Велика фрнцузська революція, війни Революції, Консульства та Імперії, крихкі надії на відродження, тяжка кривава боротьба за відродження самостійності, фіаско цих надій, новий спалах боротьби, Листопадове повстання 1830-1831 рр. та його трагічний фінал.

І повсюди ми зустрічаємо свідчення активної участі представників роду Дуніних-Вонсовичів, їх родичів, приятелів, знайомих у вирі подій першої чверті ХІХ ст.

Сьогоднішній наш історичний шкіц – про війну наполеонівської Франції проти Іспанії та Великої Британії на Піренейському півострові 1808-1814 рр. і участь у ній поляків, у тому числі уродженців України.

Французська мапа Іспанії. 1823 р.

КАМПАНІЯ 1810 РОКУ В ІСПАНІЇ.

Іспанська піхота, “Волонтери Араґону”, в бою

Рік 1810 під час війни в Іспанії 1808-1814 рр. був сповнений важкою боротьбою по всьому Піренейському півострову.

ХРОНІКА ІСПАНСЬКОЇ ВІЙНИ.  РІК 1810.

20 січня. Вісленські улани займають перевал Пасо дес Деспенаперрос в горах Сьєрра-Морена і відкривають французам шлях до Андалузії.

23 січня. Французькі війська вдруге вступають до Кордови.

28 січня. Генерал Себастьяні входить з армією до Ґранади.

1 лютого. Маршал Сульт входить до Севільї.

5 лютого. Початок облоги Кадіса.

8 лютого. Битва при Торре дель Карсель.

10 лютого. Битва під Теруель.

12 і 14лютого. Битва при Вілластар.

16 лютого. Битва при Віллель.

20 лютого. Перемога військ генерала Cуама над іспанцями О’доннела при Вік. 

19-20 березня. Відступ військ генерала Ферея перед британцями при Барба дель Пуерко.

21 березня –  21 квітня. Облога і взяття Асторґи генералом Жюно.

23 березня. Маршал Віктор опановує фортом Малаґорда.

25 березня. Перемога генерала Ґазана над генералом Баллестеросом при Ель Ронкуілло.

13 квітня. Початок облоги Леріди.

15 квітня. Перемога маршала Мортье над військами Баллестероса при Чаламені. 

20 квітня. Перемога генерала Аріспа над військами О’донелла при Марґалефі.

1 травня. Битва при Ланкозі.

14 травня. Капітуляція Леріди. 

26 травня. Перемога Мортьє над армією Баллестероса при Арасеною. 

8 червня. Взяття Меквіненци.

15 червня. Маршал Ней почав облогу Сьюдад-Родріго.

4 липня. Початок облоги Тортоси.

10 липня. Капітуляція Сьюдад-Родріго.

24 липня. Перемога Нея над британцями генерала Кроуфорда над річкою Ла Коа.

25 липня. Битва при Пуебла дель Сенабріа.

11 серпня. Перемога військ генерала Жірара над військами генерала Педро Каро-і-Суреда маркіза де Ла Романа при Віллаґарсія.

28 серпня. Французи опановують фортецю Алмейда (Португалія).

14 вересня. Іспанські війська О’Доннела відбивають атаку французьких підрозділів генерала Швартца.

27 вересня. Битва при Бусако (Португалія). Поразка французів.

Жовтень 1810 – березень 1811. Стабілізація лінії фронту британських і французьких військ на лініях Торреш-Ведраш (Торрес-Ведрас, Португалія – Іспанія).

15 жовтня. Героїчна оборона замку Фуенхірола.  

30 жовтня. Генерал Хлопіцкий на чолі Легіону Вісли розбив повстанські війська генерала Віллакампи під Альвентозою.

3 листопада. Перемога над іспанцями при м. База.

31 грудня. Повна блокада  Тортоси.

А тепер про деякі військові події 1810 р. з подробицями.

КАТАЛОНСЬКІ ПРИСТРАСТІ

Нинішній вигляд фортеці Остальрік

Військова кампанія 1810 г. почалася в Каталонії з облоги однієї з важливих укріплених позицій. Першим зрослу міць наполеонівської армії, яка переконливо перемогла Австрію в 1809 р., випробував на собі гарнізон фортеці Остальрік (ісп. Hostalrich, кат. Hostalric).

У січні 1810 р. французькі імператорські війська взяли в облогу це місто в комарку (регіоні)  Сельва в Каталонії, яке захищав іспанський гарнізон на чолі з генералом Хуліаном Естрадою.

Остальрік – стратегічно значуще місто, позаяк  знаходилося на єдиному шляху між Жіроною та Барселоною. Французькі війська без успіху намагалися  зайняти місто ще у  1808 р.  

Під час перших двох облог Жірони 1808 та 1809 рр. зв’язок між Барселоною і Францією був ускладнений через те, що Остальрік перебував під контролем іспанців. Після капітуляції Жірони французи вкотре замислилися про захоплення Остальріка.

11 січня 1810 р. до Остальріку прибули 2500 французскіх піхотинців і 200 кавалеристів, які незабаром отримали підкріплення в 3500 солдат Королівства Італія під командуванням бригадного генерала Луїджі Федеріко Мадзучеллі.

Генерал Луїджі Федеріко Мандзучеллі

Фортеця під командуванням Хуліана Естради була блокована, і почалася облога.

Французьким силам облоги, крім вогню з фортеці, довелося зіткнутися з ворожими діями партизан-ґерільясів із сусідніх сіл, зокрема з Бреди, Сан-Селона та Тордери.

21 січня 1810 р. французи та італійці  здобули першу перемогу: вони захопили “Вежу ченців” (ісп. Torre dels Frares), яку захищали 25 стрільців-мікелетів. Після 3 днів атак їх капітан загинув, і вони здалися.

“Вежа черців” в Остальріку сьогодні

В цей же час французькі війська дивізійного генерала Ґійома Філібера Дюема з Барселони були розгромлені біля м. Молле-дель-Вальєса іспанцями, які намагалися зняти облогу Остальріка.

Дивізійний генерал Дюем

Битва при Молле або “справа при Молле” відбулася в Молле-дель-Вальєса, неподалік від Барселони 21 січня 1810 р., між дивізією генерала Ґійома Філібера Дюема, чисельністю 2160 французьких солдат, і загонами іспанської ґерильї – 3000 чоловік під командуванням дона Луїса Ґонсалеса Торрес-де-Наварра, маркіза Камповерде.

Війська Камповерде перехопили і знищили французький авангард (500 вояків) біля м. Санта-Перпетуа-да-Моґода.  Потім іспанці Камповерде рушили до Молле-дель-Вальєса, щоб атакувати решту сил Дюема (1500 піхоти, 160 кирасир і 2 польових гармати).

Французи були оточені іспанськими військами і, нарешті, після енергійної оборони французи здалися. Іспанці захопили в полон 500 французьких солдатів-піхотинців, 140 кирасирів, 2 гармати і весь обоз. 

Дюем і решта його сили спішно відступили до Ґранольєрс і були врятовані від повторних атак іспанців завдяки вчасному підходу частин Армії Каталонії маршала Шарля-П’єра Франсуа Ожеро чисельністю  в 9000 чоловік.

Маршал Ожеро, герцог де Кастільйоне

Французські війська у відповідь на активність каталонців та локальну поразку військ Дюема почали безперервне дев’ятиденне бомбардування фортеці Остальрік, використовуючи облогову артилерію, привезену зі захопленої 1809 р.  Жірони.

5 березня 1810 р. мікелетам (ополченцям) з м. Маресме, який так само було блоковано наполеонівськими військами,  вдалося прорвати облогу і надіслати підкріплення до Остальріку.

Проте, попри локальну невдачу, французи та італійці зміцнили свої позиції і підсилили систематичні бомбардування фортечних мурів.

Нарешті, в ніч на 12 травня 1810 р., коли наполеонівські війська майже зруйнували стіни, захисники під командуванням Естради, відрізані від джерел води і нездатні більше чинити опір, влаштували відчайдушну… ні, не вилазку, а  втечу.

Хоча спочатку, завдяки прикриттю з боку ґерильясів та поранених, які залишилися в фортеці і могли тримати зброю в руках, рештки гарнізону змогли покинути місто. Але Фортуна не була прихильною до них:  втікачі були виявлені і захоплені в полон в Сан-Феліу-де-Бучальєу французької маршовою колоною. У числі інших в полон потрапив і генерал Естрада.

13 травня 1810 р. французькі війська оволоділи фортецею. Місто Остальрік був практично стерте з лиця землі. Після п’яти місяців облоги і обстрілу більш ніж 6000 ядер, бомб і граната, з 200 будинків в місті залишилося тільки чотири.

Фортечні мури Остальріка

Після облоги близько 700 вояків з Остальріку таки втекли до м. Вік (ісп. Vic, кат. Vich, Каталонія), де генерал-капітан Енріке Хосе О’Доннелл-і-Анетан нагородив їх золотими медалями.

Французська піхота при штурмі Жірони. Військово-історична група “13 полк легкої піхоти” (Україна, ГО ДВКА) на реконструкції 2019 р.

Хворі і поранені, що залишилися в фортеці числом близько 100 осіб, були врятовані завдяки перемовинам, проведеним інспектором шпиталю Мануелем Міґелем Мелладо з італійським генералом Мадзучеллі. Інспектор переконав генерала не дозволяти його військам влаштовувати «кров і вогонь» у фортеці. 

Перші місяці 1810 р. продемонстрували,  що іспанці не мали наміру здавати Каталонію без бою. У битвах при Манрезе і Вільяфранка з 21 березня по 5 квітня 1810 р. іспанська дивізія на чолі з Хуаном Карро і Луїсом Ґонсалесом Торресом де Наварра, маркізом Камповерде, атакувала французьку бригаду під командуванням Франсуа Ксавьє де Шварца (1815 р. Шварц командував бригадою, до якої входив 13 полк легкої піхоти).

У березні дивізія Карро раптово атакувала м. Вільяфранка-дель-Пенедес в 35 км на захід від Барселони і захопила в полон гарнізон чисельністю 800 чоловік, що складався з німецьких військ Рейнського союзу.

На початку квітня іспанські війська атакували м. Манреса. Після кількох днів запеклих боїв вони вибили війська Шварца з міста, завдавши їм серйозні втрати.

2 квітня Карро був поранений, і його замінив Камповерде. До складу іспанських військ входили 2000 вояків регулярної армії, 2300 місцевих мікелетів (Каталонське ополчення) і загін Франсеска Ровіра-і-Сала в 3000 чоловік. Це примусило маршала Ожеро призупинити французькі війська, що рухалися до фортеці Тарраґона. Втім, місто на перспективу було приречене і у наступому році Тарраґону було захоплено військами генерала Сюше.

МІЖ АНДАЛУСІЄЮ ТА ЕСТРЕМАДУРОЮ

Поза тим, не варто було недооцінювати впертість та відчайдушність іспанців.

Мапа порту та міста Кадіс

 У лютому 1810 р. французька армія майже повністю окупувала Андалусію. 5 лютого 1810 р. почалася облога порту Кадіс, яка тривала з перемінним успіхом два роки.

 Кадіс був оточений на суші арміями маршалів Жана-де-Дьє Сульта і Клода-Віктора Перрена (Віктора) на прізвисько Beau Soleil (“прекрасне сонце”), що розташовувалися на трьох укріплених облогових позиціях – в Чіклані (Баррозі), Пуерто-Реалі і Санта-Марії, розташованих дугою навколо міста.

Маршал Віктор

У випадку Чіклани противників розділяло  тільки болото. Французи спочатку відправили парламентерів з вимогою здатися, але отримали відмову.

Для початку наполеонівські війська  обстрілювали фортецю Матаґорда на північ від Кадіса. Коли форт був практично зруйнований, іспанці покинули його.

Останнім йшов майор Лефебур з іспанського корпусу Королівських інженерів, який повинен був підірвати міну і остаточно зруйнувати форт, але він був убитий пострілом з французської гармати. Матаґорду було захоплено військами Сульта.

Маршал Сульт

Тепер французькі війська мали доступ до усього узбережжя біля Кадіса. У бомбардуванні іспанського міста були задіяні деякі з найбільших на той момент артилерійських систем, в тому числі мортири Grand Mortars (величезні мортири), вони випускали снаряди на відстань, нечувану як на ті часи, аж до 3 миль (до 5,5 км).

Французи продовжували бомбардувати Кадіс до кінця 1810 р.

Мапи узбережжя Кадіксу 1810 р.

Облога Кадіса нагадала про немилосердний і жорстокий характер війни на Піренеях. Після поразки корпусу генерала Дюпона при Байлені в 1808 р. солдати і офіцери наполеонівської Франції оголошувалися військовополоненими і були роззброєні 23 липня 1808 р. у м.  Андухар (ісп. Andujar). При чому статті капітуляції свідчили: «Іспанська армія ґарантує французам захист від будь-яких ворожих дій. Поранених і хворих лікуватимуть з особливою ретельністю і доставлять до Франції відразу після зцілення. Решта війська завантажать на кораблі з іспанськими командами і відтранспортують до французського порту Рошфор».

Картина “Байленська капітуляція 1808 р.” пензля Касадо дель Алізала

А в дійсності з Андухару полонених направили в порт Кадіс пішим маршем при температурі 36 градусів спеки… Знесилених і виснажених полонених залишали на узбіччі дороги, де всі вони були перебиті місцевими жителями. Так само наклали головою ті відчайдухи, які відділилися від колони у пошуках питної води.

В Пуерто де Санта Марія (ісп. Puerto de Santa Maria) бранці зазнали збройного нападу навіженого натовпу розпалених ненавистю місцевих мешканців, внаслідок чого іспанському конвою довелося відкрити попереджувальний вогонь по нападниках.

Понтони на рейді Кадікса

Після прибуття до Кадісу стало відомо, що Хунта Севільї (Junte de Seville), підбурювана британським Адміралтейством, порушила угоду про капітуляцію і замість репатріації французи були ув’язнені на семи понтонах, перетворених на пловучі в’язниці. Це були старі, роззброєні кораблі без щогл і вітрил, , поставлені на якорі в бухті Пунталес (Puntales) на внутрішньому рейді Кадіса.

Більше 1 800 французьких військовополонених протягом декількох років утримувалися у вогких, брудних трюмах, страждаючи від убогого раціону (хліб і миска бобів) і брак води (часто воду не доставляли по 4-5 днів). За спогадами ув’язнених, на понтоні «La Horca» доведені до відчаю бранці були готові вдатися до канібалізму, але уникли цієї долі завдяки акту милосердя з боку британських моряків, що доставили на понтон шлюпку з продовольством.

В ході облоги Кадіса французькими військами маршала Сульта з 5 лютого 1810 р. по 24 серпня 1812 р. полонені  зробили дві вдалі спроби втечі.

Перша з них стосоялась 15 травня 1810 р. в’язні понтона “Стара Кастилія” (ісп. La Castilla Vieja), – 800 сміливців, –  роззброїли охорону, обрубали канати якорів і змогли привести понтон у бухту Трокадеро (ісп. Trocadero) під захист військ маршала Віктора (Claude-Perrin Victor) (1764-1841).

26 травня 1810 повстали в’язні шпитального понтона “Аргонавт” (фр. L’Argonaute, трофейний старий французський корбель), – 650 поранених і хворих, – які під безперервним вогнем іспанських і британських канонерок почали повільно дрейфувати до Форту Матаґорда (ісп. Fort Matagorda), але сіли на мілину в 1 400 метрах від головних батарей гавані Кадіса.

По пловучій в’язниці було відкрито артилерійський вогонь, понтон був підпалений, у полум’ї  загинули більше 200 ув’язнених і тільки опівночі французьким підкріпленням, які прибули на шлюпках, вдалося врятувати тих, хто вижили.

За свідченням одного з них: «Ми не могли зробити кроку, щоби не наступити на калюжі крові й на розкидані кінцівки бранців, розірваних ядрами. Уражені уламками, нещасні падали, а їх тіла розривали  ядра, що врізалися у  купи  бездиханних тіл».

Після двох втеч бранців 1810 р. з понтонів «Стара Кастилія» і «Аргонавт», всі інші в’язні був перевезені до Великобританії, на тюремні понтони Портсмута (Portsmouth) та Плімута (Plymouth), або на Балеарські острови і розміщені в жахливих умовах на острові Кабрера (Cabrera, Baleares). Ув’язнені  французи та вояки інших націй імперії Наполеона, у тому числі й поляки, залишалися в британському та іспанському полоні до падіння Імперії в 1814 р.

В Естремадурі французські війська зіткнулася з опором іспанської Армії Естремадури, якою командував генерал-лейтенант Педро Каро-і-Суреда, 3-й маркіз де ла Романа, що базувався зі своїми війсками у фортеці Бадахос. Іспанський генерал маркіз де ла Романа  відправив дивізію старого генерала Баллестероса, щоби загрожувати французьким комунікаціям.

Маркіз де ла Романа

 У той же час 5 французька драгунська дивізія під командуванням Жана Тома Ґійома Лоржа почала просуватися до Бадахоса.  Авангардом французів була  1  драгунська бригада, що складалася з 13 і 22 драгунських полків. Її очолював бригадний генерал Шарль Віктор Вуарґар, старший офіцер настільки посередній, що, за словами дослідника Роберта Бернгема, «важко зрозуміти, чому Наполеон довірив йому командування кавалерійською бригадою».

Вуарґар прибув в Вальверде-де-Леґанес 18 лютого 1810 р. і, не зробивши ніяких запобіжних заходів, влаштувався на нічліг. Приблизно о 2 годині ночі військо Баллестероса заскочило французьких кавалеристів зненацька і зуміло зайняти м. Вальверде, не зустрівши опору. Генерал Вуарґар намагався контратакувати на чолі невеликої групи вершників, але був убитий, а його бригада розсіялася

Також було вбито офіцера з 22 драгунського полку, а два офіцери 13 полку отримали поранення. В цілому близько 150 французських вояків було вбито і поранено.

Після цієї перемоги Баллестерос рушив в Ронкільйо, неподалік від Севільї, де несподівано зустрівся з французькою піхотною бригадою, котрой командував більш обдарований офіцер, ніж невдаха Вуарґар. 25 і 26 березня 1810 р. війська дона Баллестероса були відкинуті французами від битої дороги на Севілью, після чого Баллестерос був змушений відступити в Саламеа.

Подвиг піхотинців 51 лінійного полку в бою при Фуенте Обехуна

Бої в Андалусії точилися увесь 1810 р.

У вересні став відомим подвиг 96 французських вояків з 51 лінійного полку, які 7 вересня обороняли невелике містечко неподалік від Кордови в Андалусії – Фуенте Обехуна. Проти піхотинців Наполеона билися 2000 іспанських вояків маркіза де ла Романа, які оточили містечко зусибіч. Французи відбивалися 13 годин і ціною загибелі 45 своїх товарішів нанесли противнику непоправних втрат. 200 іспнців загинуло; французькі вояки відступили до місцевого собору, відступали на його дах, який палав, підпалений гранатами іспанської гармати і… дочекалися підходу деблокуючих підкріплень, які змели деморалізовані втратами іспанські війська.

КАСТИЛІЯ-І-ЛЕОН У ВОГНІ

Гаряче було і в Кастилії-І-Леоні. У березні 1810 р. почалася облога Асторґи. Місто Асторґа перебувало на фланзі французьких комунікацій між Іспанією і Португалією в провінції Леон, на північному заході Іспанії, і французи планували використовувати її в якості штаб-квартири під час кампанії 1810 р.

План міста Асторґа 1810 р.

Пам’ятник на честь Війни за Незалежність 1897-1814 рр. в Асторзі. “Лев долає орла”. Лев – символ частини провінції Кастилія-і-Леон, орел – символ наполеонівської Франції

 Місто розташувалося на гірському плато, що є частиною гірського пасма  Манcанал, що забезпечувало йому природний захист. Французи вже одного разу зазнали поразки, намагаючись захопити місто в вересні 1809 р., обстрілюючи його з гармат, після чого іспанський генерал маркіз де ла Романа відремонтував стіни міста і зміцнив його оборонні споруди.

 І от французькі війська армії Іспанії маршала Андре Массена, VIII армійського корпусу під командуванням дивізійного генерала Жана Андоша Жюно, знову прибули під стіни Асторґи 21 березня 1810 р.  Корпус Жюно нараховував  12000 чоловік, включно із 1200 кавалеристів. Серед піхоти Жюно виділявся  Ірландський легіон (Legion  Irlandaise), який приєднався трохи раніше в тому ж місяці.

Маршал Массена

 Асторґа стала першим боєм для 2 батальйону Ірландського легіону. Жюно помістив дивізію бригадного генерала Бертрана Клозеля на позиції, що до утримувалися військами генерала Луазона; за підтримки 2 піхотної дивізії генерала Жана-Батіста Соліньяка; генерал Сент-Круа утримував тили французьких позицій.

Генерал Луї Анрі Луазон спробував захопити місто в лютому 1810 р проте він виявився не готовий атакувати настільки потужні оборонні споруди, і був змушений відступити. Війська Жюно прийшли на допомогу Луазону, але не мали з собою облогових гармат. Знадобилося кілька тижнів, поки Жюно зміг зібрати достатньо артилерії для взяття міста. Тим часом французькі війська вирили траншеї та шанці для облоги.

У гарнізону Асторґи також не було важких гармат для обстрілу атакуючих. Протягом декількох тижнів жодна сторона не здійснювала рішучих дій. За цей час Сантосільдес вивів з міста 3000 мирних мешканців і поповнив чим міг  запаси для оборони.

 Іспанці не могли очікувати ніякої допомоги від армії Веллінґтона, яка залишилася в Португалії і сховалася за величезною оборонною лінію Торреш-Ведраш, роботи над якою велися ще з 1809 р.

До прибуття облогових гармат великих калібрів ані французи, ані іспанці не вели активних бойових дій, крім вогню польової артилерії Жюно і невеликих вилазок захисників Асторґи.

Дивізійний генерал Жюно, герцог д’ Абрантес

Нарешті 15 квітня 1810 р. з Вальядоліда до облогового корпусу Жюно прибули 18 потужних облогових гармат, які негайно відкрили шквальний вогонь по укріпленнях Асторґи.  Почалося руйнування стін, 20 квітня в мурах міста вже з’явився небезпечний для оборонців міста  пролом. 

Французська піхота та інженери пішли на штурм Асторґи на наступний вечір, однак, їх перша атака 21 квітня була відбита, і вони втратили 300 чоловік.

Ті солдати штурмової колони, що не були вбиті, сховалися прямо всередині стіни і утримували свої позиції всю ніч.

Втім, при відбитті французського штурму гарнізон поніс тяжкі втрати, спротив був неможлвий і на наступний ранок Сантосільдес здався, коли французи почали готуватися до чергової атаки.

Командувач іспанського гарнізону на момент здачі майже не мав боєприпасів: у іспанців залишалося менше 30 набоїв на людину і тільки 8 артилерійських пострілів на пару легких гармат.

Французи захопили 2500 полонених і все місто, але це коштувало їм 160 убитих і 400 поранених.

Гарнізон втратив 51 убитого і 109 поранених. Більшість французьких жертв припали на штурм пролому.

Ірландський легіон під командованием капитана Джона Аллена (John Allen) був на вістрі атаки й зазнав великих втрат. Хлопець-барабанщик ірландців продовжував відбивати сигнал до атаки (pas-de-charge) навіть після того, як втратив обидві ноги, але вижив і був нагороджений Орденом Почесного легіону.

Орел Ірландського Легіону та зображення вояків підрозділу авторства Луї  Буассельє за матеріалами “Манускрипту Ель Ґіла”

Тим часом там же, в Кастилії-і-Леоні 26 квітня почалася та завершилася капітуляцією 11 липня облога Сьюдад-Родріґо військами VI корпусу 65-тисячної армії Армії Португалії маршала Андре Массена під командуванням маршала Мішеля Нея.

 Британці герцога Веллінґтона не прийшли на допомогу іспанському гарнізонові на чолі з фельдмаршалом доном Андресом Перресом де Еррасті. Його гарнізон, що складався з 5500 чоловік регулярніх військ і ополчення, відважно боровся більше 10 тижнів, склавши зброю тільки після того, як контрескарп був зруйнований, а артилерія Нея пробила проломи в міських мурах, через  які французька піхота була готова йти до штурму.

Еррасті зустрівся з Неєм біля підніжжя пролому і, отримавши пропозицію про капітуляцію, прийняв її.

План облоги Сьюдад-Родріґо 1810 р.

Маршал Ней пообіцяв, що жителі міста і їх майно залишаться в недоторканності, а оборонців відпустять. Однак після загибелі кількох французскіх солдат і офіцерів вже після капітуляції,  все солдати і городяни, які брали участь в захисті Сьюдад-Родріго, а також члени Центральної хунти, які заохочували його, були відправлені до Франції в полон.

Іспанці втратили 461 убитих і 994 поранених; були захоплені 4000 полонених і 118 гармат.

VI корпус Нея втратив під час облоги 180 чоловік забитими і понад тисячу пораненими.

Маршал Ней, герцог Ельхінгенський

Облога затримала вторгнення армії маршала Массена до Португалії більш ніж на місяць.

Французькі війська продовжували наступ слідом за відступаючими іспанцями та їх британськими союзниками.

СПЕКОТНА ПОРТУГАЛІЯ

Війська маршала Андре Массена, маючи в авангарді VI корпус маршала Мішеля Нея, увійшли до Португалії.  Оскільки британсько-португальські сили були в меншості, 22 липня генерал-фельдмаршал  Артур Колі Уелслі, 1 герцог Веллінґтон, направив бригадному генералу Роберту Кроуфорду листа, в якому говорилося, що він (Веллінґтон) «не бажає бойових дій за межами Коа».

Генерал-фельдмаршал Веллінґтон

 24 липня Легка дивізія Кроуфорда у складі 4200 піхотинців, 800 кавалеристів та шістьма гарматами була заскочена на марші  зненацька, зустрівши 20-тисячний корпус Мішеля Нея.  Замість того, щоб відступити за річку відповідно до наказу Веллінґтона, Кроуфорд вирішив битися з французами.

Французи ж хотіли відтіснити Легку дивізію Кроуфорда через р. Коа, щоб взяти в облогу фортецю Алмейда.

Історичні ворота фотеці Алмейда (Португалія)

Кроуфорд зробив серйозну тактичну помилку, вирішивши боротися з противником, що чисельно переважав його, маючи за спиною річку.

Таким чином, рано вранці 24 липня, після зливи, що періщила усю ніч, Ней послав дивізії Ферея і Луазона, аби атакувати союзників.

У відповід почав наступ загін британського 95 стрілецького полку, озброєного нарізними карабінами Бейкера, але негайно ж  потрапив під вогонь французької артилерії.

Річард Гук. Стрільці 95 полку в бою

У ту ж мить атаку французькі вольтіжери 32 лінійного полку вдарили на стрільців,  британці не витримали тиску атаки на багнети, здригнулися і почали відступати.

Орел 32 полку лінійної піхоти Франції

Гармати зі стін  Алмейди відкрили вогонь по 95 стрілецького полку, прийнявши його за французів через їх темно-зелені однострої.

Потім стрільці потрапили під атаку 3 гусарського полку французів, який підтримували два ескадрони драгунів.

Ріхард Кньотель. Гусар елітної роти 3 гусарського полку Франції. 1810 р.

На підмогу британцям підійшли війська 1 батальйону 43 піхотного (Монмасшірського) полку. Після запеклого бою наступ французів було зупинено.

Незважаючи на наказ Веллінґтона відступити через річку Коа, Кроуфорд вирішив утримати свої позиції, незважаючи на те, що прибувало все більше французьких військ, які почали формувати в бойові порядки “колони до атаки”.

Потім французький 15 полк кінних єгерів попрямував на південь, щоб обійти британський 52 легкий (Окфордширський) піхотний полк з тилу.

 У той же час бригада Ферея, просуваючись складним рельєфом місцевості під обстрілом гармат зі стін фортеці  Алмейда, атакувала британців, які перебували лівіше від  вітряка.

Французька піхота пішла на британців в атаку на багнети, і під шаленим тиском союзники, британці та португальці,  почали відступати.

У бій стрімко вступив прославлений 3 гусарський полк (Артур Конан-Дойль зробив героя своїх оповідань бригадира Жерара офіцером саме цього підрозділу французської  легкої кавалерії) , і солдати Кроуфорда зазнали важких втрат. Хоча просування військ Нея сповільнювалися складками місцевості, Алмейду французам поступово вдалося майже відрізати фортецю від противника.

Артур Конан-Дойль. “Подвиги бригадира Жерара” 

Кроуфорд, зрозумівши, що французи загрожують його єдиному вільноу шляху для відходу – мосту через річку Коа, наказав відступати за річку, при цьому 52 легкий і 43 піхотний, а також 95 стрілецький полки прикривали їх відступ.

Становище британців погіршувалося. Натовп безладно відступаючих  створив на мосту справжній корок. Французи поступово відтісняли британські частини, які захищали відступ  військ Кроуфорда. 

Після того, як французи відтіснили Легку дивізію, Ней спробував атакувати британців через р. Коа. При першій же спробі гренадери 66 лінійного полку рвонулися до мосту під градом мушкетного і гарматного вогню, але не змогли подолати більше ніж половини дистанції та з втратами відійшли.

Другий, більш потужний наступ, було здійснено  елітним зведеним батальйоном легкої піхоти, зібраної для облоги Алмейди, Chasseurs de la Siège (“Облогові стрільці).

Однострій та спорядження сержант-мажора шассерів легкої піхоти Франції 1805-1815 рр. Зі збірки члена ГО ДВКА Євгена Бондаренка

Шассери кинулися до мосту і просувалися до тих пір, поки він не був повністю забитий тілами забитих і поранених, і поки вони самі не були майже повністю винищені, оскільки з батальйону силою більше ніж 300 вояків 90 були вбиті та  147 поранені менш ніж за десять хвилин.

Річард Гук. Бій за міст через річку Коа 1810 р.

В останню атаку на британців знову пішов 66 лінійний полк, який був знову було відкинуто.

Втім, в цілому зіткнення під Коа стало французською перемогою.

Битва при Коа у 24 липня 1810 р. не змогла надовго затримати французські війська. Адже, завершивши відносно успішно битву проти військ Кроуфорда при Коа, вони змогли всією потугою оточити фортецю Алмейда.

Облога тривала недовго і закінчилася 26 серпня 1810 р. раптовим потужним вибухом порохового складу фортеці, який наполовину зруйнував її укріплення. Фортеця здалася. Всі перешкоди на шляху були усунені, і французи могли йти на Лісабон.

27 вересня 1810 р. відбулась битва при Бусако (Бусаку), де армія маршала Массена силою до 65000 чоловік стикнулася з британо-португальськими військами самого герцога Веллінґтона силами 50000 чоловік.  Битва завершилася невдало для французів, вони втратили 522 загиблих, 3612 поранених і 364 полонених. Втрати союзників склали 200 загиблих, 1001 поранений і 51 зниклий безвісти.

План битви при Бусако 1810 р.

Массена нарешті усвідомив потугу військ  Веллінґтона і силу його оборонної позиції, тому в другій половині дня наказав військам відступити праворуч, небезпечним, але вмілим маневром обійшовши позиції союзників і пройшовши на північ іншою дорогою, прямо перед португальським корпусом, який був відправлений туди для захисту цього напрямку. Це була перша велика битва в Піренейській війні, в якій билися частини відродженої португальської армії і де португальські війська, вишколені британськими інструкторами на чолі з фактичним командуючим португальським військом генералом Бересфордом,  відіграли важливу роль.

Золота медаль бездоганної служби (Military General Service medal, 1793-1814) вищого офіцера Великої Британії з планкою про участь у битві при Бусако. 

Генерал Уїльям Карр Бересфорд

Герцог Веллінґтон, провівши ніч у монастирі і виявивши, що його позиції обійшли, відновив неквапливий відступ своєї армії до споруджуваних ліній Торреш-Ведраш.  Він досяг їх 10 жовтня 1810 р. Оборонні лінії Торреш-Ведраш – система інженерних земляних укріплень, були  створені Веллінґтоном та його португальськими союзниками для оборони Лісабона та для уникнення британської евакуації, а вірніше, втечі з півострова, як це сталося після битви при Коруньї в січні 1809 р.

 Продовжуючи наступ, Массена залишив своїх хворих і поранених в Коїмбре, де через кілька днів вони потрапили в руки португальців.

Вивчивши лінії  Торреш-Ведраш (ісп. Торрес-Ведрас) 14 жовтня 1810 р. в битві при Собралом, де французи наштовхнулися на сильний опір союзників, Массена виявив, що вони занадто сильні.

Адже оборонні лінії, що отримали назву ліній Торреш-Ведраш, являли собою ланцюги фортифікаційних споруд: редутів, довгих рядів штучних ровів і валів, траншей і спостережних пунктів. Укріплення були обладнані морськими системами швидкої передачі повідомлень. Тут було передбачено все, що необхідно для того, щоб жити і боротися.

Лінії Торреш-Ведраш

Оборонні лінії Торреш-Ведраш простяглися більш ніж на 80 км і складалися з 152 блокгаузів з позиціями приблизно на 600 знарядь. Розмір редутів варіювався: деякі могли вмістити в себе лише 50 чоловік залоги й 2 гармати, інші – до 500 чоловік і 6 гармат.

Перші редути були споруджені в формі штерн-шанців (зіркоподібних укріплень). Кілька млинів, що стояли в цьому районі, також були переобладнані на редути. 

Блокгаузи з’єднувалися між собою глибокими ровами та валами, обладнаними вогневими точками.

Безпосередньо укріплення були зайняті бійцями португальської міліції (близько 25000 військ), іспанцями (8000 військ), артилеристами та солдатами морської піхоти британського королівського флоту (близько 2500 вояків).

Веллінґтон міг тримати свою майже 60-тисячну англо-португальську армію за лініями, маючи можливість швидко перекинути її на ту чи іншу ділянку фронту в залежності від напрямку можливої ​​атаки противника.  До того ж у Веллінґтона після отримання підкріплень з Лісабона і з Великої Британії у гирлі річки Тежу (ісп. Тахо) стояло 20 британських лінійних кораблів і від 300 до 400 транспортів.

Генерал Бересфорд та генерал-фельдмаршал герцог Веллінґтон

Таким чином сили “залізного герцога” складалися зі 130000 чоловік, з яких регулярні війська становили понад 70000. 

Маршал Массена, хоч він відкинув противника за лінії Торреш-Ведраш, усвідомлював, що в його армії було недостатньо сил, щоб їх атакувати, і Андре Массена з війсками відійшов на зимові квартири.

ПОЧАТОК БИТВ ЗА ВАЛЕНСІЮ

Після безплідної березневої спроби захопити Валенсію на південному сході Піренейського півострова, командувач 16-тисячного ІІІ корпусу французів дивізійний генерал Луї-Ґабріель Сюше  вирішив атакувати м. Леріду, важливий пункт оборони іспанців на кордоні між Валенсією та Каталонією.  До середини квітня французи підійшли до околиць міста.

Дивізійний генерал Сюше, герцог Альбуфера  (з 1811 р. – маршал Франції)

До Сюше дійшли відомості, що іспанська армія під командуванням Енріке Хосе О’Доннелла-і-Анетана (іспанський генерал ірландського походження) спробує перешкодити запланованій операції.

Колону О’Доннелла була перехоплено і в битві при Марґалефі 23 квітня розгромлено з великими втратами. За цим послідувала тривала облога, для прискорення якої Сюше використовував вельми жорсткі методи.

Від 29 квітня по 13 травня 1810 р. війська  під командуванням дивізійного генерала Луї Ґабріеля Сюше (від 1811 р. – маршала Франції) взяли в облогу іспанський гарнізон м. Леріда на чолі з молодим амбітним генерал-майором Хайме Ґарсія Конде, який до цього відзначився при обороні Жірони.

Облога Леріди

За цим послідувала тривала облога, для прискорення якої Сюше використовував вельми жорсткі методи. Ніких шансів на підкріплення в Конде не було, 500 мешканців міста та військових загинули під час жорстоких методичних обстрілів міста.

13 травня Ґарсія Конде капітулював.

Капітуляція Леріди

8  червня доля Леріди спіткала і велику фортецю Мекіненса. Ця подія стала початком дивовижної серії успішних облог з 1810 по 1812 рр., коли війська Сюше в Араґоні, Валенсії та Каталонії, здавалося, були непереможні.

ҐЕРИЛЬЯ 1810 РОКУ

Тим часом по всій Іспанії тривала жорстока партизанська війн. Станом на 1810 р. ґерілья досягла зрілих форм, а територія країни, по суті, була поділена на зони дій щодо великих формувань повстанців під керівництвом лідерів, що висунулися із загальної маси. 

 На сході країни, в гірно-лісистих територіях іспано-французького прикордоння, у Наваррі, загони ґерільясів підпорядковувалися командуванню братів Хав’єра і Франсіско Міна, з яких молодшого, Хав’єра, титулували не інакше, як “король Наварри”.

В Астурії найбільшим загоном командував авторитетний вождь ґерильї Хуан Діас Порльєр на прізвисько “Ель Маркесіто”  ( “Маркізик”, “маленький маркіз”).

В Араґоні та Каталонії вплив над партизанськими силами ділили між собою “генерал” Педро Віллакампа, його полковники та “бригадири”: Хуан Баґет, Перенала та Педроса.

Головним польовим командиром Старої і Нової Кастилії був Хуан Мартін Діас, “Ель Емпесінадо” (Наполегливий). Вплив Діаса було настільки великий, що він отримав ще один псевдонім – El Superbe (Чудовий).

Андалусійську ґерилью контролював аристократ князь Конде де Монтіхо, а в Естремадурі великі формування партизан об’єдналися навколо генерала Баллестероса.

Загони “ґерільєрос” на північно-західному узбережжі Іспанії взаємодіяли з британськими військами.

Історія зберегла імена і прізвиська десятків вождів ґерильї: Амор, Лонґа “Ель Врінантія” (Розбійник), Кампала, “Ель Пастор” (Пастух), Мартін Маріно, Дон Ґеронімо Меріно “Ель Курра”  (Священник), Дон Хуліан “Ель Проведор” (Постачальник), Фальґультер, Франсіскеті, Сальдібас, алкальд з м. Олівар, Фідель, “Ель Фрайле” (Чернець), Дуффі К. Ґаван, Карабахал, о. Убальдо Родрігес, Рамон Гайя, “Хефе” (Шеф) Валь де Віо, Песадуро, Борреґа, о. Теобальдо, Франсіско Абад Морено “Ель чалеко (Жилетка), бригадир Хуан Санчес” “Ель Чарро”, Дон Торрібіо Бустаменте “Ель Караколь” (Равлик), Аніко Алькуере “Ель Кантареро”, “Ель Кочінеро” (Кухар), “Дос Пелосі” (Два волоси), “Ель Манко”, Тапья, Сардині, Мудідеро, Дон Дамаску, Трільйо, “Ель Естудьянте” (Студент), Дон Хуліо Палареа “Ель Медико” (Медик), “Ель Папель (Папір),” Ель Капусіно “(Капуцин), Дон Вентура Хіменес, Дон Казимера Моралеха, Лакуе, Вальдівія,” Ель Абуело “(Дядечко),” Ель Кальцонес (Сподні), Мориво (відставний сержант артилерії), падре Рафаель, Ісідоро Сюіт, Еччеверрія, Антоніо Франч, Манко, Хуліан Санчес, Реновалес, Сараса, Каміло Ґомес, Кларос, Міланс дель Боч, Баррід і багато інших. Серед повстанських командирів були і жінки, такі, як Кувілья і Мартіна.

Багато з цих імен і прізвиськ, що почасти звучать кумедно, стали справжньою грозою для багатонаціональної наполеонівської армії.

Відповідно до теорії “війни з-за рогу”, загони повстанців ухилялися від війни з сильним противником на відкритій місцевості, де їх шанси на успіх були мінімальні, особливо проти кавалерії. Саме кавалерія була бажаним родом зброї для різних французьких командувачів, оскільки лише кавалерія могла забезпечити відносну безпеку піхоти і обозів на небезпечних маршрутах охопленого війною півострова зі складним природним рельєфом. 

Деякі ватажки ґерильї: Франсіско Еспос-і-Міна; Хуан Мартін Діас “Ель Емпесінадо”; Хуан Палареа Бланес “Ель Медіко”; Хоакін Ібан’єс, барон де Еролес

Піхота могла пересуватися на Піренейському театрі бойових дій тільки після глибоких рейдів кавалерії, які виявляли і розсіювали розрізнені розвідувальні партії ґерільясів і тримали їх на безпечній відстані від піхотних маршових колон та обозів. Однак нечисленна кавалерія наполеонівської армії на Піренеях не могла ґарантувати безпеки іншим родам військ при незліченних маршах і контрмаршах по території повсталої країни.

Загони повстанців, користуючись природною перевагою знання місцевості, використовували будь-яку можливість, аби невпинно турбувати окупантів, наносити їм шкоду щодня й щогодини. Більші формування ґерильї взаємодіяли з британськими військами, разом із солдатами генерала Джона Мура (1808-1809 рр.), а потім, після загибелі Мура, при  Артура Уелслі, герцога Веллінґтона (1809-1814 рр.), беручи участь у спільних  операціях проти французьких військ.

Однак основна маса ґерільясів була прив’язана до “малої батьківщини”, намагаючись контролювати якомога більшу територію в місцях постійного проживання.

Ступінь дисциплінованості та боєздатності повстанських загонів безпосередньо залежали від особистості їх керівників.  Найбільш ефективними і небезпечними для противника були ті загони ґерільясів, які створювалися колишніми офіцерами королівської армії і в складі якої билися солдати і унтер-офіцери старого війська. Багато з таких загонів, як  і раніше, ділилися на традиційні “терції” (батальйони) і часто зберігали бойові прапори розгромлених в 1808-1809 рр. армійських полків.

 Для поповнення своїх лав партизанські загони не гребували насильницькою мобілізацією дієздатних чоловіків з сіл і гірських селищ, часто під загрозою кари або самих “добровольців”, або членів їх сімей.

Такі загони “мисливців мимоволі” називали” мікелетами. Мікелети через свою низьку бойову ефективність, навіть на тлі ненайвищого вишколу партизанів Іспанії в цілому, найчастіше використовувалися в якості збройних статистів для банального грабунку худоби, продовольства і грошових запасів жителів мирних селищ, які не горіли бажанням вести нещадну війну з “диявольськими безбожниками” французами.

Французькі війська робили постійні спроби загасити вогонь ґерильї. Одна з перших масштабних антипартизанських акцій армійського рівня почалася в Астурії у

вересні 1810 р. Метою операції була ліквідація загонів легендарного командира ґерільясів Хуана Порльєра на прізвисько “Ель Маркесіто”.

Загони Ель Маркесіто були непогано озброєні й обмундировані, відрізнялися відносною дисциплінованістю та їх бойові якості були помітно вище, ніж у більшості партизанських груп. Сили Порльєра налічували не менше 3000, його загони взаємодіяли з загонами іншого повстанського лідера – Амори, який мав під своїм командуванням 2400 піхотинців і близько 400 вершників. Це створювало серйозну загрозу комунікаціям французів на північному узбережжі Іспанії.

Проти загонів Амори, зібраних в околицях Сорії, в перших числах вересня рушили війська генерала Роке (Roquet) і 6 вересня 1810 р. справа дійшла до вогневого контакту між ворогуючими сторонами.

Повстанці Амори були розсіяні, втративши до 600 чоловік убитими, пораненими та полоненими. Тим часом, “Ель Маркесіто”, який поспішав на допомогу Аморі, 15 вересня атакував франуцузскі війська при Ов’єдо, але теж був розбитий частинами генерала Боне  (Bonet).

Порльєр втратив 400 чоловік убитими, 100 полоненими і всю кавалерію. Залишки астурійських ґерильерос врятували британці, що висадилися 17 вересня 1810 р. на узбережжі Астурії з п’яти  фрегатів і двох бригів.

Врятованих ґерільясів загонів Амори і Порльєра британці висадили 23 жовтня в Сантоні, там вони з’єдналися із загонами Лонґі, ще одного польового командира,  вигнаними французами в Країну Басків.

Надалі ці зведені загони повстанців спільно воювали на території Наварри і гірських районів Астурії.  Поступово вони перейшли під загальне командування знаменитого “польового командира” Хав’єра Міни, який контролював ці райони.  Міна іменувався не інакше, як “королем Наварри”, мав в своєму розпорядженні 1200 добре озброєних повстанців, які фактично паралізували дії окупаційних військ в своєму регіоні.  

Справедливості заради слід зазначити, що в Араґоні партизанам важко давалася рекрутація місцевих жителів до своїх лав. Частина населення, хоча й абстрактно підтримувала з патріотичних міркувань боротьбу за “Батьківщину, релігію і короля”, та практично не поспішала поповнювати загони повстанців. Араґонці цінували відносний спокій і порядок у провінції, встановлений завдяки виваженій позиції фактичного військового і цивільного правителя Араґона генерала Сюше.

Генерал (з 1811 р. – маршал) Сюше суворо карав всі прояви насильства по відношенню до мирного населення з боку власних військ, встановив розумну систему адміністративного управління провінцією, навіть до взятих зі зброєю в руках іспанців ставився як до військовополонених, а не як до бандитів. Слід, забігаючи вперед, відзначити, що завдяки такій поведінці, Сюше виявився єдиним французьким генералом, ім’ям якого названа вулиця в м. Валенсія, яку він взяв після блискучої військової операції в 1811 р., при цьому проявивши шляхетність і справедливість до переможених.

Через відсутність підкріплень і масової підтримки з боку населення, повстанці вимушено вдавалися навіть до насильницької мобілізації молодих людей до своїх загонів, нерідко під страхом смерті за відмову приєднатися до ґерильї.

Такі факти наводить у своїх мемуарах воював в тих місцях Генрік Брандт, офіцер вольтижерів  2 полку Легіону Вісли. «Поодинокі загони ґерильясів, що в різних напрямках вешталися провінцією, влаштовували жорстокі і безжальні реквізиції усілякого добра у жителів. Продовольство, всілякі військові припаси і навіть люди для поповнення загонів, що несли втрати – все це вилучалося під страхом смерті.

Багато разів ми знаходили прокламації партизан, в яких говорилося: «Молоді люди, жителі села №, зобов’язані з’явитися в таке-то місце для зарахування в загін повстанців. В іншому випадку вони будуть розстріляні.»

Саме у такий спосіб, схоже, був сформований загін Карабахала, розбитий 30 жовтня 1810 р. генералом Ґ. – Ю. Хлопіцьким (уродженцем м. Капустина на Вінничині) під м. Теруель.

Полковник (з 1811 р. – бригадний генерал), уродженець Вінничини Ґжеґож-Юзеф Хлопіцький

Для ефективної боротьби з іспанськими герільясами французьким командувачам довелося вчитися новим для них тактичним прийомам, в тому числі ведення контрпартизанських дій проти повстанців.

Цими методами війни досконально оволоділи солдати і офіцери польських піхотних полків Легіону Вісли і улани ескадрону Станіслава Кліцького, відокремленого від основної маси полку Вісленськом уланів і залишеного в Араґоні. 

Юліуш Коссак. Вісленські улани в Іспанії

Після того розгрому, якому піддалися повстанці в монастирі Нуестра Сеньйора дель Тремедаль, вони спробували знову зібратися в окрузі м Віллель. Французьке командування знову в кінці жовтня 1810 р. вирішило провести каральну акцію проти залишків військ Віллакампи і його сподвижників.

Про те, наскільки серйозно генерал Сюше ставився до свого супротивника, свідчить чисельність, досвідченість і ударна сила зведеної бригади під загальним командуванням бригадного генерала Ґ.-Ю. Хлопіцького, який отримав наказ знищити повстанців: 7 батальйонів піхоти 1 і 2 полків Легіону Вісли, 14 і 121 лінійні полки, ескадрон Вісленських уланів С.Кліцького, 13 кірасирський полк і кілька польових гармат. Тактика Хлопицького полягала в несподіваних для противника обхідних маневрах і оточення загонів Віллакампи по частинах.

З цією метою його зведена бригада (в джерелах її називають ще й “дивізією, і навіть” корпусом “) була поділена на окремі збірні групи, кожній з яких було поставлене ​​своє бойове завдання, визначені точні маршрути руху і час виходу в пункти збору. Для введення противника в оману, по окрузі були поширені чутки, що головне завдання Хлопіцького і його військ – глибокий рейд з Араґона до Кастилії, тобто напрямок, прямо протилежний реальному.

 Для більшої правдоподібності війська Хлопіцького дійсно рушили на схід, в певному місці плануючи здійснити прихований маневр і різко змінити напрямок руху на західний.  

Франсуа-Ґі Уртуль, Жак Жірбаль. Піхота Легіону Вісли в Сараґоссі

Марш бригади був ретельно прикритий висунутим уперед бойовим охороненням і польовими патрулями на флангах, з метою не допустити витоку інформації про пересування військ Хлопіцького. На четвертий день маршу, в умовленому місці повороту, війська отримали наказ зупинитися і розподілити продовольство по підрозділах. Тим часом, бойове охоронення продовжувало рух в хибному, східному, напрямі. 

Основні сили різними шляхами по гірських стежках зуміли зробити контрмарш і протягом доби вийти непоміченими на маршрут в західному напрямку.

Тим часом, Хлопіцкий сформував ударний летючий загін з кавалеристів приданих йому частин і посаджених ним за спини на коней найбільш витривалих стрільців, спеціально відібраних з вольтижерських рот піхотних полків.  Хлопіцкий з цим своєрідним піхотно-кавалерійським загоном рушив до м. Теруель.

Тим часом, командир 14 кірасирського полку полковник Анріо отримав наказ затриматися у місці збору, дочекатися бойове охоронення, що завершило обманний маневр, і разом з ним рухатися за основними силами бригади, склавши її загальний резерв.

Сам Хлопіцкий з кавалерією і стрільцями прибув під Теруель 30 жовтня, виявивши, що  місто практично не охороняється. У Теруелі перебувала лише піврота повстанської артилерії. З ходу вояки загону Хлопіцького захопили гармати, перебивши обслугу. Для їх охорони було залишено зведену роту вольтижеров, а основні сили Хлопицький різко повернув до Альвентози.

Його ескорт становили 200 кирасирів і 50 Вісленських уланів. З цим кавалерійським загоном йому вдалося з тилу вдарити по повстанцях польового командира Карабахала в Альвентозі і розсіяти їх.

Сцена з історії війни в Іспанії

Після цього “генерал поляків”, “el general de los polacos”, повернувся до Теруеля, куди успішно підійшли всі частини його бригади і висунув всі свої війська на противника, що окопався в горах Фуенте Санта.

По дорозі були розбиті невеликі передові загони Віллакампи під Вілластар і 12 листопада бригада Хлопіцького зайняла позиції в горах навпроти ворожих оборонних укріплень. Іспанці сподівалися на свою перевагу в знанні місцевості, тим більше, що керував ними досвідчений військовий інженер Кабрера.

Вони не очікували атаки “в лоба”. З одного боку оборонні позиції ґерильясів спиралися на прямовисну скелю, з іншого її прикривали скелясті береги річки Ґвадалавіар.

Незважаючи на гадану міць позиції іспанців, Хлопицький вирішив завдати по ній фронтальний удар, розрахований на те , що атака регулярних частин на іррегулярні повстанські сили, які здебільшого складалися з простих селян, справить на останніх деморалізуючий ефект.

Війська Хлопіцького рушили на ворога, вишикувані  на два лінії. У першій розташовувалися піхотні батальйони 121 лінійного полку та елітні роти 1 полку Легіону Вісли під загальним командуванням полковника Міллі.

 Другу резервну лінію утворив 2 полк Легіону Вісли та Вісленські улани Станіслава Кліцького. Решта війська були залишені в резерві, щоб оперативно реагувати на хід бою.

Станіслав Кліцький

Перша лінія піхоти бригади Хлопіцького завдала потужного удару по центру укріплених позицій партизан. Не відповідаючи на безладний мушкетний вогонь противника, французькі та польські солдати увірвалися на позиції ґерильясов, повстанці були збиті з укріплених позицій  і пустилися навтіки. У повному безладі ґерильяси скупчилися біля дерев’яного мосту через р. Ґвадалавіар, міст не витримав, упав у бурхливі води гірської річки. Багато повстанців потонули.

 Здавалося, загони Віллакампи були розбиті остаточно і безповоротно.  Але невтомний борець знову зібрав своїх бійців  в долині Охос-Неґрос (долина Чорних очей). Але Вісленські улани ескадрону Кліцького, відчайдушні рубаки, з повагою та острахом прозвані іспанцями “los infernos picadorеs” (пекельні піконосці) з приданою їм піхотою двох батальйонів Легіону Вісли наздогнали Віллакампу в долині Охос-Неґрос і знову рознесли в друзки його загін.

 Сам Віллакампа дивом врятувався, а залишки його загону поодинці залишли Араґон і перебралися на територію Кастилії-І-Леона.

 Але боротьби проти ґерильї не була легкою прогулянкою. В ході осінніх операцій 1810 р. проти загонів Віллакампи бригада Хлопицького втратила більше двохсот офіцерів, унтер-офіцерів і солдат.

ОБЛОГА ФУЕНХІРОЛИ 1810 р. 

“МОЇ СОЮЗНИКИ – ПОЛЯКИ, І ВОНИ Б’ЮТЬСЯ ЯК ЛЕВИ. НАПОЛЕОН”

Януарій Суходольський. Битва при Фуенхіролі

 Драматичною осінь 1810 р. стала для гарнізону андалусійського міста-фортеці Фуенхірола в провінції Малаґа.

 Битва при Фуенхіролі (Fuengirola) 15 жовтня 1810 р. була зіткненням невеликого гарнізону середньовічної мавританської фортеці Соайль на околиці м. Фуенхірола з числа польських вояків Герцогства Варшавського та їх французських союзників проти значно більшого британо-іспанського експедиційного корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Ендрю Томаса Блейні, 11 лорда Блейні.

Фортецю Соайль (ісп. Castillo Sohail) – обороняли приблизно 300 вояків (неповний батальйон) з 4 полку Герцогства Варшавського полковника Тадеуша Воліньського.

З часів середньовіччя місто Фуенхірола був важливим торговим містом. Щоби захистити його від вторгнення з моря, свого часу маври побудували кам’яний замок на пагорбі між Середземним морем і річкою Фуенхірола. Під час Піренейської війни район Коста-дель-Соль вважався другорядним, і він був захоплений французькими військами майже без опору.

До 1810 р. партизанська діяльність повсталих іспанців в цьому районі практично була відсутня. Тому деякі польські частини Варшавського герцогства, що зазнали втрат у боях всередині країни, були відправлені туди в жовтні 1810 р. для гарнізонної служби та відпочинку. 

Замок Соайль охороняв гарнізон з 150 солдат 1 батальйону 4 польського піхотного полку та 11 драгунів французького 21 драгунського полку.

Командував усім гарнізоном польський капітан Франтішек Млокосевич. Подібні невеликі гарнізони були розміщені у прилеглих містах Міхас, – 60 піхотинців під командуванням лейтенанта Еустахія Хелміцького,  та в м. Алаурін ель Ґранде, – 205 польських піхотинців і 82 французські драгуни 21 полку під командуванням капітана 4 піхотного полку Герцогства Варшавського Іґнація Броніша.

Вояк-фузілер 4 полку піхоти Герцогства Варшавського

Печатка 4 полку піхоти Герцогства Варшавського

Орас Верне. Драгуни 21 полку, малюнок до регламенту Бардена 1812 р.

Всі ці сили входили до складу французького корпусу дивізійного генерала Ораса Себастьяні де ла Порта, дислокованого в Малазі. Корпус налічував близько 10000 чоловік, розташованих в південній частині Андалусії, щоби перешкодити іспанським партизанам отримувати зброю з Гібралтару. 

Восени 1810 р. британський комендант Гібралтара генерал-лейтенант Колін Кемпбелл вирішив направити експедиційні сили генерал-лейтенанта лорда Блейні з фортеці Гібралтар у напрямку порту Малаґа і захопити його зненацька. Узбережжя біля невеликої фортеці Фуенгірола здавалося ідеальним місцем висадки для військ. Іспанські ґерильяси повідомили британцям  про слабкість захисників і брак резервів.

Генерал-лейтенант лорд Блейні

11 жовтня 1810 р. лорд Блейні зібрав “корпус” в складі 2 батальйону 89 піхотного полку (353 вояки), батальйону дезертирів з французької армії (509 вояків німецького та  польського (!) походження), артилерійського підрозділу та регулярного іспанського полку “Толедо” (650 чоловік). Спочатку британо-іспанська експедиція налічувала близько 1700 чоловік, не рахуючи екіпажів суден військово-морського флоту Його Величності.

Ескадра складалася з кількох кораблів: фрегата “Топаз” капітана Генрі Гоупа (HMS Topaze, 38 гармат, трофейний французський фрегат класу “Мажісьєн”, що був виведений 1793 р. до Англії роялістами);  бриг-шлюпу “Сперроугок” капітана Джеймса Прінґла (HMS Sparrowhawk,  в перекладі “Яструб-гороб’ятник», 18 гармат), бригу “Онікс” капітана Джона Перріша (HMS Onyx, 10 гармат); бригу “Енкаунтер” капітана Джеймса Телбота (HMS Encounter, 12 гармат, в перекладі “Дуелянт”);  бригу “Ремблер” капітана Роберта Голла (HMS Rambler, 14 гармат, в перекладі “Гультяй”),   п’яти канонерських човнів та кількох транспортних суден.

14 жовтня 1810 р. британська флотилія досягла затоки Ла-Кала-де-Міхас, приблизно в трьох кілометрах на північний захід від м. Фуенхірола. Після висадки до британців у місцевості Калле де ла Морале приєдналася невелика кількість іспанських ґерільясів.

Їх привів капітан 95 стрілецького полку Джордж Міллер (один прототипів кінематографічного капітана Шарпа), який здійснював комунікацію між британськими військами та іспанським повстанцями.

Блейні повів свої війська на північний схід уздовж берега, а його флот йшов паралельно узбережжю затоки до Фуенхіроли.

Першими до фортеці вийшли іспанські ґерільяси зі С’єрра-Невада, загін зі 40 невиправних “серранос”,  викрадачів худоби, (пол. bydłokrady), які кинулися відганяти корів, що були на пасовищі біля стін фортеці.

Вилазкою з фортеці їх намагалися зупинити вогнем та стрімким кидком на баґнети польські солдати лейтенанта Яна Убиша, але відкликані назад командувачем гарнізоном, повернулися до фортеці.

О другій годині дня британсько-іспанські сили  прибули до стін замку, і британський генерал-лейтенант спрямував парламентера, щоби переконати польського командувача здатися. Капітан Франтішек Млокосевич відмовився, вимовивши “Прийдіть і візьміть її (Фуенхіролу)”. Британські кораблі негайно відкрили вогонь по фортечних мурах.

Незважаючи на те, що вони були в меншості, поляки вистояли. Сержанту Закржевському, який командував батареєю з чотирьох гармат – двох двохфунтовок та старих іспанських 16-фунтових гармат, навіть вдалося потопити один з британських канонерських човнів.

Бриг-шлюп “Сперроугок”

Решта канонерських човнів відпливли за межі досяжності гармат. Під прикриттям вогню двох своїх фрегатів Блейні наказав провести лобову атаку на стіни замку.

Однак після того, як командир 2 батальйону 89 піхотного полку (2/89 Princess Victoria Regiment of Foot) майор Ґрант був убитий картеччю з двохфунтовки сержанта Юзефа Закржевського, Блейні наказав відступити.

Вночі британці підсилили свої війська та перетягнули з кораблів гармати, британські інженери під дощем  облаштували біля замку позиції для двох артилерійських батарей, якими вони планували зруйнувати стіни.  

Британці  мали п’ять гармат, – дві 12-фунтові гармати, одну гаубицю та гармату великого калібру – 32-фунтову каронаду. Добре підготовлених британських канонірів було 69.

Тим часом польський гарнізон з Міхас під командуванням лейтенанта Хелміцького, почувши звуки артилерійського обстрілу, відбився від загону британського капітана Мелінса (350 іспанців та 100 німців з числа мобілізованих дезертирів), пробився через британські бойові порядки і приєднався до захисників.

Гарнізон Броніша з Алаурін ель Ґранде було піднято по тривозі, і рано вранці 15 жовтня його солдати підійшли до Міхас, де зіткнулися з іспанським зведеним підрозділом силою 450 вояків, посланим туди лордом Блейні. Польська піхота розсіяла іспанців в атаці на баґнети.

Мініатюрний портрет капітана 4 піхотного полку Герцогства Варшавського Іґнація Броніша

Вранці 15 жовтня артилерійський обстріл посилився, і незабаром британські гармати зруйнували одну з веж замку.

 У той же час до британців надійшло могутнє підкріплення.

Близько другої години дня 15 жовтня до сил лорда Блейні доєднався найновіший лінійний 74-гарматний корабель “Родні” капітана Джоржда Берлтона (HMS Rodney, класу “Венджер, спущений на воду 1809 р.) і ще один аналогічний іспанський 74-гарматний лінійний корабель “Ель Венседор (ісп. EL Vencedor, “переможець). Вони  прибули до узбережжя біля Фуенхіроли, доставивши підкріплення – 932 чоловік з 1 батальйону британського 82 піхотного полку Волонтерів принца Уельського (1/82nd Regiment of Foot (Prince of Wales’s Volunteers).

Щоб протистояти загрозі, капітан Млокосевич вирішив раптово атакувати артилерійські позиції противника. Залишивши замок під охороною, що в основному склададалася з поранених “жолнєжів”, він повів інших 130 солдатів на вилазку.

Облягаючі були захоплені зненацька, і, незважаючи на величезну кількісну перевагу, – приблизно 10 до 1, іспанський зведений батальйон, який захищав артилерійський редут, відступив безладно.

Гармати були розгорнуті в протилежну від замка сторону і польські піхотинці почали обстрілювати британські, війська, які у безладді відходили, зім’яті натовпом тікаючих іспанців.

Приблизно через півгодини лорд Блейні зумів перешикувати свої війська на березі і наказав атакувати артилерійську батарею, зайняту польськими військами.

Побачивши наближення переважаючих сил противника, поляки підірвали запаси пороху і відступили під захист  мурів замку.

Однак перш ніж британські та іспанські війська змогли просунутися далі, вони були атаковані на лівому фланзі польським гарнізоном Алаурін ель Ґранде капітана   Іґнація Броніша, який щойно прибув на поле битви.

Приблизно 200 польських піхотинців, які відпочили і були добре екіпіровані, під командуванням Броніша вступили в жорстокий бій з  британцями, а тим часом капітан Млокосевич встиг перегрупувати свої сили і вдарити по правому флангу британської лінії.

Нарешті, до піхоти приєдналися і французські драгуни.

JOB. Сурмач елітної роти (першої роти першого ескадрону) 21 драгунського полку

Ця майже одночасна атака польської піхоти за підтримки приблизно 30 французьких кавалеристів з 21 драгунського полку під командуванням капітана  Жана Антуана От’є заскочила  зненацька піхоту противника, яка кинулася до втечі.

Після того, як лорд Блейні був узятий поляками в полон, його піхота негайно відступила та у повній паніці почала посадку на кораблі під вогнем їх же власних гармат, захоплених поляками.

І це при тому, що одні зі втікачів, 89 полк піхоти Його Величності, вважалися одним із найславетніших в армії Великої Британії з’єднань та пов’язаним особливими зв’язками з лордом Блейні – адже солдат цього підрозділу називали “Blayney’s Bloodhounds” – «Мисливські собаки, бладгаунди Блейні». 

Пес породи бладгаунд, від якого походить прізвисько вояків 89 піхотного полку принцеси Вікторії війська Великої Британії

Бляха на черезплечний перев’яз піхотинця 89 піхотного  полку принцеси Вікторії

Це була одна  з небагатьох розгромних поразок британців у Піренейській війні.

Хоча в своїх мемуарах, написаних значно пізніше,  лорд Блейні намагався применшити важливість битви при Фуенхіролі, він залишався у французькому полоні майже чотири роки, аж до 1814 р.

Свіжі враження лорда звучали геть інакше: “Сцена мого потрапляння до полону навічно закарбувалася у моїй пам’яті. Польські офіцери і солдати мали подобу тих відчайдушних грабіжників, яких змальовують в авантюрних романах; їх довгі вуса, почорнілі від диму та пороху обличчя, закривавлений і розірваний одяг робив їх вигляд невимовно загрозливим та лякаючим”…

 Здана ним розкішна шабля досі експонується в музеї Чарторийських у Кракові (Польща).

Шабля лорда Блейні, що зберігається у Музеї Чарторийських у м. Кракові (Польща)

 Гарнізон Фуенхіроли втратив 20 загиблими та близько 100 пораненими. Втрати британців та іспанців: 40 загиблих, 70 поранених,  177 полонених. Знищено канонерський човен, захоплено п’ять гармат, 300 рушниць, 60000 рушничних зарядів.

 Польські офіцери капітани Франтішек Млокосевич та  Іґнацій Броніш, лейтенанти Еустахій Хелміцький, Ян Осецький та Фридерік Петі  за цей бій були нагороджені орденом Почесного легіону особисто імператором Наполеоном.

 На інших ділянках величезного іспанського театру бойових дій події розвивалися не менше напружено.

КАМПАНІЯ 1810 р. В МУРСІЇ

Ще в серпні 1810 г. IV корпус наполеонівської армії дивізійного генерала Себастьяні де ля Порта з’явився перед містом Мурсія, столицею однойменної провінції.

Командувач французьким корпусом виявив, що війська іспанського генерал-капітана (вищий генеральський чин королівського війська)  Хоакіна Блаке-і-Хойєса (Хоакіна Блейка, іспанського аристократа ірланського походження) зайняли потужні оборонні споруди навколо міста.

Коли він дізнався, що іспанські партизани захопили два невеликих порти на узбережжі Андалузії і перебувають на околицях Гранади, Себастьяні швидко відмовився від спроби захопити Мурсію і поспішив повернутися, щоб убезпечити Гранаду.

Після кількох тижнів перебування на кордоні між Мурсією й Андалузією,

 2 листопада 1810 р. Блейк почав наступ, маючи при собі армію в 8000 піхотинців 1000 кавалеристів при 12 гарматах. 

3 листопада іспанський генерал зайняв м. Кульяр і продовжив рух.  Увечері того ж дня він зупинився на нічліг, необачно дозволивши своїм військам розосередитися.

Авангард Блаке в 3000 піхотинців і кавалеристів розташувався табором біля міста Баса.

Тим часом його ар’єргард у 2000 солдат залишався недалеко від Кульяр, а решта дивізія перебувала між цими двома містами.

Генерал Мійо

Почувши про прибуття іспанців, командувач кірасирами генерал Мійо направив свою кінноту в База, яка прибула туди вранці 4 листопада. Сам Мійо приєднався До 2000 французьких піхотинців, які утримували місто Баса (80 км від Ґранади).

Бригадний генерал Жан-П’єр-Антуан Рей командував бригадою з 1 дивізії Себастьяні, в яку входив один батальйон 32 і три батальйони 58 лінійних піхотних полків.

Кавалерійська дивізія Мійо в 1300 клинків складалася з 5, 12, 16, 20 і 21 драгунських полків і польських уланів Легіону Вісли. У французів також було дві батареї кінної артилерії. Розвернувшись по обидві сторони головної дороги, Мійо атакував кінноту Блаке і відразу розбив її. Відступаючі іспанські вершники врізалися в свою ж піхоту. Коли французькі драгуни і польські улани атакували захоплених зненацька іспанських піхотинців, ті кинулися бігти.

Анатолій Теленик. Французські драгуни в атаці

Драгуни та улани Мійо розсікли авангард Блаке на частини, зарубавши багатьох іспанських вояків, а інших взявши в полон. Особливо відзначилися “Пекельні піконосці”, польські улани Легіону Вісли, які завдавали відступаючим разючі удари піками.

Франсуа-Ґі Уртуль, Жак Жірбаль. Улани Легіону Вісли

Але коли французи зіткнулися з другою іспанської дивізією, вишикованою у важкодоступній для кавалерії місцевості, вони утрималися від атаки.

Блаке негайно наказав відступити своїм змученим поразкою та втечею військам до Кульяр.

Втративши 200 убитих і поранених, війська Мійо нанесли ворогу втрати понад  500 забитими. Крім того, французи захопили 1000 полонених.

КАТАЛОНСЬКИЙ ГРУДЕНЬ. ПРИРЕЧЕНА ТОРТОСА.

Капітуляція Тортоси 1811 р.

До кінця 1810 р. не завершено було і завоювання Каталонії. Війська дивізійного генерала і майбутнього маршала Сюше ще з червня 1810 р. облягали м. Тортоса – укріплене місто на північному березі річки Ебро, в її пониззі, приблизно в 80 км на північний захід від Тарраґони, з населенням від 10000 до 12000 чоловік. Місто та фортеця Тортоси  мали важливе стратегічне значення. Міський міст через р. Ебро був єдиним, яким іспанці все ще володіли у цй частині півострова.

 В Завдяки цьому, контроль над Тортосою дозволяв переміщатися між Тарраґоною та  Валенсією, яку до сих пір утримували іспанці.

Тортоса була повністю оточена французами вже в червні 1810 р., але правильна облога почалася тільки в грудні.

До цього моменту в Черто, невелике місто приблизно в 13 км на північ від Тортоси, звозилися гармати – 52 важких облогових гармати, – боєпріпаси (30 тисяч артилерійських снарядів) і порох (90000 фунтів, тобто 40 тонн).

Луї-Габріель Сюше підійшов до 16 грудня 1810 р. до Тортоси з дванадцятьма піхотними батальйонами і облоговим спорядженням. На іншому березі Ебро п’ять батальйонів піхоти під командуванням генерала Аббе заблокували міст, через який Тортоса з’єднувалася з Валенсією і всією південної Іспанією.

Генерал Сюше вирішив атакувати південну стіну міста, тому що в цьому районі характеристики ґрунту полегшували проведення облогових робіт. Крім основної атаки, була також підготовлена ​​відволікаюча.

Облога Тортоси 1810-1811 рр.

 Захисники міста зробили дві вилазки, 24 і 28 грудня 1810 р., що викликало деякі затримки в проведенні облогових робіт, копанні траншей та шанців. Їх відбив полковник інженерів П’єр-Мішель Руель зі своїм інженер-саперами, що було згадано в депешах та наказах по імператорській армії.

У новорічну, ніч, 31 грудня 1810 р. французькі інженери підвели міни під стіни, а вночі було встановлено чотири 24-фунтових артилерійські гармати системи Ґрібоваля, що мали точні цілі для ведення руйнівного вогню. Доля Тортоси була вирішена в останній день перед новим, 1811 р.

Вже 2 січня 1811 р. місто капітулювало.

Як бачимо, на Піренейському півострові 210 років тому було гаряче,  а значить, шанувальникам реконструкції Наполеонівської епохи є де брати історичну основу для своїх заходів.

 

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

“Wellington’s Generals” Osprey Military, Men-At-Arms series #084 Text by Michael Barthorp, Colour plates by Richard Hook;

Journal of the Society for Army Historical Research, vol. XIX, p.200, vol. XXXI;

“Wellington’s army”  by Philip Haythornthwaite Illustrated by Charles Hamilton Smith. Greenhill Books. London, 2002;

Gates, David. The Spanish Ulcer: A History of the Peninsular War — London: Pimlico, 2002;

Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Харків, 2017;

Charles Oman. A History of the Peninsular War Volume І-III ( Mechanicsburg, Pennsylvania: Stackpole, 1996;

Six Georges. Dictionnaire biographique des généraux et amiraux de la Révolution et de l’Empire (1792–1814) — Paris: Librairie Saffroy, 1934;

Digby Smith. The Napoleonic Wars Data Book — London: Greenhill, 1998;