ШКІРЯНЕ ТА ІНШЕ СПОРЯДЖЕННЯ РЕЄСТРОВОГО ТА “СВАВІЛЬНОГО” КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА КІНЦЯ XVI – СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ

4. ПОЯСИ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

СТАРШИНСЬКІ ТКАНЕВІ ПОЯСИ

У своїх дослідженнях кандидат історичних наук Євген Славутич пише : «Для підперізування жупанів та верхнього одягу козацька старшина, як і шляхта Речі Посполитої, використовувала традиційні довгі й широкі пояси місцевої, східної й західної, роботи. Під час походу й у повсякденному побуті вживали пояси гарусові, мухоярові, штаметові, каламайкові, а також східні «верблюжі» та прості шовкові.

До святкового строю військова еліта одягала шовкові, златоткані й металеві пояси, привезені зі Сходу, Польщі, Угорщини, Греції й Румелії. Найпоширенішими в той період і найбільш масово представленими в гардеробах української знаті, від гетьмана до нижчих чинів, були легкі широкі й довгі ткані шовкові, або «шалеві», пояси турецького й перського походження, виткані простим тафтяним переплетенням із крученого фарбованого шовку-сирцю, переважно червоного, малинового, вишневого, рідше — зеленого або жовтого кольорів, завширшки від 20 до 60 см і завдовжки від 2,2 до 6 м, зазвичай із бахромою на кінцях, яку часто стягували перехопленнями в основі чи скручували «джгутом», або ж заплітали в довгі шнурки з китицями, іноді завиті в косицю. Часто шалеві пояси з правої (лицьової) сторони були заткані на кінцях золотою чи срібною ниткою суцільно або, рідше, у вигляді орнаменту.

Іван Богун в обороні Вінниці з картини Анатолія Теленика. На полковникові тканевий кушак, поверх одягнено дорогий металевий “пшеворський” пояс

Окрім однотонних шовкових поясів носили також і пістряві візерунчасті широкі пояси, ткані різнокольоровими шовками, іноді із золотною чи срібною ниткою, головним чином перської й турецької роботи, а також ґданські. Незалежно від місця виробництва, для таких поясів найбільш типовим був орнамент із поперечних прямих і хвилястих смуг у поєднанні з рослинними й геометричними мотивами — зазвичай тільки на кінцях, рідше — по всій довжині, — а також візерунчаста кайма довкола (в орнаменті найчастіше зустрічаються елементи хмелика, волошки, тюльпана, ромашки й гвоздики).

Для поясів перського зразка характерним є пишний орнамент на кінцях зі складних стилізованих квіткових композицій. У польських поясах в орнаменті панував переважно бароковий стиль. Окрім східних і ґданських шалевих поясів, популярними були італійські шовкові, у яких по темно-червоному тлу проходять вузенькі смужки різних барв, а також пояси із тафти, атласу й дорогих візерунчастих матерій, іноді тканих зі сріблом і золотом.

Але справжньою коштовною прикрасою костюма, предметом гордості й хизування були дуже дорогі, багаті й важкі перські кушаки, густо заткані пряденим золотом і сріблом, з інтенсивним кольором і сильним полиском металевих ниток. Довжина пояса коливалася від 2 до 4,5 м, а ширина — від 28 до 50 см.

Середник пояса мав орнамент із поперечними гладкими чи узористими смугами, тканими із тонких різнокольорових шовкових, золотих і срібних ниток. По краях довкола пояси прикрашались узористою каймою, а кінці із золотою чи срібною бахромою мали пишний, складний, головним чином рослинний орнамент у вигляді клейм чи квіток. Вартість таких поясів нерідко сягала 60 рублів, тому вони були доступні лише найзаможнішому прошарку.

Шовкові й златоткані кушаки складали широкою смугою завширшки з долонь і пов’язували “по-козацькому” (крученим способом із підтиканими кінцями, на східний взірець), іноді з одиничним перехресним витком спереду.

На знаменитій портретній гравюрі, що зоражує гетьмана Богдана Хмельницького авторства Віллема Гондіуса бачимо тканевий перекучений пояс

Популярними впродовж досліджуваного часу залишалися дуже довгі й широкі шовкові плетені (в’язані) пояси — так звані сітчасті («сєтковыє», або «сєтчаныє») — плетені в еластичні сітки вузлів із тонко крученого шовку. Вони оздоблювалися на кінцях довгою бахромою, перехопленою біля основи товстим шовковим чи срібним шнуром або вузлом.

Однотонний чи пістрявий сітчастий пояс складали утричі або удвічі (залежно від ширини) неширокою смугою, накручували навколо стану й зав’язували вузлом, а його кінці низько звисали з правого боку.

Є. Славутичу вторить самодіяльний дослідник та художник ілюстратор Сергій Шаменкрв. У своєму дописі про одяг козацької старшини до інтернет-видання «Стрій» С. Шаменков пробує аналізувати серед іншого і пояси козацької еліти:

«Жупани (каптани), а іноді й кунтуші, підперезувалися поясами-кушаками, гарусними, тобто плетеними із вовняної нитки та з шовкового шнуру. На кінцях поясів могли кріпитися гаптовані золотом чи сріблом китиці “ворворки”.

Пояси пов’язували так, аби кінці випускати з двох боків з заходом назад, або з правого боку. Як видно за описами, такі пояси мали багату кольорову палітру: «кушак гарусной красной», «кушакъ шолковой тканой красной по концамъ затканъ золотомъ въ длину 4 арш. 10 вершков» ; «Кушакъ тканой белой шовковой дл. 4 арш. Кушак ветхой жовтой шовковой в 5 аршин.»; «пояс шелковой зеленой тканой дл 4 арш., пояс шолковой красной тканой длина полпята арш.”  Кушакъ шолковой тканій же брусничного цвету длин 4 аршин 3 вершка. Поясъ шелковой вязеной по концам ворворки обшити золотомъ и серебромъ длина 7 арш и 7 верш.»; «5 кушаков красныхъ въ томъ числе 2 кушака вязанихъ длиною 5 арш. 6 вершков», «поясъ шолковой красной плетеной ворворки обшиты золотомъ длин 5 арш. Пояс шовковий тесмяной» …»

Козак з він’єтки до мапи України Ґійома Левассера де Боплана підперезаний тканевим поясом

При археологічному дослідженні крипт у кафедральному соборі св. Миколая в Дубні  археологом В. Гупало було знайдено рештки плетеного поясу. У пізніший час ретельні дослідження дубенського одягу здійснено було дослідницею Іреною Поґоржельською : «Небіжчик із поховання II поверх жупана був підперезаний сітчастим поясом, скрученим у джгут. Виріб виготовлений із шовкових ниток, які набули коричневого кольору (первісно, мабуть, кармазинового). Даний пояс репрезентує так звані сакеські різновиди, що виплітали технікою спрангу».

Верстат для плетення поясів у техніці спранґу (спренґу)

Такого типу пояси є і серед угорських знахідок, описаних угорською дослідницею Марією Ембер.

Вільний челядник гусарського почту війська Речі Посполитої на гравюрі Стефано делла Белла 1646 р. має характерний тканевий пояс з випущеними вільно кінцями

Анна Дронжковська у праці “Odziez grobowa” підкреслює, що сітчасті галуни, пояси та інше робили ремісники шмуклери «Mniej kosztowne były pasy siatkowe, które wykonywali szmuklerze techniką sprangu».

Спранґ, спренґ (sprang), за визначенням П. Коллінгвуда, – старовинне шведське слово, позначає січасту матерію, сплетену з натягнутих на раму ниток. Є трактування, що слово дійсно походить  зі старошведської мови і означає «пружний», «той, що розтягується». Центральноєвропейська назва цієї техніки – плетіння на рамці.

Сама техніка плетення дуже давня, зустрічається ще з часів Давного Єгипту.

Цитована дослідниця Віра Гупало, пишучи про знахідки у крипті в м. Дубно пише: «Даний пояс репрезентує так звані сакеські різновиди, що виплітали технікою спрангу. В інвентарних описах подібні пояси згадуються з 1648 р. [Turnau, 1991, s. 53].

Червоного кольору, скручені у джгут пояси, як елемент контушового строю, зображені на портретах Кшиштофа Збаразького (1627), Івана Ходкевича (перша половина XVII ст.), Якуба Собєського, Івана Даниловича (після 1646) [Український портрет…, 2004, с. 119, кат. 60; с. 126, кат. 71; с. 127, кат. 72, 74]. Сітчасті пояси становили характерний додаток до верхнього вбрання понад сто років.

 

Парсуна з портретним зображенням Якуба Собєського (1591-1646). На представникові магнатерії гербу “Яніна” бачимо тканевий або ж сітчастий пояс

Парсуна з портретним зображенням Івана (Яна) Даниловича  (1570-1628).

На представникові магнатерії гербу “Сас”, в якого свого часу служив батько Богдана Хмельницького Михайло, бачимо тканевий або ж сітчастий пояс, одягнений разом із шабельною шкіряною портупеєю

Вид одного з шляхтичів-офіцерів почту литовського гетьмана Януша Радзивілла. Добре видно манеру зав’язування тканевого пояса з вільно випущеними кінцями з китицями

Аркуш з твору Абрагама ван Вестерфельда, який зображує прийом Радзивілом посла Богдана Хмельницького Силуяна Мужиловського у таборі під Річицею 1651 р. На С. Мужиловському тканий пояс з вільно випущеними кінцями

Ксьондз Єнджей Кітовіч, згадуючи про них ще на початках правління Августа III, зазначав, що невдовзі їх замінили турецькі, перські та китайські вироби [Kitowicz, 1882, s. 276]. У другій половині XVIII ст. сітчасті пояси, переважно чорного кольору [Zarys historii…, 1966, s. 532, ryc. 221], вже трактують як “старосвітські”, тобто, як застарілий елемент серед нових модних тенденцій.

Поєднання перекрученого шовкового пояса та та металевого (золотого) оздобного пояса представника еліти Речі Посполитої. 

Розвиток мануфактурного виробництва поклав край цьому давньому домашньому промислу [Turnau, 1991, s. 82].

Дослідниця і реставратор Ірена Поґоржельська, що опрацьовувала подібне поховання зі збереженими рештками одягу в Олицькій колеґіаті, пише про пояси наступне: «Невід’ємною частиною комплексу одягу з Олики є плетений пояс, знайдений зав’язаним навколо лінії талії шовкового верхнього чоловічого одягу. Плетені пояси, або як їх на той час ще називали сакеські, є напрочуд цікавим предметом чоловічого гардеробу ще з кінця XVI ст., задовго до панування славетних слуцьких поясів.”

Слова “сакеські”, секеські, вочевидь, пов’язане з етнографічною групою секеїв, трансильванського відгалуження угорців на теренах Румунії. Секеї (угр: Székely, рум: Secui, (нім.) Szekler, лат. Sicul; одн. секей) — етнічна група угорців (мадьярів) у Румунії. Нині У у трьох адміністративних районах Румунії — Харґіта (Harghita), Ковасна (Covasna) та Муреш (Mureş) — компактно проживають близько 670 000 секеїв. Багато секеїв також живе у Сербії (автономний край Воєводина). З часів середньовіччя секеї відомі як відважні воїни.

Світлини дослідниці Ірени Поґоржельської, сітчастий пояс

Писемні документи фіксують їх використання як серед заможних міщан, так і серед шляхти. Так, в 1599 р. згадується такий пояс у гардеробі лікаря: «пояс шовковий чорний сітчастий» [6, 374], а також у люблінського писаря Заблоцького: «пояс шовковий брунатний сітчастий» [14, 351], «пояс влосяний червоний сітчастий» [8, 48]. У люблінського міщанина кушніра в посмертному інвентарі записано аж 2 таких пояси: «пояс один помаранчевий сітчастий шовковий.. пояс другий сітчастий помаранчевий вже зношений» [14, 419]. Прикладом багатого святкового поясу є «пояс шовковий святковий облочистий сакеський» із заповіту 1665 р. шляхтича Вoйцеха Хваліковського [11, 163].

Мав такий пояс і сам Януш Станіслав Радзивілл, фундатор колегіати в Олиці, «пояс сакеський кармазиновий без зарабянок» [13, 426]. Варто звернути увагу на оце доповнення «зарабянки», тобто, додаткові оздоблення китиць поясу, які власне має знайдений в Олиці сітчастий пояс.

Залишки сітчастих поясів з фундаментальної прації Марії Ґутковської-Рихлєвської “Historia ubiorów”, Львів-Варшава, 1932 р.

Зразки сітчастих поясів з книги Анни Дронжковської “Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku”

Шовкові сакеські пояси плелися середньоземноморською технікою, що має назву спронг, їх приклади можна зустріти серед археологічних знахідок, датованих кінцем ХVІ ст. та ХVІІ ст. в Угорщині [10, 159] та Румунії [20, 26]. Рештки подібного поясу були й в похованні у крипті костелу бернардинів в м. Дубно [2, 333].

В той же час саме пояс з Олики є цілим, крім того зберігся й вузол, на який він зав’язувався. Існує багато зображень, що представляють кілька способів в’язання таких поясів, наприклад, портрет Мартина Красицького в Олеському замку, короля Владислава Вази з Львівського музею, Яна Свінарського з Познані та Стефана Чарнецького з зібрань Королівського Замку в Варшаві. Але вперше саме в Олиці зберігся власне матеріальний артефакт використання вузлів з відкритими китицями при вив’язуванні сітчастих поясів.

Мікропроби сировини, з якої виготовлений пояс, показали, що це дуже тонка шовкова нитка, що складається з двох, скручених між собою S-круткою волокнин, первісно червоного або помаранчевого кольору.

Кожен вузький кінець поясу зібраний в китицю, розділену, у свою чергу, на 8 окремих скручених пасм, перев’язаних золотною ниткою. Вже кожне пасмо ще раз розділене на 22 окремі скручені китички, які мають декоративне закінчення з «листочків», виплетених з золотних ниток. Такі декоративні оздоблення не мають вищезгадані сітчані пояси з Угорщини, Польщі та Румунії.

Ширина поясу в стабільному нерозтягнутому стані складає приблизно 35 см, але більш докладні розміри можна буде встановити після заходів з очистки і пластифікації поясу. Довжина подібних поясів може коливатися від 280 см до 370 см, але докладніше розміри та узори орнаментального плетення можна буде зафіксувати тільки після реставраційних заходів…»

Оздобні тканеві пояси використовувала і шляхта, і козацька старшина, і верхівка міщанства.

У тестаментах київських міщан XVI-XVII ст. згадуються і пояси.   «Особливо коштовними були пояси для підперізування. Іноді за один такий віддавали будинок із городом. Найдорожчі – турецькі, позолочені та срібні. В одній із комор [заможної міщанки] Тетяни Кругликівни, згадано в заповіті, було поясів: 26 московських, п’ять оксамитних та один угорський.

МЕТАЛЕВІ ПОЯСИ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

Окрім суто текстильних поясів, у XVII ст. й на початку XVIII ст. в середовищі козацької верхівки, так само як і в Польщі, були в моді пояси довжиною в обхват стану, із суцільним або частковим металевим набором.

Найпоширенішим їхнім різновидом, винятково святковим, були важкі металеві пояси завширшки до 7 см, суцільно набрані на ремені, шовковій тасьмі, тафті чи оксамиті — так звані «дощаті», відомі в Речі Посполитій під назвами «пшеворські» та «львівські».

Зразки “пшеворских” (львівських), угорських та семигородських (трасільванських” металевих поясів

Їх виробництво було налагоджено в польсько-литовській державі, зокрема й на українських землях, ще з початку XVII ст.

Вони складалися з рухомих латунних, срібних чи золочених Х-подібних і мигдалевидних пластинок-ланок, скріплених між собою поперемінно тонким дротом і нашитих на ремінь чи тасьму. Пластинки прикрашали басмою, різьбленням і чеканкою в бароковому стилі. Часто такі пояси обшивалися довкола по краю шовковою бахромою.

Один з “пшеворських” поясів приписують козацькому нереєстровому гетманові Якову Острянину (Остряниці (? — 6 травня 1641)), провідникові козацького повстання 1638 р., він зберігається У Чергігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського.

Пояс гетьмана Якова Острянина (?). Перша половина XVIІ ст. Срібло, плюш, шкіра. 108х6,5 см. Інв. № И-4536. Каталог В.Тарновського № 534.

“Пшеворський пояс” з колекції Музею Шереметьєвих

Фрагмети срібного “Пшеворського пояса” з колекції Музею Шереметьєвих

Застібався пояс спереду масивною пряжкою у формі зрізаної піраміди, окованою латунню чи сріблом і оснащеною на кінці литою ажурною присадкою з гачком або трьома металевими петельками під гачки, уміщені на іншому кінці пояса.

Користувалися великим попитом, зокрема серед генеральних чинів і полковників, срібні й золочені пояси турецького, угорського, іранського та кавказького виробництва, у тому числі: а) набрані місцями на ремені або коштовній тасьмі бляшками різної форми («штучками», або «місцями»); б) суцільно металеві, комбіновані — складені з ланок литих і гравірованих, що з’єднувалися дротом і ланцюжком або вузькою кільчастою (панцирною) сіткою. Застібалися вони попереду великою пласкою фігурною карбованою чи ажурною пряжкою-защіпкою з гачком і приймачем. Нерідко бляшки й пряжка оздоблювалися коштовним і напівкоштовним камінням та коралями, особливо в турецьких та угорських поясів.»

Зразки металевих, у тому числі “пуклистих” поясів

Згадуються, причому навіть не в шляхти чи козацької старшини, а і в заміжних міщан набірні «пуклясті» пояси. Назва «пуклики» походить від старочеського pukliki, вочевидь від «опуклий», об’ємний,  – об’ємна бляшка, оздоблений елемент металевого пояса тому й пуклястий – оздоблений металевий пояс. У заповтіт рядового реєстрового козака Якова Волевача 1601р. серед іншого рухмого та нерухомого майна значаться “позлоцесті пояси”.

 

Металеві пояси, у тому числі з S-подібними застібками

Таку інформацію наводить знана дослідниця тестаментів та новочасної повсякденності Наталя Білоус. Вочевидь, металевий набір з литих елементів накладали на шкіряну або оксамитову основу: «поεс на аксамитє пуклzстыи…»; «…поєсокъ позлотистыи старосвєцкии, поєс аксамитныи з zнкгєлεми, запис на Нахка Лεзора, полштучка мухоzру, поεс на аксамитє пуклzстыи…

5.СУМКИ ДЛЯ ДРІБНИХ РЕЧЕЙ ТА ГАМАНЦІ

За Владиславом Безпальком  «Письмові джерела зафіксували чисельні згадки назв предметів одягу для носіння грошей у чоловіків — «мошна», «калита», «черес», «мішок», «вачок» та ін.

Одним із найбільш часто згадуваних у документах аксесуарів є «мошна». Вона являла собою невеликий шкіряний мішечок, який мав стяжну на шнурі верхню частину і підвішувався до пояса. Наприклад, у шупківського селянина Яцука Проскурничича «… пояс з мошною за пять грошей купленые, а в мошне грошей готовых литовских десят отняли и пограбили».

Серед пограбованих речей часто зустрічається назва «мошонка». Актовий матеріал переконливо свідчить, що це поняття використовувалося не для визначення мошни малих розмірів, але означало той самий предмет, що й «мошна», лише з додаванням до назви демінутивного суфікса. Документи дають достатньо прикладів, коли при перерахуванні пограбованого одна й та ж річ подається й у звичайній назві, і в зменшувальній формі. «Паробка его збили и сермягу, дей, з него зняли, кожухъ, пояс з ножами, з мошною, што, дей, его коштовало полъторы копы и грошей десет литовских, а особливе, дей, в мошонце было грошей полкопы литовских…»

Малюнки з книжки “Битви при Берестечко” І.К. Свєшнікова

Поряд з мошною в документах не менш часто зустрічається назва «калита». Це невелика шкіряна сумка, яка також кріпилася до пояса спеціальними петлями й при пограбуванні зазвичай знімалася разом з ним: «… пояс с калитою, з ножами, з огнивом, коштовал грошей петнадцат, в калите грошей литовских две копе», — такий достатньо типовий опис калити серед відібраних речей. Калита як приналежність одягу в чоловіків фіксується в різних соціальних станів у різноманітних ситуаціях: перебування на ярмарку чи ринку, виконання слугами та селянами доручень від пана або господарських робіт (заготівля дерева, випас худоби, сільськогосподарські польові роботи) та ін. Інколи в калиті крім грошей знаходилися й інші предмети, що говорить про можливу наявність декількох внутрішніх відділень. Є приклади, коли в калитах носили листи та фінансові документи, прикраси або взагалі лом срібла: «… с поясом с калитою талярей тридцать, ламаного сребра шабелного и сагайдачного гривен три…».

Декоровані прорізним орнаментом гаманці з колекції Краєзнавчого музею м. Рівного та музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області

В актових книгах часто згадується «мішок» для носіння грошей. Сама назва має на увазі приналежність одягу, конструктивно подібну до мошни. Основною відмінністю, імовірно, були матеріал виготовлення та розмір предмету. Якщо мошна була зі шкіри, то мішок переважно виготовлявся з тканини. Є згадка мішка з полотна, а також із шовку, бавовни. Наприклад, у жовтні 1580 р. луцький возний пан Григорій Красносільський скаржиться: «… при которомъ, дей, зраненью оборвал у мене мешокъ китайки чирвоное, в которомъ было два таляры старых…». У боголюбського урядника Матиса Кошковського при нападі 18 червня 1585 р. було відібрано «… пояс китайчаный, мешок баволняный, в которомь было чотыри золотых чирвоных а монеты полкопы грошей…».

Мішок зазвичай привішувався до пояса. Так, 2 листопада 1580 р. в одного з селян княгині Марії Корецької, які їхали до лісу по хмиз, було відібрано «… пояс з ножами з мешком, за девет грошей купленое, у мешку было грошей пятнадцать…».

Якщо гроші передавалися в мішку для здійснення фінансових операцій, вони могли також підвішуватися до пояса контрагента в доповнення до інших аксесуарів. Наприклад, згідно скарги Філона Халецького, урядника пана Остафія Малинського, у січні 1582 р. його побили й пограбували на ярмарку в Мельнику, причому «… пояс з ножами и з мошонкою, в которой было грошей осмнадцат… и к тому грошей его милости пана моего, которые мне давал для купованя речей, ино все есми был выдал з мешком полотняным, к поесу привязаным, таляров двадцат старых, в мене взял и пограбил»…

У представників шляхетського стану [а відповідно, й козацької верхівки] , більший різновид гамана,  інколи згадується «вачок». У нього, крім грошей, могли поміщатися дрібні предмети побутового вжитку, прикраси. Наприклад, уночі 29 вересня 1580 р. в Луцьку був пограбований пан Андрій Хреновський, у якого відібрали «… пояс з вачком, за вачок, дей, дал грошей десет, а у вачку, дей, было грошей сорок, гребен костеный, за который, дей, дал грошей шест…». У городельського боярина, який гостював у пана Василя Гулялницького, у квітні 1582 р. з вачком пограбовано 2 злотих.

Декоровані прорізним орнаментом гаманці та сумки з колекції Краєзнавчого музею м. Рівного та музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області. Видно різні варіанти кріплення: шкіряні петлі для тканевого ременя або шнурку або пришитий ззаду клапан для протягування ременя

Назвою гаманців І. К. Свєшніков окреслив менші за розміром сумочки з одного–трьох відділень, верхня, найчастіше фігурно обрізана  частина яких служила своєрідним клапаном. Багато екземплярів має ззаду шкіряні петельки для підвішування гаманця до пояса або залишки шкіряних стрічок, якими гаманець зав’язувався й кріпився до пояса.

Гаманці різних розмірів, але, як правило, їхня ширина перевищує висоту. Трапляються й форми перехідні від гаманця до сумки. Верхній клапан гаманців у більшості екземплярів вільно звисає без будь-якої застібки, в деяких випадках кріпиться до передньої стінки застібкою зі шкіряного ґудзика та кістяної орнаментованої пластинки.

До винятків належать гаманці, прикрашені на верхньому клапані прорізами у вигляді S-подібних прорізів у шкірі або й більш складних орнаментальних зображень.   Дрібні залишки ниток червоного кольору, що інколи простежуються між двома шарами шкіри передньої частини гаманця або невеликої поясної сумочки, дозволяють припустити, що під прорізи підкладалася червона тканина, яка підшивалася під елементи орнаменту.

В одному випадку прорізним орнаментом прикрашена не тільки передня стінка гаманця, а й внутрішня перегородка між його відділеннями. Винятково багато прикрашена прорізним орнаментом передня стінка одного з гаманців. Композиція орнаменту складається з солярних знаків, уписаних в кола хрестів, S-подібних, волютних, прямокутних, ромбовидних, напівокруглих та округлих прорізів, під якими, вочевидь, було підкладено червону тканину.

Орнамент має магічне значення, – знаки сонця, рослин та родючості.  Науковці припускають, що така орнаментація гаманця виконувала функції оберегу, захищаючи від злих впливів вміст гаманця. В момент знахідки всередині саме цього гаманця не було ніяких речей. В колекції з переправи є також гаманці, на передню стінку яких нанесено різні візерунки, нанесені інструментом на кшталт шила.  Напевне, вони були прикрашені гаптованим  орнаментом з кольорових ниток, що не збереглися в умовах вологого глинистого або торфяного ґрунту.

Всередині гаманців знайдено різноманітні речі — дрібні інструменти, ключі, кресала, кремінці до вогнепальної зброї, зливки свинцю, кулі, монети, інколи інші коштовності.

Декорований прорізним орнаментом гаманець на поясі разом із ложкою в чохлі та чеканом з колекції музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області

Про різновиди гаманців промовисто розповідають статути цехових майстрів, які виготовляли шкіряну галантерею. Зі статуту Львівського статуту калитників (майстрів з виготовлення калиток, тобто гаманців та іншої дрібної галантереї):

«Перша штука є (така): торба з латунним зворотним замком, який з двох боків прошитий та має мереживо (forbok). Ця торба повинна бути чорна, вироблена з доброї замшевої козлячої шкіри. Там же, на передній верхній частині (forsliaku), має бути п’ять бляшок (miskow), викроєних з однієї штуки, а на верхньому клапані (abstyklu) мають бути дві кишені (monty), одна над другою, розшиті (stabnetlowane) на згинах різним шовком, а над тими кишенями – чорна замшева накривка, на якій повинен бути викроєний орел з чорного оксамиту.

По боках того орла мають бути вирізані – також оксамитні – квіти та леви вгорі, а поміж тим викроєнням повсюди повинно бути гаптування добрим золотом та крученим сріблом. А поряд з тією накривкою та біля верхньої частини (торби) мусить бути вшиття (haіzbonthowanie) з прендзлями та прошиття хрестиком (kraiczłowanie) жовтою та білою позліткою. Потім під верхньою частиною (forsliaku) на середньому клапані (abstyklu) має бути вгорі кишеня, розшита (stabnetlowane) різним шовком. А під тією кишенею – чотири бляшки, викроєні з однієї штуки.

А з іншого боку (повинна бути) мала лямка (czwistelin) з трьома викроєними з однієї штуки бляшками, а на великій лямці – одна кишеня. Потім (йде) нижня частина (bodenk) із золотої позлітки, викроєна та прошита білим швом.

Далі позаду тієї торби повинні бути три бляшки, викроєні з однієї штуки. Ззовні на верхньому клапані (abstyklu) має бути потайна кишеня (prywehel) на заклепках, прошита (stabnethlowana) позліткою. А в нижній частині всередині мусить бути днище (miszek), яке лягає на дно. До того (йде) на клапані (abstyklu), з одного боку – кишеня (month), а з іншого боку – потайна кишеня (prywecheł).

До тих всіх бляшок повинні бути (додані) 24 прошиті ґудзики та 16 застібок, вироблених із позлітки.

[3] Друга штука є червона торба, також виготовлена з доброї замшевої козлячої шкіри, тобто та, яку ще називають “одинадцятирядним (iedenascie czypkowym) швом”. На кожному шві з жовтої позлітки стрічки (łaidzlie), на яких мусить бути прошитий білий прочіс (gretlowanie), а також, з кожного боку, з білим скручуванням (gwintowaniem). У тих одинадцяти бляшок (misków) мають бути деталі (czugrimy) з цілими гвинтами, зробленими з жовтої позлітки. А з кожного гвинта звисатиме по три прендзлі із зеленого шовку. Крім того, на кишенях (monciech) дві прикраси (rymliki), а з них звисають по три лицарські вузли, а знизу – по три зелені прендзлі.

Потім ззаду торби – дві кишені, що викроєні з однієї штуки. А над торбою накидка (hangel), також із двома кишенями, викроєними з однієї штуки. Потім у тієї накидки є клаптик (łiap), на якому обов’язково мають бути дві кишені, що викроєні з однієї штуки. Потім, поряд з тією накидкою та клаптиком, має бути білий прочіс (gretlowanie). У тієї торби повинно бути 20 прошитих ґудзиків, а також 16 петлиць до тих всіх кишень.

6. ЧЕРЕСИ В СЕРЕДОВИЩІ ШЛЯХТИ, МІЩАН ТА КОЗАЦТВА

Нерідко професійні історики та аматори-реконструктори ремствують проти того, як деякі представники театралізованих колективів та й ті ж реконструктори використовують широкі пояси-череси гуцульського типу. Такі предмети навіть висміюються як приклад псевдореконструкції.  Наспраді, питання про пояси слід розділити.

Нині під чересом розуміється широкий, переважно гуцульский, декорований пояс, якого дійсно не могло бути в козаків у середині XVII ст. «Черес (від прасл. *čersъ < *kertso-, не зовсім ясного походження) — чоловічий шкіряний пояс. Поширений у гірських районах Карпат.»

Євген Славутич у дослідженні  “Військовий костюм в Українській козацькій державі: уніфомологічний словник”   визначає поняття черес як «…(пор. пол. czrzos, trzos «шкіряний пояс, у якому носять гроші; гаманець, мішок», рос. че́ресъ, че́резъ, діал. че́ресел, че́ресл «вузький і довгий гаманець, який обв’язували навколо ноги (під одягом); шкіряний, у вигляді кишки, пояс з пряжками для зберігання грошей». Етимологію слова пов’язують із псл. *čersъ (< *kertso-) «пояс», а також із псл. *čersla «поперек, крижі», ст.-сл. чрѣсла «поперек, стегна, пах», д.-р., рос., укр. чересла́ (мн.), болг. чресла́ (мн.) «т.с.», пол. trzosło «стегно» [82: 100; 19 VI: 304; 69 IV: 342; 26: 178]) – капшук, шкіряний гаманець для зберігання грошей у формі мішечка, що затягується шнурочком. Почасти синонім до слова мошна.»

Проте це геть не означає, що чересів у XVII cт. не існувало зовсім. Дослідник Владислав Безпалько у своїй роботі «Аксесуари одягу для носіння грошей у населення Волині в останній чверті XVIст. (За актовими джерелами)»  подає опис чересів як спеціальних шкіряних резервуарів для носіння цінних речей та коштів.

«Пасок для грошей — «черес» — згадується при участі в торгівлі, виконанні слугами панських доручень та іншій діяльності, пов’язаній з переміщенням доволі великих сум готівкою. Наприклад, під час ярмарку в Жидичині при описанні речей, відібраних у чорторийських міщан (у чотирьох з п’яти пограбованих), згадуються череси, з грошовою наповненістю від 3 до 10 кіп грошів. Найімовірніше, цей предмет одягу виготовлявся зі шкіри — у джерелі згадується «черес ремянный». Черес одягався окремо від основного пояса.

Так, 20 квітня 1582 р. на ринку в Луцьку був схоплений Богдан Козакович, служебник пана Миколая Харлинського, який пізніше засвідчив: «…и пенязи пана моего, которые при мне были монеты коп тринадцать грошей литовскихъ, а таляров старыхъ осмьнадцать, с чересом з мене оборвал, а моих коп две грошей литовских з мошною, с поясом и з ножами так же оборвалъ, и з шаблею…».

Пан Марко Мировицький скаржиться, що в його підданого пограбували «… пояс з мошною, а в мошне, дей, было коп три грошей литовских, и моих власных грошей коп двадцат с чересом, котороем был послал выкуповати заставы…».

Черес для грошей з чеського музею. XVII ст.

У Каспора, урядника пана Федора Гулевича, було пограбовано «… копу грошей литовскую з мошною и с поясом, шапку и десет коп грошей литовских с чересомъ панских, которые он на тот час при собе мелъ для потребы пана своего сукна купить…». Подібне носіння грошей, яке дозволяло фіксувати й розподіляти вагу монетного металу на талії людини, давало певні переваги й зручність. Таким чином, за бажанням можна було сховати гроші під одяг від небажаної уваги оточуючих, а головне — їх вже неможливо було непомітно вкрасти. Під час сну черес могли класти під голову.

Наприклад, при пограбуванні сплячого Дмитра Сторожовецького, служебника княгині Збаразької, який перебував у Луцьку в будинку одного з міщан, «… гроши готовые ее милости княгини… которые под головами у череси были, на тотъ часъ взято, поясъ з мошною и ножемъ, а в мошне, дей, было талярей старых шесть, монеты золотый полъский…». Як бачимо, слуга тримає свої гроші на поясі, а до панських грошей проявляє особливе ставлення.

У статті про одяг українців XVI–XVIII ст. Н.М. Калашникова подає інформацію про черес, виходячи з етнографічного матеріалу XVIII– XIX ст. Такий пасок, за описами, був виготовлений із товстої шкіри, з металевими накладками, з прошитими кишенями, до нього могли привішуватися ножі, гаманці, кресала та ін. Однак у документах XVI ст. ми не знаходимо інформації про те, що черес використовувався з іншою метою, окрім як вмістилище для грошей.

На прикладі наведеного нами пояса для грошей із чеських музейних зібрань можна проілюструвати крій череса. Він являє собою шкіряну трубу-панчоху, зшиту вздовж по середині. Таким чином утворюється відділення, що застібається, з пряжкою та ременем, який фіксує пояс на тілі власника.

Є документальні свідчення, коли власник міг ховати черес із готівкою серед краму та інших речей. Наприклад, у пана Себастияна Думовського він був вкладений посеред сувоїв сукна: «… а межи сукном полтораста золотых грошей готовых в чересе зашитых, без трох золотых…»

Грошову наповненість чересів джерела подають від 3–6 кіп грошів і вище. З чересами частіше, ніж у випадках з іншими приналежностями одягу, згадуються у великій кількості крупні номінали — талери й дукати.

7. КИСЕТИ НА ТЮТЮН

Кисети використовувались козаками для носіння тютюну або ж, можливо, суміші лікарських трав набивання люльки. Найчастіше кисет – це невелика сумочка прямокутної форми, зшита з одного шматка тонкої шкіри внутрішнім швом. Зашморгується у верхній частині шнуром чи шкіряною зав’язкою через отвори у верхньому краї. Кисети, що використовувались в середині XVII сторіччя широко представлені в експозиціях музеїв «Козацькі могили» с. Пляшева, Радивилівського району, Рівненської області, музеї історії запорозького козацтва у м.Запоріжжя та Рівненському краєзнавчому музеї.

Серед великої кількості знайдених на переправі гаманців і сумочок І.К. Свєшнікову вдалося виділити кілька шкіряних кисетів на тютюн.

Кисети для тютюну, малюнки експедиції І.К. Свєшнікова та збережені й відреставровані примірники

«Це — невеликі сумочки, що мали у верхній частині прорізи, через які було пропущено шнурок чи шкіряну зав’язку для затягування кисета. Окремі екземпляри мають прямокутну форму, зшиті внутрішнім швом, а під верхнім краєм зроблено ряд прорізів для проволікання зав’язки. Один кисет має трикутно формовану верхню частину з напівкруглими виступами вздовж країв. У виступах — округлі прорізи для зав’язки.»

8. ШКІРЯНІ СУМКИ

Для різноманітних елементів озброєння та побутових речей козаки носили різноманітні сумки. Шкіряні сумки мають переважно прямокутну форму. Вони пошиті з одного або двох шматків шкіри, вони є як вертикального конфігурації, так і горизонтальної. Висота в окремих екземплярів більша, ніж ширина, у інших — ширина більша від висоти. Сумки складаються з одного — двох відділень, перегороджених платівками шкіри відповідного розміру; вони прикривалися верхнім клапаном з трикутним виступом чи півколистим вирізом або зашморгувались зав’язкою, що проволікалась через прорізи у верхній частині сумки.

Козацькі сумки з колекції Краєзнавчого музею м. Рівного та музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області

Деякі сумки містять петлі для кріплення на поясі або на шнурку,  або ж мають черезплічний ремінь.

Серед нечисленних іконографічних джерел XVIIст., де зображено козаків,  безсумнівну  цінність мають малюнки Абрагама ван Вестерфельда. Відомий малюнок нідердандського майстра на службі гетьманові литовському Янушу Радзивіллу зображує прийом останнім козацьких послів на перемовинах 15 червня 1651 р., – “старшого сотника Чергігівського полку”, наказного гетьмана Степана Пободайла, сотників Київського реєстрового полку Опанаса Предримирського та Кланевського. На козацькій старшині, скоріше за все, саме на поясі печерського сотника Опанаса Предримирського, ми бачимо характерну поясну сумку, подібну до берестецьких знахідок І. К. Свєшнікова та його експедиції.

Малюнок Абрагама ван Вестерфельда. На поясі козацького старшини бачимо характерну поясну сумку

9. СУМОЧКИ ДЛЯ КУЛЬ

Готові кулі козаки носили в спеціальних мішечках-гаманцях на поясі, біля порохівниць або в сумках разом з іншими речами. Цей предмет спорядження має найчастіше прямокутну форму і виготовлявся з клапаном, який прикривався кістяною або дерев’яною пластиною, або з отворами у верхній частині, через які проволікався шнур, що затягував мішечок. Разом із кулями знайдено кремінці до замка самопала

 

 

Сумочки для куль  з колекції Краєзнавчого музею м. Рівного та музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області

10. ШАБЕЛЬТАСИ ВЕРШНИКІВ ТА КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

Специфічним елементом вершницького спорядження та частиною екіпірування козацької старшини був шабельтас. Назва шабельтаc походить від німецького «зебельташе», шабельна сумка (з нім. Säbeltasche, фр. lesabretaсhe) – пласка шкіряна сумка чотири- чи п’ятикутної форми, підвішувана на коротких ремінцях до поясу з лівого боку, біля шаблі.

Шабельтаси, що прийшли, очевидно, з модою на угорські речі, були поширені у волоській, польській, литовській та українській кінноті, перетворившися вже у XVIII ст. на характерний елемент гусарського спорядження – ташку.

Євген Славутич у своєму словнику «Військовий костюм в Українській козацькій державі. Уніформологічний словник» трактує шабельтас таким чином: «Шабелтас – ч. (через с.-пол. szabeltas запозич. з нім. Säbel- tasche «т.с.», яке виникло на основі слів Säbel «шабля» і Tasche «футляр, сумка; кишеня» [41: 164; 19 VI: 364; 6: 102; 83: 538]) – пласка шкіряна або полотняна сумка чотири- або п’ятикутної форми з великою відкидною кришкою-клапаном, зазвичай вкритою сукном, яку підвішували на трьох чи двох пасках до поясного ременя з лівого боку. Ш. входить в ужиток на початку XVII ст., гадано, разом із модою на угорські речі…»

Сумка, що трактується як шабельтас, з музею “Козацькі могили” у с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області

В них зберігали листи, гроші, хустки та інші дрібні речі. Згадувані українськими джерелами шабельтаси споряджувалися чохлами з сукна й оксамиту, прикрашалися гаптуванням і перлами.

Така сумка, як частина військового спорядження, була зручною для всіх представників військово-служилих станів, «служебників», заміняючи інші подібні «цивільні» приналежності.

Наприклад, 6 січня 1585 р. в Януша Шимановського, слуги князя Якова Четвертинського, «… пограбили шаблю, за которую далъ таляровь чотыри, а при той шабли шабелташъ былъ, у которомъ было грошей золотых полъских пятънадцать а перстенковъ два…».

Згідно скарги пана Григорія Бронницького, 5 січня того ж року при нападі на його двір у Рогачові в служебника Андрейка були відібрані «…шабля угорская, которая коштовала таляров старых пят, а при шабли был шабелтас, у котором было полтрети копы грошей литовских…».

Десятник гайдуків часу правління короля Яна ІІІ Собєського. Бачимо тканевий пояс, шабельну портупею і вертикальну сумку, яку можна тракувати як шабельтас, майбутню угорську ташку

Кольорова гравюра, що зображує вояка-куруца з характерною сумкою, шабельтасом/ташкою на боці. Куруци (угор. kuruczok/kurucok, словац. kuruci, від лат. слова «crux» – «хрест») — учасники антигабсбурзьких повстань в Королівстві Угорщина в період з 1671 по 1711 рр. Здебільшого куруцами були етнічні угорці, точніше мадьяри і секеї, але серед них також були присутні словаки та русини 

Шабельтас як частину спорядження польського кіннотника згадує в своєму описі Ґійом Левассер де Боплан: «[я] бачив на п. Денчіньському, ротмістрі однієї “козацької” [панцерної]  хоругви (в оригіналі Monsieur Deczeinsky a Rostemastre d’vne Cópagnie de Kosaque): шаблю, привішену  поверх кольчуги, шолом,  що складається з залізного шишака [місюрка] з [кольчужною бармицею], що покриває обидві сторони  голови, потилицю і плечі; карабін [бандолет], або, якщо його немає, лук і сагайдак.

До пояса привішені: шило, кресало, ніж, шість срібних ложок, складених одна на іншу і укладених до футляру з червоного сап’яну. За поясом – пістоль, парадна хустка, мішок з м’якої шкіри, який складається і розправляється; з його допомогою можна зачерпувати воду для пиття під час походу; він вміщує в себе добру кварту.

З ним же шабельтас (в оригіналі vn e salbletas, велика пласка сумка з червоного сукна, в якій зберігаються листи,  паперу,  гребені і навіть гроші), нагайка, два – три пучки шовкових шнурків товщиною на півмізінця, призначених для зв’язування бранців, якщо вдасться їх захопити.

Все це висить на поясі з боку, протилежного шаблі [тобто, праворуч], і, крім того, спеціальний ріжок для підчищення рота [від піни] в коней. Крім того, ззаду сідла прив’язане дерев’яне цеберко місткістю в піввідра, щоб поїти з нього коней, і троє ремінних пут для зтриноження коней, коли їх відпускають попастися. Далі, якщо він не бере мішка, то замість нього [підвішує] карабін [бандолет] на перев’язі [бандол’єрі]. [Він ще має] ладівницю з набоями для карабіна і пістолів, ключ для [коліщаного] карабіна та порохівницю».

Деякі радикально налаштовані аматори зараховують до шабельтасів усі сумки вертикального розташування. Насправді, з такими твердженнями слід бути обережними, бо шабельтаси, які еволюціонували у XVIII ст. до гусарської ташки, мають чітко визначену конструкцію та манеру носіння – вони були частиною спорядження вершника і кріпилися короткими пасами до поясного ременя разом з шаблею «..при той шабли шабелташъ былъ», тоді як більшість вертикальних сумок, які називають «шабельтасами» зберіглися з довгим черезплечним ременем і ніяк не пов’язані із шабельним підвісом. Так що інколи сумка – це просо сумка…

Лише одна знахідка, яку можна трактувати як залишки шабельтаса, представлена в експозиції музею «Козацькі могили», хоча через неописану технологію реставрації, бо сам І.К. Свєшкіков шабельтас не описав,  не зовсім ясне функціональне призначення цього предмета і чи дійсно це шабельтас, а не звичайна поясна сумка чи гаман.

Про певну популярність цього предмета спорядження свідчить наявність у козацькому реєстрі 1649 р. прізвищ «Шабелтасний, Шаболтасний, Шабельтасенко» тощо. Зокрема у реєстрі Київського реєстрового полку значиться козак Макарівської сотні Трохим Шабелтасний. У Миргородському полку, в Лубенській сотні значиться козак Семен Шаболтасний. У Стаяцькій сотні Канівського реєстрового полку зафіксоване ім’я козака Леська Шабелтасенка. Козаком Веприцької сотні Полтавського реєстрового полку був Лаврин Шабелтасний.

А на терені Білорусі 1651 р. діє загін козаків під проводом полковника (вочевидь, наказного) Шабельтасного «…у Дрокові (стоять) козаки, а їхнім полковником є Шабельтасний (Szabeltasny).»

Вірш Івана та Іллі Груш

Про угорське походження шабельтаса переконливо свідчить збірник латино- та полономовних прозових та віршованих творів одного з видатних діячів козацької України, одного з писарів Війська Запорозького з оточення гетьмана Івана Виговського й кандидата на посаду канцлера Князівства Руського 1659 р. Івана Груші “Silva rerum”.

«Silva rerum», «ліс речей» — назва, здебільшого умовна, надається збірникам, що походили з теренів Корони Польської та Великого князівства Литовського. Рукописи цього типу — miscellanea — стали атрибутами освічених шляхтичів, обіймаючи: листування, документи, вірші, промови на різні випадки й віншування, богословські тексти, історичні оповіді, окремі виписки й нотатки.

Серед іншого у збірнику міститься віршований твір «Угорський шабельтас» (пол. Węgierski szabeltas).

11. ЧОХЛИ НА ВОГНЕПАЛЬНУ ЗБРОЮ ТА ЗАМКИ ДО НЕЇ, РУШНИЧНІ РЕМЕНІ ТА БАНДОЛЬЄРИ

При розкопках на полі битви при Берестечку більшість зразків вогнепальної зброї були знайдені в шкіряних футлярах. Цей предмет військового спорядження призначався для убезпечення самопалу від негативних атмосферних впливів та пошкоджень в поході. Чохли пошито із кількох смужок шкіри, вони мають внутрішню підкладку всередині з сукна по всій довжині. Зріз люфи рушниці заходить у трубчасту частину футляра, а замок і приклад – в його лійчасто розширену частину.

Чохол на самопал з колекції музею “Козацкі могили” на полі битви при Берестечку. Знахідка та реставрація здійснені у 1970-х роках під керівництвом І.К. Свєшнікова

Раструб одного з чохлів прикрито ззовні широким шкіряним клапаном та фіксується ґудзиком, інший  має фестончаcте закінчення чохла. Його пошито з кількох нерівних шматків шкіри, всередині є затягується сукняною підкладкою і обв’язується лляним шнуром. До чохлів пришиті петлі та протягнений ремінь для ношення самопалу на спині або фіксації біля сідла. 

Враховуючи відсутність шкіряних деталей ременя або металевої пряжки біля відкопаних чохлів, у одному з чохлів для виготовлення ременя використано щільне домоткане полотно.»

Втім, наявність чохла на мушкети слід віднести не тільки до особливостей шкіряного спорядження козаків, а визнати спільним для армії Речі Посполитої резервуаром для зберігання зброї. Аналіз зображення гайдука польсько-угорської піхоти з Голуховської таблиці демонструє такі особливості спорядження вояка: рушничний ремінь та шкіряний чохол до аркебузи, що перекинутий в гайдука через ліве плече.

Гайдук польсько-угорської піхоти з Голуховської таблиці демонструє такі особливості спорядження вояка: рушничний ремінь та шкіряний чохол до аркебузи, що перекинутий в гайдука через ліве плече.

У польських актових матеріалах та судових документах нерідко фігурують flintpasy, флінтпаси, тобто рушничні ремені, запозичення з німецької –  нім. Der Flint – кремінь; Die Flinte, Flintbüchse кремінна рушниця, точніше – мисливська креміння рушниця. В «Енциклопедії старопольскій» Зіґмунта Ґлоґера є таке визначення: «Flintpas czyli pas do noszenia broni palnej przez ramię.»  Флінтпас або ремінь до носіння вогнепальної зброї на плечі.

Оскільки німецький оригінал дає визначення die Flinte саме як мисливську рушницю з ударно-кремінним замком, можливо, ремінь для носіння на плечі мали переважно саме мисливські аркебузи або «пташинки» та «тешинки». Важкі ґнотові армійські мушкети рушничного ременя не мали.

Аркебуза, завішана гайдуком на плечі за допомогою рушничного ременя “флінтпаса”

 

Деякі збережені зразки вогнепальної зброї, у тому числі з поля битви при Берестечку, мають антабки – кільця у ложі мушкета для кріплення рушничного ременя. Деякі козацькі печатки вже у XVIII ст. містять недвозначне зображення рушничного ременя в «козака з мушкетом».

Печатка коша Війська Запорозького XVIII cт., де “козак з мушкетом” має зброю з рушничним ременем

12. ЧОХОЛ НА ЗАМОК ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ З ШКУРКИ БОРСУКА

В одній з публікацій британский дослідник польського походження Міхал «Кадріназі» Парадовський наводить ще один цікавий для реконструкторів  атрибут догляду за зброєю – чохол з шкурки борсука для захисту замка аркебузи або мушкета від негоди.

Детальна розповідь про борсука та користь його хутра для виготовлення водовідштовхуючих чохлів на замки вогнепальної зброї угорської піхоти

13. БАНДОЛЬЄРИ

Частину озброєння, таку як бандолети (карабіни), півгаки, короткі різновиди рушниць, які як правило використовувала кіннота, носили на відповідних черезплічних портупеях, бандольєрах. Бандольєр – широкий шкіряний перев’яз із залізним гаком-карабіном, що його вершники одягали через ліве плече і чіпляли гаком за скобу з погонним кільцем, прикріплену до ложа рушниці або карабіна з лівого боку.

Гравюра “Військо Речі Посполитої 1627 р.” авторства Абрагама ван Боота 1632 р., Амстердам,

Нідерланди. На дальному плані центральний верщник, польський “козак” або панцерний має вонепальну зброю на ремені або бандольєрі за спиною

Бандолет з коліщаним замком на широкому шкіряному бандольєрі. Сучасна реконструкція

Козацька кіннота на картині Анатолія Теленика. Воїн на передньому плані озброєний бандолетом, перекинутим через ліве плече за допомогою бандольєра

14.ЧОХЛИ НА ЛОЖКИ ТА ІНШІ ПОБУТОВІ ПРЕДМЕТИ

Як пише  і. К . Свєшніков у книзі «Битва при Берестечку» : «Дерев’яні ложки знайдено на переправі також у великій кількості, хоч стан збереження багатьох екземплярів з огляду на нетривкий матеріал, з якого вони виготовлені, є незадовільним. Усі ложки знайдено у шкіряних футлярах; вони різні за розміром, формою овального чи округлого черпака та овального, напівкруглого або ромбовидного у поперечному розрізі держака. Ложки простої роботи неорнаментовані, а кінець їх держака півкругло формований  і лише у окремих екземплярах закінчений зубчиками або трикутним виступом.

Футляри на ложки складаються з довгої зшитої одним швом трубчастої частини, в яку засувався держак, і верхнього розтруба, уформованою трикутною шкіряною вставкою, з двома клапанами зверху, що прикривали черпак і зав’язувались шнурком. Деякі футляри мають петельку ззаду до підвішування ложки на поясі, інші, видно, кріпились до пояса тим же шнурком, яким зав’язувався футляр. Дна футляри не мають, а їх нижній край переважно оздоблений нарізними зубчиками. Кількість знахідок на переправі дозволяє ствердити, що кожний козак носив ложку у шкіряному футлярі на поясі, що свідчить про рівень культури й гігієни у козацькому війську…»

Ложки та футляри до них з поля битви при Берестечку

Торкаючись питання про шкіряні чохли до ложок, знайдені на полі битви при Берестечку, які засвідчують досить високий рівень культури та ставлення до гігієни харчування у козацькому війську, не можна не зупинитися власне на ложках та інших столових приборах, що перебували у цих чохлах.

Ложки з футлярами з колекції музею “Козацькі могили”

«…Окрему групу складають художньо оформлені дерев’яні ложки, що також мають округлі або овальні черпаки та довгі рівно зрізані на кіцях або закінчені трикутними чи кулястими виступами держаки. Одна ложка цієї групи має округлий черпак, прикрашений врізним орнаментом з S-подібних та геометричнихфігури і заглиблені трикутників. Верхня частина її держака оздоблена вертикальними заглибленнями, рядом горизонтальних нарізів і мотивом ялинки, нижня — двома рядками горизонтальних нарізів та розташованими між ними повздовжніми заглибленнями, що надають держакові у перерізі вигляду шестикутної зірочки. На інших екземплярах оздобних ложок з козацької переправи орнаментовані лише держаки. Орнамент здебільшого розташований у верхній частині держака і складається з горизонтальних, вертикальних і зиґзаних ліній та вирізьблених трикутників і ромбів.

Шкіряні футляри, в яких знайдено оздобні ложки, не відрізняються за типом від футлярів простих ложок. Зрозуміло, що описані знахідки з козацької переправи під Берестечком не завозилися до  України з якихось віддалених країн, а є продукцією українських майстрів-умільців середини XVII ст. і свідчать про художній смак як майстра, так і того, хто купував такий витвір народного мистецтва. Очевидно, що й ціна цих ложок була вищою у порівнянні з подібними простими дерев’яними виробами. Отже, мабуть, такі оздобні ложки не були доступні «козацькій сіромі». На жаль, дерев’яні ложки з-під Берестечка є єдиними на Україні збереженими виробами XVII ст. цього типу і аналогії їм не відомі.

Ложки з футлярами з колекції музею “Козацькі могили”

До дорогих належать і знайдені на переправі дві металеві ложки та два їх фрагментовані екземпляри. Кінці їх держаків оздоблені двома кульочками кожний, а на поверхні в одному випадку збереглись сліди посріблення та горизонтальні полоски орнаменту, у другому — залишки тонкої срібної бляхи, що вкривала ложку. Біля кінця держака на срібній блясі збереглися заглиблений сітчастий і пунктирний орнаменти. Фрагмент держака срібної ложки з фігурним зкінченням, наскрізним отвором біля верхнього кінця держака, оздобленого рельєфним рослинним орнаментом, знайдено у 1979 р. серед інших речей в одній з козацьких сумок.

Срібні та посріблені ложки у польських зібраннях та на картині нідерландського майстра

Подібні до наших срібні й посріблені ложки та столові ножі, а також й двозубі виделки з кістяними або цільнометалевими руків’ями входять у склад панських столових наборів, що зберігаються у ряді музеїв України та Польщі. На питання, чи були вони у нашому випадку трофеями козаків, чи власністю козацької старшини, відповісти важко.»

15. ЦЕХОВИЙ РОЗПОДІЛ ПРАЦІ У НОВОМУ ЧАСІ ТА ВИРОБНИКИ ШКІРЯНИХ ВИРОБІВ

Попри ілюзії про засилля натурального господарства та саморобність екіпірування різних верств населення, новочасне суспільство українських земель Речі Посполитої та, зокрема, козацтво, перебували у стадії досить розвиненого, особливо у містах, цехового виробництва. Тому ті матеріали спорядження козацького війська, які ми зараз розглядаємо, у величезній масі своїй були продуктами розвиненого ремісництва.  Велика кількість цехів займалися виготовленням, збутом та ремонтом шкіряних ременів, сумок, гаманців, калиток, «ворків» та інших предметів шкіряного спорядження як цивільного, так і військового спрямування.

Середньовічна та новочасна емблема цеху рукавичників. Німеччина

Станом на середину XVII ст. це були наступні цехи та об’єднання ремісників:

1) Римарі, лимарі (лат. Frenifices) або шорники. Лимарство, розм. римарство— кустарний промисел, виробництво з вичиненої шкіри-сириці (лимарщини) дрібних шкіряних речей (кінської збруї, ременів, гаманців, рукавичок тощо). Майстрів, що займалися лимарством, називали лимарями, шорниками (розм. «римарі»). Слово римар походить можливо, через посередництво пол. rymarz, від нім. Riemer, утвореного від Riemen («ремінь»). Варіант лимар утворений від раннішого «римар» внаслідок дисиміляції приголосних. Ще одна назва, шорник, пов’язана зі словом шори, яким називається основа упряжної збруї — нагрудна шлейка з наритниками.

2). Кушніри, або гарбарі (лат. Pelliones).  Кушніри, заст. кушнири — ремісники, що вичиняли хутро зі шкури та шили хутряні вироби, спеціалісти з кушнірства. Слово кушнір походить через посередництво пол. kusznierz, kurśnierz, kurśnirz (сучасне kuśnierz) від сер.-в.-нім. kürsenœre, kers(e)ner (сучасне нім. Kürschner), пов’язаного з давн.в-нім. kursinna («хутро», «шуба»), яке там вважається слов’янізмом (від прасл. *kъr̥zьno, пор. дав.-рус. кързьно — «хутряний плащ»). У староукраїнській мові засвідчене як кушнеръ у 1494 р., пізніше — як кушнѣръ. Відома ще одна стара назва професії — гарбар, вона походить через пол. garbarz від сер.-в.-нім. gerwer.

Середньовічна та новочасна емблема цеху сідлярів. Німеччина

3) Калитники (лат. Marsupiarii) — ремісники, які виготовляли сумки, гаманці та іншу дрібну галантерею.

4). Рукавичники (лат. Manicarii) – майстри з виготовлення рукавиць та дрібної галантереї.

5). Сідлярі (лат. Emphiphibiarii) – майстри з виготовлення сідел та кінського спорядження, але й вони могли виготовляти дрібну шкіряну продукцію. Зокрема, перша письмова згадка про львівських сідлярів належить до кінця XIV ст. 1617 р.  вони вийшли зі спільного з римарями цеху та заснували окреме ремісниче об’єднання.

6). Виправленням шкіри займалися чинбарі, кушніри (гарбарі), а особливо цінні тиснені варіанти шкіри виготовляли сап’янники та кордибанники.

В полономовних статутах цеху рукавичників, у тому числі, наприклад, львівських, відомих від XV ст., до сфери їх діяльності відносилися “…cech rękawiczników. “…robienie rękawic, ładownic, szabeltasów, materaców, wałów i poduszek, pokrowców wszelakich, worków rozmaitych, podszywanie szyszaków i karwaszów, jarmułek, podszywanie rękawic, wacków rozmaitych i mieszków zdawna cechowi miechowniczemu należy….”

“…Ładownice, ameliki, szabeltasy, wacki, nożenki i łyżniki, poduszki różne, pokrowce, rękawice, pendenty, pasy wszelakie, sakwy, tłomoki, krzesła, trumny”.

Середньовічна та новочасна емблема цеху чинбарів. Німеччина

“Do rękawiczników zaś się należą kolety, pendenty, pasy, flintpasy, spodnie niemieckie łosie lub sarnie, rękawice męskie I białogłowskie, ładownice łosie i do nich pasy i inne rzeczy według dawnego zwyczaju”.

Do maystrow zas rzemiosła rękawiczniczego należeć będą sztuki robot niżey wyrazonych, iako to kolety, pędęty, pasy, flintpasy, ładownice, spodnie niemieckie, węgierskie y polskie, kaftany z łosich, sarnich, zamszowych skor, rękawice męskie y białogłowskie…”

Переклад: «…цех рукавичників. «…виготовлення рукавиць, ладівниць, шабельтасів (сумок військовиків, ташок), матрасів, валиків до ліжок та подушок, різних покривал, різних мішків, підшивання шишаків (сталевих шоломів та місюрок) та карвашів, ярмулок (шапочок), підшивання рукавиць, різних шкіряних речей, які раніше хутровому цеху належало робити»…

«… Ладівниці, амелики (?), шабельтаси, мішки, піхви до ножів та футляри для ложок, різні подушки та покривала, рукавиці, пенденти (шкіряні шнурки, закладки, привіски до печаток), пояси різні, сакви (сідельні сумки), тломоки (дорожні сумки), крісла, труни»…

«До робіт цеху рукавичників належить колети, пенденти, пояси, рушничні ремені, німецькі штані з лосячої шкіри або шкіри сарни, рукавиці чоловічі та жіночі, ладівниці з лосячої шкіри і до них ремені та інші речі згідно із давніми звичаями”…

Гравюра XVI cт. Гарбар або сап’янник за роботою

Першим “національним” цехом, який отримав схвалення міської, а пізніше й королівської влади, став цех сап’янників, утворений 1620 р. (док. No 62-63).

Львівські райці погодилися на заснування цеху з огляду на нові технології виробництва шкіри та виготовлення кольорового взуття та галантереї, які принесли прибульці-вірмени зі Східної Вірменії і які не були відомі в руських землях.

Саме вірмени стали першими фундаторами цеху, але райці передбачили можливість вступу до нього і представників інших національних громад. Ймовірно, за короткий час цей цех втратив вірменський національний характер, до нього влилися близькі за фахом кордибанники, котрі виготовляли чорні й кольорові шкіри з козячої шкіри. У 1672 р. ці фахи подаються разом в урядовому реєстрі цехмістрів, а пізніше в документах фігурує тільки цех кордибанників.

Окрім визнаних та об’єданих у цехи ремісників, виготовленняv шкіряної галантерії та касесуварів займалися й позацехові ремісники нижчого рівня кваліфікації, партачі.

Партач (пол. partacz, від лат. parte paternitatis — «той, що не належить до цеху») — позацеховий ремісник. Через те, що у середньовіччі у європейських містах офіційним визнанням професіоналізму була належність до цеху, люди, які займалися ремеслом і не належали до цеху вважалися ремісниками «другого сорту».

Тому слово «партач» набуло зневажливого, негативного відтінку — «людина, яка робить, виконує що-небудь невміло або неохайно, недбало; від нього також утворене дієслово «партачити”. Цехові ремісники були зацікавлені у псуванні ділової репутації партачів. Втім, люди невисокого достатку через дешевизну партачних виробів охоче їх купували.

Відомо, що багато хто з міщан-ремісників поповнював лави козацького війська. Аналізуючи козацький реєстр 1649 р. саме за прізвиськами козаків, що відображають характер їхньої  “докозацької” діяльності, доктор історичних наук Володимир Сергійчук у своїй дисертаційній роботі «Українське козацьке військо в другій половині XVI — середині XVII ст.» відзначає, що  “…в народній армії …нараховуються: 61 швець, 53 кушнарів, 51 кравець, 24 шаповали,і шапкарі, 19 ткачів. Зрозуміло, що представників их професій було набагато більше, ніж можна з’ясувати  за прізвищами, вказанами в “Реєстрі”… В іншому полковому місті – Звягелі, де полковником був колишній кушнір Михайло Тиша, в 1635 році нараховувалося 18 шевців, 6 кушнірів…”

Інструменти ремісників-шевців та майстрів з виготовлення предметів зі шкіри з археологічних розкопок на полі биви при Берестечку 1651 р. 

Видатний археолог та джерелознавець Ігор Свєшніков так само  підкреслює участь майстрів, що відносилися до сфери праці зі шкірою, у тому числі з виготовленням взуття, у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького:

“У час Визвольної війни 1648—1654 рр. особовий склад козацького війська значно поповнився повстанцями з сіл і міст, які “покозачились” і на рівних правах з іншими входили в окремі козацькі полки. Зокрема міщани-ремісники, спеціалісти у різних галузях ремесла, відігравали важливу роль у забезпеченні армії озброєнням і у ремонті обладнання в польових умовах.

Кушніри, римарі, шевці, кравці, рукавичники, калитники були у війську тим необхідним елементом, який підтримував на відповідому рівні и зовнішній вигляд армії, й значною мірою и боєздатність.

Звичні до виконання своїх справ, ці ремісники йшли у козацьке військо зі своїми інструментами, знахідки яких на полях битв серед козацьких побутових речей дають уявлення про велику кількість ремісників у складі війська і рівень розвитку різних ремесел в Україні у ХУІ-ХУІІІ ст.”

Зокрема, велику колекцію знарядь праці козаків-ремісників зібрано при розкопках місця Берестецької битви 1651 р. Вона складається з речей, що належали кравцям і шевцям, римарям, кушнірам, ковалям, слюсарям, фахівцям із обробки дерева і каменю…”

В одному з  віршів Климентія Зиновіїва другої плолвини XVII cт. детально описано користь від роботи римарів (шорників):

“Ω рымаря́хъ

И рымарЂ̀ вшεляки(мъ) людя(м) тожъ выго́дны:

и ω(т) всяки(х) тε(ж) людε(и) похвалε(н)A го(д)ны.

Шкуры бо возовыε и лЂ(и)цы zробляютъ.

и хомуты̀ и узды що конε(и) нузда́ютъ.

Такъ тεжъ шоры и шлέи, и бычЂ на волѝ:

и для людε(и) убо́ги(х) з рεмεню (ж) постолы̀.

У ро(н)зыки до ко́нε(и) пн̃скихъ, и ка(н)тарЂ:

а всὲ тоε то̀ робя(т) ώныε (ж) рымарЂ.

I попруги до ку(л)бакъ они (ж) за(с) зробля́ютъ:

ко(т)рыми ку(л)баками конε(и) людε сЂдла́ютъ.

I пута рεмЂнныε робятъ и трино́ги:

що злы(мъ) прокляты(м) коня(м) трыножа(т) часо(м) но́ги

I нага(и)ки або тεжъ ка(н)чукѝ сплЂтаютъ:

ко(т)рыми лю(д)зскости жо(н) часо(м) прицвЂчаютъ.

А εжεлѝ уда(ст)сA ча́со(м) zла́A прочва́ра:

нε нау́чи(т) тако́и и то́лстаA ба(р)бара.

А zаты(м) бува(и)тε здоровы и рымарЂ̀:

я́ко чε(ст)ныε людε и тεжъ господарЂ.

А ω(т) мεнὲ похвалу си́ю ласкавε при(и)мЂ́т(ъ)…”

Згідно із письмовими матеріалами торгівельно-ремісничих осередків Речі Посполитої, системи цехових ремісничих об’єднань та купецьких союзів, і у тому числі в українських землях, виготовлення шкіри, її фарбування та оздоблення, пошиття з неї цілого асортименту ременів, сумок, гаманців-калиток, «ворків» (мішків або торбинок  для дрібних речей та грошей), чересів, шабельтасів та іншої шкіргалантереї як східноєвропейских, так і західноєвропейських моделей у досліджуваний період виокремилося в окремий ринковий сигмент тодішньої економіки, пов’язаної з діяльністю міст.

Герби цехів, пов’язаних з обробкою та виготовленням предметів зі шкіри у мініатюрах до Кодексу Бальтазара Бехема. Кодекс Бальтазара Бехема — манускрипт, написаний в 1505 р., який містить Статут міста Кракова, статути гільдій ремісників, опис різних привілеїв ремісничих об’єднань, зображення повсякденного життя краков’ян і роботи ремісників. Названий ім’ям його автора – краківського нотаріуса Бальтазара Бехема.

1. Герб римарів/шорників. Ремісник тримає у руках вуздечку для коня. 2. Герб кушнірів На щиті колаж з хутра. 3. Герб калитників. Видно асортимент продукції – гаманці, сумки, ремені. 4. Герб сідлярів. Видно, що окрім сідел, сідлярі виготовляли ольстри та сумки для арбалетних болтів. 5. Зображення гарбара, майстра з вичинення шкіри, за роботою

У сфері ремісничій виокремилися професіонали різного рівня й вузької спеціалізації  – римарі/лимарі, калитники, кушніри, рукавичники, седлярі, яким асистували виробники й обробники шкіри – гарбарі, чинбарі та кордибанники.

Враховуючи специфіку професії, центрами виготовлення стали великі і малі міста, продукція яких обслуговувала і найбідніші стани, такі як убога шляхта та селяни.

Розвинене виробництво й торгівля призвели до того, що основним джерелом потрапляння шкіряного спорядження та аксесуарів  до гардеробів усіх соціальних станів, у тому числі військових,  відбувалося методом закупівлі готової продукції та/або трофеям під час збройних конфліктів.

 

Середньовічні малюнки майстрів цеху калитників. На верхній гравюрі напис німецькою “Der Beutler”, “бойтлер”, сумочник, від нім. der Beutel, сумка

Нагляд за шкіряними виробами, ремонт та оновлення безпосередньо під час військових кампаній могли здійснювати вписані до козацьких реєстрів представники цехових ремісничих об’єднань, що доведено наявністю у козацьких реєстрах прізвиськ козаків, що відображають їх фах та археологічним матеріалом на полях битв.

Археологічний матеріал, безпосередньо пов’язаний з елементами козацького одягу, спорядження та взуття, являє собою знахідки на полях битв, у першу чергу, на полі битви при Берестечку 1651 р.

Адже через особливості ґрунту, на полі Берестечка збереглися тисячі предметів (усього понад 6000) озброєння, екіпірування, табірні предмети, взуття, шкіряні торби та гаманці, але і деталі одягу, у першу чергу ґудзики, застібки та гаплики, що дають хоч часткове уявлення про козацький одяг.

Керував працею археологів видатний науковець доктор історичних наук, завідуючий відділу первісного суспільства Львівського історичного музею (1945-1959), науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР (1959-1994) Ігор Свєшніков (1915-1995).

За результатами розкопок І.К. Свєшніковим було видано монографію “Битва під Берестечком” (Львів, 1992), яку було перевидано 2008 р. у Рівному стараннями Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви», відомого також як «Козацькі Могили».

Археологічні роботи, що велися на полях битви протягом 1970-1994 рр., серед іншого дали деякі предмети, що дозволять припустити характер одягу, спорядження та взуття козаків, що полягли на полі Берестечка у період від 28 червня до 10 липня 1651 р.

У статті історика Ю. Нікольченко “Дослідження поля Берестецьої битви археологічними методами”,  що увійшла до Збірника наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, автор зазначає: «…Вагому частку знахідок біля козацької переправи становили вироби зі шкіри та дерева: чоботи, пояси, сумки, піхви для шабель і ножів, кисети, сідла, вуздечки, чепраки, попруги, зброя і побутові речі з дерев’яними деталями. Збережені у торфі завдяки його консервуючим властивостям на місці козацько-селянської переправи через Пляшівку і болото, ці речі у майбутньому були приречені на загибель, опинившись на поверхні, незважаючи на їхнє зберігання у запаяних пластикових пакетах.

А у польові сезони 1970-1971 років. серед великої кількості знайдених речей вагому частку складали саме предмети зі шкіри і дерева. Великий інтерес під час цих польових сезонів представляли знайдені близько 20 екземплярів шкіряних чобіт.

Наприкінці 1971 р. І.К.Свєшніковим та керівництвом Рівненського краєзнавчого музею (директор В. Я. Сидоренко) розпочався інтенсивний пошук методики консервації і реставрації цих виробів.

І.К. Свєшніков з відреставрованою порохівницею. 1973 р. 

Перший позитивний результат був отриманий у 1972 р., коли 19-23 квітня в Одесі проходила XV наукова конференція Інституту археології АН УРСР, у якій, окрім археологів України, брали участь науковці Росії, Молдавії, Білорусії, Литви, Латвії, Грузії, Казахстану, Болгарії…

Восени 1972 р. керівництво Рівненського краєзнавчого музею звернулось до директора Ермітажу академіка Б. Д. Піотровського з проханням надати допомогу у консервації і реставрації виробів зі шкіри. На той час у СРСР тільки реставратори Ермітажу ефективно працювали з «археологічною шкірою».  Серед зразків, представлених у Ермітаж для реставрації, були три чоботи і кілька дрібних шкіряних речей. Проте методи консервації і реставрації виробів із дерева і шкіри, запропоновані на той час фахівцями, мали істотні недоліки… Щодо методу реставрації виробів із шкіри, то він хоча і визнавався на той час прогресивним, але був досить складним, затратним і не завжди ефективним. Ці обставини, а також необхідність термінової консервації оригінальних і здебільшого унікальних речей спонукали І.К.Свєшнікова особисто вирішувати цю проблему.

За короткий час він розробив власну методику консервації та реставрації виробів із дерева та шкіри. Вона була настільки універсальною, ефективною і доступною, що дозволяла вже після завершення чергового польового сезону оперативно проводити реставраційні роботи на високому науковому і професійному рівні. Вироби, реставровані ученим, практично не втрачали початкового вигляду і зберігали необхідний фізичний стан…»

Таким чином, той археологічний матеріал з числа цілого та збереженого фрагментарно спорядження, – ременів, поясів, сумок, гаманців, дрібної шкіргалантереї, , що зберігається нині у Музеї «Козацькі могили (с. Пляшева Радивилівського району Рівненської обл.) та Рівненському краєзнавчому музеї, а також низка писемних та іконографічних джерел дозволяють говорити про досить високу вірогідність його максимально точного реконструювання і створення близьких до оригіналів копій учасниками військово-історичного руху, та, зокрема, членами ГО ДВКА.

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)«Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26)

Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 3, Т. 4, “Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого.” Киев: Акц. Об. печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1914;

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Рівне – Львів: «Cлово», 2008;

Славутич Є. Порохівниці – складова воєнного спорядження Українських військ  XVII –XVIII ст..: спроба класифікації // Історико-географічні дослідження в Україні. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2005. – № 8. – С. 100-128;

Боплан, Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. Київ: Наукова думка, 1990;

Грані світу. Україна-Польща: єдність зброї крізь віки. Київ: Грані –Т, 2007;

Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964;

Zdzislaw Żygulski, Stara Broń w Polskich Zbiorach (Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984) 75-79. “Katalog MNK,” Muzeum Narodowe w Krakowie, accessed May 10, 2019;

Сергій Шаменков. Ладівниці українського козацтва та війська Речі Посполитої ХVII ст. Часопис “Стрій” No1 (2019);

Irena Turnau. TECHNIKI EUROPEJSKIEGO PASAMONICTWA ODZIEŻOWEGO OD ŚREDNIOWIECZA DO KOŃCA XVIII WIEKU. Warszawa, Kwartalnik Historii Nauki i Techniki R. 46: 2001 nr. 4;

Żygulski, Zdzislaw. Stara Broń w Polskich Zbiorach. Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984;

Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики : зб. наук. пр..- Київ. – 2013. – Вип. 22.;

“Fragment testamentu koniokrada Adama Pęgowskiego (1622).” Nie tylko czarownice. Accessed May 10, 2019;

“Husarski inwentarz.” Kresy. Accessed May 10, 2019. / “Ikonografia. Militaria, mundury, elementy uzbrojenia, sceny batalistyczne z XIII-XIX w.” Search archives;

 “Odsiecz Smoleńska pod wodzą Władysława IV w 1634 r.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;

“Pelplin Cathedral.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;

“Torba.” Zaciężna Rota Piechoty Polskiej. Accessed October 16, 2018. www.rotapiesza.pl ;

“Uładzisłaŭ Vałovič.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;

“Мужчынски касцюм на Беларусі”  (Мінськ, 2007 р.);

Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003;

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);

Тетяна Таїрова-Яковлєва. “Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти гетьмащини”. В-во “Кліо”. Київ, 2017 р.;

Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст. – Книга перша: Воєнні дії 1648– 1652 рр. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996;

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… ; 

Anna Drazkowska. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008;

Irena Turnau. Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w. Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;