ІСТОРИЧНА ОСНОВА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗАХОДУ «ХМЕЛЬНИЧЧИНА НА ПОЛІССІ. ТРИВОЖНИЙ ТРАВЕНЬ 1651 РОКУ»

КАМПАНІЯ 1651 РОКУ

Новий, 1651 р., застав війська Речі Посполитої та козацької України у тривожному очікуванні подальшого. Реалізація Зборівських угод буксувала, реєстри козацького війська сейм не квапився затверджувати, обидві сторони по-різному трактували належність територій та демаркацію кордонів.

Адже після Зборівської битви 1649 р., коли  було укладено мир з Річчю Посполитою, Богдан  Хмельницький змушений був піти на зменшення території козацької України. Кордон між польським і українським військом, так звана «козацька лінія», проходив по річці Случ, західніше Коростишева, Овруча, Паволочі, Вінниці. Також було зліквідовано частину правобережних полків, у тому числі Зв’ягельський, Овруцький, Любартівський, Миропільський. На іншу, польську, частину поверталися великі землевласники Немиричі, Воронячі, Залеські та інші разом із своїми військовими загонами, які «охороняли панство і приборкували селянську сваволю».

Шляхта намагалася відновити своє володарювання в таких самих формах, як це було до початку Визвольної війни, ніби не було кривавих 1648-1651 рр.

Звичайно, покозачене селянство, яке не хотіло відмовлятися від козацьких вольностей, негативно зустріло такі дії. Найбільш поширеною формою протесту селян в цей час стало переселення. Селяни Левкова (нині Житомирський район), наприклад, покинули свої господарства і переселилися на Лівобережжя, залишивши заселеними лише 47 дворів.

Втім, попри постійні прикордонні інциденти, поки що сторони перебували, що називається, у стані «озброєного спокою».

Ще у січні козацькі полковники, зокрема Іван Богун, полковник Кальницький (Вінницький) видавали охоронні універсали шляхтичам, що весь попередній період, від 1649 р., намагалися повернути собі довоєнні маєтності.

Полковник Іван Богун в обороні Віниці 1651 р. Живопис Анатолія Теленика

«Івань Богун, полковник Войска его королевской] м[илости] Запорозького винницький.

Всемъ вобецъ и кожъдому зособна, кому бы о томъ ведати належало, а меновите паном сотникомъ и атаманом в полку моем будучимъ до ведомости доношу, иж кор[олевска] мі*л[илост] панъ Кришътофъ Криницкий едет за линию з маетностей своей, за которые я вам всем  приказую, абы оному во всемъ веру давъши, добровольне пропущали и негъде не гамовали, под срокгостю войсковою.

Данъ в Калнику, дня 1 геквара 1651.
Вам зичъливый пол[ковннк]
Іванъ Богунъ, полковъникъ Войска его кор[олевской] м[илости] Запорозкого.»

Герб Івана Богуна 

Тим часом у надрах Речі Посполитої «партія війни», непримиренні сили на чолі з Ієремією Вишневецьким, Марціном Калиновським та багатьма іншими магнатами, що не визнавали Зборівського миру,  готувалися «тлумити ребелію».

Кампанія 1651 р. розпочалася у лютому 1651 р. Війська польного  гетьмана Речі Посполитої Марціна Калиновського силами понад 16000 вояків здійснили наступ на гетьманську армію.

Ще у січні кілька московитських розвідників сповістили путивльських воєвод С. Прозоровського та І. Чемоданова: «Писали, де, при них в Чигирин к гетману из Умани города полковник Багун, да з Бряславля полковник Нечай, да с Нежина полковник же Шумейка, что польские, де, и литовские люди наступают на их черкасские городы и их, черкас, теснят. И у гетмана, де, в Чигирине была с полковники и с черкасы рада, а на раде приговорили, что итить им против поляков и литовского гетмана Родивила (Радзівілла).

Основна увага була прикута до Східного Поділля, оскільки ще з лі­та 1650 р. коронне військо під орудою польного гетьмана Марціна Калиновського стояло під Кам’янцем-Подільським і могло будь-коли пе­рейти демаркаційну лінію.

Навпроти, на кордоні меж Козацької держави, визначених Зборівською угодою,  зосереджувався брацлавський полк дуже досвідченого й популярного поміж козаками полковника, вихідця зі шляхти Данила Нечая.

ОБОРОНА БРАЦЛАВЩИНИ ТА ЗАГИБЕЛЬ ПОЛКОВНИКА ДАНИЛА НЕЧАЯ

На початку 1651 р. польська сторона оцінюва­ла чисельність козаків Брацлавського полку та тих з числа покозаченого люду, кого Данило Нечай міг залучити до військових дій, у 30000 вояків.

Якщо це й так, то все одно досвідчених козаків у полку налічувалося значно менше. Кількісні по­казники, як і скрізь, наганяли покозачені вчорашні селя­ни та міщани.

Але не бракувало й шляхти, навіть етнічного поль­ського походження. Окрім Данила Нечая, його сина Данила, брата Івана, лише під час тогочасних сутичок з коронним військом засвітилися сотники Авратинський (Гавратинський), «шляхтич поль­ський і військовий», та Солтан Красносельський

В лютому польний гетьман Марцін Калиновський несподівано вирушив з Кам’янця-Подільського, де стояв обозом, на Брацлавшину.

Очевидно, за наказом гетьмана Богдана Хмельницького ще на початку лютого Данило Нечай, щоби унеможливити раптовий напад коронного війська, висунувс свої війська, захопивши з собою артилерію, до Шаргорода, звідки, за деякими даними, планував рухатися до Бара.

Але в кінцевому ра­хунку 10 лютого 1651 р. Нечай опинився поблизу містечка Красного, де й отабо­рився. Інші козацькі сили були розосереджені по сусідніх містечках – Ворошилівці, Мурафі, Ямполі, Стіні. Полковник не мав наміру на швидку руку провокувати бойові дії, а лише обмежувався заходами оборонного характеру.

Про це свідчить той факт, що, за повідомленнями захоплених поляками «язиків», прийшовши до Красного, полковник брацлавський вдався не до організаційних оборонних заходів, а до бурхливого святкування православної Масниці. Деякі хроністи трагічні події у Красному прямо пов’язували із втратою пильності брацлавськими козаками та пияцтвом.

Літопис Григорія Граб’янки переповідає цю історію так:

Козаки саме святкували м’ясопуст, і Нечай напився… Коли ляхи набрели на загін і почали рубати людей, Нечай скочив, спробував організувати опір ворогу, але був поранений в плече, одійшов у замок і там помер. Три дні тримало фортецю військо козацьке і таки відступило, а ляхи сплюндрували її вогнем і мечем. Це було перше нещастя козаків, зумовлене пиятикою».

Тим часом коронне військо збиралося під Станіславчиком, куди зі­ йшлися зі своїми підрозділами М. Калиновський та брацлавський хорун­жий Ян Дзік.

Загальна чисельність коронного війська коливалася в межах 12000 воя­ків.

Похід козаків на малюнку Сергія Якутовича

Довідавшись від язиків про гуляння в Красному, польний гетьман Марцін Калиновський за­планував здійснити несподіваний напад на Ворошилівку, яка прикривала Красне з північного заходу, а потім рухатися на Данила Нечая.

Про королівське розпорядження йти війною на Східне Поділля поки що нічого не відомо. На той час коронне військо ще не було зібране, тож починати повномасштабні військові дії Яну Казимиру не випадало.

Проте існує вмотивоване припущення, що вдатися до походу польного гетьмана підштовхувало не­легке становище війська, яке відчувало голод, бо Данило Нечай умілими діями у січні 1651 р. позбавив можливості мати достатньо харчів та фуражу для коней.

9 лютого 1651 р. під Ворошилівку відбуло військо під командою брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського.

До складу контингенту увійшли підрозділи Кшиштофа Корицького, командира надвірного вій­ська князя Домініка Заславського, Черкаського та Синицького старости Міколая Киселя (брата воєводи Київського та сенатора Речі Посполитої Адама Киселя), Улянівського старости Яна П’ясочинського.

Кінний роз’їзд. Картина Владіслава Шернера (1836-1915)

Козацький сотник Браїлівської сотні Брацлавського полку Роман Шпаченко, який керував місцевим гарнізоном, на жаль, дав себе заскочи­ти зненацька, внаслідок чого містечко капітулювало, і «мало хто з коза­ків з сотником… втік».

Та найгірше, що втікачі подалися не до Красного, щоб попередити Данила Нечая, а до Мурафи.

Натяк на цей негідний вчинок сотника знаходимо в народній пісні «Ой з-за гори високої», в якій розповідається: на сподівання ДанилаНечая, шо Роман Шпаченко вчасно попередить його про загрозу, той відповів:

«А я тебе, мій Нечаю,

Не убезпечаю:

Держи собі шабелечку

Та під опанчею».

Така негідна поведінка Шпаченка та недалекоглядність Нечая кошту­вали дуже дорого. Посеред ночі з 9 проти 10 лютого 1651 р., попри сильний мороз,  ко­ронне військо, яке складалося з трьох «козацьких» хоругов (панцерних) непомітно підійшло до Красного. Сторожафатально прийняла передові польські підрозділи – хоругви Кшиштофа Корицького та Улянівського старости Яна Пісочинського за сотню Романа Шпаченка.

Панцерні вершники, зім’явши сторожу й виваливши брами, увірвалися до містечка. Зав’язався кривавий бій, який вмить протверезив по-святковому нала­штованих козаків та міщан.

Польські панцерні на малюнку Анатолія Теленика

Оборонці Красного, билися відчайдушно, вуличні сутички нівелювали переваги поль­ської кінноти, і хто знає, чим би все закінчилося, якби не підійшло сві­же підкріплення — кінна хоругва коронного писаря Адама Казановського. Це вирішило справу.

Козаки не витримали атаки, полковника Данила  Нечая було смертельно поранено, він стікав кров’ю. Проте сотникам Гавратинському та Кривенку, якого невдовзі було обрано на Нечаєве місце, вдалося організувати відхід з те­риторії міської забудови до замку, куди козаки змогли перетягнути й гармати. Там навшвидкуруч було організовано новий осередок спротиву.

Упродовж 10-11 лютого 1651 р. козаки вміло обороняли замок. Штурмував його вже сам Марцін Калиновський, який разом з підрозділами піхоти «чужоземного строю»  наспів сюди вранці 10 лютого.

В ніч проти 11 лютого обо­ронці спалили всі будівлі, розташовані на підходах до замку, щоб против­ник не зумів використати їх  під час подальших атак.

11 лютого в атаку коронне військо повів сам польний гетьман Марцін Калиновський, який «…зсівши з коня цим рішенням військовій братії особисто допомагав, коли і коня під ним підстрелено».

Похід коронного війська. Картина Мірослава Шайба

Та козаки відбили всі атаки, завдавши значних втрат. Тоді польний гетьман  запропонував їм скласти зброю в обмін на особисту сво­боду. Але козаки «воліли загинути, ніж поклонитися».

Вночі ж козаки спробува­ли непомітно полишити замок, але вороги розгадали цей маневр, і більшість зухвальців загинули або потрапили до полону.  Решта козаків поверну­лися до замку. Поміж полоненими були пізніше страчені в Мурафі сотни­ки Гавратинський, Степка (Штепа Білоченко, – сотник Багланівської сотні Брацлавського полку), полковий писар Брацлавського полку Жидкевич. Містечко Красне зазнало спустошенння й погрому. Проте й коронні підрозділи по­несли чималі втрати: загинули 90 панцерних кавалеристів, 300 драґонів (драгунів, їздячої  піхоти), 200 пахолків кінноти та піхоти.

Події під Ворошилівкою та Красним означали пряме порушення Варшавою Зборівського миру й поновлювали протистояння.

Після смертельного поранення помер полковник Данило Нечай.  Нечай був відомий як талановитий воєначальник, один з найближчих соратників Богдана Хмельницького, тому ця втрата була вкрай важкою для козацького війська.

Фольклор, причому створений значно пізніше, наділяє Нечая якостями перевертня, здатного обертатися на звіра. У багатьох варіантах історичних пісень про Нечая розповідається, що його можна було вбити тільки як чаклуна або вовкулаку.

Козак і смерть. Малюнок Сергія Якутовича

За деякими переказами, Нечай був вбитий саме срібною кулею. Точніше, згідно це нібито був срібний ґудзик, яким польські жовніри зарядили рушницю спеціально для знищення Нечая – вороги були переконані, що звичайна куля не здатна завдати йому шкоди.

Учасник тих подій — сяноцький ловчий, маршалок гетьмана Станіслава Конєцпольського Станіслав Освєнцім  з Кунови гербу Радван (1605-1657) — так писав в своєму діаріуші:

«Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»

Станіслав Освєнцім. Портрет з надгробної каплиці з францисканського костьолу в Кросно

Інший хроніст, Станіслав Освєнцим, дає такі подробиці:

Пострілом з пістолета шляхтич Байбуза поранив Данила Нечая в голову, інший шляхтич ударив шаблею в чоло. У той момент Ян П’ясочинський вихопив з рук вмираючого полковника пbрнач. Однак, захопити Данила Нечая у полон жовнірам не вдалося, бо українські вояки в кривавій січі відбили його й стали відходити до замку, де сотник Гавратинський встиг організувати оборону. Коли Д. Нечай помер, старшини поклали його тіло на оксамит в одній із веж і запалили багато свічок. Біля нього залишився священик, котрий читав псалтир, і татарин, який невідомо ким доводився покійному…»

Пізніше виникла суперечка через його захоплений коронними жовнірами срібний пірнач між командирами війська Речі Посполитої Марціном Калиновським та Станіславом Лянцкоронським.

За переказами, Нечая поховали у братській могилі у с. Черемошному;  згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва й там поховали, вочевидь, в одному з київських монастирів. Вороги захопили кілька прапорів, серед яких був прапор Брацлавського полку, пов’язуваний персонально з Данилом Нечаєм, “гаптований щирим золотом київськими черницями”.

Очевидець подій Альбрехт Радзивілл описував, що коронні вояки, потрапивши у замок, зайшли до церкви, де застали відправу над Нечаєм: тіло лежало на килимі, біля нього — 4 попи і брат Нечая, яких зарубали.

Анонімний щоденник стверджував, що козаки забрали тіло до замкової башти, поклали на оксамиті, запалили свічки; священика, який співав псалми, забрали і привели до Марціна Калиновського, потім «…німці обложили вогнем і так його… спекли припоминаючи…, як то козаки знущалися над християнськими священиками». Втім, жодних інших свідчень такої жорстокості немає.

Незламність духу й волі полковника, відвага і непримиренність у боротьбі з ворогами оспівані в десятках варіантів пісень про трагічні події в Красному, що передавалися з покоління в покоління. Так, в одній з них знаходимо прекрасні слова про рішучість героя довести боротьбу до переможного кінця:

«Ой скажи, козак, ой скажи, Нечай, Та чим тебе поминати?

Ой та я ж вам, вражим ляхам, ще й з могили докажу!

Не радій же моїй смерті, розпроклятий враже,

Слава наша козацькая не вмре, не поляже!»

Образ козацького ватажка з малюнку Сергія Якутовича

Тим часом, після перемоги під Красним, польний гетьман Речі Посполитої  Марцін Калиновський дав війську відпочити чотири дні і 15 лютого 1651 р. вирушив під Мурафу. Там міщани вирішили не ви­пробовувати долю й, віддавши гармати, впустили поляків.

17 лютого в ана­логічний спосіб Марцін Калиновський зайняв Шаргород і перепочивав там три дні. 20 лютого підійшов до Чернівців, але козаків у місті не застав.  Міщани ж з безвиході  мусили скласти присягу на вірність. Звідти військо рушило до Стіни, замок якої мав славу найнеприступнішого в цьо­му регіоні. Використовуючи цю перевагу, сотники Іван Олександренко та Калюс організували успішну оборону. Допомогло їм також те, що сюди зі­йшлися козаки та покозачені з навколишніх містечок. Після кількох безуспішних штур­мів Марцін  Калиновський вдався до перемовин.

Кадр з художнього фільму Єжи Гофмана “Вогнем та мечем” за романом Генріка Сенкевича

З військової точки зору йому не було сенсу гаяти час під Стіною, бо не було зрозуміло, наскільки швид­ко можуть підійти численніші козацькі підрозділи, можливо навіть посла­ні Б. Хмельницьким. Зійшлися на тому, що козаки та міщани заплатять ви­куп у розмірі чотири тисячі  червоних злотих. Однак згодом оборонці, розмірку­вавши, що більше залежить коронному війську, заплатили тільки тисячу.

Від Стіни Марцін Калиновський повернувся до Чернівців, звідки послав хоругви Александра Конецпольського та Станіслава Лянцкоронського до Ямполя. Як і під Красним, нападникам вдалося якимось чином пере­хитрити сторожу і вдертися до міста, «яке вогнем і мечем було знесене».

ОБОРОНА ВІННИЦІ ВІЙСЬКАМИ ІВАНА БОГУНА

Успішно опанувавши південно-західну частину Брацлавщини, польний гетьман зупинився на триденний відпочинок, після чого задумав розвинути успіх і вирушив у напрямку Вінниці. Там, однак, найшла ко­са на камінь. Кальницький  (Вінницький) полковник Іван Богун встиг добре підго­туватися до оборони. Настала його черга виявити військову хитрість.

Вінниця на мапі Ґійома Левассера де Боплана

Використовуючи топографію міста, він наказав прорубати на Бузі бага­то ополонок, притрусивши їх соломою зі снігом. А при наближенні ко­ронного війська вишикував козаків у полі. Коли передові підрозділи про­тивника наближалися до Вінниці, полковник удав, що злякався його чи­сельності й розпочав відступ через річку до міста. Коронна кіннота кину­лася навперейми, не відаючи про ополонки. Козаки вели вогонь по коронних жовнірах. Чимало вояків пішло на дно, поміж ними брат Адама Киселя Міколай. Доля останнього була особливо трагічною: його тіло, до якого не змогли дістатся вояки коронного війська,  об’їли бродячі собаки так, що лишилися голова та рука. Про це у розпачі написав каштеляну Київському Збіґнєву Горайському Адам Кисіль, воєвода Київський. Панікою скористалися козаки і в короткій контратаці завдали ворогові відчутних втрат. Тим часом по­чали підходити основні сили Мартина Калиновського.

Оборонятися Іван Богун вирішив у монастирі, куди придатнішому для цьо­го, ніж замок. 2-3 березня польний гетьман безуспішно штурмував твер­диню. Вночі Іван Богун відповідав дошкульними вилазками. Загальні втрати коронного війська були чималі. «Там добуваючи їх, бага­тьох наших напсували. З-під хоругв князя Дмитра (Вишневецького) 16 товариства застрелено, сімнадцятого поручника пана Лібішовського, вісімнадцятого теж забито і багатьох з інших хоругв», — писав, на­ приклад, автор діаріуша про зимовий похід польного гетьмана Марціна Калиновського.

Вінницька операція загрозливо затягувалася, що не входило в плани Марціна Калиновського, який небезпідставно побоювався підходу додаткових козацьких сил.

Булава Марціна Калиновського

Грім прогримів 8 березня 1651 р. Роз’їзди, відправлені польним гетьманом до Кальника на чолі з сином, Самуелем Калиновським, на­штовхнулися під Липівцем на авангард свіжих козацьких підрозділів і лед­ве врятувалися з огляду на значну перевагу противника.

Від захоплених язиків Марцін Калиновський довідався, що до Вінниці швидко прямує посла­ний Богданом  Хмельницьким уманський полковник Йосип Глух зі своїми реєстровцями та покозаченими, всього силою не менше  10000  козаків. Однак, попри цю неприємну звістку, самовпевнений польний гетьман вирішив удатися до ще одного штурму вінницького монастиря. Очевидно, шлейф успішних захоплень подільських містечок заважав тверезо оцінити оперативно-тактичну ситуацію. А вона різко змінилася не на користь коронного війська.

Під час останнього штурму монастиря, який тривав до ранку, під Вінницею з’явилися підрозділи Йосипа Глуха. Марцін Калиновський опи­нився заледве не в оточенні.

Нависала загроза, що доведеться битися на два фронти, бо ж полковник Іван Богун, зауваживши появу довгоочікуваного під­кріплення, міг вийти всіма силами з монастиря і зі свого боку вдарити на противни­ка.

Становище коронного війська погіршували ще два чинники: кавалерія під час штурму позбулася більшості коней, що ускладнювало подальші дії, а ще більше — фізич­на та психологічна втома вояків від кількаденної безуспішної облоги мо­настиря. Настрою не додавали вмерзлі в кригу тіла полеглих вояків коронного війська, яких не було можливості ані відтягнути, ані поховати.

У коронному війську зростала паніка. І лише рішучість та са­мовідданість Станіслава Лянцкоронського дала шанс уникнути розгро­му.

Швидко зорієнтувавшися, подільський воєвода заблокував зі своїми драгунами єдиний міст через Буг і не дав козакам Йосипа Глуха одразу переправитися. Це да­ло змогу піхоті та  драгунам утримувати попередні позиції під мурами мо­настиря та унеможливити вихід угруповання Івана  Богуна «в поле». Але й такі корисні зміни не змогли зняти почуття страху, особливо в челяді, й та кинулася тікати.

В ніч з 8 на 9 березня 1651 р.  Марцін Калиновський розпочав поспішний відхід, який радше нага­дував втечу. Довелося кинути артилерію, більшу частину обозу, а по до­розі навіть поранених. Військо лютувало на Марціна Калиновського, тактич­ні помилки якого призвели до такого нещасливого фіналу. Польному гетьманові нагадували й про непохованих полеглих вояків коронного війська.

Діорама з експозиції обласного краєзнавчого музею, що зображує битву авторства художників студії Грекова.

Її хибність полягає в тому, що козаки вирушають не з Мурів (центральне укріплення), а з Вознесенського монастиря (справа). Зліва ж – острівна фортеця на Кемпі

Додавали сво­го й кпини, яких вояки під час відходу наслухалися від козаків-оборонців монас­тиря, на кшталт «Цигани! Вигнанці! Пилявчики! Не гайтеся, далі до Вісли! Не тут ваше діло!».

Військо рухалося до Бара через Браїлів та Мурафу. Саме в Барі, куди во­но прибуло 14 березня 1651 р., та по околицях Марцін Калиновський мав намір отабо­ритися, визначивши для свого полку постої в Барі, Александру Конєцпольському — у Брацлаві, Станіславу Понятовському — у Станіславчику, Станіславу Лянцкоронському і Мареку Собєському (братові майбутнього короля Яна ІІІ) — у Хмільнику.

Проте 24 березня коронним жовнірам довелося відступи­ти на Поділля, аж до Кам’янця-Подільського, оскільки надійшли звістки про наближен­ня козацьких полків та рух частини татарських  орд  з Криму в Україну.

Так завершилася наступальна фаза зимового походу польного геть­мана Марціна Калиновського. Вдало розпочата кампанія обернулася на поразку зі втратами до 6000 жовнірів, половини початкового складу війська. Пошарпавши подільські містечка, Марцін Калиновський не виніс якихось тактичних вигод, лише офіційно порушив Зборівський мир і зробив процес подальшої військової конфронтації незворотним.

Зимовий похід 1651 р. Марціна Калиновського, втрата Красного та загибель полковника Брацлавського Данила Нечая змусили Богдана Хмельницького вда­тися до рішучих дій як у справі мобілізації війська, так і на ди­пломатичній ниві, покликаній забезпечити сприятливі зовніш­ньополітичні умови для військової кампанії. Стало зрозуміло, що короткому Зборівському миру настав кінець.

ПІДГОТОВКА СТОРІН ДО ГЕНЕРАЛЬНОГО ЗІТКНЕННЯ 

Річ Посполита й Україна – Гетьманщина готувалися до нової кампанії.

Зокрема, загрожений був не тільки західний, але й північний обшар теренів Козацької держави. Війська Великого князівства Литовського мали на півночі наступати на Гетьманщину з двох напрямків: з боку Річиці йщов на Київ сам гетьман литовський Януш Радзивил, а з боку Пінська та Мозиря – відомий військовий керівник, Вінцентій Ґонсєвський, стольник Великого князівства Литовського, майбутній польний гетьман литовський.

Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорозького Богдан Зиновій Хмельницький

Богдан Хмельницький свої найкращі сили сконцентрував південніше, щоб протидіяти ворожому наступу, очоленому самим королем.

Ян Казимир ІІ Ваза, З Божої ласки король Польський, Великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський,

Інфлянцький, Смоленський, Сіверський та Чернігівський, а також дідичний король шведів, ґотів і Вандалів та інше, інше, інше (лат. Dei Gratia rex Poloniae, magnus dux Lithuaniae, Russie, Prussiae, Masoviae, Samogitiae, Livoniae, Smolenscie, Severiae, Czernichoviaeque; nec non Suecorum, Gothorum, Vandalorumque haereditarius rex, etc.) в обладунку польського панцерного козака на портреті невідомого майчтра з колекції музею Яна ІІІ Собєського у Вілланові (Варшава, Республіка Польща)

Київщину і її столицю мав обороняти Київський полк на чолі з полковником Антоном Ждановичем, про що чітко свідчить лист ренеґата-перекінчика  Яська Ясноборського, писаний з Любара 23 квітня 1651 р.

В джерелах подекуди згадуються і тимчасовий Чорнобильський полк, і полк, зібраний полковником Пилипчею, але ці полки були невеликими, сформованими переважно із поліських селян і до того ж вони мали боронити північний напрямок, між тим як Вінцентій Корвін Ґонсєвський головний удар спрямував з заходу проти Овруча, звідки планував йти просто на Київ.

Вінцентій Корвін Ґонсєвський, портрет пензля Даніеля Шульца (1615-1683)

Отже цих сил повстанців було явно замало, тому гетьман вирішив спішно сформувати новий полк. Очевидно до його складу мали вступити добровольці з числа населення Київщини і над ним гетьман поставив свого родича Филона  Гаркушу.  На малюнках Абрагама ван Вестерфельда цей козацький ватажок підписаний як “Orkusz”.

Цей полк видно звався Поліським, бо в деяких джерелах Гаркушу називають “поліським полковником”,  а подекуди й “намісником Ждановича”, що говорить про його підлеглість київському полковнику.

Згідно з  «конфесатою» (протоколом допиту полоненого)  козака Київського реєстрового полку Демида, ще  до  6 травня 1651 р., Гаркуша вже був присланий до цього полку. Хмельницький написав тоді Филону Гаркуші два листи: у одному містився наказ Гаркуші виходити на бій з ворогами “з доброю силою”, а у другому гетьман наказував йому прослідкувати, аби його козаки й покозачені не займалися грабунками.

Далі полонений засвідчив, що головне завдання Гаркуші полягало у «стоянні на київських полях і обороні Києва». Згідно з джерелами, які мав у своєму розпорядженні Михайло Грушевський, Богдан Хмельницький нібито мав намір послати у Білу Русь свого сина Тимоша, у чому історик чомусь сумнівався, а потім відрядив на його місце Гаркушу.

Малюнок Сергія Якутовича з серії ілюстрацій до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”

 За іншими даними, гетьман послав у цей регіон полковників Чернігівського  Мартина Небабу, Київського Антона Ждановича, Чорнобильського Пилипчу та Поліського Филона Гаркушу, причому останні два мали разом військо нібито у 30000 вояків, насправді ж ті мали не більше 20000.

У відповідь на таку ескалацію, насамперед гетьман козацької України Богдан Хмельницький навесні 1651 р. ви­дав закличний універсал, яким мав на меті зібрати під булавою боє­здатне військо.

«…Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, довожу до відома [тим], до кого цей універсал дійде, аби до моєї волі схилялися, і що в ньому написано, негайно виконували, кожному такому обіцяю вільності під час мого панування, а хто цьому чинитиме опір, буде покараний на горло і т. д.»…

Заклик, безумовно, резонував із загальними настроями в ширшому козацькому середовищі, особливо серед низів, «черні» та серед се­лян, незадоволених поверненням шляхти до своїх маєтків та спонукання до виконання повинностей. Єдине, що ускладнювало мобілізацію, так це погодні умови. Ми неодноразово писали про те, що XVII cт. було добою Малого льодовикового періоду.

Видається, що вся весна та літо 1651 р. було холодне і вологе: у тогочасних джерелах можна знайти інформацію про проливні дощі і холод, які уповільнювали просування коронного війська під час кампанії 1651 р.: „Za dopuszczeniem Boskim przez straszny i niewypowiedziany glód, przez ustawiczne deszcze, które po piąci, po sześć dni incessanter łeją zaledwie sam po ćwierci miłe idąc kommunikiem postępujemy, znudzeni, chorzy, głodni […]”. 

Образ жахіть війни в кадрі з фільму Єжи Гофмана “Потоп”  за одноіменним романом  Генріка Сенкевича. 1973 р.

Тоді в Україні було важко знайти будь-яку їжу. Адже частина врожаю загинула, оскільки багато полів стояли затопленими внаслідок постійних дощів. 

Пунктом збору війська було визначено Білу Церкву, і гетьманом Хмельницьким та Генеральною радою «велено було вибрати всіх, тільки залишити старого й малого».

Відаючи про чисельність війська Марціна Калиновського, гетьман виді­лив для відсічі додатково Чигиринський, Уманський, Миргородський, Лубенський і Прилуцький полки.

З основними силами вирушати не поспішав, відтягував час, сподіваючись на прихід татар, переймався комплектуванням та оснащенням війська, а також зовнішньополітич­ними проблемами. У другій половині лютого гетьман Богдан Хмельницький пере­бував у Корсуні, ближче до середини березня — в Білій Церкві, потім у Животові, звідки наприкінці квітня вирушив до Меджибожа.

Ще з кінця 1650 р. було налагоджено розвідку та підбурювання до по­встань населення Західного Поділля, Волині, Галичини, а також поль­ських етнічних земель. Задля цього використовувалися вихідці з відпо­відних теренів. Усього ж було послано до 2000 людей.

Крім вивідування інформації про формування коронного війська та настрої у шляхетсько­му середовищі, розвідники мали по всій Короні «…селян проти панів бун­тувати, особливо там, де їхня влада над підданими важка».

Гетьману Хмель­ницькому вдалося заповнити своїми розвідниками навіть територію самої Корони Польської (власне  Польщі), бо декого з гетьманських вивідчиків ловили навіть за Познанню.

Показово, що під час агітацій використовувалося порівняння з соціальними здобутками українських селян. «Радійте, бо Хмельницький шляхту, ксьондзів, жидів виб’є, а вас панами вчинить», «Ех, дав би сам Бог пана Хмельницького, навчили б ми тих панків, як то селянина шарпати», — ці та подібні ви­словлювання линули з уст гетьманських агітаторів. Ватажок селянського повстання у Підгаллі Костка-Напєрський зачитував повстанцям універ­сал Богдана Хмельницького.

Татари в уявленні польського живописця Юзефа Брандта

Насамкінець, було активізовано дипломатичні зусилля, у першу чер­гу на кримсько-турецькому напрямкові. Татари, як і в попередній час,  виглядали найімовірні­шим військовим союзником, до того ж незамінними в оперативно-тактичних розрахунках ведення бою з коронним військом для створення тактичного балансу на полях битв, де масовій та вишколеній польсько-литовській кавалерії треба було протиставити таку ж масову кінноту, якої козацьке військо не мало.  

Від набутків попередньої політики, Чигирин шантажував хана Іслам-Гірея сприятливою для себе позицією Стамбула і переконував негайно виру­шити в Україну. Та кримський хан, як завжди, затягував справу.

Безславний кінець зимового походу Марціна Калиновського, а також той факт, що інша частина коронного війська ще не встигла згромадитися під Сокалем, де король Ян-Казимир призначив загальний збір війська Речі Посполитої, спонукав Богдана Хмельницького до то­го, щоб вдарити на польного гетьмана Калиновського й розбити його.

Проте затрим­ка у прибутті військ кримського хана плутала всі карти. Отже, до появи поруч зі своїм військом хоча б незначних татарських контингентів руки в українського гетьмана були зв’язані.

Не випадково лише після прибуття нуреддин-султана Ґазі-Ґірея (нуреддин-султан займав посаду, аналогічну начальнику штабу всіх військ) Богдан Хмельницький розпочав просу­вання в напрямку Меджибожа, а потім і Пилявців, й одночасно відрядив на війська Марціна Калиновського до 10000  козаків та кілька тисяч татар. Очолював цей військовий контингент наказний гетьман військовий осавул Дем’ян «Демко» Лисовець.

2 квітня 1651 р. Іван Богун зі своїм Вінницьким полком оволодів Баром, звідки втекли три хоругви кінноти та німецька піхота, залишені Марціном Калиновським для підсилення гарнізону.

Подолавши менш ніж за добу понад 100 км, козацько-татарське вій­сько З0 березня  1651 р.  підійшло до стін Кам’янця-Подільського.

Та цього разу доля усміхнулася вже коронному гетьману Речі Посполитої.  Напередодні він отримав коро­лівський наказ прямувати до Сокаля, де об’єднатися з основними силами королівської армії. І без того збираючись виконувати вимогу Яна Казимира, польний гетьман ще й був попереджений захопленими язиками про наближення противника.

Тож Калиновський спішно залишив місто. Для захисту Кам’янецької фортеці залишилося три полки піхоти й кілька — кінноти. У свою чергу Дем’ян Лисовець, не за­ставши коронного війська, нещасливо розпорошив ввірені йому сили. Частина війська почала облогу твердині, решта кинулася переслідувати Марціна Калиновського.

Цитата: «Зразу було цього війська біля дванадцяти тисяч, тепер, однак, немає й шести, і то зра­зу було свіже, а тепер дуже стомлене і так само постійними трудами надірване, і коні повністю від труднощів схудлі. Хоругви як польські, так і чужоземні дуже куці; товари­ства немало й велика частина челяді кінних хоругов піших» (Станіслав Освєнцім, «Діаріуш 1643-1651»).

Обом задумам здійснитися не судилося. Триденний штурм Кам’янецької тверди­ні 29-31 квітня 1651 р. не приніс успіху.

Штурм фортеці. Ілюстрація Сергія Якутовича до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”

Принагідно козаки оволоділи навко­лишніми містечками Жванцем, Манівцями, Чорнокозинцями та іншими,  але кам’янецький гарнізон успішно відсидівся під захистом могутніх мурів.

Переслідувачі теж не досягли свого, хоча шанси мали. Спершу передові підрозділи в кількох сутичках пошарпали тилові підрозділи коронного війська. А 2 травня 1651 р. дійшло до великого бою під час переправи військ польного гетьмана Марціна Калиновського через річку Стрипу під містечком Купчинці.

Козаки й татари з’явилися на переправі в дуже сприятливий момент, коли більша частина коронного війська вже перемістилася на протилеж­ний бік. Проте наступ козаків і татар з маршу захлинувся. Калиновський цього разу діяв тактично грамотно. Його піхота затято боронила підступи до пере­прави і хоча й зазнала серйозних втрат, але дозволила решті жовнірів досягти ря­тівного берега.

Та козаки з татарською кіннотою не припинили спроб добити противника. Переправившись самі, вони вдарили на основні сили військ Марціна Калиновського.

Останній  намагався за­манити противника у центрі, а потім вдарити з флангів кіннотою Станіслава Лянцкоронського та Александра Конєцпольського. Але козаки не піддалися на хитрість, і флангові удари не досягли сподіваної мети. Обидві сторони зазнали втрат. Зокрема, до польського полону потрапили татарський ватажок Нітшох-мурза та канівський сотник Богдан Шабельченко. Після бою Марцін Калиновський розпорядився негайно відступати да­лі.

Вимарш його війська був сповнений небезпек, бо козаки робили відчайдушні спроби перетнути йому шлях й відрізати можливість до відходу. Коли польний гетьман довідався, що козаць­кі підрозділи перебувають уже під Зборовом, у війську виникла пані­ка.

Щоб полегшити рух, було кинуто залишки обозу з продовольством, останні дві гармати і навіть спалено запас пороху. Втрата харчів викликала постійне недоїдан­ня у контингенті Калиновського, а потім такі негаразди спричинили і поширення тифу.

12 травня 1651 р. вимореному й деморалізовано­му війську Калиновського вдалося підійти до Сокаля. Зі стартової чисельності на початок кампанії 14000—15000 вояків залишилося менше 6000.

ВІЙСЬКА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ЯНУША РАДЗИВІЛЛА. ЗАГРОЗА КОЗАЦЬКІЙ УКРАЇНІ З ПІВНОЧІ

Тим часом на півночі грандіозного театру бойових дій відбувалося формування війська Великого князівства Литовського. Під Бобруйськом під булавою  Януша  Радзивілла зібралося 15000 кінноти та піхоти, го­тових відтягнути на себе чималі сили козацького війська й ударити по Гетьманщині з півночі.

Януш Радзивілл на нещодавно відреставрованому в Білорусі потреті пензля Даніеля Шульца 

Богдан Хмельницький, прогнозуючи можливість широкомасштабних бойових дій польсько-литовської армії на двох ключових напрямках, із заходу та з півночі, вирішує заздалегідь розділити свої сили, для можливого протистояння військовим силам противника.

«До Литви призначені полки Чернігівський та Ніжинський, над якими полковники Небаба та Подобайло, в поміч полк Переяславський – полковник Герасько, і полк Київський – полковник Антін [Жданович], що заступає Кричевського».

Портрет полковника Київського Антона Ждановича (під л. D) з гравюри 1657 р. 

Автором малюнка, згідно з підписом, є генеральний квартирмейстер Ерік Юнсон Дальберґ.

Він був особисто присутній на зустрічі і виконав рисунок з натури. На його основі паризький  гравер Жан Ле Польтр (фр. Jean Le Paultre, 1618-1682) 

створив відому гравюру на міді. Твір розміром 32,5х40 см. Нині зберігається у Стокгольмі, у Національній бібліотеці Швеції. 

Враховуючи досвід 1649 р., направив сюди чотири реєстрові полки, розуміючи всю небезпеку, що насувалась з цього напрямку.

Частина сотень з цих полків могла приєднатися до головного козацького війська і брала  участь у битві під Берестечком.

Знаючи про величезну небезпеку з боку військ  Радзивілла, козацький гетьман намагався вивідати настрої князя Радзивілла, його готовність до відкриих бойових дый, максимально відтягнути момент неминучого наступу литовського війська.

Відомий історик о. Юрій Мицик наводить лист Богдана Хмельницького до Радзивілла, датований ще 29 березня 1651 р.:

«Яснеосвічений мості князю Радзивілл,
наш вельми мостивий пане й добродію!
Зрозумівши люб’язну щирість в. кн. м., м. м. пана, з листа і з посланця, ми дуже втішилися, що в. кн. м. зволив ласкаво до нас поставитися.

За це ми дуже дякуємо, хоч і знаємо, що в. кн. м. маєш війська, але не думаєш про війну.

Ми теж нашим полкам заборонили вступати в кордони князівства Литовського, однак якщо хтось буде на нас наступати, мусимо боронити своїх голів. Усе ж (…)* дуже довіряємо милостивій милості в. кн. м., що не будеш на нас наступати.

Зичачи собі милості й поважаючи щирість в. кн. м. (…)* і у цей час наші послуги та самих себе якнайстаранніше віддаємо. Дано в Білій Церкві 29 березня.»

Підпис Богдана Хмельницького

Гетьман часто ділив полки, як мінімум на дві частини, для дезінформації своїх противників. Сили виділені для протидії гетьману Радзівіллу були великими.

Київський полк став заслоном над Прип’яттю, біля Лелева і Словечни, прикриваючи переправу біля Бабичів (в 4 милях від нього), діючи проти литовського корпусу Павші.

16 квітня 1651 р. литовським роз’ їздам  вдалося захопити сотника чорнобильського. Цей чорнобильський сотник був допитаний i його оповідання зіставлялося з певними конфесатами інших бранців.

«…До відсічі литовському війську  призначені полки: Чернігівський, над яким Небаба і Побо­дайло; другий Переяславський, полковник Гарасько; третій полк Kиївський, полковник Антон, котрому його подано зразу після того, як Кричевський під Лоєвом його доручив.

Степан Пободайло на малюнку Абрагама ван Вестерфельда

У Чернігівському полку кажуть, що є 30 000, У Переяславському 40 000 дуже багато старовинних і справних козаків. У Київському полку збираної дружини 30 000. Всі хочуть пробиратися від Чорнобиля до Moзиря, хоча мають чітку гетьманську заборону (…)* пильнуючи, щоб (?) не виходили за Дніпро.[…]

A нe тільки у самому Чорнобилі це гультяйство збирається, але най­ ближче до нас на кілька миль відправив якогось сотника Булавку, мозирянина, котрий таку ж громаду вже зібрав i коли стали у Бабичах, підпливши човнами до Словечної, хотіли на них напасти, але відправлена чата перешкодила їхнім планам.[…]

Kисіль і Сідляр, мозиряни, у п’яти милях від Чорнобиля тримають сто­рожу i свої сотні мають.[…]

Якби Чорнобиль і переправу на Словечні від Чорнобиля опанувати, тоді (…)* дo самого Чернігова борами пройти, a Дніпро й Припять у Домонтові (?) можна було б перейти. Тому під Лоєвом і Любечем (…)* як би про ці переправи думали, щоб могли розламатись…»

Таким чином, на Київський реєстровий полк покладалася оборона Київського напрямку, самого Києва та взагалі усієї Київщини.

Козаки та їх небесний покровитель Архістратиг Михайло на малюнку Сергія Якутовича

Київський реєстровий полк станом на 1650 р. – початок 1651 р.  описують самовидці так:

У дослідженні «Вторгнення військ Великого Князівства Литовського в Україну та оборона Києва»  (1651 р.) історик Андрій Гурбик пише:

«Маємо характеристику їх озброєння: «А ружьемъ де войско все исполнено, у иныхъ огненой бой, а у иных лучная стрельба: а съ кіями де, какъ бывало прежъ сего, ныне нетъ: а пороху и свинцу въ войске много: привозятъ де купцы въ войско селитру, и козаки де изъ селитры сами порохъ делаютъ: а иной де порохъ и свинецъ взяли въ городехъ, въ которыхъ были Ляхи»…

«…Про організацію українського війська дізнаємося з детальних повідомлень, які надходили в травні 1651 р. до Москви: “А войска де с полковником со всяким єсть тысяч по 30 и по 40…»

«…у всякого полковника в полку пушек по 5 и по 6…, готових запасов в войске будет бочки по две и по три сухарей на десяток (козаків), да к ним же де привозят запасы и питье из Києва…»

На початку 1651 р. армія Великого князівства Литовського почала підготовку до нового наступу на Лівобережжя. У свою чергу до литовського кордону поспіхом підтягувалися козацькі сили – до району Любеча та Лоєва були передислоковані три козацьких полки під проводом Мартина Небаби, Матвія Гладкого та Прокопа Шумейка й союзні татарські загони.

Між іншим, одним із сотників Чернігівського полку Небаби, вочевидь, був Петро Дорошенко – майбутній гетьман України. Загальна чисельність цього угруповання станом на квітень сягала двох-трьох десятків тисяч козаків, називається навіть цифра до 50000 козаків та до 12000 татар.

Існують відомості, що для підсилення захисту порубіжжя сюди був направлений Тиміш Хмельницький із кількадесятитисячною армією, однак він не зміг прорватися до наміченого району.

У свою чергу армія на чолі з литовським гетьманом Янушем  Радзивіллом нараховувала 12800 вояків.

Військо Януша Радзивілла на малюнку Абрагама ван Вестерфельда

1 березня 1651 р. шляхтич Шимон Павша повідомляв Радзивіллу, що до Любеча підійшли три полки на чолі з Небабою, Шумейком та Гладким і що значні сили розміщені також між Любечем та Лоєвим. Цю інформацію підтверджував і посол Радзивілла Мисловський. Він доповідав, що литовському війську протистоять Чернігівський та Ніжинський полки на чолі з Небабою та Пободайлом, а також Київський та Переяславський полки. Козацькі гарнізони захищали й інші переправи через Дніпро.

2 березня чернігівський наказний полковник Павло Забіла у листі до гомельського підстарости зазначав, що козацькі гарнізони у Боровичах та Яриловичах розташовані немовби для самооборони, адже «недавно з вашої сторони пани ляхи вчинили напад і захопили нашу сторожу». На цьому наголошував і сам Мартин Небаба у листі до підстарости від 21 березня.

Вочевидь загальна кількість козацьких військ не перевищувала 30000. Уже згаданий Шимон Павша в листі від 7 квітня зазначав, що біля Чернігова та Любеча зібралася чимала кількість рядових козаків, які пильнують лоєвську та речицьку шляхти та збираються в наступ. Немовби вже й призначений час цього наступу – на 3 травня 1651 p., коли підсохне земля.

Схожа інформація надходила і до Москви: “Чтоб литовское войско не пропустить на козацкіе городы, три полковника: кіевской, да черниговской, да нежинской, да с ними ж нагайцы все, которие кочевали около Полтавы по Орели и по Самари…»

Станом на початок травеня 1651 р. розташування українських козацьких полків виглядало таким чином:  крайнє північне становище, від південної частини Білорусі до півночі Чернігівщини займали Чернігівський та підпорядковані йому Чорнобильський та Поліський полки;  більшість сотень Київського реєстрового полку полковника Антона Ждановича стояли біля Чорнобиля, невеликі заслони були в західному запіллі – районі Житомира-Радомишля-Ставків-Ворсівки, зокрема ворсівська сотня Київського реєстрового полку; Ніжинський полк Степана Пободайла – під Лоєвом. Степан Пободайло особисто керував спорудженням на Лоєвській переправі редутів і шанців.

Вже згадуванні війська чернігівського полковника Мартина Небаби були дислоковані на р. Сож та біля Ріпок (район Лоєва, сучасна Білорусь).

Передові козацькі ватаги стерегли переправи через Сож та Дніпро. По Дніпру та на шляхах були виставлені дозори, організована боротьба з литовськими шпигунами. Наприклад, був заарештований вивідувач Радзивілла шляхтич Фащко (Фащ, Хващ).

Між іншим, Мартин Небаба пропонував обміняти на Фаща козаків, що опинились у литовському полоні. З півночі війська Небаби прикривав наказний полковник Степан Окша, що отаборився у Стародубі.

Стародубська залога згадана у «Расспросной речи в Посольском приказе» у записах від 12 квітня 1651 р.: «а другое де войско у Хмелыницкого стоит и збираетца от Стародуба к Любечю и к Лоеву за Днепром»13.

«Стефан Окша, полковник наказний, высланий от его милости пана полковника Мартина Небаби полку Чернѣговского Войска его королевской милости [Запорозкого]…»

РУБІЖ КВІТНЯ ТА ТРАВНЯ 1651 РОКУ. ПРОТИСТОЯННЯ ВІД ПОЛІССЯ ДО СІВЕРЩИНИ

Головне військо під командуванням самого гетьмана Б. Хмельницького разом з татарськими ордами протягом травня-червня 1651 р. невпинно рухалося на Волинь, до Берестечка, де в районі Сокаля, а зголом Глинян зосереджувалася армія Речі Посполитої на чолі із самим королем Яном-Казимиром.

Друга частина армії готувалася до відсічі наступу литовського гетьмана Януша Радзивілла з північно-східному напрямку, на широкому фронті від Стародубщини та Сіверщини на правому фланзі до «козацької лінії» на кордоні Житомирщини та Брацлавщини на лівому.

Весна на Житомирщині, попри те, що це був тиловий відтинок польсько-литовсько-козацького протистояння, теж була тереном зіткнень і боротьби.

У квітні 1651 р. вже згадуваний шляхтич Шимон (Семен) Павша писав Янушу Радзивіллу:

“Ясне освічений мостивий князю, пане а пане і добродію мій вельми мостивий!

Ставши на постій у Бабичах, цієї ж ночі нам дано знати, що цей зрадник Сідляр, Булавка і Одинець увійшли були човнами в Рудку Словечну, що від нас тільки у чотирьох милях, для язика. Як тільки мені було дано про них знати, зразу 80 кінних послав для язика, поки вони ще не дізнались про наших, що ми стали на постій у Бабичах, зразу відступили назад до Чорнобиля i, як маю відомість, вони волочаться по островах і тамтешні села біля Прип’яті грабують, котрі у тій стороні належать до Корони. Біля Любеча і Чернігова повно цього гультяйства.

Роз’їзд з Овруча пішов до Чорнобиля. Що він там вчинить і які візьме відомості, не затримаю цієї ж години дати знати в. кн. м., пану моєму мостивому. Між Горошками та Житомиром люди пана київського підкоморія розбили полчок цього гультяйства, котрих було не більше ніж триста..»

Шляхта  Київського воєводства ще з осені 1650 р. намагалася організувати оборону своїх маєтків, забезпечення відбирання власності, яку вони вважали своєю, підтримати загальний грандіозний рух військ Речі Посполитої на чолі самого короля з метою знищення «козацької ребелії». Зберіглася постанова сеймику воєводства, зібраного ще 12 вересня 1650 р.

«Року тисеча шестсотъ пятдесятаго, месяца сенътебра дванадцатого дня.

Перед урядом и актами нинешними кгродскими житомерскими, передо мною, Даниелемъ Ерымъ Вороничом, скаръбникомъ киевскимъ, яко субделекгатом, до принятя нижей менованой справы субделекгованым от велможного его милости пана Криштофа з Логойска Тишъкевпча, житомеръского, нехворостского et с. старосты, становъши очевисто, тот же велможный его милостъ пан Кришътофъ з Логойска Тишкевичъ житомирский, нехворостский et с. староста, маршалекъ кола рыцеръского, для вписаня до книг нинешъных кгродских житомеръских подалъ пер облятам лявдумъ, зъгодне от ихъ милостей пановъ обывателов воеводства Киевского де секуритате на сеймику елекцыей депутагцъкой ухвалене…»

Частина розпорошених навесні 1651 р. військ «посполитого рушення» Київщини, окремі підрозділи шляхти, під загальним командуванням Кшиштофа Тишкевича Логойського, зіткнулися з козаками Київського реєстрового полку та покозаченими селянами Радомисльщині та міщанами Радомисля.

Отже, маленький епізод грандіозної кампанії став основою для військово-історичного заходу «Хмельниччина на Поліссі. Тривожний травень 1651 року».

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

DARIUSZ KUPISZ. PRÓBY ORGANIZACJI WOJSK „OBRONY DOMOWEJ” PRZEZ SZLACHTĘ WOJEWÓDZTW KIJOWSKIEGO, BRACŁAWSKIEGO I CZERNIHOWSKIEGO (1649–1650)

Instytut Historii Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej Lublin, 2018;

Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296; 

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534; 

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316; 

Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216; 

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119; 

Дневник Станислава Освенцима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;

А.І. Яковлєва. ЖИТОМИРЩИНА В РОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, вісник “Історія України. Релігієзнавство”, Житомир, 2018;

Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;

“Історія війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018);

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)

Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82 

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002);

“Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (Київ, видавничий дім “Альтернативи”, 1998);

Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 199; 

Frank E. Sysyn. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil. — Harvard University Press, 1985; 

Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600—1653. — Cambridge, Massachusetts, 1986;