ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ПОХІД НА КИЇВ 1920 РОКУ

Відзначаючи події травня 100-річної давнини, не можемо не згадати про переможний похід Війська Польського та армії УНР, який завершився оволодінням Києвом. Попри різноманітні національні фобії та рефлексії, пов’язані з українсько-польськими стосунками, ремствування мемуаристів на засилля польського елементу у спільній перемозі, ця видатна подія і пам’ять про військово-політичне співробітництво УНР та Польщі золотими літерами вписано до історії України.

Протягом 1919 року Українська Народна Республіка вела важку боротьбу проти двох головних ворогів – Червоної армії більшовицької Росії та білогвардійських збройних сил Півдня Росії генерала Антона Денікіна.

Наприкінці 1919 р., зазнавши поразки у боротьбі і проти «червоних», і проти «білих», УНР  на деякий час зійшла з політичної арени.

Її збройні сили частково було інтерновано поляками, частина військ перебувала у далекому партизанському рейді тилами ворога. Відновлення боротьби за незалежність України було пов’язано з наявністю у неї зовнішніх союзників.

На заглавній світлині – Велика печатка УНР з колекції Музею родини Шереметьєвих.

Українські лідери на чолі з Головою Директорії та Головним Отаманом Війська і Фльоти УНР Симоном Петлюрою обрали курс на союз із відродженою Польщею, спільно з якою вони сподівались успішно протистояти агресії більшовицької Росії.

Такий союз відповідав й геополітичним інтересам частини польської правлячої еліти, передусім начальника Польської держави і Верховного головнокомандувача Війська Польського Юзефа Клеменса Пілсудського, який був прихильником федералістської концепції в східній політиці Речі Посполитої.

Вона передбачала вирішення двоєдиного питання: послаблення Росії, що загрожувала польській незалежності, і залучення до реалізації цієї мети народів, які разом із поляками відчували небезпеку з боку російського великодержавного імперіалізму та гегемонізму. Фактично, Ю. Пілсудський прагнув до національного розчленування Росії і створення під егідою Польщі блоку союзних, або,  відвертіше, залежних від неї,  держав-сателітів на просторах між Балтійським і Чорним морями.

Начальник польської держави маршал Юзеф Клеменс Пілсудський. 

Завдяки цій буферній зоні Росію було б відсунуто далеко на схід, а Польща ставала би регіональним лідером в усій Східній Європі. Ключове місце у здійсненні цих планів відводилося саме Україні, відділення якої від Росії вберегло би Польщу від експансіоністських зазіхань будь-якої Росії, або більшовицької, або білогвардійської.

Однак навіть такі достатньо помірковані погляди Ю. Пілсудського на «українське питання» тоді в Польщі поділяли далеко не всі.  Так само в Україні ідею польсько-українського союзу критикували представники частини національної еліти, а галичани, яким  довелося би погодитись із фактичною окупацією Польщею західної України, взагалі вважали такі дії УНР зрадницькими.

Але знаходячись у трагічних обставинах ймовірної втрати державності, у жовтні 1919 р.  Симон Петлюра змушений піти на перемовини, попри всю їх критику.

Дипломатичні перемовини йшли складно, але сторони неухильно наближалися до підписання компромісного варіанту військово-політичного союзу.

Новий імпульс польсько-українським контактам дав приїзд до Варшави Симона Петлюри. 7 грудня 1919 р. Головний Отаман прибув до польської столиці і за декілька днів мав тривалу розмову тет-а-тет з Ю. Пілсудським. Обидва державні мужі обговорювали плани подальшої спільної боротьби проти більшовиків.

Герб ІІ Речі Посполитої зразка 1919 року

Основною темою польсько-українських переговорів у військовій сфері була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах для полонених та інтернованих. Уряд УНР втратив тоді власну територію, а отже, й мобілізаційну базу; про долю вояків, які під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка рушили в далекий партизанський рейд, “Зимовий похід”,  ворожими тилами, тривалий час нічого не було відомо.

Унаслідок дипломатичної ізоляції уряд УНР міг реально розраховувати лише на тих вояків, що перебували на території Польщі. Таким чином, саме вони ставали єдиним джерелом людського поповнення, необхідним для відновлення боєздатної армії – головного аргументу для продовження боротьби за незалежність України.

Наприкінці 1919 р. в польських таборах було до 15 тисяч українських вояків. На відміну від інших країн, де контингенти українців-полонених становили здебільшого солдати колишніх російської та австро-угорської армій, у Польщі перебували вояки саме українських збройних формувань: близько 10 тисяч старшин і козаків Армії УНР та декілька тисяч бійців Галицької армії.

Вони відзначалися більшим патріотизмом та готовністю боротися за визволення рідної землі і створення власної незалежної держави. Щоправда, далеко не всі з них бажали встати під знамена С. Петлюри.

Найбільш опозиційно були налаштовані галичани, які вороже ставилися до уряду УНР унаслідок задекларованої ним готовності визнати польську окупацію своєї малої батьківщини. Однак переважна більшість вояків все ж таки були готові поповнити лави Армії УНР.

Крім того, наприкінці лютого 1920 р. у польських таборах для інтернованих з’явилось близько 20 тисяч білогвардійців з армії генерала М. Брєдова, того самого, що наприкінці серпня 1919 р. вибив частини Галицької армії з Києва. Серед них було чимало етнічних українців, яких після перевірки та ідеологічної обробки теж планувалося залучити до служби в Армії УНР.

Власне, на ці людські ресурси в польських таборах й розраховував Головний Отаман С. Петлюра. Він сподівався вже найближчим часом приступити до організації на території Польщі власних військових частин з полонених та інтернованих тут українців.

2 січня 1920 р. було врегульовано юридичний статус українських вояків, які перебували на території Польщі. Відтепер їх трактували як «військових осіб сторонньої заприязненої держави» й мали ставитися доброзичливо та прихильно як до «братів по зброї».

Центром формування українського війська було визначено Ланьцут (пол. Łańcut), де місцевий табір для полонених відтепер перетворювався на збірний пункт, постачання якого усім необхідним брало на себе польське Військове міністерство.

З перших чисел лютого 1920 р. у ланьцутському збірному пункті почалося формування 1 української  (з 21 березня – 6) “Січової” стрілецької дивізії, яку очолив полковник Марко Безручко.

Невдовзі роботу з організації з’єднання перенесли до Бреста-Литовського, де було засновано спеціальне представництво, “експозитуру”, польського Військового міністерства, яке займалося постачанням українських відділів усім необхідним майном. Очолював його капітан Ю. Ульрих.

Приблизно в той самий час в зайнятому польськими військами Кам’янці-Подільському формувалася 4 стрілецька бригада, а на території  тоді Могилівського та Ямпільського повітів – окрема стрілецька бригада.

 20 березня 1920 р. обидві бригади було зведено в дивізію під проводом полковника О. Удовиченка. Первісно їй було присвоєно 2 порядковий номер, а 25 травня для збереження історичних традицій дивізію було перейменовано на 3 Залізну.

В оперативному відношенні вона підлягала спочатку командиру польської 18 піхотної дивізії генералу Ф. Крайовському, а з 2 червня – командиру 12 піхотної дивізії Війська Польського полковнику М. Янушайтісу.

Польська сторона обіцяла взяти на себе забезпечення українців зброєю, боєприпасами, технічними засобами, одягом та іншим військовим майном.

Наприкінці березня 1920 р. до 2 стрілецької дивізії прибув представник Верховного головнокомандування Війська Польського підпоручик Фаренгольц, який мав з’ясувати матеріальні потреби та вияснити її бойову вартість для подальшого використання на фронті. Результати поїздки були позитивними. Українське з’єднання справило на польського офіцера “гарне враження”.

Однак з різних, суто бюрократичних причин, перші поки що невеликі партії зброї почали надходити лише на початку травня 1920 р.

На початку 1920 р. військово-політична ситуація в Росії змінюється, у громадянській війні настав корінний перелом на користь «червоних». Більшовикам вдалося втримати владу і розбити своїх основних ворогів з «білого» табору практично по всьому периметру фронтів. Останнім серйозним противником для більшовиків залишалася Польща.

З нею вони ще з лютого 1919 р. вели неоголошену, але від того не менш кровопролитну війну. Радянсько-польський фронт простягнувся майже на 1000 км від Західної Двини до Дністра. Під контролем поляків були Віленська, Мінська, Гродненська, а також значні частини Волинської і Подільської губерній.

21 квітня 1920 р. відбулося фінальне засідання, на якому Польща та УНР нарешті уклали угоду, відому в історіографії також як пакт «Пілсудський – Петлюра», хоча свої підписи під ним поставили заступник міністра закордонних справ Польщі Я. Домбський та міністр закордонних справ УНР А. Лівицький.

Палац Бельведер у Варшаві, де було підписано польсько-українську угоду

Основні положення цього документа були такі:

– Польща безумовно визнає незалежність України на чолі з головою Директорії УНР С. Петлюрою як носієм законної верховної влади;

– до Польщі переходить Східна Галичина та Західна Волинь без Острозького та східної частини Кременецького повіту, при цьому остаточна приналежність Дубенського, Рівненського і західної частини Кременецького повітів визначатиметься пізніше (поляки розглядали можливість поміняти ці території на Кам’янець-Подільський та довколишні райони);

– північний кордон між Польщею та УНР залишається в основному незмінним, за виключенням гирла річки Прип’яті, яке переходило до Польщі;

– Польща відмовляється від всіх своїх історичних прав і претензій на Правобережну Україну, котра до 1772 р. знаходилася в межах першої Речі Посполитої;

– як український уряд, так і польський взаємно зобов’язуються не укладати жодних міжнародних договорів, котрі могли б шкодити інтересам один одного;

– польській національній громаді в Україні і українській національній громаді в Польщі ґарантуватимуться рівні автономні права;

– у майбутньому будуть підписані ще два польсько-українські документи: військова конвенція, що становитиме складову частину політичного договору, та окрема торгівельно-економічна угода.

До скликання установчого парламенту, який має розв’язати аграрне питання в Україні, правове становище польських землевласників визначатиметься на підставі взаємного порозуміння між урядами обох країн;

– політична угода є цілком таємним документом, окрім першого пункту, у якому йшлося про визнання Польщею незалежності України.

Після укладання політичного договору настала черга підписати військову конвенцію. Із цим документом особливих проблем не виникло. Уже за три дні, 24 квітня, його було підписано. Від імені українського уряду це зробили генерал В. Сінклер і підполковник М. Дідковський, а від імені польського Військового міністерства – майор В. Славек і капітан В. Єнджеєвич.

Конвенція містила 17 статей, у яких визначались основні умови двостороннього співробітництва у військовій сфері.

Так, під час майбутнього наступу обох союзних армій проти більшовиків на Правобережній Україні загальне оперативне керівництво буде здійснюватись польським командуванням.

Мапа бойових дій весняної кампанії 1920 року

Українська сторона зобов’язувалась на своїй території повністю забезпечувати польські війська продуктами харчування і фуражем, зокрема м’ясом, салом, борошном, збіжжям, крупами, картоплею, цукром, вівсом, сіном, соломою тощо. На період ведення воєнних дій залізничний транспорт в Україні буде знаходитися під контролем польського командування.

Усі трофеї, окрім здобутих в бою панцерних потягів та інших транспортних засобів, уважатимуться власністю Української держави. Після виконання «загального плану спільної акції» і за пропозицією однієї зі сторін польські війська мають повернутися додому. Крім того, поляки пообіцяли надати українцям зброю, боєприпаси, спорядження, одяг та інше військове майно в кількості, достатній для організації трьох повноцінних піхотних дивізій.

Уже наступного дня після підписання військової конвенції, згідно з планом, розпочався наступ польських військ на Україну, у якому взяли участь і українські відділи. З цього приводу голова Директорії УНР Симон Петлюра звернувся до українського народу з відозвою:

«Народе України! Тяжкий історичний шлях випав на твою долю. Ось уже три роки змагаєшся ти запанувати в своїй Республіці, здобути собі волю, рівність і непідлеглість, борючись з червоними імперіалістами – більшовиками.

Ти поніс величезні жертви на полі брані… Три роки ти боровся один, забутий усіма народами світу… Тепер одбувається велика переміна… Польський народ в лиці свого Начальника Держави і Начального Вождя Військ Юзефа Пілсудського, свого правительства признав самостійність твоєї Республіки і твою державну незалежність…

Польська Республіка стала на реальний шлях допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московськими більшовиками-окупантами, давши змогу частинам її армії формуватися в себе, і ця армія теж йде битися з ворогами України. Але тепер українська армія буде битися не одна, а разом з армією дружньої нам Республіки Польської проти червоних імперіалістів, які загрожують також і вільному життю польського народу. Між правительствами Республік Української і Польської заключений військовий договір, на підставі якого польські війська прийдуть разом з українськими на терен український як союзники проти одного ворога, а по закінченню боротьби з більшовиками польські війська будуть негайно одведені в межі своєї Республіки».

У свою чергу польський державний і військовий лідер Ю. Пілсудський теж видав відозву до українського народу, у якій запевняв, що польське військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народові в боротьбі за державну самостійність.

«Разом з польським військом, – йшлося далі у відозві, – на Україну повертають ряди відважних її синів під командою Головного Отамана Симона Петлюри, які в Річі Посполитій Польській знайшли притулок і допомогу в найтяжчі дні життя українського народу…

…український народ напружить всі свої сили, щоби при допомозі Речі Посполитої Польської вибороти собі волю і забезпечити плодородними землями своєї батьківщини щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до мирної праці».

Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра у Вінниці, 16 квітня 1920 року

І хай така ідилічна картина потім не була реалізована на практиці,  об’єктивно такі настрої підсилювали надії на швидке звільнення України від більшовицької навали.

Паралельно наприкінці квітня 1920 р. відбувалося інтенсивне розгортання ударного угрупування польських військ на Україні.

Позиції від Овруча до Новограда-Волинського займала польська 3 армія. Очолив її особисто маршал Ю. Пілсудський, який, таким чином, як він сам пізніше писав, хотів «особистим досвідом справдити свої думки, не обтяжуючи надмірними, як мені здавалося, вимогами нікого з моїх підлеглих».

Маршал Пілсудський та командувач 3 польською армією генерал Едвард Ридз-Сміґли. Весна 1920 року

До складу 3 армії увійшли: 1 піхотна дивізія Легіонів, 1 гірська бригада, 5 і 7 кавалерійські бригади, окремий 41 піхотний полк, група важкої артилерії у складі 7 батарей, рота танків “Рено”, панцерний потяг, 3 взводи панцерних автомобілів, 6 авіаційних ескадрилій, інші частини й підрозділи.

Крім того, від сусідньої 2 армії під командування Ю. Пілсудського перейшли 4 і 7 піхотні дивізії та 3 і 4 кавалерійські бригади.

У межах 3-ї армії вказані сили було зведено у дві оперативні групи та кавалерійську дивізію; одна піхотна дивізія мала діяти самостійно. У північному секторі фронту, впираючись своїм лівим флангом у р. Прип’ять, уздовж р. Словечна, стояла група полковника Ю. Рибака (1 гірська бригада, 41 піхотний полк, 7 кавалерійська бригада).

Далі на південь вздовж р. Уборть розміщувалась окрема 4 піхотна дивізія, яка прикривала залізницю Сарни – Коростень – Київ.

Нижче від неї, над р. Случ у районі Новограда-Волинського зосереджувались війська оперативної групи генерала Е. Ридз-Сміґли (1 і 7 піхотні дивізії, 3 кавалерійська бригада, група важкої артилерії).

Головна роль у майбутній операції відводилась 3 армії, якою командував сам Ю. Пілсудський.

Підрозділи армії УНР. Припускають, що на світлині вояки 6 Січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка, що перебувала в оперативному підпорядкуванні 3 польській армії

Члени ДВКА, учасники війсково-історичного заходу “Bij bolszewika! Zamosc, 1920”  в одностроях УНР зразка 1919-1920 року. Сучасна реконструкція. Серпень 2015 року 

Підстаршина армії УНР.                                                                                                                             

Реконструкція Є. Бондаренка

          Члени ДВКА в одностроях УНР зразка 1919-1920 року

                                                                                                                                  Підстаршина армії УНР.    

                                                                                                                               Реконструкція Я. Павлишинця

Планувалося, що потужним ударом група генерала Е. Ридз-Сміґли зламає оборону противника під Новоградом-Волинським і до кінця першого дня наступу, у крайньому разі вранці наступного, захопить Житомир.

В утворений таким чином пролом увійде кавалерійська дивізія генерала Я. Ромера, яка швидким і несподіваним рейдом візьме Козятин і тим самим переріже основні транспортні комунікації. Водночас на північній ділянці фронту 4 дивізія оволодіє Коростенем, піхота групи полковника Ю. Рибака – Овручем, а кіннота групи глибоким обхідним маневром зайде в тил угрупованню противника, захопить Малин та мости через р. Тетерів, чим відріже ворогові шлях відступу на Київ.

Таким чином, Ю. Пілсудський сподівався в трикутнику Новоград-Волинський – Коростень – Житомир завдати ворогові нищівної поразки і відкрити собі шлях на Київ.

Підрозділи Війського Польського під час Житомирського рейду

З півдня 3-ю армію підтримувала 2 армія генерала Антонія Лістовського, яка своїми основними силами повинна була наступати на Бердичів, паралельно напрямкові головного удару. Щоправда після перегрупування в складі армії залишилося лише дві (13 і 15) дивізії, зосереджені вздовж залізниці Шепетівка – Бердичів.

Втрату двох інших з’єднань, що перейшли під накази Ю. Пілсудського, мало б частково компенсувати приділення генералу А. Лістовському української 6 стрілецької дивізії полковника М. Безручка, але вона на той тільки-но виїхала ешелонами з Бреста-Литовського, де встигала завершити перший етап свого формування.

Від Летичева до Дністра позиції займала 6 армія генерала В. Івашкевича, до складу якої входили три (5, 12 і 18) піхотні дивізії. У своєму секторі фронту вона мала максимально скувати сили противника, енергійно тиснути на нього і переслідувати в разі його відступу, маючи на меті зайняти Вінницю і Жмеринку.

У розпорядженні польського командарма була українська 2 стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка, якій було виділено  ділянку фронту на південному фланзі, над самим берегом Дністра.

Таким чином, для наступу проти радянських військ в Україні було залучено три польські армії, у складі яких знаходилось 35 піхотних полків, 14 кавалерійських полків і 10 ескадронів дивізійної кавалерії, 105 артилерійських батарей, 32 підрозділи інженерних військ різного призначення, 60 підрозділів військ зв’язку різного призначення, 8 панцерних потягів, 3 залізничні батальйони, 4 підрозділи бронетанкових військ, 9 авіаційних ескадрилій, 18 етапних батальйонів, інші військові частини, підрозділи та установи.

 На українському театрі воєнних дій зосереджувалося понад 40% всієї польської піхоти, 65% – кавалерії та інженерних військ, близько 50% – артилерії, військової авіації, бронетанкових військ та військ зв’язку, 30–40% – панцерних потягів.

Спішені улани Війська Польського

Наведені цифри свідчать про те, що Ю. Пілсудський планував швидку наступальну операцію, у якій важливу роль відводив кавалерії. Також він готувався до зустрічі із сильно укріпленою обороною противника на великих водних перешкодах, для чого зібрав, передусім у складі своєї 3-ї армії, потужну групу важкої артилерії та інженерних підрозділів, зокрема всі наявні в нього на той час понтонні колони.

Загальна бойова чисельність польських військ в Україні, за їхніми власними підрахунками, становила 60 тисячбагнетів і шабель, а за оцінками противника – 36 тисяч багнетів, 3,5 тисяч  шабель, 720 кулеметів, 187 польових легких і 134 важкі гармати, 12 панцерних потягів і 18 панцерних автомобілів.

До цього ще слід додати дві українські дивізії, які теж брали участь в операції. Однак, не завершивши свого формування, вони разом мали менше 4 тисяч вояків, 56 кулеметів і 11 гармат або, за польськими стандартами, 2,5 полки піхоти, 2 ескадрони кавалерії, 3 батареї артилерії та кілька технічних підрозділів.

 Нарешті, у трикутнику між Новоградом-Волинським, Баранівкою і Корцем знаходилася зведена кавалерійська дивізія генерала Я. Ромера (4 і 5 кавалерійські бригади), штаб якої містився в с. Смолдирів.

Провідною ідеєю оперативного плану Ю. Пілсудського був нищівний і цілковитий розгром противника в східній частині Волині в районі Коростеня, Житомира, Бердичева та швидкий вихід польських військ на лінію Дніпра і підступи до Києва.

Водночас «червоних» намічалося лише витіснити з Поділля в східному, південно-східному напрямках, відклавши їх остаточнупоразку на пізніший термін.

Штаб Верховного головнокомандувача розробив детальний план тільки першого етапу операції, оскільки її можливий розвиток спрогнозувати було досить важко.

З радянського боку на українському театрі від Прип’яті до Дністра розміщувались війська Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим (начальник штабу – М. Пєтін, члени Реввійськради – Й. Сталін, Х. Раковський, Р. Берзін).

До його складу входили три армії: 12, 13 і 14. Полякам протистояло приблизно 60–70 % військ фронту.

Так, 12 армія С. Меженінова займала північну і центральну ділянки від Прип’яті до Летичева включно.

“Боґатирскій шлєм”, або ж “будьонівка” Червоної армії та знаки розрізнення командного складу зразка 1919 року

Її штаб знаходився в Києві. Вона мала чотири (7, 44, 47 і 58) стрілецькі дивізії, одну (17) кавалерійську дивізію.

У південному секторі фронту, від Летичева  до Ямполя, розміщувалися основні сили 14 армії І. Уборевича: три (41, 45 і 60) стрілецькі дивізії та одна кавалерійська бригада.

Водночас одна стрілецька бригада спостерігала за демаркаційною лінією з Румунією вздовж Дністра та чорноморським узбережжям до гирла Дніпра. Штаб армії містився у Кременчуці. 13 армія блокувала білогвардійські війська генерала П. Врангеля на Кримському півострові і тому прямої участі в боях з поляками не брала.

До складу Південно-Західного фронту входили також галицькі частини, які на початку лютого 1920 р. перейшли від білогвардійців на бік більшовиків.

З них було створено Червону Українську Галицьку армію (ЧУГА) на чолі з уродженцем Станіславівщини, комуністом В. Порайком. Армія складалася з трьох стрілецьких бригад, розподілених по різних радянських дивізіях.

1 бригаду сотника М. Барана відправили до 44 дивізії в околиці Чуднова; 2 сотника Ю. Головінського – до 45 під Літин; 3-ю сотника О. Станиміра – до 60 в район Бара.

Загальна  чисельність ЧУГА становила майже 22 тисяч вояків, а бойова – лише 663 старшини, 3820 багнетів, 558 шабель, 66 гармат і 27 кулеметів.

Однак, внаслідок незадоволення новими порядками, впровадженими більшовиками в їхніх військових колективах, 2 і 3 галицькі бригади за день до початку польського наступу залишили позиції і пішли на зустріч українській дивізії О. Удовиченка, але їх невдовзі перехопили і роззброїли поляки.

Прапор Окремої легкої Галицької батареї ЧУГА, 1920 рік

На боці «червоних» лишилася тільки 1 бригада, яка вже 25 квітня зазнала поразки поблизу Махнівки, де більшість її особового складу так само потрапила до польського полону. Коротка історія ЧУГА на цьому завершилася.

У кількісному плані «червоні» поступалися польсько-українським військам. Станом на 29 квітня радянський Південно-Західний фронт, при загальній чисельності 55 тис. вояків, міг виставити майже 13,4 тисяч багнетів і 2,3 тисяч шабель, понад 1200 кулеметів, 236 гармат, 24 літаки, 8 панцерних потягів, 3 панцерні загони.

Однак польська розвідка вважала, що сил у радянського командувача мало бути приблизно у два з половиною рази більше – десь до 40 тисяч багнетів і шабель.

Отже, з обох боків бачимо значну різницю в оцінках сил, власних і неприятеля. З великою долею вірогідності, можна стверджувати, що поляки та їхні українські союзники мали певну перевагу, але вона не була настільки разючою (2,5 : 1), як про неї в 1920 р. говорив О. Єгоров, що намагався таким чином виправдати поразку очолюваного ним Південно-Західного фронту.

Польсько-український військовий союз. Генерал-поручник Війська Польського А. Лістовський, Головний Отаман С.Петлюра,

військовий міністр УНР В. Сальський та командувач 6 Січової стрілецької дивізії полковник М. Безручко, Бердичів, квітень 1920 року.

25 квітня 1920 р. почався енергійний наступ польських сил, в якому взяли участь українські 2 і 6 стрілецькі дивізії загальною чисельністю 556 старшин, 3348 козаків при 56 кулеметах і 11 гарматах, кожна з яких в оперативному відношенні підлягала командуванню однієї з польських армій, що діяли на Україні.

Нарукавний тризуб піхоти УНР 1919-1920 років

26 квітня 1920 р. польські війська зайняли Житомир. На наступний день частини 59 піхотного полку, прорвавши п’ять оборонних рубежів противника, увійшли до Бердичева, а 1 кавалерійська дивізія 27 квітня захопила важливий залізничний вузол Козятин.

На півдні війська 6 польської армії генерала Івашкевича зайняли Вінницю, Бар і Жмеринку.

На півночі польська армія після бою між Дніпровською флотилією червоних і польською Пінською флотилією, захопила Чорнобиль і підійшла до Дніпра біля річки Прип’ять.

Бій за місто Чорнобиль почався з атаки бойової групи майора Яворського зі кладу 9 піхотної дивізії Війська Польського полковника Владислава Сікорського на позиції РСЧА біля село Лойове, де польські війська зіткнулися зі спротивом частин 47 дивізії РСЧА та кораблів червоної Дніпровської флотилії.

 При підтримці польських кораблів Пінської флотилії (пол. Flotylla Pinska), які прийшли на допомогу сухопутним частинам, війська майора Яворського прорвали оборону Червоної армії і підійшли до Чорнобиля.

Сторожовий катер польської Пінської флотилії “Panzerny 1”, перероблений з пароплава “Трахтемировъ”

Їх смілива атака за короткий час зламала оборону червоних, змусивши їх поспішно відступити. Відбувся бій між польським сторожовим катером “Panzerny 1” і чотирма  катерами та шістьма  канонерськими човнами Дніпровської флотилії “воєнмора” Дьяченко.

Бій перетворився на гонитву польської флотилії за супротивником на відстань більш ніж 25 км.

На палубі “Panzerny 1”

Під час цього переслідування розгорнувся ще один бій нижче за течією, приблизно о 10 годині вечора снаряд, випущений з «Panzerny 1», влучив в крюйт-камеру канонерського човна «Губительный», вибух знищив корабель, який затонув разом з екіпажем. Також було серйозно пошкоджено ще два кораблі Дніпровської флотилії червоних.

Чорнобиль було взято і наступ на Київ продовжився.

Фрагмент польської військової мапи

До 27 квітня польсько-українська армія досягла всіх намічених цілей і зупинилася.

В результаті цих операцій 12 армія червоних була розсіяна і частково дезорганізована, хоча деякі її частини почали відходити на схід ще до початку польського наступу.

Радянські прапори Червоної армії РРСР, захоплені польськими військами під час Київської наступальної операції 1920 року під Мозирем на підступах до столиці УНР

28 квітня польські війська вийшли на лінію Чорнобиль – Козятин – Вінниця – румунський кордон.

1 травня 1920 р. було звільнено Фастів, а згодом – Білу Церкву.

Польська радіорозвідка, що з 1919 р. навчилася дешифровувати телеграфний обмін Червоної армії і прослуховувала радянську радіотелеграфну мережу, перехопила накази для 12 армії, що повторювались протягом кількох днів. Від  27 квітня командарм С. Меженінов багато разів запитував: “Де мої дивізії?” На це запитання відповів лише командир 58 стрілецької дивізії, який повідомив про розташування штабу біля Коростишева та про відсутність зв’язку з розбитими підрозділами.

А потім, протягом доби після захоплення Білої Церкви частини Війська Польського пройшли 90 км і зупинилися біля воріт Києва, не зустрічаючи ніякого опору. Все говорило про те, що командарм 12 армії червоних Сергій Меженінов відвів армію, ухиляючись від прямого зіткнення.

Вже 3 травня, коли в Києві ще залишалися частини Червоної армії, польський розвідувальний патруль, діставшись до Пущі-Водиці, захопив там пасажирський трамвай і наказав вагоноводові їхати прямо до міста. Діставшись центру Києва, поляки захопили на трамвайній зупинці “враженого” цим радянського краскома (краском – від “красний командір”)  та вісім його підлеглих, і у ту ж мить  відправилися до свого підрозділу, доповівши про відступ противника з міста.

Київський трамвай маршруту Пуща-Водиця – Київ. Світлина 1904 року

В ході наступу поляки взяли в полон більше 25 тисяч червоноармійців, захопили 2 бронепоїзди, 120 гармат і 418 кулеметів.  6 травня впала Біла Церква.  І того ж дня основні сили Війська польського підійшли до околиць Києва.

Під час просування польских та українських військ населення Житомирщини, а згодом і Київщини піднімалося на боротьбу проти більшовицького панування.

Ще у квітні 1920 р. вибухнуло Зазимське антибільшовицьке повстання  в селі Зазим’я (нині Броварський район, Київська область).

Був утворений Повстанчий комітет на чолі з старостою села Євдокимом Приходьком, Іваном Радченком, учасником Першої світової війни, Георгіївським кавалером, та Григорієм Суботовським,   сотником армії  УНР 1918-1919 рр.

Повстання почалося  з відмови селян на спроби комісарів 12 армії червоних командарма Сергія Меженіна реквізувати сільських коней, оскільки це б неминуче призвело до неможливості сільгоспробіт та голоду.

У складі Реввійськради саме 12 армії червоних перебували у той час аж три майбутні керівники комуністичного режиму УСРР – Володимир Затонський, Віталій Косіор та Олександр Шумський.

Для придушення повстання був висланий загін зі ста чоловік із Чернігівського губернського ЧК, що прибув до села. Повстанці впустили загін у село, намагаючись вступити в переговори. Після того, як домовитися не вдалося, розпочався бій. Чекісти заняли оборону в кількох хатах, але після тривалого бою були знищені.

Повстання тривало понад місяць, до нього приєднались мешканці сусідніх сіл Літки, Требухів, Погреби а також містечка Борисполя. 8 травня на Зазим’є почали наступати численні регулярні війська. Це були частини 7 дивізії 12 армії Південо-Західного фронту червоних, загін робітників-арсенальців і матросів Дніпровської флотилії.  З Броварської залізничної станції село обстрілювали з трьохдюймових гармат. Обстріли лунали також з гармат, установлених на катері, що стояв у річці Кодак за Погребами. Кіннота червоних  переважаючими силами атакувала село 8 травня. 

Більшість сільської людності заздалегідь повтікала в задеснянські села, в ліс. Над Зазим’ям була вчинена жорстока розправа. Запалали хати, обійстя, спалено було церкву, школу. Сліди від влучань куль і вогню на карнизах і стінах церкви є і нині. Вогонь знищив розписи та ікони всередині храму. Червоні командири погрожували зовсім знищити «бандитське» село.

Але тим часом від 3 до 7 травня польські частини з іншого боку вже вступали до Києва, звідки вже відходили частини київського гарнізону червоноармійців. 

Частина повстанців переправилася на правий берег Дніпра в районі Вишгорода, на територію, зайняту 6 Січовою стрілецькою дивізією УНР під командуванням полковника генерального штабу Марка Безручка у складі союзної 3 польської армії Війська Польского генерала Едварда Ридз-Сміґли.

У рідне село повстанці змогли повернутися тільки після того, як його зайняли поляки 11 травня 1920 р. Зазим’я було одним з найсхідніших визволених населених пунктів, зайнятих українськими та союзними їм польськими військами.

Частини Робітничо-Селянської Червоної армії в спішному порядку втікали з міста.

Вояки Війська Польського на Ланцюговому мосту у Києві

Відступаючі червоні війська спробували підірвати Ланцюговий міст з боку лівого берега Дніпра. Але підрив зруйнував лише частину мосту.

Офіцери Війська Польського. 1920 рік

7 травня до Києва увійшли кавалерійські частини Війська Польського та піхота. Тож 7 травня до Спочатку з північного боку польська 7 кавалерійська бригада, а потім із західного – 1 піхотна дивізія Легіонів полковника Домб-Бернацького. Піхотинцям довелося вступити в короткочасну перестріку з ар’єгардом червоних, що прикривали відхід підрозділів червоної 12 армії, але ті швидко вдалися до ретиради.

Кияни з ентузіазмом вітали польських визволителів від більшовицького панування, дарували воякам квіти, а, за твердженням самовидців, деякі екзальтовані особи в пориві пристрасті навіть цілували чоботи і стремена кавалеристів.

Польска чата на лівому березі Дніпра

Польському офіцеру, чий підрозділ першим вступив до Києва, депутація міської думи вручила символічний ключ від міста.

8 травня 1920 р. до столиці України увійшли  основні піхотні підрозділи та артилерія Війська Польського.

У той же день до Києва також трьома потягами прибула 6 стрілецька дивізія армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком.

Війська розвантажувались на станціях Київ-Пасажирський і Пост-Волинський, звідки йшли до Костянтинівського військового училища на Печерську (нині – Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут).

9 травня поляки вже отримали плацдарм на східному березі. Перед підривом їм вдалось захопити Русанівський міст. Більшовики намагались закріпитись на лівому березі, місцями навіть контратакували. Користуючись тим, що увага ворога була прикута до Ланцюгового мосту, поляки здобули залізничний Дарницький та Наводницький мости. Вибили червоних з Дарниці та Троєщини та убезпечили Київ від обстрілів з лівого берега.

А вранці 9 травня 1920 р. під акомпанемент гарматної канонади, що лунала з району Дарниці, де поляки вели бій за плацдарм на лівому березі Дніпра, Хрещатиком пройшов парад на честь визволення столиці України.

Підрозділи Війська Польського крокують Хрещатиком

Опис цієї урочистої й знакової події залишив нам її очевидець, польський офіцер Тадеуш Кутшеба.

“Парад був чудовий. Перед очима незліченного натовпу промарширувала з прекрасною виправкою 1 піхотна дивізія Легіонів, найстарша спадкоємиця польської військової слави, зі старими прапорами, почесно заслуженими в боях… В кінці марширувала 6 українська дивізія, до якої долучились групи повстанців з власними оркестрами”.

Планувалося, що парад прийматимуть лідери двох держав і головнокомандувачі союзних армій: Головний Отаман Симон Петлюра та маршал Юзеф Клеменс Пілсудський.

Однак, перший був того дня у Могилеві-Подільському, а другий, хоч і прибув до міста ще 8 травня, але перебував у столиці України майже інкоґніто та одразу ж спішно виїхав до Варшави.

Піхотні підрозділи 3 польської армії у Києві

За відсутності керівників України і Польщі парад приймав генерал Едвард Ридз-Сміґли, командувач польської 3 Армії, частини якої й увійшли до Києва.

Поруч з ним стояв командир української 6 Січової стрілецької дивізії полковник Марко  Безручко, а також кілька високих гостей:  представник польського Генерального штабу полковник Юліан Стахевич, французький полковник Шарль-Ґюстав Ано та японський військовий аташе майор Ямавакі.

 

Польська артилерія та кавалерія на параді у Києві 9 травня 1920 року

Генерал Е. Ридз-Сміґли приймає парад

Присутність іноземних спостерігачів, одягнутих у парадні однострої, стала причиною чуток серед киян про те, що Антанта оголосила війну більшовикам, а прихід поляків є початком інтервенції  військ Антанти в Україну.

Відзнака Війська Польського на честь оволодіння Києвом. Вгорі герб Польщі, унизу герб України у розумінні польського розробника

Та тріумф травня 1920 р. був короткочасний. Польща вела запеклу війну проти радянської Росії, потуга Червоної армії зростала,  лише “Диво на Віслою” серпня 1920 р.  врятувало її від поразки. Українська справа, попри героїзм вояків армії УНР, ставала дедалі трагічнішою.

1920 р. став останнім роком організованої відкритої збройної боротьби регулярних українських військ на фронті. Тоді Польща виявилася єдиною державою, що погодилася надати допомогу УНР.

Попри нерівноправний характер союзу, слід наголосити на тому, що внесок польських союзників у відновлення Армії УНР у 1920 р. був безумовно величезним.

Вони у міру своїх сил одягали і озброювали українських вояків, забезпечували їх необхідними матеріалами, технікою, боєприпасами тощо.

Варто також підкреслити, що польська військова допомога не припинилася навіть й після укладання польсько-радянського перемир’я. Велика заслуга у цьому маршала Юзефа Пілсудського, який, попри можливі політичні ускладнення, знаходив нові форми та можливості для підтримки українців, від ідеї союзу з якими він особисто ніколи не відмовлявся.

Кашкет Офцера Війська Польського

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела: