Набір, незважаючи на народне невдоволення, пройшов згідно з планом.

 

Королівство Швеція у 1658 р.

Втім, окремі заворушення траплялися. Деякі сільські громади намагалися підняти рух проти рекрутчини, закликаючи до виступів проти рекрутчини  шляхом передачі кінними посильними з числа ініціаторів спротиву різьблених «естафетних дощечок», штафетів (шв. stafett) від хутора-мизи до мизи. З давніх давен така дерев’яна різьблена табличка була в скандинавських  селян закликом і сигналом до загального повстання.

Але до повстань  не дійшло. Вірнопіддані селяни викидали або знищували штафети, тим самим обриваючи ланцюжок зв’язку і тому спроби підняти повстання проти рекрутського набору  згасли.  Попри все, ця  військова реформа Ґустава Адольфа ІІ Вази  втілилася в життя.

Рекрутчина лягла важким тягарем на міста і села, з яких викачували людські і матеріальні ресурси, потрібні королю, в свою чергу, для завоювання і руйнування чужих земель. За даними шведського вченого Ліндґрена, з приходу Біґде в лені Норрботтен, де в 1620 р. проживало близько 500 чоловіків і 600 жінок у віці від 15 до 59 років, протягом 1620-1638 рр. було взято до армії понад половина – 230 чоловіків, а повернулося додому з полів битв Тридцятилітньої війни всього 20, і ті скалічені.

Якщо умовно проектувати ці цифри на всю країну, то за двадцять років безперервних воєн загальне населення Швеції активне чоловіче населення скоротилося майже на 30%.

При цьому потрібно зазначити, що фактично в боях довелося взяти участь лише вельми малому числу рекрутів. Переважна частина втрат була небойові, від хвороб, голоду і важких умов служби.

В окремі періоди гарнізонні полки, що розташовувалися вдалині від театру бойових дій втрачали до 50% і навіть 75% людей на рік.

Постійна армія потребувала величезних фінансових витрат. Їх забезпечували мита в захоплених шведами балтійських портах, доходи від експорту заліза, міді, лісу і зброї, торгівля королівськими маєтками, правами і привілеями, нарешті, фінансова допомога й позики союзників, Об’єднаних провінцій (Нідерландів) та Франції.

Бюджет країни виріс в 1631 р. до 3,1 мільйонів талерів, крім доходів від надходження французьких субсидій.

Шведська піхота першої половини XVII ст. ділилася на національну та іноземну.

НАЦІОНАЛЬНА ПІХОТА КОРОЛІВСТВА ШВЕЦІЯ

Ґустав Адольф ІІ створив струнку і гнучку систему організації частин постійної професійної армії та увів відповідні їм постійні військові звання.
Бригадою з двох-трьох полків або трьох-п’яти ескадронів кавалерії командував генерал або полковник, кінним полком з двох ескадронів – полковник, його заступником був підполковник, який командував одним ескадроном, іншим командував майор.

Ротою командував капітан або ротмістр, його заступником був лейтенант, вони ж командували двома взводами піхоти, або «корнетами» в кавалерії, третій вів кандидат на офіцерський чин – прапорщик (фенріх, корнет), капралів командували мінімальним підрозділом, капральством.
Головною фігурою, батьком-командиром і розпорядником коштів на вербування та платню своїм підлеглим став полковник. Система полкової власності стала вигідною, – командир виплачував вартість амуніції, а при виході з армії офіцер міг її продати.

Округи, як правило, виставляли в результаті набору піші «земельні» полки мирного часу (шв. landsregemente) теоретичною чисельністю до 3 600 осіб у кожному, які потім, після злагодження й муштри, у 1625 р. були розділені на найкращим чином вишколені три «польових» полки (шв. faltregemente) чисельністю по 1200 чоловік 8-ротного складу з двох ескадронів кавалерії або двох батальйонів піхоти по 600 чоловік, по чотири роти по 150 чоловік.
Кожен округ виставляв два піхотних «земельних» і один «земельний» кавалерійський (шв. landsryttare) полки зі своїм штатом.
Два польових полки, як правило, направлялися на театри військових дій, один зазвичай залишався в метрополії як резерв і на випадок іноземного вторгнення або вибуху внутрішних заколотів.

Штат полків витримувався рідко: фактично в ньому налічувалося 1008 рядових і 128 офіцерів, 432 пікінери та 576 мушкетерів, в роті – 126 рядових і 16 офіцерів, 54 пікінера і 72 мушкетери.

За штатом командний і нестройовий склад піхотного полку зразка 1625 р. налічував полковника; підполковника; майора; 5 капітанів; 8 лейтенантів; одного квартирмейстера; 2-4 протестантських (лютеранських або евангелістських) священиків-капеланів, один з яких обслуговував релігійні потреби виключно офіцерів; одного скарбника; 4 цирульників (хірургів); 4 профосів (свого роду військова поліція) та ката; полкового писаря; судового писаря; судового пристава; і 4 гуртівників (закупівельників продовольства) і м’ясників. При полку знаходилися також власні ковалі, зброярі, шевці, офіцерські слуги і обозники (до 200 чоловік).

Основним тактичним з’єднанням був ескадрон або, інакше, фірфенляйн (батальйон) з чотирьох рот. Піхотна рота, в якій Ґустав Адольф ІІ скоротив кількість людей з 272 до 150, а число шерег з 8-10 до 6, включала капітана, лейтенанта, фенріха (хорунжого, прапорщика), фельдфебеля, сержанта, фур’єра (підпрапорщика), 6 капралів, 144 рядових, двох барабанщиків і флейтиста. У роті налічувалося шість дивізіонів, – чотири мушкетерських по 24 людини і два пікінерних, по 18 чоловік, на чолі з капралами.
У бойовому шикуванні капітан стояв попереду правого «блоку» мушкетерів, лейтенант – лівого блоку мушкетерів, прапороносець попереду центрального «блоку» пикинерів, по два капрали – попереду «блоків» мушкетерів, сержанти тримали фланги, барабанщики перебували в інтервалах між окремими частинами підрозділу, фур’єри – позаду пикинерів і лівофлангових мушкетерів, каптенармус – позаду правофлангових мушкетерів.

Краща, добірна рота називалася «рота полковника» або «лейб-рота», інші – «рота підполковника», «рота майора», «рота першого капітана», в них також служили кращі солдати.

Решта чотири роти, командували якими капітани, носили назви тих міст і повітів, де формувалися – наприклад «рота Хаґунда», «рота Сіґтуна». Формування підрозділів із земляків, а часом і сусідів, сприяли посиленню солдатської спільноти, відданості своїй ватазі, панібратському колу, капральству, що спільно воювало та мешкало у таборі.

Битва на річці Лех або битва на Рейні – бій, що відбувся 15 квітня 1632 р., між шведською армією

під проводом короля Ґустава II Адольфа та військами Католицької Ліги під командуванням фельмаршала Йогана Церкласа графа фон Тіллі 

У той же час з посиленням національного компоненту серед рядового складу, що всі історики епохи Ґустава Адольфа ІІ Вази розцінюють як позитивний момент, командний склад залишався значною мірою іноземним, хоча уряд намагався всіляко залучати на службу і шведських дворян – коштами, привілеями, високим соціальним статусом, маєтками в завойованих землях.

Різке збільшення армії при нестачі своїх досвідчених офіцерів вимагало збільшення найму іноземних фахівців, – німців, шотландців, англійців, ірландців, голландців, данців, ліфляндців, французів-ґуґенотів тощо, всіх тих «солдат удачі», найманців, що кочували по європейських арміях від Мадрида до Кодака. Добру половину офіцерів національного шведського війська становили іноземці.

Голландці, фламандці і німці цінувалися в Швеції як майстри артилерійської та інженерної справи, зброярі, ливарники, судноводії, причому вихідці з німецьких держав – як універсальні військові фахівці всіх родів військ.

Французи-ґуґеноти перенесли до шведську армію драгунів як рід їздячої піхоти.
Вихідці з Британських островів, найманці-шотландці, а також не менше войовничі англійці, валлійці та ірландці, виступали головним чином як піхотні командири різних ланок, – в силу національних військових традицій, а також тому, що наймання кавалеристів в Британії був унеможливлене через заборону на вивезення коней з Британських островів.

Шотландські офіцери взагалі становили значну частину командного складу піхоти, шестеро з них дослужилися до генеральских чинів, тридцять стали полковниками. Александр Леслі став фельдмаршалом, а Роберт Скотт досяг становища генерал-квартирмейстера всієї армії шведського королівства.

Контингент з 800 ірландців та шотландців на шведській службі, що прибули до м. Штеттін

У Німеччині та Богемії (нині Чехія) наймалися як окремі офіцери, так і цілі піші та кінні полки, і в армії німецька мова була другою після шведської.
Всього протягом 1624-1627 рр. було сформовано 24 «польових» національні полки, в тому числі 16 шведських і 8 фінських, що носили найчастіше назви провінцій і міст королівства, звідки походили. Значно рідше національні полки носили імена своїх командирів.

Шведські полки: Уппландський та Смоландський полки під командуванням Девіда Драммонда; Скараборзький та Кальмарський полк Томаса Мьючемпа та того ж Девіда Драммонда; Сьодерманландський Еріка Ріннінґа; Вестгота-Дальський Джорджа Каннінґема, Йорана Кьоніґа та Вільгельма фон Зальцбурга; Ньорке-Вермландський Александра Леслі; Крунуберзький Патріка Рутвена та Томаса Мьючемпа; Остґотський Юхана Баннера; Йончопінзький Ларса Коґґа; Вестманландський Бенґта Баґґе; Вестерботтенський Акселя Дюваля (згодом Макдуґала); Норрландський Фріца Розладіна; Гельсінґландський Фріца Сетона і Леннарта Торстенссона; Ельвсборзький Бенґта Пілефельда; Дальський (Даларнський) Оке Окс’єншерни.

Фінські полки: Фінляндський Крістофера Ассарссона та Карельський Генріха Флемінґа, переформовані в 1625 р. в полки Саволакський полк Ґустава Горна: Естерботтенський Александра фон Ессена; Б’єрнеборзький Арвіда Горна; Вііпурський (нині Виборг) Германа Вранґеля; Абоський (з м. Або) Ернста Кройця; Тавастгуссько-Нюландський Крістоффера Ассарссона та полк Самуеля Коброна.

В ході війни в Ліфляндії проти військ Речі Посполитої (пол. Inflanty, нині північ Польщі та Латвія), Естляндії (нині Естонія) та Фінляндії в 1626-1629 рр. були сформовані також окремі фінські піхотні ескадрони (батальйони) Генріка Бюрта, Геннінґа Грасса, Оке Ганссона, Клауса Гастфера, Якоба Скотта, Райгольда Вранґеля.

Втім, національні чисто шведські полки Ґустав Адольфа і провідний полководець Швеції фельдмаршал Вранґель кидали у вогонь польових битв війни проти Речі Посполитої 1626-1629 рр. відносно рідко.

Композиція з манекенів у королівському Арсеналі в Стокгольмі, що представляють не парадний, а бойовий вигляд шведської піхоти у Тридцятилітній війні

Зокрема, шведська піхота брала участь у битві «Двох Вазів». Малися на увазі родичі з одної династії, король Ґустав Адольф ІІ Ваза та його двоюрідний брат король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза. Наприклад, в битві при р. Меві та під стінами м. Ґнєв (нині – Поморське воєводство Польщі) 22 вересня – 1 жовтня 1626 р. у складі шведського війська були, у тому числі, чисто шведські полки.

В цілому, шведські піхотні підрозділи тримали на третіх ролях, – мабуть, через порівняно гіршу бойову якість. Їх вважали за краще тримати в якості гарнізонів прусських і ліфляндських фортець.

Деякі польові частини, «фальтреґіменти», вважалися ненадійними, позаяк при взятті «даточних» рекрутів з їх провінцій зчинялися спроби бунтів і спротиву набору до війська. Так було, наприклад, в Смоланді.

Тому при ротації частин у зимовий період, коли війна завмирала, ворогуючі сторони укладали перемир’я і частину військ відправляли з Пруссії чи Ліфляндії до Швеції на відпочинок і переформування, від таких полків намагалися позбутися.

Але, потрапивши в руки хороших командирів і пройшовши сувору школу армійської муштри, багато шведських «національних» полків показували себе досить непогано. Як, наприклад, Остґотський полк майбутнього фельдмаршала Юхана Баннера мужньо бився у битвах при Ґнєві (при р. Мева) та Діршау, (пол. Тчев).
Так само, вдало й дисципліновано воювали Кальмарський та Крунуберзький полки полковника, англійця, Томаса Мьючемпа; славно билися Гельсінґландський Фріца Сеттона та майбутнього фельдмаршала Леннарта Торстенссона, деякі інші.

Чисельність шведських «фальтреґіментів» протягом війни проти Речі Посполитої наприкінці 1620-х років залишалася на одному рівні, – 13-14 полків у Пруссії і 1-2 в Ліфляндії.

Дуже добре показала себе в боях фінська піхота, особливо Б’єрнеборзький полк Арвіда Ґорна і Юхана Лілієнгука, Естерботтенський полк Александра фон Ессена в Пруссії; а також Вііпурський (Виборзький) Ганса Вранґеля, Нюландс-Тавастгусський Ернста Кройца, Абосський Крістофера Ассарссона та Антона Юрґенрейха; Саволакський Ґустава Горна в Ліфляндії.

ІНОЗЕМНА ПІХОТА ҐУСТАВА АДОЛЬФА ІІ

Незважаючи на переважання в армії національного компоненту, головну роль в кампаніях проти Польщі та під час битв на території Німеччини рубежу 1620-1630-х рр. відграли все-таки так звані «кольорові» полки, набрані 1621 р. відомим полководцем генералом графом Мансфельдом, німцем на шведський службі з солдатів-протестантів Північної Німеччини. «Кольоровим» ці підрозділи йменувалися через першу спробу уніфікації їх одягу.

«Кольорові» полки називалися так за кольором прапорів, плащів-«кассаків», колетів, дублетів, вамсів, курток тощо. Це, звісно, ще не був однострій у сучасному розумінні, але, принаймні намагання зібрати більш менш одностайний одяг певного кольору або хоча б елементів такого кольору.

Пішу гвардію короля становив «кращий в армії Жовтий» полк (шв. hovregemente) графа Франца-Бернґарда фон Турна (пізніше Максиміліана фон Тойффеля), набраний за дорученням короля в Німеччині генералом графом Мансфельдом з досвідчених ветеранів протестанського віросповідання.

Він замінив собою колишній «гофреґементе», заснований в 1613 р. і послідовно носив назви «полк лейб-гвардії», «полк Його Величності», «полк драбантів», «Старий палацовий полк».

У протестантській Північній Німеччині і північнонімецьких володіннях Датського королівства були навербовані графом Мансфельдом також полки: «Синій» Ганса-Ґеорґа фон Арнім-Бойценбурґа, Максиміліана Тойффеля, Йоганна Ройтера і Ґанса фон дер Нота; «Червоний» Сиґізмунда фон Платона і Ернгарда Ернройтера фон Гофрайта.

«Зелений» полк Ганса Каспара фон Клітцінґа був сформований з полонених в 1627 р. солдат курфюрста Бранденбурзького, вассала та союзника Речі Посполитої, відправлених їм на допомогу полякам.

У Ліфляндії діяв німецький вербований полк Мельхіора Вурмбрандта.

Традиційним місцем найму солдатів для шведського короля була Шотландія, з якою Швеція, попри різницю у віросповіданні, мала завжди традиційно дружні відносини, а також Англія. Шведським послом на Британських островах був відомий дипломат і сподвижник Ґустава Адольфа ІІ шотландець Джеймс Спенс.

На початку війни «Польського етапу» Тридцятилітньої війни у шведській армії були два шотландських полки – Джеймса Спенса-молодшого, що воював у Ліфляндії та Джеймса Ремзі, що бився у Пруссія).

1628 р. з Данії прибув до Пруссії полк під командування шотландця Александра Леслі.

У 1629 р. армію Ґустава Адольфа поповнили шотландські полки Джона Каннінґема, Джона Мелдрама, Александра Гамільтона, Дональда Маккея, лорда Рея, а також англійський полк графа Джона Кроуфорда. За роки Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. у шведському війську воювали десятки тисяч шотландців, англійців, ірландців та валлійців.

Багато було в піхоті ліфляндців та курляндців. Власне, це модерні латиші з Латвії та Курземе. Полки гарнізону Риги, в тому числі полк Самуеля Коброна, в значній мірі складався з місцевих жителів.

В іноземних вербованих піхотних полках число рот в доходило до 10, дванадцяти і навіть шістнадцяти. Найманці, особливо у «гофрегементе», та в елітних «кольорових» полках, відрізнялися високими бойовими якостями і в повному або половинному складі брали участь у всіх найважливіших битвах у розпал Тридцятилітньої війни.

Шотландські полки брали участь лише в поході на Ґрауденц (пол. Ґрудзьондз) і Штрасбург (пол. Бродніца) і одним ескадроном брали участь в битві при Ґорзно (пол. Ґуржно).

Однак в разі неплатежів, голоду і поневірянь, як, наприклад, в Штрасбурзькому поході восени 1628 р., іноземці нерідко ставали ненадійні, дезертирували або переходили до супротивника.

Наприклад, у квітні 1627 р. навербований шведами в Північній Німеччині 2,5-тисячний загін з німців-протестантів, оточений силами гетьмана Конєцпольського у Гаммерштейні (Західна Пруссія), капітулював і, більше того, перейшов на службу католицькій Речі Посполитій. Про релігійні аспекти цього не йшлося: сторони давно не зважали на формальну конфесійну приналежність

Втім, це не дивно. Шведські частини з німців також часто брали до свого складу після бою полонених одноплемінників-лютеран.

ТАКТИКА ШВЕДСЬКОЇ ПІХОТИ

У навчанні піхоти за передовою голландською методикою, яку Ґустав Адольф ІІ значно розвинув, король поставив перед нею завдання вести частий залповий вогонь, чітко перешиковуватися на полі бою і шведко входити бойовими порядку з маршу бій; швидко зводити польові укріплення, редути та зміцнювати табір. Це досягалося наполегливою повсякденної муштрою, вогневою та стройової підготовкою, практикою польової фортифікації.

Атаки кавалерії противника, зокрема уславленої та масової кінноти Речі Посполитої, зустрічалися шведськими піхотинцями надзвичайно частим вогнем. Зазвичай при стрільбі перша шерега опускалася на коліно, друга стріляла поверх голів, третя в інтервали, а три задні шеренги заходили на фланг переднім і стріляли подібним же чином.

Рота у складі 4 дивізіонів з 96 мушкетерів, здатна була зробити 200 пострілів за хвилину, ескадрон (фірфенляйн, батальйон) з 4 рот – 800.

І хоча розсіювання при стрільбі з мушкетів того часу, дистанція стрільби яких не перевищувала 200-225 метрів, а ефективною дистанцією для ведення прицільного вогню була відстань не більше 80 метрів, було дуже великим, а влучність, особливо по рухомій кінноті, невисокою, стіна вогню робила свою справу.

Вогонь був прелюдією, підготовкою до комбінованої атаки піхоти та кавалерії. У разі, якщо піхота противника почне відступати, шведська піхота рішучо рухалася вперед і довершували його поразку ударом пік. Інколи пікінери ворогуючих сторін напирали одна на одну зімкненими масами, наїжачені піками. 

У разі потреби пікінери ставали на захист мушкетерів і гармат, проходячи через бойові порядки мушкетерів, або заходячи з флангів. При оборонних діях пікінери, тримаючи в правій руці спис, а в лівій шпагу, при відбитті атаки ворога прагнули або штрикати ворожих вершників знизу під обладунок, або вражати коней.

Проти кавалерії також використовувалися «іспанські» рогатки, які швидко складалися мушкетерами з спеціально виготовлених додаткових коротких пік, що називалися «свиняче пір’я», або споружалися на місці з гострих кілків. «Свиняче пір’я» вживали і замість довгих пік, про що піде нижче.

Вони являли собою оперативно споруджені легкі барикади, які дозволяли вести через них мушкетний вогонь. Якщо до мас піхоти проривалася ворожа кавалерія і не було часу, піки або наспіх зрубані кілки просто похило встромляли в землю вістрям до супротивника. 

Шведська піхота шикувалася в “шведські бригади”, що складалися кожна з 3 батальйонів, одного попереду і двох чи кількох позаду, причому кожен батальйон був розгорнутий в лінію і мав в центрі пікінерів, а на флангах мушкетерів.

Обидва види піхоти розташовувалися таким чином, а вони були представлені в однаковій кількості, що, утворюючи безперервну лінію, кожен з них міг прикривати інший.

Припустимо, що був відданий наказ утворити безперервну лінію мушкетерів; тоді обидва крила мушкетерів центрального, або переднього, батальйону прикрили б своїх пикинеров, ставши перед ними, в той час як мушкетери двох інших батальйонів висунулися б кожен на відповідному фланзі і стали б в лінію з першими.

Якщо очікувалася атака кавалерії, то все мушкетери ховалися позаду пикинерів, в той час як обидва фланги цих останніх виступали вперед і будувалися в одну лінію з центром і таким чином становили безперервну лінію пикинерів.

Бойовий порядок утворювався з двох ліній таких бригад, які становлять центр армії, в той час як численна кавалерія розташовувалася на обох флангах, упереміж з невеликими загонами мушкетерів. Характерним для цієї шведської системи є те, що пікінери, які в XVI ст. були видом військ, що володів великою наступальною силою, тепер втратили будь-яку здатність до атаки. Пікінери перетворилися всього лише в засіб оборони, і їх призначенням було захищати мушкетерів від атак кавалерії.

Шведська піхота використовувала в обороні польові легкі укріплення.  Застосовували важкі дерев’яні рогатки в основному для захисту обозу і таборів. Шведська піхота зводила польові редути, інші захисні польові укріплення й переправи надзвичайно швидко. Перед битвою при Ґуржно 1628 р. ескадрон фінських мушкетерів з Б’єрнебозького полку Лілієнгука за одну зимову ніч побудував з підручного лісу надійний міст через річку Бриниця.

Саме так діяли шведи при Ґнєві, Ґуржно, Діршау, Брейтенфельді та Лютцені, успішно відбиваючи неодноразові атаки важкої кавалерії противника.

При Брейтенфельді 1631 р. шведською піхотою було відбито поспіль сім «караколів» кращих і раніше непереможних імперських кирасирів та кінних аркебузирів Паппенгайма.

Битва при Брейтенфельді

Проломити оборону такої піхоти або перешкодити просуванню такої невпинно стріляючої та контратакуючої «живої фортеці» не могли ані сильна польсько-литовська кіннота, ні закуті в броню імперські кірасири, ані тим більше відносно слабкі польсько-угорська піхота та польова артилерія Речі Посполитої.

Втім, після трагічної загибелі Густава Адольфа ІІ у битві при Лютцені 1632 р. настали не найкращі часи і для шведського війська. 

16 листопада 1632 р. король особисто очолив кавалерійську атаку на своєму правому фланзі, розсіявши польську  та хорватську кавалерію, які своєю безладною втечею навели хаос у шикуванні імперських військ під командуванням Альбрехта фон Валленштейна (1578-1634 ).

Під час атаки король отримав звістку про небезпечне становище своєї піхоти в центрі і, доручивши генералу Горну переслідування ворожих вершників, сам з рейтарським полком Стенбока поспішив до неї на допомогу.

Картина Карла Вальбома “Загибель Ґустава Адольфа ІІ Вази у битві при Лютцені

У запалі бою Ґустав Адольф кинувся вперед і занадто відірвався від свого почту. Бажаючи знайти зручне місце для атаки, він, сам того не бажаючи, наблизився до ворожих рейтарів і був поранений в ліву руку. За іронією долі, ворожі рейтари користувалися тією ж настановою, що й шведська важка кіннота, від якої сам Ґустав Адольф вимагав стріляти у ворога з надкороткої дистанції “…коли “видно зіниці очей противника”.

Опудало коня Ґустава Штрайффа у  Ліврусткамарен, Королівській скарбниці  (швед. Livrustkammaren).

Ліврусткамарен або Королівська скарбниця — музей у Королівському палаці Стокгольма, Швеція

Колет Ґустава Адольфа ІІ, у якому той загинув у битві  при Лютцені з кульовим отвором

Потім другим пострілом король був скинутий з коня, гнідого ольденбурзького жеребця Штрайффа, і був смертельно поранений загоном імперських рейтарів, що пронісся через нього. Рейтари імперського війська  які навіть не уявляли, хто знаходиться перед ними. Незважаючи на загибель свого монарха, шведи домоглися того, що поле битви залишилося за протестантами. Проте втрати шведского війска у переможній битві та загибель короля затьмарювали відносний успіх армії “Лева Півночі”, який мертвим залишився на полі бою.

Братська могила піхотинців армії Ґустава Адольфа, полеглих 16 листопада 1632 р. Кровопролитна битва, в ході якого був убитий шведський король Густав II Адольф і головнокомандувач військами імперців Паппенгейм, очевидного переможця не виявила. Формальними переможцями вважаються шведи. По обидва боки в битві брало участь приблизно по 20 тисяч чоловік, втрати точно встановити не вдалося, за деякими оцінками вони складали 1500 убитих у шведів і 3000 – у імперців.  

Поховання вбитих проходило прямо на полі бою, що дозволило через кілька століть провести аналіз характеру поранень та ушкоджеь, отриманих загиблими.

У 2011 р. в ході розкопок було виявлено братську могилу з початковими розмірами 3,5х4,6 м і глибиною бл. 2,5 – 3 м, в якій знаходилося 47 скелетів. Вивчення останків показало, що всі 47 осіб були чоловіками у віці від 15 до 50 років. Наймолодшому – від 14 до 16, найстаршому – від 40 до 50.  Більшість досягло віку від 20 до 30 років.

Середній вік – близько 28 років.

Як видається, в цьому місці зазнала поразки елітна шведська піхотна частина, т.зв. «Синя бригада». Характер поранень, проаналізованих вченими, підтверджує опис ходу бою, згідно з яким ця частина, ведучи бій з піхотою противника, була раптово атакована з флангу імперськими кавалерійськими підрозділами – 5 кирасирскими (рейтарськими) ротами. 

Характер поранень підтверджує і тактику, яку в той період передбачали також кавалерійські статути. Згідно з ними,  рейтари в бою повинні були використовувати вогнепальну зброю, холодна зброя мала допоміжний характер. Атакуючі в точності виконали інструкції тих років, які вимагали цілитися в голову і ліву частину грудей противника. Збережені джерела говорять про великі втрати, понесені бригадою (⅔ особового складу), частиною яких і є останки з дослідженої братської могили.

За матеріалами: The face of war: Trauma analysis of a mass grave from the Battle of Lützen (1632). Nicole Nicklisch, Frank Ramsthaler, Harald Meller, Susanne Friederich, Kurt W. Alt.

Прапори Синього полку

А вже через два роки, у битві при Ньордлінґені 6 вересня 1634 р. шведська армія, «втративши колишню дисципліну», зазнала жорстокої поразки від імперської габсбурзької армії. Під Ньордлінґеном шведом довелося зустрітися з грізними іспанськими терціями, і ця зустріч була жорстоким випробуванням. 

Протестанти після п’ятигодинної кривавої битви і в результаті переслідування після відступу втратили 3/4 своєї армії убитими і полоненими.

Битва при Ньордлінґґені 1634 р.

ДИСЦИПЛІНА ТА МОРАЛЬНИЙ ДУХ У ШВЕДСЬКОМУ ВІЙСЬКУ

Говорячи про переваги передової шведської тактики піхоти, не можна залишати поза увагою і питання про переваги впроваджуваної Ґуставом Адольфом ІІ нової системи дисципліни і виховання військ. Торкнувшись морального чинника, відзначимо надзвичайну стійкість і завзятість вояків Ґустава Адольфа.

Ґустав II Адольф, намагаючись мінімізувати витрати на армію і, в той же час, підтримувати високий рівень дисципліни, 1621 р. ввів в дію новий дисциплінарний артикул.

Портрет короля пензля  Матеуса Меріана Старшого. Ґустав Адольф у ланґкьортелі (шв. Lang kiortell) довгому плащеподібному верхньому одязі

Багато в чому, даний артикул базувався на римському праві, з доповненнями з нідерландського і німецького права. Відповідно до цього артикулу були створені:

– Головний або генеральний штаб на який було покладено функції з централізованого постачання армії продовольством, одягом, грошима, зброєю, боєприпасами, а також по-тання пов’язані з дисципліною і правосуддям.

– Військова рада або генеральний військовий суд
складалися з старших генералів і полковників мав розглядати юридичну сторону справи. Було введено вищу судово-поліцейську посаду генерал-аудитора. Він підкорявся тільки монарху, а за його відсутністі –  генерал-фельдмаршалу.

– вищі суди і полкові суди, до яких відносилися генерал-аудитор, генерал-ґевальтіґер, генерал-ваґенмейстер, старшого профоса і полкових профосів вони лишилися самі.

Нижчою інстанцією був полковий суд складалися з полковника, або підполковника в ролі його голови. Членами суду в піхотних полках були два капітана, два лейтенанта, два фенриха, два сержанта, два фур’єра, два капрала. Всього тринадцять чоловік.

У кавалерійському полку членами суду були три ротмістра, три лейтенанта, три корнета, три капрала. Теж тринадцять чоловік.

Генеральний військовий суд під головуванням генерал-фельдмаршала розглядав питання образи Його Величності, зради, вбивства і образи старших чинів, скарги солдатів на вищих офіцерів.
Суд під головуванням генерал-аудитора розглядав злочини полків, образу прапора, зіткнення між офіцерами і солдатами.
Інші категорії злочинів рассматри- вали вищі і полкові суди.
Відповідно до артикулом 1621 р злочину класифікувалися як тяжкі і менш тяжкі.

За тяжкі злочини покладалися:
– смертна кара (розстріл або повішення для нижніх чинів і відсікання голови для офіцерів);
– відсікання руки з вигнанням з табору;

-конфіскація майна.

За менш тяжкі злочини покладалися:
– сидіння на дерев’яній коні;
-ув’язнення;
-заковування в залізо з утриманням на хлібі і воді;
– прогін крізь стрій;
– грошовий штраф;
– позбавлення платні.

Цей артикул став застосовуватися в період Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) І довів свою ефективність.

Треба сказати що шведські військові суди діяли активно. У той же час при відсутності достатнього постачання, офіцери часто закривали очі на мародерство нижніх чинів.

Втім, якщо випадки непокори, мародерства і дезертирства були кричущими, до частини в якій такі злочини відбулося,  застосовувалася децимація (лат. decimatio,страта кожного десятого).

Тобто кожен десятий військовослужбовець за жеребом підлягав розстрілу. У такого військового  з’єднання вилучалися прапори, а особовий склад прямував на господарські роботи по табору.

За крадіжки, та особливо крадіжки у своїх же товаришів як покарання використовували  прогін крізь стрій, побивання шомполами або різками та  вигнання з полку. За образу квартирних господарів і ухилення від участі в богослужіннях винних заковували в залізо.

Образа офіцера тягла на покарання  відсіканням кисті  руки, а в разі його загибелі офіцера від руки рядового вяка останнього чекало повішення. Дуель між офіцерами тягнула  за собою смертну кару не тільки для її учасників, а й для секундантів.

Таким чином, драконівськими заходами вдалося різко підвищити рівень дисципліни в шведській армії, в першу чергу в “національних”, шведських та фінських полках.

Це впливало на стійкість та дисциплінованість армії, у тому числі піхоти.

Наприклад, за всю війну проти Речі Посполитої 1626-1629 рр. шведська піхота майже жодного разу  не була зім’ята ворогом. Можна сказати, що якщо у великій «коробці» піхотної формації європейських найманих піхотинців утримувала насамперед проста неможливість з неї втекти, то шведського піхотинця утримували переважно військовий обов’язок і моральний дух.

Втім, цей фактор не слід перебільшувати. Вихованню солдата в будівництві армії нового типу король-реформатор відводив не меншу роль, ніж її навчання і постачання. Солдат тримали в рамках залізної дисципліни, за її порушення написаний Ґуставом Адольфом ІІ дисциплінарний статут, який кожен командир зобов’язаний був зачитувати солдатам раз на місяць, передбачав воїстину драконівські покарання.

“Маґдебурзькі жінки” Картина Едуарда Штайнбрюка, присвячена жорстокому штурму та плюндрування Маґдебурґа під час Тридцятилітньої війни

Це було цілком зрозуміло: до армії разом взяли величезну кількість ненавчених рекрутів, дезертирство серед яких спочатку було дуже високим, а також маргіналів, злочинців, західних найманців, звиклих до грабежів і насильствам. Статут передбачав легкі та важкі фізичні покарання, легкі і важкі покарання за порушення військової честі та дисціпліни, смертну кару різними вельми жорстокими способами.

Саме в шведському війську вперше в історії було застосовано введений «прогін крізь стрій», коли вояка оголеного по пояс били різками, палицями абощо.
По суті, це була болісна і повільна смертна кара, бо майже ніхто з покараних не витримував жорстокого побиття десятками або й сотнями вояків.
Король виправдовував таку міру тим, що, мовляв, «рука ката безчестить солдата, а від своїх же товаришів палиці і шпіцрутени прийняти не ганебно.»

Вважалося, що іноземець апріорі не має тих високих моральних якостей, як «чистокровний» швед або фінн, мовляв, що з нього взяти…
Якщо спійманого іноземного найманця-дезертира належало лише вигнати з табору, під барабанний бій оголосивши перед строєм «безчесним», то шведа і фіна за те ж саме могли засікти, повісити, колесувати і навіть вирвати у нього серце.

Зрозуміло, що охочих випробувати ці заходи на собі знаходилося небагато. Покарання могли бути й колективними. Полкам та окремим ротам, що виявили непослух або відступили перед противником, за давньоримським звичаєм, що прямо було включено до шведського дисциплінарного статуту, загрожувала децимація – тобто страта кожного десятого за жеребом. Щоправда, за всю війну проти Речі Посполитої 1626-1629 рр. цей захід ні разу не застосовувалася. Але протягом всієї довгої Тридцятилітньої війни такі випадки зафіксовано.

Жахіття війни на картині Себастьяна Вранкса

Разом з тим Ґустав Адольф прагнув, щоб йому служили не тільки за страх, а й за совість. У той час як в Європі найманець часто вважався кимось на кшталт розбійника, низьким лиходієм, ремесло якого вбивати людей за гроші, від якого мирним людям не слід чекати добра, то шведський король, командири та армійські пастори вселяли своїм солдатам думку, що вони – гідні всілякої поваги воїни, ті, кому випав почесний жереб боротися і вмирати на полі честі на захист трону свого улюбленого монарха, на захист вітчизни, за справжню протестантську віру і свободу народів від їх гнобителів – імперців і «папістів».
За сміливість, дисциплінованість і стійкість на полях битв воякам обіцялися не тільки слава й нагороди, а й порятунок душі, царство небесне.

При цьому церква вселяла, що гріх вбивства на війні падає не на солдата, а на начальника, який віддав наказ. Від солдатів вимагали щоденного триразового відвідування церкви або польових служб. Традицією шведської армії було співання хоралів перед боєм. Найчастіше співали псалом «Наш Бог – наш могутній оплот». Тисячеголосий хоровий спів, серед могутнього звучання яких гримів і красивий королівський бас, надихав військо і наводив сум’яття на ворогів.

Борючись з закоренілими вадами найманців, нащадків ландскнехтів, Ґустав Адольф прищеплював солдатам лютеранські чесноти, вимагаючи не тільки відвідування кірхи, а й лояльного ставлення до мирного, в основному протестантського населення зайнятих територій північної Польщі, Ліфляндії, північної Німеччини, поваги його прав власності.

Переслідувалися, принаймні на рівні намірів, мародерство та самовільні реквізиції і несанкціонована командуванням заготівля продовольства, пияцтво, бійки, азартні ігри, лихослів’я, ґвалти, розпуста з обозними блудницями або з особами протилежної статі «з низькою соціальною відповідальністю» у зайнятих військами містах. Боролися з цим постійними стройовими заняттями, окопними роботами, караулами та жорстокими покараннями.

Треба сказати, щодо саме серед шведсько-фінського контингенту насіння протестанського уявлення про доброчесність падало на родючий морально-релігійний ґрунт. Хоча в армію потрапляли далеко не завжди кращі члени суспільства, слід зауважити, що в ті часи селянство Швеції і Фінляндії, в основному постачало вояків з числа мешканців хуторів-миз, сільських громад, було мало знайомих з міцним алкоголем. Шведи та фіни того часу навіть пиво пили рідко. Протестанські пастори мали великий вплив на душі й мізкі своєї пастви у військових строях. Грішники суворо засуджувалися і відкидалися суспільством, а дверей в будинках шведських сіл за відсутністю злодіїв зазвичай не замикали.

Так що, багато хто з відносно цнотливих до служби шведів з фіннами саме під час немилосердної війни у складі армії короля ставали з «агнців Божих» брутальними «Сімпліцісімуссами».

Сімпліцій Сімпліцисімус (нім. Der abenteuerliche Simplicissimus Teutsch) — брутальний герой крутійського роману, натхненного подіями й жахами Тридцятилітньої війни, стилю нижнього бароко, написаний 1668 р. Гансом Якобом Крістофелєм фон Ґріммельзгаузеном.

Оправа і титульний аркуш  книжки “Сімпліцій Сімпліцисімус (нім. Der abenteuerliche Simplicissimus Teutsch)”. Видання 1669 р.

За невблаганною логікою війни «всіх проти всіх» скандинави та фінни вчилися «пити, палити і говорити одночасно», брати чуже, водитися з нехорошими жінками, не кажучи вже про те, що вбивати людей. Тим не менше, в цілому жорстока репутація вояків Тридцятилітньої війни асоціюється не з шведами та фіннами, які втім, статусу «білих та пухнастих» теж не набули.

Впливали на дисципліну також і земляцька спайка солдатів, які жили однією ротною сім’єю і ведуть спільне артільне господарство. Що стосується сім’ї, то солдат на війні могли супроводжувати їх законні (і незаконні) дружини і навіть діти.

Жінки грали роль «служби тилу», виступаючи в якості маркітанток, прачок, кухарок, сестер милосердя, служниць офіцерських дружин, «польових дружин», коханок тощо.

Поряд з дисциплінарними застосовувалися і нетрадиційні заходи морального впливу. Так, одного разу в Німеччині король Ґустав Адольф ІІ Ваза покарав фінських рейтарів полку Торстена Стольгандске (шв. Torsten Stålhandske), які зняли на поході кіраси, позбавленням їх полкових литаврів і повернув їм інструменти тільки після геройської поведінки у битві при Брейтенфельді 1631 р.

Але солдати шведського короля бачили не тільки «батоги», але й «пряники». Як і в католицьких арміях, перед боєм або штурмом солдатам в нагороду обіцяли віддати на «законний» грабунок ворожий табір або місто. Після взяття Нойєнбурґу в Королівській Пруссії в 1628 р. шведський загін чисельністю 1000 вояків з санкції командування захопив і поділив між собою три діжки золота.

Мапа битви при Лютцені 1632 р.

У 1631 р., за рік до загибелі Ґустава Адольфа, після переможного штурму казково багатої головної католицької твердині, що вважалася неприступною, монастиря Марієнбург у Вюрцбурзі на Майні, шведські солдати, що стали володарями неймовірних багатств, сипали золото і срібло в каски і капелюхи.

Очевидець, придворний, дипломат і літописець Сальвіус писав: «Не було того, хто не справив би собі нового одягу… ціна за корову в шведському таборі підскочила до одного ріксдалера, а баран – кілька стюверів (розмінна монета).» Але такі свята багатства та заможності траплялися рідко.

Платню у шведській армії намагалися виплачувалася вчасно, що звісно було утопією. При введенні в Швеції, через грандіозні витрати на війну, в 1628 р. в обіг мідних грошей, що викликало інфляцію, іноземним найманцям продовжували платити сріблом – щоб уникнути їх невдоволення.

Регламентувалися стягування контрибуцій з населення і відбирання фуражу, які належало проводити тільки під командуванням офіцера. Для «годування» кожному полку виділялися свої села і місцевості.

Все взяте «на шпагу» або просто відібране майно, кошти, їжа, питво тощо ділилося з виділенням певної частки королю, офіцерам і солдатам.

Духа армії немає без впливу особистості полководця. Ґустав Адольф, прозваний солдатами за колір світло-рудого волосся «Золотим королем», а в народі – «Зимовий король», за те, що гостював вдома лише взимку, а решту часу воював на чужині, а в Європі -«Північним левом», мав не тільки полководницький дар і державний розум, а й ореол непереможності.

Про нього складали легенди. Його особиста хоробрість і легендарна невразливість до ворожого вогню, фізична сила в поєднанні з інтелектом і великию освіченістю, справедливістю та турботою про простого солдата, благочестя і здібності оратора, створили йому величезний авторитет і здобули повагу й любов армії.

Перед кожною битвою Ґустав Адольф ІІ особисто об’їжджав ряди війська, підбадьорюючи і надихаючи солдатів і офіцерів, вселяючи кожному полку, що саме йому він відводить вирішальну роль в битві, сподіваючись на його хоробрість і військову майстерність.

Чотири рази під час Тридцятилітної війни короля рятували від смерті його солдати і офіцери, часом ціною власного життя.

Широко відомим став випадок, коли у битві при Штумі (пол. Trzana, Трщана) 25 червня 1629  р., шведский король-полководець занадто близько під’їхав до противника при розвідці.  Ґустав Адольф виявився в оточенні панцерних “козаків” або польских “лісовчиків”, які ще не здогадалися, хто він. Один фінський рейтар, заволав товаришам: «Всі сюди, рятуйте Брата мого!», аби не розкрити противникові, про кого йде мова. Фінн наспів вчасно й захистив Ґустава Адольфа від шабельного удару, підставивши свій довгий коліщаний пістоль.

Врятований рейтарами король, в ході  сутички з допомогою своїх кінних гвардійців-драбантів, вже сам виручив від смерті того самого рейтара, після бою з задоволенням зауваживши: «Ну ось, і я теж врятував Брата мого!»

Картина Карла Вальдаума “Ґустав АдольфІІ в битві при Штумі (Трщана)

Після бою «названий брат короля», селянський син рейтар Партайнен, родом з хутора Сулкава в лені Саволакс, отримав статус шляхтича та дворянський герб та навіть нове прізвище фон Пістолькорс (шв. von Pistohlkors, «схрещені пістолі»), представники якої відзначені у військовій історії Швеції та Росії. Як подібні історії впливали на авторитет короля-полководця, пояснювати не потрібно.

Солдати вірили, що його береже магічна сила, – нібито на пальці він носить сталевий перстень, вручений йому якийсь фінської відьмою.  За більш романтичної версії, перестень дістався королю від красуні-фінки, любов’ю до якої юний Ґустав Адольф пожертвув заради трону.

В солдатському середовищі ходили перекази, що той перстень  поки оберіг при ньому, йому не страшні ні залізо, ні свинець, ні вогонь, ні вода. З тієї ж легендою, король зняв чарівне кільце перед битвою при Діршау і був важко поранений, а перед фатальною битвою при Лютцені 1632 р., у якій “Лев Півночі” загинув на чолі своїх військ,  його викрали у нього “підступні католики-папісти”…

Попри певне вигасання кумулятивної енергії шведів після загибелі Ґустава Адольфа,  годі говорити  про занепад бойового духу маленької, але амбітної нації. Величезного й грізного бойового потеціалу шведам вистачило і на практичне завоювання більшої частини Речі Посполитої під час “Шведского Потрпу ” 1655-1657 рр.; і на ведення Сконських війн з Данією нарикінці XVII ст. і, нарешті, на сплеск “вікінґської” пасіонарності королівства Швеція під час правління Карла XII у часи Великої Північної війни, яку Швеція, попри блискучих воєначальників і дисципліноване військо, програла. Це завершило, по суті, імперський період історії скандидавської країни.

ОЗБРОЄННЯ ТА ОСНАЩЕННЯ АРМІЇ ҐУСТАВА АДОЛЬФА ІІ

Мушкетери шведського війська були озброєні прийнятим на озброєння 1592 р. т. зв. «повним» мушкетом голландського виробництва вагою 7,5 кг і калібром 21,7 мм, в 1599 р. – голландський ж полегшений «напівмушкет» вагою 6,5 кг і калібром 19,7 мм.

Пізніше, в 1620-30 роки, в Швеції на фабриці в Йончьопінґу було освоєно за іноземними зразками масове виробництво ще більш легких і малокаліберних типів мушкетів: вагою 4,1 кг, калібром 20 мм і довжиною 115 см; вагою 6,4 кг, калібром 19,1 мм і довжиною 114 см.

Попри твердження про революційні зміни в озброєнні шведської піхоти за короля Ґустава Адольфа ІІ, ці зміни відбулися пізніше, у другій фазі Тридцятилітньої війни і вже після загибелі короля у битві при Лютцені 1632 р.

Шведські мушкетери протягом 1620-х – початку 1630-х рр. ще не перейшли на полегшені укорочені мушкети з кремінно-ударними замками і паперові набої в ладівницях.

 

Ґнотові мушкети, виготовлені в Швеції

Вони продовжуючи використовувати мушкети з ґнотовим замком і сошки-форкети для їх упору. Через плече мушкетери мали шкіряні портупеї-бандольєри через плече з підвішеними до них дерев’яними футлярами-мірками («зарядцями», «набійницями») порохових зарядів, яких як правило була дюжина, 12, і тому прозваних солдатами «12 апостолів»); порохівницею, кресалом, мішечками для пороху і куль, мотком ґноту.

Що ж до горезвісного «полегшеного мушкета з батарейним замком і готовими паперовими набоями, прийняття на озброєння якого іноді приписується виключно Ґуставу Адольфу, то виробництво перших таких мушкетів вагою 4 кг, калібром 19,6 мм і довжиною 118 см почалося на заводах голандця Лео де Ґеера тільки в 1631 р. і їх поява вперше відзначено в шведській армії в Німеччині тільки в 1632 р.

При цьому мушкети з ґнотовими замками, форкети і бандольєри й після цього довгий час не були зняті в Швеції з озброєння. Так, Стокгольмський арсенал виробляв велику кількість бандольєрів аж до 1670 р., а підставки-форкети до 1645 р.

Мушкетери носили сталеві каски і шоломи різних типів (моріони, кабассети, «штурмаки», капеліни) або крислаті фетрові капелюхи, іноді зі сталевим захисним каскетом.

Холодною зброєю шведського мушкетера була шпага з мідним ефесом довжиною 90 см або тесак на поясний портупеї.

Пікінери були озброєні списами завдовжки 5,2 метри, діаметром до 3,5 см і з лезом від 50 до 100 см. При Ґуставі Адольфі вдосконалили піхотну піку, скоротивши і зробивши видовжене металеве окуття верхньої частини древка під наконечником, щоб її не можна було перерубати.

Модель пік шведської піхоти у масштабі 1/6 від оригіналу

У цей період було поширене два основних типи наконечників для пік: широкий і плоский ромбоподібний і наконечник квадратного перетину. Автор підручника-мануала Якоб фон Валльгаузен (Wallhausen) писав, що широкий різновид вважався краще, але він знаходив, що тип з чотиригранним наконечником “непоганий проти кавалерії”.

Цікаво, відповідно до шведської манією захисту від кавалерії, що практично всі збережені в Швеції наконечники пік відносяться до другого, квадратного в перетині,  типу.

Ці піки мають звичайні для них металеві смуги, що спускаються від наконечника на 50 – 100 см з обох сторін древка. Древка для пік мають діаметр від 3 до 5 см в самій товстій частині і звужуються до обох кінців. Вони зазвичай робилися з ясена, але Ґустав Адольф так само допускав клен, сосну і осику.

Деякі збережені шведські піки, що не були рішуче вкорочені в наступні роки, щоб уникнути проблем зі зберіганням, мають довжину між 5,2 м (17 футів) і 5,4 м (17 футів 8 дюймів).

Це пов’язано зі стандартом в 9 шведських елів (5,3 м), який Ґустав Адольф встановив для пік у 1616 р.

Однак піки часто не зберігали цю довжину в поході. Офіцери, на кшталт англійского найманця Монро (Monro) скаржилися на малу ефективність тих пикинеров які “вкорочують довжину своїх пік, що часто спостерігається на марші … Рота з піками різної довжини виглядає огидно” ..

У 1621 р. шведські пікінери застосували проти ворожої кінноти аж по дві піки, коротку і довгу, які похило встромлювали в землю.

З 1625 р. на озброєння пікінерів шведської піхоти надходять короткі піки, так зване «свиняче пір’я». Вони були забезпечені гаком, який дозволяв складати піки в «рогатки» проти кавалерії (так звані «іспанські рогатки») і вести через них вогонь.

Піхотні вояки мали, принаймні в теорії, на озброєнні піхотні шпаги. Шпаги рядових піхотинців є певною проблемою тому не можуть бути ідентифіковані в шведських колекціях.

Вони відрізняються від кавалерійських і офіцерських шпаг більшою простотою і низькою якістю виготовлення. В теорії все національні шведські війська, і пікінери і мушкетери, озброювалися шпагами за рахунок “кормових” грошей.

На практиці, можливо через те, що не було можливості придбати таку холодну зброю, багато хто служили без них. Це  випливає з опису офіцера Густава Гоппе (Hoppe), солдата, національних шведських військ, воевавашего в Пруссії в 1626 р Гоппе зазначає, що багато хто мав радше сокири, ніж шпаги.

Піхотинців-пікінерів, як і мушкетерів, озброювали шпагою або тесаком, якими вони діяли в ближньому рукопашному бою. Крім шолома, пікінери мали нагрудну кірасу з «тассетами»( налядвениками), іноді простий металевий ґоржет для захисту шиї та плечей. Під кірасою, або й без неї носили шкіряний колет з товстої буйволової або лосиної шкіри, з рукавами і без.

Унтер-офіцери у мушкетерів мали протазани або алебарди – напівпіки з хрестоподібною поперечиною у нижні частині фігурного леза, унтер-офіцери пікінерів – піки. Ця древкова зброя використовувалася молодшими командирами і в бою, і для рівняння рядів, і для підбадьорення зляканих вояків, і для подачі сигналів.

До речі, при Гаммерштайні німецькі найманці шведської армії подали противнику звістку про намір вступити в перемовини про капітуляцію, піднявши каски на піки.

Щодо екіпірування пікінерів, то останні  частіше обходилася «напівобладунком» – кірасою з пристебнутими до неї ламінарними “налядвниками” (фр. Tassette) та, іноді, наплічниками, за допомогою застібок або болтів – і одягатися поверх шкіряної/полотняної куртки різних кольорів. 

Описи арсеналів, замовлення зброярам, і інші джерела доводять, що шведським мушкетерам, як і Пікінера в правління Ґустава Адольфа ІІ видавалися шолом. Валльгаузен (Wallhausen) писав в 1615 р. що кращі піхотні шолома були в Нідерландах.

Спочатку вони імпортувалися в Швецію з Голландії; але до кінця 1620-х шведські майстерні почали масово виробляти “голландські горщики” або “штурмові каски” на кшталт цієї, під голландським і фламандським керівництвом. 

“Голандський горщик”, “штурмак” – сталевий шолом, виготовлений у Швеції за нідерландським зразком

Серед збережених обладунків цього періоду, чимало примірників мають вм’ятини від куль (ймовірно, пістолетних або випущених з карабінів), отримані при апробації пострілом в арсеналі або в бойових умовах. Однак, навіть посилена грудна кіраса не завжди рятувала пікінера від кулі противника. У 1635 р., в самий розпал Тридцатилітьої війни, шведський канцлер Аксель Оксенштерна писав, що було недоцільно навіть посилати обладунки для пікиінерів до Німеччини, тому що їх мало використовують за призначенням, і солдати просто викидають їх на тривалих і виснажливих маршах…

У деяких провінційних полках по бідності носили замість шпаг і тесаків нестатутні сокири, привезені з дому, якими, до речі, шведські і фінські селяни володіли не гірше, ніж дворяни шпагою, до того ж і в армійському побуті від цього інструменту було куди більше користі. Тільки з 1630 р. уніфіковані піхотні шпаги стали постачатися зі шведських заводів до армії централізовано.

Аксель Ґустафсон Оксеншерна (швед. Axel Gustafsson Oxenstierna) (1583 — 1654) —

шведський політик, соратник короля Ґустава II Адольфа, організатор адміністративних рефом, видатний дипломат

Шведська армія, одна з найсучасніших на першу половину XVII ст., тим не менше мала також лучників – за деякими даними, тільки під час війни на теренах Пруссії луками були озброєні до 3 тисяч вояків. Судячи з німецьких ілюстрацій Тридцятилітньої війни, цією архаїчною, але ефективною в умілих руках зброєю були озброєні переважно лапландці, шотландці та ірландці.

Піхотні офіцери мали шпаги, якість сталі і обробка яких залежали від можливостей їх власника, командний знак – еспонтон, – напівпіку з характерним широким фігурним лезом та китицею з бахромою, з крученого шовкового табо металізованого шнурка. Офіцери носили на поясі та/або через праве плече особливий відмітний шовковий шарф із бантом біля лівого стегна.

Шведи найчастіше мали «національні» барви – жовті або сині шарфи, але на портретах і зображеннях зустрічаються і червоні і білі, та інші кольори.

На шиї представників офіцерського корпусу були особливі позолочені або посріблені накомірні знаки знаки, – ґоржети (від. фр. gorge – горло).

Німецькою цей металевий знак називався «дінсткраґен», “службовий знак” (нім. Dienstkragen, службова відзнака).

Це, власне, був рудимент деталі середньовічного захисного обладунку. Нарівні зі шпагою та острогами до чобіт шарф та знак були почесними атрибутами офіцерської гідності. Існував ритуал їх вручення при переході до вищого щабля у військовій ієрархії.

Граф Ганс Христоф фон Кьоніґсмарк (нім. Hans Christoph von Königsmarck, 1600 — 1663) —

військовий діяч Священної Римської імперії та Швеції, фельдмаршал

ПРАПОРИ ШВЕДСЬКОГО ВІЙСЬКА ПЕРІОДУ ТРИДЦЯТИЛІТНЬОЇ ВІЙНИ 1618-1648 рр.

Вексиллографія шведської армії того часу представлена в документах і музеях, при цьому багато полкових прапорів та/або ротні штандарти та корнети кавалерії збереглися в шведських і європейських музеях.

Прапори “кольорових” полків 1. Зелений полк 2. Червоний полк. 3. Синій полк, 1632 р.

4. “Старий Синій полк” (нім. Altblauregiment) ,бл. 1633-1635 5. Жовтий полк

Якоїсь єдиної системи в кольорах і символах прапорів не було, – вони являли воїстину фантастичне різноманіття, при цьому полкові і ротні кольори і малюнки на полотнищах досить часто змінювалися.

Національні піхотні і кінні полки мали дуже широкі одноколірні або смугасті ротні знамена (штандарти) з шовку, адамашку (шовку східного походження з Дамаску, Сирія) або «китайки» (шовку з Китаю), атласу або тафти, розміром 3 на 4 метри, на яких могли зображуватися вишиті або мальовані фарбами геральдичні символи тих провінцій і міст, імена яких полки носили, герби командирів і шефів, алегоричні героїчні або біблійні картини, зображення Христа, Богородиці, святого Духа, святого Георгія, що вражає змія, хижих звірів. Найчастіше зображували шведських левів, лицарів, античних героїв, корони, королівські вензелі або королівський шифр – абревіатуру GARS (Gustavus Adolfus Reх Sueciae), абревіатури імен командирів, а також короткі або латинські або німецькі девізи або вислови.

Кожна рота піхоти мала свій штандарт. Штандарт лейб-роти іноді був полковим, але став таким остаточно тільки до кінця століття.
Часто на полк шили прапори одного кольору, але ротні штандарти розрізнялися деталями.

Піхотні прапори: 1. Прапор полку Візітума, Помаранчевий полк; 2. Рештки прапорів полку Вільденштайна, Чорного полку 3. Прапори полку Вільгельма Бюрта, “Старого Білого полку”;

4. Прапори полку Мітшефаля; 5. Прапор полку Гувальда; 6. Прапор полку Шламменсдорфа; 7. Рештки прапорів фінського полку Каспара Ермеса

Рота пішої лейб-гвардії мала шовкове синє знамено з шведськими золотими левами, коронами і лавровим вінком, фінські рейтари – штандарти різного кольору в кожній роті, шведські кірасири – чорні штандарти із зображеннями черепів, оповитих квітами, зміями, кинджалами та іншими красотами стилю.
Вербовані піхотні і кінні полки могли носити на прапорах дворянські герби своїх командирів (шефів).

«Кольорові» вербовані полки мали мали прапори відповідних кольорів. У «Жовтого» полку – з 1624 р. з жовтими і чорними смугами, з 1627 р. прапор став повністю жовтим, з початку 30-х років на його полотнищі з’явився білий Андріївський хрест на золотому фоні із зіркою з чотирма “палаючими” променями.
У «Синього» полку на прапорі був складний малюнок із зображенням золотих левів, лілій, стріл, гілок і «шахівниці» на синьому тлі, у «Червоного» – малюнок з білим Андріївським хрестом, ліліями і палаючими гранатами на червоному тлі, у «Зеленого »- золотого півмісяця, стріл і трилисника на зеленому тлі.
У 1621 р. в бою при Кроппенгофі (пол. Кропімойж, Kropijmojz) на півночі Польщі литвини загону писаря великого литовського Александра Ґонсєвського взяли у шведського загону Коброна п’ять ротних прапорів (хоругв).

Найбільший урожай трофейних шведських прапорів дістався військам Речі Посполитої при капітуляції загону німецьких найманців шведської корони під командою полковників Штрайффа, Тойффеля і Кеттеріца, що вийшов з Німеччини та оточеного гетьманом Станіславом Конєцпольським в місті Ґаммерштайн (пол. Чарне) в Королівській Пруссії у квітні 1627 р.

Ротний піхотний прапор з монограмою короля

Велика частина піхотинців і кавалеристів, переважно німці за походженням, перейшли на службу до армії Речі Посполитої й присягнула гетьманові. При цьому німецькі найманці пройшли перед ним, схиливши свої прапори. Сам гетьман пихато написав, що «…їх прапороносці…від горя і сорому очі сльозами заливали».
Сотні дві рейтарів, знов таки німці, які не побажали служити Речі Посполитій, були відпущені назад в Померанію зі зброєю в руках, під чесне слово в подальшому не брати участі у війні.

Згідно власноручній реляції гетьмана королю Сигізмунду ІІІ, йому дісталося тринадцять ротних прапорів:
«1. Полку полковника Йоганна Штрайффа, ротмістра не знаю, – хоругва адамашкова, біла, по обидва боки саламандра у вогні, вишита золотою і срібною ниткою, напис латиною: «Hoc pascit me urit aliis», «Мене живить, інших обпікає.»

2. Полку полковника Кеттеріца – хоругва адамашкова, жовта, на ній вишито золотою і срібною ниткою серце, з якого ростуть зелені стебла рути-м’яти. З іншого боку дата формування роти – «тисяча шістсот двадцять сім», і девіз німецькою: «Herz ohne Angst», «Серце без страху». З іншого боку рука латна, що тримає меч, вишита сріблом, і девіз німецькою: «Treu bis zum Tod», «Вірний до смерті».

3. Підполковника Калленбаха, – хоругва адамашкова блакитна, по обидва боки образ римського героя Марка Курція, вишитий золотом і сріблом. Римлянин сидить на коні, вишитому сріблом, тримає в правій руці булаву, кінь скаче з зеленого поля в вогонь. Вислів латиною: «Pro bono Res Publiqae» «Для блага республіки».

4. Майора Йоганна Ґродта, – хоругва адамашкова блакитна, з вишитим образом Святого Георгія на коні, що вражає дракона. Латинський напис: «Dum habito spero», «Поки живу, сподіваюся.»

5. Майора Йоганна фон Брекфельдта, – хоругва адамашкова блакитна, на ній срібний вершник з мечем на золотому коні, на зеленому полі. Дата формування, – «1626», та девіз латиною «Sit autem fortitudo Dei, laetus equestris militiae factum et honore», «Хай процвітає фортеця Божа, честь і справа лицарське».

6. Капітана Яна Людвіґа Рінґа, хоругва адамашкова синя, на срібний журавель з каменем у дзьобі, девіз латиною «Vigilando ascendimus», «Пильнуємо, пильністю зімцнюємося!».

7. Капітана Йоганна Декерта, – хоругва адамашкова синя, на плотнищі вишита оголена рука з мечем, що виходить зі з срібної хмари, німецький напис: «Möge der Herr helfen, und ich werde nicht irren», «Хай допоможе Господь, а я не схиблю».
У верхньому лівому кутку літери G.A.K.J. S. (німецька абревіатура королівського титулу Ґустава Адольфа), внизу букви V.S.L.H.P.E.F.P.N.G.D.V.H.A. (абревіатура імені та титулу капітана.)

8.Капітана Йоганна Бурхардта фон Шьонберґа, – хоругва атласна блакитна, на ній вишита оголена рука з мечем, що виходить зі срібної хмари, фігура лева і німецький девіз «Vertraue auf Gott und mein Löwe dachte, dass du sehr glücklich sein wirst», «Сподівайся на Бога, а мій левиний помисел, що тобі щастя велике буде».

9. Капітана Крістофа Шлюссенгальтера, – хоругва біла, вишита постать Святого Георгія золотом і чорним, на золотому коні, що вражає золотого дракона. Девіз латинський «Quamdiu vivo», «Поки живу».

10. Капітана Піхта, – хоругва адамашкова блакитна, на полотнищі золотий лев в золотому вінку, з мечем у лапі. Девіз: «Cum ubique Deo», «Усюди з богом».

11. Капітана Йоганна Крістофа фон Брокдорфа, – хоругва адамашкова блакитна, на ній золотий хрест, та девіз латиною: «In hoc signo vinces», «Цим переможеш», ініціали капітана і дата формування полку – «1626». На зворотній стороні полотнища сентенція: «Iesus sit Salvator mundi, ut praesidio nostris se esse», «Ісус – спаситель світу, нехай буде захистом нам.»

12. Капітана Якоба фон Брокдорфа, – хоругва адамашкова синя, на ній сентенція: «Cum auxilio Dei nostri, et benedicat nobis: dissipabis inimicos», «З Божою допомогою і благословенням переможемо ворогів наших».

13. Капітана Мартіна фон Аннена – хоругва адамашкова червона, вишитий золотий лев у короні, що нападая на поляка, в одній лапі лева меч, в іншій булава. Девіз: «Deus! Tu es amicus Suecorum et Pomeraniorum et Polonorum inimicus», «Боже, ти один шведам і померанцям, а всім полякам ворог». На іншій стороні образ самого фон Аннена на коні, перед ним дівчина, що подає вінець, з висловом німецькою:  «Mein Name ist von Annen, meine Hand kämpft um Ruhm und Ehre», «Мене звати фон Аннен, за славу і честь бореться рука моя». Посеред прапора напис: «Gott helfe meiner Flagge, um die Herrlichkeit dieser Jungfrau zu versuchen», «Бог допоможе моєму прапору, щоб постарався я во славу цієї діви».

Різноманітні підрозділи шведского війска використовували масу прапорів, дуже багато з яких, хоч і пошкодженми, дійшли до нашого часу. 

Прапор лейб-гвардії. Лютцен, 1632 р.

ВІЙСЬКОВИЙ КОСТЮМ ШВЕДСЬКОГО ВІЙСЬКА 1620-х-1640-х РОКІВ

В середині 20-х годів XVII ст. шведська армія, як і інші армії країн-учасниць Тридцатилітньої війни, були далекі від уведення одностайного одягу, який можна було вважати мундиром, уніформою, одностроєм.

Однак, саме в цей період з’являються деякі полкові відмітні ознаки та уніфіковані кольори деяких підрозділів.
Молодий король-полководець, після знайомства з досвідом європейських армій, усвідомив необхідність уведення одностайного одягу, і не стільки задля парадної краси з позірного міркування «армія – улюблена іграшка монархів», а з суто утилітарного підходу до візуального розрізнення підрозділів, найкращого управління військами на полі бою, оптимізації системи постачання. Важливим також було міркування про підсилення єдності військових колективів, корпоративного та воїнського духу.

Після повернення з Німеччини після перших кампаній, проведених там, Ґустав Адольф наказав, щоби одяг для солдат нових полків шведського набору, та вербованих у тих же німецьких землях полках за можливістю заготовляли одностайного кольору або принаймні з деталями одного кольору.

За його наказом Смоландському полку було видано 100 каптанів (дублетів, або, скоріше за все, плащів-кассаків) з жовтим і синім прибором, Остґотському – 350 з жовтим прибором, Уппландському – 250 з жовтим і чорним прибором.

У подальшому в одязі національних частин та гвардії переважав синій колір із жовтим прибором (оздобами). Драгуни носили червоні та коричневі кафтани, артилеристи – чорні та сірі.

В елітних “кольорових” німецьких полках, – “Жовтому”, “Червоному” та “Синьому”, набраних у 1624-1625 рр. у Німеччині та Данії, були куртки-“тройя” та/або “кассаки”, казакини, плащі тощо, одностайного кольору згідно із назвами полків, тобто жовті,  червоні, сині.

Також переважно одностайні елементи костюму мали наймані кавалерійські полки.

Піхотні полки рейнграфа Отто Людвиґа та фон Гюнікена, що прибули з Данії, були масово одягнені в одяг синього кольору

Британський посол Томас Роу відмітив у 1629 р., що на польових оглядах війська за участі шведського короля, на офіцерах був гарний одяг із заморського різнокольорового сукна, оздоблений золотими, срібними та суконними галунами та кантами.

Монограма та підпис короля Ґустава Адольфа ІІ Вази