ПІХОТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ТИПУ З КІНЦЯ XVI СТОЛІТТЯ ДО 1660-Х РОКІВ РОЗДІЛ 1. ІСПАНСЬКА ПІХОТА

 

Картина іспанського художника Ауґусто Феррер-Дальмау “Остання терція”. Іспанська піхота у битві при Рокруа 19 травня 1643 р.

ВСТУП

Вивчаючи війни Козацької епохи, ми недноразово писали про зіткнення козаків з різними типами армій союзників і противників козацького війська.

Найчастіше ми звертали увагу на армію Речі Посполитої XVI – першої половини XVII ст., у складі якої були й формації «чужоземного аутораменту».

Козаки стикалися з піхотою західноєвропейського типу, беручи участь у Тридцятилітній війні 1618-1648 рр . Козацтво стикалося з піхотою «німецького строю», що були частиною збройних формувань Московської держави, від Смоленська 1632-1634 рр. до Конотопа 1659 р.

Схрещували клинки козаки й грізною шведською піхотою на Балтиці на початку XVII ст. та в «Інфлянтах» під час польського періоду  Тридцятилітньої війни у 1620-х роках.

Про те, чим була західноєвропейська піхота ми вже трохи писали у статтях про спорядження козацького війська. Настав час розібратися з предметом ретельніше.

І починаємо з іспанської піхоти. По-перше, через її реальну круту бойову репутацію, а по-друге через інтерес до цієї формації в шанувальників історії, історико-пригодницької літератури та історичного кінематографа. Адже герої роману іспанського письменника Артуро Переса-Реверте «Капітан Алатрісте» (ісп. El capitan Alatriste) полюбилися багатьом читачам і глядачам, у тому числі представникам військово-історичної спільноти. Тож серію публікацій про західноєвропейську піхоту ми розпочинаємо розповіддю про іспанську піхоту на полях битв барокової епохи.

Кадр кінофільму “Алатрісте”. В головній ролі Віґґо Мортенсен

РОЗДІЛ 1. ІСПАНСЬКА ПІХОТА

«Дякую за пропозицію про почесну капітуляцію, синьйор, але це ІСПАНСЬКА ПІХОТА»

Рокруа, 19 травня 1643 р.

 

Картина іспанського художника Ауґусто Феррер-Дальмау “Диво перемоги при Емпелі”.

Йдеться про несподівану перемогу армії Іспанії 8 грудня 1585 р при м. Емпель, в Нідерландах, одержану в ході Вісімдесятирічної війні.

У битві оточені нідерландцями іспанські війська містичним чином перемогли ворога, що перевершував їх чисельністю.

Екзальтовані іспанці назвали цю перемогу  “Дивом при Емпелі”.

Доктор історичних наук Леонтій Войтович  у виданні «Історія війн і військового мистецтва» («Фоліо», Харків, 2018) пише:

«…Основою успіху іспанського війська [«золотого віку»] була іспанська піхота, яка домінувала на полях битв Європи протягом середини XVI — середини XVII ст.

Своєрідним поєднанням практик швейцарської баталії, полків ландскнехтів та римських легіонів стала іспанська терція (1534—1704), запроваджена кондотьєром Ґонсало Фернандесом де Кордовою на завершальній стадії Італійських війн.

Ґонсало Фернандес де Кордова

Офіційно терція була запроваджена у 1536 р. генуезьким ордонансом короля Карла V замість пізньосередньовічних баталій і коронелій.

Терція (tercio) передбачалася у складі 12 рот. Десять рот пікінерів мали у своєму складі по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 219 пікінерів (половина з яких була без доспіхів) і 20 мушкетерів.

Дві роти аркебузирів мали по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 224 аркебузира та 15 мушкетерів. Всього в терції з командиром було 3001 чол., в т. ч. офіцерів — 37, унтер-офіцерів — 96, пікінерів — 2190, аркебузирів — 448, мушкетерів — 230. Терція була одночасно і бойовим порядком: три лінії розташовані на зразок римських легіонів у шахматному порядку (дві баталії у першій та третій лініях і одна найбільша — у другій).

Кожна баталія у перших двох—трьох шерегах мала аркебузирів (яких поступово повністю замінили мушкетери), що оточували її з усіх сторін.

Всередині знаходилися пікінери відповідно до глибини у латах і без лат з відповідною довжиною пік. Така побудова дозволяла вести вогонь по противнику практично до прямого зіткнення.

Аркебузири могли відступити всередину баталії або ж узяти участь у зіткненні, використовуючи свої мечі. При наступі аркебузири чи мушкетери могли перегрупуватися в центрі на всю глибину (глибина баталії була зазвичай 10 шерег) і вести залповий вогонь, при якому кожна наступна шерега після залпу попередників ділилася навпів і займала перший ряд.

Тоді пікінери прикривали фланги, а при прямому контакті змикали ряди попереду стрільців, які також могли брати участь у рукопашному бою.»

Відповідно при відступі мушкетери могли вести безперервний залповий вогонь, маючи прикриті фланги. При цьому після кожного залпу шерега стрільців ділилася навпіл і відступала назад. Такий маневр аркебузирів (потім мушкетерів) мав назву караколь — [лат. Caracole,  слимак],  рух слимака. Цей тип стрільби застосовували мушкетери та фузілери ще протягом перших двох третин ХVIІІ ст. Три терції об’єднувалися в бригаду. Найслабшою стороною терції були її кути, на яких концентрація аркебуз, згодом мушкетів,  та пік була найменшою. Але довгий час цю проблему вдавалося вирішувати з допомогою кавалерії та артилерії.

В цілому іспанська терція була чи не найдосконалішим поєднанням ударної сили пікінерів з вогневою підтримкою. Успіх цих формацій значною мірою забезпечувала їх підготовка та комплектація переважно з дрібної шляхти — ідальґо, тобто це не була класична наймана армія, а дисципліноване військо з високим моральним духом.

Герб королівства Іспанії часів правління Філіпа IV

Уточнено про головну тактичну одиницю іспанської піхоти – терцію, пишуть ціла низка авторитетних авторів.

«Терція (ісп., лат. tercio, третина) або іспанська терція (ісп. tercio español) – тактична одиниця Іспанської Імперії у час домінування Габсбургів на полях європейських битв XVI-XVII ст.

У теорії до складу терції мало входити до 3000 солдат (звідси «терція», приблизно третина від тисячі), хоча на практиці нерідко їх було менше половини цього числа.

Іспанські терції, особливо найстаріші з них, іcп. Tercios viejos, «Старі терції»,  були першими в Європі тактичними одиницями, де особовий склад формувався з добре підготовлених добровольців-професіоналів, часто з числа найбіднішої, але гордої шляхти «ідальґо». Це були формації  з відмінною суворою дисципліною, чим сильно відрізнялися від  підрозділів найманців, які складали більшість європейських армій того часу.

До бітви при Рокруа 1643 р., коли іспанці потерпіли важку  поразку від французької армії герцога Енґієнського, майбутнього принца Конде, де «Старі терції» понесли невідновлювані втрати, іспанська піхота  вважалася непереможною.

У цей час армії всіх європейських держав формувалися з найманців з різних країн, зокрема, з різних земель Німеччини, з Італії, з Валлонії  (нинішня південна Бельгія) та з іспанських Нідерландів.

Структура терції

Іспанія нерідко теж вдавалася до найму іноземної піхоти та кавалерії, але наприкінці  XVI та у  XVII ст. кістяк іспанської імперської армії був сформований з корінних іспанців. Відмітними рисами іспанської піхоти були стійкість, професіоналізм, хоробрість, карність та субординаційна повага до офіцерського корпусу, висока стройова дисципліна.

У терцях кілька рот піхоти (ісп. las banderas) об’єднувалися довкола  постійної групи офіцерів, близько тридцяти чоловік офіцерського складу.

Чисельність терцій змінювалася в різні часи в залежності від обставин та місць дислокації й театрів бойових дій.

С 1534 по 1567 р. перші терції, що воювавали в Італії, нараховували по  десять рот по 30 вояків кожна, з яких 2 роти первісно були аркебузирськими (ісп. los espingarderos), тобто мали на озброєнні рушниці-аркебузи. Згодом, з масовим витісненням аркебуз на озброєнні піхоти, місце аркебузирів постопово заступили мушкетери (ісп. los musceteros).

Решта 8 рот складалися з пікінерів (ісп. los piqueros), які, у свою чергу, первісно складалися з  двох типів солдат:

1). Пікінери-латники (ісп. los piqueros сorseletes), одягнені в напівобладунок (повний обладунок без захисту ніг), вони стояли в перших лавах, зустрічаючи противника лісом похилених довжелезних пік.

2). Легкі пікінери (ісп. los piqueros secos) – пікінери в неповних обладунках (проста кіраса із захистом стегон «тассетами», налядвениками, без металевого захисту рук і плечей). Легкі пікінери могли мати при собі маленькі круглі щити-ронделі (ісп. los rondelas). Ці солдати перебували за важкими пікінерами. В кінці XVI ст. легкі пікінери як підвид піхоти зник.

У кожній роті був невеликий штаб з 11 осіб: капітан і його помічник, молодший офіцер (ісп. alférez), сержант, прапороносець, також три музиканти, фуражир, капелан і цирульник. Рота поділялась на 12 взводів по 25 чоловік під керівництвом ветерана. Взводи підрозділу ділилися на відділення (ісп. las camaradas), капральства,  по 6-12 чоловік теж під керівництвом ветерана, капрала.

В теорії терція наприкінці  XVI ст.  налічувала 147 офіцерів, 1080 пікінерів-латників, 400 легких пікінерів (які згодом зникли), 1220 аркебузирів і 190 мушкетерів. Поступово, у  XVII ст.,  мушкетери  витісняли аркебузирів.

На ділі чисельність була менше через дезертирства і неминучисть втрат. Намічається тенденція підвищувати число стрільців, тобто вогневу міць терції. Іноді рота налічувала 150 або навіть 100 чоловік.

В останній чверті  XVI ст. терції, що знаходилися у Фландрії, були переформовані і складалися з 12 рот по 250 вояків  у кожній. Значно збільшилася кількість пікінерів: 1110  пікінерів-латників і 1080 легких пікінерів проти 448 аркебузирів і 230 мушкетерів. Причина у відносно високій вартості вогнепальної зброї: аркебуза коштувала 26 реалів, мушкет трохи дешевше, але не сильно, тоді як піки – тільки по 7 реалів.

Портрет короля Філіпа IV (1605-1665) в обладунках. Картина пензля фламандского художника Ґаспара де Крайєра (1582-1669)

Підпис короля Іпанії Філіпа IV Габсбурга

У 1632 р. королівським указом було визначено організацію іспанських терцій по 12 рот з 250 чоловік, у Фландрії та Італії – 15 рот по 200 чоловік.

У ротах по 250 чоловік було по 11 офіцерів, включаючи помічників, 90 важких пікінерів, 60 мушкетерів і 89 аркебузирів; в ротах по 200 чоловік – 11 офіцерів з помічниками, 70 важких пікінерів, 40 мушкетерів і 79 аркебузирів.

Проте, 1636 р. намісник Іспанських Нідерландів організував іспанські та італійські терції в складі Фландрської  армії за іншим зразком – 13 рот пікінерів і 2 роти аркебузирів. У пікінерськіх ротах повинно було бути багато мушкетерів, але на ділі вони становили не більше третини від загального числа солдатів.

Центр терції, утворений пікінерами, оточений мушкетерами

Передбачається, що в такий терції було 759 пікінерів, 318 аркебузирів і 1380 мушкетерів. Терції в самій Іспанії не настільки сильні, в них 10 рот всього по 100 чоловік, комплектувалися вони вже ким попало. Як не дивно, в провінційних терціях перебували більш досвідчені та мотивовані бійці.»

Іспанські терції шикувалися до бою як живі редути, де «цитаделлю», центром формації,  були пікінери, а мушкетери являли собою рухомі «бастіони», озброєні вогнепальною зброєю.

Вони ще називалися «манґами», «рукавами» (ісп. las mangas). Під час бойових зіткнень «манґи» могли діяти спільно з пікінерами, відділятися від них окремими взводами або цілими ротами, формувати повністю окремі чисто мушкетерські підрозділи та знову утворювали разом із пікінерами монолітну прямокутну піхотну формацію.

«Здача Бреди» (ісп. La rendición de Breda), або «Списи» (Las lanzas), картина Дієґо Веласкеса де Сільва-і-Веласкеса (1599-1660).

Картина зображує сцену передачі ключів голландського міста Бреди його губернатором Юстином Нассауським

головнокомандувачу іспанських військ Амброзіо Спинола 5 червня 1625 р.

Друга назва полотна, – «Списи», – обумовлена тим, що майже третина полотна займає зображення

пік пікінерів піхоти іспанської армії, що становить важливу частину композиції. Картина знаходиться в Музеї Прадо (Мадрид).

Дон Амброзіо (Амброджо)  Спінола Дорія, маркіз де лос Бальбесес — (Ambrosio Spinola Doria o Ambrogio Spinola Doria, 1569 — 1630) —

іспанський капітан-генерал італійського (генуезького) походження, командувач Фландрської армії Іспанії.

Портрет фламандського митця Міхеля Янса ван Мірвельта

Військова організація й комплектування армії Іспанської імперії того часу полягала в поєднанні до методу набору вояків “королівською комісією”, із значним державним регулюванням, та поступовим залученням  методу «військового антерпренерства».

Система королівської комісії  потребувала розвинутого адміністративного апарату, який забезпечував увесь процес комплектування, вербунку. При даній системі вся влада над новоствореною адміністративною одиницею, якою був військова одиниця, залишилася в королівських руках в особі центральних військових органів влади: Військової Ради або капітанів, генерал-губернаторів в окремих регіонах, наприклад у Фландрії.

Процедура виглядала так. Король своїм указом наказував створити полк, терцію. Для чого Військовою Радою призначався «маестро де кампо», фактично полковник, визначалася кількість капітанів, які будуть безпосередньо займатися вербуванням рекрутів.

Потенційні кандидати на офіцерські посади в терції повинні були попередньо надати до Військової Ради перелік документів, що підтверджував їхні достоїнства, досвід та інші відомості.

Хоча, як і в інших арміях у цей період поширеною була практика індивідуального просування через знайомства та/або хабарництво.

Іспанські війська в облозі Бреди

Затвердженим Військовою радою офіцерам видавався патент, що підтверджував офіцерський ранг, та грамота (Conducta).

У грамоті було передбачено область вербунку, число необхідних солдат, їхній вік, порт куди потрібно прибути з новобранцями і ТВД де планувалось задіяти цей підрозділ тощо. Переважна більшість новобранців для армії Фландрії була вихідцями з Кастилії, яке включало регіони: Астурія, Кантабрія, Кастілія-і-Леон, Естрамадура, Кастілія-ля-Манча і Андалусія,  а також Неаполь, Мілан та Сицилія, що перебували у складі імперії іспанських Габсбургів. 

Вищі офіцери терції призначались короною також на індивідуальній основі, здебільшого з вищої шляхти.

Відповідальним за вербунок офіцером завжди був капітан, а головною адміністративною одиницею формування  – рота (compagnia, compagnie). 

Король мав право навербовувати війська в своїх доменах: церковні і поміщицькі (seigneurial) землі від цього були звільнені.

Вербування здебільшого було зосереджено в містах Кастилії і тих містах, де губернатор «коррехідор» (ісп. Corregidor) мав сильний вплив на місцеву владу і був здатний посприяти вербунку. У Кастилії були організовані вербувальні пункти (comisario) із необхідним житлом та харчовим забезпеченням. 

Капітан (ісп. El Capitan), маючи на руках королівський патент, підбирав на власний розсуд молодших офіцерів, перш за все лейтенанта (L’alférez), сержанта, прапороносця (хорунжого)  і отримував ротне знамено (bandera).

Прапор терції Альбукерке, 1643 р., з типовим для іспанської піхоти “суковатим” бургундським хрестом

Після цього, відбувалася сама процедура  вербунку: капітан із молодшими офіцерами, прапором роти, барабанщиком і капралами (cabo de ecuadra) відвідував міста і села, зазначені в його патенті. В Іспанії, здебільшого, окремий район вербування призначався для набору  солдат на якийсь певний окремий театр військових дій.

Зокрема, для служби в Італії солдати набирались у Східній Кастилії і Араґоні, для Фландрії та Нідерландів – в Старій Кастилії і Кантабрії, для заморських володінь “в Індіях”, тобто в американських колоніях Іспанії,  – неподалік від портів у Андалусії, Ла-Манчі, в Естремадурі та Новій Кастилії.

Після прибуття в зазначені області, капітан представляв свій патент місцевим органам влади і вимагав сприяння у вербовці. Місцеві органи влади (муніципалітет, провінційна шляхта) зобов’язувалися надати капітану будівлю для житла на весь період вербовки. Будинком був зазвичай готель чи порожній будинок, на якому вивішувалося ротне знамено, барабанщик закликав всіх бажаючих на службу до роти.

З тих, хто добровільно зголосився вступити в армію, капітан обирав здатних до служби, старших за  16 і молодших  за 50 років. У документах епохи є  відповідна вимога до новобранців. 

Мушкетер та пікінер

За дослідженнями Паркера, віковий склад більшої частини військ складав 20 – 40 років, середній вік більшої частини вояцтва був близька 21-23 роки. Часто новобранці брехали про свій вік, зовсім юні хлопці додавали собі кілька років,  і рота поповнювалась зовсім молодими юнаками.  

Імена новобранців (bisoño) вносились до писемного реєстру роти (аналог німецького Musterrolle), їм видавалася підйомні гроші, їх забезпечували безкоштовно житлом, видавали  і харчі, і, можливо, давалася тканина для виготовлення одягу.

Після закінчення вербунку, що тривав, як правило не довше 6 тижнів, всі капітани повинні були представити своїх новобранців на огляд спеціальним, діючим від імені короля, посадовцям-інспекторам, а саме: ревізору або інспектору (veedor), скарбникові (pagador) та аудитору (contador).

Ревізор оглядав список роти, ретельно перевіряв всіх зареєстрованих новобранців для того, щоб переконатися, чи завербований рекрут насправді міг бути солдатом і, нарешті, засвідчував кількість присутніх новобранців на останній сторінці реєстру.

Ревізор (veedor) підпорядковувався напряму генерал-ревізору при особі короля, він повинен був головувати на кожному огляді підрозділів, де видавалися гроші, досліджувати кожен ордер, що відправляється в казну для оплати, і відвідувати скарбницю щоразу, коли скарбник отримував гроші. 

Аудитор і скарбник не могли зробити жодних операцій без підпису ревізора.

Після огляду, новобранцям зачитувалися військові Артикули, статути, де фіксувалося правове поле служби вояків, дисципліна у роті і до відома солдат доводили перелік покарань за недотримання дисципліни й інші порушення.

Військові атрибути з картини фламандського художника Яна ван Кесселя Старшого (1626-1679)

Новобранці повинні були підняти праву руку і поклястися Богом виконувати ці артикули. Найважливішими пунктами у Артикулах були: безумовне виконання наказів офіцерів, суворе покарання за дезертирство та бунт.

Цим актом новобранці офіційно вступали на службу державі, яка їх найняла, і на знак цього вони отримували від капітана авансом оплату за перший місяць «сокорро» (ісп. socorro). Сам капітан до цього отримував гроші на оплату всього підрозділу.

Після цього, рота, на момент маршу до театру військових дій або в порт навантаження, переходила під управління королівськими комісарами.

Капітану було недоцільно залишатись більш ніж двадцять днів в одному місці, тому що за той час новобранці почали розбігатися швидше, ніж можна було набрати нових.

Крім того, для вербувальника існував ризик набрати шахраїв, які займались тим, що брали «сокорро», а на шляху до порту відправки, зникали. Таких шахраїв називали «білардерос», (ісп. Billarderos, від уявлення, що вони тікали так, як катаються кулі на більярдному столі), а статистика, прийнята у іспанській армії, свідчила, що при марші до місця служби тікав як мінімум один з кожних семи новобранців. 

Битва при Ньордлінґені 6-7 вересня 1634 р. У цій битві війська Католицької ліги завдали важкої поразки шведським військам.

Важливу роль відіграла неперевершена іспанська піхота

Бойові порядки іспанського війська у битві при Ньордлінґені

Дуже швидко нові роти відправлялися до найближчої гавані, звідки кораблями доставлялись до Італії або Фландрії. Взагалі, новобранців здебільшого відправляли до тих територій Італії, які належали до імперії іспанських Габсбургів, де вони проходили вишкіл і те, що зараз би назвали «бойовим злагодженням».

Після цього нові підрозділи  отримували наказ відправитися на якийсь із ТВД тих збройних конфліктів, які вела Іспанія.  

Після прибуття до нового місця дислокації, в казарми чи інші місця постою, особовий склад нових рот часто розпорошували між існуючими ротами (поняття відоме як reforma), або навпаки, до складу новоприбулих рот уводили ветеранів із діючих рот терції, щоби довести чисельність та якість підрозділу до нормальних кондицій.

Метод королівської комісії передбачав пряме державне фінансування на закупівлю прапорів, барабанів та іншого військового обладнання та спрядження. 

Іспанські та італійські війська Габсбургів забезпечувалися зброєю з королівського арсеналу у Мілані або закуповували необхідне у зброярів Ломбардії, зокрема, у Брешії, що й донині є центром виробництва озброєнь.

Постачання зброї і необхідного військового устаткування було систематизовано і солдати були забезпечені всім необхідним (зброя, порох, обладунки тощо) в розстрочку під їх майбутню заробітну платню.

Корнеліс де Валь (нід. Cornelis de Wael, 1592-1662). “Солдати іспанської терції” на бівуаку

В іспанській піхоті не всі новобранці були з нижчих станів. Престиж служби у іспанській піхоті був стимулом для збіднілих дворян, «ідальґо», зголошуватися служити рядовими солдатами. Дворянам, що служили простими солдатами, «партікуларес» (ісп. particulares), було запропоновано бонус – «вентаху» (ventaja), невелику доплату «за походження»  до  вояцького грошового утримання. Присутність «бідних, але гордих і шляхетних» ідальґо  у лавах іспанського війська  допомагала підтримувати моральний дух, дисципліну і зменшити непокору в іспанських терціях.

Служба в армії для солдат, що вижили, закінчувалася на основі виданої Військовою радою “ліцензії”, документу про відставку зі служби, яким влада засвідчувала припинення  контракту з вояком.

Часто, «ліцензія» була способом позбавлення від солдат, які стали недієздатними або дисципліна яких була незадовільною. Солдат мав також право сам подавати «прохання про демобілізацію», вимагати «ліцензію» для  себе.

Успіх цієї системи найму, що передбачала поєднання максимального державного контролю із мінімальним примусом, залежала від кількості новобранців, яких можна було затягнути за короткий проміжок часу.

Але іспанським Габсбургам через постійні війни бракувало мешканців Піренейського півострова, здатних воювати. Потрібні були солдати, будь-якого походження.

Тим не менш, жоден монарх не може видати наказ наймати війська за межами своїх територіальних кордонів – це було б порушенням суверенітету інших правителів. Армію Фландрії Іспанія змушена була комплектувати в Священній Римській імперії, на Британських островах або в Італії через підрядників. Так в іспанській армії, і в тому числі у піхоті, з’ явилися німці, ірландці, шотландці, валлони, французи.

Система королівської комісії у Іспанії не витримала надмірних навантажень обставинами:

–         у 1590-х роках були зафіксовані катастрофічні неврожаї, а внаслідок їх  – голод;

–         у 1618 р. почалася Тридцятилітня війна, яка велася переважно на теренах Богемії (Чехії) та Німеччини, а відтак  скоротилася чисельність  німецьких призовників;

–         чума, що лютувала в Італії, а саме у Ломбардії, у 1630-31 рр., знизила кількість потенційних новобранців у італійські терції  Габсбургів;

–         в 1640-х рр. почався сепаратиський рух у Каталоні, Португалії, Неаполі, на о. Сицилія; постійна потреба у новобранцях.

–        у 1647-1652 рр.  епідемія чуми уразила саму Іспанію.

Демографічні втрати та політичні зміни такого масштабу змушували Іспанію адаптувати свої методи мобілізації з урахуванням дефіциту чоловіків, здатних тримати зброю. Система королівської комісії все частіше поступається місцем системі “антрепренерського контракту”, де командири підрозділів на власний розсуд і кошти формують військові підрозділи  або поєднувати державний вербунок на добровільній основі із банальним принципом примусової мобілізації.

Дієґо Веласкес. Портрет графа-герцога Гаспара де Ґусман-і-Піментель, граф Оліварес і герцог Санлукар-ла-Майор

Після 1632 р.  всесильний Оліварес (фаворит короля Філіппа IV граф-герцог Гаспар де Ґусман-і-Піментель, граф Оліварес і герцог Санлукар-ла-Майор, (ісп. Gaspar de Guzmán y Pimentel, Conde-Duque de Olivares) доручив вербовку національних військ іспанському дворянству.

Щоби компенсувати втрати армії Фландрії у Тридцятирічній, Франко-іспанській та Вісімдесятилітній війнах, на заміну  дефіцитних «чисто іспанських» терцій з Піренейського півострова, було використано метод “антрепренерського контракту” на вербунок  валлонів у Фландрії  або на землях католицьких князів неподалік від кордону з Нідерландами (мм. Мюнстер, Кельн, Трір) та навіть прийнято на службу за генеральним антрепренерським контрактом цілу армію герцога Лотаринзького після 1633 р.

Почалася практика примусового затягнення до армії людей з соціальних низів, волоцюг та селян, що не мали власних господарств, наймитів, волоцюг, представників міського «дна».

Картина іспанського художника Ауґусто Феррер-Дальмау “Фландрська армія Іспанії на марші”.

У 1639 р., наприклад, військово-морська експедиція Дона Антоніо де Окендо, який був направлений для пошуку і знищення голландського флоту, була укомплектована 2000 рекрутів з області Корунья, яких завербували без всяких лапок силою, під дулом пістолета.

В Мадриді жінка з хорошої сім’ї була покарана різками за допомогу капітану набирати солдатів методом пастки. Вона заманювала безхатченків та волоцюг  їжею і закривала їх зненацька в підвалі, залишивши їх там без їжі, поки вони не погоджувались на умови капітана стати під його знамена.

У 1647 р. іспанські капітани армії Фландрії, що потерпіла важку поразки 1643 р. під Рокруа, апелювали до уряду з проханням поповнити поріділі лави піхотних  рот.

Офіцери наполягали на тому, що якщо війська неможливо поповнити в інший спосіб, необхідно скерувати засуджених чоловіків, за умови, що вони покарані не за «огидні злочини».

Іспанська лють.

«Іспанська лють» (нід. Spaanse furie) — грабунок і підпал іспанськими солдатами Антверпена

4 листопада 1576 р. в ході Нідерландської буржуазної революції (1568—1648).

В переносному сенсі під “іспанською люттю” розумілася шалена сила атак іспанського війська “Золотого віку”

Як плату за службу протягом певного строку пропонувалося звільняти злочинців від покарання.

У Каталоні  в 1636 р. королівські агенти не змогли набрати «нормальних» рекрутів, а  тільки злочинців, чиї смертні вироки були замінені на військову службу.

Проти примусової мобілізації на Піренейському півострові місцеве населення почало боротися й  чинити жорсткий опір. 

У червні 1636 р. в тій же Каталонії,  в районі  Барселони, коли шість женців були обдурені вербувальниками і силою утримувані в будинку рекрутера, група їхніх односельців звернулись до нього на знак протесту.

Але рекрутер відмовився видавати цінний живий «товар», а для охорони підневільних рекрутів отримав від губернатора додатковий загін солдат. Незабаром селян зібралось п’ять сотень і, вони пішли на приступ, увірвавшись до будиноку рекрутера, вони побили охоронців і визволили своїх.

Серед еліти з еліт, іспанської піхоти, виділявся хвацькою виправкою та розкішним виглядом полк королівської гвардії.

У серпні 1634 р. граф-герцог Оліварес запропонував створити полк особистої охорони короля, який повинен був усюди слідувати за Філіпом IV в його походах.

У той же час цей полк мав бути не паркетним, а бойовим підрозділом, що йде в авангарді армії, а також школою для офіцерів. Його елітний статус підкреслювали низка привілеїв та пільг.

Незважаючи на заперечення противників цього проекту на чолі з доном Хуаном Австрійським, 22 вересня 1634 р. Рада оборони прийняла декрет про створення полку королівської гвардії – “La coronelía de la Guardia Real”, –  що мав налічувати  15 компаній (рот). Це було більше, ніж у звичайних піхотних терціях.

Граф-герцог де Оліварес, ймовірно надихнувшись одягом королівських мушкетерів ворожої Франції, також запровадив прототип однострою для гвардійського полку, одягнувши його вояків у плащі «а ля кассак»,  форма яких дуже нагадувала знаменитий плащ французьких мушкетерів.

Полковником гвардії став сам граф-герцог Оліварес. Нові гвардійці отримали прізвисько: “El Freno”, що можна перевести як «ті, хто зупиняє ворогів корони».

Їх формою став плащ жовтого кольору, відкритий з боків, з короткими рукавами, прикрашений галуном в червоно-білу шахову клітку. На грудях і на спині був герб Кастилії, а на рукавах – косою “сучковатим” або ж “бурґундський” червоний хрест.

В 1637 р. королівська гвардія воювала в Каталонії, а в 1638 р. – в Країні Басків, де 7 вересня відзначилася при штурмі французьких позицій біля каплиці на горі Хаїскібель Ґуадалупе (ісп. Jaizquíbel Guadalupe), близько Сан-Себастьяна.

Після цього її чисельність була збільшена на 8 рот. У такому складі гвардія воювала на полях Тридцятилітньої  війни.

Після смерті інфанта Бальтазара Карлоса (1646 г.) до королівська гвардії було  приєднані  роти піхоти, які раніше були у принца. Таким чином, її чисельність зросла до 27 піхотних і 10 кінних рот. «Сoronelía» супроводжувала Філіпа IV, коли він виступив на фронт в Каталонію, захоплену Францією.

Гвардія відзначилася в багатьох боях, уславившися при відвоюванні Леріди 31 липня 1644 р. Гвардійці воювали з честю  до заключення Піренейського миру 1659 р.

Треба зазначити, що через величезні обшари імперії іспанських Габсбургів, понятття «іспанська піхота» треба скоригувати. Не всі іспанські вояки були кастильцями, леонцями, астурійцями, каталонцями і т.п., і вже точно не всі були шляхетними ідальґо, мужніми, але бідними  безземельними «капітанами Алатрісте». Більшість піхотних формацій Іспанії у деяких кампаніях складалися з іноземців або представників іспанських колоній у Європі.

Частка іспанців у армії Фландрії рідко піднімалася вище 20 відсотків, а до кінця Тридцятилітньої війни впала до 7 відсотків.

В знаменитій кампанії Фландрської армії Іспанії проти Францї, коли у битві при Рокруа 19 травня 1643 р. армія віце-короля Нідерландів Франсіско де Мело потерпіла важку поразку від французської армії герцога Енґієнського, майбутного принца Конде, більшість габсбурзького іспанського війська складали не іспанці.

До речі, де Мело теж не іспанець, а португалець з походження, Франсішку де Мелу, маркіз Тор де Лаґуна, граф Ассумар, перший син Константіно де Браганса з роду маркізів де Феррейра, уродженець м. Ештремош (Португалія) (1597-1651).

Так, серед піхотних підрозділів армії де Мело лише 5 терцій були чисто іспанськими. Решта піхотинців були німцями, італійцями, бургундцями, валлонами…

Втім, поняття «іспанська піхота» досі є легендарним. Треба сказати, що пам’ять про іспанську піхоту, про терції, які героїчно билися при Рокруа, дійшла до самого кінця життя переможця при Рокруа, принца Конде.

Коли він помер, надгробну промову виголошував знаменитий оратор Боссюе. Аби підкреслити подвиги принца,  оратор згадав як його особливу чесноту полководця саме перемогу над іспанськими терціями у битві при Рокруа:

“…Але залишалася ще ця грізна піхота армії Іспанії. Її зімкнуті батальйони були схожі на бастіони. Але це були живі бастіони, які самі латали пробиті у їх зімкнених лавах проломи й залишалися непохитними серед розгрому. Вони стояли на смерть і вивергали вогонь “.

Образи іспанської піхоти в битві при Рокруа, створені акторами фільму “Алатрісте” (Іспанія, 2006). Режисер Аґустін Діас Янес. 

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

Використана література та електронні джерела: