Від 2014 року авторові разом із мільйонами співвітчизників надзвичайно важко безпристрасно читати численні історичні, науково-популярні та інші дослідження, що друкуються видавництвами країни-агресора – Російської Федерації. Хоча автор не є професійним істориком, історія доби Наполеона ще з дитинства є одним з його захоплень. Моя бібліотека праць про загальновійськові, політичні, стратегічні та уніформологічні аспекти європейської історії від Великої французської революції 1789 року до фіналу Першої імперії 1815 року нараховує декілька сот томів, а любов до епохи Наполеона Великого штовхнула свого часу мене до лав руху військово-історичної реконструкції і нині мій «стаж» реконструктора наполеоніки сягає 25 років.
Тому поява кожної публікації, статті, книжки, відеопрограми чи телепередачі, присвяченій історії 1789-1815 років, викликає в мене і моїх товаришів по захопленню жвавий інтерес. Особливо зараз, коли абсолютній більшості патріотів країни ясно, що історична політика в таких країнах, як Росія, є частиною потужної ідеологічної та пропагандистької машини держави. Це і суттєва частина культу «духовних скріп» та «побідобісся» як елементу нав’язування власному населенню та сусіднім країнам думки про права Росії керувати долями народів Євразії, і елемент “гібридної війни”.
Адже апелювання до “спільної історії”, спільного життєвого простору”, “братерства слов’янських народів”, “спільних перемог” є важливим сигментом концепції “русского мира”, який є наріжним каменем агресивної політики путінської Росії. 1812 рік у строкатій “русскомирській” моделі світу є вкрай важливою “духовною скріпою”.
Нещодавно випущена в Росії монографія Євгена Понасенкова вже стала помітною подією в полі зору вчених і тих, хто цікавляться історією, з різних країн. Її автор поставив перед собою амбітне завдання створити працю, капітально описує історію подій епохи війни 1812 року.
На цей складний шлях він вийшов першим. І це важливо. Справа в тому, що після руйнування системи ідеологічних заборон і штампів на території пострадянського простору так і не було створено узагальнюючого дослідження з даної теми. А після приходу до влади В. Путіна у Росії почала формуватися нова ідеологічна концепція неоімперіалізму, в якій історії відведено одну з важливих ролей.
Коли з’яляються праці, що руйнують ці ідеологічну стіну, не можна не тішитися. Головний підсумок виконаної Євгеном Понасенковим величезної роботи обсягом в 864 сторінки – виклад подій і всіх факторів, що впливають на історичні процеси, з точки зору суворого наукового підходу, заснованого на широкій документальній базі.
Історіографія епохи наполеонівських воєн і Російського походу Наполеона справді величезна. Однак дві основні проблеми довгі роки заважали роботі вчених. Головні з них – це пресинг державної, імперської ідеології у дореволюційний час; особливості пропагандистської машини радянського часу; і модерна концепція путінської Росії з формування «духовних скріп» сучасного російського імперіалізму, де препаруванню історії відводиться одна з ключових ролей.
Друга проблема пов’язана з часто обопільним незнанням істориками з різних країн мов країн-учасниць конфлікту 1812 року і, як наслідок, невключенням до досліджуваної проблематики цілих корпусів документів.
Новітнє дослідження історика з Росії Євгена Понасенкова відрізняється суворим дотриманням наукової методології, оснащеністю знанням іноземних мов «без словника» та значною увагою до раніше невідомих документів.
Книга Є. Понасенкова покликана була охопити колосальний фронт роботи:
– соціальні та економічні фактори, що призвели до величезного збройного конфлікту;
– опис державної системи протиборчих країн;
– національні і класові суперечності всередині Російської імперії;
– власне військову канву Російського походу французького полководця;
– психологічні портрети основних діючих історичних постатей епохи 1812 року;
– опис повсякденності народів початку ХІХ століття з метою розкриття цивілізаційної суті конфліктів епохи.
Варто визнати, що з поставленими цілями автор масштабної, понад 800-сторінкової, книги впорався. В цьому йому допомогли вражаюча ерудиція і суворе слідування декларованому публічно правилу – бути «над сутичкою», не відстоювати інтереси державної ідеології, розвінчувати ідеологічні та навколорелігійні штампи.
Дослідження переповнене фактами, цитатами з документів, та посиланням на самі документи у величезному числі. Інколи складається враження, що автор ніби стає осторонь, дає можливість читачеві переконатися у всьому самостійно, майже без втручання історика у формування його думки. Саме звернення до першоджерела, боротьба з застарілими і новоствореними міфами і є головною заслугою Євгена Понасенкова. Головні концептуальні позиції книги вельми новими і несподіваними навіть для фахівців, проте, кількість і глибина занурення в докази, в документи змушує читача прийняти висновки дослідження.
Зрозуміло ж, що за два століття досліджень глобальних конфліктів епохи наполеонівських війн і на Заході, і в самій Росії з’ являлися публікації, які розвіювали міфологізовані штампи; руйнували приторну картину “отєчєствєнной війни”; розкривали роль Росії не як жертви конфлікту, але навпаки, одного з ключових його розпалювачів; проливали світло на істиний стан речей стосовно героїзованих постатей війни; істиної боєздатності російської армії тощо. Проте з такою гостротою, як це зробив це Євген Понасенков так це зроблено ще не було.
Це відноситься повною мірою і до розуміння причин війни. Євген Понасенков переконливо доводить особисту провину імператора Росії. Він же трактує кампанію 1812 року як частину більш масштабної й грандіозної війни 6-ої антифранцузської коліції і переконливо доводить з документальним підтвердженням той факт, що рамки кампанії слід розширити від червня 1812 року аж до літа 1813 року.
Також абсолютно аргументованою виглядає новаторська теорія про наявність громадянської війни на території Російської імперії в 1812 році. Дійсно, з точки зору формальної логіки і математики, масштаби селянських повстань на території Росії в рази перевищували масштаби «локальної кампанії», проведеної Наполеоном. Для допитливого читача, та й для професійного історика, з усією неспростовністю постає питання про абсурдність поняття «Вітчизняна війна» для самої ж Росії, не кажучи вже про національні «окраїни» імперії, такі, як Україна.
Свій розвиток на сторінках даної книги отримало і твердження Євгена Понасенкова, який, звичайно ж, не одинокий у своїх висновках, щодо злочинно перебільшеної небезпеки для господарського сектору і фінансів Російської імперії приєднання Росії до «Континентальної системи» Наполеона. Свого часу це було використано як привід до порушення Росією Ерфуртських домовленостей 1808 р. з наполеонівською Францією і стало одним з “casus belli”, приводом до війни.
За минулий період висновки Євгена Понасенкова, наведені ним статистичні вкладки, вже були прийняті багатьма істориками в Росії і за її межами, однак, автор вважав за потрібне приділити цьому питанню особливу увагу.
Євген Понасенков
З усією повнотою у книзі Євгена Понасенкова розкривається цивілізаційна прірва між суспільствами Франції та інших країн європейського континенту з олдного боку та Росією з іншого боку. Росія постає багато у чому середньовічним рабовласницьким суспільством із вкрай слабкими міжсоціальними зв’язками та відірваною від народу правлячою елітою. Для українського читача це вкрай важливо, оскільки нинішня боротьба проти путінської Росії, країни-окупанта, являє собою щось надзвичайно подібне. Наша боротьба нині має той самий цивілізаційний характер, тому вивчення стану російського суспільства періоду 1812 року у порівнянні з тодішнім “Євросоюзом” під скіпетром імператора Наполеона має цілком практичне значення, попри віддаленість війни 1812 року від нинішнього часу понад на двісті років.
Окреме важливе слово необхідно сказати на підтримку принципового кроку Євгена Понасенкова: вперше в російській науковій літературі автор робить спробу залучення до наукового апарату свого видання і віхи української історіографії війни 1812 року (с. 162-163 та ін.). Серед них: відомі історики О. Переяславський (автор «Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814») та І. Борщак (автор книги «Наполеон і Україна»). Щоправда, як і будь-який російський, у тому числі й опозиційний до офіціозу, автор, Євген Понасенков не до кінця добре розібрався в особливостях української історіографії війн епохи Наполеона. Втім, його можна вибачити, оскільки наполеонівська епоха в українській історичній науці представлена вкрай скромно, а імена нинішніх дослідників наполеоніки можна перерхувати на пальцях однієї руки. Тому ім’я Ілька Борщака, діаспорного історика, який має серед сучасних дослідників, на жаль, репутацію історика-фантаста, що не завжди зміг підтвердити документами свої твердження, скоріше за все, не надасть роботі Євгена Понасенкова якоїсь особливої користі.
На жаль, майже нічого Понасенкову невідомо, вочевидь, про істориків модерної України, що пишуть про епоху Наполеона – Вадима Ададурова, Олега Захарчука, Володимира Єрмоленка. Саме тому до книги Євгена Понасенкова потрапили деякі пасажі з робіт українських дослідників, які не пройшли перевірку ані документами, ані часом.
Втім, книгу російського дослідника це не псує.
А для нашої наполеонівської історіографії це певного сорту пересторога: якщо ми сприймаємо історію свого роду “лінією фронту”, то в нас занадто мало “бійців” на лінії вивчення історії XVIII-XIX століть, а наш противник вважає її ледь не найважливішою.
Як спокійно можна читати україномовні статті на Вікіпедії, де всі брехливі міфи російської ідеологізованої та міфологізованої історії “Отєчєствєнної війни” просто прекладені українською мовою?!
Як можна в Україні 2018 року, в українському харківському видавництві “Фоліо” видавати книжку російською мовою з багатообіцяючою назвою “Загадки стории. Отечественная война 1812” авторства панів (чи ґаспод?) Ігоря Коляди, Володимира Милька та Олександра Кирієнка, де весь набір російських міфів про війну 1812 року, з вихваляням російського генералітету, демонізацією й ледь не прокльонами на адресу Наполеона Великого, зібрано в гримучу “русскомирську” суміш?!
Тому поява на українському книжковому ринку і в науковому обігу таких видань, як робота Євгена Понасенкова слід тільки вітати.
Окремо слід зупинитися на певній нестандартності й емоційності викладу матеріалу автором. Адже Євген Понасенков наздвичайно контраверсійна постать не тільки історичної науки в Росії, але й її медійного простору. Євген Понасенков блискучий саркастичний критик концепції російської історії, свого роду “анфан терібль” російських телеефірів і простору Ютуба.
На своєму каналі “Канал здравого смысла”, в передачах інших російських ресурсів, що беруть на себе сміливість давати ефір Є. Понасенкову, російський історик безжально і яскраво розвінчує міфи, вигадки та ідеологічні штампи російської історії.
Ясно, що своїми яскравими виступами, підкресленим сарказмом і нарочитою аристократичністю манер, Євген Понасенков виклакає захоплення в частини авдиторії і люту ненависть в іншої.
Після виходу його книги “Перша наукова історія війни 1812 року”, 5000-тисячний наклад якої у Росії і деяких країнах пострадянського простору розійшовся у рекордні дві доби, з’ явилися як захоплені коментарі, так і жорстка критика аж до звинувачень у шарлатанстві. Проте рівень критики майже повністю знімає питання про спроможність опонентів Є. Понасенкова адекватно сперечатися з автором з цифрами і фактами в руках. Переважно це нанависть до «руйнівника великих скріп», звинувачення в русофобії та некомпетентості.
Інша річ – це конфлікт Євгена Понасенкова з одним з блискучих істориків сучасної Росії, кандидатом історичних наук Олегом Соколовим, видатним істориком, кавалером французського ордену Почесного Легіону та засновником руху військово-історичного руху на пострадянському просторі. Шкода, що представники вельми близьких історичних поглядів, Є. Понасенков та О. Соколов опинилися по різні сторони барикад внутрішньоросійського історичного «фронту».
Авторові рецензії здається природнім позірний союз між нинішнімі непримиренними опонентами, кожен з яких є свого роду «зіркою» історичної науки та медіапростору Росії. Їхні взаємні звинувачення у порушенні авторських прав засмучують українських прихильників як Євгена Понасенкова, так і Олега Соколова. А втім, це внутрішня справа російських істориків.
Олег Соколов
Прикметно, що свого часу частина російської реконструкторської тусовки та професійні патріоти самого Соколова звинувачували у тому самому, що зараз інкримінують Понасенкову – непатріотизм, русофобію, і відповідно, галоманію (франкофільство) і злочинну любов до Наполеона. Те, що у конфлікті «Понасенков проти Соколова» на боці останнього виступив відверто «ватний» ресурс «Тупичок Гоблина», надає справі ще більш неприємного присмаку.
Гордий своєю «ватністю» фронтмен каналу історик Клим Жуков, зокрема, вельми промовисто опонує Понасенкову у питанні жахливого злочину російського командування під час відступу російської армії від поля програної ним битви при Бородині через Москву на схід. Російським командуванням були кинуті напризволяще, а потім згоріли живцем через влаштовану самими росіянами пожежу Москви маси російських поранених вояків.
З документами в руках Понасенкову вдалося довести, що число цих нещасних досягло 26000 (!) осіб. На що Жуков, висміюючи «некомпетентність» Понасенкова, зовсім не жахаючись такого людежерського вчинку російського командування, доводить, що цих поранених було «всього» 22000!
У властивій йому манері Клим Жуков у присутності Олега Соколова «тролить» Євгена Понасенкова та його книжку.
Отже, «скажи мені, хто твій опонент, і я скажу, хто ти». Таким чином, така критика на адресу фундаментального твору Євгена Понасенкова, лише робить йому ширшу рекламу, а для українського читача є черговим доказом того, чи варто вірити російським військовим, які не знали, що таке «честь» ще 200 років тому; «чи кидають росіяни своїх на війні»; як вони так ставляться до своїх, то як вони ставляться до чужих; чи варто вірити у їх «Зелені коридори» Іловайська.
Ще одна риса книги, яка викликає в частини російського історичного бомонду категоричне несприйняття – це підвищена, як для історичного дослідження, емоційність твору і деякі пасажі Є. Понасенкова, де через наукову лексику проступає його неординарна натура.
Ясно, що вальяжні посилання автора на наявність власної і, судячи з усього, геть не бідної колекції книг і антикварних предметів епохи Наполеона, не можуть не викликати певного роздратування прихильників сухої академічної манери викладу історичних фактів.
Але для мене, як неісторика, це важливий позитивний фактор книги: в такий спосіб величезний масив посилань на документи сприймається легше, а авторові свої новаторські твердження простіше донести до якнайширших читацьких мас.
Незаперечний факт, що подібна, видатна по вкладеній енергії і яскравості погляду робота, залишиться в історії теми Наполеонівських війн як значне досягнення.
Можна стверджувати, що Євген Понасенков створив яскравий як історичний, так і публіцистичний твір, який чітко розставляє акценти у надважливому питанні, дуже характерному для російської інтелігенції питання – «хто винен», максимальну провину на розв’язування війни 1812 року покладаючи на імператора Росії Олександра І “Благословенного”.
А для нас своєю публікацією Євген Понасенков дає відповідь на другу частину, що нею переймаються після “хто винен” – “що робити”.
Що робити? Боротися проти тої держави, що оголосила себе правонаступницею і імперської Росії, і Радянського Союзу; вивчати уроки всіх конфліктів з цією державою протягом декілька століть; подивитися на війну 1812 року нарешті не як на “не свою війну”, а вивчити ретельно уроки цього давнього конфлікту і не схибити у новітньому конфлікті з цією силою.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України