ВСТУП

1 серпня 1914 р.,  106 років тому, розпочалася Перша світова війна. Про деякі несподівані деталі трагічного шляху до неї наш сьогоднішній історичний шкіц.

Європа 1914 року – це Європа індустріалізації,  залізниць, броненосців і аеропланів. Стім-панк, та й годі.

Але Балкани, південно-східний кут Європи, модернізація торкнулася куди менше, ніж Європу Центральну і Східну, не кажучи вже про Західну.  

Втім, Трієст, що належав Австро-Угорщині, який можна вважати «ґанком» балканського регіону, був одним з найбільших портів Середземномор’я. Так, в Сараєво, знову-таки при габсбурзькій владі, одним з перших в Європі з’явився електричний трамвай.

Але в цілому Балкани служили лишень сировинною базою для більш розвинених європейських регіонів. Скажімо, головною статтею експорту тодішньої Сербії були …свинина і свиняча щетина.   І митний конфлікт, що розгорівся між Сербією і Австро-Угорщиною в 1905-1906 роках,  отримав назву «свинячої війни».

Він мав важливі політичні наслідки. Після того як серби, традиційні постачальники свинини та свиної щетини на австро-угорський ринок, відмовилися від поставок зброї з Австро-Угорщини в оплату за свою свинину,  уклавши угоди з збройовими фірмами з Німеччини і Франції,  відносини між Белградом і Віднем сильно погіршилися, а оскільки за Сербією стояла потужна союзниця – Російська імперія, на Балканах почали вимальовуватися контури того конфлікту, який через 8 років переросте у світову війну.

Його Імператорська та Королівська Величність Франц Йозеф І, Божою милістю імператор австрійський, апостольський король угорський, король богемський, король ломбардський та венеційський, далматський, хорватський, славонський, лодомерський та іллірійський, король єрусалимський, ерцгерцог австрійський; великий герцог тосканський та краківський; герцог лотарінгський, зальцбурзький, штірійський, каринтійський, карніольський та буковинський; великий князь трансільванський; маркграф моравський; герцог Верхньої та Нижньої Силезії, моденський, пармський, пьяченцький та гуастальський, герцог Освєнциму та Затору; тешинський, фріульський, рагузький та зарський, володарний граф габсбурзький і тірольський, кібурзький, горицький та градиський; князь трентський та бріксенський; маркграф Верхніх і Нижніх Лужиць та Істрії; граф Гогенемс, Фельдкірх, Брегенц, Зоннеберг; государ Трієсту, Котору та Вендської марки; Великий Воєвода Сербії та інше,  й інше, й інше… 

 

Герб Австро-Угорської імперії

ШЛЯХ ДО КОНФЛІКТУ

На початку ХХ століття ключові гравці світової шахової дошки неухильно рухалися до майбутнього конфлікту, як результату переділу світу між найбільшими хижаками.

Грізні хмари тотального світового конфлікту неухильно згущувалися над небом європейського континенту.

Отто фон Бісмарку, «залізному канцлерові Німеччини, приписують таке висловлювання: “…великі держави схожі на мандрівників, які не знайомі один з одним і випадково  опинилися в одному вагоні. Вони спостерігають один за одним і, коли один з них суне руку в кишеню, то сусід готує свій револьвер, щоб мати можливість зробити постріл  першим “.

Крім ключових гравців на політичній мапі світу, репрезентованих ворогуючими блоками Антанти та Осі, або ж Четвірного Союзу до розподілу світового ресурсу готові були приєднатися й дрібніші хижаки.

Сербія мріяла поживитися шматочком австро-угорської території у майбутньому неминучому конфлікті і старанно намагалася втягнути в бійку заради цього одновірного  православного “старшого брата” – Російську імперію.

Будемо відверті: з точку зору світових традицій дипломатії і співжиття, на чолі Сербії стояли справжнісінькі розбійники. А найбільш колоритним з цих нащадків свиноторговців був начальник розвідки Сербії – полковник Драґутін Дімітрієвич на прізвисько «Апіс».

Сербія володіла глибокими національними традиціями політичного тероризму. Протягом усього XIX ст. дві королівські династії – Караґеоргієвичів і Обреновичів – тільки те й робили, що послідовно відстрілювали одна одну, змінюючись на престолі.

«Поросята в обмін на гвинтівки» – такою була експортно-імпортна схема, типова для Балкан того часу.

Регіон був буквально перенасичений зброєю. Обидві балканські війни, що їх вели балканські країни проти Османської Туреччини, що послідували одна за одною в 1912-1913 рр., велися коаліцією у складі Болгарії, Сербії та Чорногорії із застосуванням багатьох сучасних видів озброєнь і виявилися вельми кровопролитними: в них за якихось кілька місяців загинули в цілому більше 150 тисяч чоловік, десятки тисяч померли від хвороб, залишилися пораненими і покаліченими.

Тільки та обставина, що вже через рік після балканських воєн почалася Перша Світова війна, витіснило ці події в європейському історичному свідомості на задній план.

Рушійною силою і головною ударною одиницею Балканських війн, була Сербія.

Етнічна мапа розселення сербів, підстава для ідеологів «Великої Сербії»

Сербія була країною сільськогосподарською, з дуже обмеженим економічним бюджетом. Тому всі внутрішньополітичні проблеми в ній вирішувалися вкрай жорстоко.

Патріоти з двох королівських кланів, що змагалися між собою за владу, – Обреновичів і Караґеорґієвичів, – дориваючися до владного олімпу, зводили рахунки один з одним безжально, знищуючи своїх політичних конкурентів, як це робили засновники їх родів – балканські  контрабандисти та свинокради.

Сьогодні всі бояться арабських терористів. А на початку минулого століття найстрашнішими були сербські терористи.  Ці похмурі, але гарячі балканські хлопці примудрилися створити цілий терористичний режим на півдні Європи.

Розвідка мала надзвичайний вплив на сербське керівництво. Полковник Драґутін Дімітрієвич буквально обплутав весь державний апарат своїми соратниками з таємної організації “Чорна рука”.

Членом цього таємного товариства був навіть новий спадкоємець сербського престолу королевич Олександр Караґеорґієвич.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ «АПІС» – ЗЛИЙ ГЕНІЙ БАЛКАН

Драґутін Дімітрієвич, “Апіс”

Драґутін Дімітрієвич (серб. Драгутин Димитријевић, відомий як Апіс; 1876 – 1917) – начальник розвідувального відділу Генерального штабу Сербії, співзасновник і керівник таємної організації «Чорна рука», полковник.

Постать  Драґутіна Дімітрієвича навіть на тлі правлячої еліти Сербії з її глибокими кримінально-терористичними традиціями була зловісною.

Драґутин Дімітрієвич за свій височенний зріст, велику фігуру і буйний характер ще в юнацькі роки отримав  прізвисько Апіс. Грецькою  «Апіс» означає бджола, а давньоєгипетське значення – бик.

Пізніше навчався в нижчій школі белградської Військової академії. Після закінчення академії в 1896 р. служив в 7 піхотному полку в Белграді, де отримав чин підпоручника. У вересні 1898 р. був прийнятий у вищу школу Військової академії і за дуже хорошу успішність відразу після її закінчення був прийнятий в Генеральний штаб. У серпні 1899 р. підвищений до звання поручника.

У 1901 р. Апіс взяв участь в організації першого невдалого замаху на сербського короля Олександра Обреновича, який вважався «прогабсбурзьким».

Дімітрієвич-Апіс був одним із засновників створеного 1903 р. таємного терористичного товариства «Об’єднання або смерть» (серб. Уједіњење або смрт), більш відомого під ім’ям «Чорна рука» (серб. Црна рука). Завдяки його власним вкрай специфічним здібностям і втрат в складі Виконавчого комітету «Чорної руки» Апіс став видним керівником організації.

Апіс з колегами по “Чорній руці”

Друга спроба замаху на короля і королеву Драґу завершилася успіхом: в 1903 р. монарша пара була убита групою молодших офіцерів, в яку входив і капітан Дімітрієвич.

Разом з найяснішим подружжям були вбиті також прем’єр-міністр Дімітріє Цінцар-Маркович і міністр оборони Мілован Павлович.

Вбивство королівської сім’ї було вчинено з неймовірною жорстокістю. У Європі обговорювали жахливі деталі  скоєного.

Після того як Олександр і Драґа Обреновичі впали після пострілів, вбивці продовжували стріляти в них і рубати їх трупи шаблями: вони вразили короля шістьма пострілами з револьвера і сорок разів рубали вже мертве тіло шаблями. На тілі королеви Драґи  були сліди шестидесяти трьох ударів шаблі і дві вогнепальні рани револьверними кулями.

Королева майже вся була порубана, груди відрізані, живіт розрізано, щоки та руки теж порізані, особливо великі рани були між пальців, – ймовірно, королева схопилася руками за шаблю, коли її вбивали.

Крім того, тіло її було покрито численними синцями від ударів підборами, бо її тіло  ногами топтали офіцери-заколотники.  Про інші наруги над трупом Драґи європейські журналісти не змогли написати через їх нелюдську сутність. Зате російський журналіст Теплов прозоро натякнув, що заколотники зґвалтували вже мертву королеву Драґу.

Коли вбивці натішилися вдосталь над  трупами, вони викинули їх через вікно в палацовий сад, причому тіло королеви  було абсолютно оголене. Тіла ще довго не прибирали з-під палацу…

Король Олександр Обренович та королева Драґа

Серед іншого, сербське керівництво боролося за право контролю над свинарством у Південній Європі. Адже єдиною істотною статтею сербського експорту було…. вивезення свинини, яку дуже любили поїдати австрійці,   угорці та богемці (чехи),  що входили до складу Австро-Угорщини.

Виручені за рахунок продажу свинини гроші серби негайно  вкладали в придбання зброї.   Їм теж хотілося бути великою державою! Хоча б в межах Балкан.  Ідеї про «Велику Сербію» підживлювалися масними від свинячого жиру грішми.

А щетина, така малопочесна субстанція, служила для виробництва абразивів, що так була потрібна для шліфувальних робіт,  у першу чергу при виробництві озброєнь.

Зброю Бєлград зазвичай купував у тій же Австро-Угорщині, переважно на приватних заводах “Шкода”, розташованих в Королівстві Богемія, себто у  Чехії.  А одним з найбільших акціонерів цього підприємства був ерцгерцог і спадкоємець трону Франц Фердинанд фон Габсбург д’ Есте.

Але 1906 р.  зрадливі серби вирішили змінити постачальника озброєнь.  Замість “Шкоди” вони несподівано розмістили свої замовлення у французькому концерні  “Шнейдер-Крезо”.  Це була не просто зміна постачальника озброєнь, це означально геополітичний злам – адже сили майбутнього протистояння на той час було давно сформовано, Австро-Угорщина була частиної Четверного союзу, або ж, інакше блоку Центральних держав, «держав Осі»,  а Франція було членом Антанти.

Зазнавши суттєвих збитків і як спадкоємець трону могутньої імперії, і як приватна особа, ерцгерцог розлютився.  Як стверджував  Пітер Устинов, – американський письменник російського походження: “Він помстився, завдавши Сербії найчуттєвішого удару: заборонив вивезення свиней та свинини з Сербії до Австро-Угорщини.  Всі ці події, пов’язані з купівлею Сербією зброї у Франції,  забороною на ввезення свиней в Австрію з Сербії, а також роздратування самого Франца Фердинанда і створили атмосферу, в якій стало можливим вбивство цього австрійського ерцгерцога “.

Було оголошено про митне ембарґо, по суті, митну та торгівельну війну проти Сербії, яка увійшла в історію під назвою «Свинячої війни (нім Schweinekrieg, серб. Свињски рат).

«СВИНЯЧА ВІЙНА»

Популярна на Балканах порода свиней: Мангалиця (нім. Wollschweine, сербо-хорватське Мангалица, Mangalica)

Після дикунського вбивства “прогабсбурзького” сербського короля Олександра Обреновича в 1903 р. в результаті Травневого перевороту нова влада країни династії Караґеорґієвичів вирішила зменшити свою політичну та економічну залежність від Відня.

У 1904 р. уряд Сербії ввів більш високі мита на австрійські товари, а потім увійшов до митного союзу з Болгарією. А найголовіше – Сербія розмістила велике замовлення на озброєння не в Австро-Угорщині, а переважно у Франції.

Реакцією Відня було введення ембарґо на сербські товари, у першу чергу, свинину та щетину,  в 1906 р. Експорт Сербії в Австро-Угорщину здебільшого був продукцією тваринництва, у першу чергу  свинарства,  звідси і термін “свиняча війна».

Корона Караґеорґієвичів

Белград набрав французських кредитів на  розширення системи м’ясопереробних заводів, спрямування експорту до Західної Європи через Салоніки (Греція)  та імпорту додаткової сировини та напівфабрикатів з Німеччини, яка попри військово-політичний союз економічно конкурувала з Австро-Угорщиною.

Дії Сербії були підтримані Російською імперією,  яка погрожувала з 1908 р.  відкритою війною проти  Австро-Угорщини.

1908 р. війні завадила німецька дипломатія, що змусило Санкт-Петербург припинити надання такої підтримки Сербії, і відкликати частину войовничих заяв, а Відень і Белград мали укласти нову торговельну угоду.   Її було укладено 1911 р., але її умови вже не відповідали колишньому статусу держав постачальниці і замовниці.

Австро-Угорщина мала глибоку недовіру до гарячого, в прямому сенсі вибухонебезпечного, балканського  сусіда. У свою чергу,  «свинячі розборки» викликали в невтомного терориста зі статусом голови розвідки Драґутіна Дімітрієвича жагу помсти.

Розуміючи, що через вік і стан здоров’я цісаря Франца-Йосипа, Франц Фердинанд незабаром стане новим правителем Австро-Угорщини, керівництво Сербії та невтомний Апіс, Драґутін Дімітрієвич, обрали нову ціль – Франца Фердинанда. І сербські свині відіграли тут неабияку роль.

БОСНІЯ ЗАМІСТЬ СВИНЕЙ

Герб Боснії за правління Австро-Угорщини

У 1908 р., ще під час “свинячої війни”,  Австро-Угорщина заявила про анексію Боснії і Герцеговини, якою керувала з міжнародного мандату вже майже 40 років. Це був другий  потужний удар по сербських амбіціях домінування на Балканах.

Адже політична еліта Сербії виношували віддавна ідеї повного контролю над Балканами.

Герб Боснії у гербі  Австро-Угорщини

Головним ідеологом створення «Великої Сербії» на той час був Нікола Пашич, який обіймав пост прем’єр-міністра Сербії.  Ідеї Пашича були не нові, до них Сербія йшла довгих сто років.

«Велика Сербія» (серб. Велика Србіја) – націоналістична ідея пансербізму сербських радикалів-ірредентистів, а також частини сербської інтелігенції та православного духовенства.

Спочатку ідею Великої Сербії виношував сербський політичний клас, який сподівався за допомогою Росії отримати незалежність від Османської імперії.

У 1808 р. Іван Юґович, міністр в уряді Караґеорґія, створив проект майбутньої сербської держави, яка на додаток до повсталої Сербії включала в себе «Стару Сербію» (сьогодні Косово), Чорногорію, Боснію і Герцеговину. Однак російський імператор Олександр І, який підтримував слов’ян на Балканах,  та його уряд  цей проект відкинули і визнали передчасним.

Більш чітко великосербська ідея була сформульована в 1844 р. в «Начерках» Іллі Гарашаніна, таємній політичній програмі Сербського князівства.

 В основу «Начерків» ліг план Франтішека Заха, згідно з яким Сербія повинна завершити свою «священну історичну місію», розпочату царем Душаном в XIV столітті, і об’єднати всіх сербів. Боснія та Герцегвина, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Македонія  мали бути частинами “Великої Сербії”.

«Начерки» лягли в основу зовнішньої політики багатьох сербських державних діячів, в тому числі Олександра Караґеорґійовича,  Михала Обреновича, того ж Ніколи Пашича та інших.

Прем’єр-міністр Сербії Нікола Пашич, сербський і югославський політик і дипломат,

найбільш впливовий із сербських політиків в кінці XIX – початку XX століття, ідеолог «Великої Сербії».

На виклики Австро-Угорщини у вигляді спочатку «Свинячої війни», а потім анексії Боснії,  полковник Дімітрієвич зреагував підготовкою масштабних терактів:  проти цісаря  Франца-Йосипа І (1911 р.) та у січні 1914 р., за кілька місяців до початку Першої світової війни  – проти  боснійського губернатора генерала-фельдцейхмейстера Оскара Потіорека (словенця з походження). 

На роль убивці було підготовлено  молодого боснійського мусульманина Мугаммеда Мегмедбашича.  

Обидві спроби замахів виявилися невдалими, але не зупинили спроб наступного, більш потужного удару.

ФРАНЦ ФЕРДИНАНД І СЕРБСЬКІ СВИНІ

Колоризований портрет Франца Фердинанда

Племінника найяснішого цісаря та короля,  спадкоємця трону Габсбургів ерцгерцога Франца Фердинанда (Франц Фердинанд Карл Людвіг Йозеф фон Габсбург ерцгерцог д’ Есте (1863-1914)  турбували не тільки сербські свині.

В політиці Франц Фердинанд був жорстким реалістом: близько 1906 р. він склав план перетворення Австро-Угорщини, який в разі його здійснення міг продовжити життя імперії Габсбургів, знизивши градус міжнаціональних суперечок.

План був складений самим ерцгерцогом і Ауреліо Поповичем, австро-румунським політиком і юристом.

За цим планом імперія перетворювалася в Сполучені Штати Великої Австрії – триєдину державу або Австро-Угорщину-Славію;  утворювалися 12 національних автономій для кожної великої народності, яка мешкала в імперії, не рахуючи трьох національно-територіальних німецьких утворень, а також переважно німецьких етнічних анклавів в Трансільванії, Банаті близько Дунаю  і великих містах типу Праги, Будапешта і Львова: чеська Богемія, Словацькі землі, польська Західна Галичина, русинсько-українська Східна Галичина, Угорщина, Секейські землі, Трансільванія, італійські Тренто та Трієст, словенська Крайна, Хорватія і сербська Воєводина.

Від перетворення дуалістичної імперії в «триалістичну» вигравали би  і самі Габсбурги, і слов’янські народи.

Чехи отримали б бажану автономію і відмовилися б від ідеї повалення влади Габсбургів.

План змін устрою Австро-Угорщини за Францом Фердинандом та Ауреліо Поповичем

Проте Австро-Угорщина так звикла до стабільності при  цісарі Франці-Йосипі І, що її чиновники не хотіли ніяких змін. Все і так було добре. Промисловість швидко розвивалася – особливо в Богемії  (Чехії).  Культурні права малих національностей забезпечувалися краще, ніж в будь-якій іншій країні тодішнього світу. Австро-Угорщину населяло 14 етносів, офіційно країна ділилася на дві частини – Австрійську імперію і Угорське королівство. Всі інші герцогства і королівства, що входили до країни, не мали фактичної автономії.

Але спадкоємець престолу вважав, що настав час реформ. Він не любив угорців і відчував особливі симпатії до чехів. Можливо, тому що  він щовечора ділив ложе із представницею саме цієї нації, своєю дружиною-чешкою.

Слов’янофіл-ерцгерцог хотів перетворити двоєдину монархію в триєдину і виділити Королівство Богемія, Чехію, в окремий повноправний суб’єкт країни.

Франц Фердинанд взагалі найбільше любив Богемію, себто Чехію і жив там, в своєму замку Конопіште разом зі своєю дружиною – чеською графинею Софією Хотек, княгинею Гогенберґ.  Конопіште – це самий центр Чехії. Замок прекрасно зберігся. Туристи і сьогодні можуть подивитися, в якому розкоші проводив свої дні Франц Фердинанд.

Спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд та його дружина графиня Софія Хотек, княгиня Гогенберґ

На момент трагічної загибелі ерцгерцог  розміняв сьомий десяток. Франц Фердинанд був племінником цісаря й короля  Франца-Йосифа – найстаршого монарха Європи, що правив довше,  ніж Франц Фердинанд жив на світі – з 1848 р.

Франц Фердинанд відрізнявся різкістю, грубуватістю, пристрасно любив полювання. За своє життя він підстрелив більше тисячі оленів. При цьому спадкоємець престолу страшенно обурювався, якщо хтось топтав його квіти в парку Конопіште, де він знав кожну рослину і захоплювався садівництвом.

Існувало пророцтво, що Франц Фердинанд стане причиною великої війни, над яким ерцгерцог посміювався. Незважаючи на свою брутальність, він був досить доброю людиною і не хотів великої війни, підозрюючи, що імперія її не переживе.

Якась балканська напівдика країна із таким самим керівним кланом не надто турбували Франца Фердинанда.  Він більше переймався протистоянням із угорською шляхтою, яка в особі виразника інтересів угорської еліти прем’єр-міністра Угорщини графа Іштвана Тиси була головним і найлютішим ворогом концепції триалізму.

Прем’єр-міністр Угорщини граф Іштван Тиса

Свого часу після низки протистоянь і революції 1849 р. Угорщина в результаті компромісу з Габсбургами в 1867 р. отримала владу над 1/2 території імперії.

І тепер далекоглядні плани Франца Фердинанда викликали в угорських аристократів наступні реакції:

 «Якщо престолонаслідник надумає здійснити свій план, я підніму проти нього національну революцію мадярів і зітру його з лиця землі». Втім, гучні  заяви не призвели до якихось конкретних дій.

Але невтомний сербський полковник і терорист Дімітрієвич був значно активніший за угорську елітну верству.  

Поплічник Апіса майор Воєслав Танкосіч

Змовники в Белграді: Тріфко Грабеч (Грабеж), Мілан Сіґанович  і Гаврило Принцип. Травень 1914 р.

Терористи з “Млада Босни”. Вгорі зліва – Гаврила Принцип.

Пам’ятаючи про принизливу митну “свинячу війну” і захоплення Австро-Угорщиною Боснії, у яких дієву участь брав спадкоємець австро-угорського трону,  Апіс  з мовчазної згоди керівництва Королівства Сербія, за яким стояла потуга Росйської імперії, навесні 1914 р. вирішив, що ерцгерцог Франц Фердинанд, спадкоємець австрійського престолу, повинен померти.

САРАЄВО.  28 ЧЕРВНЯ 1914 РОКУ

Франц Фердинанд як адмірал цісарського та королівського військово-морського флоту Двуєдиної монархії

А далі  було 28 червня 1914 р., чорний день в історії людства – вбивство Франца Фердинанада і його дружини Софії в Сараєво. 

Після того, як було оголошено про запланований візит Франц Фердинанда в Сараєво в кінці червня, – був складений і план його вбивства. Головний помічник Апіса, майор Воєслав Танкосіч, запросив на роль виконавців замаху трьох боснійських сербів-юнаків.

Гаврило Принцип, Нєдєлько Габринович і Тріфко Грабеч (Грабіж) були відправлені в Сараєво. Є відомості, що дізнавшись про підготовлюване вбивство, прем’єр Сербії Нікола Пашич спробував затримати юних терористів, – але люди Дімітрієвича допомогли їм благополучно перейти кордон з Боснією. Важко повірити у те, що вся державна машина  примусу включно із армією та спецслужбами не змогли зупинити сімох-вісьмох заколотників, що зібралися вбити другу особу у величезній сусідній державі.

Не підлягає сумніву існування контактів між «Чорної рукою» і групою «Млада Босна», що здійснила теракт 28 червня.

Кафе “Албаниjе” в Белграді, де змовники обговорювали проведення атентату

Однак так до кінця і не ясно, чи відбулися трагічні події в Сараєво лише з волі Апіса і його соратників, або ж ті в останній момент по ряду причин, пов’язаних з внутрішньополітичною ситуацією в Сербії, вирішили дати задній хід, але фанатично налаштовані юнаки з «Млади Босна» вийшли з-під контролю белградських опікунів і зробили те, що вважали за потрібне для перемоги своєї справи.

Як би там не було, в кінці червня 1914 р., коли ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина відправилися в Сараєво, там їх чекали не тільки підготовлені до маневрів частини імператорської армії і вищі чини місцевої бюрократії, а й семеро молодих боснійців, які вирішили покінчити зі спадкоємцем, який уявлявся їм втіленням габсбурзького гніту і однією з головних перешкод на шляху до єдності південних слов’ян.

Як згодом заявив на суді Гаврило Принцип, «… ідеалом молоді було об’єднання … сербів, хорватів і словенців, але не під владою Австрії, а в вигляді якоїсь держави, республіки або чого-небудь в цьому роді. Я вважав, що якщо Австрія опиниться у скрутному становищі, то станеться революція. Але для такої революції спочатку треба було підготувати грунт, створити настрій … Вбивство могло створити такий настрій».

Аргументація, дуже характерна для революціонерів-терористів кінця XIX – початку XX століть. Приблизно так само міркували російські народовольці, які вбили Олександра II – їх досвідом, до речі, активно користувалися члени групи «Млада Босна».

Багато хто, сумніваючись у тому, що Сербія самотужки відважилася би на такі глобальні терористичні дії із загрозю переростання у світовий збройний конфлікт, бачили в діях сербських  панславістів підтримку Російської імперії і… російських  терористів.

Михайло Покровський – російський і радянський історик-марксист, громадський і політичний діяч.

Лідер радянських істориків в 1920-і роки, «глава марксистської історичної школи в СРСР». Член РСДРП (б) з квітня 1905 року.

Академік Української АН (1928). Академік АН СРСР (12.01.1929). 

Відомий російський і радянський історик М. Н. Покровський вважав, що «вбивство Франца Фердинанда було спровоковано російським Генеральним штабом». При цьому він посилався на викриття того самого полковника Дімітрієвича, Апіса.

Низка істориків і дослідників наводили наступні сербсько-російські  причини до терактів:

– російське посольство підтримувало зв’язок з сербською розвідкою Апіса та його поплічників через військового аташе  полковника В. А. Артамонова;

– керівник сербської розвідки Драґутін Дімітрієвич був керівником таємної офіцерської організації «Чорна рука», яка мала постійні контакти з розвідкою Російської імперії;

– російське посольство фінансувало операції сербської розвідки, в тому числі і підготовку сербських терористів до вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда;

– Гаврило Принцип та його товариші вчилися стріляти під керівництвом майора Воєслава Танкосіча та полковника Дімітрієвича, і про це знали у російській амбасаді;

– з боснійським підпіллям були пов’язані російські політемігранти Віктор Чернов і Лев Троцький. Перший відомий есер і терорист, другий – відомий діяч РСДРП з терористичними схильностями.

Володимир Ульянов (Ленін) в листі до письменника Олексія Пєшкова (Максима Горького), на початку листопада 1913 р. відзначає: «Війна Австрії з Росією була б дуже корисною для революції (у всій Східній Європі) штукою, але мало ймовірно, щоб Франц Йозеф і Ніколаша доставили нам це задоволення».

Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1921) –

марксист, російський та радянський революціонер, лідер російських більшовиків, апологет тероризму. Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р. та Громадянської війни в Росії. У подальшому ініціатор червоного терору та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки», яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921—1923 років та Голоду в Поволжі 1921—1922 років; конфіскації приватної власності та церковних цінностей.

Найбільш впливовим членом і головним ідеологом «Млада Босна», був Володимир Гачінович (1890 –1917). Будучи студентом в Женеві і Лозанні, він познайомився з російськими емігрантами, а вже через них – з ідеями Бакуніна, анархіста Кропоткіна та російських революціонерів-народників. Він також став другом таких російських революціонерів, як Віктор Серж, Марк Натансон, Мартов і Лев Троцький.

Пославшись на резолюцію Базельської (1912) партійної конференції більшовиків, Ленін сформулював таке гасло: «Перетворення сучасної імперіалістичної війни в громадянську війну є єдино правильне пролетарське гасло…».

Не відставав і офіційний уряд царя Миколи ІІ. Перед самою війною, в кінці січня 1914 р. ще до трагедії Сараєво, Російська імперія уклала формальний союз з Сербією, вважаючи тим самим, що зміцнює російські позиції на Балканах.

Насправді російсько-сербська угода про військово-політичну співпрацю вкрай загострила ситуацію  в Південно-Східній Європі.

Відень і Будапешт розцінили його як крок до оточення Австро-Угорщини.

У Санкт-Петербург приїхали сербський прем’єр, вже згаданий “великосерб”  Нікола Пашич і спадкоємець трону і… член таємної організації “Чорна рука” Олександр Караґеорґієвич.

Візит нарочито був обставлений з великою помпою: пишні прийоми, зустрічі на найвищому рівні, бали, полювання, молебні…

Все було б нічого, якби демонстрація дружби Санкт-Петербурга і Белграда, явно адресована Відню,  не супроводжувалася обіцянкою царя надати Сербії  “всебічну військову допомогу ”  і навіть “…будь-яку підтримку, яка їй знадобиться “. Гості, в свою чергу, взяли на себе зобов’язання координувати свої військові плани з російським Генштабом.

Так це, чи ні, але всім відомо про всебічну підтримку Росією Сербії.

Прибуття Франца Фердинанда з дружиною до Сараєва

23 червня Франц Фердинанд і його дружина відправилися в останню подорож. Пізніше, після сараєвської трагедії, родичі і наближені убитих приводили ряд деталей, нібито свідчили про те, що Франц Фердинанд передчував свою смерть.

Його поїздка в боснійську столицю мала  в світлі цих спогадів фатальний, містичний характер. Так, дружина ерцгерцога Карла, майбутня імператриця Зіта згадувала, що якось в 1913 р., приїхавши до них в гості, Франц Фердинанд в розмові ні з того ні з сього сказав: «Повинен Вам дещо сказати. Мене …мене скоро вб’ють!».

Новенький салон-вагон, в якому повинні були їхати ерцгерцог і його дружина, ні з того ні з сього зламався,-  щось трапилося з однією з колісних пар, – і високопоставлені пасажири вирушили звичайним вагоном першого класу.

У Відні,  де ерцгерцог пересів до салон-вагону міністра-президент Цислейтанії (власне австрійської частини імперії) графа Карла фон Штюрґка, несподівано відмовило електричне освітлення.

В купе запалили свічки, і Франц Фердинанд сказав своєму секретареві: «Як вам подобається це світло? Ніби в склепі, правда? »

Одна з останніх світлин ерцгерцога Франца Фердинанда та Софії Хотек, княгині Гогенберґ

Маневри XXV і XXVI корпусів, розміщених в Боснії і Герцеговині, пройшли благополучно. 27 червня спадкоємець телеграфував цісарю Францу-Йосипу: «Стан військ і їх підготовка… вище всяких похвал. Відмінний бойовий дух, високий ступінь навченості та ефективності. Майже немає хворих, всі здорові і бадьорі. Завтра я відвідаю Сараєво і ввечері відправлюся назад ».

Тим часом побоювання з приводу безпеки спадкоємця і його дружини існували ще перед поїздкою. Багатьох бентежила дата візиту Франца Фердинанда:  28 июня серби відзначали Видовдан (день св. Віта) – річницю битви на Косовому полі  (1389), в якій сербське військо було розбите турками, що стало початком багатовікового османського ярма.

Під час тієї битви сербу Мілошу Обілічу вдалося пробратися в стан ворога і зарізати султана Мурада I. Лояльні боснійці побоювалися, що сербські радикали могли б ознаменувати Видовдан замахом на австрійського спадкоємця – так би мовити, повторенням подвигу Обіліча.

Між Софією Хотек, княгинею фон Гогенберг і хорватським політиком Йосипом Сунарічем, якийм попереджав герцогиню про можливу небезпеку,  27 червня 1914 р. відбувся наступний діалог: «Дорогий Сунаріч, Ви, однак, помилилися, все зовсім не так, як ви стверджували … Ми побували всюди, і всюди сербське населення приймає нас настільки радо і щиро, що ми дійсно щасливі ». – «Ваша Величність, я молю Бога, щоб завтра ввечері, коли я буду мати честь побачити Вас знову, Ви б змогли повторити ті ж слова. Тоді у мене з серця спаде камінь, великий камінь!».

Крім ста двадцяти поліцейських, які несли свою звичайну службу, ніяких жандармів або військових частин, покликаних охороняти Франца-Фердинанда, спадкоємця трону 28 червня 1914 р. не було. Причини вражаючою самовпевненості і безпечності, виявленої генерал-губернатором Оскаром Потіореком, який відповідав за прийом ерцгерцогського подружжя в Боснії, залишаються однією з загадок сараєвської трагедії.

Вранці 28 червня, оглянувши казарми місцевого гарнізону, Франц Фердинанд і Софія в супроводі генерал-губернатора Потіорека, мера Сараєво Фєхіма Чурчіча і невеликий свити на автомобілях вирушили по широкій набережній річки Мілячка в муніципалітет, де повинен був відбутися прийом на честь високих гостей.

Оскільки програма візиту спадкоємця не була секретною, члени групи «Млада Босна» встигли підготуватися і зайняти місця на вулиці уздовж шляху проходження кортежу – серед натовпу мешканціи Сараєво, які вітали ерцгерцога сербською та німецькою мовами.

Перший терорист-рецидивіст, що уже нещодавно  вчинив невдалий замах на представників габсбурзької монархії, молодий босняк Мугаммед Мегмедбашич, злякався і не кинув бомбу, що лежала у нього в кишені.

Той нападник, що стояв трохи на віддалі, серб Нєдєлько Чабрінович виявився рішучішим: він метнув в автомобіль спадкоємця, що  їхав зі швидкістю 20 км/год,  гранату, яка відскочила від складеного «гармошкою» даху – день був спекотний  та сонячний, тому ерцгерцог їхав у відкритому автомобілі.

За іншими відомостями, Франц Фердинанд побачив, що якийсь темний предмет летить з натовпу прямо в Софію, і рукою відбив бомбу, як м’яч, після чого та, зрикошетивши від даху, впала на землю і вибухнула. Кілька людей з почту, які їхали в авто за машиною ерцгерцога, отримали поранення. Чабріновича заарештували на місці. Кортеж спадкоємця продовжив шлях.

Франц Фердинанд не був переляканий, а розлючений. Прибувши до муніципалітету, він нагримав  на мера Сараєво, який менше за інших був винен у трагедії: «Пане бургомістре! Я приїхав в Сараєво з візитом – а тут в мене кидають бомби! Це обурливо!”.

Бурмістр Фєхім Чурчіч тремтячим голосом промовив заздалегідь підготовлену вітальну промову. Ерцгерцог потроху заспокоївся і після закінчення прийому навіть подякував меру і жителям Сараєво.

Замах в Сараєво 28 червня 1914 р.

Потім спадкоємець вирішив, що подальший маршрут буде змінений: замість того, щоб відправитися в центр міста, до місцевого музею, кортеж повинен був знову проїхати по набережній до госпіталю, оскільки ерцгерцог вирішив відвідати жителів міста, поранених бомбою Чабрінович.

Однак у метушні, що неминуче виникла через  зміну програми, про новий маршрут не повідомили водієві автомобіля, і коли біля Латинського мосту той повернув праворуч, – відповідно до попереднього варіанту маршруту, – Оскар Потіорек закричав водієві, щоб той зупинився і повернувся на набережну. Водій загальмував.

Автомобіль  ерцгерцога виявився в парі метрів від місця, де стояв інший член «Млади Босни» – 19-річний Гаврило Принцип, озброєний пістолетом.

Принцип, як і інші терористи, не знав, чим  скінчився замах Чабріновіча, і в сум’ятті бродив вулицями, поки абсолютно випадково (!) не опинився віч-на-віч зі своїми жертвами.

Один з офіцерів почту, які перебували в машині, яка їхала за автомобілем ерцгерцога, згадував: «Я побачив, як молодий чоловік, що стояв  праворуч від машини, підняв руку і з відстані в 5-6 кроків вистрілив в спадкоємця».

Сам заколотник між тим перебував в такому стані, що, як він пізніше зізнався на допиті, стріляв, майже не цілячись.

Тим більше дивно, наскільки точною виявилася його стрілянина: одна з куль Принципа розірвала аорту Софії фон Гогенберг, інша перебила шийну артерію Франца Фердинанда.  Додатково були відомості, що він першою жертвою обрав саме Софію, стріляючи їй в живіт – аби напевне знати, що спадкоємець в цієї жінки ніколи не з’явиться.

Софія Хотек померла майже моментально, встигнувши лише вигукнути: «Боже, що сталося?!»  Її чоловік жив ще кілька хвилин.

Згідно зі свідченнями графа Гарраха, що стояв зліва від спадкоємця на підніжці автомобіля, Франц Фердинанд встиг прокричати: «Соферль, Соферль (зменшувальне від імені Софія на віденському діалекті),  не вмирай!  Живи, заради наших дітей!». За кілька хвилин все було скінчено.

Посмертні маски Франца Фердинанда та Софіії Хотек, княгині Гогенберґ

Франц Фердинанд і Софія Хотек, княгиня Гогенберґ померли.

Того, хто стріляв, Гаврила Принципа, затримали на місці злочину – поліцейські насилу відбили вбивцю в натовпу, готового розірвати його.

Затримання Гаврили Принципа після вбивства Франца Фердинанда і його дружини

Незабаром вдалося затримати і інших членів терористичної групи.

29 червня траурна процесія пронесла труни з тілами Франца Фердинанда і Софії вулицями Сараєво. 2 липня їх доставили до Відня. Потім останки убитого подружжя були виставлені у Гофбурзьскої каплиці для прощання.

Автомобіль ерцгерцога зі слідами куль терористів. Віденський Арсенал

Однострій Франца Фердинанда зі слідами влучань і кривавими плямами. Віденський Арсенал

Пістолет Гаврили Принципа, з якого було зроблено фатальні постріли в Сараєво. Віденський Арсенал

Вбивство ерцгерцога стало формальним приводом для початку Першої світової війни, глобального збройного конфлікту, що спалахнув перш за все в Європі від 28 липня 1914 до 11 листопада 1918 р., в якому брало участь 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців. Під час неї загинуло понад десять мільйонів військових і цивільних. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію початку XX століття.

Було би абсурдно твердити, що  сербські свині та їх щетина, що були приводом для “свинячої війни”  1906-1911 рр., можуть вважатися приводом і до Першої світової війни.

Але точно можна сказати, що на тлі грізного гуркоту гармат свиняче рохкання теж певною мірою супроводжує пекельні обставини початку жахливої війни.

Використана література та електронні джерела: