Картина художника Луї Ерсана “Штурм Ландсгута 21 квітня 1809 року”. 1810 р.
ВСТУП
Готуючись до чергового військово-історичного заходу, присвяченого наполеонівським війнам, який ми маємо намір провести з Музеєм Шереметьєвих у грудні непростого 2020 р., ГО ДВКА нагадує своїм учасникам та шановним читачам наших опусів на цьому сайті та на сторінці у мережі Facebook про деякі наші “джерела для натхнення”. Сьогодні ми зупинимося на аналізі іконографічних джерел, які необхідні реконструкторам для максимального наближення до історичності втілюваних ними образів вояків минулого, задля максимально реалістичного відтворення одностроїв, озброєння, спордження та військового побуту вояків наполеонівської Франції та її противників з буремної епохи війн Республіки, Консульства та Імперії 1789-1815 рр..
Одним з таких джерел є батальний, жанровий та портретний живопис кінця XVIII – початку ХІХ ст., створений як титанами мистецтва, такими як Жак-Луї Давід, Франсуа Паскаль Симон Жерар, Антуан Ґро, Луї-Франсуа Лежен, Жан-Луї-Андре-Теодор Жеріко, так і менш відомими у нас митцями. Розглядання батального живопису нерідко наштовхує на додаткові відомості й знання, які підкріплюють чи спростовують актові матеріали, сторінки військових статутів та артикулів, полкові історії та реляції з полів битв.
Важливим, хоч і небездоганно правдивим, джерелом до вивчення історії та зовнішнього вигляду 13 полку легкої піхоти, яким займається частина членів ГО ДВКА, є картина художника Луї Ерсана “Штурм Ландсгута 21 квітня 1809 року”.
Луї Ерсан. Автопортрет, написаний 1848 р.
Луї Ерсан (Louis Hersent, 1777-1860) – французький живописець неокласичного напряму. Народився 10 березня 1777 р. в Парижі (Paris) в сім’ї гравера, отримав художню освіту під керівництвом Жака-Луї Давида (Jacques-Louis David, 1748-1825) і Жана-Батіста Реньйо (Jean-Baptiste Regnault, 1754-1829 ), в 1797 році удостоєний Римської премії (Prix du Rome) за роботу «La Mort de Caton d’Utique». У 1802 р& дебютував в Паризькому Салоні (Salon de Paris) з картиною “Перетворення Нарцисса” («La metamorphose de Narcisse») і продовжував виставлятися з невеликими перервами аж до 1831 р. Від 1822 р. – член Академії витончених мистецтв (Academie des Beaux-Arts), 17 березня 1825 р. замінив Анн-Луї Жіроде (Anne-Louis Girodet, 1767-1824) на посаді професора живопису в Академії витончених мистецтв Парижа. Помер 2 жовтня 1860 р. в Парижі у віці 83 років, похований на цвинтарі Пер-Лашез (Cimitiere du Pere-Lachaise). Офіцер Почесного Легіону (1825 р.), член Французького Інституту (Intstitut de France) та Королівської Академії Берліна.
ОСНОВА СЮЖЕТУ КАРТИНИ. БИТВА ПРИ ЛАНДСГУТІ.
Отже, джерелом натхнення художникові Луї Ерсану (фр. Louis Hersent, 1777-1860), а вірніше, завданням від імператора Наполеона, який щедро статками, положенням в суспільстві та увінчанням слави орденами та коштами забезпечував творчий потенціал митців Імперії, послужила одна з битв “Германської” кампанії проти Австрії 1809 р., яка переможно завершилася у липні 1809 р. епічною генеральною баталією при Ваґрамі.
Битва при Ландсгуті відбулася під час війна П’ятої антифранцузської коаліції, також відома як австрійсько-французька війна або ж, для Франції, “Германська кампанія 1809 року” — військовий конфлікт між Австрійською імперією та Великою Британією з одного боку, та Французькою імперією Наполеона та його союзників — з іншого. Головні воєнні події розгортались у Центральній Європі з квітня по липень 1809 р.
На початку 1809 року Великій Британії вдалось створити нову коаліцію проти Франції. Сама Велика Британія у цей час була втягнутою до війни на Піренейському півострові, але вона, як ініціатор конфлікту, під тиском австрійців, змушена була висадити свій десант у Нідерландах. Це не вплинуло ані на хід бойових зіткнень, ані на результат війни.
Окрім Великої Британії до складу П’ятої антифранцузської коаліції увійшли Австрійська імперія та Іспанія. Це була найнетриваліша коаліція за всю історію наполеонівських війн.
Мапа Театру бойових дій 1809т р. у Центральній Європі
Медаль, викарбувана на честь переможної для Франції та її союзників з Рейнського Союзу кампанії 1809 р.
9 квітня 1809 р. посол Франції у Відні отримав офціційний маніфест імператора Австрії Франца ІІ фон Габсбурга про те, що Австрія оголосила війну Франції.
Вранці 10 квітня основні сили австрійської армії перетнули кордон на річці Інн та вдерлися на територію союзної Франції Баварії. Погані дороги, розмиті дощами, уповільнили австрійський наступ у перший тиждень війни.
Але, тим не менше, баварські війська, після декількох битв, почали відступ. Зволікаючи та повільно просуваючись углиб Баварії, австрійське командування втратило можливість розділити Велику армію Наполена та вйська союзників Франції навпіл.
Австрійці здійснили напад приблизно на тиждень раніше від того терміну, як припускав Наполеон згідно даних розвідки, який на момент початку війни знаходився в Іспанії, під Ла-Корунья і негайно відбув на “германський” театр бойових дій.
Після перегрупування військ Германської армії (фр. l’Armee d’ Allemagne, тобто армія призначена для дій в Німеччині) і прибуття імператора Наполеона з гвардією та резервною кавалерією, французькі війська завдали низки поразок австрійцям.
Це були битви Сачіле в Італії (16 квітня), Реґенсбурзі в Баварії (19-23 квітня), при Абенсберзі (20 квітня).
Наполеон та союзники, баварці та вюртенбергці,
у битві при Абенсберзі 1809 р.
21 квітня французські та союзні баварські війська підійшли до річки Ізар (нім. Isaar) у місті-фортеці Ландсгут (нім. Lanshut) і у той же день між французькою армією під командуванням Наполеона і корпусом австрійської армії під командуванням генерала Йозефа фон Гіллера відбулася битва за це місто.
Зазнавши поразки 20 квітня в битві при Абенсберзі, австрійська армія почала відступ, під час якого 25-тисячному австрійському корпусу Йогана Непомука Карла фон Коловрат-Краківського, і резервному корпусу фельдмаршал-лейтенанта Йогана І, князя Ліхтенштейна, чия чисельність перевищувала 20 000 багнетів, пощастило взяти Реґенсбурзький міст, який обороняв французький 65 полк лінійної піхоти полковника Луї Франсуа Кутара (фр. Louis François Coutard), чисельністю до 2000 чоловік. В кінці бою, де французи билися з удесятеро переважаючими силами противника, піхотинці 65 полку, розстрілявши всі набої і закопавши в землю полкового орла (бронзове позолочене навершя прапора), капітулювали.
Орел 65 полку лінійної піхоти зразка 1804 р.
Основні сили австрійців були врятовані цим тимчасовим успіхом. Ерцгерцог Карл фон Габсбург (ерцгерцог Карл Людвиг Йоган Йозеф Лаврентіус Австрійський, герцог Тешенський), австрійський головнокомандувач, замість того, щоб прикрити своїми силами шлях на Відень, зробив фланговий марш, чим ввів в оману Наполеона, і вивів основні сили своїх військ з-під нищівного удару, який планував на нього спрямувати Наполеон.
Ерцгерцог Карл, один з кращих полководців Авсіійської імперії
Замість головних сил противника французи почали переслідування лише частини австрійської армії – VI корпусу фельдмаршал-лейтенанта Йозефа фон Гіллера (уродженця м. Броди, нині Львівської області України), який відходив у віденському напрямку.
Дорога на Відень йшла через місто-фортецю Ландсгут. У цьому місті знаходився єдиний міст через річку Ізар, і відступаючі австрійці скупчилися натовпом перед ним. Дорога була заповнена обозами, фурами і артилерійськими зарядними ящиками.
Австрійців переслідували передові батальйони корпусу маршала Жана Ланна чисельністю до 35 000 чоловік. На підході був корпус ІІІ корпус маршала Луї-Ніколя Даву, близько 25 000 чоловік.
У цій обстановці фон Гіллер наказав своїм військам кинути обози і частину артилерії, відійти за кріпосні стіни Ландсгута, замкнути та забарикадувати за собою міські ворота.
Фельдмаршал-лейтенат Йоган фон Гіллер. Народився у м. Броди (нині Львівська область, Україна) 1754 р. Помер у Львові 1819 р.
Французи дивізії Шарля-Антуана Морана, переданої з ІІІ корпусу маршала Луї-Ніколя Даву, силами 1 бригади бригадного генерада Ніколя Ґіо де Лакура зробили спробу провести атаку зходу на міську браму через єдиний, Шпитальний, міст (нім. Spital-Brücke) у передмісті Зеелінґталь, через Ізар, але безуспішно. Спроба була повторена ще кілька разів, з тим же результатом і втратами.
В цей час до місця бою прибув імператор Наполеон зі штабом. Він негайно надіслав наказ маршалу Андре Массена з його корпусом в 27 000 чоловік форсувати Ізар, обійти Ландсгут з тилу і перекрити Гіллеру шлях відступу на Відень.
Спостерігаючи за ходом підготовки нової атаки мосту, для чого 3 батальйон 17 лінійного полку полковника Жака-Жозефа Уде дивізії генерала Морана шикувався в колону, маючи попереду гренадерську роту, французький імператор побачив свого свого генерал-ад’ютанта дивізійного генерала Жоржа Мутона, майбутнього графа Лобау, який під’жджав до нього верхи та мав намір доповісти імператору про переміщення військ.
Наполеон нетерпляче перервав доповідь генерала словами: «Дорогий Мутон, Ви неймовірно вчасно з’явилися! Візьміть-но на себе командування цією колоною і захопіть Ландсгут».
Дивізійний генерал Жорж Мутон
Герб генерала Мутона. У другому верхньому полі обіграно прізвище генерала – Мутон французською баран (Mouton).
Після героїчних вчинків генерала при Ландсгуті, Есслінґу та Ваґрамі Наполеон висловився так: “Mon Mouton – lion!” – “Мій Мутон (баран) – лев!”
Мутон мовчки відсалютував імператорові, зліз з коня, дістав з піхов шаблю, встав попереду колони і голосно скомандував гренадерам: «A L’attaque!!! (В атаку)!». Загриміли барабани, і колона 17 лінійного полку з гренадерами попереду швидким кроком, наїжачившись багнетами, рушила вперед.
Дивізійний генерал Жорж Мутон на чолі гренадерів 17 полку лінійної піхоти
Загриміли постріли. Австрійські стрільці, які захищали ворота Ландсгут, зустріли французів щільним рушничним вогнем. До того ж, оборонці Шпитального мосту підпалили його опори і атака на міст відбувалася у клубах диму.
Решта батальонів 17 лінійного полку і три батальйони 13 полку легкої піхоти вели прицільний рушничний вогонь через річку по австрійській піхоті на протилежному березі Ізара.
Солдати 13 полку легкої піхоти на картині Луї Ерсана
Під вогнем ворога старший сержант 13 полку легкої піхоти Жозеф Валле (фр. Joseph Vallez, уродженець Катійона, депарамент Норд) перерізав мотузки, якими було пришвартовано до берега човни та армійські понтони, якими негайно скористалися вояки французської піхоти для форсування річки. Таким чином, на додачу до атаки “в лоб” по мосту” фрацузська піхота дивізії Морана переправилася через Ізар і підтримала атаку 17 лінійного полку на чолі з генерал-адьютантом Мутоном.
Австрійські понтони допомогли
французській піхоті переправитися через р. Ізар при штурмі Ландсгута
Післі оволодіння Ландсгутом Маршал Даву представив старшого сержанта Валле до нагородження хрестом Почесного легіону.
Приблизно в цей час фельдмаршал-лейіенант фон Гіллер отримав звістку про наближення військ Массени. Пастка для австрійського корпусу чисельністю близько 30 000 чоловік ось-ось повинна була закритися.
Йозеф фон Гіллер прискорив відступ своїх військ, які змушені були здійснювати марш під загрозою флангового удару передових батальйонів корпусу маршала Андре Массена.
Атаку французів, яку очолив генерал-ад’ютант Мутон, насилу стримував австрійський ар’єргард, залишений для прикриття відходу головних сил свого корпусу.
Ґудзики та бляха ременя офіцера 13 полку легкої піхоти. 1809-1813 рр.
Втративши більше чверті свого особового складу, гренадери 17 лінійного полку під шаленим вогнем подолали палаючий Шпитальний міст і вдерлися до міста. Брама міських воріт була розтрощена могутніми ударами сокир французьких саперів. Майже весь австрійський ар’єргард, виявивши неймовірну мужність та стійкість, загинув на французьких багнетах. Ландсгут був захоплений, але корпусу фон Гіллера вдалося вислизнути від Наполеона.
Гренадер, фізілер та вольтижер 17 полку лінійної піхоти.
1810-ті роки. Паперові солдатики з “Колекції Карла”
Після закінчення бою генерал Мутон повернувся до імператора, і так, ніби нічого не відбулося, і завершив свою доповідь.
До пізнього вечора 21 квітня 1809 р. французький кавалерійський резерв на чолі з дивізійним генералом Жаном-Батістом Бессьєром переслідував корпус фон Гіллера. Відразу ж після захоплення Ландсгута Наполеон почав переправу своїх військ через Ізар.
Історичний герб м. Ландсгут
Вид з пташиного польоту на Ландсгут сьогодні
Шлях на Відень було відкрито.
В результаті цієї битви австрійці втратили до 7000 убитими і пораненими та полоненими, так що загальні втрати склали до 10000 військ, 30 гармат, майже всі величезні обози – 600 зарядних ящиків артилерії та 7000 траспортних возів. Французам та баварцям дісталися все склади у фортеці Ландсгут, до верху наповнені озброєнням, боєприпасами, обмундируванням і провіантом.
Втрати французів склали до 1000 чоловік убитими і пораненими.
ДЕЯКІ ПИТАННЯ УНІФОРМОЛОГІЇ, РОЗКРИТІ ПРИ ВИВЧЕННІ ЖИВОПИСНОГО ПОЛОТНА ЛУЇ ЕРСАНА
Зали палацу Великий Тріанон палацового комплексу Версаль, де зберігається катина Луї Ерсана “Штурм Ландсгута 21 квітня 1809 року”
Картину “Штурм Ландсгута” Луї Ерсан створив буквально одразу після завершення війни. Адже, згідно реєстрів, це батальне полотно було виставлено на паризькому Салоні 1810 р. під № 408. Її було придбано імператором Наполеоном 1811 р. за 6 000 франків. Існують також два авторських повторення: для генерала Жоржа Мутона, графа де Лобау, та для барона де Ґранмезона, плюс малюнок з картини роботи Жана-Луї-Андре-Теодора Жеріко.
Ходили, щоправда, чутки, що Наполеон одразу подарував цю роботу генералу Жоржу Мутону, герою битв при Ландсгуті, Есслінґу та Ваґрамі, що носив титул графа де Лобау за мужність при Ваґрамі та підготовку військ, що концентрувалися на одноіменному острові посеред Дунаю. Але судячи з того, що Ерсан писав авторське повторення для Мутона, а сама картина експонується у Версальському замку, це не зовсім так.
Аналізуючи зображення на батальному полотні, досідники відзначають його досить високу достовірність. Адже на ньому упевнено впізнаються деякі персонажі, відомі участі у битві. Окрім безсумнівно центральної постаті зображення – дивізійного генерала Жоржа Мутона, на передньому плані чітко ідентифікується офіцер, показаний в капелюсі за спинами саперів та ґренадерів 17 лінійного полку та карабінерів 13 легкого полків, – це су-лейтенант Локеньо.
Генерал Жорж Мутон на чолі гренадерів 17 полку лінійної піхоти
За Мутоном, на чолі гренадерської роти 3 батальйону 17 полку лінійної піхоти, зображений капітан, кавалер ордена Почесного Легіону (з 7 липня 1807 г.) Жан-Шарль Льомон (фр. Jean-Charles Leumon, 1764-1812).
Втім дослідники деякі радять з обережністю підходити до цього полотна. Наявні документи, які проливають світло на постачання предметів обмундирування та їх закупівлю військовими частинами наполеонівської Франції, змушують сумніватися у повній вірогідності роботи з позиції письмових джерел.
Беручи до уваги оригінальні документи періоду Першої Імперії, в 17 лінійному полку в ґренадерських ротах ніколи не носили хутряних шапок, показаних Ерсаном. Зокрема, 1 січня 1808 р., за даними інспекції, в особвого складу полку знаходилися наступні головні убори: 1 554 ківерів (schako), при цьому вони не потребували ремонту, і 1591 сукняна фуражна шапка-бонет (bonnet de police). Також планувалося, що після інспекції 1808 р. до полку протягом найближчих чотирьох років мало надійти ще 4594 ківери.
17 лінійний полк долає Шпитальний міст через р. Ізар
У супровідному рапорті військового комісара від 3 лютого 1808 р. підкреслюється, що у 17 лінійному полку: «Обмундирування – практично [повністю] нове». До того ж, 3 батальйон полку, який, власне, і штурмував Ландсгут, у Ганновері окремо отримав нові однострої та близька 1000 шако.
Хутряні шапки також не згадуються ані у звіті інспекції спорядження полку за чотири роки до війни проти Австрії – від 9 термідора XIII року Республіки (28 липня 1805 р.), ані у пізніших документах періоду 1813-1815 років.
Таким чином, з огляду на інші неточності, наприклад, зображене з помилками полотнище орла 17 лінійного полку зразка 1804 р., можна стверджувати, що митець не писав з натури офіцерів та рядових вояків 17 лінійного. Те ж саме відноситься і до солдат 13 легкого полку.
Судячи з матеріалів інспекції цього полку від 5 грудня 1807 р. та видаткових документів в період з 1806 по 1811 р. 13 полк легкої піхоти був упізнаваний завдяки деяким характерним елементам. Перш за все, в означений проміжок часу, 13 легкий полк масово, незважаючи на скарги інспекторів стройових оглядів, закуповував султани для карабінерських рот – суцільно червоні, для вольтижерських рот повністю зелені, і для “рот центру”, шассерських рот – так само чисто зелені.
Учасники військово-історичної групи “13 полк легкої піхоти” та їх колеги по захопленню (Україна, м. Київ, ГО ДВКА)
Ветеран військово-історичної групи “13 полк легкої піхоти” Віктор Бузало в мундирі сержанта роти вольтижерів
Офіційно їх постачання в полк припиниться лише 1811 р. Султани було замінено на помпони.
Протягом ранньої Імперії (від 1804 до 1811 рр.) підборідна луска для ківерів 13 легким полком не закуповувалася, з чого можна зробити висновок, що ківери солдат полку мали шкіряний підборідний ремінець або не мали цього елементу в принципі. До речі, це відображене і на картині Ерсана.
Підборідна луска до ківерів у 13 легкому з’являється лише 1811 р., вже після прийняття нової моделі ківера зразка 1810 р. Основним головним убором шассерів був ківер, шако.
Карабінери 13 легкого періоду ранньої Імперії носили хутряні шапки. Щоправда, згідно із даними інспекції від 9 термідора XIII року Республіки (28 липня 1805 р.), у полку до 1807 р. було тільки 27 хутряних шапок. Після 1807 р. для обох карабінерських рот двох батальйонів полку було за куплено 240 хутряних шапок та етишкети до них.
Мундир, озброєння та спорядження старшого сержанта 13 полку легкої піхоти 1801-1806 рр. Реконструкція Євгена Бондаренка
Так що станом на 1809 р. якраз карабінери 13 полку легкої піхоти при Ландсгуті мали би бути у шапках з ведмежого хутра.
Учасники військово-історичної групи “13 полк легкої піхоти” (Україна) на вулицях м. Жірона (Каталонія, Іспанія). У центрі – карабінер у шапці (l’ourson)
Після катастрофічної кампанії в Росії 1812 р., цей головний убір більше не закуповувався полком.
Щодо еполетів. Від 1806 до 1808 року у ротах шассерів та вольтижерів ротах, мабуть, носили однакові моделі еполетів – повністю зелені, тоді як карабінери носили суцільно червоні. У 1809 р. моделі еполетів вольтижерів 13 легкого полку дещо змінилися: замість чисто зеленого валика на зеленому полі еполета почали використовувати кручений біло-зелений валик.
Проте, цей останній варіант проіснував, ймовірно, недовго, і до 1812 р. шассери отримали традиційні моделі: зелені еполети з червоним валиком. Останнє частково підтверджує акварельний малюнок 1812 р. із шассером 13 полку легкої піхоти Алексісом Пікаром, про якого ми розповімо трохи нижче.
Повертаючись до картини, не без жалю зауважимо, що жоден з дослідників не надає відомостей, яким чином проходила робота Ерсана у 1809-1810 рр. над цією композицією.
Скоріше за все, художник для її створення, безумовно, звертався до натури, що пояснюється високим ступенем деталізації та ретельною розробкою самої композиції. А от моделями для нього служили, як ми могли переконатися, солдати інших полків армії Імперії, а не дивізії генерала Шарля-Антуана Морана, що брали участь у битві при Ландсгуті.
Принаймні одна деталь на картині є абсолютно достеменною та підтвердженою. Це дуже світлі відтінки шинелей в солдт 13 полку легкої піхоти. В одному з документів полку фігурують шинелі (capote) з сукна бежевого кольору (drap beige), а також відомо, що саме 13 полк легкої піхоти брав участь у оволодінні у всіх сенсах цього слова австрійським великим арсеналом у Аннаберґу. Французським воякам легкої піхоти, зокрема, сподобалися новенькі австрійські мушкети моделі 1808 р., і відомо, що принаймні частина вояків 13 легкого була озброєна в кампанії 1809 р. цим видом стрілецької зброї. Аннаберґські склади містили також запаси продовольства та матеріалів для виготовлення мундирів.
Для південно-східної Європи, якраз територія Австрійської імперії, характерні дуже світлі відтінки сірого та бежевого сукна. Недарма на пошиття солдатських мундирів австрійської армії йшло саме таке нефарбоване сірувато-біле сукно. Так що невиключено, що цим пояснюється колір шинелей піхотинців 13 легкого полку з картини Луї Ерсана.
Як і багато інших митців Імперії, Луї Ерсан з 1803 р. він був професором класу академічного рисунку у військовій школі Сен-Сір і мав широке спілкування з офіцерами та солдатами наполеонівського війська.
Відзначимо й те, що останнім часом у французькій історіографії, під впливом спогадів ад’ютанта в чині капітана маршала Ланна Жана-Батіста-Антуана-Марселена де Марбо, помилково ідентифікують іншу батальну композицію – роботу Шарля Тевенена «Штурм Реґенсбургу (Ратісбона)», так само виставлену у паризькому салоні 1810. Розповсюджена версія, що на ній зображено полки 1 бригади дивізії Морана – 13 легкий полк та 17 лінійний.
Картина Шарля Тевенена “Штурм Ратісбона (Реґенсбурґу)”
Однак, ґрунтуючись на рапортах Морана та дивізійного генерала, графа Імперії Шарля-Етьєна Ґюдена де ля Саблон’єра, встановлено, що на картині “Штурм Реґенсбургу” показано наступні частини: 1 батальйон 7 полку легкої піхоти, 12, 85 і 25 полки лінійної піхоти.
ВІД ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА ДО ТВОРЧОСТІ ПРОСТОГО СОЛДАТА
Лист шассера 13 полку легкої піхоти Алексі (Алексіса) Пікара до батьків. 1812 рік
В епоху війнн Першої Республіки і Першої Імперії у Франції портретний жанр в армійському середовищі стає, поряд з приватним листуванням, не просто одним із способів «нагадування» про себе, а й особливим маркером, який фіксував зміну соціального статусу самого зображеного, перехід його зі стану цивільних до військово-служилого прошарку.
У цьому контексті не дивно, що саме в армії портрет набув широкого поширення і користувався величезною популярністю: від наївних акварельних портретів в листах, портретної мініатюри до великих станкових творів.
Різноманітність даного емпіричного матеріалу змушує розглядати іконографію як репрезентативне джерело, яке до того ж виводить дослідників на новий рівень постановки проблем вивчення “анатомії” армій минулого та який дозволяє оцінювати з іншої позиції найважливіші внутрішн процеси змін у ставленн вояків до служби у період трансформації французької армії «Старого порядку» на національну, а пізніше – на імператорсьську армію нового типу.
На підтвердження даного положення і в якості демонстрації одного з підходів до роботи з джерелами є важливим звернутися до портрету, вірніше, до автопортрету солдата Алексі (Алексіса) Пікара, шассера (стрільця “рот центру”) 13 полку легкої піхоти в 1812 р., і до його матрікулярному реєстру.
Акварельний малюнок розміром 29×37,2 см з портретом Алексіса (Алексі) Пікара зберігається в зборах інституту Енн Браун («Anne S.K. Brown Military Collection, Провіденс, США).
Попри явну недосконалість власноручно виконаного вояком наївного зображення, деякі втрати через давність часу та умови зберігання до потрапляння до колекції та інше, ця акварель є справжнім скарбом для кожного, хто займається історією війн Революції, Консулату та Першої Імперії, з огляду на вкрай обмежене коло джерел, артефактів та документів, пов’язаних з 13 полком легкої піхоти Франції.
На малюнку Пікар зображений в ківері, шако, зразка 1806 р., який згідно із регламентами не передбачав наявності підборідної металевої луски, характерної дляя головних уборів французської армії пізнішого часу.
Проте, виходячи з невисокої якості малюнка, не можна повністю виключати тієї обставини, що зображено відому за кількома збереженими зразками перехідну модель 1807-1809 рр., яка послужила основою для шако зразка 1810 г.
Її головною відмітною рисою була відсутність з боків циліндричної тулії шако шкіряних V-подібних шевронів, характерних для моделі 1806 р., а також, у деяких випадках стала з’являтися підборідна луска.
Зображена латунна ківерна бляха жовтого металу зразка 1806 року, мабуть, булахарактерною деталлю головних уборів солдат 13 легкого полку в цей період.
Реконструкція однострою та спорядження шассера 13 полку легкої піхоти у 1812 р., створена художником-баталістом Анталієм Телеником (Україна) на основі наївного малюнку Алексі Пікара
Проте, виходячи із заплутаних документів нецентралізованих закупівель, які здійснювали полкові адміністрації, що було характерно і для інших полків Імперії, наприклад, для 84 лінійного полку такий зразок міг співіснувати паралельно з офіційними моделями 1806 та 1810 рр. відповідно.
Згідно із регламентами шако легкої піхоти 1806, 1810 та 1812 рр. зразка, на відміну від лінійної піхоти, не передбачали наявності оздоб (номерних блях та підборідної луски) з жовтого металу, латуні або жовтої міді.
Не менш цікаві такі зображені солдатом елементи його зовнішності та однострою: старомодна як для періоду 1810-1812 рр. зачіска з напудреним волоссям; нерегламентований цивільний білий жилет буржуа; необроблені передбаченою регламентом білою облямівкою червоний комір і червоні гострі вставні обшлаги мундира; напівшабля (тесак) застарілої моделі арміє “Старого режиму” 1790 р., а можливо, і більш рання модель 1770 р. чи навіть 1767 р.; і, безумовно, чорні парадні зимові напівгетри із зеленою облямівкою в стилі «чобіт а ля рюс», або “а ля Суваров”.
Військово-історична група “13 полк легкої піхоти” на чолі з другом ГО ДВКА Флоріаном Елювіт’є (Франція)
Зауважимо, що в силу об’єктивних причин ми не можемо чітко визначити тип перев’язу, показаного на портреті, але виходячи з того, що перед нами простий шассер, стрілець, швидше за все, тут зображено модель, запроваджену міністерською постановою ще від 4 брюмера X року Республіки (26 жовтня 1801 р.), але зі знятими піхвами до багнету, як це передбачалося для варіанту однострою спеціально “для виходу в місто”.
Всі ці показання деталі легко співвідносяться з матеріалами інспекцій від 5 грудня 1807 р. і полковими витратними документами 1806-1811 рр. Перш за все, в цей самий часовий відрізок 13 легкий полк масово, незважаючи на скарги інспекторів стройових оглядів, закуповував султани з пір’я для карабінерських рот цільного червоного кольору, та для рот вольтижерів та шассерів цільного зеленого кольору.
Офіційно їх постачання до полку припиняється лише в 1811 р., і султани будуть замінені помпонами у тих же кольорах.
Підборідна луска для шако від 1801 до 1811 р. ніколи не закуповувалася, а значить, головні убори були без неї. Носився або тонкий шкіряний підборідний ремінець, або просто головні убори носилися без всякого кріплення.
Підборідна луска білого металу почала закуповуваися для підрозділу тільки з 1811 р., вже після прийняття нової моделі шако зразка 1810 р.
Основним головним убором всіх рот усіх батальйонів 13 полку легкої піхоти у 1807-1812 рр. був ківер, шако, моделі 1806 р. з етишкетом.
Печатка адміністративної ради 13 полку легкої піхоти (після 1804 р.)
Проте, після 1807 р. було придбано для карабінерських рот 240 хутряних шапок і етишкет до них, скоріше за все, червоні. Ґрунтуючись на вивченні документів 1810 р. для шапок окремо закуповували також верхні плетені китиці з бахромою, вовняні кокарди та галуни, виплетені з льняних ниток. Останні ймовірно, для прикраси донця, “заплати” шапки. Зазвичай у полках піхоти, у тому числі легкої, вони були або чисто червоні, оздоблені білим хрестом, або червоно-сині, розділені на чотири поля, так само оздоблені прямим хрестом.
В цілому, виходячи з даних інспекції від 9 термідора XIII р Республіки (25 липня 1805 р.), в 13 полку легкої піхоти до 1807 р. в наявності було тільки 27 хутряних шапок, придатних для носіння.
З урахуванням того, що для аджюданів (старших унтер-офіцерів) аж до 1813 р. полкова адміністрація спеціально купувала капелюхи-бікорни, можна припустити, що хутряні шапки носила лише прапороносна група – ескорт полкового орла. Після “жахливої російської кампанії 1812 р. шаки х хутра для карабінерів 13 полку легкої піхоти не закуповувалися більше ніколи.
Еполети рядового складу французської піхоти 1804-1815 рр.
Цікаво, що з 1806 по 1808 рр. у ротах шассерів та вольтижерів носили однакові моделі еполетів – повністю зелені, тоді як карабінери носили повністю червоні.
У 1809 р. еполети шассерів й вольтижерів дещо змінилися: замість зеленого валика почали використовувати кручений біло-зелений. Проте, цей останній варіант проіснував, ймовірно, недовго, і до 1812 р. шассери знову отримали традиційні для легкої піхоти моделі еполетів -зелені з червоним валиком. Саме цей тип еполетів зображено бачимо на акварелі з автопортретом Алексіса Пікара.
Побічно це підтверджують і спогади лейтенанта (з 22 червня 1811 г.) 13 легкого полку Етьєна Бенітона на прізвисько “Жерве” [Béniton dit Gervais] (1779-1858).
З полкових документів 1808-1812 рр. можна також дізнатися, що парадні довгі кюлоти або «панталони з обтяжними ґудзиками» деякі офіцери та навіть рядові вояки спеціально прикрашали білим шнуром, на кшталт випустки по швах або “гусарских вузлів” спереду.
У якості похідних предметів обмундирування 13 полк легкої піхоти закупив у 1810-1812 рр. полотняні штані та сірі полотняні ж напівгетри.
“Жерве” пише про панталони з нанки, придбані ним в у єврейських купців в Гамбурзі на початку літа 1810 р. Нанка (від назви китайського міста Нанкін) – міцна бавовняна тканина, як правило, буро-жовтого кольору.
Зіставляючи всю наявну інформацію дослідники припускають, що цей акварельний малюнок зроблений з нагоди можливого переведення Пікара до 13 легкого полку, що пояснює наявність деяких архаїчних елементів і частково жартівливий підпис під цим малюнком, адресований батькові шассера:
«Остенде.
Пану Алексі Пікару, моряку, який проживає в Шательро, вулиця Кордельєрів, департамент В’єнна, що у Шательро. Алексі Пікар, який став шассером в тринадцятому полку легкої піхоти, який залишив Остенде і пройшов шлях у 300 льє, аби дістатися до кордонів Рейну. Портрет означеного, у нашому однострої, надсилається Вам.
Алексі Пікар, син Алексі Пікара, моряка, і Марі Браґ’е, його матері».
Зазначимо промовисті деталі: і батько, і син носять одне і теж ім’ я, Алексі або Алексіс. І друге: саме в Остенде довгий час знаходилося полкове депо 13 полку легкої піхоти, звідки, власне, і написав Пікар своїм батькам.
Полковий матрікулярний реєстр доповнює інформацію про солдата 13 полку легкої піхоти Алексі Пікара.
Отже, Пікар (фр. Alexi Picard), народився 10 травня 1792 р. і охрещений в той же ден ьу в Шательро (кантон Шательро, департамент В’єнна), син Алексі або Алексіса Пікара, «моряка (marinier ), що проживає в Шательро на вулиці Кордельерів та матері, Марі Браґ’є (Braguier, Braguié).
Зріст: 1 м 55 см; обличчя: кругле; лоб: звичайний; карі очі; ніс: великий; рот: середній; підборіддя: кругле; волосся і брови: каштанові, шатен.
Професія: бондар. Прибув до полкового депо 27 березня 1812 р. як конскрипт 1812 р., включений до списку військовозобов’язаних кантону Шательро під No 83, та прикріплений до 2 роти 5 батальйону 13 полку легкої піхоти.
В подальшому, ймовірно, потрапив до російского полону в період “Другої Польської кумпанії” кампанії 1812 р. у Росії.
Перш за все, це джерело дозволяє чітко визначити становище шассера Пікара в полковій ієрархії: простий шассер у 2 роті 5 батальйону, тобто у роті, що лишалася у полковому депо, що розташовулося у м. Остенде (нині – Західна Фландрія, Бельгія). В подальшому переведений до 2 роти 1 батальйону полку.
20 квітня 1812 р. 2 рота під командуванням капітана (з 17 серпня 1809 г.) Ж.-П. Дюшама (Duchamp) була спрямована до Берліну, а пізніше у складі 1 бригади 1 дивізії І армійсбкого корпусу маршала Луї-Ніколя Даву взяла участь у війні проти Російської імперії.
Не менш важливо враховувати місце народження Пікара, рік конскрипціі (призову), професію його батька і зроблений Пікаром підпис до малюнка, де підкреслена увага автора листа до його далекого шляху від Шательро до Остенде і від Остенде до кордонів Рейну.
Герб м. Остенде
Перш за все, все це видає в Алексі Пікарі молодого провінціала, пояснюючи наявність цивільного жилета і старомодної зачіски, і говорить про деяке суперництво сина з батьком, про спробу заявити про себе як про гідного учасника та справжнього вояка імперської епопеї.
Дослідники вказують на такі фактори: професію адресата, адже батько солдата моряк; низьку географічну мобільність населення Франціїта і великі можливості з «відкриття світу», які давала служба в армії Імперії, яка розумілася до того ж як всеєвропейська. Неймовірне прискорення життя, перемоги, збільшення меж Імперії, форсовані марші на тлі поширення наполеонівської легенди вражали сучасників. Звісно ж важливим з цієї перспективи подивитися на численні згадки в листах, щоденниках і спогадах про «підкорення» географічного простору наполеонівською армією і її союзніками.
Завдяки всім цим факторам, а також виходячи з аналогічних джерел, а саме листів солдатів епохи Імперії, є можливість, навіть не маючи на руках прямих матеріалів, цілком пояснити появу на світ такого автопортрету.
Про це прямо пише 7 липня 1813 р. один із шассерів 21 легкого полку, ровесник Алексі Пікара, з Франкфурта додому: «Я посилаю Вам свій портрет, матінко, щоби Ви не забували мене; я ж ніколи в житті вас не забуду”.
Йому вторить, трохи з іншої сторони підходячи до цього питання, якийсь канонір (артилерист) Мелен [Melin]: «…до звороті листа я додав для Вас мій образ, щоб Ви змогли переконатися у вишуканості мого однострою».
Нарівні з цим зображені серця по кутах рамки малюнка також дозволяють пояснити причини створення портрету, несучи додаткове смислове навантаження. Останні зображення можуть бути інтерпретовані або з позиції окремих католицьких культів, або геральдики.
У першому випадку це вкрай наївна спроба екстраполювати до повсякденного простору спілкуваня з ріднею символи культу Пресвятого Серця Ісуса Христа, себто любові, обожнювання і відданості, причому їх адресатом в даному випадку є сім’я Алексі Пікара.
Що стосується другого, безумовно, більш складного варіанту, то мова йде про широко уживаний у військовому средовищі епохи Імперії символ “червоного полум’яного серця, – уособлення сміливості, доблесті, бажання битися за свого Імператора і Батьківщин. Це символізувало високо піднесений стан esprit de corps – духу військової частини, який повинен був об’єднувати підрозділ від наймешого підрозділу, ескуаду, до цілих корпусів і всієї армії, не тільки навколо орлів своїх бойових знамен, а й фігури переможного Імператора.
Видатний французський дослідника Ж.-П. Берто писав: «Культура вихваляння Воїна та Армії в цілому зрошувала тисячі каналів народної уяви. Ось дефілюють військові колони у розкішному однострої; ось крокує в ногу оркестр, що виконує бравурні марші; ось бюлетені та газети, що прославляють доблесть військових; ось театри, на сценах яких прославлялися у спектаклях воїни, доблесні й відважні; і, звичайно, ось пісні і сентиментальні романси, де чути було ридання коханих, що розлучаються з вояками через необхідність виконання військового обов’язку останніми, але проводжають їх на поля слави зі скорботною гордістю та надією на перемогу і повернення”.
Листи солдат армії Наполеона
Аналіз подібного матеріалу, з одного боку, допомагає більш чітко реконструювати колективний портрет французького солдата, шассера одного з полків уславленої 1 піхотної дивізії І корпусу Великої армії перед початком Російської кампанії 1812 р.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
Використана література та електронні джерела:
1. Військовий збірник. 1904 № 4;
2. Bucquoy E.-L- Les uniformes du Premier Empire. L’infanterie de ligne et l’infanterie legere. Paris, 1979;
3. Brunon R.Le Museede L’Emperi. Salon de Provence, 1983;
4. Coppens B., Courcelle P., Petard M., Lordey D. Les uniformes des guerres napoleoniennes. Q., 1997;
5. Coppens B. Les Armees de Waterloo 1815. У., 1999;
6. Correspondence de Napoleon. T. 26. No 21046;
7. Dempsey G.C. Napoleon’s army 1807-1814, as depicted in the prints of Aaron Martinet. SI., 1997..
8. Dempsey G.C. Napoleon’s soldiers. The Grand Armee of 1 807 as depicted in the paintings of the Otto manuscript. London, 1995;
9. HaythornthwaitePh. J. Uniforms of Peninsular war 1808-1814. London, 1974;
10. Lienhart, H. Les uniformes de l’armee francaise depuis1690 jusqua nos jours. Leipzig, 1898;
11. Malibran. Representanion des uniformes de l’armee francaise de 1700 a 1860. Paris, 1910;
12. Pigeard A. Agenda des batailles de Napoleon 1805-1815. Paris, 1998;
13. Pigeard A. L’Album du Bourgeois de Hambourg. Paris, 1998;
14. Pigeard A. L’infanterie napoleonienne 1791-1815. Paris, 2001;
15. Pigeard A. Les manuscrits de Berka, Brunswick et Zimmermann. Paris, 1998;
16. Vernet С. Uniformes Napoleoniens. Paris, 2001;
17. Windrow M. Uniforms of Peninsular war 1808-1814. London, 1974;
18. Willing P. Napoleon et ses soldats. De Wagram a Waterloo (1809-1815). Paris, 1986-1987;
19. Дмитрий Горшков. Военная иконография периода Первой Империи во Франции как символ эпохи (на примере портрета егеря 13-го легкого полка А. Пикара). https://orcid.org ;
20. David Chandler. The campaigns of Napoleon. Paperback, 2007.
Планшети:
Rigo, L. Rousselot, B. Coppens, Girbal.
Періодичні видання:
Tradition magazine. Tradition, Military modelling, First Empire, Uniforms, Zeitschrift fur Heerskunde, Carnet de La Sabretache.