З біллю у серці констатуємо непоправну втрату. 12 травня 2021 р. від нас пішов легендарний Віктор Йосипович Бузало, один з перших, засновників військово-історичного руху в Україні, блискучий науковець, історик, один з небагатьох представників притомного професійного чиновництва, завдяки зусиллям якого в нашій країні з’явилася нагородна система – одна з вагомих ознак незалежності. І я, як президент ГО ДВКА беру на себе сміливість щось сумбурне написати у час скорботи.
ВІКТОР БУЗАЛО, ЯКОГО МАЙЖЕ НЕ ЗНАЛИ
За сухими строчками нечисленних протоколів засідань Комісії державних нагород та геральдики, членом якої Віктор був з моменту її утворення, до якого, власне, він мав безпосередню причетність; за нечисленними інтерв’ю у пресі, які він давав у якості багатолітнього заступника Керівника Служби державних нагород та геральдики; за парою-трійкою телевізійних інтерв’ю, які давав Віктор ЗМІ з питань нагороджень в Україні, більшість загалу не бачили й не знали Людину.
Мало хто навіть з друзів та приятелів знали, що Віктор народився 23 жовтня 1952 р. у с. Катеринівка Лозовського району на Харківщині. Що він з відзнакою закінчив 1975 р. історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Що після закінчення КНУ Віктор вчителював, – викладав історію у Київській середній школі №102. Що він пройшов декілька скланих щаблів наукової діяльності в Інституті історії НАН України, де через десятиліття після завершення КНУ захистив кандидатську дисертацію і став кандидатом історичних наук.
Більшість людей, які його знали, одразу приймали як доконаний факт, що Віктор був напрочуд компетентним та дипломатичним професійним чиновником вищого класу, якого вони зустріли у всіх формах існування апарату Президета України 1992-2013 рр. – Адміністрації або Секретаріату Президента. Віктор Бузало був таким собі нащадком блискучих канцеляристів Гетьманщини.
Адже саме завдяки його історичним знанням, тактовності, віртуозному знанню процедурних та протокольних особливостей державної служби, свого часу Україна отримала такий важливий параметр та атрибут незалежності як нагородна система.
Ще 1992 р. Віктор Бузало став одним із співавторів концепції нагород незалежної України. Особливо на його плечі впав тягар підготовки величезного обсягу складної документації, листування та зв’язування у єдиний комплекс різноспрямованих державотворчих ініціатив різних гілок влади.
За його безпосередньої участі з’явилися спочатку Відзнаки Президента України, а згодом і державні нагороди України.
Не оминула увага держави і самого Віктора Бузала. 1999 р. він став лауреатом Державної премії України в галузі науки та техніки, а 2002 р. дістав почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Не дивно, що до самої системи почесних звань та до зовнішнього вигляду відзнак доклав зусиль сам Віктор Йосипович Бузало.
Віктор Бузало є одним зі співавторів Закону України «Про державні нагороди України» (2000 р.)
2007 р. Віктор Бузало став кавалером Ордену Данила Галицького, у запровадженні й підготовці до затвердження якого в якості державної нагороди України він так само брав участь.
Дизайн дуже багатьох нагород – справа саме його компетентності, таланту й уміння розгледіти щось путяще у десятках поданих ескізів.
Зокрема, я, автор цього некрологу, «потрапив до рук» Віктора Бузала ще далекого 1992 р., і саме з його мудрих порад для мене почалася мандрівка у світ сучасної фалеристики. Саме з Віктором першим я, молодий амбітний автор ескізу Ордена Богдана Хмельницького «ламав списи», обговорюючи проект відзнаки і саме з його легкої руки я став розробником нагород, прапорів, одностроїв тощо. Про що пам’ ятатиму вічно.
ІСТОРИК ТА ДОСЛІДНИК
Віктор Бузало все своє свідоме життя зосереджувався не тільки на державній службі, досягнувши рівня державного службовця І рангу, але й на дослідницькій роботі історика. Наукові статті, повідомлення, участь у діяльності Українського Геральдичного Товариства, кілька книжок, присвячених нагородам України, в цілому понад 70 друкованих праць засвідчили високий науковий рівень історика Віктора Бузала.
Публікація Віктора у часописі «Пам’ятки України» ще за далекий 1990 р. про Київську городову реєстрову гвардію XVIII ст. з його власноручною реконструкцією однострою міського ополчення є досі еталонною роботою історика та художника-уніформолога.
ДИВАК, МАЙСТЕР «ЗОЛОТІ РУКИ» ТА РЕКОНСТРУКТОР
Уперше увійшовши до споруди Адміністрації Президента України влітку 1992 р. та розшукуючи її безкінечними коридорами кабінет чиновника Віктора Бузала, я нарвався на співробітників Адміністрації , які на питання «Де можна знайти пана Віктора?» мені відповіли, знизавши плечима: «Це отой, що щось плете»…
Я побачив вусатого чоловіка, що сидів за заваленим паперами столом, і ретельно, мружачи очі, на дощечках виплітав щось неймовірно складне та красиве з білих вовняних ниток. Хтось інший, може й вирішив би, що людина від рутинної чиновницької реальності трохи посунулася розумом, але я був підготовлений.
Мені, хворому на всю голову шанувальнику епохи Наполеона, що самотужки з семи років вивчав французську мову, бігав за солдатиками, а коли їх маси бракувало для проведення «баталій», до кривавих мозолів на пальцях вирізував їх гострим ножиком з картону; який просиджував у бібліотеках, вишукуючи дані про однострої армій епохи наполеонівських війн і перемальовуючи їх, було все зрозуміло.
Система ідентифікції «свій-чужий» одразу ствердно просемафорила – «свої». Слово-пароль «етишкет» стосовно складних маніпуляцій Бузала пролунало, все без зайвих слів було ясно і ми назавжди потоваришували…
Виявилося, що переді мною не тільки поважний державний службовець і знавець складних спеціальних історичних дисціплін, але й один з засновників руху військово-історичної реконструкції в нашій країні. Справу було вирішено.
Відтоді, будучи художником у третьому поколінні власної родини, я, вихований у традиціях «богемно-мистецької тусовки» зробив різкий і безповоротний вибір кола спілкування на користь вельми своєрідної, соціально строкатої, майже стовідстоковово дивакуватої та напівшизофренічної групки реконструкторів і аматорів гри в солдатики, до елітного керівництва якої належав, без сумніву, Віктор Бузало.
Він сам, і коло його спілкування поза державною службою та науковою роботою припало до душі.
Багато в чому через Віктора я вирішив, що це моє коло спілкування, це мої однодумці, це мої «брати по розуму» і «товариші по зброї». І їх так мало і було, і є – в середньому 1,5 особи на мільйон населення України. Згодом з’явилися інші дорогі мені друзі, ціла команда, дружня зграя.
І Віктор був Вчителем, Наставником, «Сталкером» до дуже дивакуватого, але безкінечно мені дорогого світу шанувальників військово-історичної реконструкції та «живої історії».
Тоді ж я прийшов до неіснуючої де-юре, але присутньої на цьому світі де-факто “Наполеонівської асоціації України” (НАУ).
Я почув, що декілька «наших» і серед них Віктор Бузало ще з кінця 80-х років ХХ століття були засновниками її попередника – клубу “Слава Вітчизни”; перших військово-історичних груп на терені України. Я дізнався про участь багатьох «наших» в організації та проведенні перших Інтербівуаків у Києві 1989 та 1990 рр., про клуб історичної мініатюри, про поїздки на поля минулих битв, про багато ще чого…
І повсюди лунало ім’я та прізвище Віктора. Хтось міг його не любити, хтось не приймати, але визнавали одним з «Батьків-засновників» руху історичної реконструкції всі. А ще більше було людей, на яких були предмети обмундирування, спорядження та оздоблення, виготовлені його золотими руками Майстра.
Коли 1995 р. делегація українських реконструкторів з’явилася на полі Ватерлоо у Бельгії, я з гордістю почув від німецьких колег «Так це ж ранець, зроблений самим БУЗАЛО з Києва».
Маючи художній хист та феноменальні знання, Віктор Бузало примудрився уславитися на увесь світ ще й як один з видатних майстрів дуже специфічного жанру колекціонування та уніформологічної творчості – виготовлення авторських солдатиків.
Фундаментальне рідкісне видання видавництва Golden Age Editions авторства Едварда Райяна “Paper soldiers. The illustrated History of Printed Paper Armies of the 18th, 19th & 20th centuries” (Лондон, 1995) присвятило авторським паперовим солдатикам Віктора Бузала окрему сторінку.
Твори Віктора було схарактеризовано як одні з кращих у цьому жанрів з усього пострадянського простору, було підкреслено його високу історичну та уніформологічну компетентність, а також, що він робить ці фігурки «for his own pleasure», «для свого власного задоволення».
Віктор Бузало разом із рухом військово-історичної реконструкції до останнього дня прокрокував шляхами десятків військово-історичних фестивалів, заходів, бівуаків, примірявши на себе однострої кількох армій; стояв біля витоків військово-історичних груп “Київський гренадерський полк”, «Чернігівський гренадерський полк», ”; 2-й полк Легіону Вісли”; брав участь у формуванні Департаменту воєнно-культурної антропології Товариства археології та антропології при КНУ ім. Тараса Шевченка (1997), а згодом став дієвим учасником ГО «Департамент воєнно-культурної антропології»; разом із сином Михайлом приєднався до військово-історичних груп «Київський реєстровий козацький полк» та «13 полк легкої піхоти».
Віктора знали у Польщі та Німеччині, Франції та Іспанії, Великій Британії та Чехії, Латвії та Литві…
А ще були друзі менші – собаки породи «французський бульдог». Віктор знаходив розраду у цих милих, трохи незграбних, але безкінечно відданих людям створінннях.
Його захоплення підтримували завжди і в усьому члени його родини.
ЧОЛОВІК, БАТЬКО, ДІД
Дружина Тетяна пройшла разом із чоловіком увесь його шлях, була поруч і в славі, і в скруті. Гідний продовжувач батькової справи, син Віктора Михайло перебуває й надалі у лавах військово-історичного руху і при цьому працюючи на державній службі. Є троє чарівних онуків, є інші члени родини, яким ми, товаріші по захопленню, шлемо свої співчуття та готові підставити плече у час скорботи…
Віктор Бузало навічно лишиться у наших серцях.
ВІЧНА ПАМ’ ЯТЬ
Президент ГО ДВКА Олекса Руденко