Епіграф
Богдан-Ігор Антонич
КРУТЯНСЬКА ПІСНЯ
Спом’янімо в пісні славу Крутів, найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! — смолоскип в майбутнє. Підіймімо наші душі ввиш!
Крути! Крути! Це за батьківщину стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути! Мужньо, воєдино прямувати в найсвятішу ціль.
Крути! Крути! Час розплати близько, вже одвічний ворог кари жде.
Крути! Крути! Вічне бойовисько за майбутній, за світліший день.
Крути! Крути! Мужність і посвята, вірність, що міцніша понад смерть.
Крути! Крути! Горда і завзята кличе пісня і веде вперед!
(1937)
Одним з символів Української революції 1917 – 1921 рр. став бій на станції Крути (с. Пам’ятне, Чернігівська обл.), що знаходиться у 130 км на північний схід від Києва. За даними сучасних істориків бої в районі станції Крути тривали протягом 28 – 30 січня 1918 р.
У цих боях загонам російської Червоної гвардії під командуванням колишнього полковника царської армії Михайла Муравйова (близько 4800 бійців) протистояли українські підрозділи на чолі з сотником Аверкієм Гончаренком (близько 500 бійців). Українськи сили під Крутами складалися з загонів Вільного козацтва, старшин та юнаків 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького та Помічного куреня Січових стрільців.
Основний бій за ст. Крути тривав близько 6 годин. Вдалий вибір позиції, вправне використання українцями наявних кулеметів та двох гармат, що були встановлені на залізничних платформах, дозволили призупинити наступ червоних та нести їм значних втрат (близько 300 вбитих та поранених). На полі бою під Крутами залишилось близько сотні загиблих українських вояків.
Зважаючи на чисельну перевагу ворога та зміну ситуації на інших ділянках фронту було прийнято рішення розпочати відхід. Українські підрозділи організовано вийшли з бою і почали відходити у напрямку Києва, знищуючи за собою залізничні колії та мости, щоб перешкодити подальшому просуванню ворога. Під час відходу до полону потрапили 28 студентів та гімназистів, яких після жорстоких тортур більшовики розстріляли.
Через понесені втрати більшовицьке військо втратило боєздатність на чотири дні, а зруйновані колії та мости змусили червоних наступати на Київ не залізницею, а по розмоклим дорогам на реквізованих селянських возах. Саме ця затримка та уповільнення більшовицького наступу дали змогу українським дипломатам укласти Берестейський мирний договір.
Дуже часто бій під Крутами представляють як поодинокий героїчний і трагічний акт самопожертви молоді на тлі тотального хаосу, нездатності уряду Центральної Ради організувати оборону і відвертої неспроможності демократичної влади оборонити існування молодої української республіки. Втім, вивчення історичного матеріалу дозволяє інакше глянути на події зими 1918 року, оцінити значення бою під Крутами як частину збройної боротьби України за свою незалежність, яка сповнена проявами героїзму, організованості, впертості й навіть фанатизму в обороні рідного краю.
ПЕРША РАДЯНСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА
17 грудня 1917 року Центральна Рада отримала урядову телеграму з Петрограда від Троцького, Леніна і Сталіна, в котрій більшовицькі лідери Росії зазначили, що Раднарком “… визнає Українську Народну Республіку, її право цілком відокремитися від Росії… зараз же, без обмеження та безумовно”. Водночас до Центральної Ради було висунуто ультимативні вимоги пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з Каледіним, не пропускати білогвардійські війська, що рухаються на Дон і Урал та припинити роззброєння радянських військ та Червоної гвардії.
Маніфест Раднаркому: “Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні”.
18 грудня уряд УНР відхиляє усі пункти ультиматуму: “Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, — йшлося у відповіді українського уряду. — Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке‒небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості”.
Ультиматум Раднаркому було справедливо розцінено як втручання у внутрішні справи УНР. Це стало приводом до початку Першої Радянсько-української війни у формі прямої агресії більшовицької Росії проти УНР.
Із проголошенням 12 грудня 1917 року у Харкові маріонеткової колаборантської Української Радянської Республіки, на територію України, контрольовану проросійськими пробільшовицькими силами з Росії почала надходити масована збройна допомога з боку більшовицької Росії. Це було справжнє вторгнення
Більшовики мають у своєму розпорядженні в Україні досить значні військові сили – лише “червона гвардія” у містах налічувала до 50 тисяч озброєних бойовиків. На Південно‒Західному й Румунському фронтах, за різними даними, лояльними більшовикам майже 50―70 тисяч бійців колишньої російської імператорської армії.
Військові частини Центральної Ради налічують до 70 тисяч старшин і вояків. Але більша частина демотивована і не готова до бою. Вже наприкінці грудня 1917 р. окремі “революційні” з’єднання російської армії просуваються з фронту вглиб України. Втім, виявилося, що бажаючих воювати за революцію небагато і 1‒й український корпус генерала Павла Скоропадського успішно зупиняє просування збільшовичених військ на Київ.
Головна загроза сунула зі сходу. Загальне командування бойовими діями проти України та Дону здійснює Володимир Антонов‒Овсієнко. Військами, що наступали на Україну, командує колишній полковник царської служби Михайло Муравйов
У лавах цих загонів налічується близько 10―15 тис. бійців. Надзвичайним комісаром району “Україна” Раднарком призначає Григорія “Сєрґо” Орджонікідзе.
Більшовики під командуванням Антонова-Овсієнка прямували на Київ залізницею Харків-Полтава-Київ, а з північного сходу у напрямку Курськ-Бахмач-Київ наступали загони Муравйова та Берзіна. Більшовицькі частини грабували українські міста і села. Так, зокрема, було пограбовано Троїцький монастир у Батурині.
Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській та Катеринославській губерніях.
Для організації інтервенції Радянська Росія надала значну допомогу місцевим Радам й більшовицьким партосередкам в Україні: лише в грудні 1917 р. — січні 1918 р. з Росії надходить понад 70 тисяч рушниць, 2,8 тисяч кулеметів, багато іншого озброєння й військового майна.
У цей час у Києві готувалося спрямоване проти Української Центральної Радиповстання на заводі «Арсенал» та інших великих підприємствах столиці УНР.
На початку січня 1918 р., на терені Донецького і Криворізького басейнів місцевими більшовиками було проголошено “Донецько‒Криворізьку радянську республіку”. Згодом з’явилася й “Таврійська радянська республіка”.
Створення на захоплених більшовиками теренах України подібних “республік” відповідало інтересам Радянської Росії – з цих територій до Росії почали вивозитися паливо і продовольство.
Наприкінці січня 1918 р. влада УНР фактично обмежується лише Києвом та Правобережжям.
БІЙ ЗА МАКОШИНО –
ПЕРЕДДЕНЬ ОБОРОННИХ БОЇВ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ ЗА БАХМАЧ ТА КРУТИ
Один із перших боїв української армії проти інтервентів з Півночі –– провісник Крут, відбувся 6 січня 1918 року в районі залізничної станції Макошине Сосницького повіту (нині Менського району). Це було ледь не перше зіткнення оборонціів України з регулярним військом Раднаркому, тобто більшовицької Росії, та підрозділами Центральної Ради. Тут чи не вперше помірялися силами бронепотяги ворогуючих сторін.
На перших етапах військових подій 1917-1920-х рр. велася напружена боротьба за панування над залізницею, адже залізниці стали основними шляхами сполучення, перекидання військ.
Та й мала кількість військ не дозволяла контролювати значні території. Макошине ж було важливою станцією, на якій розміщувався міст через Десну, завдяки якому нападники з півночі могли потрапити до центральної частини Чернігівщини, а отже могли захопити Ніжин, а далі й Київ, бо природних перешкод перед ними, після глибоководної Десни, вже не було.
Цілком зрозуміло, що в боях як за Макошине, так і в наступних, широко використовувалися «фортеці на рейках» — бронепотяги. Перший бронепотяг з’явився у розпорядженні українських військ у грудні 1917 року. Це був панцерний потяг колишньої російської імператорської армії типу «Хунхуз» періоду Першої світової війни, якого у грудні 1917 року ремонтували у Київських залізничних майстернях.
У Києві на «Хунхуз» було набрано нову команду з юнаків-добровольців, переважно з числа студентів та гімназистів, більшість яких навіть не вміла стріляти. Командиром панцерного потягу залишився російський капітан Довгополов. В українських військах «Хунхуз» був перейменований на «Вільну Україну».
Одночасно з «Вільною Україною» нашвидкуруч було створено інший бронепотяг за допомогою сполучених паротяга і залізничної платформи, укріпленої по бокам шпалами та мішками з піском; на неї встановлено гармату й кулемет «Максим». Так з’явився перший український імпровізований гарматний потяг, яким керував поручник 1-го Українського козацького полку імені Б. Хмельницького Семен Лощенко. Обидва потяги стали на захист залізничної лінії Бахмач-Доч.
На той час курінь Богданівського полку в боротьбі з більшовиками на лінії Полтава-Гребінка відступав у напрямку Ніжина.
Оточення загрожувало з кожною годиною. Шлях до Києва більшовицьким частинам був майже вільним. Таке становище дуже турбувало Лощенка і він, після довгих зволікань, нарешті домігся телефонної розмови з колишнім своїм командиром Богданівського полку, тоді вже командуючим збройними силами Центральної Ради полковником Юрієм (Юрком) Капканом (відомим автором першого статуту нового українського війська). Лощенко дістав запевнення, що на лінію Бахмач-Доч прибуде Перша військова імені гетьмана Богдана Хмельницького юнацька школа, сформована ще в липні 1917 року.
Напередодні нового, 1918 року, ця школа прибула на станцію Бахмач-Київський. Начальником відтинку цього фронту був призначений сотник генерального штабу Дем’ян Косенко, підлеглим якого став Семен Лощенко разом зі своїм «бронепотягом».
В той же час, з кінця грудня 1917 року, більшовицькі загони почали наступ на станцію Доч.
Керували наступом червоногвардійців колишній матрос Д. І. Артюхов та латиський стрілець Райнгольд Берзін. Радянські війська переважали як чисельно, так і були краще озброєні.
Запеклий бій відбувся 6 січня 1918 р. – напередодні Різдва. Тоді більшовикам навіть вдалося знешкодити бронепотяг «Вільна Україна».
Один з очевидців згадував: «Бронепотяг Довгополова, маневруючи на станції, вийшов на свій тор. Лощенко зі своїм «бронепотягом» вийшов за семафор станції. Саме тоді перед мостом бронепотяг Довгополова «бризнув» вогнем з гармат і 24 кулеметів «максимів» по москвинах. Юнаки Школи під командуванням Горошка йшли в наступ, хоч і в темноті. Місток поправлявся. Прибула в потягах піхота Довгополова. На снігу виднілися тіла загиблих москвинів. Довгополов наказав відвести до бази поранених і залишитися в Часниківці, доки не повернеться ремонтна платформа з локомотивом.
Повертаючись із Часниківки, Лощенко побачив титанічний бій бронепотягу Довгополова з москвинами. Ешелони Військової школи стояли біля блок-посту між станціями. На ранок бронепотяг Довгополова стояв перед семафором станції Доч, в бік Бондарівки. Бій ішов далі. Довгополов дав наказ Лощенкові наступати на Макошине, де стояли головні сили червоних
Біля мосту через Десну Лощенко почав обстрілювати станцію Макошине. Місток мав лише один тор. Піхота юнаків пішла в атаку через Десну по льоду. Бронепотяг Довгополова опинився в якихось 600 метрів попереду. По наступаючих ворог бив з Макошина. Лощенко зі своїми юнаками йшов вперед. Нараз бронепотяг Довгополова почав відступати. Тендерна гармата була розбита, з її залоги нікого не залишилося, крім частин тіл та мозку, передній вагон розірваний і в шматках броні. Відходив він поволі на Бондарівку. На другому боці мосту з’явився теж бронепотяг ворога».
Це був бронепотяг «Совєтская Россія». Виготовлений він був на Путилівському заводі у Петрограді і був скерований в Україну. Він брав участь у занятті Харкова, бився за станцію Лозову, першим увійшов у Павлоград, зайняв з бою станцію Синельникове. У складі 1-ї армії брав участь у боях за Олександрівськ, Полтаву. Пізніш разом з іншим радянським бронепотягом забезпечив заняття всіх підступів до столиці України.
«Артилерія Лощенка вліпила по ньому кілька снарядів, і він почав спішно відходити від напрямку на міст. Вогонь був перенесений на станцію Макошине, до залізниці підтяглася юнацька піхота, яку Лощенко забрав на свій «бронепотяг» відступаючи перед переважаючими силами ворога на Бондарівку. Там застали пошматований і знекровлений бронепотяг капітана Долгополова. Сам він був тяжко поранений в ноги, які звисали йому, коли він сидів в оглядовій вежі. Юнаки тут сіли до своїх ешелонів. Почали відходити на станцію Доч. Бронепотяг Довгополова сунувся повільно –– він уже був не здатний ні на що. Залога його була майже вся мертва, гармати знищені, біля одної лежав поручник з відірваною головою. Були значні втрати. Виносили забитих і поранених до санітарного вагону. Довгополов ледве дихав від втрати крові, і надвечір 6 січня, пошкоджений, не здатний до бою бронепотяг зі своїм санітарним вагоном дійшов до Києва.
Колишній юнак 1-ї української військової школи ім. Б. Хмельницького так описав цей бій: «…у нас почався наступ матроського відділів зі сторони Гомеля. 6 січня вони дійшли до станції Доч, де й зустріли їх 1 і 3 сотні та бронепотяги. Матроси добре не знали пішої війни, йшли під спиртом, не лягаючи; їх багато забито і вони відійшли за річку. У нас знищено бронепотяг і перебито багато обслуги».
У районі Бахмача залишився один «панцирний потяг» Лощенка, що потім героїчно показав себе під Крутами. «Вільна Україна» втратила майже всю свою команду. Серед померлих відомі імена двох юнаків–добровольців, київських євреїв, які загинули під Макошино 6 січня 1918 р. Це гарматники Ісидор Троцький та Олександр Жук.
Отже, як бачимо, бою під Крутами передували запеклі сутички у прикордонній зоні, а не суцільна тиша і “червона доріжка” для агресорів.
НА ШЛЯХУ ДО КРУТ
Отже, в грудні 1917 – січні 1918 року радянські війська вели наступ на Київ двома колонами, які згодом голосно було названо “Революційними арміями” . Перша, під керівництвом П. Єгорова та Михаїла Муравйова, наступала залізницею з Харкова через Полтаву. Друга, під керівництвом Рейнгольда Берзіна, наступала з Гомеля через Бахмач.
Радянські загони, які наступали з Полтави, отримали назву 1-ї Революційної армії (командувач – П. Єгоров). Основні сили цієї армії знаходилися в Бахмачі: відділи петроградських, московських і тверських червоногвардійців (разом 1 500 бійців), а також бронепотяг № 2.
Загін Р. Берзіна став називатися 2-ю Революційною армією, загальна чисельність якої досягала 3 500 вояків, 400 моряків, 12 гармат. Частина цих сил залишалася в Гомелі, а безпосередньо у захопленому більшовиками Бахмачі перебували збільшовичені полки старої російської імператорської армії – 436-й Новоладозький і 534-й Новокиївський полки (особовий склад з-під Уссурійська), відділ балтійських моряків та бронепотяг ім. В. Леніна.
Загальне командування операціями проти Центральної Ради залишилося в руках М. Муравйова. На мітингу в Бахмачі він закликав своїх бійців: “Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.
Попри уявлення про повну безборонність України з півночі, як ми вже побачили вище, на станції Бахмач ще від середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) Першої української юнацької (юнкерської) військової школи імені Богдана Хмельницького під командою сотника Аверкія Гончаренка.
До початку січня 1918 року, протягом півтора місяця вони успішно стримували війська Р. Берзіна.
Військове командування Центральної ради основний наступ очікувало не з Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків, загін Сердюцького полку ім. П. Дорошенка (разом 500 бійців).
Тим часом Муравйов, переконавшись, що залізниця після Полтави була зіпсована (пошкоджено тори та понівечено шпали) , вирішив перекинути свої сили на Бахмач.
Військовими силами Центральної Ради, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до ст. Крути, командував сотник Ф. Тимченко.
Тривалий час найбільш боєздатною частиною під його командою був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи під командою сотника А. Гончаренка. Але кількатижневе перебування на позиції й відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків і 23 січня школа самочинно повернулася на відпочинок до Києва. Саме це, власне, й змусило Ф. Тимченка без бою залишити Бахмач.
Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бліндований потяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті.
Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей.
Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники Центральної Ради на цей час відступили до ст. Крути.
Начальник зв’язку при військах М. Муравйова, не зорієнтувавшись у географії залізничних станцій, поспішив повідомити до штабу В. Антонова-Овсієнка про зайняття ст. Крути. В дійсності, цю станцію все ще займали українські війська.
БІЙ ПІД КРУТАМИ.
29-30 січня 1918 року
Близько 7:00 ранку 29 січня 1918 р. з Києва на ст. Крути прибули потягом «юнаки» (юнкери) 1-ої Київської військової Юнацької школи імені Богдана Хмельницького (колишнє Костянтинівське військове училище) (більше 600 чоловік при 18 кулеметах), і набрана з студентів і школярів «перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців» (близько 120 осіб). Було темно. Світловий день на цю дату – з 7:34 по 16:48.
Ешелон з юнаками та студентами супроводжували «саморобні» бліндовані бронепотяги під командуванням сотників (капітанів) Лощенка і Ярцева. Кожен бронепотяг складався з паротяга, двох вагонів і бліндованої платформи із захистом «зі шпал, мішків з піском, блях тощо.» Озброєння кожного бронепотяга – одна тридюймова гармата і один кулемет «максим». При потязі юнаків були також вагони з набоями та два санітарні вагони, в яких було обладнано польовий лазарет під керівництвом лікаря Бочарова.”
На момент прибуття підкріплень з Києва на полі майбутнього бою вже займали оборону учасники боїв під Бахмачем: загін «Глухівського Вільного козацтва” (приблизно п’ятдесят чоловік) та загін сотника Твердовського, зформований в Ніжині, півсотенний «Курінь порятунку України», «вільні козаки села Хороше Озеро» (село поруч зі станцією Крути), «вільні козаки села Кагарлик», «українська міліція села Плиски» (80 – 100 чоловік). Ці війська відійшли до Крут безпосередньо після триденного бою з червоними під Бахмачем 25-27 січня 1918 року.
На цій залізничній гілці вже в той час був двоколійній шлях. Тобто – поїзди з Бахмача прибували по одній гілці, а поїзди з Києва – по інший. Українські війська з боку Бахмача досить далеко від станції підірвали обидва шляхи та частково розібрали. Сама станція, вочевидь, мала додаткові колії сполучення. З самого ранку, ще до бою, 29 січня Чернігівський губернській військовий начальник сотник Тимченко та його начальник штабу сотник Богаєвській виїхали до Ніжина, де мітінгував розкладений більшовицькою агітацією курінь імені Тараса Шевченка. Їм не вдалося умовити солдат куреня (батальйону) виступити на допомогу Військовій школі та сотні Студентського Куреня. Більше того, Шевченківський курінь силою 800 багнетів виявився налаштований вороже не до окупантів, а до Центральної Ради. Наразі шевченківці не чинили перешкод пересуванню військових ешелонів через Ніжин, однак варто було цьому куреню захопити залізничну станцію, щоб українські війська на ст. Крути виявилися відрізаними від запілля.
А в день бою під Крутами, 30 січня 1918 року, загальні збори ніжинської залоги вирішили не чинити червоним жодного опору й “прийняти революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку”.
Збори також зажадали передати всю владу в країні Радам, оголосили протест проти “братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом” й повідомили, що “вояки ніжинської залоги ніколи не битимуться збройною силою з пролетаріатом як українським, так і великоруським”.
Таким чином, ніжинська залога відкрито заявила про підтримку радянської влади й будь-якої миті могла виступити проти уряду УНР.
Проте негайний перехід шевченківців, розпропагандованих більшовиками, на бік червоногвардійців, не відбувся. Тому сотник Тимченко навіть зпромігся прислати до крутян із Ніжина вагон боєприпасів.
За півтори ранкові години, при морозі мінус 20 градусів, ударними темпами було видовбано окопи, отримані боєприпаси, і проведено тренувальні стрільби, за результатами яких приблизно взвод студентів та гімназистів, повністю безнадійних в плані поводження зі зброєю, було відправлено з передової на станцію. Їхньою посильною задачею було тягати набої та надавати першу допомогу пораненим, виносити їх з поля бою. На правому фланзі у якості укриття використовували залізничний насип вузькоколійки. На лівому вояки УНР викопали у мерзлому ґрунті заглиблення, а не справжні шанці повного профілю.
Українські вояки зайняли позиції обабіч залізничних колій біля станції Крути. Лівий фланг зайняли три взводи студентів, їх позиції “цементував” т.зв. курінь Смерті – вільні козаки. На правому фланзі розташувалися юнаки 1-ї військової школи. Проти них рухалися частини так званих “армій” Єгорова, Берзіна та Кудинського, до 3 тис. бійців кожна.
Українські солдати, козаки, слухачі юнацької коли та студенти очікували на ворога з півночі, зі сторони Бахмача.
ПРАВДИВА ДАТА БОЮ – 30 СІЧНЯ 1918 РОКУ
Вранці 30 січня 1918 року на станцію Крутиз тилу, від Києва, несподівано прибув ешелон з люмпенізовании солдатами-фронтовиками, переважно росіянами, що рухалися на північ, до себе в Росію. Якийсь час знадобився українському командуванню, аби домовитися з цим дезорганізованим, розпаленим спиртом озброєним натовпом. На станції цю масу тримати було небезпечно – могли розгромити її ще до підходу червоних, а в тил відправити теж ніяк неможливо. Солдатів-росіян вдалося спрямувати назустріч більшовикам до місця, де колії були зруйновані, і звідти їм було запропоновано рухатися пішки.
Але солдати замість пішого вимаршу заходилися відновлювати залізничну колію. Солдати залізніцею покотилися паротягом у бік червоних, обминаючи їх, а ті, прикрившись димом від паротяга демобілізованих, по іншій гілці попрямували у напрямку станції Крути.
Відбулася перестрілка, в ході якої український “бронепотяг” відійшов назад на станцію, маючи поранених, а “бронепотяг” червоних зупинився біля підірваної та частково розібраної ділянки колії.
З теплушок, причеплених до поїзда, почали вискакувати червоні бійці.
За однією з версій, вишикувавшись в похідну колону, а за іншою, відразу розсипавшись в розстрільні, навіть з транспарантами та гаслами, більшовіцькі частини пішли в атаку при підтримці вогню гармати бронепотяга. І тут вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, який вели “вільні козаки” та слухачі юнацької школи. Червоні атакували хвилями, ідучі в “лобову” атаку.
Так о 10-й ранку 30 січня, а не 29, як це прийнято вважати, почався бій під Крутами, який тривав майже до 17 вечора.
На лiвий фланг більшовики кинули проти студентiв не зовсiм тверезих матросiв-балтiйцiв та сибiрякiв з “армiї” Р. Берзiна. Правий фланг, який займали слухачі юнацької школи, штурмували московськi червоногвардiйцi П. Єгорова. Атака почалася зi значними втратами для бiльшовикiв. Особливо багато забитих було на правому фланзi, де юнаки з насипу досить влучно стрiляли по московських червоногвардiйцях. Менш вдалий бiй вiдбувся на лівому фланзi – тут більшовицькі пiдроздiли досить уперто просувалися вперед. Допомагала вiдбиттю наступу бiльшовикiв гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому вороговi. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, бiльшовицькi частини все ближче просувались до станцiї. Гарматна батарея Р.Берзiна, що до того часу досить невдало била по територiї перед позицiями українських вiйськ, перенесла свiй вогонь на саму станцiю. Це спонукало Тимченка та Богаєвського вiдвезти потяг iз набоями за станцiю, у напрямковi Києва.
Бiльшовицькi лави, втрачаючи вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозумiло, що вони протримаються пiд вогнем студентiв та юнакiв ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм пiд Крутами, був вимушений ужити додаткових заходiв. У першу чергу вiн зорiєнтував батарею Берзiна максимально сконцентрувати свiй вогонь на позицiях українських вiйськ. Вiн вiддав наказ про негайний наступ збоку Гребiнки – Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого бiльшовики з нетерпiнням очiкували.
А в цей час на позицiях студентiв та юнакiв почали замовкати кулемети – перегрiтi на морозi вони швидко псувались. Крiм того, запас набоїв у наслідок бою зменшився до мiнiмуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кiлька верст вiд поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформi з гарматою вирушити до потягу за набоями.
Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою вiд’їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рiшучий наступ петроградськi червоногвардiйцi 1-го Петроградського загону, який так очiкували бiльшовики.
Ми постійно читаємо розпачливі заяви про відсутність підтримки захисникам Крут, про те, що їх “кинули напризволяще”. Про те, що це не так, видно з подальшої інформації.
В цей же час (тобто десь після обіду) на допомогу захисникам Крут прибув ешелон з Києва. І привіз бронедивізіон з чотирьох броньовиків підполковника Чорного, та двохбатарейний артилерійський дивізіон полковника Алмазова.
Про це докладно пише учасник Визвольних змагань, полковник армії УНР Степан Самійленко:
“…Пополудні 28 січня 1918 р., командир Першого авто-панцерного дивізіону— підполковник Чорний, одержав наказ від начальника гарнізону м. Києва — полковника Юрка Капкана — вислати другого дня вранці на станцію Крути шість автопанцерників.
Перший автопанцерний дивізіон, що стояв на той час у Києві, на Печерську (недалеко від товарової станції), складався з трьох чот, по три автопанцерники в кожній (два — з двома кулеметами «Максим» і один — з трьома кулеметами «Максим» та однією гарматою). Першою чотою командував, поручник Червяков, другою — поручник Борковський, і третьою — поручник Греків, а я був заступником командира дивізіону.
Але дивізіон на той час не міг виконати того наказу, тобто не міг вислати на станцію Крути шість автопанцерників, а міг вислати тільки чотири, бо решта автопанцерників потребувала ґрунтовного технічного перегляду. Передбачаючи довший час на лаштування автопанцерників (рахуючись з тогочасним «ладом» на залізницях), чотири автопанцерники вирушили на станцію Київ-товарова ще вночі 28 січня. На станції залізничники показали вагони і платформи, призначені нам, куди вже ладував свої гармати полковник Алмазов, що мав очолити ешелон.
Ми добре знали, що їзди від Києва до Крут — усього пару годин. Але наділі виявилося інше: на станцію Крути ми приїхали аж пополудні 29 січня, бо залізничники саботували. Потяг наш зупинився не доходячи до станції Крут, бо станція і всі під’їздні дороги до неї були загачені потягами. Звідти уже стріляли наші гармати (сотника Лощенка) в Гомельському напрямку, де видніли здаля ворожі лави. Туди незабаром почали строчити і наші кулемети. Наразі з Бахмацького напрямку показалися густі й довгі лави ворога, по яких відкрив огонь із своїх гармат полковник Алмазов (просто з вагонів платформ).
Ввести в дію автопанцерники, які уявляли собою неабияку силу (дев’ять кулеметів «Максим» і одна гармата), виявилося неможлимим. На полі був глибокий сніг, по якому автопанцерникам було важко рухатися. Тому вся обслуга автопанцерників (я стояв на платформі, коло тяжкого автопанцерника «Хортиця») була бездіяльними свідками бою під Крутами.
З напрямку Бахмача ворог безупинно йшов на станцію Крути. З напрямку Гомеля він ще скоріше наближався до станції, незважаючи на запеклий гарматний, кулеметний і рушничний огонь наших оборонців. Коли ворог з Гомельського напрямку уже підходив до станції, оборонці (у кільканадцять разів числом слабші) почали під огнем ладуватися до вагонів.
А ми (автопанцерники і батарея полковника Алмазова), як ті, чий ешелон стояв останній (а перший від Києва) отримали наказ вирушити на Київ, що ми і зробили, аби звільнити дорогу іншим відступаючим частинам. Уже вечоріло. Наш потяг відходив поволі і ми були свідками, як ворог (виключно самі матроси), що наступав з боку Бахмача, оточував наших вояків.
Про дальший перебіг бою під Крутами ми уже довідалися пізніше і то майже з невеликими відмінами при кожному оповіданні…”
Це геть міняє уявлення про сили сторін, і проливає світло на зусилля військового керівництва УНР щодо оборони північного напрямку.
Як бачимо, була спроба підтримати оборонців Крут “вогнем і маневром”, але через саботаж залізничників панцерники та артилерія прибули до поля бою надто пізно.
Та не слід забувати, що саме у дні подвигу крутян у Києві загрозливо розгортаються події так званого “Січневого повстання”, організованого більшовицьким підпідллям. 29 січня, у переддень бою під Крутами, почалися збройні сутички у Києві, а 30 січня, у день бою, в місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водогін, електростанція, міський транспорт. Озброєні загони збільшовичених робітників та “червона гвардія” займали важливі райони столиці УНР. Почалися вуличнi бої мiж мiсцевими червоногвардiйцями та українськими пiдроздiлами.
Саме тому до станції Крути не дісталися додаткові підкріплення. Адже на бахмацький відтинок фронту мало бути відправлено підкріплення з Києва – курінь гайдамаків чисельністю 300 вояків на чолі з
С. Петлюрою. Але через саботаж залізничників гайдамацький ешелон значно затримався на ст. Дарниця. Після цього, не встигли гайдамаки від’їхати від Києва, як отримали звістки про більшовицьке повстання у столиці. Не маючи докладних відомостей про становище, С. Петлюра зупинив свій ешелон на ст. Бобрик і повернув на столицю.
Інших резервів в армії УНР майже не було.
В районі 15.30-16.00 годин більшовицькі сили нарешті підтягнули достатньо війська, й пішли в атаку, на правому (а за деякими відомостями, і на лівому) фланзі, погрожуючи обійти українські війська з тилу.
Атакуючі червоні несли важкі втрати, але вперто сунули вперед.
Долю бою вирішив ще один бронепотяг під орудою матроса Полупанова, що прибув на поле бою під Крутам. Хоч це теж був не справжній бронепотяг, а бліндована імпровізація, панцерник значно посилив ударну силу більшовиків. Як писав сам Полупанов: “В Синельникове робітники залізничних майстерень і севастопольські моряки за дві доби обладнали «сухопутний крейсер» – паротяг, затиснутий двома величезними чотирьохвісними вугільними платформами. Попереду, на першій платформі, і в кінці другої стояло по одній гарматі. Їхні стволи були наглухо закріплені сталевим дротом і залізними обручами; прицільних приладів, лафетів і коліс у гармат не було. Тому стріляти можна було тільки в двох напрямках: уперед або назад. На всі боки з платформ і тендеру паротяга визирали тупі люфи «максимів». Їх було п’ятнадцять. Броню замінювали шпали та мішки з піском, покладені й закріплені уздовж стінок. До задньої платформі причепили чотирьох вагони-теплушки, «броньовані» таким же чином. ”
Втім, це значно підсилило вогневу міць червоних, розлючених до того ж важкими втратами, у першу чергу від кулеметного вогню українців. Понісші важкі втрати у попередні години бою, червоні відступили, і чекали на підкріплення, яке потроху під’їжджало залізницею. Бронепоїзд червоних і бронепоїзди українських оборонців Крут перестрілювалися. Незабаром разом з піхотою до червоних підтяглася і артилерія – півбатарея або навіть і повна батарея (три або шість гармат) “трьохдюймовок”.
У цей час, швидше за все, і вийшов з ладу бліндований поїзд сотника Ярцева. Тимченко та Богаєвський через небезбеку вибуху боєприпасів з другим потягом відтягнулися разом із бліндованім потягом Ярцева на півтора кілометри від «лінії фронту».
Сотник А. Гончаренко згадував:
“Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки… Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на відстань стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок”.
Але сили були занадто нерівні. Перевагу червоних довершив удар петроградських червоногвардійців, який прийняла на себе 4-я рота юнаків і не змогла їх зупинити. Тому захисники Крут почали відступати – не бігти, а саме відступати за наказом командування. Юнаки в повному порядку пішли з позицій, забравши своїх поранених та забитих, відступаючи не у “засніжену безкінечність” а… до потягів, які чекали на станції!
Не зволікаючи, А. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати. Першою мала відходити до ешелонів студентська сотня, слідом – 2-га, 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша сотня отримала наказ прикривати відступ. Відступ розпочався вже у вечірній темряві. Цілий день 30 січня 1918 року невеликі сили українських збройних сил стримували ворога, що переважав їх мінімум учетверо.
Отже, відступ українських частин з поля бою під Крутами відбувся не як панічна втеча, а як організований відхід з винесенням поранених та навіть забитих і завантаженням до вагонів потяга і відступу залізницею.
Студентській сотні було значне складніше відступати без прикриття – їх би перестріляли в спину. Тому їх командир Омельченко здійснив маневр, який би спрацював, якби під його командою були більш досвідчені солдати – він багнетною атакою хотів відкинути противника, а потім вже відступати. На жаль, атака захлинулася, а сам Омельченко загинув.
Зі спогадів учасника бою:
“Коли ми були біля нашого потягу, який чекав на недобитків десь далеко в полі, мало у кого лишилось по три-п’ять куль, – свідчив інший мемуарист. – Небагато було тих, яким вдалося відступити з нашого відтинку: кількадесят ранених та стільки ж зі зброєю в руках”. “Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, що чекали і що кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев’язували ранених… Уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь до 50 студентів”.
Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, “…загальні втрати захисників ст. Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи..”. Крім того, безвісти зникла чета зі складу студентської сотні, в числі бійців якої був і молодший брат А. Гончаренка.
Командир юнаків згадував: “При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно”.
Червоногвардійці наближалися і ешелон був змушений рушити, не дочікуючись решти своїх бійців. З вікон вагонів юнаки встигли обстріляти ворожу лаву, перш ніж потяг віддалився на захід, а виснажені й пригнічені бійці нарешті отримали змогу перепочити. “Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім’я державності, взивали до помсти”. Незважаючи на втрати, українським воякам вдалося відступити з поля бою.
Під час відступу лише одна студентська чота у сутінках заблукала і вийшла на ст. Крути одночасно з більшовиками, де була негайно обеззброєна. Розлючені втратами червоні катували та розстріляли полонених Студентського куреня. Втрати Студентської сотні – близько 10 убитих в бою, 27 розстріляних.
Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледь вдалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
День 31 січня став для полонених фатальним. “Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями”, – свідчив Є. Лапідус. Розстріл виконувала “жандармерія” Єгорова – петроградські червоногвардійці.
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”, який підхопили й інші полонені.
“Одного гайдамака, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоногвардійці витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею… – згадував Є. Лапідус.
“Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому”.
Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 37-39 полонених. За твердженням кількох сучасників, сімох бранців, які так чи інакше уникнули розстрілу, червоні відправили в запілля.
Підраховано, что загальна кількість вояків у зведеному формуванні українських захисніків станції Крути становила 1065 козаків и старшин, а не триста студентів, як про це й досі скрушно пишуть деякі джерела.
Втрати української сторони можна оцінити так:
Студентська “Помічна” сотня:
забитих у бою – 10 – 12;
розстрiляних – 27;
поранених – 30 – 35;
полонених – 7.
Разом: 74 – 81 вбитих, поранених та забитих студентiв i гiмназистiв.
Юнацька школа:
забитих – 8 – 10;
поранених – 25 – 30.
Разом: 33 – 40 вбитих та поранених юнаків.
Втрати куреня “Смертi” нам невiдомi, однак певно, що вони досягали 20 – 25 вбитих та поранених воякiв.
Червона ж гвардія, маючи орієнтовно не менше 3000-4000 або навіть 5000 тисяч вояків з резервами, що вступали до бою по частинах, безпосередньо на полі бою втратила не менше 300 чоловік забитими і декілька сот поранених.
Під час розкопок поховань на старому військовому цвинтарі села Крути виявлено, розкопано та зафотографовано 300 поховань червоногвардійців. Розкопки підтвердили, що у могилах поховані тільки червоні. До того ж в радянський час там встановлено було цегляний обеліск з написом: “Героям Революции, погибшим в боях с петлюровцими за установление власти Советов. Январь 1918 г.”.
19 березня 1918 року 19 знайдених тіл загиблих студентів за рішенням Центральної Ради з військовими почестями були перепоховані в братській могилі на Аскольдовій могилі в Києві. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 героїв Студентського куреня . Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св.Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Як стверджував Євген Маланюк в історичному есе «Крути. Народини нового українця», опублікованому 26 січня 1941 р.: «…Крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості країни, ба, й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Причім не діяла тут жодна пропаганда (якої, зрештою, не було), жодні літературні твори («Скорбна мати» молодого Тичини з’явилася вже тоді, коли легенда цілком розпростерла свої крила), жодне, т. зв. усвідомлення мас за допомогою просвітянських метеликів чи вічевих промов». Євген Маланюк був переконаний, що під Крутами зародився новий тип українця – активного борця за незалежність України.”
Бій під Крутами мав вагоме історичне значення, бо затримав більшовиків на декілька днів, чим дозволив урядові УНР добитися міжнародного визнання України на переговорах у Бресті.
Брест-Литовський мирний договір, що було підписано 9 лютого 1918 р. УНР з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) був, по суті, першим міжнародно-правовим актом, який визнав УНР суб’єктом міжнародного права.
Договір передбачав припинення воєнних дій, визначення західних кордонів України, встановлення дипломатичних відносин, обумовлював засади торгівельних зносин, обміну військовополоненими й інтернованими.
За умовами таємного договору між УНР та Австро-Угорщиною від 8 лютого 1918 р. Україна отримувала Холмщину та Підляшшя. Буковина та Галичина ставали автономіями у складі Австро-Угорщини. В Криму мала утворитись мусульманська республіка у складі України.
Головне – за Брест-Литовським мирним договором між більшовицькою Росією та Четвертним союзом Україна ставала незалежною державою.
І свою видатну роль у цьому зіграв героїчний бій 29-30 січня 1918 року.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
Бойко О. Бій під Крутами: історія вивчення // Український історичний журнал. — 2008. — № 2 (479). — С. 43–54.
Бойко О. Д. Крути, бій 1918 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 420. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
Дорошенко Дмитро. Історія України 1917—1923 рр. — У 2-х т. — К. : Темпора, 2002.
Ковальчук М. Наступ радянських загонів на Лівобережній Україні // Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянської Росією. 1917‒1918 pp. — НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — К. : Видавничий дім «Стилос», 2015.
КРУТИ – ЗБІРКА ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ – Київ, видавництво “СМОЛОСКИП”;
Упорядники: Осип і Надія Зінкевичі, 2008 р.;
КРУТЯНСЬКА ПОДІЯ. Упор. В. Зарицький. – Чікаго, 1972
Мазепа І. Україна в огні й бурі революцій. — К. : Темпора, 2003 р..;
Героїка трагедії Крут — Київ: ПП Сергійчук М. І., 2008 р.;
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) — Київ–Львів, 1996 р.;
Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009 р.;
Шушківський А. І. Крути // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003–2019 рр.