ІСТОРИЧНА ОСНОВА VI ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНОГО БІВУАКУ “ГРАФ ДУНІН-ВОНСОВИЧ. ВІЙСЬКОВІ ПРИГОДИ” 18-20 ЛЮТОГО 2022 р.

ВСТУП

Уперше історичний бівуак, присвячений історії неймовірних пригод польського учасника Наполеонівських війн і власника палацу у с. Ставки, що на Житомирщині, під Радомишлем, відбувся 2015 р. Захід був успішним, став щорічним і завжди тішив його учасників фантастичною атмосферою перенесення в іншу епоху та інший  простір. Ключова ідея заходу 2022 р.:  реконструкція епізоду Іспанської кампанії Наполеона 1808-1814 рр. часів  власника Ставків графа Станіслава Дуніна-Вонсовича, активного учасника війн епохи Революції-Консульства-Імперії 1789-1815 р.

 Коротку біографію графа Станіслава Дуніна-Вонсовича читайте на нашому сайті https://dvka.com.ua

 Маєток Дуніних-Вонсовичів, пам’ятка  архітектури XVIII – XIX ст., нині перебуває у відповідальній власності Музею Шереметьєвих у якості  Мистецького маєтку «Ставки».

Головна споруда мистецького маєтку Ставки почала споруджуватися у 1790-х роках. Світлина зроблена у січні 2022 р.

У маєтку відбуваються значні реставраційні та відновлювальні роботи;  експонуються художні та історико-археологічні виставки; організовуються мистецькі пленери; культурні та патріотичні заходи, військово-історичні фестивалі та бівуаки «живої історії».

 Часовий проміжок історичної основи заходу та ТБД (театр бойових дій):

 Королівство Іспанія, провінція Валенсія, північний схід від м. Валенсія, кінець лютого 1812 р., 210 років тому.

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ІСТОРИЧНОЇ ОСНОВИ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНОГО БІВУАКУ

Події V–го, ювілейного, військово-історичного бівуаку “ГРАФ ДУНІН-ВОНСОВИЧ. ВІЙСЬКОВІ ПРИГОДИ” що відбувся у січні 2021 р., залишили його героїв у Каталонії, під стінами взятої французами Тортоси.

Загін вже відомого шанувальникам жанру батально-історичних дійств та  військово-історичних квестів, якими славляться наполеонівські заходи у Мистецькому маєтку «Ставки», командира  Пабло Ескобара на прізвисько La Musika (“Ла Мусіка”) ми залишили у долині р. Ебро комарки  Байш-Ебре в Каталонії (південний схід Піренейського півострова).

Селище-побле (кат. poble, ісп. pueblo, пуебло)  Естаніс (кат. Estanys, “Ставки”) неподалік від річки Ебро стало ареною партизанської та контрпартизанської війни між «партідо» Ла Мусіки та “Тимчасовим допоміжним леґіоном Армії Араґону” (фр. “Lègion supplémentaires provisoire de l’Armèe d’Аragon”  під командуванням капітана французької легкої піхоти польського походження, знайомця графа Станіслава Дуніна-Вонсовича, Ґ.-Ж. Хлопіцкі (фр. Gregoire–Joseph Chlopicki, пол. Gregorz–Józef Chlopicki herba «Neczuja»).

У січні 1811-го сторони обмінялися потужними випадами. Загін французьких та польських вояків поніс значні втрати, але й задав клопотів ґерильєрос…

Партідо Ла Мусіки мусило ретируватися з Естаніс, не дорахувавшися у своїх лавах кількох досвідчених партизанів. До того ж стосунки «зайд з півночі» з каталонськими селянами були далекими від райдужних. Втручання «іспанських чужинців» сприймалося останніми болісно через суттєві історичні та культурні розбіжності між іспанцями-кастильцями та сповненими гордощів за свою окремішність мешканцями Каталонії.

Решта 1811 р. пройшли для ґерильєро Ла Мусіки під знаком неймовірних пригод та поневірянь.

Мапа Піренейського півострова з позначеними місцями битв, облог та сутичок 1811 – початку 1812 рр.

КРИВАВИЙ ПУНКТИР. КАМПАНІЯ 1811 р. НА ПІРЕНЕЙСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ. БОЙОВІ ДІЇ У ЦЕНТРІ ТА НА ІСПАНО-ПОРТУГАЛЬСЬКОМУ КОРДОНІ

На початку 1811 р. до головнокомандувача союзними британсько-іспансько-португальськими військами генерал-лейтенанта Артура Уелслі, 1 герцога Веллінґтона,  прибули підкріплення з Британії, що спонукало його до наступу. 

Портрет генерал-лейтенанта Артура Уелслі, 1 герцога Веллінґтона пензля Франсіско Ґойя-і-Лусьєнтеса

Веллінґтон достатньо накопичив сил, ховаючись за оборонними лініями Торреш-Ведраш на іспансько-португальскому кордоні. Він прагнув переломити ситуацію на користь союзників по всій території охопленого війною Піренейського півострова.

План облоги фортеці Олівенца військами маршала Сульта 1811 р.

На початку січня 1811 р. маршал Ніколя Жан де Д’є Сульт, згідно з наказом Наполеона надати допомогу маршалу Андре Массена проти Веллінґтона в Естремадурі, мав  попередньо опанувати важливу фортецю Бадахос, взявши водночас в облогу фортецю  Олівенца.

Олівенца здалася  22 січня 1811 р., після чого маршал Сульт усі зусилля зосередив на Бадахосі, зайнятому десятитисячним загоном іспанських військ під комануванням  генерала Рафаеля Меначо-і-Тіттло (загинув 4 березня 1811 р., вбитий пострілом французького вольтижера) .

Мапа облоги Бадахоса 1811 р.

Дізнавшись про рух Сульта, Веллінґтон негайно послав до Естремадури з-за лінії Торреш-Ведраш 10000 вояків змішаного загону генерал-лейтенанта дона Ґабріеля де Мендісабаль Іраета де Конде де Куадро де Альба де Тормес 1-го, який командував «Армією Естремадури» замість померлого від аневризми аорти маркіза де ла Романа.

Мендісабаль увійшов до Бадахосу, позаяк  маршал Сульт, виділивши загони для боротьби проти ґерильї та контролю над тереном, мав під рукою лише 15000 військ, якими неможливо було взяти фортецю в облогу. Сульт зміг зконцентрувати  війська лише з лівому березі р. Ґуадіани.

 Підсилений гарнізон Бадахоса під командуванням  дона Мендісабаля, незабаром після його прибуття, здійснив вилазку з фортеці, безладну й непідготовлену, яка була французами відбита.

Маршал Франції Жан де Д’є Сульт, герцог Далматський. Портрет невідомого автора

Портрет генерал-лейтенанта дона Ґабріеля де Мендісабаль Іраета де Конде де Куадро де Альба де Тормес 1-го пензля Франсіско Ґойя-і-Лусьєнтеса

Після невдачі Мендісабаль, щоби за рахунок свого загону скоротити чисельність напівголодного гарнізону фортеці і не дати воякам одразу з’їсти обмежений запас провіанту, вивів свої війська з напівобложеного Бадахоса та рушив правим берегом  р. Ґуадіани та зайняв за м. Ґебора спостережну позицію.  Маршал Жан де Д’є Сульт одразу ж скористався цим розпорошенням  сил іспанців.

У ніч на 19 лютого 1811 р., форсувавши своїми військами  р. Ґуадіану, французький полководець завдав Мендісабалю поразки в битві при Ґеборі.  

Битва при Ґеборі відома тим, що їй передувала негода. Вся перша половина лютого в районі Бадахосу пройшла під знаком нескінченних злив, річки вийшли з берегів. До полудня 18 лютого дощі стихли.  Рівень води, що знизився, дозволив французам влаштувати переправу через річку Ґебора, приток Ґуадіани.

Того ж вечора Сульт відправив дев’ять піхотних батальйонів, три кавалерійські ескадрони та дві артилерійські батареї під командуванням маршала Франції Едуара Адольфа Казіміра Мортьє, герцога Тревізського, на північний берег через річку Ґуадіана.  Після приєднання до них шести кавалерійських полків під командуванням дивізійного генерала, блискучого кавалерійського воєначальника Марі Віктора Ніколя де Латур-Мобур де Фея, французи тепер мали 4500 піхотинців, 2500 кавалеристів та 12 гармат, готових атакувати іспанців на світанку 19 лютого.

Через сильний туман того ранку дон Мендісабаль не знав про наближення противника, поки його аванпост, що знаходився всього в милі від його фронту, не був відкинутий піхотою Мортьє, що наступала на Ґебору. У той же час гусари, послані Марі Віктора Ніколя де Латур-Мобур де Фей в обхід лівого флангу іспанців, зуміли непомітно зайняти висоти на півночі, і напали на один із полків іспанців, які нічого не підозрювали.

Схема битви при Ґеборі 1811 р.

Маршал Едуар Мортьє, герцог Тревізський, продемонстрував свою тактичну майстерність у розгортанні невеликих сил: він відправив усю свою кавалерію на північ, щоб атакувати іспанців зліва; три батальйони були відправлені на південь між фортом у Сан-Крістобалі та правим крилом іспанців; шість піхотних батальйонів, що залишилися, завдали фронтального удару по іспанській піхоті.

Коли туман розвіявся, французька легка кавалерія під командуванням дивізійного генерала Андре Луї Елізабет Марі Бріша зайняла висоту та атакувала лівий фланг іспанців, а Марі Віктор Ніколя де Латур-Мобур де Фей із трьома полками драгун атакував об’єднану іспанську та португальську кавалерію на рівнинах Кайя.

Незважаючи на свою чисельну перевагу, іспанські кавалеристи проігнорували накази і одразу втікли у бік Елваса та Кампу-Майор (Португалія). Вони уникли розгрому головним чином тому, що Латур-Мобур не переслідував їх і натомість направив свою кінноту проти іспанських піхотинців. Наступ на правий фланг іспанців був не настільки успішним. До моменту появи французької кавалерії мушкетна перестрілка  між сторонами тільки почалася.

Французька легка кавалерія наблизилася з боку висот, тоді як драгуни Латур-Мобура заходили в тил іспанцям. У відповідь Мендісабаль вишикував свої війська у два великі каре, підтримувані артилерією.

Спочатку вони успішно протистояли французькій кавалерії, але зрештою стали легкою мішенню для французької піхоти та артилерії, що громила своїми 12 гарматами іспанські піхотні підрозділи.

За спогадами одного іспанського піхотинця: “Їхня артилерія била по нас найжахливішим чином, поки наше каре не перетворилося спочатку на овал, а потім на безформену масу, яку кавалерія проштрикнула наскрізь і взяла в полон…”

Легка кавалерія дивізійного генерала Андре Луї Елізабет Марі Бріша без особливих труднощів прорвала два іспанські каре, розмітала піхоту війська Мендісабаля  і битва була фактично закінчена. Декілька іспанських полків розвіялися; багато солдат здалися в полон, інші об’єдналися, щоби пробитися до Бадахосу чи до португальського кордону.

З 10000 вояків, які в нього були на початку битви, Мендісабалю вдалося зібрати лише 1500 боєздатних в м. Елвасі. Незабаром, 11 березня 1811 р. Бадахос здався французам  на капітуляцію.  Мендісабаль був усунений від командування. Цілком принижений, він  просив відправити його служити простим рядовим; його прохання було задоволене.

 Після того, як він відзначився в битві при Альбуері в травні 1811 р., він був відновлений судом у званні командувача 7 армії (ісп. Séptimo Exército), з якою він вирушив на північ Іспанії.

БОЙОВІ ДІЇ НА ПІВДНІ ІСПАНІЇ

Тим часом активізація бойових дій з боку британських та іспанських військ у напрямку обложеного військами маршала Клода-Віктор Перрена, 1-го герцога Беллунського на прізвисько «Віктор»  міста-порту Кадіс в Андалусії , не дозволила Сульту скористатися здобутим успіхом.

Ще 20 лютого 1811 р. 6000 британців та  8000 їх іспанських союзників під командуванням британського генерал-лейтенанта Томаса Ґрема (шотландця Томаса Ґрема, 1-й барона Лайндох оф Балґован) та іспанського генерал-лейтенанта Мануеля де Лапенья вирушили у бік Кадіса. Повне ім’я та титул іспанського полководця – дон Мануель Лапенья Родріґес-і-Руіс де Сатільяна. За певні риси вдачі та “таланти” Лапенья мав  промовисте й презирливе прізвисько «Донья Мануела». Британо-іспанські війська були відправлені морем з-під  Кадіса до порту Таріфа з метою атакувати війська Віктора до підходу підрозділів Сульта.

Портрет дона Мануель Лапенья Родріґес-і-Руіс де Сатільяна пензля Франсіско Ґойя-і-Лусьєнтеса

5 березня 1811 р. вони атакували Віктора на висотах Барроса, де відбулося зіткнення ворогуючих сторін, відоме також як «битва під Чіклана»,  «бій під Чіклана-Барроса», а також  «битва при Серро-дель-Пуерко» тощо. Для французів битва була невдалою, у бою було втрачено навіть орла 8 полку лінійної  піхоти та понесено значні втрати у живій силі. З того часу вояки британського 87 піхотного полку Королівських ірландських фузілерів отримали одне зі своїх прізвиськ –  «Aigle Catchers або  The Aiglers», «Ловці [французьких] орлів».

Французький 8 лінійний полк під командою полковника Жана-Франсуа-Етьєна Оттьє, сильно пошарпаний в бою проти 2 гусарського полку Королівського Німецького Легіону, був збитий з позицій атакою на багнети ірландців. В ході відчайдушного рукопашного бою інсайн (прапорщик) Кеоґ на чолі кількох фузілерів, розмахуючи алебардою розкидав французьких унтер-офіцерів  прапороносної групи, схопив орла (прапор з навершям у вигляді бронзового позолоченого орла), але у ту ж мить був  забитий кулею в серце.

Орел 1 батальйону 8 полку лінійної піхоти Франції, втрачений у бою при Чіклана-Барроса

Сержант Патрік Мастерсон, збивши з ніг смертельно пораненого французького орлоносця су-лейтенанта Едме Ґійємена, заволодів орлом. Всі, хто був поруч, запам’ятали його вигук «Чорт задирай, хлопці, я захопив «зозулю»!» (англ. “Bejabbers, boys, I have the Cuckoo!”).  Це був перший французький орел, захоплений  британцями у відкритій битві за всю історію наполеонівських війн.

При Барросі французький 8 лінійний полк втратив 726 вояків з 1 468, у тому числі свого командира, а 2 батальйони британського 87 полку Королівських ірландських фузилерів – 173 вояків з 722.

 На честь подвигів при Барросі  87 піхотний полк Королівських ірландських фузілерів, що власне й складався з ірландців,  отримав почесний полковий девіз «Faugh Ballagh!» (старо-ґельською мовою  «Звільніть  шлях!», «З дороги!»). Саме це вигукували ірландці  під час  атаки при Барросі.  Захопленого французького орла доставили до Лондона і 18 травня 1811 р.  помістили в Королівському шпиталі у Челсі (англ. Royal Chelsea Hospital).  Сержанта Мастерсона було підвищено до чину інсайна (прапорщика), він заступив на посаді загиблого інсайна Кеоґа.

Акватинта Дж. С. Стедлера за малюнком Чарлза Гамільтона Сміта “Сержант 87 піхотного полку Королівських ірландських фузілерів Патрік Мастерсон захоплює орла французького 8 лінійного полку”. 1812 р. 

Маршал Віктор мав намір уже відступити. Але незгоди між Ґремом і Лапенья, через некомпетентність та відверту бездарність останнього, дозволили французам не відходити з поля програної битви та кидати облоговий парк.

Картина пензля бригадного генерала французької армії та, за сумісництвом, живописця-баталіста Луї-Франсуа Лежена “Битва при Чіклана-Баросса 5 березня 1811 р.”

Зображено зустрічний бій піхоти французьких дивізій: 1-ої дивізійного генерала Франсуа Амабля Рюффена та 2-ої дивізійного генерала Анна Жільбера де Лаваля з  британською піхотою.

Ліворуч зображено взяття в полон британцями важко пораненого генерала Рюффена.  На передньому плані зображено карабінерів 9 полку легкої піхоти Франції.

Безстрашна маркітантка 2 батальйону 9 легкого полку Катрін Балан під час бою наливає воякам підбадьорюючі напої з маркітантської діжечки

Тим часом маршал Ніколя Жана де Д’є Сульт, залишивши угруповання маршала Едуара Мортьє під Бадахосом, з кількома батальйонами резерву поспішно рушив до Андалусії, що було дуже своєчасно, оскільки цим він відбив спробу іспанських військ маркіза де  Бальєстероса пробитися вздовж течії р. Ґуадіани до Севільї.

Маршал Адольф Едуар Казімір Жозеф Мортьє, герцог Тревізський

Бальєстерос був розбитий 12 квітня 1811 р. військами маршала Едуара Мортьє, який, вийшовши з Бадахосу, зайняв 16 та 20 березня терени між Кампо-Майор та Альбукерке.

Однак ці успіхи запізнилися. Великі відстані, майже повне бездоріжжя та брак військ не дозволили маршалу Мортьє надати допомогу угрупованню маршала Андре Массена, герцога Ріволі, князя Есслінґського, що бився проти самого  проти Веллінґтона.  4 березня 1811 р. маршал Массена був змушений розпочати свій відступ.

Портрет маршала Андре Массена, герцога де Ріволі, князя Еслінгенського пензля Антуана-Жана Ґро

У цей час Веллінґтон, переслідуючи війська маршала Массена, відправив 20 березня 1811 р. британсько-португальські війська генерала Уїльяма Карр  Бересфорда чисельністю 25000 на допомогу Бадахосу. Втім, фортеця підкорилася французам ще 11 березня.

Коли 23 березня 1811 р. Бересфорд підійшов до Понталеґро, Латур-Мобур, який змінив Мортьє, відкликаного до Франції, відійшов через Льєрену до Фуенто-де-Кантос, де з’єднався із військами маршала  Ніколя Жана де Д’є Сульта.

При відступі Латур-Мобур залишив французькі гарнізони в Бадахосі та в Олівенці. Генерал  Бересфорд, з’єднавшись з іспанськими військами, що діяли в долині р. Ґуадіани, взяв в облогу і 15 квітня оволодів фортецею Олівенца.

«Залізний герцог» Веллінґтон взяв в облогу португальську фортецю  Алмейда (порт. Алмейду), а для відволікаючого маневру сконцентрував війська у районі Фуентес-де-Оньйоро (португальська вимова Фонтеш де Онор).

Нинішній вигляд міста-фортеці Алмейду (Португалія)

Коли Веллінгтон осадив Алмейду, Массена переформував свою розбиту армію і пішов на визволення французького гарнізону Алмейди. Веллінґтон вирішив зупинити його армію у маленькому селі Фуентес-де-Оньйоро (порт. Фонтеш де Онор), перекривши всі можливі маршрути до Алмейди.

Він вважав, що цей ризик був виправданий, тому що у французів було запасів не більше ніж на кілька днів, тоді як у нього було набагато більше. Британсько-португальська армія мала 36 000 піхотинців, 1850 кавалеристів та 48 гармат. У французів було 42 000 піхотинців, 4500 кавалеристів та 38 гармат.

Армія маршала Массена була поділена на чотири корпуси та кавалерійський резерв. У VI корпусі Луї Анрі Луазона було три дивізії, на чолі яких стояли Жан Габріель Маршан, Жюльєн Огюст Жозеф Мерме та Клод Франсуа Ферей. У VIII корпусі Жана Андоша Жюно була лише дивізія Жан-Батиста Соліньяка. До складу IX корпусу Жан-Батиста Друе д’Ерлона входили дивізії Ніколя Франсуа Конру та Мішеля Марі Клапареда. Луї-П’єр Монбрен очолював кавалерійський резерв. ІІ корпус Жана Реньє розташувався на північному сході, погрожуючи Алмейді двома дивізіями під командуванням П’єра  Віктуара Мерля та Етьєна Едле де Б’єра.

До поля битви підійшли додаткові кавалерійські частини чисельністю 800 чоловік під командуванням маршала Жана-Батиста Бессьєра, до складу яких входили ескадрони елітних кінних гренадерів Імператорської гвардії та драгуни Імператриці.

Підкріплення від Бессьєра було майже символічним, хоча Массена вимагав, щоб він привів у бій весь свій армійський корпус.

Союзною армією доводив сам “залізний герцог”. Веллінґтон командував шістьма піхотними дивізіями, незалежною португальською бригадою Чарльза Ешворта та трьома кавалерійськими бригадами. Генерал-Лейтенант Брент Спенсер командував 1-ю дивізією, генерал-майор Томас Піктон – 3-ю, генерал-майор Вільям Г’юстон – 7-ю, а генерал-майор Роберт Кроуфорд – Легкою дивізією. Генерал-майор, 1-й Степлтон Коттон віконт Комбермер  командував кавалерійськими бригадами генерал-майора Джона “Блек Джека” Слейда та Фредеріка фон Ареншільдта (Королівський Німецький Легіон). Полковник королівської артилерії Едвард Гауворт керував чотирма британськими та чотирма португальськими батареями по 6 гармат.  

Дивізія полковника Уїльяма Ерскіна, 6 дивізія генерал-майора Александра Кемпбелла та 300 португальських кавалеристів під командуванням графа Барбасени були вишикувані  окремо, фронтом до французького II корпусу. У розпорядженні Веллінґтона була також група іспанських ґерильясів Хуліана Санчеса “Ель Чарро” (ісп. вершник).

Хуліан Санчес “Ель Чарро”

3 травня 1811 р. маршал Массена розпочав лобову атаку проти британо-португальських аванпостів, що знаходилися в забарикадованому селі, і одночасно обстріляв союзників з артилерії на висотах на схід від села Фуентес-де Оньйоро.

Французькі солдати дивізій Ферея і Маршана зіткнулися з британськими піхотинцями 1-ї та 3-ї дивізій у центрі села, і вуличні бою у ньому бій тривали увесь день.

Спочатку союзники були відкинуті назад потужною атакою французів, але контрнаступ британців  дозволив повернув вулиці та будівлі, втрачені раніше вдень. Із заходом сонця французи відійшли, і село залишилося в руках британців, причому втрати французів склали 650 осіб проти 250 у британців.

Обидві сторони провели 4 травня, відновлюючись після попереднього дня важких  боїв  та переглядаючи свої варіанти наступу та плани битви. Французька розвідка доповіла, що правий фланг Веллінґтона був дуже слабким і утримувався партизанським загоном “Ель Чарро” біля села Поко-Велью.

Бій продовжився на світанку 5 травня 1811 р.. Веллінґтон поставив 7 дивізію Г’юстона на правому фланзі. Массена почав на нього потужну атаку, в авангарді якої йшли драгуни Монбрена за підтримки піхотних підрозділів Маршана, Мерме та Соліньяка.

Відразу два батальйони 7 дивізії були розбиті французькою  кавалерією. Це змусило Веллінґтона надіслати Г’юстону підкріплення. Тільки зусиллями Легкої дивізії та кавалерії британців та Королівського Німецького Легіону вдалося врятувати 7 дивізію від повного знищення.

Атака французьких драгунів 15 полку на розстроєні лави британської піхоти 85 легкопіхотного полку “Волонтерів Бекса” (англ. 85th Regiment of Foot (Bucks Volunteers). Малюнок Патріка Курселя (Бельгія)

На небезпечному для оборони правому фланзі союзників елітна Легка дивізія Кроуфорда за підтримки кавалерії та артилерії організували  зразково-показовий відступ із боєм. Щоб зменшити втрати, вони прикрили відступ 7 дивізії, після чого відійшли до  більш вигідних позицій, обраних Веллінґтоном.

Під час відступу, коли французька артилерія наважилася викотити гармати та зарядні ящики надто близько, британська кавалерія атакувала артилеристів. Це дозволило британській піхоті  вчасно відступити із зони обстрілу. Коли французькі вершники, використовуючи свою чисельну перевагу, почали тіснити  кавалерію “залізного герцога”, британсько-португальська піхота вишикувалася в каре і залпами відігнала французів.

Британська піхота в каре. Сучасна реконструкція. Ватерлоо, 2015 р.

Для перемоги потрібні були резерви. У цей момент генерал Монбрен звернувся за допомогою до кавалерії Імператорської гвардії, яка була вишикувана в ескадронні лінії в тилу, але участі в бою ще не брала.

Час мав велике значення, і Массена відразу ж послав одного зі своїх ад’ютантів, капітана штабу Шарля Удіно, сина маршала Удіно, герцога Реджіо, з наказом гвардійській  кінноті атакувати.

Молодий Удіно поспішно вирушив у дорогу, і Массена нетерпляче дивився на годинник, вважаючи, що атака гвардійської кавалерії матиме вирішальне значення у цій битві. Втім,  Удіно-молодший  повернувся без кавалерії. Щойно побачивши його, Массена люто закричав здалеку: «Де кіннота гвардії?» Капітан Удіно пояснив, що не зміг її привести. Він зіткнувся з командувачем гвардійськоїю кавалерією, генералом Луї Лепіком, який у різкій формі відмовився віддати своїм кавалеристам наказ про атаку, заявивши, що він визнає за командира лише герцога Істрійського, маршала Бессьєра, , і що без прямого наказу Бессьєра його гренадери та драгуни гвардії не оголюватимуть свої палаші.

Бессьєр же в цей момент був відсутній на полі бою, без жодної необхідності оглядаючи траншеї в тому місці, де французька армія пройшла кілька днів тому.

Массена не зміг вчасно знайти Бессьєра і був змушений констатувати, що можливість нанести противнику рішучий удар було втрачено. Незгода французьких воєначальників коштувала їм дорого.

Для союзників все складалося більш-менш вдало, незважаючи на два неприємні для британців інциденти. Один із них стався, коли ескадрон 14 британського легкодрагунського полку атакував батарею французької артилерії та був відбитий із великими втратами. У другому випадку французька кавалерія застала в полі кількома ротами 3 піхотного гвардійського полку, що призвело до втрати 100 людей.

Атака 13 полку кінних стрільців Франції на британських гвардійських піхотинців у битві при Фуентес-де Оньйоро. Малюнок Олександра Єжова (РФ)

Массена, однак, як і раніше, був націлений насамперед на оволодіння с. Фуентес-де-Оньйоро. Він відправив уперед колони піхоти з дивізії Ферея. Село, все забудоване й хаотично поділене на лабіринти невисокими кам’яними стінами, забезпечувало чудове прикриття для британської важкої піхоти і стрільців легкої піхоти, тоді як французи були дуже обмежені в маневрі на маленьких вузьких вуличках. Спочатку французи досягли певних успіхів, знищивши дві роти 79 піхотного полку шотландських горян, “Горян Камерона”, та вбивши командира полку підполковника Філіпса Камерона. Але контратака британських колон піхоти вичавила інфантерію  Ферея з Фуентес-де-Оньйоро.

Дивізійний генерал Друе д’Ерлон  розпочав другу атаку на містечко. Цього разу її вели три зведені батальйони гренадерів лінійної піхоти із ІХ корпусу. Через ведмежі гренадерські шапки елітних піхотинців прийняли за грізних гренадерів імператорської гвардії.

Літографія Чарлза Тернера “Битва при Фунтес-де Оньйоро”. На передньому плані герцог Веллінґтон зі штабом. 

Британці  знову поспішно відступили. Друе д’Ерлон кинув в атаку приблизно половину батальйонів з дивізій Конру та Клапареда, захопивши майже все село Фуентес-де -Оньйоро.
У відповідь Веллінгтон контратакував частинами 1-ї та 3-ї дивізій, а також португальською 6 дивізією стрільців-касадорів. На чолі атаки йшов 88 піхотний полк Коннахтських рейнджерів, майже всі ірландці з походження. Це зупинило атаку військ Друе д’Ерлона, і ситуація почала змінюватися.

Вояк 88 полку Коннахтських рейнджерів. Малюнок іспанського художника Діонісіо Альвареса Куета. Вгорі оригінальна бляха на перев’яз піхотинців цього полку, знайдена в Іспанії

Через нестачу боєприпасів французи змушені були вдатися до атаки на багнети у  марній спробі відкинути британців назад. Зіткнувшись із смертоносними залпами британської та португальської піхоти, французи зупинилися, їхні лави змішалися  і піхота армії Массена відступила до річки Дос Касас, покинувши поранених.

Бойовий дух французької армії  різко впав, адже у  багатьох підрозділах залишилося лише 40 % боєздатних вояків.

Французські солдати в Іспанії. Фрагмент картини французського художника Жана-Клода Боннефона

Французька артилерія спробувала стримати контратаку Веллінґтона масованим артилерийським вогнем, але Веллінґтон наказав артилерії союзників відкрити вогонь у відповідь. Нарешті артилерійські боєприпаси французів закінчилися, а з ними і ущухла жорстока битва. Протягом вечора люди Веллінґтона лишалися на позиціях, здійснювали переходи частин, залишаючи попереду ті, що здатні були продовжувати бій, зміцнювали позиції у населених пунктах та польові укріплення. Так завершився день 5 травня 1811 р. 

Простоявши наступні три дні перед позиціями британців, Массена відмовився від подальшого бою і відступив до Сьюдад-Родріґо. Він був розлючений, тому що Бессьєр відмовився доставляти боєприпаси з цитаделі.

На думку британських дослідників, підсумком битви при Фуентес-де-Оньйоро було те, що генерал-лейтенант Артур Уелслі, 1-й герцог Веллінґтон відбив атаку французької “Армії Португалії” маршала Андре Массена, завдавши їй великі втрати, і зміг продовжити свою облогу Алмейди. Загалом же на думку більшості дослідників, ціною великих втрат французам вдалося потіснити ворога, але й тільки.

Останній шанс виграти війну в Іспанії було втрачено. Веллінґтон, який через власну самовпевненість опинився на межі катастрофи, спокійнісінько пішов назад до Португалії, звідки, користуючись ослабленням імператорських військ на Піренеях в 1812 р., він знову почав свій, цього разу практично безупинний, наступ.

Мапа битви при Фуентес-де-Оньойоро з авторитного дослідження “Історія Війни на Піренеях 1807-1814 рр.” сера Чарльза Уїльяма Чедвіка Омана (1860-1946)

Кількість втрат сторін варіюється в залежності від різних джерел: від 2200 до 3500 французів у порівнянні з 1500 у союзників. За іншими даними втрати склали 2800 французів та 1800 британців та португальців. Проте Велліґгтон визнавав, наскільки небезпечною була ситуація. Холодний та саркастичний  “Старий Носань” висловився так: «Якби Боні (презирливе прізвисько для Наполеона Бонапарта від чванливих британців, англ. Boney) був там, нас би розбили».

А далі формальний переможець битви Веллінґтон припустився серйозної стратегічної помилки. Його армія вирішила переслідувати французами в північній Португалії.  Це рішення в подальшому могло мати тяжкі наслідки для армії союзників.

Сам Веллінґтон не вважав, що переміг у цій битві; він також зазначав, що занадто сильно розпорошив свої війська, наразивши на небезпеку 7 і Легку дивізію.

Через дві ночі після відходу військ маршала Андре Массена, 7 травня 1811 р.  французький гарнізон Алмейди чисельністю 1400 чоловік під командуванням бригадного генерала Антуана Бреньє-Монморана протягом ночі пробрався через британо-португальське оточення і втік з обложеної фортеці.

Бригадний генерала Антуан Бреньє-Монморан

Близько 360 французів були захоплені в полон, але решта втекла. Більше того, війська Бреньє змогли влаштувати переслідувачам засідку і перебили частину їх військ.У цьому фіаско звинувачували британських генералів Ерскіна та інших. Веллінґтон писав: «Я ніколи не був так засмучений якоюсь військовою подією, як втечею хоча б однієї людини з них».

Досягнувши Сьюдад-Родріґо, маршал Андре Массена був відкликаний до Парижа розлюченим Наполеоном для пояснення своїх дій. Його замінив маршал Оґюст Фредерік Луї В’єсс де Мармон, герцог Раґузський (Раґуза нині Дубровник, Хорватія).

БОЙОВІ ДІЇ В ЕСТРЕМАДУРІ, В КАСТИЛІЇ-І-ЛЕОНІ ТА НА ПОРТУГАЛЬСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

На початку травня Веллінґтон особисто з’явився в Естремадурі і віддав наказ про облогу Бадахоса, висунувши для прикриття облоги війск генерала Роберта Бересфорда на позицію с. Альбуера.  3 і 5 травня маршал Массена невдало атакував Веллінґтона біля  Фуентес-де-Оньйоро і знову відійшов до м. Саламанка.

Бересфорд 16 травня 1811 р. був атакований з’єднаними силами Латур-Мобура та Південної армії (фр. l’Armèe du Midi) маршала Сульта. Це була знаменита битва при Ла-Альбуері, або просто Альбуері, що лежить у 20 км від міста та фортеці Бадахос. Обидві сторони у жорстокій битві виявили відчайдушну хоробрість. Боротьба йшла з перемінним успіхом.  Чисельність військ була близько 25000 у французів і до 35000 в союзників, британців, іспанців та португальців.

На смертельну атаку польських Вісленських уланів та гусар 2 полку проти британської піхоти, що завершилася фактичним знищенням трьох британських полків з бригади Колборна, втратою ними 5 прапорів та втратою частини гармат, британці відповіли масованими контратаками піхоти та артилерійським вогнем.

Мапа битви при Альбуері

Втрати обох сторін були жахливими; Сульт не зміг досягти своєї мети та зняти облогу Бадахоса, проте і сторона союзників не могла одразу проголосити про свою перемогу. Наказав вважати Ла-Альбуеру перемогою саме герцог Веллінґтон.

Союзники втратили 5916 чоловік: 4159 британців, 389 португальців та 1368 іспанців.  У своєму звіті від 21 травня 1811 р. маршал Сульт оцінив втрати британців у 5000 чоловік та 800-1000 полонених; втрати іспанців як 2000 із 1100 полоненими; португальців – 700-800.

 Втрати з боку французів встановити складніше. Сульт спочатку оголосив про 2800 загиблих у своєму рапорті імператорові Наполеону, але офіційні дані, представлені 6 липня, збільшили цю цифру до 5936.

Картина Уїльяма Бернса Уоллена “Битва при Альбуері 16 травня 1811 р.”. Зображено момент атаки уланів Легіону Вісли та 2 гусарського полку

на залишки каре 3 Східно-Кентського піхотного полку британців на прізвисько “”Баффс”

(англ.  The Buffs,  від buffalo, бик, бича шкіра – через колір оздоб мундиру полку світло-бежевого кольору, кольору нефарбованої телячої шкіри)

 Британський історик сер Чарльз Чедвік Оман оцінив втрати французів приблизно в 7900 людей. Для порівняння, французькі історики Жак Віталь Бельма та Едуар Лапен оцінюють втрати Сульта у 7000 людей.

 Як би там не було, втративши близько 7000-8000 вояків, маршал Сульт відступив до Льєрени, де до нього підійшли 8000 підкріплень.

Один з британских прапорів, захоплений польськими уланами при Альбуері – прапор 1 батальйону 3 піхотного полку “The Buffs”. Усього британці втратили у цій битві п’ять прапорів

БОЙОВІ ЗІТКНЕННЯ В НАВАРРІ

А вже 25 травня 1811 р. відбувся найбільший в історії наліт ґерильєрос на французький конвой – так звана «Перша битва при Арлабані». Партизанський ватажок Франсіско Еспос Іллундаїн, він же Франсіско Еспос-і-Міна, колишній фермер і солдат, удостоєний Регентською радою за фантастичну живучість та везучість (кілька разів утік із французького полону) чину «маріскаль де кампо» (аналог генерал-майора), сколотив велике з’єднання повстанців чисельністю приблизно 3000-4000, яких назвав «Наваррською дивізією» і навіть змушував своїх вояків носити однакові однострої.

Однією з форм боротьби проти «безбожників французів» ці суворі та кровожерливі люди обрали пограбування французьких та іспанських «хосефінських» (тобто таких, що належать до «короля Хосе», тобто брата Наполеона Жозефа Бонапарта, короля Іспанії) караванів на вузьких гірських дорогах їхньої рідної Наварри. У зазначений день біля Арлабана їм підвернувся “ласий шматок” – конвой із 1600 французьких вояків, 150 возів та 1050 полонених британців, португальців та іспанців, яких “переганяли” до Франції.

Напад ґерильясів на французький конвой. Ілюстрація Річарда Гука

Наварці зненацька напали на конвой і влаштували справжнє побоїще – вбили і поранили 1000 ворогів, 200 людей захопили в полон, у тому числі і командира конвою полковника Лафітта, а полонених звільнили. Через те, що британців серед звільнених було найбільше, з цієї нагоди серед іспанців конвой отримав назву “Де лос інглесос”, “Англійський або «конвой з англійців”.

Це була остання битва, яку Міна очолював як партизанський лідер Наварри. 5 червня 1811 р. його військо, Наваррська дивізія, було об’єднано з регулярною іспанською армією, але він продовжив командувати своєю дивізією.

“Король Наварри” ватажок ґерильї Франсіско Еспос Іллундаїн, він же Франсіско Еспос-і-Міна

Така поведінка іспанців, особливо ґерильясів чи, тим більше, розлючених селян, разюче відрізнялася від своєрідних джентельменських традицій, які на Піренеях намагалися сповідувати “генетичні вороги” – французи та британці. Під час війни 1807-1814 р. у їхніх стосунках ніби оживали образи “Війн у мереживах” XVIII  ст., де запеклі, але куртуазні противники, перш ніж влаштувати одне одному криваву лазню, обмінювалися вишуканими поклонами. 

“Війна на Півострові” (англ.Peninsular War) була конфліктом кричучих протиріч, оскільки два абсолютно різних типи противників боролися пліч-о-пліч.

Поза полем бою, інколи ж навіть у ньому, британські та французькі війська часто браталися, доходячи навіть до спільних обідів у розташуванні ворожих таборів, а обмін товарами, горілчаними виробами й вином, тютюном, одягом був типовим явищем.

Обидві сторони нерідко домовлялися про неформальні перемир’я, – як на особистому рівні, між вартовими, так і на рівні командирів, – з метою винести з поля бою загиблих та поранених. Полковник британських легких драгунів Вівіан писав, що «…ми могли гарцювати на конях  буквально пліч-о-пліч, ярдах за п’ять один від одного, з ризиком бути підстреленими не більше, ніж під час полювання в міських околицях.

Усі вели себе по-джентльменському. Вони [французи] воїстину були диявольськи поштивими, шляхетними хлопцями, які знали, як треба вести війну … ».

Наполеон та Веллінґтон. Декоративна плакетка з кістки, вирізьблена у Великій Британії одним з французьких полонених, взятих до неволі в Іспанії. Музей Вікторії та Альберта

Полковник Неп’єр, у свою чергу, не знаходив причин бути незадоволеним французами: «Мені ненависна думка битися з особистої злості чи помсти, але немає заперечень воювати заради Розваги чи Слави». Парадоксальність ситуації іноді досягала воїстину неймовірних меж: один із французьких генералів отримував через британські війська екземпляри лондонських газет, щоби стежити за курсом своїх акцій, вкладених у британські державні облігації.

Офіцер та фузілер лінійної піхоти в Іспанії обидва мають особливості носіння одностроїв на специфічному ТБД.

Офіцер накинув популярний темно-синій “іспанський” короткий плащ, який залюбки носили і французи, і британці.

Взуттям рядовому воякові служать замість регламентованих черевиків “сульє” іспанські напівсандалії “альпарґатас”. Малюнок Андрія Каращука (РФ)

ЗНОВУ БАДАХОС ТА ПОВЕРНЕННЯ ДО КАСТИЛІЇ

Тим часом герцог Веллінґтон на підставі повідомлень генерала Уїльяма Карр Бересфорда, припускав, що маршал Сульт збере всі свої сили для звільнення важливої фортеці Бадахос.  Тому, залишивши дивізію Спенсера, – 18 000 чоловік, –  проти військ маршала Мармона, який змінив маршала Массена, він рушив до долини р. Ґуадіани.

Генерал-лейтенант британської служби, маршал (маріскал) Португалії сер Уїльям Карр Бересфорд, 1-й віконт Бересфорд. Портрет пензля сера Генрі Уїльяма Бічі

Мармон міг скористатися відходом головної маси військ  Веллінґтона для рішучих дій проти дивізії генерал-лейтенанта сера Брента Спенсера, але, внаслідок наказу імператора Наполеона про з’єднання з маршалом Сультом для спільних операцій, рушив фланговим маршем через Пласенцію і Альмарас. Його фланги прикривали дивізії, вислані до м. Сьюдад-Родріго, які повинні були також забезпечити надійний захист цієї фортеці.

Одночасно й Сульт пішов з Льєрени через Альмендралехас. Обидва маршали, з’єднавшись 17 липня 1811 р. біля м. Трухільйо, рушили потім з 60000 об’єднаною армією   на Кампо-Майор.

Це був маршрут шлях відступу Веллінґтона, але останній  встиг відійти через Кампо-Майор до їх прибуття, відступивши до на нижньої течії р. Тахо (португальська назва – Тежу).

Здійснивши такий маневр і відірвавшися від переслідувачів, Веллінґтон взяв в облогу  Сьюдад-Родріґо (нині – автономна спільнота Кастилія-і-Леон, у провінції Саламанка, бл. 240 км від Мадриду). Облога почалася 5 вересня 1811 р.

Тим часом відкликання до Франції маршала Сульта і відносна слабкість французів, що залишилися в Андалусії, спонукали іспанських генералів Хоакіна Блаке-і-Хойєса з військом у 6000 та дона Франсіско Лопеса Бальєстероса з приблизно таким же загоном вояків, відділитися від Веллінґтона. Іспанські генерали вирішили взяти в облогу зайняті французькими гарнізонами великі міста –  Севілью та Ґранаду.

Генерал Франсіско Лопес Бальєстерос був взагалі надзвичайно невдоволений домінуванням британців у антифранцузькій боротьбі і пізніше, вже у жовтні 1812 р. за відмову служити під командуванням Веллінґтона був засуджений за непокору, відсторонений від командування і зісланий до іспанського Марокко.

Після відступу союзних військ  Веллінґтона до Португалії, маршал  Сульт залишив I корпус своєї Південної армії на річці Ґуадіані і швидко повернувся до Андалусії.

Тим часом маршал Мармон також повернувся на правий берег р. Тахо, залишивши для зв’язку із Сультом 1 дивізію в Алькантарі.

22 вересня 1811 р. у Таламесі він з’єднався з Північною армією Дорсенна (фр. Armée du Nord), що знаходилася в районі річки Доуро для контролю за північними областями Іспанії.  Разом із дивізією, дислокованою в Алькантарі, Мармон  мав досить потужне військо і вважав себе здатним вступити в бій з самим Веллінґтоном. Мармон  рушив проти нього наприкінці вересня 1811 р.

Дивізійний генерал Жан Марі Лепеж, граф Дорсенн.

У 1811 р. Дорсенн був призначений в “Армію Іспанії” і 8 липня того ж року змінив маршала Бессьєра на посаді командувача “Північної армії”.

У  серпні 1811 р. він командував Обсерваційним корпусом на північі Піренейського півострова, розбив іспанців,

безперешкодно пройшов Наварру та  Бискайю і облаштував  головну квартиру свого корпусу у резиденції іспанських королів у Вальядоліді.

Обережний Веллінґтон ухилився від бою, зняв облогу Сьюдад-Родріґо і відступив до Саґубалу.  Це місто в Португалії, в окрузі Ґуарда, розташоване у східній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Бейра, біля іспанського кордону.

Однак у той час, коли дивізія з Алькантари рушила на з’єднання з військами  Мармона на правому березі р. Тахо, дивізія Жерара, залишена на р. Ґуадіані, при м. Айро-де-Моліно 23 жовтня 1811 р. була атакована британським корпусом генерал майора Роуленда Гілла силою в 15000 військ і відступила з великими втратами.

 Сам же маршал Мармон, хоч і переслідував Веллінґтона при його відступі на Саґубал, але не наважився атакувати його на міцній позиції і відійшов до Саламанки.

СИТУАЦІЯ НА ПІВНОЧІ ІСПАНІЇ

Військові дії в Північній Іспанії обмежувалися партизанською війною ґерильясів та експедиціями проти них французьких мобільних та маршевих  колон, рейдами жандармерії Армії Іспанії тощо.

 Все одно, навіть на півночі півострова ситуація для французів була тривожною і небезпечною. Один британський солдат образно описує ґерилью:

 «І вночі і вдень французькі війська зазнавали не лише атак з боку британців, а й постійної небезпеки з боку місцевих жителів, ворожість яких штовхала їх користуватися найменшою можливістю, щоб завдати французам шкоди. Жоден француз, хоч би як він утомився, не міг відстати від своїх, оскільки це означало його миттєву смерть. На той час іспанські ґерильяси носили звичайний селянський одяг, а не мундири, тому французи не могли відрізнити друзів від ворогів. І ґерильяси, і селяни нишпорили країною, немов голодні вовки, вбиваючи всякого, хто потрапляв до їхніх рук».

Ґерильєро. Малюнок Павла Альохіна (РФ)

Заходи, що вживалися французами для захисту від партизанів, дають уявлення про розмах ґерильї: для ґарантування безпечної доставки пошти кур’єра мали супроводжувати зазвичай до 200 кавалеристів, і не менше тисячі солдатів виділялося для охорони генерала, який вирішив здійснити поїздку окремо від своєї армії.

Влітку 1813 р. король Жозеф, відправляючи депешу до Парижа, відряджав ескорт із 1500 вояків  для забезпечення його доставки до французького кордону.

Одного з повстанців британський солдат, учасник війни на Піренеях», стрілець-“райфлмен” 95 стрілецького полку, Едвард “Нед” Костелло описував іспанськго союзника так: «…смаглявий, дикуватого вигляду іспанець… до зубів озброєний пістолями, кинджалами… довгоствольною рушницею…підперезаний малиновим поясом-кушаком  і розв’язний у поведінці, що відразу виказувало в ньому ґерильєро».

 У силу природи самого партизанського руху та його розмитої структури, часто зовсім відсутньої, визначити хоча б приблизно чисельність учасників руху ґерильєрос неможливо.

Сцена зіткнення ґерильясів з французькими військами. Картина каталонського художника французького походження Жозефа-Бернара Фложьє

Загони могли іноді складатися з жмені людей, інколи ж із кількох тисяч людей. Існувала велика кількість повстанчих загонів «партідо» під проводом лідерів, які іноді використовують колоритні прізвиська типу «Ель Емпесінадо» або «Ель Медіко», вже описаних нами в попередніх публікаціях.

За всієї строкатості вождів партизанських загонів – від справжніх патріотів до бандитських ватажків чи навіть войовничих священиків, їхні цілі, методи та засоби були загалом однакові: перерізати комунікації, знищити невелику групу солдат імператорського війська або їх союзників, здійснити напад на конвой, перебити вартових, перехопити кур’єра чи посланця. 

Число герільясів зростало в міру продовження війни, як мінімум, ускладнюючи французам управління провінціями, а як максимум, роблячи його неможливим.

Простіше кажучи, влада французів ніколи не була твердою, у жодній області вони не могли відчувати себе у безпеці. За будь-якою скелею і за будь-яким деревом могла ховатися засідка, всякий невинний на перший погляд селянин міг виявитися шпигуном або головорізом.

Що стосується дій французів у Каталонії, то там всі події відбувалися з майже незмінним успіхом єдиного «іспанського» маршала Першої імперії Луї-Ґабріеля Сюше. Сюше ще на початку травня 1811 р. взяв в облогу могутню фортецю Тарраґона. Незважаючи на уповільнення облогових робіт під час нападів каталонської міліції (ополчення) на окупований раніше французькими військами Фіґерас (нині більше відомий як батьківщина сюрреаліста Сальвадора Далі), після завзятої боротьби Сюше взяв Тарраґону штурмом.  Це сталося 28 червня 1811 р.  

Незабаром Сюше, відійшовши до Леріди, неочікуваним для противника маневром раптово взяв в облогу  замок Монсеррат, – опорний пункт ґерільясів, –  та оволодів ним 29 липня 1811 р., після чого розбив війська Хоакіна Блаке-і-Хойєса під м. Бенаґуасіль та захопив місто і порт Оропеса-дель-Мар, чим, власне, закінчив завоювання Південної Каталонії. 

Згодом  Сюше переніс свої дії проти Валенсії. Отримавши підкріплення, Сюше 20 вересня 1811 р. підійшов до розташованої на гірському плато фортеці Саґунто та містечка  Мурв’єдро біля підніжжя плато, неподалік від південно-східного узбережжя Іспанії, приблизно 30 км на північ від Валенсії.

Це був стародавній Саґунт або Саґунтум (лат. Saguntum), відомий ще з античного часу тим, що це місто штурмували свого часу війська Ганібала під час Другої Пунічної війни 219 р. до н.е.

Замок Саґунто, нинішній вигляд

 Саґунто є одним з найдавніших міст в Іспанії. До 1811 р. стародавній акрополь на вершині пагорба був давно покинутий.

Невелике містечко, яке залишилося біля підніжжя пагорба, тоді називали Мурв’єдро (ісп. Murviedro), а фортецю на пагорбі було перейменовано на Сан-Фернандо-де-Саґунто. На сучасних мапах Іспанії він тепер називається просто Саґунто.

Армія Араґону (фр. Armée d’Aragon) під командуванням маршала Луї Габріеля Сюше попри відчайдушну оборону армії іспанців та каталонців під командуванням генерал-капітана Хоакіна Блаке-і-Хойєса, не залишила останнім шансу.

 Саґунто (Мурв’єдро) знаходиться недалеко від південно-східного узбережжя Іспанії, приблизно 30 км на північ від Валенсії.

Сюше увійшов всіма силами своєї армії, ІІІ та VII корпуси Армії Араґону,   до провінції Валенсія ще у вересні 1811 р. Він спробував швидко захопити замок, але гарнізон Саґунто під командуванням полковника Луїса Марія Андріані-і-Ескоффет відбив дві атаки, і французька армія була змушена взяти в облогу  давню фортецю.

З Тортоси в бік Саґунто рушив облоговий парк артилерії у супроволі піхотного ескорту зі складу 2 полку Легіону Вісли. Перепоною для довжелезної валки муніційних фур, возів, упряжок пішої артилерії, полкових майстерень та кузень артилерії став невеликий, але міцний форт Оропеса на березі моря, зайнятий іспанським гарнізоном.

9 жовтня 1811 р. розпочався обстріл Оропеси, артилеристи швидко проробили пролом у фортечному мурі, деморалізований гарнізон одразу ж капітулював. Але нескореною лишилася квадратна в плані башта воріт Торре дель Рей («Королівські ворота»), зміцена шанцями та барикадами.  Французькі й польські вояки не змогли одразу оволодіти штурмом баштою, і рештки гарнізону врятувалися, повантажившись на човни та баркаси й взявши курс на Валенсію.

Залишену ворогом башту 11 жовтня зайняли елітні роти 2 полку Легіону Вісли, гренадери та вольтижери під командуванням уродженця Київщини (с. Степанці, нині Черкаського району Черкаської області) капітана Каетана Корчиньського.

Піхота Легіону Вісли. Гравюра Іполіта Белланже

Рідкісний мініатюрний портрет капітана піхоти Легіону Вісли. Офіцер нагороджений орденом Віртуті Мілітарі

16 жовтня 1811 р. маршал Сюше віддав начальнику інженерів майору Шюйо наказ копати облогові траншеї,  розташував артилерійські батареї на висотах Саґунто і на рівнині біля м. Мурв’єдро.

 Протягом трьох днів обложене місто зазнавало масованого бомбардування, в той час як сапери працювали над підкопом під стіни укріплень.

Канонір французької пішої артилерії. Гравюра Мартіне

Для прориву до фортеці після вибуху мін та утворення пролому було сформовано штурмову колону під командуванням полковника Жана Франсуа де Саль Матіса, що складалася з підрозділів  5 полку  легкої піхоти під командуванням полковника Франсуа Теодора Курньє де Пільвера, 114 та 117 лінійних полків та Італійської дивізії, всього 400 багнетів.

Штурм, що відбувся у ніч проти 17 на 18 жовтня 1811 р., розпочався з атаки на кляштор Сан-Педро, але був відбитий іспанцями. Французи втратили 43 забитих і 130 поранених, у тому числі загинув шеф батальйону 114 лінійного полку Лаплан, капітанів інженерних військ Ламезан, а також капітан артилерії д’Еклеб, загинув також польский ад’ютант генерала Броніковського лейтенант Турно.

Коли армія Блаке-і-Хойєса вийшла з Валенсії на виручку обложеному Саґунто, Сюше відправив  їй на відсіч частину своєї армії.

Цікаво, що о 4 ранку 24 жовтня маршал Луї Ґабріель Сюше написав коротку записку одному з кращих своїх командирів, бригадному генералу, командиру Легіону Вісли Ґжегожу-Юзефу Хлопіцькому. У листі маршал якому висловив повну віру в польського офіцера і здатність його військ не тільки зупинити рух ворожих колон, а й розбити їх та змусити тікати. Сюше вимагав, щоби Хлопіцький щогодини повідомляв йому про ситуацію на його відтинку бойової лінії. Лист закінчувався реченням: «Voila une belle journée qui se prepare pour l’armee, je suis assure que vous y prendrez une part glorieuse“» – «Настає прекрасний день для армії, я впевнений, що Ваша участь у ньому буде славною».

 24 жовтня 1811 р. іспанські війська розгорнулися  на рівнині між Мурв’єдро та Валенсією, біля підніжжя пагорба Санкті-Еспірітус. Напроти них висувалися французькі та союзні їм війська: 117 лінійний полк та чотири італійські батальйони під загальною командою полковника  Александра Августа  Фердинанда фон Опельн-Броніковського (польського офіцера Легіонів німецького походження).

Правий фланг іспанської позиції займала  дивізія генерала Хосе Пасуаля Зайяс-і-Чакона, підтримана вогнем іспанської флотилії, яка підійшла до узбережжя.

 У центрі розгорнулися чотири піхотні дивізії генералів Міґеля де Лардісабаль-і-Урібе, Хосе Міранди, Сан-Хуана та Педро Віллакампа-і-Маза де Лізана, а також кавалерія Хуана Каро-і-Суредо.

 Лівий фланг іспанських позицій займала дивізія генерала О’Коннела.

Маршал Сюше розгорнув свої війська наступним чином: на лівому фланзі – дивізія генерала Абера; в центрі дивізія генерала Аріспа та  італійська дивізія генерала Паломбіні та кавалерія бригадного генерала Поля Вербіж’є де Сен-Поля, – 4 гусарський полк, 13 кірасирський та 24 драгунський полки.

 На правому фланзі шикувалися піхотні підрозділи генералів Робера та Хлопіцького та кавалерія –  італійські драгуни полку Napoleone полковника Ш’язетті.

Французькі гусари елітної роти 4 гусарського полку в атаці. Картина іспанського каталонського художника Ауґусто Феррер-Дальмау Ньєто

Рано-вранці 25 жовтня 1811р. маршал Сюше, який об’їжджав свої позиції у супроводі ескадрону 4 гусарського полку, побачив наступ іспанців на пагорб Пусоль (ісп. Pouzol) на центр французької бойового порядку. Сюше негайно  віддав  наказав дивізії генерала Аріспа відкинути ворога.

Мапа облоги та битви під Саґунто. 1812 р.

Гусари ескорту з дозволу маршала хоробро атакували значно переважаючого супротивника, але наразилися на зосереджений мушкетний вогонь і були відкинуті.

 Тим часом генерал Арісп рушив на зайнятий іспанцями пагорб трьома колонами, що складалися з батальйонів 7 та  116 лінійних полків і та 3 полку Легіону  Вісли.

Під час запеклого бою під генералом Аріспом було вбито коня,  отримав поранення бригадний генерал Марі-Оґюст Парі, але іспанці були відкинуті могутнім ударом зімкнених колон на багнети й відкотилися до яру Пікадор, переслідувані 7 лінійним полком під командуванням майора Дюрана.

Хоакін Блаке-і-Хойєс відчайдушно продовжував атакувати на флангах. Але зусилля були марними.

Генерал Абер скував боєм просування військ генерала Хосе Пасуаля Зайяс-і-Чакона на лівому фланзі, а на правому французькі та польські вояки генералів Луї Бенуа Робера та Ґжеґожа-Юзефа Хлопіцького збили іспанців з позицій, як це вже трапилося у центрі поля бою.

 Удар італійців дивізії генерала Паломбіні та шалена атака гусар генерала Буссара довершили розгром.

Армія Хоакіна Блаке-і-Хойєса втратила близько 1000 забитих та поранених, переважно у ветеранських дивізіях Хосе Паскуаля де Зайс-і-Чакона та Мигеля де Лардиcабаль-і-Урібе.

Французи захопили 4641 полонених та 12 гармат. 2 полк з Бадахоса втратив 17 офіцерів та 521 солдат з 800, переважно  взятих у полон. Загалом іспанці втратили близько 6000 людей. До полону потрапили іспанські генерали Казіміро Лой та Хуан Каро-і-Суреда.

Генерали Арісп і Абер втратили 41 офіцера, б’ючись із двома дивізіями іспанських ветеранів.

Польські легіонери Вісли бригадного генерала  Ґжеґожа-Юзефа Хлопіцького та вояки бригадного генерала Луї Бенуа Робера втратили лише сім офіцерів та кілька десятків солдат.

Загальні французькі втрати були, ймовірно, близько 1000 убитими та пораненими.

Сюше дістав важке поранення в плече, але продовжував командувати своїми військами.

Атака французького 13 кірасирського полку у битві при Саґунто

Наступного дня Сюше відправив до полковника Луїса Марія Андріані парламентера з вимогою здати гарнізон, що було виконано.  Побачивши, що армія, що йшла їм на допомогу, повністю розбита, війська гарнізону повністю занепали духом і не могли продовжувати спротив.

На той час французькі облогові траншеї підійшли вже впритул до оборонних мурів фортеці  іспанців.

Редут Дос-де-Майо від обстрілу перетворився на руїни і, ймовірно, був би захоплений французами у наступній атаці. Тому його оборонці здалися. 2500 захисників фортеці, що залишилися живими, стали французькими полоненими, хоча 200 з них були занадто хворі або поранені для транспортування.

 Більшість із 17 іспанських гармат було розбито, а боєприпаси до них практично скінчилися, хоча куль та пороху  для мушкетів було ще достатньо для продовження оборони.

 Втрати Армії Араґону маршала Сюше склали 128 забитих та 596 поранених.

 26 жовтня 1811 р. гарнізон Саґунто, який втратив будь-яку надію на допомогу, підняв на підкореною фортецею білий прапор.

Переможець Саґунто маршал Луї-Ґабріель Сюше. Портрет пензля Жана-Батіста Полена Ґерена

 Внаслідок перемоги маршал Сюше став господарем усієї рівнини Валенсії, а також отримав надійний захищений парк для облогової артилерії, боєприпасів та шпиталь для поранених у містечку Мурв’єрдо.

 Вважалося, що маршал Сюше міг рухатися одразу до стін Валенсії і остаточно розбити її гарнізон чисельністю 22000 деморалізованих попередніми невдачами.

Натомість французький маршал після своєї перемоги зробив паузу. Адже після того, як Сюше залишив гарнізон для контролю над містечком Мурв’єдро в Саґунто та виділив бригаду для супроводу іспанських полонених, у нього залишилося лише 15000 людей для продовження бойових дій.

Сюше відмовився використовувати бригаду бригадного генерала Флорантена Фікатьє, оскільки вона забезпечувала безпеку доріг, якими йому постачалися провізія та боєприпаси.

Він хотів, щоби дивізії французьких та італійських військ ді Северолі та Рея почали наступ на Валенсію, підсиливши його армію.  Італійський генерал Філіпо ді Северолі перебував під командуванням маршала Луї Ґабріеля Сюше, але його війська лише рухалися на південь з  Араґону.

НА КРАЙНЬОМУ ПІВДНІ ІСПАНІЇ

Під кінець грудня 1811 р. загострилися ситуація на самому півдні Піренейського півстрова: розпочалася облога м. Таріфа. Місто 19 грудня 1811 р. взяли в облогу  війська І корпусу Армії Півдня маршала Віктора під безпосереднім керівництвом командувача IV корпусу та військ облоги дивізійного генерала  Леваля.

Портрет маршала Франції Клода-Віктора Перрена “Віктора” пеннзя Антуана Жана Ґро

 1 дивізію облоги формувала дивізія генерала Баруа, яка складався з військ IV корпусу. Дивізійний генерал Жан Франсуа Леваль командував 2 дивізією зі складу військ І корпусу Армії Півдня.  Загальні сили облоги Таріфи нараховували  15000 солдат, але  в облозі брали участь лишень 9585 вояків. У розпорядженні маршала Віктора  16 облогових гармат.

Французькі війська та союзні війська дивізійного генерала Пьєра Баруа включала вояків 43 лінійного полку,  польських 7 та 9 піхотних полків Герцогства Варшавського,  його кавалерія включала по чотири ескадрони з 16 та 21 драгунських полків.

 Дивізія Леваля мала три батальйони 16 легкого полку, по два батальйони з 51, 54, 94 і 95 лінійних полків одного батальйону з 27 легкого полку.

 Три батальйони зі складу  8 та 63 лінійних полків та два ескадрони 2 драгунського полку прикривали комунікації облягаючих.  

 Артилерією французької армії командував бригалний генерал Франсуа-Марі д’Абовіль. 

 Командувач гарнізоном Таріфи генерал Франсіско Копонс-і-Навія мав менше ніж 3000 вояків,  у них було 26 гармат. Його іспанська бригада включала по одному батальйону з регулярних піхотних полків “Irlanda” та “Cantabria”, одну роту стрільців (ісп. сazadores), 120 артилеристів та 25 кавалеристів.

Британська бригада полковника Джона Бірна Скерретта складалася з 2 батальйону 47 Ланкаширського піхотного полку, що мав бойове прізвисько «The Cauliflowers» («Цвітнокапустяні», через колір приборного сукна), 2 батальйону 87 піхотного полку Королівських ірландських фузілерів та однієї артилерійської батареї королівської пішої артилерії.

19 грудня 1811 р., у перший день облоги,  французи відкинули аванпости гарнізону та 22 грудня вони почали копати облогові траншеї, а на світанок 29 грудня були готові розпочати обстріл стін міста з  

16-ти фунтових облогових гармат системи Ґрібоваля. Знадобилося  лише кілька годин, щоб зробити в стіні великий пролом. Скерретт запропонував припинити оборону та евакуюватися на кораблях. Капітан Чарлз Фелікс Сміт із Корпусу королівських інженерів рішуче виступив проти цієї ідеї.

 Він помітив, що всередині стін рівень землі різко знижувався, що у поєднанні з глибокою вузькою річкою, що протікає через місто, зробило б атаку на нього дуже небезпечною.

Облога Таріфи 19 грудня 1811 р. – 5 січня 1812 р.

Втім, невдовзі пропозиція Скерретта відпала само собою, оскільки судам пришвартованої біля порту Таріфи ескадри було наказано повернутися до Гібралтару, і генерал Кемпбелл, губернатор Гібралтара, заборонив капітанам брати кого-небудь на борт.

Командувач британськими інженерами капітан  Сміт, передбачаючи дії французів, заздалегідь підготував оборонні укріплення проти атаки, що насувалася.

Запропонована французами капітуляція була відхилена захисниками.

 У ніч із 29 на 30 грудня 1811 р. йшов дуже сильний дощ; опускні ґрати, що перегороджували доступ до міста по річковому руслу, зігнулися всередину від напору води, і багато оборонних споруд та імпровізованих укріплень вимагали швидкого ремонту перед атакою французів на світанку.

Французькі гренадери просувалися вздовж пересохлого русла річки, намагаючись проникнути до міста через опускні ґрати, проте їм це не вдалося; атака також була захлинулася під шквальним, «диявольським», вогнем мушкетів «Браун Бесс» піхотинців 87 піхотного полку Королівських ірландських фузілерів.

Рухаючись ліворуч, гренадери спробували дістатися до пролому, але, зустрівши ще більш запеклу відсіч, відступили до русла річки, яке прикривала гармата, що стріляла картеччю; вони скупчилися біля своїх мертвих і поранених товаришів, поки зрештою не відступили назад до табору.

 Проти ночі з 29 на 30 грудня 1811 р. французи пішли на загальний штурм Таріфи, але на них чекала кривава невдача.

 Наступні дні нового, 1812 р., не принесли ніяких змін: Таріфа трималася, французькі війська не наважувалися на повторний штурм.

 Протягом кількох днів погода стала вкрай несприятливою, зливи пошкодили французькі батареї та облогові траншеї, так що у ніч проти 5 січня 1812 р. вони почали відходити.

 Вранці оборонці Таріфи, перейшовши до контрнаступу,  вийшли з міста, змусивши французів поспіхом відступати, кинувши майже весь облоговий парк і 9 16-ти фунтових гармат гармат з 16-ти.

Війська Віктора  втратили за час облоги 450 піхотинців, інженери – 2 офіцерів та 51 рядового, артилерія – 5 забитих та 12 поранних.  людей пораненими та забитими. Артилерія та інженери втратили 158 коней та мулів.

 Втрати союзників склали всього 68 оборонців міста Таріфа.

ПОЧАТОК 1812 РОКУ НА ПІРЕНЕЯХ. БОРОТЬБА ТРИВАЄ

Рік 1812 на Піренеях розпочався в умовах перемінних успіхів ворогуючих сторін. Незважаючи на вдалі бої та облоги Веллінґтона у 1811 р., становище французів в Іспанії, хоч і важке, все ж таки ніяк не давало їм приводів до думок про поразку. Більше того, імператорські офіцери та й частина вояків масово вірили у можливість перемоги.

Розпорошені іспанські війська, що складалися частково з геть ненавчених та недисциплінованих людей, що не мали належної військової підготовки й бойового духу, не могли протистояти  французам.

Іспанські генерали діяли майже без жодного оперативного зв’язку між собою, розділені сотнями протиріч – від родинних та особистісних суперечок до несприйняття одне одного на рівні  регіональних конфліктів між кастильцями, наварцями, астурійцями, басками, каталонцями тощо.

 Успіхи маршалів Луї Ґабріеля Сюше та Ніколя Жана де Д’є Сульта у 1811 р. на на початку 1812 р. давали можливість усі сили французів спрямувати проти британсько-португальської армії Артура Уелслі, 1-го герцога Веллінґтона та Роберта Бересфорда.

 Проте звістки про ймовірну велику війну на сході континенту, з Росією, зруйнувала ці надії.

На початку 1812 р. протистояння армій зайшло в глухий кут. 26 січня 1812 р.  Наполеон вирішив розділити заспокоєну Каталонію на департаменти та приєднати їх до Франції.

Загроза концентрації  військ Олександра І на кордонах Герцогства Варшавського та явні приготування Російської імперії до війни у ​​другій половині 1811 – на початку 1812 р. не лише не дозволили імператору Наполеону посилити війська в Іспанії, а й навіть змусили його відкликати звідти близько 50000 досвідчених військ, замінивши їх слабко підготовленими новобранцями.

 «Північна армія» французів та їхніх сателітів на Піренеях була розформована, імператорська гвардія відкликана до імператора Наполеона, поділ на корпуси знищено.

 Тим не менш, сили французів в Іспанії налічували до 135 000 військ, крім «Армії Арагона» та «Каталонської армії» під загальним керівництвом маршала Сюше. Загалом війська Наполеона та його брата «короля Хосе», тобто Жозефа Бонапарта, нараховували до 200000 солдат та офіцерів, що боролися в Іспанії.

 “Південна армія” маршала Сульта чисельністю 45000 чоловік перебувала в Андалусії. “Португальська армія” маршала Оґюста Фредеріка Луї В’єсс де Мармона, герцога Раґузського- 45000 чоловік, – на околицях Саламанки.

 “Центральна армія” маршала Жана-Батіста Журдана охороняла Мадрид. Дивізійний генерал Жозеф Суам, – з угрупованням силою 12000 чоловік перебував у Кастилії.

 Дивізія Жана-Пьєра-Франсуа Боне (у тому числі Національна гвардія Парижа) та кілька інших загонів французьких військ — у Леоні, Астурії та Біскайї.

Британо-португальська армія Веллінґтона чисельністю 75 000 солдат і офіцерів і підлеглі йому 60 000 іспанських регулярних військ, оперували на кордоні з Португалією, у центрі півострова та на крайньому півдні країни.

Але до цього треба додати всюдисуще ополчення розлюченого народу, ґерилью. Більш ніж 400 відомих нині загонів, чисельністю від кількох десятків до кількох тисяч бійців, загалом кілька десятків тисяч повстанців, не давали спокою французьким та союзним їм військам спокою ні вдень, ні вночі.

При цьому частково замиреними та відносно лояльними можна було вважати тільки Араґон, Каталонію, приєднану на початку 1812 р. до Французької імперії, і частково провінцію Валенсія, де маршал Сюше ще з кінця 1811 р. вів справу до переможного завершення облоги її столиці – міста й фортеці Валенсія. Втім, і на теренах Араґону та Уески, і довкола Валенсії, і в Каталонії, продовжували діяти численні загони герильї.

Неспокійно було і в самому серці Іспанії – в Мадриді. Влада «короля Хосе», що трималася на французьких багнетах та за підтримки нечисельних прихильників французів, «афрансезадос» («офранцужених», прихильників французької культури) та «хосефінос» (ставлеників «короля Хосе», Жозефа Бонапарта), не змогла утримати економічну ситуацію, як не могла контролювати й військову. На додачу до всіх проблем роздертої війною на палаючі вогнища конфліктів країни, додалася продовольча криза.

 Голод у Мадриді (ісп. El Hambre en Madrid) 1811-1812 рр., перенесений жителями Мадрида, почався  взимку і до літа 1812 р. забрав життя щонайменше 25 000 людей з 175 000 городян столиці.

Картина “Голод у Мадриді 1811-1812 рр.” пензля іспанського живописця Хосе Апарасіо Інґлада з колекції Музею Прадо

Причиною лиха стали неврожайні роки 1803-1806 рр. та військові лихоліття, внаслідок не було кому обробляти поля. Дефіцит продуктів харчування викликав різке зростання цін, що призвело до поширення по всій території Іспанії голоду, названого “Великою катастрофою війни 1808-1814 років” (ісп. La gran catastrophe de la Guerra de 1808 a 1814).

Особливо важка ситуація назріла в Мадриді, повністю залежному від поставок з інших міст. Більша частина вантажів була конфіскована французькими окупаційними військами або перехоплена партизанами-ґерильєро, внаслідок чого вартість бушеля (міра об’єму сипких тіл, британський бушель – 36,36872 літра) пшениці зросла в 9 разів.  

На початку 1811 р. вартість за бушель пшениці була 60 реалів, навесні 540 реалів, а ціна на хліб вагою в два фунти зупинилася на позначці 12-13 реалів за буханець – денна заробітна плата більшості місцевих жителів.

Нестача продуктів призвела до спалаху заворушень і голодних бунтів, кілька столичних магазинів і пекарень зазнали нападів і були розграбовані.  Критичний момент розпочався у вересні 1811 р. і досяг свого піку у 1812 р., коли хаос посилився завдяки епідеміям висипного тифу та дизентерії.

 Люди помирали сотнями, двічі на день спеціальні команди збирали трупи на вулицях, а міська влада розпочала розподіл хліба серед населення, що зберігався на складах з  з листопада 1811 р.

 Хліб випікався з невеликої кількості пшениці з додаванням кукурудзи, ячменю та жита.

Благодійна рада Мадрида та призначені окупаційним урядом ради районів міста роздавали подаяння сім’ям, що особливо потерпали від голоду.

Король Жозеф Бонапарт особисто відвідував найбідніші райони столиці і пустив у заставу частину своїх активів у Парижі, аби закупити на виручені кошти пшеницю. Іспанці не оцінили жеста «короля Хосе»… Для них він залишався окупантом і «братом Антихриста»…

Парадний портрет “короля Хосе І”, Жозефа Бонапарта, пензля знаменитого живописця наполеонівської епохи Франсуа Паскаля Сімона Жерара

ЗИМА 1812 РОКУ В ІСПАНІЇ. ВСЕ ЯК ЗАВЖДИ: ОБЛОГИ, ШТУРМИ, КАПІТУЛЯЦІЇ…

Січень нового, 1812 р. почався в кампанії на Піренеях під знаком гучних облог, рішучих та кривавих штурмів фортець та їх капітуляцій.

ШТУРМ СЬЮДАД-РОДРІҐО 9-19 СІЧНЯ 1812 РОКУ

Перший удар у новому році нанесли британо-португальські війська «залізного герцога» (анг. Iron Duke»), «старого Носаня» (анг. Old Nosey), “Красунчика” (англ. The Beau)  фельдмаршала Артура Уелслі, 1-го герцога Веллінґтона.

Коли Веллінґтон, що перебував на терені східної Португалії,  отримав звістку про те, що  “Армія Португалії” (фр. Armée du Portugal) маршала Мармона направила війська на схід Піренейськго півострова, він негайно ж, незважаючи на хуртовини, що накрили захід та центр Іспанії та португальсько-іспанське прикордоння, вирушив до міста-фортеці  Сьюдад-Родріґо.  Веллінґтон прибув туди з військами 6 січня 1812 р.

Парадний портрет герцога Веллінґтона пензля сера Томаса Лоуренса з королівської колекції Віндзорів

До складу ударного облогового корпусу Веллінґтона входили 1, 3 та 4 дивізії британської армії  та португальска бригада генерал-майора сера Деніса Пека.

Наступного ранку герцог Веллінґтон разом із головним інженером підполковником Річардом Флетчером оглянув підходи до міста. Підлеглі Флетчера, – 18 офіцерів та стільки ж рядових з числа Королівських військових ремісників (англ. Royal Military Artificers), заходилися до роботи.

Облогову артилерію очолював молодий бревет-майор (тобто капітан, тимчасово підвищений в званні до  майора) Александер Діксон. Його підлеглими були значно досвідченіші підполковник Уїльям Роуб та майор Джон Мей. Загальне число артилеристів було 541 вояків та офіцерів.

Облогововий парк складався з 78 гармат: 34-х залізних 24-фунтових гармат; 4-х залізних 18-фунтових гармат; 8-ми залізних 10-дюймових мортир; 20-ти залізних 5, 5 дюймових гаубиць;  10-ти бронзових 5, 5 дюймових гаубиць та двох 8-фунтових польових гаубиць.

Сьюдад-Родріґо був фортецею другого класу з головним оборонним муром заввишки  32 фути (9,8 м), «поганої кладки, без флангів, зі слабкими парапетами та вузькими валами».

План укріплень Сьюдад-Родріґо

Над містом домінував пагорб Тесон Ґранде (ісп. великий пагорб) заввишки 600 футів (180 м на рівнем моря), на якому французи збудували редут. Поруч був менший пагорб Тесон Пекуеньйо (ісп. малий пагорб).

Гарнізон міста під командуванням бригадного генерала Жана Леонара Бар’є чисельністю 2000 чоловік був надто слабкий, щоби проводити ефективну оборону фортеці.

До складу гарнізону входили  два  батальйони 34 полку легкої піхоти під командуванням шефа батальйона  Фортене чисельністю 975 вояків, батальйон 113 (італійці з Тоскани) лінійного полку полковника Тера, 577 вояків, екіпажі саперів капітанів Катала, Венсено та Жобера, на додачу ще  дві роти артилеристів шефа батальону Юссона, всього 168 артилеристів на 153 гармати. Таким чином, французи мали розрахунки всього до обслуговування 31 гармати, або 15% від наявного артилерійського парку, бо необхідний розрахунок артилеристів на гармату системи Ґрібоваля складався штатно з 8 вояків. 

“Вольтижер 34 полку легкої піхоти Франції в Іспанії”.Малюнок Ріхарда Кньотеля

Шабля офіцера 34 полку легкої піхоти Франції

Загальна чисельність оборонців Сьюдад-Родріґо не перевищувала 1938 чоловік, включно із військовим комісаром (інтендантом) Ланді та лікарями й помічниками «бранкард’єрами» шпиталю числом 36 чоловік. Але дієздатними були лише  1818 солдат і офіцерів, бо 163 хворих та поранених були у шпиталі міста.  

Ґудзик фузілера 113 полку лінійної піхоти

Фортецю була взято в облогу, і вже у ніч проти 8 січня Легка дивізія британців, 450 британських та португальських піхотинців під командуванням підполковника Джона Колборна,  штурмом опанувала редут на Ґранд-Тесоні, заскочивши французькі піхотні пікети та артилеристів зненацька.

Союзники почали рити облогові паралелі та траншеї, облаштовувати позиції для батарей артилерії. Копання кам’янистого ґрунту вночі виявилося для британців дуже небезпечною справою. Невсипущий французький гарнізон уважно вдивлявся в темряву та прислухався до облогових робіт противника. Коли кирка вдарялася об камінь, іскра, що виникла, негайно  викликала прицільний вогонь французьких стрільців-вольтижерів. У війську Велліґтона з’явилися забиті та поранені.

Малюнок В. Б. Уоллера “Велінґтон зі штабом під Сьюдад-Родріґо”

Лейтенант Джордж Сіммонс згадує труднощі, з якими йому довелося зіткнутися в ніч на 14 січня 1812: «Моєму підрозділові було доручено було завантажити землю в ґабіони (плетені з лози кошики) і розташувати в передових сапах (траншеях) у місцях, де скелястий ґрунт не дозволяв копати.

Ворог вів вогонь з гармат «різаним залізом», картеччю, з кожним залпом кілька людей з наших падало, щоб не встати більше… Ми кілька разів проходили через позиції піхотних  частин, несучи кошики із землею, втрачаючи щоразу по кілька моїх хлопців, і я був дуже радий, коли інженер сказав, що більше носити не потрібно».

 До 12 січня 1812 р. траншеї для батарей було закінчено, і самі батареї встановлені. Всього британці диспонували для обстрілу укріплень п’ятьма батареями.

Веллінґтон отримав повідомлення про те, що  маршала Мармон, дізнавшися про облогу Сьюдад-Родріґо, наказав перекинути підкріплення до стін фортец. “Залізний герцог”  вирішив, що облогу потрібно завершити  якнайшвидше,  не рахуючись зі втратами.

13 січня монастир Санта-Крус на правому фланзі було взято штурмом військами Королівського Німецького Леґіону (частина володінь британської корони знаходилася на півночі Німеччини, у Ганновері, тому набрані там війська іменувалися Королівський Німецький Леґіон, King’s German Legion, K.G.L.),   та однією ротою стрільців 60 піхотного “Королівського американского” полку, «зелених курток», одного з двох полків, озброєних нарізними карабінами Бейкера.

Об 11 годині ранку 14 січня 1812 р. 500 французьких піхотинців легкої та лінійної піхоти з числа захисників Сьюдад-Родріґо здійснили відчайдушну вилазку, але вона була відбита з втратами для обложених.  А ще вночі проти 14 січня на лівому фланзі оборони військами британського 40 піхотного (2-го Соммерсетширського)  полку за допомогою «ескалади», тобто з використанням облогових драбин, було взято монастир Сан-Франсіско. Рідіючі лави французьких військ відступили до міста.

 

 14 січня 1812 р. о 16:00 відкрили вогонь облогові батареї британців. Під прикриттям масованого обстрілу укріплень міста, було закладено другу лінію облогових траншей, щоби підвести батареї ближче до стін та забезпечити нападникам безпечні підходи до фортеці.

За п’ять днів, від 14 до 19 січня 1812 р. королівська артилерія випустила  понад 9500  ядер і гранат та спромоглася пробити два  проломи, один з них, більший за розміром, в головному оборонному мурі стіні з півночі, а менший біля однієї з оборонних веж. Веллінґтон наказав розпочати штурм у ніч проти 19 січня.

З-й дивізії генерал-майора Томаса Піктона було наказано атакувати великий пролом на північному заході, тоді як Легка дивізія Роберта Кроуфорда (43 піхотний Монмасширський полк, 52 піхотний Оксфордширський полк та 95 стрілецький полк) атакувала менший пролом на півночі. Генерал-майор Роберт Кроуфорд через сувору вдачу, відданість суворій дисципліні та схильність до різких перепадів настрою дістав у вояків прізвисько «Чорний Боб» (англ. Black Bob).

Відволікаючий удар португальської бригади Деніса Пека був спрямований на браму Сан-Пелахо на сході та через річку Аґуада на півдні.

На чолі атаки британців МакКіннона на великий пролом безстрашно йшли  55 британських саперів, що тягли перед собою по два мішки із землею, аби засипати фортечний ров.

Загалом Веллінґтон планував задіяти при штурмі 10 700 солдат та офіцерів.

Штурм, що почався о 7 годині вечора, зустрів рішучий опір біля великого пролому.

У вояків Роберта «Чорного Боба» Кроуфорда, що атакували менший пролом, справи йшли успішніше, і їм вдалося пробитися через стіну і опинитися позаду захисників великого пролому, що зробило подальший опір безнадійним –  британці зайшли в тил обронцям.  Штурм закінчився повним успіхом, але з великими втратами для атакуючих.

 Для сотень  королівських вояків рядового складу, пари десятків офіцерів та двох генералів цей день був останнім у їхньому житті.

Французи встановили дві 8-фунтові гармати  прямо перед «Великим проломом»  і зносили вогнем картечі атакуючих.  Втім, сили були нерівні і британці вдерлися всередину фортеці.

“Чорний Боб” Кроуфорд віддає Легкій дивізії комнду до штурму Сьюдад-Родріґо”. Гравюра В. Б. Уоллера

Один з учасників штурму Сьюдад-Родріґо, солдат 95 стрілецького полку Едвард «Нед» Костелло, ірландець і колишній швець, що воював на Піренеях від 1808 р., так змалював атаку на північний мур фортеці: «…багато з наших охоче йшли на цю смертельно небезпечну справу. Пізніше я дійшов висновку, що мені і трьом офіцерам із моєї роти пощастило стати обраними. Такі моменти не часто трапляються в житті солдата, і ми вирішили скористатися ним».

 «…Навколо свистіли ядра і кулі, і кожен прикидав, які його шанси залишитися живими. Ми потиснули один одному руки. Я навіть повідомив одного з товаришів адресу свого батька на випадок, якщо не повернуся живим»… «Коли темрява опустилася на місто, – розповідає Костелло, – наша уява почала розбурхувати страшні картини майбутніх подій».

 “Чорний Боб” Кроуфорд, суворий, але улюблений солдатами командир, вийшов уперед, маючи намір особисто вести штурмову партію. Гучним і чітким голосом він звернувся до військ:

 «Солдати! Уся країна дивиться на вас. Будьте мужні, тверді та стійкі під час атаки. Цієї ночі місто має стати нашим. Опанувавши стіну, насамперед очистіть від ворога передмістя, а потім утримуйте захоплене».

 “… моє серце гарячково билося, коли мої товариші з хвилюванням чекали сигналу, а солдати решти дивізії чекали позаду, готові піти за штурмовою партією…”

 «Від вічності нас відокремлював лише один крок, і серед хлопців панувала така тиша і спокій, яких мені раніше не доводилося бачити».

 “Побачивши сигнальну ракету, Кроуфорд закричав: “А тепер у пролом, хлопці!” Солдати кинулися вперед.  Коли ми наблизилися до пролому, вогонь противника почав косити наші лави: картеч, ядра, гранати і справжня злива з куль обрушилися на нас…»

«…Впав смертельно поранений генерал Кроуфорд (помер від ран 24 січня 1812 р.), але штурм продовжувався. Незважаючи на вогняний шквал, солдати полізли вгору по штурмових драбинах.

Французи не могли їх стримати, і для того, щоби хоч якось  зупинити атаку, підірвали міну, встановлену під муром за брамою.  Багато атакуючих було вбито або контужено.

Я  ледь не загинув у сутичці з французьким артилеристом, і вся ця сцена запам’яталася мені як жорстокий рукопашний бій. Протягом якоїсь півгодини все було скінчено…»

 Фортеця опинилася в руках британців.

 Втрати 95 стрілецького полку, що був у самому пеклі штурму, склали: 1 батальйон – один «райфлмен» (англ. Rifleman) забитий, 16 поранених; двоє офіцерів та вісім рядових стрільців забито, 22 поранено; 3 батальйон – 9 поранених.

Екіпірування стрільця “райфлмена” 95 стрілецького полку

 Ірландці з 88 полку Коннахтських рейнджерів  (англ. 88th Connaught Rangers, інше прізвисько – Devil’s Own, «Диявола власні») захопили одну гармату, а ветерани з 45 піхотного Ноттінґемширського полку на прізвисько «Старі упертюхи» (анл. “Old Stubborns»)– другу.

 Втрати союзників у результаті штурму склали 195 убитих та 916 поранених; серед загиблих були генерал-майори Генрі МакКіннон та Роберт Кроуфорд.

Пам’ятна плита на місці загибелі генерала Роберта “Чорного Боба” Кроуфорда у фортечному мурі Сьюдад-Родріґо

Перемога була затьмарена тим, що британські солдати жорстоко розграбували місто, незважаючи на зусилля їхніх офіцерів зупинити солдат “Носатого”. Вже згадуваний британський лейтенант Джордж Сіммонс малює шокуючу картину, яка не раз лягала темною плямою на репутацію британської армії під час як цієї, так і інших облог:

«…люди, які штурмували місто, протягом деякого часу після бою навряд чи були придатні для чогось, крім гріха та розбою. Солдати тягли всілякі речі, пишаючись цим, як законною здобиччю. Інші дбали про своє черево і несли на примкнених багнетах великі шматки копченої яловичини, шинки, сала тощо».

Той факт, що пограбовані, зґвалтовані та побиті «визволителями» цивільні особи були іспанцями і, отже, союзниками британців, затьмарював для мешканців Піренеїв радість перемоги над «французькими безбожниками».

Британський застарілий ківер типу “stowpipe” (жаргонне “пічна труба, комин”) 88 полку Коннахтських рейнжерів

Французький гарнізон з 1900-2000 початкового складу втратив 529 забитих та поранених, решта потрапили в полон.

Зокрема, у 34 полку легкої піхоти, що складав більшість гарнізону Сьюдад Родріґо, командуючий офіцер, шеф батальйону Фортене помер від отриманих ран; було вбито командирів рот капітанів Еррара та Вільфранша; було поранено капітанів Бонфіса, Шануана, Лярока а також  п’ять лейтенатів.

Французький гарнізон, а з ним і «Армія Португалії» маршала Мармона  втратила майже всю артилерію,  153 гармати.

Швидка оволодіння противником фортецею та містом Сьюдад-Родріго сильно сплутало  плани маршала Мармона, який вважав, що місто протримається принаймні три тижні, що дало би йому достатньо часу для підходу підкріплень із Саламанки.

Сучасний вигляд мурів Сьюдад-Родріґо та вид на фортецю з висоти пташиного польоту

Але Веллінґтону вдалося оволодіти Сьюдад-Родріґо менш ніж за два тижні, і маршал Мармон зі своїми 32000 солдатами вирішив не намагатися повернути його, тому що йому були потрібні війська для захисту інших міст та фортець.

 19 січня 1812 р. над Сьюдад-Родріґо замайорли британський прапор «Юніон Джек» та прапори союзних Королівств – Іспанії та Португалії.

 Артур Уелслі, 1-й Веллінґтон, на додачу до своїх титулів, отримав титул віконта та щедру пенсію. Іспанці присвоїли  йому ще один титул “Герцога Сьюдад-Родріґо” (ісп. Duque de Ciudad Rodrigo).

Герцог Веллінґтон з іспанськими союзниками на картині Томаса Джоунса Баркера

КАПІТУЛЯЦІЯ ВАЛЕНСІЇ ТА ПЕНЬЇСКОЛИ

Проте святкувати іспанцям з британцями та португальцями було ще зарано. Якщо на захід від центру країни їм посміхнулася фортуна, та на півдні справи для них йшли значно гірше.

Ще від 3 листопада 1811 р. «іспанський» маршал Наполеона Луї Ґабріель Сюше вів облогу стратегічного важливого міста, фортеці та порту – Валенсії.

Під командуванням маршала Сюше було зосереджено первісно 20 595 вояків у п’яти піхотних дивізіях під командуванням дивізійних генералів Луї Франсуа Фелікса Мюньє де ла Конверсері, Жана Ізідора Аріспа, П’єра Жозефа Абера, Джузеппе Фредеріко Паломбіні та Клода Антуана Компера, а також кавалерії та артилерії.

 1 дивізія Мюньє де ла Конверсері  складалася  з трьох батальйонів 114 лінійного полку та трьох батальйонів  121 лінійних піхотних полків, до тієї ж дивізії входили  два батальйони польських піхотиців з 1 та 2 піхотних полків Легіону Вісли.

У 2-й дивізії Жана Ізідора Аріспа були: чотири батальйони 7 лінійного полку, два батальйони 44 лінійного полку, два батальйони 3 піхотного полку Легіону Вісли та три батальйони 116 лінійного полку.

 3-тя дивізія генерала Абера складалася з 16 та 117 лінійних  піхотних полків, по три батальйони в кожному та двох батальйонів 15 лінійного  лінійного  полку.

У дивізії Королівства Італії Джузеппе Фредеріко Паломбіні були три батальйони 2 італійського легкого полку, по три батальйони італійських 4 та 6 лінійних піхотних полків, а також 5 лінійний піхотний полк силою двох батальйонів.

Відносно слабка дивізія Клода Антуана Компера  складалася з військ Неаполітанського Королівства – по одному батальйону неаполітанських 1 легкого та 1 й 2 лінійних піхотних полків.

Кавалерію угруповання маршала Сюше очолював бригадний генерал Андре Жозеф Буссар. Під його командуванням були  13 кірасирський полк (єдиний з французьких кірасирських полків, що воював в Іспанії),  4 гусарський та італійський драгунський полк Napoleone полковника Фортунато Ш‘язетті, по чотири ескадрони в кожному. Ще у кавалерійському з’єданні Буссара перебували  два ескадрони французького 24 драгунського полку та  один ескадрон неаполітанських кінних стрільців.

Згодом до військ Сюше у провінціі Валенсія підійшли французька дивізія дивізійного генерала Оноре Шарля Рея та італійці генерала Філіппо ді Северолі. Дивізія Рея налічувала батальйони 10, 81, 60, 20 лінійних піхотних полків.

А італійська дивізія дивізійного генерала Філіпо ді Северолі диспонувала 1 легким полком королівства Італія, 1 та 7 лінійними, всі – по три батальйони.

Загальне число військ маршала Сюше наприкінці 1811 – на початку 1812 р. досягло 33000 вояків всіх родів зброї.

Його опонент мав значно менші й гірші війська. У Хоакіна Блаке-і-Хойєс для захисту Валенсії було 28 044 вояків, організованих у три армійські групи: Експедиційний корпус, 2 Валенсійську армію та 3 армію Мурсії.

Портрет Хоакіна Блаке-і-Хойєса, написаний Мануелем Охеда-і-Сілес (ісп. Manuel Ojeda-y-Siles, 1835-1904) з колекції музею Правдо (Мадрид, Королівство Іспанія)

 До складу Експедиційного корпусу входили піхотні дивізії генералів Міґеля де Лардісабаль-і-Урібе та Хосе Паскуаля де Зайс-і-Чакона, а також кавалерія генерала Казіміро Лоя та дві батареї кінної артилерії, загалом 6041 солдат та офіцерів.

 2 армія генерала дона Хосе О’Донелла-і-Анетана (ірландського походження) складалася з піхотних дивізій генералів Хосе Міранди, Хосе Обіспо, Педро Вільякампа-і-Маза де Лізана  та Веласко, а також кавалерії генерала Сан-Хуана.

Малюнки та гравюри іспанських оборнцв Валенсії, легкого піхотинця та “мілісьяно”, міського волонтера

У складі цієї армії було 16 468 чоловік піхоти, дві піші та одна кінна артилерійська батарея.

3-тя армія, “Армія Мурсії” генерал-лейтенанта дона Ніколаса де Маї-і-Ромо чисельністю 5535 вояків,  включала бригади генералів Хуана Крейґа (ірландського походження) і Еухеніо Палафокса, графа де Монтіхо, а також вісім ескадронів кавалерії і одну батарею кінної артилерії.

Хоакін Блаке-і-Хойєс  розгорнув свою армію фронтом на північ з правим крилом на узбережжі, правою частиною центру у Валенсії, лівою частиною центру у Міслаті та лівим крилом у Манісесі. Підрозділи Обіспо та Вільякампа, які погано показали себе у битві при Саґунто, утримували лівий фланг.

Праворуч від них стояла бригада Крейґа. Наступними були підрозділи Міґеля де Лардісабаль-і-Урібе та Хосе Паскуаля де Зайс-і-Чакона, які складалися переважно з вояків регулярного війська, які добре проявили себе у попередніх боях.

Мапа облоги Валенсії 1811-1812 рр.

Дивізія генерала Хосе Міранди складалася власне з гарнізону міста та залоги фортеці  Валенсія, тоді як деякі іррегулярні підрозділи війська оборонців Валенсії утримували область між містом та узбережжям.  Хоакін Блаке-і-Хойєс відправив свою кінноту до Альдая та Торрента лівим флангом. Хоча позиції у бік с. Манісеса були укріплені та захищені каналами та ровами, лівий фланг був зовсім не захищений оборонними спорудами.

Маршал Луї Ґабріель Сюше помітив, що саме лівий фланг  був слабким місцем Хосе Блаке-і-Хойєса, і вирішив оточити його.  Він планував послати дивізії Аріспа, Мюньє де ля Конверсері, Рея та кінноту Буссара широкою дугою навколо оголеного іспанського флангу.  Сюше наказав Юберу прориватися вздовж узбережжя, тоді як італійці генерала Паломбіні мусили атакувати Міслату, а Компер стежити за іспанськими лініями.

 Якби все пішло за планом, Сюше міг би захопити всю армію Блаке-і-Хойєса. У ніч проти 25 грудня 1811 р. маршал Сюше перевів свою головну колону військ через р. Турію в Рібарроха-дель-Турія.

Спочатку атака бригади Юбера на правому фланзі ввела в оману  Блаке-і-Хойєса, змусивши його думати, що це основний удар військ маршала Сюше.  Потім його увагу відвернула атака Паломбіні на Міслату. Втім, іспанці там трималися міцно. Незважаючи на всі зусилля та втрати, італійці не змогли там прорватися і зазнали важких втрат.

На лівому фланзі ж все йшло за планом французького полководця. Основна атакуюча колона військ маршала Сюше досягла тилу лівого флангу війська Хоакіна Блаке-і-Хойєса майже без опору.

Коли дивізія Аріспа, з якою перебували гусари 4 полку, наблизилася до села Альдая, французький командир побачив іспанський кавалерійський резерв. Єдиний ескадрон 4 гусарського полку під командуванням бригадного генерала Андре Жозефа Буссара відразу напав на іспанську кінноту, що чисельно сильно перевершувала його власні сили. Жменька французьких вершників була знищена, а сам генерал Буссар отримав майже смертельне поранення і був кинутий помирати серед інших полеглих французьких кавалеристів.

Всюдисущі мародери, що нишпорили на полі побойовища, вирішили, що генерал мертвий та забрали його оздобну шаблю та зняли з доломана коштовний знак Ордена Почесного легіону…

Втім, Андре Жозеф Буссар дивом вижив і продовжив після лікування службу у якості вже дивізійного генерала.

Незабаром підійшла основна частина французької кавалерії під командуванням бригадного генерала Жака Антуана Адріана Делора та розбила іспанські частини, відтіснивши їх за річку Хукар та позбавивши Блаке-і-Хойєса такої необхідної йому кавалерійської підтримки. Генерал-лейтенант дон Ніколас де Маї-і-Ромо, який командував лівим флангом, зрозумів, що його війська ризикують опинитися у повному оточенні.

Він наказав негайно відступити, і дивізії Хосе Обіспо та Педро Вільякампа, а також бригада Крейґа втікли на південь.

Блаке-і-Хойєс наказав Лардісабалю та Зайсу-і-Чакон відійти до стін Валенсії. Загони ветеранських дивізій виконали наказ, але було пізно. Вони опинилися у пастці, оскільки маршалу вдалося взяти Валенсію у повне оточення.

З населенням у 100000 цивільних, відсутністю продовольства та старими захисними спорудами Валенсія була не в змозі витримати облогу переважаючих сил “Армії Араґону” з потужною артилерією та вишколеним особовим складом.

Тим не менше, у ніч проти 28 грудня 1811 р.  Блаке-і-Хойєс  спробував здійснити прорив. Спроба провалилася, французькі та союзні їм війська почали громити учасників вилазки, ті понесли втрати забитими, пораненими та взятими до полону. Лише близька 500 вояків іспанського гарнізону Валенсії  змогли втікти з  приреченої фортеці.

1 січня 1812 р. інженерні підрозділи армії маршала Сюше швидко викопали перші облогові траншеї, а штурмові підрозділи піхоти захопили декілька фортів довкола Валенсії.

4 січня  артилерія Сюше відкрила вогонь по мурах міста.  Вже після кількох днів щоденних бомбардувань  генерал Хоакін Блаке-і-Хойєс капітулював та 9 січня передав Валенсію французам.

Іспанська армія покинула Валенсію під барабанний бій  10 січня 1812 р. і склала зброю. Французькі, польські, італійські та неаполітанські війська  стояли на узбіччях дороги за містом у парадних одностроях і віддавали переможеним знаки  військові почесті, взявши мушкети на команду «Зброєю – честь!» (фр. Prezentez – arme!».

Після виходу переможених іспанців до міста спочатку увійшли елітні роти з дивізії Луї Бенуа Робера, призначеного маршалом Сюше комендантом Валенсії. Гренадери та вольтижери взяли під варту більшість важливих пунктів міста.

Маршал Сюше урочисто вступив до міста на чолі обмундированих у парадні однострої військ 14 січня 1812 р.

В’їзд маршала Сюше до переможеної Валенсії

Втрати французької “Армії Араґону” склали  близько 2000 убитими та пораненими.

У полон на чолі з генералом Хоакіном Блаке-і-Хойєсом здалися більше 18219 чоловік, в тому числі 23 генерали і 898 офіцерів. Для конвоювання  такої великої кількості полонених до Франції знадобилася ціла піхотна бригада. 

Переможцям у якості трофеїв в іспанців 22 прапори, 42000 рушниць, 393 гармати і близько 2000  верхових та тяглових коней. Крім того, 4011 іспанських солдат та офіцерів загинули у боях або від хвороб.

Честь доставити валенсійські трофеї до Парижа, перед очі імператора Наполеона, була виявлена до підполковника уланів Легіона Вісли Станіслава Кліцького. Останній за наказом маршала Сюше наприкінці січня 1812 р. привіз до столиці імперії прапори, захоплені у Валенсії та ключі від міста. За мужність Кліцький отримав звання полковника та донацію у 2000 золотих франків щорічно.

Мешканці Валенсії згодом звинувачували дона Хоакіна у тому, що він Блаке-і-Хойєс «практично не чинив опір французам під час облоги», хоча це, звісно ж, було марним обвинуваченням.

Блаке-і-Хойєс  потрапив у полон, був вивезений до Франції, де  його тримали у в’язниці у Венсенському замку під Парижем до 1814 р.

Сюше наклав на місто, що здалося, контрибуцію в розмірі 53 мільйони франків.

Захоплений такою блискучою перемогою, Наполеон пожалував  Сюше титул герцога де Альбуфера, за назвою лагуни Альбуфера, розташованої поблизу Валенсії, де відбувалася церемонія капітуляції.  

Це сталося 24 січня 1812 р.

Медаль, присвячена маршалу Сюше з переліком здобутих ним перемог: Ле Вар, Мінчо (Італія); Заальфельд, Пултуск (Пруссія);

Марія, Бельчіте, Марґалеф, Саґунто, Орбаль, Леріда, Мекіненца, Тортоса, Тарраґона, Валенсія, Пеньїскола (Іспанія)

Втім, як вже показав досвід надважкої боротьби на Піренейському півострові, розслаблятися французьким командувачам та військам було зарано.

Попри неймовірний успіх із здобуттям потужної фортеці Валенсія, треба було враховувати здатність іспанців зібратися для продовження боротьби навіть після важких поразок. Вся кавалерія армії Блаке-і-Хойєса, а також частина військ з дивізій Обіспо, Вільякампа та Крейґа змогли втікти. Десь на півочі провінції знову збиралися загони ґерильєрос.

На хвилі успіху на рубежі січня-лютого 1812 р. маршал Луї Ґабріель Сюше, герцог де Альбуфера продовжував просуватися на південь провінції Валенсія, захопивши порт Денія.

Міська брама Валенсії з баштами-близнюками Торрес де Куарт (ісп., вал. Torres de Quart), історичний та сучасний вигляд

ПРИМХЛИВА ФОРТУНА. СІЧЕНЬ ПІД ВАЛЕНСІЄЮ: ПОРАЗКИ ТА ПЕРЕМОГИ

Однак імператорові Наполеону потрібні були війська, які перекидалися на Східно-Європейський ТБД, для відсічі ймовірного  вторгнення військ Олександра І «Чудового» до Герцогства Варшавського. Досвідчених військ бракувало, і Наполеон змушений був  перекидати війська з Іспанії. Через брак військ стрімкість та масованість наступу після Валенсійського успіху уповільнилися, а на деяких ділянках війська стали на зимові квартри.

Крім того, маршал Сюше захворів на лихоманку, що в Іспанії було звичною справою і кілька тижнів не міг командувати своїми військами. Це дозволило «старшому по команді»  зі валенсійських втікачів, генерал-лейтенанту дону Ніколасу де Маї-і-Ромо на основі врятованих від полони й загибелі підрозділів  «Армії Мурсії» відновити залишки армії Блаке-і-Хойєса.

Поки маршал Луї Ґабріель Сюше лікувався від лихоманки, підлеглі йому французькі та італійські війска намагалися розвинути успіх після захоплення Валенсії. Щось їм вдавалося, а щось ні.

НЕВДАЧА МОНБРЕНА ПІД АЛІКАНТЕ

Невдачею завершилася спроба захопити м. Аліканте на узбережжі, у 169 км від Валенсії. До міста підійшли направлені маршалом Мармоном три дивізії,  до 10000 військ, під командуванням дивізійного генерала Луї-Пьєра де Монбрена.

Підійшовши до Аліканте 16 січня 1812 р,  Монбрен розмістив свою артилерію  в районі Лос-Анхелес у напррямку укріплень міста, у першу чергу на фортецю Кастільйо де Санта-Барбара.

План Аліканте початку ХІХ ст.

Губернатор де ла Крус наказав розмістити всі гармати в замку Сан-Барбара і на бастіонах. Почався обстріл міста. Іспанці відповідали вогнем на вогонь. Тривала жорстока артилерійська дуель. Французька артилерія перенесла вогонь на місто, з’явилися перші жертви сеед мирних мешканців та  руйнування в місті. 

Дивізійний генерал Луї-Пьєр де Монбрен. Гравюра нідерландського майстра Філіпуса Велійна

А коли іспанська артилерія з передмістя  «Ерміта-де-Санта-Крус», влучила прямо у пороховий склад французького облогового парку, спричинивши величезний вибух, у результаті якого загинуло кілька солдат, місія Монбрена стала неможливою.  Його війська, на додачу до всіх неприємностей,  втратили велику частину боєприпасів та пороху. Монбрену нічим було вести облогу.

КАТАЛОНСЬКА ЛЮТЬ

Далеко на півночі від Валенсії, на узбережжі Каталонії, яка наче вже була підкорена, іспанський  генерал Хоакін Ібаньєс Куевас-і-де-Валонґа, барон де Еролес, влаштував засідку французьким військам  на узбережжі, на південний захід від Тарраґони, в містечку під назвою Коль де Балаґуер, біля перевалу через Піренеї.

Гравюра початку ХІХ ст., що зображує перевал Коль де Балаґуер в Каталонії

18 січня 1812 р. 4000 іспанських та каталонських вояків, залишки регулярної Каталонської армії та ґерильяси, у тому числі 250 кавалеристів при двох гарматах, заскочили зненацька дислокований у Коль де Балаґуер один батальйон 121 лінійного піхотного полку та півескдрони драгун.

Генерал Хоакін Ібаньєс Куевас-і-де-Валонґа, барон де Еролес.

Партизанська армія барона Еролеса в Каталонії називалася Ejercitos de la Fe — «воїнство віри».

У якості відмітних знаків члени деяких загонів нашивали на себе хрест, сприймаючи себе як хрестоносців.

У  сприйнятті багатьох учасників руху він фігурував як  cruzada ― хрестовий похід.

З приблизно 850 французьких вояків лише губернатор фортеці Тортоса, бригадний генерал Жак Матюрен Лафосс і 22 драгуни уникнули цієї пастки. Решта були вбиті, поранені, потрапили до полону.

Але Фортуна, особливо в Іспанії,  має мінливу вдачу.

ІМПЕРІЯ НАНОСИТЬ УДАР У ВІДПОВІДЬ

Військовий губернатор Барселони та Нижньої Каталонії, дивізійний генерал Даві-Моріс-Жозеф Мат’є де Сен-Моріс де ля Редорт помстився Хоакіну Ібаньєсу Куевас-і-де-Валонґа, барону де Еролес менше ніж за тиждень.  

Іспанський полководець  на куражі від перемоги 24 січня 1812 р., у густому тумані біля містечка  Альтафулья (напівдороги між Барселоною та Тарраґоною)  силами близько 4000 піхоти, 250 кавалеристів при двох польових гарматах,  вирішив розбити французькі війська. Він вважав, що йому протистоїть… лише один батальйон ворога. 

Насправді ж генерал Мат’є де Сен-Моріс де ля Редорт диспонував зведеною дивізією у складі не менш як 8000 солдат і офіцерів. Це були  три батальйони французького 3 полку легкої піхоти, по одному батальйону з французьких 18 легкого, 23 і 115 лінійних піхотних полків, німецькі піхотинці – два батальйони піхотного полку герцогства Нассау і дві роти профранцузських каталонських волонтерів.

Дивізійний генерал Даві-Моріс-Жозеф Мат’є де Сен-Моріс де ля Редорт

Французи та їх союзники нанесли іспансько-каталонським військам страхітливий стрімкий удар зімкнених колон піхоти. Втративши всього кілька людей, французи розгромили сили Еролеса.  

Іспанці втратили 2000 людей, близько половини своїх сил забитими, пораненими та захопленими в полон, а обидві гармати загону Еролеса стали французькими трофеями. Сам дон Еролес та частина кавалеристів змогли врятуватися. Відступ, вірніше панічну втечу, іспанців французький учасник бою змалював як «un sauve-qui-peut général» – «рятуйся, хто як може».

ПРОБИВ ЧАС ПЕНЬЇСКОЛИ

У наступі на місто-фортецю Пеньїскола фортуна сприяла французьким імператорським військам. 20 січня 1812 р. італійський дивізійний генерал Філліпе ді Северолі взяв в облогу  фортецю Пеньїскола на узбережжі, зайняту військом чисельністю 3000 при шісти гарматах під командуванням генерал-бригадира Педро Гарсія Новарро.

Плани облоги Пеньїсколи 1812 р. та сучасний вигляд фортеці

Цей порт розташовувався між Валенсією і Тарраґоною. Він був відомий як «Маленький Гібралтар», його з’єднував з берегом лише вузький перешийок, а старовинна фортеця, збудована колись рицарями-тамплієрами, розміщувалася на півострівці, на височенній скелі, тому здавалася практично неприступною.

Портрет генерала Філліпе ді Северолі, та його ім’я, викарбуване на стінах Тріумфальної арки в Парижі

Війська ді Северолі являли  певний імперський всеєвропейський інтернаціонал:

Два батальйони французького 114 лінійного полку полковника Жана-П’єра Арбо; два батальйони італійського 1 лінійного полку; 1 батальйон польського 2 полку Легіону Вісли; французький 4 bis батальйон артилерійського обозу; італійський 4 батальйон артилерійського обозу; 2 італійський батальйон саперів та одна рота 7 італійського саперного батальйону. Арилерія Северолі складалася з шести 8-фунтових гармат системи Ґрібоваля 8 та 10 рот 1 полку пішої артилерії.

Французька 24-фунтова гаубиця системи Ґрібоваля

Цих сил явно було недостатньо для швидкого оволодіння укріпленнями Пеньїсколи. Втім, італійський генерал імперії віддав наказ копати облогові параллі в скельному ґрунті. Облоговими роботами та артилерією керував дивізійний генерал Сільвен-Шарль Вале, один з кращих командирів артилерії Франції, начальник артилерії всієї “Армії Араґону”, який до того відзначився при облозі Валенсії.

З моря облогу підтримували чотири французьких канонірські човни, озброєні кожен двома 8-фунтовими польовими гарматами.

28 січня 1812 р. розпочався обстріл артилерією укріплень Пеньїсколи, який тривав вісім годин.

Артилеристи французької пішої артилерії

Протягом наступних днів інженери під командуванням шефа батальону інженерів Планьйоля облаштували облогові паралелі, охопивши увесь замок.

Особливо потужний обстріл, яким командував полковник артилерії Раффрон,  вівся по фортеці в ніч проти 31 січня, було пробито проломи для рішучого штурму. Сили були нерівні, гарнізон та місцеві мешканці несли втрати від бомбардування фортеці та міста. Генерал Новарро не мав великого вибору…

Однострій та захисний шолом французького сапера інженерних військ

Шляхом передачі депеш, доставлених морем, сторони вступили в перемовини про капітуляцію. Маршал Сюше та генерал-бригадир Новарро дійшли домовленості про здачу Пеньїсколи.

2 лютого 1812 р. парламентер, штабний лейтенант Прюнель, доставив текст капітуляції на підписання командиром гарнізону. Через три години фортеця капітулювала. 

Проте частина британських та іспанських істориків прямо кажуть про те, що командувач гарнізону фортеці Педро Ґарсія Новарро був «афрансезадо», прихильником французів і тому швидко домовився з дивізійним генералом Філіпо ді Северолі, здавши йому фортецю на капітуляцію 2 лютого 1812 р.  Власне, це скоріше за все правда, бо за умовами капітуляції гарнізону чисельністю 1000 вояків було дозволено вільний вихід з фортеці, після чого і Педро Ґарсія Новарро і більшість його військ перейшли на службу «королю Хосе» – Жозефу Бонапарту.  

У Пеньїсколі французам дісталися магазини з припасами та продовольством та 74 гармати.

Втрати військ Філіпо ді Северолі склади 60 чоловік вбитими та пораненими. Серед поранених був капітан інженерів Менар.

4 лютого імператорські війська увійшли до міста. За генералом Філліпе ді Северолі слідовав начальник штабу дивізії аджюдан-командан Монтебруно; командири артилерії Раффрон, італійці шеф батальйону Аві та капітан Тантезіо.

Далі увійшли піхотні, інженерно-саперні та артилерійські підрозділи переможців. Над фортецею було піднято триколор Імперії.

ЗИМОВА КАСТІЛІЯ-ЛА-МАНЧА. СТАЛЕВА ЗАМЕТІЛЬ ДЛЯ МОРІЛЬЙО ТА “ЕЛЬ ЕМПЕСІНАДО”

Поки маршал Сюше на півдні та південому сході Піренейського півострова, у Валенсії та Каталонії, дав ґрунтовні надії на французький успіх, війна в інших частинах палаючої війною країни не вщухала.

Південніше від центру країни, у Кастилії-Ла-Манчі, 16 січня 1812 р.  дійшло до зіткнення між військами французькою “Армії Португалії” маршала Оґюста Фредеріка Луї В’єсс де Мармона, герцога Раґузського та військами керівника великого кастильсько-ла-манчського угрупованням ґерильясів – дона Пабло Морільйо-і-Морільйо.

Генерал дон Пабло Морільйо-і-Морільйо.

Це був військовий командир та державний діяч фантастичної долі. Кадровий військовий морський піхотинець королівського іспанського флоту, Морильйо «познайомився заочно та на відстані» з капітаном Бонапартом ще 1793 р. під Тулоном, де той вів обстріл з гармат міста та порту та ходив в атаки на баґнети на редут Еґійєт, а Морільйо перебував на борту іспанського військового корабля британсько-іспанської ескадри.  Вона тоді намагалася деблокувати порт, взятий в облогу французькою революційною армію. А для 24-літнього капітана артилерії Бонапарта Тулон став зоряним часом…

Згодом Морільйо, за незбагненним поворотом долі, воював вже проти вчорашніх союзників британців разом із французами ще з 1797 р., а 1805 р. спільно  із союзним іспанському французьким флотом розділив гіркоту поразки під Трафальґаром і перебував кілька років в британському полоні.

Піренейська війна знову перемінила долю Морільйо, і від 1810 р. він, на цей раз вже разом із вояками туманного Альбіону воював проти французів, очоливши одне із великих повстанських угруповань у Кастилії-і-Леоні та Ла-Манчі.

Серед інших карколомних поворотів біографії Морільйо, які не стосуються цієї публікації, є війна з 1814 р. у Південній Америці у якості королівського сатрапа і ката 600 південноамериканських борців за незалежність; війна у Венесуелі та Новій Ґранаді та зіткнення із самим Симоном Боліваром, участь у Карлістських війнах в Іспанії і, нарешті, останній прихисток у колись ненависній йому Франції…Але це вже інша історія.

Станом на початок зими 1812 р. велике з’єднання ґерильї під орудою дона Пабло Морільйо-і-Морільйо оперувало на заході Кастилії, взаємодіючи з британцями генерал-лейтенанта  Роуленда Гілла – 1-го віконта Гілл, 1-го барона Альмарацського і Гаукстоунського. Свій чин генерал-лейтенанта Гілл отримав щойно, 1 січня 1812 р.

Драгунський полковник. Малюнок Карла Верне до регламенту Бардена 1812 р.

Французький драгун в Іспанії. Живопис видатного французького баталіста Жана-Батіста Едуара Детайя

Завданням Гілла було обороняти кордон між Іспанією та Португалією, тримаючи зв’язок з основними силами Веллінґтона. Не повідомивши своїх іспанських союзників, війська Гілла  на початку січня 1812 р. знялися з позицій і рушили в напрямку на Меріду в  Естремадурі.

Таким чином, загони Морільйо на власну ініціативу без британської підтримки вирішили нанести удар по французьких гарнізонах в Кастилії-Ла-Манчі.  Морільйо мав від 2000 до 5500 вояків піхоти та 500 кавалеристів при п’яти гарматах.

Маючи уявлення про слабкість французьких сил у цьому регіоні, у провінції Сьюдад-Реаль, ґерильяси Морільйо швидко подолали район Ла Серена у напрямку Ла-Манчі та оточили місто Альмаґро.

Судячи з усього, Морійльйо та його розвідники помилялися… Дійсно, гарнізон Альмаґро обороняв невеликий загін французьких військ, але у відповідь на появу партідо ґерильясів французи відкрили шалений рушничний вогонь, нанесли повстанцям важкі втрати.

А головне – про напад на місто стало відомо французькій кавалерійській частині, що пересувалася дорогою від Сьюдад-Реаль до Бадахоса. Це були ескадрони 4 драгунської дивізії “Армії Португалії” під командуванням дивізійного генерала Анн Франсуа Шарля Трейяра, досвідченого воєначальника кавалерії – всього до 400 вершників при двох гарматах кінної артилерії.  

Мініатюрний портрет Анна Шарля Трейяра

Слід сказати, що середня кавалерія, драгуни, була, так би мовити «робочою конячкою» французьких полководців в Іспанії. З початком Іспанської війни, яку імператор Наполеон первісно розглядав як другорядну, він послав на Піренеї більшу частину драгунських полків. Їм довелося працювати за всіх: і атакувати як важка кавалерія, і нести патрульну службу як легка кавалерія, і діяти  як жандармерія; переслідувати ґерільясів у лісах та горах. Драгуни гідно проходили тяжку епопею війни в Іспанії, мали великий бойовий досвід і тому зіткнення з ними нічого доброго партизанам Морільйо не віщувало.

Французька драгунська каска з кінським хвостом з колекції Бертрана Мальво (Бельгія)

Досвідчені кавалеристи нерідко наводили жах на іспанців, особливо на герильясів. Драгуни французьких армій в Іспанії отримали від іспанців прізвисько «Cabezas d’oro» – «Золоті шоломи» через латунні каски, що складали захисні головні убори драгунських полків.  

Особливого загрозливого шарму кавалеристам  додавало те, що в Іспанії французькі драгуни призвичаїлися носити масово бороди, які зазвичай носили лише сапер-драгуни, а замість парадних кюлотів та похідних штанів почали носити широченні «майже шаровари», виготовлені з реквізованого в селян або здобутого в ченців-капуцинів “Ордену менших братів капуцинів” (лат. Ordo Fratrum Minorum Capuccinorum), іспанського брунатного  сукна. Частина вояків, не маючи можливості дістати сукно регламентованого зеленого кольору, шили мундири з того ж самого іспанського брунатного сукна.

Французький спішений драгун в Іспанії. Малюнок Олексія Павлика

Прямо з нічного форсованого маршу 16 січня 1812 р. драгуни нанесли загонам Морільйо таранний удар. Стрімкою атакою французькі кавалеристи розгромили герильясів дона Пабло, розпорошили їх і безжально рубали палашами.

Після жахливих втрат, загубивши всі гармати, загін Морільйо, переслідуваний драгунами Трейяра,  втікав у напрямку у північно-західному напрямку… Частина герильясів частково розбіглася просторами кількох провінцій. Згодом загони Морільйо зібралися аж на території Португалії.

Драгунив Іспанії. “Зачистка” іспансткого селища-пуебло від ґерильясів

 Початок лютого у тому ж регіоні Кастилія-Ла-Манча теж не приніс переможного оптимізму іспанським повстанчим силам.

6-7 лютого 1812 р. французькі війська завдали важкої поразки загонам знаменитого ватажка ґерильї дона Хуана Мартіна Діаса на прізвисько «Ель Емпесінадо» (ісп. El Empecinado, «Упертюх») на терені між м. Сіґуенса (ісп. Sigüenza) у Ґвадалахарі та Ель-Реболлар.

Отримавши відомості про концентрацію військ «Ель Емпесінадо», французькі, союзні та іспанські «хосефінські» війська короля Жозефа Бонапарта під командуванням генерала Ніколя Філіпа Ґі (фр. Nicolas Philippe Guye) виступили з Ґвадалахари.

Знаментитий ватажок ґерильї Хуан Мартін Діас на прізвисько «Ель Емпесінадо”

Загалом проти угруповання ватажка герильї рухалися 3000 піхотинців і близько 700 кавалеристів. Кавалерія складалася з драгунів, королівської кінної гвардії Жозефа Бонапарта та вестфальських шеволежерів. Їм асистували віддані «королю Хосе І» іспанські стрільці Ґвадалахари (ісп. сazadores), якими командував  Ніколас Віллаґарсія.

Як бачимо, французьку армію складали не тільки французи, а й поляки, голландці, німці, італійці і навіть іспанці, які за переконанням чи обставинами перебували під орудою «Хосе I», Жозефа Бонапарта.

Серед французьких воєначальників у цьому зіткненні взяв участь був начальник штабу маршала Журдана бригадний генерал Жозеф-Леопольд-Сіґісбер Гюго, батько славетного письменника Віктора Гюго, який вже до того кілька років ганявся за «Ель Емпесінадо»…

Портрет генерала Гюго-старшого, батька славетного письменника Віктора Гюго, пензля Жюлі Дювідаль де Монферьє

Війська «Упертюха» складали «Тіральєри Сіґуенци»(ісп. “Tiradorez de Sigüenza), волонтери  Ґвадалахари та волонтери Мадрида. Кожен полк нараховув приблизно 500 військових, загалом до 1500 вояків піхоти різного ступня досвіду й вишколу.

Кавалерія «Ель Емресінадо» складалася з трьох ескадронів, не більше 300 вершників, бо перед цим її сильно потріпали французькі кінні роз’їзди та патрулі.   «Упертюх» втратив у цих сутичках  третину своєї кінноти.  Загалом, іспанський команданте мав до 2000 вояків.

Увесь час до лютого 1812 р. тактика бригадира Хуана Мартіна «Ель Еспесінадо» завжди була партизанською. Вона полягала у раптових жорстоких й безжальних  атаках на невеликі підрозділи військ або обози, заскоченні  ворога зненацька, миттєвих ударів, нанесенню противнику максимальних втрат  та стрімкого відступу до заздалегідь обумовлених місць збору.

Однак у битві при Ель-Реболларі «El Empecinado» раптово вирішив протиставити ворогу розгорнутий стрій у дві лінії, вишикувавши свої повстанчі лави на кшталт  справжньої регулярної  армії, приблизно 700-800 метрів по фронту.

Кавалерія військ “короля Хосе І” – Жозефа Бонапарта в мундирах французького стилю. Малюнок Діонісіо Альварес Куето

 Близько одинадцятої години ранку 7 лютого 1812 р. іспанці  побачили, що проти них розгортається французька піхота. Про французьку кавалерію ґерильяси не мали відомостей до її появи на полі бою.

 Повстанча піхота з відстані кількох десятків метрів відкрила рушничний вогонь по зімкнених формаціях французької, польської, франко-іспанської та німецької інфантерії на правому фланзі.

 Імператорські війська витримали вогонь, дали кілька залпів у відповідь, а справу цього  дня вирішила кавалерія, що здійснила блискучий обхідний маневр. 

 Французька та союзна кавалерія обійшла поле бою через Ель-Прадо через Навасуелу в напрямку на  Ла-Тобілья, що  залишилося поза  полем зору іспанців.

Портрет дивізійного генерала Ніколя Філіпа Ґі у мундирі іспанського “хосефінського” війська

700 кавалеристів з’явилися як сніг на голову ґерильясів на полі битви при  Ель-Реболларі з лівого флангу і з маршу нанесли піхоті «Ель Емпесінадо» нищівний удар. Піхота не встигла ані згорнутися в каре, ані збитися в купу, ані зробити принаймні кілька пострілів по кінноті противника.

Розгром був повним. Сам «Упертюх» врятувався дивом, кинувшись верхи зі скелі Енарес. Падіння було пом’якшене сніговими заметами. Ватажок герильї тікав через містечка Монтуеґа, Альмахуес та Аркос-де-Халон.

Втративши пару десятків забитими та пораненими, імператорські війська нанесли важкі втрати загонам ґерильї: ті втратили кілька десятків бійців забитими та пораненими. До полону потрапили  1200 повстанців.

Згодом іспанці звинувачували у поразці військ «Упертюха» 7 лютого 1812 р. зрадника, одного з польових командирів дона Сатурніна Абуїно на прізвисько «Ель Манко», який нібито вказав ворогам шлях до обходу поля битви при Ель-Реболларі.

Драгуни “Армії Іспанії”. Фрагмент картини Жана-Батіста Едуара Детайя “Повернення драгунів “Армії Іспанії”. 1813 р.”

ВИБУХ У МАЙЖЕ ЗАМИРЕНОМУ АРАҐОНІ

Деякі події створювали у французького командування ілюзії про практичне замирення певних територій та провінцій.  Особливо спокійним вважали Араґон.

Після запеклої оборони столиці Араґону Сарагоссі в 1808-1809 рр. і здачі на капітуляцію, місто здавалося повністю включеним до орбіти наполеонівської імперії. Сараґосса фактично стала одним із центрів наполеонівської Іспанії, була місцем постійних свят, «боїв биків», розкішних ілюмінацій.

 Святкувалися широко і з розмахом перемоги наполеонівської армії при взяті самої Сараґосси, при Леріді та Мекіненсі 1810 р., взяття Тортоси та Тарраґони 1811 р., капітуляція Валенсії у січні 1812 р. тощо.

 Але це були лишень ілюзії. Араґонські маси простолюду та й частина привелейованих класів як ненавиділи окупантів, так і лишалися при своїй думці, готували зброю, гострили ножі й не збиралися ставати «добропорядними громадянами імперії та союзного їм Іспанського королівства доброго короля Хосе»…

22 січня 1812 р. – “чорний день” в історії французької жандармерії

22 січня 1812 р. біля містечка Салас (ісп., араг. Salas) у провінції Уеска (Араґон) стався знаменитий нерівний бій між загоном французьких піших жандармів та улан-жандармів Армії Іспанії (формування французької кавалерії, що виконувало на Піренеях жандармсько-каральні функції протипартизанської боротби) та загонами ґерильї..

Цього дня комендант міста Барбастро за 120 км від Сарагоссі, командир 12 ескадрону жандармерії д’Альмон направив для постачання французьких військ у м. Навалі стадо зі 120 биків.  Охорону стада худоби було доручена 54 жандармам на чолі зі су-лейтенантом Едме-Туссеном Пеллетьє. У складі загону були 39 піших жандармів, 1 барабанщик та 13 кінних жандарм-уланів під командуванням бригадира (жандармський унтер-офіцерський чин, аналог вахмістра кавалерії) Андре Сьобера. Загальне число загону з офіцерами склало 57 чоловік.

Різноманітні зображення французької кінної та пішої жандармерії в Іспанії

Дорогу французам було перегороджено поблизу с. Салас (нині м. Салас-Альтас) загоном з 200 іспанських кінних ґерильясів команданте Ель Малькарадо (ісп. Ель Malcarado) – одного з поплічників знаменитого командира герильї, бригадира піхоти Наварри дона Франсіско Еспос-і-Міні, партідо якого оперували не тільки у Наваррі, але і в Араґоні.

Кінні жандарми-улани відразу атакували ворога піками, а піхотинці, відстрілявши всі набої, кинулися в багнети. Через кілька хвилин запеклого бою іспанці почали тікати, але в цей момент з боку ущелини Салінас наспіли близько 300 піших ґерільясів з загонів «полковника» Хуана Міґеля Сараси  та Мануеля Алеґре на прізвисько «Ель Кантареро» (ісп. El Cantarero, «Співак), які напали на французів з флангу та тилу.

Су-лейтенант Пеллетьє наказав контратакувати ворога, але сили противників було неспівставні. У нерівному бою весь французький загін був знищений, врятуватися вдалося лише бригадиру Сьоберу та улан-жандарму  Мішелю Мендерфельду.

У бою при Саласі 42 жандарми було забито, а 14 тяжко поранених захоплено в полон. У тому числі в полон потрапив су-лейтенанта Пеллетье, який одержав кулю в шию і шабельний удар у голову. Втрати іспанців становили близько 100 повстанців.

ЛЮТИЙ ЛЮТИЙ 1812 РОКУ. МАЛЕНЬКА КРАПКА НА ГРАНДІОЗНІЙ МАПІ БОЙОВИХ ДІЙ

Кінець січня – лютий 1812 р. на Піренейському півострові обіцяв бути грізним. Партідо партизан-герильясів Ла Мусіки протягом року від січня 1811  до лютого 1812 р. кидало хвилями війни як маркітантський човен…

Різні іспанські командувачі, від ґрандів до жорстоких командирів ґерильї з простолюду, а також британські командири давали притулок загонові досвідчених партизан, використовуючи їх як розвідників та провідників, що непогано орієнтувалися на місцевості та у хитросплетіннях  й суперечностях розбурханої війною Іспанії.

Відтворення порцелянової плакетки p червоно. іспанською розетки на головні убори, – символи ґерильї,  

та її “кінцевий бенефіціар” на полотні Франсіско Ґойя-і-Лусієнтеса – король Фердананд VII

«Команданте» Пабло Ескобару на прізвисько «Ла Мусіка» та його підлеглим дивом пощастило видряпатися з підкореної французами Каталонії. Партідо “Ла Мусіки”  повоювало наприкінці 1811 р. на півдні провінції Валенсія. Ґерильяси  видерлися не без втрат із Саґунто, опинилися разом із іншими строкатими підрозділами генерала Хоакіна Блаке-і-Хойєса у гарнізоні Валенсії і, нарешті, дивом врятувалися при капітуляції міста, опинившися серед тих п’яти сотень щасливців, що накивали п’ятами.

Чужі для них гористі простори на терені провінції Валенсія стали для них прихистком. Ґерильяси Ескобара, яким було не звикати о подібних поневірянь, змогли прибитися до забутого Богом та людьми містечка  Чаркос (ісп., валенс. Charcos, – ставки, калюжі) біля Кастельйон-де-ла-Плана, біля узбережжя Коста-дель-Ассар.

Воюючи в Каталонії, партизани з півночі та центру Піренейського півострова, кастильці Ла Мусіки навчилися розуміти каталонську мову, а валенсійці базікали майже так само, хоча й твердили, що «кастильці чи каталонці це одне, а валенсійці – це щось інше».

Знайшовши спільну мову з місцевими, “команданте” зайнявся звичними для ґерильясів справами: проводив реквізиції майна в запідозрених у співпраці з французами «афрансезадос» і «хосефінос»,  “іменем їх католицької величності Фернандо VII”  розстрілював тих,  кого він та його валенсійські колеги підозрювали в “ухилянні від захисту Короля і Вітчизни”, а також здійснював набіги на тилові комунікації та обози Армії Араґону маршала Сюше. Відомо, що Ла Мусіка шукав можливості «помститися зрадникам» – гарнізону Пеньїсколи, що перейшов на службу «короля Хосе» – Жозефа Бонапарта.

 Алкальд містечка Чаркос, дальній родич Педро Гарсія Новарро Віктор Ніколас Куаксінерос змушений був з родиною тікати.

Збережений партріотичний перев’яз із набійницею “Viva España”

Війська маршала Сюше, який відлежувався в тилу, захворівши на лихоманку, були розкидані на узбережжі захопленої Валенсії і для них болючі удари крихітного загону, у поєднанні з раптовими нападами інших ґерильясів, що оперували на півдні півострова, були болючими й нестерпними.

Тимчасовий допоміжний легіон Армії Араґону ” (фр. “Lègion supplémentaires provisoire de l’Armèe d’Аragon” капітана Ґ.-Ж. Хлопіцкі, який не раз стикався з незнищенними бійцями Ла Мусіки, та інші маршеві підрозділи французької армії, що оводіла нещодавно Валенсією, Денією та Пеньїсколою, отримав наказ:  «…enfin écraser la mouche espagnole embêtante!» – «нарешті розчавити надокучливу іспанську муху!»

Чергова зима у лютому 1812 р. нескінченної війни в Іспанії  віщувала воякам маленького загону французьких вояків легкої піхоти та пари поляків з Вісленского Легіону чергову зустріч з жорстоким та досвідченим противником…

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

Використана література та електронні джерела:

1. «Histoire du Consulat » par A. Thiers – L’heureux et Cie, Editeurs Paris 1865

2. »Mémoires du Maréchal Suchet Duc d’ Albufera, sur les campagnes en Espagne depuis 1808 jusqu’en 1814.” Edition “Livres chez vous”, Paris, 2002;

3. »Napoleon’s commanders. c.1809-1815″ (2) Osprey Publishing, Elite series #083 Text by Philip Haythornrthwaite, Colour plates by Patrice Courcelle;
4. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Харків, 2017;
5. Ronald Frederic Delderfield. “Napoleon’s marshals”, Cooper Square Press, New York, 2002;
6. Charles Oman. A History of the Peninsular War Volume І-III ( Mechanicsburg, Pennsylvania: Stackpole, 1996;
7. Six Georges. Dictionnaire biographique des généraux et amiraux de la Révolution et de l’Empire (1792–1814) — Paris: Librairie Saffroy, 1934;
8. Digby Smith. The Napoleonic Wars Data Book — London: Greenhill, 1998;
9. The Napoleon Series The Polish Victory at Fuengirola 14 October 1810 By Jonathan North, 2017;
10. Marian Kukiel. Dzieje oręża polskiego w epoce napoleońskiej 1795—1815, Poznań, 1912, 2005;
11. Jean Tranié, J. C. Carmigniani “Napoléon. 1807-1814. La campagne d’ Espagne”. Pygmalion/Gérard Watelet, Paris, 1998;
12. Владимир Шиканов. Два сражения Пиренейской войны. М., 2000;
13. Владимир Шиканов В. Созвездие Наполеона. М., 1999;
14. History of the Peninsular War. Vol.IX. Modern Studies of the War in Spain and Portugal, 1808–1814. London, 1999;
15. Pigeard A. La guerre d’Espagne et du Portugal (1810–1814). Tradition-Magazine. Hors serie. № 17;
16. Getting Lost and Finding the Way: the Use, Misuse and Non-use of Maps and Reconnaissance for Route Planning in the Peninsular War (1807 – 1814) By Richard H. P. Smith. The Napoleon Series, 1995-2016;

17. HERMINIO LAFOZ RABAZA. «Actas de la  Junta Superior de Aragón y parte de Castilla (1812)» FUENTES HISTÓRICAS ARAGONESAS, 74;
18. STANISŁAW KIRKOR. LEGIA NADWIŚLAŃSKA 1808 – 1814. OFICYNA POETÓW I MALARZY, Londyn 1981;
19. History of war in the Peninsula and in the south of France from A.D. 1807 to A.D. 1814 by major-general Sir W.F.P. Napier,  K. C. B. New York, 1864; 
20. Belmas, J., Journaux des Sieges Faits ou Soutenus par Les Francais dans la Peninsule 1807-1814, (Didot Freres, 1837);
21. Gómez de Arteche y Moro, J., Guerra de la Independencia, Historia Militar de España de 1808 a 1814 (Madrid 1868–1903;
22. Sarramon, Jean, Ciudad Rodrigo en Poder de los Ingleses, Revista de Historia Militar, Numero 29 
23. Wellington, Field Marshal the Duke of, Dispatches during his various campaigns in India, Denmark, Portugal, Spain, the Low Countries and France from 1789 to 1815, (London 1852);
24. Stanislaw Broeckere. Pamętniki z wojny hiszpańskiej 1808-1814. Armagedon, Gdynia, 2004;
25. “Фаддей Булгарин. Воспоминания об Испании. В типографии Н. Греча.” Санкт-Петербург, 1823 р.;
26. Владимир Шиканов. Французские мемуары о Пиренейской войне 1808-1814 гг. как исторический источник. MILHIST-INFO,  Санкт-Петербург, 2014 р.; 
27. Journal of the Society for Army Historical Research, vol. XIX, p.200, vol. XXXI;
28. Gates, David. The Spanish Ulcer: A History of the Peninsular War — London: Pimlico, 2002;
29. “Щоденник піхотинця Гарріса”. В-во “Пропала грамота”, Київ, 2021;
30. The Adventures of a Soldier of the 95th (Rifles) in the Peninsular & Waterloo Campaigns of the Napoleonic Wars by Edward Costello. Leonaur Ltd. UK, 2005*
31. René Chartrand. “Spanish Guerrilla in the Peninsular War”. Osprey miltary Elite series, UK;