І. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
У попередніх своїх публікаціях ГО ДВКА узагальнила інформацію про окремі види одягу, а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва XVI – середини XVII ст.
У наших розвідках ми вже торкнулися питання поясного одягу, таких різновидів верхнього одягу як катанка та сермяга, а також основного плечового одягу – жупана, висвітлили питання взуття та головних уборів козацтва; ретельно подали інформацію про рівень уявлень, що стосуються спорядження козаків – порохівниць та ладівниць.
Наразі ми звертаємося до проблематики озброєння реєстрових козаків, «свавільних випищиків»-нереєстровців та повсталого простолюду XVI-XVII ст.
Наша розвідка, як і попередні, хронологічно обмежена від XVI ст., 1572 р. – формування першого козацького реєстру, до 1657-1660-х рр., смерті гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, початку гетьманування Івана Виговського та початку “Руїни”.
Наша публікація ставить собі за мету дати відповіді такі питання:
1). Організація козацького війська і комплекс озброєння козаків.
2). Ручна вогнепальна зброя козацтва.
3). Козацька шабля – головна холодна січна зброя козаків.
4). Держакова колольна та ударна зброя.
5). Метальна зброя – луки в козацькому війську.
6). Бердиші у війську козаків.
7). Козацькі ножі.
8). Сокири.
9). Озброєння покозаченого селянства.
10). Походження зброї в козаків та виробничі можливості для поповнення арсеналів козацького війська.
11). Допуски в реконструкції озброєння козаків для учасників ГО ДВКА.
Торкаючись питання про озброєння та спорядження реєстрового, «лицарських людей» «в реєстрах будуче», та «свавільного» козацького війська, звертаємо свою увагу на низку досліджень авторів як класичної історіографії, так і новітніх дослідників Козаччини, що відомі своїми працями, у тому числі зброєзнавчими студіями.
2. ОРГАНІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
Відомий дослідник історії козацтва Олексій Сокирко у своїй публікації до збірника «Історія українського козацтва: нариси» у 2 томах (видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2006 р.) зазначає, що комплекс озброєння козаків відображав статус козацького війська:
«Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію козацтва Річчю Посполитою принципово нового статусу набуло й козацьке військо, ставши ядром збройних сил нової держави, кількісно найбільшою їх частиною.
Окрім суто воєнного значення, реєстрове військо посідало центральне значення в системі ціннісних орієнтирів тогочасного суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави – «Війська Запорозького». Ополчення рицарського стану – козаків – не тільки ходило в походи, воювало й ділило здобич, а й збиралося на «кола» – Генеральні ради – на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення договірних статей тощо).
З суто військового погляду військо становило типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли описи війська вже не практикувалися,- хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним і адміністративним життям країни.
Ополчення формувалося за територіальним принципом, що була традиційною рисою майже всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.
Організаційну впорядкованість війська зберігало тільки під час воєнних дій, періодично розходячись по домівках, аби козаки мали можливість підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування.
За таких умов самий розвиток війська в інституційному плані був значною мірою стихійним, а рівень його боєздатності залежав від майнового стану козаків. Держава мала мінімум зобов’язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про його використання й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціальне активним і економічно благополучним виявиться сам козацький стан.
В організаційному сенсі військо поділялося на окремі полки – вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Питання щодо кількості реєстрових полків, особливо ж утворених після 1648 р., й досі чекає на своє вирішення, зумовлюючи дискусії серед фахівців. Вагомою причиною такої невизначеності є брак джерел по окремих періодах або ж суперечливість їхніх відомостей. Наприклад, у Зборівському реєстрі вміщено списки козаків 16 полків, однак за інформацією, що походила з гетьманського оточення, відомо, що того самого року Хмельницький мав під Збаражем 23 полки, хоча й ця цифра може бути неточною, оскільки водночас ще декілька козацьких формувань перебували на Поліссі.
Мапа України Ґійома Левассера де Боплана 1650-х років
Вочевидь, розв’язання цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця 60-х рр. XVII ст. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а з повстанських загонів і покозачених. їхню основу становили, таким чином, не реєстрові козаки, що відбували службу «с войскового ґрунта», а випищики чи добровольці-«охотники». До таких, що їх іноді дослідники помилково ототожнюють зі звичайними реєстрово-козацькими, належать подільські полки – Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також полісько-сіверські – Мозирський, Брагинський та Овруцький.
Організаційну основу козацького війська до поділу Гетьманату на право- та лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський.
Якщо до війни кожен із 6 реєстрових полків мав фіксовану чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася жодними приписами, коливаючись залежно від територіального складу самого полку. Про чисельність кожного з полків свідчать дані Зборівського реєстру 1649 р.: Чигиринський – 3222; Черкаський – 2996; Канівський – 3167; Корсунський – 3472; Білоцерківський – 2990; Уманський -2976; Брацлавський – 2655; Кальницький – 2050; Київський – 2010; Переяславський – 2982; Кропивенський – 1992; Миргородський – 3009; Полтавський – 2970; Прилуцький – 1996; Ніжинський – 991; Чернігівський – 997 осіб.
Титульний аркуш Зборівського реєстру 1649 р.
Слід зазначити, що Зборівський реєстр є на сьогодні чи не єдиним джерелом, що дає змогу з більшою чи меншою впевненістю говорити про чисельність діючого козацького війська.
Як відомо, практика складам «генеральних» реєстрів у Гетьманаті не прижилася через соціально-політичні причини: щоновий реєстр мав супроводжуватися «виписом» зайвих козаків, а вписування нових проходило з численними зловживаннями, що в обох випадках спричиняло заворушення в середовищі «черні», загрожуючи втратою влади не тільки полковникам, а й гетьману.
Інші джерела статистичного характеру, як-от присяжні книги 1654, 1676 та 1682 рр. або переписні книги 1666 р., не дають повної картини чисельності козацького стану через погану збереженість чи неповноту охоплення.
Вочевидь, кількість козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою та «Березневими статтями», була умовною, не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд.
Вона значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час посух, неврожаїв чи епідемій, а також через небажання козаків брати участь у походах, їхнє невдоволення гетьманською політикою тощо. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків і обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців.
Ця обставина тісно пов’язувалася з внутрішнім устроєм козацтва, що, відповідно до річпосполитської традиції, складалося з військового товариства – спільноти служилого рицарського люду, щаблем нижче від якого стояли інші допоміжні категорії вояків.
Як уже зазначено, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, своєю чергою, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об’єднуючись під час походів у самостійні відділи, групи й корпуси.
Як і полки, сотні й курені не мали сталої чисельності, налічуючи згідно з даними Зборівського реєстру, відповідно від 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22.
Нижчою неподільною одиницею війська був курінь – вояцька корпорація, що зазвичай об’єднувала козаків однієї місцевості.
Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони водночас функціонували як господарські осередки військової частини: при них існував невеличкий обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка», а то й якийсь дрібний промисел.
Як випливає з даних Реєстру 1649 р., полково-сотенна структура війська не мала достатньої уніфікації, оскільки, наприклад, у Чигиринському полку, який, вочевидь, мав статус «столичного», існував особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій (гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і куренів іменувалася (і можливо, формувалася) не за територіальним принципом, а за прізвищами командирів.
Апофеоз козаччини та її покровитель Архістратиг Михайло у творі Сергія Якутовича
3. КОМПЛЕКС ОЗБРОЄННЯ ТА СПОРЯДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
У роботі Денис Тоїчкін пише: «Козацтво та його провідники цілком органічно вписалися в ідеалізовану на той час європейську концепцію лицарського ідеалу, передусім як борці зі східною загрозою. Від другої половини XVI ст. у тогочасній європейській літературі образ козака перетворюється з «хлопа», «волоцюги» та «степової наволочі» на мужнього і витривалого степового воїна, захисника християнського світу.
Про «лицарське самоусвідомлення» провідників козацького товариства свідчать численні писемні джерела, де козаки послідовно називають себе «людьми лицарськими», принаймні, від початку 1590-х років.
Петро Сас підкреслює: «У запорозькому середовищі вогнепальна зброя вписувалася в контекст військового престижу, гідного корпоративного представництва, що будо додатковим стимулом володіти нею. Не дивно, що досить швидко козацьке військо перетворилося на військове формування, озброєне переважно саме такою зброєю. Прикметне свідчення щодо цього залишили королівські комісари, які у жовтні 1619 р. були присутні на військовому огляді запорозького війська неподалік Білої Церкви. Вони зазначили, що запорожці «виставили одинадцять полків, люд майже весь вогнистий, рідко [хто] з луками…»
Відповідно, зброя була необхідним атрибутом «люду збройного», «лицарських людей».
Уявлення про комплекс озброєння й спорядження козацького війська дають писемні, речові, а віднедавна ще й археологічні пам’ятки, однак не можна вважати остаточно вирішеним питання про ґенезу й поєднання різних видів озброєнь в арсеналі козацтва в середини – другої половини XVII ст.
Цілком очевидно, що рівень оснащеності окремих товаришів, що прямо залежав від їхніх матеріальних статків, був далеко не однаковим, так само мусили відрізнятися між собою й старі реєстрові полки та новосформовані. Очевидець перших років Хмельниччини єрусалимський патріарх Паїсій свідчив, що «черкасы, да земские пашенные люди, покиня домы свои все у нево (гетьмана) в собранье, многие с рогатины й с топоры, у иных косы ввязаны в деревье».
З іншого боку, описи майна козацької старшини й значного товариства містять переліки численної й різноманітної зброї, кінського спорядження, захисних обладунків.
Декорована німецька аркебуза з коліщаним замком
Ключ до зброї з коліщаним замком, знайдений на полі битви при Берестечку
Свою специфіку мало озброєння різних родів війська, основними з яких були піхота й кіннота. Як випливає з аналізу джерел, головну роль у них відігравала, звичайно ж, вогнепальна зброя – найбільш ефективна й динамічна в технічному сенсі. Саме вона вирішальним чином впливала на розвиток традиційних форм тактики війська ще в XVI ст.
Львівський історик Юрій Прочко у своїй праці «Військова революція» у козацькому, польському та московському війську(кінець XVI – перша половина XVII. cт.» твердить, що згідно із концепцією «Військової революції», підтримуваної кожним за власним визначенням такими науковцями як Майкл Робертс (власне, автор визначення), та його опонент Джеффрі Паркер, «…саме Ранньомодерний час знаменував початок стрімкого розвитку військової справи як в Європі, так і за її межами.
Зміни військової справи козаків у кінці XVI– в першій половині XVII ст. здебільшого були продиктовані загальноєвропейськими тенденціями. Так, військова сила козаків стала відігравати все помітнішу роль, зважаючи на активну участь у численних військових кампаніях цього періоду та військово-політичну вагу для Європи в боротьбі проти турків…
… Нечисленна козацька кіннота складалася з легкої кавалерії і використовувалась як допоміжне військо, головним завданням якого були розвідка, швидкі флангові атаки та переслідування ворога. Важливу роль відігравала військова артилерія, яка формувалася з легких польових гармат невеликого калібру, які не обмежували рухливість і маневреність козацького війська під час ведення бою.
Ударною ж силою козацького війська була піхота, яка за своїм озброєнням, структурою, організацією та бойовими можливостями відповідала кращим тогочасним європейським зразкам і славилась своїми раптовими нападами й веденням щільного рушнично-артилерійського вогню.
Піхотинці в умовах постійної загрози нападу кочовиків стали універсальними бійцями, які, як і західноєвропейські драгуни, за потреби могли вести бій у кавалерійському строю, а потім діяти як піхота. Поширеними також були випадки, коли досвідчені в сухопутних боях запорожці ставали військовими моряками…
… Зважаючи на те, що тактика козацького бою здебільшого ґрунтувалась на обороні, козаки намагались уникати ведення боїв на відкритих місцевостях та довготривалих облог міст, натомість віддавали перевагу важкодоступним і добре захищеним місцям, які уможливлювали швидкі й раптові вилазки. Так, для просування військ, наступу і оборони, козаки могли вибудовувати три види таборів: наступальний, оборонний та похідний, що споруджувались зі скріплених залізними ланцюгами возів у вигляді чотирикутника, півмісяця, трикутника, кола або овалу, навколо яких робили рови, вали й «вовчі ями», таким чином створюючи опорний пункт для подальшого ведення бойових дій.
Унаслідок активної участі козаків у військових діях кінця XVI– першої половини XVII ст. сформувався умовний поділ козацького війська на кінноту, артилерію та піхоту, при якому, за західноєвропейським зразком, головну роль відігравали легка артилерія і піхота. Попри такий поділ, козаки залишалися доволі універсальними солдатами, виконуючи функції кіннотників, піхотинців, артилеристів та військових моряків, хоча й, варто зауважити, що це часто впливало на їх якісні характеристики. Продумана ж сухопутна наступально-оборонна, ґрунтуючись на швидких і раптових вилазках й зведенні фортифікаційних споруд, та військово-морська, полягаючи в уникненні ведення артилерійської дуелі, тактики спричинились до вироблення козаками ефективної моделі ведення військових дій…»
Саме такій моделі ведення війни відповідала і козацька зброя.
4. РУЧНА ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ РЕЄСТРОВОГО «ОГНИСТОГО ВІЙСЬКА»
Козацьке військо дуже рано оцінило потугу вогнепальної зброї. Хоч рання структура козацького війська невідома, та вже перші відомі козацькі походи проти татар у 1489 р. під командуванням київського воєводи Єжі Паца та у 1508 р. під командуванням черкаського старости Сенка Полозовича, свідчать по те, що вже від перших кроків з формування козацького війська це “огнисте військо”, себто таке, яке використовує вогнепальну зброю.
Рушниця також займає важливе місце в козацькій символіці. Досить сказати, що озброєний рушницею козак став офіційним гербом Війська Запорозького — лицарської корпорації козаків. Козака з рушницею бачимо й на прапорах сотень, печатках та просто на портретах козаків. Та найяскравіше символічне значення рушниці як лицарської, навіть богатирської зброї проступає в козацьких думах. У класичній лицарській думі про козака Голоту, записаній наприкінці XVII ст., показано, що важливим елементом козацького лицаря, окрім доброго коня, пишних шат, є його ясна зброя, що включала “пищаль семип’ядную”.
Таким чином, рушниця також міцно пов’язалася з образом козака — як символічним, так і реальним.
Печатки Війська Запорозького із головним його символом – козаком-лицарем із мушкетом та шаблею на боці
Про ступінь поширення ручної вогнепальної зброї в Україні досліджуваного періоду свідчить згадка з щоденника Павло Халебський, точніше Павло з Алеппо (1627-1669, Алеппо, Сирія) який, мандруючи Україною, звернув увагу на „такий звичай: „… в усіх келіях митрополитових, архимандритових, дияконових, чернецьких побачиш силу-силенну коштовної зброї, а саме: малі алжирські й черкеські рушниці, пістолі, шаблі, луки зі стрілами” тощо…».
Що вже було казати про зброю військово-служилих станів, зокрема, козацтва, та й міщан, що мусили боронити свої міста. Зрештою, зустрічаємо відомості й про вогнепальну зброю в селян, формально – найбіднішого стану суспільства, що однак було далеким від позірної вбогості.
Вогнепальна зброя в козаків відігравала ще одну важливу функцію. На думку дослідника Петра Саса: «Для запорожців вогнепальна зброя поставала в особливому соціокультурному вимірі. Поза своїм утилітарним призначенням, – бути засобом ведення війни, – вогнепальна зброя використовувалася козаками у ритуалізованих дійствах. Вона була також чутливим інструментом впливу на колективне підсвідоме, що проявлялося у спільному переживанні радості.
Виконання вогнепальною зброєю такої ролі зумовлювалося як актуальною воєнною практикою – гармати і мушкети складали основу бойової міці запорозької піхоти, так і технічними її особливостями: постріл супроводжувався вражаючим ефектом – вогняним спалахом, оглушливим звуком, пороховим димом.
Для запорожців вогнепальна зброя була ще й ознакою їхньої групової тотожності як військової спільноти. У цьому відношенні вона вирізняла їх від цивілізаційної моделі, яку уособлювали їхні традиційні противники – татари, головною зброєю яких виступали лук і шабля:
“Татари часту стрільбу на наших звертають,
З кривавих луків зі свистом їхні стріли злітають.
Наші також з довгих рушниць по татарах стріляють,
Татари стрімголов з міста утікають…»
Втеча татар на картині Юзефа Брандта
У монографії «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу у середині XVIIстоліття» відомий історик Іван Стороженко пише про насиченість зброєю українського сусперільства до Визвольної війни, не тільки козаків, а й простолюду: «З цією метою [протидії повстанню] проводилися профілактичні заходи, серед яких на першому місці було вилучення вогнепальної зброї. М. Потоцький у листі пише, що “…князь пан воєвода руський (Я. Вишневецький.) вилучив у своїх кріпаків декілька десятків тисяч самопалів. А що в інших (воєводствах)! Вся ця зброя з людьми повинна була перейти до заколотників Хмельницького…»
Секретар папського нунція у Речі Посполитій кардинала Болоньєтті, італієць Карло Ґамберіні (іт. Carlo Gamberini), ще в липні 1587 р. так характеризує українських козаків у своєму поданні венеціанському дожеві «Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною», в якій, як очевидець, засвідчив про запорожців: «Зброя їх шаблі і кілька рушниць [в кожного] , з яких вони ніколи не хиблять». І далі: «З козаків можна зібрати 14000-15.000 добірного, добре озброєного війська, жадібного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. їхня зброя — шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує.
Добрі вони до війни пішої й кінної… дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи» на чорноморські землі.
За О. Сокирком: «…у першій половині – середині XVII ст. ручниці [рушниці] були на озброєнні найрізноманітніших військ: реєстрових козаків, кварцяних козацьких і волоських рот, магнатських надвірних хоругов.
Козаки з різними типами вогнепальної зброї на малюнку Анатолія Теленика
Той факт, що вони б поширилися передусім у кінноті, доводить, що тодішні ручниці являли собою різновид полегшеного аркебузу (піщалі).
Порівняно невелика вага й розміри робили їх зручними в користуванні в першу чергу для кіннотника. В цьому плані практичність ручниць спричинилася до ще одного напряму в їх еволюції: паралельно із застосуванням на війні, з кінця XVI ст. вони стають мисливською зброєю. Звідси й ще одна їхня назва – «пташинка». Визнаним центром виготовлення мисливських ручниць в Європі була Прага.
Елегантна аркебуза з коліщаним замком та особливим прикладом – “пташинка”
На жаль, у нашому розпорядженні немає жодного опису цієї зброї в українських джерелах кінця XVII ст., котрі дали б змогу із відносною точністю ідентифікувати її в зразках музейних зібрань. Тому наразі при їхній реконструкції можна орієнтуватися лише на московські та польські ручні піщалі, ручниці середини – другої половини XVII ст.
Стволи цих ручниць довжиною до 85 см, як правило, були вже не зварені, а розсвердлені, що підвищувало надійність і балістичні властивості зброї….»
«…Ствол [люфа]і припасований до нього замок «осаджувалися» в ложі з багатопрофільним чи мушкетним прикладом. Калібр ручниці коливався в межах 18 мм, загальна довжина – 120 см, вага-2,5-3,2 кг.»
Далі, за О. Сокирком: «Окрім ручниць, у козацьких полках використовувалися карабіни й бандолети. Знайдені на полі Берестецької битви карабіни мають калібр 10-12 мм, довжину ствола до 85 см, що свідчить про їхні невеликі розміри й вагу.
За висновком І. К. Свєшнікова, ці зразки було виготовлено майстрами московської Оружейної палати, чия продукція потрапляла до України в XVII ст. у централізованих поставках або трофеях.
Московські карабіни конструктивно складалися з гранчастого ствола калібром 14-16 мм, вмонтованого до мушкетного ложа з французьким прикладом, зручним для прицільної стрільби. Карабіни здебільшого оснащувалися ударно-кремінними замками, їхня довжина становила 90-100 см, вага 1,8-2,3 кг.
Істотно вкорочені карабіни, які за калібром (12 мм) і розмірами нагадували швидше великі пістолі, ніж рушниці, називали бандолетами….» Бандолет має свою назву від «бандольєра» – черезплічного ременя, на якому носили такий укорочений тип вогнепальної зброї. Бандолети були на озброєнні драгунів («їздячої піхоти») та кавалерії.
Аркебуза з коліщаним замком з поля битви при Берестечку
Вагомим джерелом для уявлень про озброєння козацтва середини XVII ст. мають дослідження І. К. Свєшнікова. Розкопками козацької переправи під Берестечком І. К. Свєшніковим виявлено майже всі види й типи ручної вогнепальної зброї першої половини XVII ст. і, таким чином, стверджено їх співіснування в озброєнні козацького війська. Знайдено одинадцять мушкетів і аркебуз, карабін і бандолет з повністю або частково збереженими дерев’яними частинами, люфи восьми мушкетів, трьох аркебуз, одного карабіна та одного пістоля.
Отож, на середину XVII ст. в козацькому війську були присутні самопали із замками трьох типів: ґнотовим, коліщаним та ударно-кремінним.
Окрім цього козаки використовували коротші варіанти вогнепальної зброї – карабіни та бандолети. Певного поширення, у першу чергу як зброя кінноти та козацької старшини, набули пістолі та півгаки. Вони перебували в ольстрах при сідлі вершника.
Європейські мушкети відрізнялися від аркебуз прикладом, більшою довжиною люфи. Через свою величину мушкети були важкими, то ж з них переважно стріляли за допомогою підставок – форкетів. Така зброя серед козацької не зустрічається
Різнилися самопали, рушниці, мушкети, аркебузи тощо не лише замками, а й ложами та прикладами. Найбільшого поширення в козацькому війську набули аркебузи [в багатьох актових матеріалах в Україні – “гаркабузи”], які мали своєрідний приклад зі щокою.
У польських та руських (українських та литвинських/білоруських) джерелах у Короні Польські і ВКЛ аркебузу називають “harkabuz”, «аркабуз» або «гаркабуз», але також і «іспанська ручниця», і відрізняють її від «[простих] ручниць». До речі, Статут Великого Князівства Литовського 1588 р., який відтворює більш ранній текст 1566 р. вказує:
«Абы не смелъ из жадными инъшими бронѭми ходити, звлаща з рѹчницою, гаркабѹзомъ, и з лѹкомъ». А також у раннішому джерелі 1561 р.: «Тежъ мѣщане мѣста тамошнего повинни вси и кождый зособна, для обороны… гаковницы, ручницы и сагайдаки и иншую оборону… в домѣхъ своихъ мѣти»…
Серед аркебуз, знайдених на полі Берестецької битви, до раннього типу належить мисливська рушниця з колісним замком, гладким стволом, довжиною 1,08 м і калібром 10 мм з мушкою і прицілом.
Аркебузи з ударно-кремінним замком, знайдені археологічною експедицією на чолі з І. К. Свєшніковим під час розкопок поля Берестецької битви
Замок складається з коліщатка з квадратним виступом в центрі, курка на короткій пружині з перснем для відтягання і затиснутим в коротких губах кремінцем та видовженої неправильної форми планки, що прикриває внутрішню пружину. Спусковий гачок закінчений знизу округлою голівкою; у верхній частині стопки прикладу знаходиться цвях з великою кулястою голівкою, що вказує на вживання рушниці з вільної руки без прикладання до плеча. Приклад із щокою і коробочкою для запасних кремінців, уміщеній у його зовнішній стінці.
Ложе збережене майже на дві третини його довжини. Внутрішній бік приклада, його верх та ложе прикрашені рослинним орнаментом, мотивами трикутників, округлих ямок і повздовжніх ліній, виконаними заглибленою технікою різьблення по дереву.
Європейські мушкети відрізнялися від аркебуз прикладом, більшою довжиною люфи. Через свою величину мушкети були важкими, то ж з них переважно стріляли за допомогою підставок – форкетів.
Про побутування в озброєнні козаків ґнотових мушкетів деяку інформацію дають розкопки на полі битви при Берестечку 1651 р.
Західноєвропейські мушкети із ґнотовим замком
Під час розкопок поля Берестецької битви знайдено ствол мушкета з ґнотовим замком, від якого збереглась лише полиця перед запальним отвором у бічній стінці ствола. Мушкет був гладкоствольним без мушки і прицілу, мав калібр 16 мм. Ствол, довжиною 1,10 м, майже на всю довжину восьмигранний. Гак до затискування ґноту, спусковий гачок, дерев’яні частини ложа та приклад не збереглись.
Від середини XVI в. почали входити у вжиток більш прості іскрові механізми – ударно-кремінні замки, дія яких базувалася на ударі кременя об сталеву пластину-кресало. Порівняна простота пристрою і технологія виготовлення ударно-кремінних замків зумовила швидке і широке впровадження їх у військове озброєння.
Існує думка цілого кола збрознавців, які твердять, що понятття “самопал” торкається саме зброї з іскровими механізмами – коліщаними та ударно-кремінними.
На теренах східної частини Речі Посполитої, українських землях, найбільш популярним був замок східноєвропейського або, інакше, балтійського типу. Що таке балтійський замок? У першій половині XVI ст. з’явилася нова конструкція рушничного замка, що отримала назву «балтійського» через місця його основного поширення – країн Балтійського узбережжя та їх північних та південних сусідів – Швеції, Північної Німеччини, Речі Посполитої.
Польські аркебузи з ударно-кремінними замками, що дісталися шведській армії як трофеї. Датуються 1630 р. В каталозі шведського королівського арсеналу в Стокгольмі (шв. Livrustkammaren) означені як “гайдуцькі”.
В англомовній літературі для подібних конструкцій застосовується термін «snaplock». У літературі наводиться цікавий приклад, що описує причину поширення даного замку в Швеції. Справа в тому, що на початку XVII ст. Швеція відчувала гостру нестачу сировини для виготовлення ґноту: селітри й конопель, зате кремінь був в країні в надлишку.
Зразки вогнепальної зброї – знахідки на полі битви при Берестечку
Саме це стало основною причиною, заміни ґнотових замків в мушкетах на найпростіші ударно-кремінні ударні замки. Зовні новий замок нагадував ґнотовий підпружинений, але з затиснутим в губках кременем.
При ударі об металеве кресало твердий кремінь вибивав іскри. Перед пострілом кришка полички (пол. paniewka, укр. панівка) відкривалася вручну, після удару кремінь відкидав кресало вперед і сніп іскор сипався на порохову поличку й запалював затравочний порох.
Окремі частини замку мали відмінності, пов’язані як з регіональними, так і з конструктивними особливостями.
Так курок мав більш-менш аналогічну конструкцію, а бойова пружина змінювала як свою форму від пластинчастої прямої пружини, до вигнутої бойової пружини, що забезпечує більше зусилля.
Балтійський замок бив поширений в Московській державі, де його масово копіювали, в Німеччині, Скандинавії, Нідерландах, Карелії і Фінляндії, північній частині Речі Посполитої, а далі по всій території польсько-литовського госудрства.
Через північно-західні землі Московії XVI-XVII століть найчастіше можна було зустріти балтійський замок. У літературі деякі автори вказують дату його появи як 1540 р. в деяких країнах він застосовувався аж до ХХ століття.
Арсенали Московської держави масово виробляли такі замки, через що часто фігурують назву “московський замок”, “замок московського діла” і т.п.
Розкішно прикрашена “гвинтувальна пищаль”, аркебуза з ударно-кремінним замком та роботи майстра Григорія Вяткіна 1654 р. з арсеналу московського царя Олексія Михайловича Романова “Тішайшого”
Однією з відмінних рис замка є його простота і надійність конструкції. Так, наприклад, кришка порохової полички була за конструкцією подібна до кришок ґнотових систем займання, вона відводилася убік.
У ранніх конструкціях балтійських замків застосовувалася всього лише одна пружина, один кінець якої виконував роль бойової, а другий підогнивна пружини.
До різновидів балтійського замку можна віднести: скандинавський (норвезький та шведський), німецький «снаплок», московський (московитський) та карельський замки.
Масове використання балтійських замків козаками довели розкопки поля Берестецької битви, де знайдено кілька таких зразків, а також ще не введені у науковий обіг знахідки зброї з поля битви при Чуднові 1660 р.
Вогнепальна зброя козаків, знайдена на полі битви при Берестечку в експозиції Рівненського краєзнавчого музею
Через широке використання таких замків зброярами Московської держави, зокрема Московської «Оружейної палати», продукція якої потрапляла й до козаків, у зброєзнавчій термінології закріпилася назва «московський замок», «замок московського діла».
Насправді ж московитські зброярі, у тому числі й такі елітні, як славнозвісний Пєрвуша Ісаєв, використовували замки балтійського або західноєвропейського виробництва, які просто декорували, або робили копії.
Пєрвуша Ісаєв згадується як відомий в деяких документах як «самопальних замків майстер». До теперішнього часу виявлено сім пищалей і пістолів, на замках яких вибиті клейма цього зброяра. Цікаво, що ці клейма із зображенням лебедя супроводжені латинськими, а не кирилічними літерами. Деякі зброєзнавці, причому російські й вельми патріотичні, висловлюють сумніви у здатності московитських зброярів виготовляти таку досконалу збпрою “з нуля” і підтверджують, що радше за все або Пєрвуша Ісаєв та подібні йому майстри лише декорували й оздоблювали замки до зброї, привезені із Західної Європи; або копіювали західноєвропейські зразки, або… Пєрвуша Ісаєв був не московитом. Бо ініціали P. I. на клеймі можуть вказувати взагалі на західноєвропейське, німецьке або італіймьке походження. Один із дослідників пише, що “Пєрвуша” латиною може звучати Primus, “перший”. Але менше з тим.
Ударно-кремінні пістолі з клеймом майстра Московської збройної палати Пєрвуші Ісаєва (середина XVI Iст.)
Цікаву рису козацького озброєння відмічає сучасний дослідник зброєзнавець Олег Савчук:
«Вже з барочної поеми кінця XVI ст. «Вірш жалобний на смерть князя Михайла Вишневецького» (князь помер у 1584 році і за життя зажив гучної слави в Речі Посполитій перемогами над кримськими татарами і тим, що в своїй перманентній прикордонній війні із кримчаками в українських степах від 1555 року, як староста Черкаський і Канівський, він спирався на українське козацтво) дізнаємося:
«Татарюги хмари стріл на людей пускають,
Гострі стріли з посвистом з луків вилітають.
Та від наших влучно б’ють довгії рушниці,
Не урвавши здобичі, утікають ниці»
Мова йде про відомості, що принаймні у першій половині XVII ст., козаки послуговувалися відносно довгою вогнепальною зброєю, довгоствольними самопалами. Часто згадуються «семип’ядні пищалі».
Мушкети з ударно-кремінними замками, що походять з теренів Речі Посполитої в експозиції данського державного військового музею Statens Forsvarshistoriske Museums (Копенгаґен)
О. Савчук зазначає: «Довгоствольними були й «пищалі семип’ядні» – відомі з українських народних дум рушниці, довжина яких дорівнювала 126-133 см, виходячи з того, що п’ядь як міра довжини в Русі XІ-XVI ст. мала 18-19 см.
Голандський купець Ісаак Маса в своїх «Записках» (1610 р.), як сучасник і очевидець, описуючи українських козаків у складі найманого війська претендента на московський трон «царевича Дмитра» (1604–1605 рр.), свідчить: «Отже, військо Димітрія йшло слідом за московським, і попереду йшли дві тисячі козаків, усі піші, у кожного була велика довга пищаль (groot lanck roer), й, побачивши здалеку московський табір, одразу ж відрядили гінця до Димітрія із звісткою…»; «… і кожний божий день двісті або триста піших козаків з довгими пищалями робили вилазки із Кром.., козаки такі майстерні в стрільбі з мушкетів і довгих пищалей, що не хибили та завжди підстрелювали вершника або коня й так щоденно клали мертвими тридцять, п’ятдесят, шістдесять вояків з московського війська…»
«Пруський посол Вайнбер, в своєму описі Смоленської війни (1633-1634), як очевидець свідчить про озброєння запорозького війська (20 тис.) гетьмана Тимоша Орендаренка у 1633 році: «Се немолоді, хоробрі люди, на добрих конях, кожний з довгою рушницею, в роді шотландських; …»
Через півстоліття цей військовий звичай у запорозьких козаків підтвердив французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який в 1630–1640-х роках перебував в Україні, де близько познайомився із запорожцями. У своїй відомій праці «Опис України», докладно зупиняючись на описі морських походів запорожців, він теж, як очевидець і професійний військовий, відмітив даний цікавий факт: «Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею».
Коліщаний пістоль
Ще 27 квітня 1590 р. піддані брацлавського воєводи і кременецького та пінського старости князя Януша Миколайовича Збаразького з міста Немирова вчинили наїзд на маєток брацлавського підкоморія й писаря королівської канцелярії Лаврина Гнівошовича Пісочинського з центром у містечку Жорнищах (нині село Жорнище Іллінецького району Вінницької області).
Справа завершилася тотальним пограбуванням Пісочинського та його слуг. Серед іншого, нападники заволоділи зброєю брацлавського підкоморія та його підлеглих. Є там і визначення “довгі рушниці”. Було викрадено “…10 гаківниць, 12 довгих рушниць, півбочок пороху, камінь селітри, олово, сірку, близько 450 готових олов’яних куль до гаківниць…; дві губчасті рушниці [тобто ударно-кремінні], два півгаки («полгаковь»), чотири порохівниці з двома ладунками з порохом…”
«В польському описі нападу загону покозачених українських повстанців Добромиля у 1650-1651 рр. на укріплений шляхетський маєток Фредрів у с. Ляцькому (нині с. Солоноватка) подається досить докладний перелік козацького озброєння, в тому числі й вогнепальної зброї: «Приєднали з сіл багатьох підданих і вдерлися до села воєнним способом на зразок збунтованих козаків, деякі піші, інші верхом, озброєні гарматами і рушницями, довгими і короткими, сірчаним порохом і кулями, косами, сокирами, залізними піками, прапорами, бубнами та іншим».
Хоч і не зовсім точний в окремих деталях, але блискучий образ козацького “огнистого війська” в ілюстрації Владислава Єрка до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба” (видавництво “Абабагаламага)
Дослідник вважає невипадковим згадування про «довгу і коротку» вогнепальну зброю ледь не в кожного козака.
«Вважаємо, що згадані «короткі» рушниці козацьких повстанців 1650– 1651 рр. – це цівкозарядні гвинтівки, тобто рушниці з гвинтовими нарізами у каналі стволу, які давали можливість підвищити дальність польоту кулі та влучність (точність) пострілу. Гвинтівки, які в Західній Європі називались штуцерами, заряджалися способом забивання кулі, обгорнутої в просалений жиром пластир (пиж, клаптик тканини) з дула через увесь ствол.
Цей процес заряджання кулею тривав 1-2 хвилини, тобто повільніше, аніж у гладкоствольної рушниці (мушкета) і тому саме короткий ствол дозволяв облегшити забивання кулі, тобто скоротити час на заряджання гвинтівки. При стрільбі куля, завдяки щільно припасованому пластирю, спрямовувалася по нарізах і починала робити гвинтоподібні оберти. Таке обертання кулі навколо своєї осі продовжувалося і в процесі польоту кулі, завдяки чому забезпечувалась стійкість кулі на траєкторії польоту.
Таким чином штуцер (гвинтівка) забезпечував більшу точність і дальність стрільби, але коштував набагато дорожче за гладкоствольного мушкета. Окрім того, скорострільність штуцера не перевищувала одного пострілу за хвилину.»
У запорозькому війську гвинтівки набули поширення вже в першій половині XVII cт. Наприклад, розкопками І. К. Свєшнікова на місті Берестецької битви (1651 р.) був встановлений той факт, що значна частина знайдених там козацьких мушкетів має нарізні стволи.
«Треба зазначити, що запорозька тактика завжди вимагала від козацької піхоти не тільки щільного, а й влучного вогню, бо в ситуації прийняття бою за умов чисельної переваги ворога, що було звичним і характерним явищем для запорозького війська, тактична задача швидкої прицільної стрільби по окремим цілям була для запорожців єдино правильною та ефективною.
Дану принципову різницю між західноєвропейською та запорозькою тактиками дії піхоти в бою яскраво демонструє свідчення польських послів елекційного сейму у Варшаві, у 1648 році, коли вони відверто визнавали: «Сто наших німців як стрілять, одного вб’ють. Коли козаків сто стрілить, не хибно п’ятдесятьох поцілять. Вогнистий це люд, не дамо їм ради». Забезпеченню виконання саме цієї бойової тактичної задачі швидкої прицільної стрільби по окремим цілям й слугували довгоствольні козацькі рушниці та короткоствольні нарізні гвинтівки.
Використання запорозьким козаком обох своїх рушниць полягало в їх комбінуванні в динамічних умовах бою, коли для швидкої і щільної («густої») стрільби, залповим вогнем чи вроздріб, використовувалась гладкоствольна рушниця з довгим стволом (до 140 см), а для влучної чи, навіть, снайперської стрільби (по ворожих старшинах, наприклад) з великої відстані – нарізний штуцер-гвинтівка з коротшим стволом (до 90 см), коли важила не швидкість стрільби і, відповідно, швидкість заряджання рушниці кулею, а саме влучність пострілу…»
Козацьке військо в графіці Сергія Якутовича. Ілюстрація до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Облога Дубно
«…Наприклад, молдавський літописець Мирон Костін (XVII ст.) свідчить: «Найманці (угорці та серби) не вистоять проти козацького вогню, як і валаські піхотинці»; «Його (валаського господаря Матея) найманці не могли б довго витримувати козацький вогонь».
«Козаки ж, побачивши це, виставили на тім місці для оборони більшу частину свого війська і боронилися безперервно густою стріляниною», – свідчить Анонім – невідомий учасник польського карального війська на приборкання козацького повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла.
В польовому щоденнику Шимона Окольського, що був військовим капеланом в каральному війську польного гетьмана Миколая Потоцького, в записі під 16 грудня 1637 року, в описі битви поляків з козаками Павла Бута (Павлюка) під с. Кумейками теж дуже чітко засвідчується вміння запорожців боронитися з табору швидкою і щільною («густою») стрільбою: «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись з табором, вийшла звідти цілою. Про що свідчать реєстри на надгробках»; «Дісталося там і самому й. м. п. гетьману польному, під котрим постріляно двох коней та піхви шаблі»; «Досвідчені воїни визнавали, що ніколи так довго не перебували в такому вогні й не бачили на полі бою стільки вбитих».
Про типи зброї, призначені для влучної стрільби, свідчать і розкопки на полі битви при Берестечку. Деякі збережені люфи карабінів та бандолетів містять мушки для точного прицілювання.
Торкаючись майстерності козаків як стрільців, венеціанський посол до Б. Хмельницького Альберто Віміна записав (1650 р.), що бачив на власні очі, як козаки “гасять кулею свічку; відсікаючи нагар так, що можна подума ти, наче зроблено щипцями».
Ми вже не раз писали про унікальні знахідки з поля битви при Берестечка, зокрема, зброю. Детальніше про Берестецькі знахідки пише І.К. Свєшніков:
«Найраннішим серед цих знахідок є мушкет з ґнотовим замком, від якого збереглась лише полиця перед запальним отвором у бічній стінці дула.
Мушкет був гладкодульним, калібром 16 мм, без мушки і прицілу. До ранніх типів належить також мушкет з колісцевим замком, гладким дулом калібром 11 мм, суцільним семигранним прикладом. На стволі — приціл і мушка, у губах курка затиснутий шматочок піриту. Коліщатко замка можна унерухомити запобіжником, уміщеним на планці замка.
Німецька аркебуза з коліщаним замком 1640 р.
На зворотному боці ложа — довга прямокутна дротяна скоба, так званий погон, що служив для просування через нього ременю, коли мушкет носили на спині. Дуло позначено латинськими літерами “Г. Т. М.” Описаний екземпляр за типом близький до італійської рушниці, але, мабуть, виготовлений у Польщі.
До групи мушкетів можна віднести ще 8 дул без замків і дерев’яних частин. Один з них з латунною мушкою (приціл не зберігся), оздоблений латунними перстнями і позначений інкрустованим латунню клеймом майстерень Троїце-Сергіївської лаври.
Аркебузи репрезентовані дев’ятьма екземплярами зі збереженими дерев’яними частинами та трьома дулами. їх дула, завдовжки від 0,9 до 1,15 м, мають у восьми рушниць гладкі канали калібром від 12 до 20 мм, приціли і мушки.
Серед берестецьких знахідок – ударно-кремінний замок, декорований різьбленням по металу
Одна аркебуза з нарізним дулом має калібр 10 мм. Замки різного типу — один нідерландського, два іспанського, чотири московського, один скандинавсько-московського із зовнішніми простими пружинами. До задньої частини двох курків прикріплені шкіряні петлі для легшого зведення курка. Дерев’яні частини чотирьох із цих рушниць прикрашені різьбленим рослинним і геометричним орнаментом. Такі багато орнаментовані екземпляри слід віднести до мисливської зброї, що за своїми якостями не поступалися звичайним військовим рушницям.
Карабін із замком московського типу [насправді – балтійського] з гладким каналом дула, завдовжки 61 см і калібром 12 мм, зберігся без дерев’яних частин. Інше дуло карабіна має довжину 82 см і калібр гладкого каналу12 мм.
Кінець дула грушеподібно потовщений, а дуло орнаментовано інкрустованими латунними перснями. Ці ознаки вказують на роботу майстерень Московської зброєвої палати.
Пищаль нарізна з ударнокремневим замком. Москва, Збройна палата, 1654 р. Замок – Андрон Дементьєв, ложа – Ларіон Дементьєв. Музеї Московського Кремля
Бандолет з козацької переправи під Берестечком повністю зберігся. Він має гладке дуло, завдовжки 61 см і калібром 10 мм, приціл і мушку, замок нідерландського типу з внутрішньою пружиною, приклад зі щокою та коробочкою на кремені у верхній грані прикладу. Курок і планка замка прикрашені гравійованим рослинним орнаментом.
У XVII ст. бандолети були на озброєнні в основному легкої польської кінноти.
Серед знахідок з-під Берестечка є лише одне дуло пістолета без замка і дерев’яних частин. Дуло завдовжки 36,5 см і калібром 12 мм, не мав ні прицілу, ні мушки.
Цей єдиний екземпляр є, мабуть, доказом того, що пістолет у середині XVII ст. не був ще поширеною зброєю серед козаків. Про те, що окремі козаки користувались пісто летом, свідчить кілька дерев’яних шомполів і шкіряних ольстрів — кобур або чохлів на пістолети, що прикріплялися до передньої частини сідла. У ХVIІ ст. у козацькому війську, зокрема у кінноті, пістолет належав до поширених видів зброї.»
О. Сокирко підкреслює особливе значення вогнепальної зброї у розвитку козацької піхоти.
«Свої особливості в озброєнні мала й козацька піхота. На відміну від кінноти, де головну роль відігравала легка вогнепальна зброя, тут ставка робилася на потужність і велику вбивчу силу. За повідомленнями писемних джерел, у війську Хмельницького використовувалися мушкети, піщалі й гаківниці.
Мушкет, завдяки своєму довгому стволу і великому калібру (18-20 мм), був грізною й потужною зброєю. Випущена з нього куля влучала в ціль на відстані 250-300 метрів.
Згідно з матеріалами археологічних досліджень, козаки застосовували поширені на той час в Європі мушкети полегшеного типу з ударно-кремінними замкам, котрі не вимагали опертя на спеціальну підставку (форкету), однак їхня вага лишалася значною – до 7 кг. Зазвичай із мушкетів стріляли великими свинцевими кулями, іноді – з металевим осердям.
Під час інтенсивних боїв або облог, коли запаси боєзарядів швидко витрачалися, мушкети заладовували дробом, цвяхами й шматками заліза.
Ці заряди мали великий радіус розльоту й заподіювали, особливо з близької відстані, страшні рани й каліцтва. Вогневий бій з їх використанням був дуже ефективним проти навальних атак польської й татарської кінноти.
Серед козацької вогнепальної зброї згадується і східна. Зокрема, у заповіті (тестаменті) типового рядового реєстровця початку XVII ст. чигиринського мешканця Тишка Волевача, серед розлогого переліку рухомого та нерухомого майна є і «6 янчарок під сріблом та 15 простих рушниць…»
Турецька зброя в зібранні музею Топкапи (Стамбул, Туреччина)
Про високу насиченість реєстрового козацького війська вогнепальною зброєю свідчить і такий факт. 1649 р. під час укладання Зборівського реєстру Богдан Хмельницький повернув на свою користь ту особливість організації війська Речі Посполитої, що кожен вояк мав при собі двох-трьох слуг. Гетьман розпорядився мати при реєстровому війську джур та обозну прислугу, а кожному козакові «одного хлопа з самопалом і колясу (одновісний віз) з одним конем, а при ній другого хлопа з самопалом».
Таким чином, кожен реєстровець був, по суті, у середньовічному розумінні командиром власного «копія», невеликого загону озброєних людей.
5. ХОЛОДНА ЗБРОЯ РЕЄСТРОВОГО ТА «СВАВІЛЬНОГО» КОЗАЦТВА
Головною холодною зброєю козацтва була шабля. Дослідник військової історії І.С. Стороженко висловив думку, що серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а була невід’ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та лицарства. Її називали «шаблею–сестрицею», «ненькою–рідненькою». Богдан Хмельницький в одному з листів пише: ««Маю шаблю в руці…козацька ще не вмерла мати».
На думку Дениса Тоїчкіна “…Козаки серед перших у Речі Посполитій прийняли шаблю як масову, «станову» клинкову зброю, чимало посприявши її майбутній популярності.
Відтак шаблі, що у військовому побуті Речі Посполитої спершу вважалася «плебейською» зброєю, досить швидко вдалося витіснити меч, ставши його правонаступницею й здобувши найвищий статус шляхетної «рафінованої» зброї професійного воїна та видатного символу рицарської звитяги Нового часу.
Остаточне утвердження шаблі й палаша цілком закономірно припало на часи поступового занепаду рицарства у XVI cт. та часткового пристосування рицарської мілітарної технології до економічних, технологічних, нарешті військово-тактичних викликів доби професійних армій та вогнепальної зброї. Врешті шабля перетворилась на репрезентативну й бойову зброю…”
Меч Петра Конашевича-Сагайдачного. Західна Європа (Італія). Клинок від XVI ст., оправа XVI ст.
Місце зберігання – Зброярня Королівського замку у Вавелі (Państwowe Zbiory Sztuki na Wawelu). Краків, Польща.
Про факт королівського дарунку меча свідчить латинський напис скорописом на зовнішньому боці клинка:
VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum
«ВЛАДИСЛАВ + Конашевичу Кошовому під Хотином проти Османів».
Звісно ж, козацька старшина, гетмани та полковники, користуваися найдорожчими видами холодної січної зброї, оздобної та прикрашеної. Холодна зброя несла ще й місію ререзентативну, виступала в якості дипломатичного подарунку, нагороди або навіть виступала як свого роду матеріальний меседж, певна викарбувана в криці ідея. Такий характер мають рідкісний меч Петра Сагайдачного, шабля (палаш) Богдана Хмельницького тощо.
Руків’я шаблі-карабелі, яку пов’язують із Богданом Хмельницьким. На клинку польською ім’я та прізвище гетьмана
Неодноразово шаблі є цінними дарами під час перемовин козацької верхівки з созниками або й противниками у час миру. Московські шпигуни доносили до царя Олексія Михайловича: «Хмельницкий с товарищами та сином був у хана на обіді, і ударован зостал от него панциром черкеским з месюркою и карвашами, з сайдаком модним, з луком, стрелами и шаблею под позолотою черкескими-ж…»
Денис Тоїчкін далі підкреслює:
«Протягом усього періоду раннього нового часу холодна зброя в Україні була ознакою шляхетського стану та високого соціального й політичного статусу. За допомогою написів на зброї підкреслювали власну політичну легітимність, закарбовували звершення та принижували супротивників. Зброя складала частину бойового та урочистого костюму, була символом родинної й особистої гідності, маркером високого матеріального статку, нарешті предметом розкошів та надзвичайно вигідною грошовою інвестицією.»
Як представники військово-служилого стану, козаки, у першу чергу реєстрові, були озброєні статусною холодною зброєю. Олексій Сокирко підкреслює: «Основну холодну зброю козаків становили шаблі поширеного на той час угорсько-польського типу, а також «ординки». Визначальною їх рисою були довгі (до 90 см), плавно вигнуті клинки, як правило, з відкритими руків’ями»
Козацькі шаблі, знайдені на полі битви при Берестечку 1651 р.
Доповнює інформацію про шаблі козацького війська відомий зброєзнавець, кандидат історичних наук Денис Тоїчкін:
«У XVI–XVІІI ст. шаблі, що побутували на українських землях, за морфологією не відрізнялись від поширених у Речі Посполитій та сусідніх країнах. Можна говорити лише про кількісну перевагу певних типів, серед яких, передусім, турецькі різновиди – карабелі.
Популярними були також ординки, смички (чечуги), шаблі орла, польсько-угорські та угорські типи, меншою мірою шамшири. Загальною характеристикою усіх цих різновидів є гарда відкритого типу (у вигляді хрестовини з перехрестям).»…
Часто сперечаються, навіть науковці: чи була ця холодна зброя українською, чисто козацькою? Денис Тоїчкін намагається розгорнуто відповісти на це питання.
«Чи можна вважати шаблю „українською”, виходячи з територіальної локалізації майстерень, що забезпечували повний цикл її виготовлення?
Стосовно цього ми частково поділяємо думку польських дослідників. На погляд відомого зброєзнавця В. Квасьневича національною слід уважати не тільки зброю, повністю виготовлену на території держави, а й змонтовану з довізних частин, стилістично й декоративно оформлену відповідно до національного смаку.
Ми йдемо далі й називатимемо „українськими” усі шаблі, змонтовані в осередках виробництва холодної зброї в межах території сучасної України: адже якість монтажу й художній рівень оформлення робіт місцевих майстрів у будь-якому разі об’єктивно відображають рівень розвитку техніки й культури ремісничого виробництва, незалежно від особистих уподобань замовників…».
Типи шабель: шабля угорсько-польська, тип І; 2 – шабля угорсько-польська тип II; 3 – шабля угорсько-польська,
тип II з напівзакритим ефесом; 4 – шабля угорсько-польська, тип III; 5 – ефес угорсько-польської шаблі, тип ІІ з напівзакритим ефесом
Згідно із дослідженнями зброєзнавців, найрозповсюдженішими типами козацької холодної зброї були:
1.Польско-угорский тип ІІ за В. Квасьневичем, поширений на початку і в середині XVII cт., з масивним руків’ям. Верхів’я мигдалеподібне, відігнуте вниз, ефес відкритий або напівзакритий, довга пряма хрестовина. Клинок важкий, плаский, з незначною кривиною. Для цього типу шабель типовими є вкрите шкірою масивне руків’я, щільно обмотане дротом, та верхів’я особливої мигдалеподібної форми, трохи нахилене донизу. Іншою ознакою, що виділяла цей тип серед інших, була характерна форма гарди – хрестовини та перехрестя. Шипи зазвичай довгі, у верхній частині іноді майже досягали верхів’я. Розвиток цього типу шабель привів до модифікації гарди. У результаті виникла хрестовина, один кільйон якої заломлений догори під прямим кутом. У пізнішому варіанті дугоподібний кінець кільйона не доходить до верхів’я, утворюючи напівзакритий L-подібний ефес, що призвело до появи окремого типу шабель.
2. Польсько-угорський тип IV XVII-XVIII ст., «шабля орла», популярна переважно серед старшини, з верхів’ям ґарди у вигляді реалістично виконаної голови орла. На думку Дениса Тоїчкіна, подібні екземпляри шабель можна виділити в окремий від польсько-угорських тип, оскільки єдиною типоутворюючою ознакою тут виступає форма верхів’я.
3. Карабеля, XVII-XVIII cт., з конічним руків’ям, сплющеним витягнутим верхів’ям, з’єднаним ланцюжком з кільйоном, гарда з короткими кільйонами. Карабеляхарактеризується ефесом відкритого типу з верхів’ям у вигляді стилізованої голови орла чи іншого хижого птаха. Шаблі цього типу з’явилися в Туреччині в першій половині XVI ст. Згодом таку зброю почали виготовляти ремісники Речі Посполитої. Існували карабелі бойові й парадні. Із XVII ст. цей тип шаблі перетворився на парадну, багато прикрашену зброю. Одна з шабель, яку приписують Богдану Хмельницькому, що зберігається у Переяслав-Хмельницькиому державному історичному музеї є саме версією карабелі. Поява «шаблі Богдана Хмельницького» пов’язана з діяльністю знаного збирача козацьких старожитностей В.В. Тарновського.
4. Смичок («чечуга», «ормянка») XVII ст. Для смичка (чечуги)характерні клинок з невеликою кривизною й вузьким довгим вістрям та ефес відкритого типу з наперсткоподібним верхів’ям, скісно нахиленим відносно руків’я. Конструктивні особливості смичка зумовлені в першу чергу бажанням підвищити ефективність колючого удару шаблі. Походження назви пов’язують з різновидом риби з роду осетрових, що водилася у Дніпрі і зовні форма шаблі, мовляв, була подібна до тої ікроносної риби. Походження чечуга не зовсім ясне.
Його пов’язують і з кримськими татарами, і з киргизами, і з народами Північного Кавказу. Згідно досліднику В. С. Курмановському, на користь північнокавказького походження чечуги говорить певна схожість останньої з шаблями, виявленими в північнокавказьких курганах, – обтягування руків’я шкірою, а піхов шкірою і берестою, пласкі завершення навершя руків’я і наконечників піхов, наявність з боку обуха довгастих щитків на обіймицях піхов. Яким би там не було походження чечуги, у другій половині XVII – першій половині XVIII ст., такі шаблі отримують певну популярність і поширення на території Речі Посполитої. Виготовлялися такі шаблі переважно вірменськими майстрами, проживали у Львові. З цієї причини вони відомі в Польщі під узагальненою назвою «вірменських шабель» (пол. szabla ormiańska), «львівських шабель» (пол. szabla lwówska) або «ормянок» (пол. ormianka).
При цьому дослідник польських шабель Влодзімеж Квасьневич виділяє ще два різновиди вірменських шабель, які отримали, правда, менше поширення ніж чечуга: ординки та «вірменські карабелі». Останні дещо відмінні від класичних карабель.
За старих часів у польських зброєзнавчих дослідженнях терміни чечуга, ординка, а також смичок використовувалися як синоніми. Сучасні дослідники, як правило, проводять між ними певні відмінності. Наприклад, так званий «смичок» (пол. smyczek), згідно з дослідженнями Здіслава Жиґульского, був у всьому подібний до чечуги, але відрізнявся від неї наявністю довгого і тонкого вістря, т. н. «багнетного вістря», призначеного для проколювання кольчуг противника. Таке вістря надавало шаблі характерний зовнішній вигляд, і зумовио її назву.
Що стосується вірменських шабель, і в першу чергу чечуги, то вони виготовлялися і в бойовому, і в парадному варіантах, однак, згідно з В. Квасьневичем, парадне використання переважало. На користь цього положення, В. Квасьневич вказує, що гарда чечуга була занадто короткою для надійного захисту руки, а конструкція навершя не дозволяла досить щільно охопити зброю, що в сукупності суперечило європейського стилю фехтування. Вл. Лозинський вважав, що «вірмени Львова в основному на зброї та конях «робили фортуну».
Так, львівський вірменин Кшиштоф Ян Бернатович продав підканцлерові Великого Князівства Литовського Богуславові Служці коней, спорядження та зброї на 32000 злотих. Окремі розвідки свідчать про існування вірменських зброярень у Львові вже у XV cт. А в XVІ–XVІІ ст. Львів очевидно стає найзначнішим осередком вірменських виробників зброї Західної України. Д. Тоічкін, дослідивши 54 шаблі XVII-XVIII ст., що знаходяться в музеях України і щодо яких документально підтверджено походження з козацьких родин, а також знайдені, збережені та описані І. К. Свєшніковим 10 шабель з поля битви під Берестечком, виявив серед них три шаблі типу чечуга. Тобто, про надмірну популярність такого зразка не йдеться, він у явній меншості.
5. Гусарська або “чорна шабля”. Польський дослідник А. Надольський виділяє окремо так званий польський тип шаблі, який також ще називають гусарським, або «чорною шаблею». Виникнення цієї назви пов’язане з існуванням в Речі Посполитій гусарії, різновиду важкої кавалерії, славетних «крилатих гусарів», на озброєнні яких від середини XVII ст. був саме цей вид шаблі. Найбільш визначальною прикметою гусарської шаблі був ефес закритого типу. Гарда складалася з довгої хрестовини, яка переходила в передню дужку, що захищала кисть. До хрестовини іноді кріпився перстень. Морфологічні особливості клинка успадковали елементи турецьких та угорських зразків: різної кривизни, з одним, двома чи кількома долами, з потовщенням «єлманню» або без. Оправа ефеса та металеві обіймиці піхов таких шабель вкривалися чорним воронуванням, звідки пішла назва цього різновиду шаблі – «чорна»’.
6. Шабля «ординка». Її назву фахівці пов’язують із запозиченням зброї цього типу зі Сходу, зокрема від татар (ординка – орда). Вважають також, що зброю цього типу виробляли львівські вірменські ремісники. Для ординки типовими є: масивна гарда відкритого типу; верхів’я у вигляді ковпачка, розгорнутого догори під тупим кутом; довгі, розширені на кінцях кільйони; масивний широкий клинок значної кривизни.
О. Сокирко твердить: «Слід відзначити, що протягом періоду існування козацтва оригінального «українського» морфологічного типу шаблі так і не було створено. Втім це аж ніяк не применшує вітчизняної зброярської традиції.
Малюнки шабель з книги Войцеха Заблоцького.
1). Угорсько-польська шабля тип ІІ, середина XVII ст.; 2). Карабеля, середина XVII ст.; 3). Чечуга, середина XVII ст.; 4). Гусарська карабеля, друга половина XVII ст.; 5). Угорсько-польська шабля тип ІІ, початок XVII ст.; 6). Угорсько-польська шабля тип ІІІ, початок XVII ст.
В Україні шабля була не менш почесним й популярним видом зброї, ніж в інших частинах Речі Посполитої. Існувала значна кількість місцевих ремісничих осередків – від окремих майстрів-шабельників до міських зброярських цехів, де виготовляли, монтували та оздоблювали шаблі. Хоча до цього часу не вдалося ідентифікувати клейма українських шабельників, національна стилістика безпомильно вгадується у чималій кількості зразків.»
“…головними ознаками національної приналежності залишаються саме декор та відповідним чином стилістично переосмислені конструктивні елементи ефесу (гарда, верхів’я). Все це дає … підстави цілком обґрунтовано вирізняти у колекційних зібраннях холодної зброї XVI–XVIII ст. саме українські козацькі зразки.
До кінця XVІІ ст. холодна зброя мала довільну форму, оскільки її виготовляли відносно невеликими партіями у ремісничих майстернях…»
Шабля “баторувка” з Музею Війська Польського
Конструкція обіймиць до піхов шаблі угорсько-польського типу
Дослідженнями І.К.Свєшнікова доведено, що козаки користувалися в більшості випадків саме шаблями угорського-польського типу. Цей тип «чорної» бойової шаблі з другої половини ХVІ ст. набув поширення на теренах Речі Посполитої ще за часів польського короля трансільванського походження Стефана Баторія. Звідси назва таких шабель «баторувка» (пол.Batorówka) Характерними особливостями цих шабель є наявність у нижній частині клинка чіткого молотка та розширеного і гострого з обох боків леза, так званого пера. Голівка руків’я шаблі рівно відігнута вперед та прикрита наперстком (металевим ковпачком мигдалевидної форми).
До перехрестя (гарди) зазвичай кріпився палюх (металевий перстень для великого пальця руки). Це значно утруднювало ворогові можливість вибити холодну зброю з руки та надавало додаткового захисту великому пальцю.
Польський дослідник В. Кваснєвіч виділяє 4 підтипи цієї шаблі: 1 – з відкритим ефесом та довгими кільйонами (баторівка, “batorowkа”); 2 – з відкритим ефесом (два варіанти: з повністю відкритим ефесом та напівзакритим); 3 – з ланцюжком між кільйоном та ковпачком.
До 4 підтипу В. Кваснєвіч відносить “шаблю орла” та гусарську карабелю.
Змальовуючи один з відомих типів шабель, а саме шаблю з L- подібною гардою, Д. Тоїчкін підкреслює «…У XVI ст. еволюція шабельної гарди проходила в спільному для країн Центрально-Східної Європи напрямі: до османської шаблі було успішно припасовано ефес з надзвичайно довгими кільйонами та перехрестям.
Такі зміни, що фактично наслідували давні форми гард європейських мечів, стали відправною точкою еволюції шабельної гарди, що із запізненням у століття повторила шлях європейської зброї з довгим прямим клинком. L-подібна форма гарди стала тим самим етапом у розвитку шаблі XVІI ст., що і свого часу для меча, вирішивши проблему вкорочення кільйонів з розширенням їх захисних функцій. У цій конструкції передній кільйон загинається догори, поліпшуючи захист кисті, задній скорочується і, зазвичай, загинається донизу.
Шабля із напівзакритим L-подібним ефесом. Польща, друга половина XVII ст.
Висока популярність шабель з L-подібною гардою на всій території Речі Посполитої, зокрема і в Україні, підтверджується не тільки речовими доказами, але й низкою іконографічних джерел. Так, на гравюрі видатного київського майстра Іллі «Ісус Навін вішає переможених царів» (1640-і рр.) зображено саме таку шаблю з напівзакритим ефесом.
Шаблі з L-подібним ефесом з поля битви при Берестечку
В Національному історико-меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви» зберігається декілька шабель з L-подібною гардою. Артефакти, знайдені на місці битви під Берестечком свідчать про визначне місце цього типу холодної зброї у козацькій військовій традиції. Щодо розрізнення саме «козацьких» шабель від «польських», у загальному масиві знахідок то, на нашу думку, слід визнати умовність такого поділу, про що говорив ще видатний археолог і дослідник історії козацького війська І. К. Свєшніков…»
У роботі І. К. Свєшнікова «Битва при Берестечку», що є результатом багаторічних розкопок під керівництвом видатного вченого на полі битви 1651 р., є ретельний опис знайденої холодної зброї:
«Більшість знайдених шабель належить до так званого угорсько-польського типу, до якого можна зарахувати одну фрагментовану і вісім цілих шабель. До їх особливостей належить наявність на перехресті металевого персня для великого пальця правої руки, що утруднювало ворогові можливість вибити шаблю з руки противника.
З дев’яти знайдених на переправі шабель цього типу лише два екземпляри не мають на перехресті персня [«палюха»].
Шаблі, сокира та келеп – знахідки на полі битви при Берестечку
Одна із шабель з переправи має клинок довжиною 79 см з трьома рівчаками вздовж леза, молоток і перо у нижній частині клинка, просте перехрестя з кільцем для пальця та закінчене коротким горизонтальним виступом просте, легко похилене вперед руків’я
Вона знайдена у дерев’яних обшитих чорною шкірою піхвах з залізним окуттям. Інша шабля з клинком довжиною 84,5 см і шириною 3.5 см має чотири повздовжні рівці, чіткий молоток і загострене з обох боків перо, пошкоджене просте перехрестя з кільцем, просте руків’я, закінчене довгим горизонтальним виступом (рис. 23,5). На дерев’яних, обшитих шкірою піхвах цієї шаблі — залізні окуття, а нижній кінець охоплений довгою обоймою. Два інші екземпляри з не збереженими дерев’яними частинами руків’я відрізняються від описаного відсутністю чітких молотків над пером та розширеними кінцями перехрестя.
Шаблі з поля битви при Берестечку
Одна з цих шабель у верхній частині правого боку клинка позначена інкрустованим латунню клеймом у вигляді дев’яти скісних хрестиків між двома «серпиками».
Подібні клейма, на думку дослідників, є зміненим наслідуванням клейм майстерень Генуї. Ними позначались вироби нижньо-австрійських і штирійських майстерень.
Окремо слід зупинитися на характеристиці шаблі, що за типом простого, легко похиленого вперед руків’я з кільцем для пальця і пошкодженим верхнім кінцем руків’я належить також до угорсько-польського типу, але відрізняється від описаних вище екземплярів порівняно коротким (довжиною 70 см) і широким (4 см завширшки), доволі сильно вигнутим (на 9,5 см) клинком з одним широким повздовжнім заглибленням вздовж задньої частини клинка і латунним клеймом у вигляді трьох хрестиків. Піхви цієї шаблі оковані лише двома простими залізними пластинами з кільцями для підвішування. Вони не мають верхнього і нижнього окуття і були обламані на кінці в давнину. Пошкоджений кінець піхов прикритий шкіряним закінченням, пришитим до збереженої частини їх шкіряного покриття.”
Найранніші види угорських шабель часів Стефана Баторія
Аналогій цій шаблі І.К. Свєшнікову знайти не вдалося. Він вказував, що такими ж широкими короткими кривими шаблями озброєні козаки на барельєфі саркофага Яна Казимира з паризької церкви Сен-Жермен де Пре; такі ж шаблі лежать під ногами полонених козаків на гравюрі Віллема Гондіуса до праці Йоахіма Пасторія «Війна проти козаків і скіфів» 1652 р.
Титульний аркуш до “Війни проти козаків і скіфів» 1652 р. із зображенням полонених під Берестечком козаків-реєстровців (ліворуч) та повсталих селян (праворуч)
Відомо, що ще у XVI ст. король Стефан Баторій дав привілей краківським мечникам на виготовлення “козацьких” щабель. Історик висунув припущення, що у середньовічній Польщі якийсь, досі не ідентифікований, тип шабель називався козацьким…»
Світлина з розкопок експедиції на чолі з І. К. Свєшніковим. Знахідка козацької шаблі
Далі в І. К. Свєшнікова зазначено:
«…До іншого типу, званого у середньовічній Польщі ординкою, належать три шаблі з переправи. Їх довгі (до 83 см завдовжки) клинки, шириною 3-4 см взагалі не мають рівчаків, або один-два повздовжні рівці. Перехрестя цих шабель розширені на кінцях, інколи оздоблені поперечними нарізами або кільцевими потовщеннями з кульочками на кінцях. Найбільш характерним для цього типу є легко вигнуте (рідше просте) відкрите руків’я без персня для пальця з похиленим скісно вверх кінцем, прикритим металевим циліндричним або мигдалевидним наперстком.
Угорсько-польські шаблі, тип ІІІ, початок XVII ст. з колекції Музею Війська Польського
Два екземпляри мають залізні перехрестя, наперстки та окуття піхов, третій, з чітко формованим молотком і пером — латунні перехрестя, наперсток та окуття піхов.
Клинок однієї шаблі позначений клеймом у вигляді двох «серпиків», що вказує на його походження з генуезьких майстерень. Аналогії цим екземплярам можна знайти серед перських шабель та у великій кількості серед польських ординок.
Чотири шаблі з переправи належать до другого типу угорсько-польської шаблі з напівзакритим ефесом (за В. Кваснєвичем). Вони мають прості, майже не вигнуті, клинки, довжиною від 70 до 94 см і шириною до 4 см без молотків, але з перами на кінцях. Два клинки трикутні в розрізі без рівнів, один з широким повздовжнім заглибленням вздовж задньої частини клинка, четвертий з двома повздовжніми різцями. Кінці клинків загострені.
Руків’я напіввідкрите, заслонене вертикальною металевою пластиною, що під прямим кутом відходить з простого перехрестя з двома трикутними вусами. Два екземпляри мають трикутно-видовжені вуса і кільця для пальців в середній частині перехрестя.
У трьох шабель просте руків’я з дерев’яними обшитими шкірою накладками закінчене потовщеною горизонтально відігнутою голівкою; у четвертої дерев’яна частина руків’я не збереглась. Клинок одного екземпляра на зовнішньому боці позначений інкрустованим латунню клеймом – хрестик і літера «М».
Близькі аналогії описаному типу знайдено у збірках польських музеїв. Знайдені екземпляри відрізняються від цих аналогій майже простим клинком, що наближає їх до палашів. Останні, однак, мають закрите руків’я і горизонтальну плитку для захисту руки на перехресті.
Гусарські шаблі та карабелі у польських збірках зброї
Ці шаблі за своїм типом зближені також до гусарської шаблі, що, однак, має звичайно закрите руків’я. Окремі дослідники аналогічні знайденим шаблям з напіввідкритим руків’ям зараховують до групи гусарських, інші — до угорсько-польських шабель.
Дві знайдені на переправі шаблі І. К. Свєшніков зарахував до типу західноєвропейських палашів. Вони мають довгі (довжиною 88 і 88,5 см) прості трикутні в перерізі загострені на кінці клинки, перехрестя з S-подібно вигнутими вниз і вверх кінцями, видовжено-трикутні вуса та персні для пальців на перехрестях.
Задній кінець перехрестя опущений вниз, закінчений у одному екземплярі копитоподібним потовщенням, у другому — півкулястою голівкою.
Передній кінець, S-подібно вигинаючись, утворює високу округлу в перетині гарду і надає руків’ю напіввідкритого типу. Дерев’яні накладки на залізну основу руків’я не збереглись. Верхня частина гарди у одному екземплярі обламана. Гарда у другому в половині довжини прикрашена овальним потовщенням зі скісними нарізами, закінчена кулястою голівкою, а на зовнішньому боці верхньої частини клинка — інкрустоване латунню клеймо у вигляді восьмикутної зірки з вписаним в неї подвійним хрестом.
Деякі палаші польських гусарів мали саме таке напіввідкрите руків’я з S-подібно вигнутим перехрестям, один кінець якого утворює перед передньою частиною руків’я гарду.
Окремо слід згадати одну шаблю з переправи, що мас довгий (довжиною 81 см), порівняно вузький (3,2 см завширшки), трикутний у розрізи загострений знизу клинок без молотка з пошкодженим пером, просте напіввідкрите руків’я, перехрестя з загнутим вниз заднім кінцем.
Передній кінець перехрестя утворює прямокутну в розрізі високу гарду з розширенням на кінці. У середній частині перехрестя вертикально розташований овальний дротяний перстень, що переходить у другу легко дугасто вигнуту гарду з відігнутим назовні кінцем.
Описана шабля за характерними ознаками руків’я з двома гардами і вертикальним перснем найбільш зближена до типу швейцарських шабель середини XVII ст.
Швейцарська шабля
Залишки піхов від шабель із обкладками з поля битви при Берестечку
6. НОЖІ В КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ
Окрім шабель як головної холодної зброї козаків, часто згадуються різноманітні види ножів: «ножі паристие», «ножі простие». Неодмінною складовою козацького арсеналу були також списи, сулиці й їхні саморобні різновиди.
Зі спостережень, зроблених І.К. Свєшніковим під підставі розкопок поля Берестецької битви, виникає, що кожний козак мав по два — чотири ножі, з яких один або два носив на поясі у шкіряному футлярі, інші — у сумках, підвішених до пояса.
Ножі, знайдені на полі битви при Берестечку
В одному випадку стверджено, що інколи козак носив нож і за халявою чобота — всередині одного з виявлених у 1974 р. чобіт опинилися два ножі. Ножі різні за розмірами та типом руків’я І, мабуть, вживались для різних потреб, включаючи навіть гоління бороди чи голови. Власне, звідси й поняття «захалявний ножик».
Всього за роки розкопок на переправі знайдено 176 цілих і фрагментованих ножів. Багато з них знаходилось у шкіряних футлярах. Ножі різні за розмірами; вони здебільшого мають рівні спинки та леза і лише один із знайдених екземплярів відрізнясться від інших дугастою спинкою.
За типами руків’я вони діляться на дві групи: ножі з загостреним знизу чотирикутним в перерізі черенком, що вбивався у дерев’яне руків’я та екземпляри з дерев’яними або кістяними накладками на плоску металеву основу руків’я.
Один великий ніж мас суцільне рогове руків’я з поздовжнім каналом, через який проходить черенок, шо був закінчений якоюсь незбереженою сьогодні прикрасою.
Верхня частина руків’я звичайно прикрита свинцевим ковпачком, латунною пластинкою або латунним перстенем. Нижній кінець формований напівкругло, багатогранно, інколи має знизу трикутний виступ або черевичкоподібне закінчення.
Ніж, знайдений поруч із фрагменами козацької канцелярії на полі битви при Берестечку
Руків’я прикрашені очковим орнаментом або поперечними нарізами.
На лезах деяких екземплярів трапляються клейма майстрів у вигляді заглиблених, інколи інкрустованих латунню літер, цифр, зображень півмісяця або стилізованого хреста. Шкіряні футляри зшиті з одного подвійно складеного у трубочку шматка шкіри. Деякі з них оздоблені тисненим орнаментом у вигляді скісних, горизонтальних, вертикальних смужок та мотиву половинки сонячного диску. Більшість футлярів не орнаментована і має у верхній частині по два ромбовидні клапани, через які проволікався шнурок, що зав’язував ніж у піхвах. У верхній частині зворотного боку футлярів знаходяться шкіряні петельки для підвішування ножа до пояса. Край шкіри у місці її зашиття одного футляру зубчасто формований а вся його поверхня горизонтально обмотана смужками шкіри.
Втім, не всі ножі, власне, є зброєю.
Цільнометалевий ніж, який прийнято вважати метальним
У здобутій розкопками колекції І. К. Свєшніков вирізнив ножі бойові, робочі, столові, прості та коштовні з кістяними, інколи орнаментованими, накладками на руків’ї, з латунним окуттям основи руків’я або роговим руків’ям.
Археолог підкреслював, що деякі зі знайдених ножів можуть бути віднесені до метальної зброї: «До групи метальних ножів можна віднести екземпляри з суцільними залізними руків’ями і видовженими лезами. Два такі ножі знайдено на козацькій переправі під Берестечком. Один з них має чотиригранне руків’я, не виправдане для робочого знаряддя, зате зручне для кидання ножа в ціль.”
7. МЕТАЛЬНА ЗБРОЯ – ЛУКИ В КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ
Олексій Сокирко в своїх публікаціях зазначає: «Розвиток вогнепальної зброї поступово зменшував роль лука й стріл у бою, але не міг витіснити їх одразу. Принаймні до кінця XVII ст. документи згадують про наявність у козаків «сагайдахов», себто луків у налуччях і сагайдаків зі стрілами. Лук, як шляхетна, рицарська зброя фігурує і в озброєнні старшини.»
Лук відігравав неабияку роль у козацькій системі озброєнь, символіці та психології.
Недарма один з величніших козацьких гетьманів – Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний, отримав прізвисько Сагайдачний.
Петро Сас, аналізуючи портрет гетьмана з гравюри «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, звертає увагу на точність у зображенні Сагайдачного як воїна-лучника:
«До нашого часу дійшло тільки одне графічне зображення П.Сагайдачного, що має без сумнівну джерельну вартість. Йдеться про гравюру із книги К.Саковича „Вірші”, на якій представлено портрет гетьмана верхи на коні. Цінність даної гравюри зумовлена вже часом її створення.
Адже невідомий на ім’я художник, який вочевидь бачив П.Сагайдачного за життя, зобразив його вже 1622 р.
Козаки та старшина з луками на він’єтках до мап Ґійома Левассера де Боплана
Тобто немає сумніву, що він мав свіжу пам’ять про зовнішній вигляд свого героя. Особливе змістове навантаження на гравюрі має озброєння П.Сагайдачного. Зокрема, це шабля – символ козацької слави. Головну ж увагу художник приділив зображенню сагайдака, тобто озброєння та бойового обладунку воїна-лучника, що складалось із лука, який вкладали в налуч (спеціальний чохол), а також твердого або м’якого колчана для стріл (для захисту від вологи на нього натягували спеціальний чохол – тохтуй, що його знизу зав’язували шнурком).
Автор гравюри відтворив деякі навіть дрібні деталі зовнішнього вигляду сагайдака. Звідси напрошується висновок, що він добре знав цю зброю, а також спосіб її носіння. 3 гравюрного портрета П.Сагайдачного випливає, що гетьман озброєний луком турецького типу. Налуч та сагайдак зображено праворуч та ліворуч тулуба вершника – не так, як це носилося вершниками сходу, а навпаки. Дехто з дослідників вважав це свідченням, що Сагайдачний був шульгою.
Доктор історичних наук Петро Сас підкреслює, що «…про нього писали, що ще змалку “привчився натягати лук, зброї й коня з рук не випускати”.
Що ж це була за зброя, назва якої завдяки спостережливим і гострим на язик запорожцям так органічно вплелася в прізвище козацького гетьмана? Сагайдак являв собою бойове приладдя кінного воїна-лучника.
Озброєний ним вершник прикріплював з одного боку до пояса лук з налучником (чохлом), а з другого боку — колчан для стріл. За сирої погоди на колчан натягувався спеціальний чохол (тохтуй), який знизу зав’язувався шнурком. Добре натренований лучник за хвилину випускав від восьми до дванадцяти стріл. Про таку скорострільність не міг мріяти тогочасний воїн, озброєний рушницею, аркебузом, мушкетом або якою іншою вогнепальною зброєю. Середня дальність польоту стріли складала приблизно двісті-триста, іноді перевищувала півтисячі кроків. Коли стрільба відбувалася з коня, то політ стріли збільшувався майже вдвічі, дальність пострілу з аркебуза дорівнювала близько 250 метрам.
Гетьман Петро Сагайдачний з гравюри до “Віршів на жалісний погреб…” Касіяна Саковича 1622 р.
Лук не міг потрапити до кола основних лицарських символів козацтва з Західної Європи, де лицарство зневажливо ставилось до лука, як до нечесної, підлої зброї.
Лук у символічній якості почесної зброї став прямим запозиченням з Османської імперії. Щоправда, цьому сприяла давня традиційність лука як поширеного, мало не основного виду зброї, що існувала у Північному Причорномор’ї, зокрема в Криму, тим більше, що ця традиція охопила часово також період української колонізації, повстання козацтва та час розвитку його лицарських ідеалів. Проте, ця традиція не могла стати основним джерелом символізації лука в козаків, тому що своїм практичним значенням лук став поступатися для козаків вогнепальній зброї.»
Це протиріччя між практичним та символічним значенням лука, що було характерним і для османів, зайвий раз підтверджує припущення, що саме Османська імперія стала безпосереднім взірцем лицарських образів та символіки лука для українського козацтва.
Лук у гербі полковника Івана Богуна
Практичне використання лука в козацькому війську обмежувалося кіннотою, тим більше, що принаймні у період Хмельниччини союзним козацькому війську було велике татарське військо, кінне та масово озброєне луками.
Як татарами, так і польськими, литовськими, валаськими вершниками, «хоругвами легких знаків» та козаками застосовувався «рефлексивний» лук – зброя східного походження. Його довжина по дузі дорівнювала близько 140 см, а тятива в’язалось зі скручених баранячих кишок. Основа цього лука була дерев’яною. До неї з внутрішньої сторони приклеювалися тонкі рогові смужки, а зовні – пучки з сухожиль тварин. Поверхня лука додатково покривалася шаром берести і захисного обмащення.
Такі луки довгий час перебували на озброєнні «панцирних», а також реєстрових козаків, «лісовчиків», найманих татарських і волоських хоругов. Причому лук нерідко поєднували з вогнепальною зброєю, а іноді лук витісняв останню, оскільки був більш скорострільним.
Слід в зв’язку з цим згадати і той факт, що король Ян III Собеський до кожної гусарської хоругви визначив по дві хоругви «панцерних», озброєних луками.
І. К. Свєшніков пише: «Лук і стріли належали у XVII ст. до звичайної зброї як королівської армії (зокрема легкої кавалерії), так і козацького війська. Під час розкопок на козацькій переправі у 1979 р. знайдено рештки сагайдака з дев’ятьма стрілами.
Сам сагайдак був із тканини, чи іншого нетривкого матеріалу і від нього залишилось лише дерев’яне дно у формі вузького циліндра діаметром 11 см і 4 см завтовшки. Стріли в сагайдаку впирались вістрями у його дерев’яне дно. тут же знайдено латунний ґудзик до запинання сагайдака.
Метальна зброя козаків, знахідки на полі биви при Берестечку
Він має вигляд легко опуклого округлого щитка з вирізами по краях, що надають йому вигляд квітки з дванадцяти пелюсток. У щитку – 4 напівокруглі і 2 овальні вирізи, а під ними перстнева ніжка. Оперення стріл не зберіглось.
Їх дерев’яні древка, довжиною до 74 см і товщиною у нижньому кінці – 1 – 1,2 см, завужуються до верхнього кінця, в який вбито загострені кінці черенків наконечників різного типу.
Два з них ромбовидні, один овальний з загостреним кінцем, один майже округлий з гострим виступом у верхньому кінці, один трикутний чотиригранний. Два вістря пошкоджені, одне не зберіглось. Нижні кінці стріл мають невеличкі заглиблення, а у одному екземплярі зберіглася кістяна насадка з напівокруглим вирізом для тятиви.»
Доказом вживання козаками під Берестечком лука є й знайдений в одному з гаманців кістяний перстень для захисту пальця лучника.
Луки не тільки запозичували від східних сусідів, союзників та противників – турків та кримських татар, коронних жовнірів та «липківських» татар ВКЛ, але й виготовляли цехові об’єднання на українських землях Речі Посполитої.
Зокрема, у Львові існував цех лучників. У дослідженні «Історичні особливості вірменського зброярства в Україні» дослідниця Ірина Гаюк зазначає: «Лучників у Львові було небагато, наприкінці ХVІІ ст. вони становили один цех із стрільниками та гаптувальниками [вишивальниками].»
Зокрема, у привілеї, виданому райцями м. Львова спільному цехові лучників, вишивальників гаптувальників) та стрільників 11 травня 1658 р. подаються вимоги щодо організації виготовлення луків, стріл та аксесуарів до них:
«…А вишивальне ремесло та робота мають відбуватися таким способом. Вишиті сагайдаки, гладкі та тиснені, з юхтової шкіри: московської, ковельської, литовської, волоської та капової. Далі: тибінки гладкі, личковані, тиснені, вишиті, сукняні, оксамитні, сап’янові, капові, шкіряні й інших матеріалів…»
«…А штука вишивального ремесла така має бути: насамперед сагайдак (łubie), на капі вишитий тонкою ланцюжковою роботою, яка би майстрам-вишивальникам сподобалася; друга (штука) – побожний образ. А лучного ремесла така має бути штука: лук з гілки (kibicy) вирізати і знову ту деревину цілим рогом добре покрити та натягнути. Для цього повинні мати дванадцять тижнів часу, а ті штуки мусять бути зроблені без жодної допомоги, ані також поради іншого (помічника), у майстра, якого йому призначать з цеху: вишивальник – у вишивальника, а лучник – у лучника…»
Серед цехмістрів і майстрів з виготовлення луків так само згадуються вірмени «…Сефер Багударович, Ованіс Максютович та Марек Пірамович, майстри лучного ремесла…»
Дослідниця О. Компан у праці «Міста України в другій половині XVII століття», торкаючись питання професійної приналежності населення Лівобережної України, виділяє 34 професії, пов’язані зі зброярським ремеслом.
Луки турецького та татарського взірця у музейних зібраннях Німеччини, Польщі та Туреччини
Серед них зустрічаємо гарматників, мечників, ножівників, порохівників, рушникарів, шабельників, ядерників і серед них – лучників.
Оспівує майстрів стрільників український поет Климентій Зиновіїв (середина XVII – після 1717 р.):
“І стрільники козакам потребні бивають, поневаж до воєнних справ стріли зробляють.
Бо і стрілою мощно так же поразити і, як огненною стрільбою, умертвити.”
Він же як зброю козаків нарівні з вогнепальною пише про луки в козацькому війську:
“А ви, козаки, лук здорові потягайте і з огненних оружій сміле випаляйте,
Бог вам нехай побіждать врагов помагаєт, а вас од врагов в войськах і в домах сохраняєт.
Я всім милостям вашим сердечно прияю, а пришедших з войська миле поздоровляю.”
Не менш пафосний панегірик присвяітив Климентій Зиновіїв і майстрам-сагайдачникам.
8. ДЕРЖАКОВА КОЛОЛЬНА ЗБРОЯ В КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ
Денис Тоїчкін у праці «Зразки козацької холоної зброї у музейних збірках: підвалини зброєзначого дослідження» зазначає:
«Спис – однофункційна держакова колольна й ручна метальна холодна зброя. Спершу – загострена палиця, пізніше – держак з наконечникм завдовжки від 1,5 м до 5 м. В Україні серед козаків були поширені як списи, так і піки…
…під час повстання 1637-1638 рр. багато козаків використовували такий різновид списа, як рогатина, ними «обострожували» [тобто, формували «остріг», частокіл] козацький табір. Піші козаки вживали цю зброю, протидіючи ворожій кінноті. Рогатина коротша за спис, із товстим держаком та широкою листкуватою бойовою частиною…»
Маємо відомості, що в обороні Хотина 1621 р. що «вісім тисяч козаків темної ночі тихо з комами та рогатинами, тобто у пішому строю, напали на нижній турецький облоговий табір, що над самим Дністром…»
Наконечник списа або рогатини. Знахідка на полі битви при Берестечку
«Піка – полегшений довгий спис (завважки 4 кг). Складалася піка з держака й три-чотиригранної або листкоподібної сталевої бойової частини. Мала довжину до 3,5 м (наконечник завждовжки 12 см)…»
І.К. Свєшніков за матеріалами розкопок під Берестечком пише: «Списом, як колючою зброєю, у козацькому війську користувалася кіннота. Він складався з довгого ратища та видовжено-трикутного наконечника з втулкою для верхнього кінця ратища. У козаків спис набув поширення у XVIII ст. через розвиток кінноти.
Матеріали з-під Берестечка, де знайдено усього 4 наконечники козацьких списів, свідчать про те, що у козацькому війську спис у середині XVІI ст. ще не був поширеним. Три зі знайдених екземплярів є ромбоподібними у перетині. Два з них мають у середній частині леза відковані поздовжні реберця, четвертий, найменший за розміром, має чотиригранне лезо. Останній без застереження не можна віднести до козацької зброї: це може бути вістря до польського гусарського списа.
Крім того, з-під Берестечка походить наконечник простої ковальської роботи з порівняно довгою втулкою і коротким, недбало відкованим, видовжено-овальним вістрям. Один саморобний масивний наконечник був, мабуть, закінченням рогатини — списа на довгому міцному ратищі, яким користувалися піхотинці при зустрічі з ворожою кіннотою.
Він перероблений у кузні з сільськогосподарського знаряддя — наральника, задня частина якого згорнута у масивну втулку з розз’єднаними краями, а передня розклепана в коротке вістря видовжено-овальної форми. Діаметр втулки (4 см), значно більший, ніж у звичайного списа, підтверджує також висловлене припущення. Це, ймовірно, також була зброя селянських повстанців. Серед знахідок на козацькій переправі є один екземпляр перської піки з обламаною втулкою і трикутним видовженим лезом. Ця зброя потрапила, мабуть, у козацькі руки як здобич на війні з турками…»
Втім, кандидат історичних наук Юрій Рябуха, доцент кафедри культурології та інформаційної діяльності Маріупольського Державного Університету у своїй праці «Розвиток козацької кінноти в період Хмельниччини» твердить, що можливість масового використання козацькими вершниками списів та пік у першій половині – середині XVII ст. не підтверджується історичним матеріалом.
«…польський дослідник В. Бернацький вважає, що козацька кіннота часів Хмельниччини володіла низькими бойовими якостями, наводячи на підтвердження свого висловлювання цитату з конфесати захопленого в жовтні 1648 р. литовцями козака Пилипа Федорка: «Czaty dalej dziesiątka mil nie zapuszczają, w ciągnieniu nad mil pięć nie chodzą dalej, bo konie błahe mają» (Чати не більш ніж на 10 миль висилають, а взагалі більш ніж на 5 миль не ходять, бо благих (поганих) коней мають.)
На думку В. Бернацького, головним завданням козацької кінноти в разі зіткнення з ворогом, було затримати ворога і дати можливість піхоті закріпитися на позиціях і приготуватися до ведення бою… «Козацтво, в своїй більшості, не мало економічних можливостей щодо утримання великої кількості бойових коней. Якщо в Речі Посполитій шляхта на війні використовувала коней, які коштували від 200 до 1500 злотих , то козацький бахмат цінувався у 2-4 злотих.
До того ж бойову тварину мало придбати, її ще треба утримувати. А козакам доводилося воювати на тих конях, на яких вони працювали в господарстві. До того ж табуни запорожців часто захоплювали кримці. Красномовним свідченням того, в якому стані іноді перебував кінний склад запорожців, є бій під Лубнами у 1638 р. Тоді Я. Острянин, аби зупинити наступ польської кінноти, наказав випрягти з возів, коней (!) і, посадивши на них вояків, кинув їх у бій.
Більшість відомостей, де більш-менш точно описані дії козаків у кінному строю, засвідчують, що козацька кіннота діяла у першу чергу не як їх противники – у кінному строю, із держаковою колольною, холодною січною та вогнепальною зброєю, а як їздяча піхота, драгунія.
Наконечники списів, пік або рогатин. Знахідки на полі битви при Берестечку
За Ю. Рябухою «…Під час битви під Жовтими Водами інформація про дії козаків у кінному строю в джерелах відсутня. В переслідування за відступаючим загоном Стефана Потоцького вирушили татари, які блокували поляків в очікуванні підходу козаків. Однак вже під час битви під Корсунем, значна частина козаків, вірогідно, використовувала коней. Прямої вказівки на це в джерелах немає, але лише верхом козаки під командуванням Кривоноса, могли випередити коронне військо і приготувати на його шляху засідку.
У наступному значному бою під Костянтиновим (26-28 липня 1648 г.) складно проаналізувати дії козацької кінноти… слід припустити, що під час битви під Константиновим вперше під час Визвольної війни сталося лобове зіткнення козацької і польської кінноти. О. Апанович та І. Крип’якевич вказують (правда, без посилання на джерела), що М. Кривоніс, мав у своєму розпорядженні тисячу кінних козаків, зібраних в один загін.
Результати цього зіткнення дослідники, в залежності від національності, оцінюють традиційно як перемогу «наших». Скоріше за все, поляки більш близькі до істини, тому що навіть С. Величко, який зображує події, як повний розгром військ І. Вишневецького вказує, що трофеями поляків стало 27 прапорів (захоплених раніше козаками під Корсунем). Єдине, що можна стверджувати з великою ймовірністю, це використання кінноти в якості герцівників на початку бою. Герці закінчилися не на користь козаків, так як в полон до поляків потрапив навіть сотник Полуян, який можливо очолював козацьких герцівників.
Розгляд битви під Пилявцями також не прояснює питання. Стосовно дій козацької кінноти в перший день битви згадують В. Смолій та В. Степанков, вказуючи, що вона перебувала в резерві Б. Хмельницького, позаду піхоти, яка веде бій за греблю. Коли польські хоругви Самуеля Лаща обійшли греблю і вийшли у фланг козацької піхоти, український гетьман кинув в бій кінноту, яка не витримала удару і була розгромлена поляками. Посилання на це, однак, автори не наводять.
С. Твардовський прямо вказує, що полякам, які прорвалися через брід протистояла «чернь». В. Коховський в своїй праці пише, що хоругви С. Лаща зіткнулися з «козаками», але при цьому доповнює, що останніх очолював Чарнота.
Чи міг колишній брацлавський шляхтич очолювати загін «черні»? Відповідь, швидше за все, буде негативною. Відповідно, можна погодитися з припущенням В. Смолія та В. Степанкова – якщо припустити, що загін Івана Чарноти складався з кінноти, то вона не витримала відкритого зіткнення з поляками.
Більш вдалими дії козацької кінноти були у другий день битви, коли за наказом Б. Хмельницького кінні козаки оділи вивернуті кожухи, вдаючи з себе кримських татар. Цей фортель гетьмана призвів до подальшої перемоги…»
«…Певною мірою прояснюють картину наступальні дії козацької армії на Волині влітку 1649 р. напередодні облоги Збаража. Брацлавський полк Данила Нечая діє спільно з кримськими татарами Ширін-бея, Чернігівський полк Мартина Небаби – з татарами Хаділ-бея, Білоцерківський полк Михайла Громики – з татарами Шарфлан-мурзи, Іркліївський полк Філона Джеджалія – з татарами Карач-бея. Як видно, до кожного козацького полку був прикріплений кінний татарський загін. У разі існування сильної козацької кінноти, цей крок був би безглуздим.
Напередодні облоги Збаража стався ряд сутичок між польськими розвідувальними роз’їздами і передовою охороною козацького війська. Чітких даних щодо складу роз’їздів останнього ми не маємо. Але можна припустити, що це були як татари, так і козаки. Під час Збаражської облоги відбулась ціла низка герців, а також скороплинних кінних сутичок, в яких (як зазначають польські джерела) полякам протидіяли переважно татари, проте згадуються і козаки…»
«У битві під Зборовом козацька кіннота знову не фігурує…»
«Що цікаво, подібна проблема виникає і з описом битви під Берестечком. Висвітлюючи хід військових дій перших двох днів битви українські дослідники наголошують на тому, що в перший день битви полякам вдалось завдати значних втрат татарам, але другого дня, коли до татар прилучилась козацька кіннота, поляки зазнали жорстокої поразки[3,с.86-90]. Проте С. Освєнцим у свому щоденнику зазначав, що першого дня «przyszedl na naszych kommunik tatarski i Kozakow potrosze miedzy niemi», тобто кінні козаки брали участь в бою від самого початку, але їх було дуже замало. Про кавалерійську битву наступного дня С. Освєнцим повідомляє, що «Tatarowie naszych ustawicznie lacessebant, na zasadzki kozackie, miedzy lozami bedace, naprowadzic usilujac».
Це ніяк не підтверджує участь козацької кінноти у відкритому бою, а навпаки, доводить, що козаки діяли як піхота. А безпосередньо в кавалерійський битві брали участь поляки і татари, про що і повідомляє автор щоденника: «…ze rozeznac bylo trudno naszego miedzy Tataram i, ktorzy tak strojno siedzieli, ze naszy nie wiedzieli prawie, kogo bic, bo tu byl buriczuk tatarski, tu choragiew polska».
Богуслав Радзівілл, якій також приймав участь в битві, знов таки повідомляє про кавалерійські сутички з татарами, не згадуючи козаків…»
Козацький вершник з рогатиною на картині Анатолія Теленика
«Під час битви під Білою Церквою стався дуже цікавий випадок, що проливає світло на проблему. Окрім традиційних герців, джерела зафіксували і кінну сутичку між супротивниками. Козацька кіннота атакувала ар’єргард польсько-литовського війська, що поверталося після бою до табору. Але розпочавши атаку в кінному строю, зблизившись с ворогом на дистанцію мушкетного пострілу, козаки почали обстріл противника з «яничарок». Коли поляки контратакували козаків двома «козацькими» полками, козаки швидко відступили з поля бою.
Тобто козаки діяли за драгунською тактикою – пересуваються верхи, а бій ведуть як піхота.»
«Найбільш поширеним прикладом масового використання козацької кінноти в бою, що наводять українські дослідники є битва під Лоєвом 1649 року, коли кілька тисяч вершників Михайла Кричевського атакували табір Януша Радзивілла…»
В липні 1649 р. для протидії литовському війську Януша Радзівіла, який планував наступ на Київ, Б. Хмельницький відрядив загін полковника М. Кричевського. Як пізніше розповіли полонені козаки він складався з «komunika ludu konnego», тобто з кіннотників які вуступили в похід без обозу. Саме це дало можливість козакам здійснити форсований марш з Волині під Лоїв і вже 31 липня атакувати (причому дійсно – в кінному строію) литовський табір.
Проте, слід зазначити, кінна атака була лише епізодом (хоча, можливо, вирішальним) Лоївської битви – М. Кричевський, довідавшись про те, що значна частина литовських військ відправлена у роз’їзди, вирішив здобути перемогу раптовою кінною атакою. Після її невдачного завершення, козаки спішились та вели бій в звичному для них стилі. Тобто знову перед нами використання драгунської тактики…»
Через два роки по тому, ситуація повторилася – війська Радзівіла після форсованого маршу були атаковані біля Лоївської переправи козаками Мартина Небаби. Останні, після декількагодинного маршу «комуником» кінною лавою атакували литовську піхоту, але потерпіли поразку. Ворожа кіннота довершила розгром…»
Козацька кіннота відносно вдало діяла під Батогом 1652 р., під Монастирищем та у Молдові під час кампанії 1653 р., але все одно, «…кінні козацькі атаки мали епізодичний характер. В більшості випадків козаки діяли як драгуни – пересувалися на конях, а бій вели в пішому порядку.»
Аналіз воєнного мистецтва в основних битвах Визвольної війни, зокрема тих, що відбулися протягом 1648-1652 рр., свідчить, що застосування в боях української кавалерії саме як кінної сили, не просліджується. Офіційно, як рід війська, українська кавалерія в універсалах Б. Хмельницького згадується тільки у 1654-1655 рр.
Такі розлогі цитати нам знадобилися, аби висвітлити використання списів, пік та рогатин козацьким військом і ствердити те, що вживання цього виду зброї значно поступалося вогнепальним озброєнням.
9. ДЕРЖАКОВА УДАРНА ЗБРОЯ РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСКА
Відомий зброєзнавець Денис Тоїчкін, неодноразово нами цитований, чітко ділить зброю козацького війська на озброєння реєстровців та повсталого простолюду. До озброєння, яке має виразний характер професійної зброї, переважно зброї кінноти, або, принаймні, війська, здатного пересуватися верхи, він відносить келепи та чекани.
Козацькі келепи та чекани. Берестечко
Світлина з розкопок експедиції на чолі з І. К. Свєшніковим. Знахідка чекана
«Келеп і чекан – давня зброя, відома ще з доби бронзи. У Речі Посполитій осоливо популярним келеп був у XVIIcтолітті, ним часто діяли у тих самих випадках, коли вживали кинджала, завдаючи, проте, значно серйозніших ушкоджень.
… Найдоцільнішим видається використання келепа під час січі вершників, коли булонеможливо або незручно скористатися з пістоля чи шаблі. Утім деякі фахівці вважають пріоритетним використання його піхотою проти кінноти разом з бердишем…»
«…Чекан – холодна державкова багатофункційна (рубальна ударна й ручна метальна) зброя – сокира з вузьким, нахиленим вниз лезом, простим обухом і округлим або овальним провухом на довгому держаку. Довжина прямого держака коливалася від 60 до 85 см залежно від зросту вояка. Формою леза козацькі чекани помітно різнилися між собою, проте мали спільну ознаку – скошеність лезом донизу. Таке традиційне кнструктивне вирішення кардинально підвищувало ефективність зброї, захищало п’ясть вояка, коли він тримав зброю під лезом, а також найуразливіше місце сокири – ділянку сполучення бойової частини з держаком. Вузьке лезо давало змогу пробивати панцир [противника] і зменшувало вагу чекана, забезпечуючи використання його і як ручної метальної зброї…
… Келеп (клювець), бойовий молот – холодна однофункційна держакова ударна зброя. Складається з держака й насадженого на нього металевого, загостреного з одного боку молотка….»
Розкопками на переправі козацьких військ при відступі з поля битви при Берестечку 1651 р. знайдено 12чеканів та келепів, 7 з них із частково або повністю збереженими держаками, 5 — без держаків.
Козацькі келепи та чекани. Берестечко
Довжина держаків чеканів, судячи із збережених екземплярів, становила від 60,5 до 84,5 см і залежала від зросту людини, яка користувалась цієї зброєю. Лезо одного із знайдених на переправі чеканів рівномірно розширене вверх і вниз, напівкругле, обух також півокругло формований, провух, розташований в середній частині сокири, захищений з обох боків вертикальними гранями, нижня частина держака з заокругленим кінцем прикрашена двома парами кільцевих нарізів, на держаку іншого збереглись залишки окуття залізною бляхою користувалась цієї зброєю.
Лезо одного із знайдених на переправі чеканів рівномірно розширене вверх і вниз, напівкругле, обух також півокругло формований, провух, розташований в середній частині сокири, захищений з обох боків вертикальними гранями, нижня частина держака з заокругленим кінцем прикрашена двома парами кільцевих нарізів, на держаку іншого збереглись залишки окуття залізною бляхою.
Більшість чеканів з переправи має рівні прямокутні виділені перехватом обухи та округлі провухи, розташовані в середній частині знаряддя, оточені рівномірними потовщеннями або гострими реберцями.
Лезо одного екземпляра видовжене вниз, закінчене гострим виступом. Іншого типу є чекани з овальним провухом в обусі, на зразок звичайної робочої сокири. Їх розширені леза похилені вниз, а обушні частини прямокутні або заокруглені. Один екземпляр має п’ятигранний обух і такий же провух.
Козацькі чекани зі збереженими держаками. Берестечко
Два чекани описуваного типу прикрашені на лезі вглибленим орнаментом. Один з них має три округлі свердлини на переході обуха в лезо (дві у верхній, одну у нижній його частині) та рослинний орнамент у вигляді схематизованої квітки на лезі, нанесений технікою пунктиру.
Другий чекан має три свердлини в основі леза біля його верхнього ребра та одну біля нижнього, вертикальний рядок плетінки з коротких заглиблених ліній, солярний знак у вигляді хреста з розташованими між його раменами округлими заглибленнями, а в основі обуха — вертикальний рядок коротких горизонтальних заглиблень, оточений з двох боків пунктирними лініями.
На відміну від інших держак цього чекана овальний у розрізі. Найменший із знайдених екземплярів, довжиною 9,7 см, виявлено у 1979 р. без держака у козацькій сумці разом з ключем, дужкою до висячого замка, фрагментами залізного дроту й фальшивим фландрським флорином провінції Брабант. Аналогії чеканам з-під Берестечка знаходяться у збірках польських музеїв.
Дмитро Яворницький в «Історії запорозьких козаків» так подавав інформацію про келепи та чекани: «Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев’яної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку тупий обушок, а з другого гострий ніс…
…«Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в ночи пришли в село Крупец из Глухова черкасы [ у московитів під «черкасами» розумілися українські запорозькі козаки] пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиблена».
В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї: «А козак козачий звичай знає — Келепом по ребрах торкає».
Відомий дослідник Козаччини Юрій Тис-Крохмалюк наводить такий віршований приклад з історичної пісні: «…та козак ляшка здоганяє, келепом межи плечі наганяє”.
Далі за Д. Яворницьким: «Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя…».
У судовому оскарженні про черговий шляхетсько-козацький наїзд на маєтності шляхтича 1643 р. читаємо таку згадку про використання обушка та келепа: «в актових документах: “… обухами били и келепами перси зьгнетли”.
Сам І.К. Свєшніков у статті «Озброєння козацького війська за матеріалами розкопок місця Берестецької битви 1651 р.» (1993 р.) подає такі відомості про держакову ударну зброю козаків: «До холодної козацької зброї слід зарахувати також чекани й келепи. Чекан – сокира з похиленим донизу лезом, простим обухом і округлим провухом у середній частині, насаджена на дерев’яний держак довжиною від 60 до 85 см.
Різновидом чекана була невелика, інколи орнаментована, сокира з провухом в обусі.
Розкопками переправи знайдено 12 чеканів, деякі з повністю збереженими держаками. Келеп, зброя турецького походження, що складалась з гострого похиленого донизу клівця, обуха на шийці, закінченого багатокутною плиткою і дерев’яного держака довжиною близько 80 см.
Провух, що знаходиться у середній частині зброї, захищений з обох боків вертикальними пластинками. На козацькій переправі знайдено три цілих і один фрагментований келеп. Ця зброя часто згадується в українських народних думах. Вона була також поширена у Польщі, де сейм постановами 1573, 1601, 1620 рр. змушений був заборонити її вживання у мирний час…» Мова йде про розповсюджену практику використання військово-служилими прошарками суспільства подібної зброї під час сварок і суперечок, де жертвами такого фатального використання держаковоЇ зброї ставали дедалі більше «гонорових».
Згодом це вплинуло навіть на конструкцію обушків, сокирок і келепів-клевців, коли загострену їх частину почали загибати.
Унікальний келеп XVII ст., прикрашений золотим орнаментальним декором з колекції Музею Шереметьєвих
Ірена Поґоржельська в одному зі своїх досліджень цитує ксьондза Єнджея Кітовича (1727-1804), автора відомого опису «Опис звичаїв за часів володарювання Августа ІІІ (пол. «Opis obyczajów za panowania Augusta III»:
«Шляхтич перев’язував контуш пасом і коли виходив з дому, припасовував шаблю до боку, брав до руки …чекан [пол. Nadziak], що слугував одночасно як опора при ходьбі, і як небезпечна зброя, що наносила настільки смертельні ураження, що було схвалено Сеймом про обов’язкове заокруглення гострої частини надзяків [Łozinski, 1912], які з часом набрали вже півкруглої форми й отримали назву обушка.
Не стояли осторонь у питанні використання чеканів та келепів як вагомого й гострого аргументу в суперечках і козаки. На початку 1624 р. в Києві сталася сутичка між козаками та місцевими домініканцями. Згідно з повідомленням Андрія Мужиловського, домініканці начебто захопили п’яну козацьку старшину й відвезли її до монастиря. Інші козаки відбили своїх старших і відвезли їх до гетьмана. Після цієї зачіпки релігійне протистояння в Києві різко загострилося. За свідченням Мужиловського, «… вже один козак, зустрівши на ринку якогось ченця, сильно чеканом його побив»…
У бою келеп, як підкреслює Д. Тоїчкін, «…пробивав будь-який важкий обладунок, але в XVII столітті з розвитком вогнепальної зброї і зменшенням ролі захисного спорядження вийшов з ужитку. Через занадто вузьку застосованість і завелику вагу програв він кинджалові…»
10. БЕРДИШІ У КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ
Бердиш – холодна багатофункційна державкова січна й ударна зброя. Фактично це різновид бойової сокири з держаком середньої або значної (до 200 см) довжини. Вирізняється надзвичайно сцецифічною бойовою частиною, що складається з великого леза-півмісяця (30-100 см), нижня частина якого іноді закінчується на держаку, та обуха, що міг бути різної форми. Крім прямого призначення, бердиш також використовували як форкет для рушниць. Через масивність бойової частини й омобливості конструкції фехтування бердишем потребувало від вояка неабиякої фізичної сили й складної професійної техніки. Для козаків бердиш – вельми екзотичний різновид зброї. Він був на озброєнні піхотних підрозділів сусідньої держави – московських стрільців-бердишників.
Польські бердиші є й серед знахідок поля Берестецької битви. І. К. Свєшніков відніс їх до озброєння війська Речі Посполитої, втім, вони могли використовуватися і козацьким військом.
З другої половини XVII ст. бердиші поширилися й серед польської піхоти, їх запровадив король Ян ІІІ Собеський. Утім формою бойової частини польські бердиші значно відрізнялися від московських, скидаючись на звичайні бойові сокири. У письмових джерелах трапляються цілком вірогідні звістки про використання бердишів козаками….»
Серед збережених зразків один є свідченням використання бердишів принаймні як церемонійної зброї козацької еліти.
Бердиш Богдана Хмельницького.
У роботі «Оснащення українського козацького війська: холодна зброя» Денис Тоїчкн зазначає: «Знаменитий зразок урочисто декорованого гетьманського бердиша, пов’язаного з особою Богдана Хмельницького, зберігається у Національному музеї Кракова.
Матеріали: сталь, дерево, фарба.
Довжина бойової частини — 345 мм.
Бойова частина вкрита червоною фарбою.
За спостереженнями дослідників, форма бойової сокири-півмісяця з шипом на обусі трапляється у зображальних джерелах, зокрема, мініатюрах Біблії Мацейовського. Цей давній тип лежить в основі однієї з найефективніших модифікацій європейської зброї XV ст. — так званого «полакса» (pole-axe), комбінації сокири, молота та піки.
На бойовій частині білою фарбою виконано напис у чотири рядки:
«Подъ Замосцемъ я Богданъ Хмельницкій съ 80 тисячъ козаковъ / а ляхамъ жедам и попам супостатам симъ Бердышемъ /заграю на ихъ толстыхъ шияхъ козака /року 1648 месяця лестопада 11 дня»
Під згаданими у написі «попами-супостатами», очевидно, розуміли уніатів, адже саме ліквідацію унії козаки висували як важливу умову Зборів- ського миру 1649 р. Вислів «заграю Козака» метафоричний, пов’язаний з назвою старовинного народного танцю.
На зворотному боці зображений св. Михаїл з мечем у правиці, вгорі напис: «Св. арх. Михаїл “
Музей Академії умілостей».
Останній напис свідчить про приналежність пам’ятки музею Академії умілостей у Кракові.
Достовірною й символічною є дата пам’ятки — 11 листопада 1648 р. Цього дня було проведено старшинську раду під Замостям, що ознаменувала завершення воєнної кампанії 1648 р. Ю. Савчук відзначає, що, можливо, бердиш, беручи до уваги його церемоніальний та меморіальний характер, став не тільки зовнішнім символом воєнного тріумфу гетьмана, але й одним з перших атрибутів формування нового політичного організму та його владних повноважень. Адже вже за місяць нове суспільне й політичне становище Богдана Хмельницького особливо підкреслив тріумфальний в’їзд гетьмана до Києва.
Двотижневе перебування переможного гетьмана під Замостям дає підґрунтя для пояснення появи зображення на меморіальному бердиші.
Святого архістратига Михаїла, як провідника небесного воїнства, високо шанувало козацьке військо і вже на середину XVII ст. вважало його одним зі своїх головних покровителів. День св. Михаїла — одне з найважливіших православних свят для війська Богдан з козацькими полками зустрів 8 листопада під Замостям як справжній переможець. Адже цього ж дня відбулася капітуляція захисників Замостя.
Таким чином, напис на бердиші мав тверде історичне підґрунтя.
Як бачимо, древкова й клинкова зброя виступала представницьким символом владних повноважень, навіть своєрідним дипломатичним засобом.»
Ще один бердиш гетьман Хмельницький отримав як один з дарунків турецького султана з рук посланника до Стамбула київського полковника Антона Ждановича 1650 р.: «…«послав гетьману в Чигирин через чауса з тим же київським полковником кілька турецьких коней із збруєю». В інших джерелах уточнювалося, що коней для гетьмана було двоє, а також згадувалися шабля в дорогій оправі та «топор» / бердиш…»
Один з різновидів польского бердиша другої полвини XVII ст.
І.К. Свєшніков пояснював потрапляння бердишів польської моделі до козаків із трофеями: «У руки козаків потрапляла й чужа зброя. Цим можна пояснити наявність серед знахідок з-під Берестечка сокир з довгими клиноподібними лезами, позначе них клеймами майстерень, а також польських бердишів, що у першій половині XVII ст. були на озброєнні гвардії й міської охорони, але використовувались як знаряддя саперів і теслярів. Ці сокири мають широке лезо у формі півмісяця і короткий обух з провухом для держака. Екземпляри з-під Берестечка позначені клеймами майстерні у вигляді зірочок і видовжених заглиблень з округлими опуклостями всередині…»
Дещо інакше видатний археолог пояснював знахідку на полі бити при Берестечку московського бердиша.
«Типовою зброєю моcковських стрільців були бердиші особливого типу – великі сокири на довгому держаку, одну з яких випадково знайдено біля острова Гайок. Вона має довге (42,5 см) витягнуте вверх і вниз лезо у формі півмісяця, розташований посереині довжини неправильно-прямокутний короткий обух з таким же провухом і прямокутну пластину (так звану косицю), опущену від нижнього кінця леза, що кріпилась цвяшками до держака.
У першій половині XVII ст. ні одна з європейських армій не була озброєна бердишами такого типу. Бій на бердиші вимагав відповідних навиків і московські стрільці проходили спеціальне навчання у володінні цією зброєю. В руках недосвідченої людини бердиш московського типу міг стати причиною її загибелі. Тому українським козакам бердиш був непотрібним і знахідку його на місці ймовірної селянської переправи можна пояснити лише тим, що ця зброя була принесена тою людиною, яка нею володіла, тобто московським стрільцем»…
Предмети, віднесені І.К. Свєшніковим до оснащення московських стрільців а донських козаків. Втім, не підтверджується участь у битві ні тих, ні інших.
Серед знахідок – бердиш московського типу. Як він потрапив на поле битви, сказати важко, але це цілком може бути індивідуальним придбанням представника строкатого соціально козацького війська, яке було на «збройному самозабезпеченні».
Втім, довести ані присутність у складі козацького війська ані бодай одного московського стрільця, ані донських козаків, про що так само пише І. К. Свєшніков, нікому не вдалося.
Більше того, Олексій Пісарєв, російський історик, який ще до 2014 р. співпрацював з українськими колегами, а зараз є одним з апологетів «русскаґо міра», визнає:
«…Не можна не згадати про популярний міф, пов’язаний із відсутністю пікінерів в московських наказах. Бердиші, великі широколезові сокири на довгих держаках, якими були озброєні московські стрільці, були оголошені не просто геніальною знахідкою російських воєвод, але зброєю, за допомогою якого стрільці могли поєднувати вогневий бій і рукопашний бій і з успіхом протистояти західноєвропейській піхоті.
На жаль, автор цього міфу не врахував, що бердиші офіційно з’явилися на озброєнні московських стрільців лише в 1656 р. і довгий час існували в стрілецькому арсеналі паралельно з європейськими шпагами «валлонського» типу. Бердиші, завдяки своїй дешевизні, універсальності та оптимальному поєднанню бойових якостей та відносно і легкої (1,5-2 кг) ваги остаточно витіснили шпаги і шаблі з комплексу озброєння стрільців тільки 1675 р.»
Московські стрілецькі бердиші
Цікаво, що подібні московським, великі бердиші як «дарди», ознака гідності десятників, фіксуються в зображенням польської гайдуцької піхоти м. Казімєжа на «Рольці Стокгольмській» 1605 р.
Форми дард могли різнитися: були й великі, що формою нагадували леза московських бердишів, як на Стокгольмському свиті, або невеликі, як на розписи в Підгорецькому замку.
Використання бердишів польсько-угорською піхотою, гайдуками, зафіксоване ще з кінця XVI ст. У 1595 р. почесна варта, виставлена королем Сигізмундом III, який приймав посланця Папи Римського Енріке Ґаетано, серед іншого складали з піхоти: «хоругва з 300 піших солдат, званих гайдуками, які були поляками та та угорцями з походження, у синьому одязі з червоними маґерками, несучи одні алебарди та … шаблі, інші мали ґнотові мушкети або двосічні бердиші…».
Праворуч видно десятників з “дардами”, подібними до масивних московських бердишів
Таким чином і бердиші польського типу, і московського типу могли вживатися козаками, і абсолютно не обов’язково, аби московської роботи бердиш потрапив на поле Берестечка саме з московитом, тим більше, якщо у 1651 р. бердиш ще не був офіційно штатним озброєнням «людєй ґосударєвих», московських стрільців. Така зброя могла бути як трофеєм, так й індивідуальним придбанням представника строкатого соціально козацького війська, яке було на «збройному самозабезпеченні».
11. СОКИРИ В КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ: ВІД ДОМАШНЬОГО РЕМАНЕНТУ ДО НЕБЕЗПЕЧНОЇ ЗБРОЇ
Важливими елементами озброєння козацтва XVII ст. були сокири. Вагомим історичним джерелом цих предметів є музейні збірки краєзнавчого музею м. Рівного та музею «Козацькі могили» у с. Пляшева, де зберігаються артефакти, знайдені Ігорем Кириловичем Свєшніковим під час розкопок поля Берестецької битви.
Дуже розповсюдженою, очевидно, також селянською, зброєю були бойові сокири, що за виглядом не відрізняються від робочих. Знахідки їх на переправі та на острові Гайок разом з іншими зразками зброї не викликали у І.К. Свєшнікова сумніву щодо їх бойового характеру.
Сокири та бойові серпи. Знахідки з-під Берестечка
Окремі екземпляри належать до типу невеликої сокири з прямокутним обухом, трикутним з закругленими кутами в плані провухом, прямокутним вирізом у нижній частині та широким опущеним донизу лезом.
Чотири такі сокири було знайдено на острові Гайок. До подібного типу належить також сокира, знайдена на горбі між селами Острів і Митниця, де під час битви стояв кримський хан і де після його втечі відбулось кілька збройних сутичок між козацькими та королівськими військами.
Цей екземпляр відрізняється від описаного типу сокир більш широким і чіткіше опущеним донизу лезом. Подібні сокири відомі у Середній Європі ще у ранньому Середньовіччі. Сокири цього типу клеймами на лезі не позначені.
Сокири з-під Берестечка
Другий тип складають великі сокири з прямокутним обухом, підтрикутним у плані провухом, прямокутним або трикутним вирізом у нижній частині і широким опущеним донизу лезом. Одна така сокира була знайдена разом з рештками масивного дерев’яного держака, що зберігся на довжину 38 см.
Один екземпляр позначений клеймами майстра у вигляді двох заглиблень з косими хрестами та округлими опуклостями між їх раменами і двох серпиків.
До третього типу слід зарахувати вузькі довгі (довжиною до 30 см) сокири з прямокутним або півкруглим вирізом знизу, підтрикутним або овальним провухом, незначно розширеним легко похиленим вниз лезом.
Вони переважно позначені клеймами у вигляді хреста з округлими опуклостями між раменами, косого хреста з такими ж опуклостями, трьох округлих опуклостей, розділених вертикальною рискою і дугастого заглиблення з опуклостями на кінцях. Дуже видовжене вузьке лезо цих сокир наштовхує на думку про непридатність такого знаряддя до роботи: вони більше нагадують зброю типу пальштаби.
Пальштаба, палстаб – стародавня зброя типу кельта. Paalstave, від pall – лопата. Кельт або цельт – стародавнє знаряддя, характерне для бронзового віку і яке служило в якості сокири (або частково долота).
Ґрунтовно дослідив використання сокир козацько-селянським військом Богдана Хмельницького Денис Тоїчкін. Він підкреслює:
«…Сокира займає проміжну позицію між професійною і селянською холодною зброєю. Ще з часів Київської Русі відмінність між бойовою і робочою сокирою була мінімальною. У період козаччини бойові сокири перейшли вже у сформованому вигляді як чекани, проте звичайні робочі сокири також часто використовували на війні, про що свідчать берестецькі знахідки…»
Отже, сокири у якості зброї використовували і реєстровці, і, ще у більшій мірі, представники нереєстрового «свавільного» козацтва і повсталі селяни.
Те, що селяни, покозачившися, використовували сокири нарівні з іншим озброєнням, у якості небезпечної зброї, фіксується низкою актових матералів.
Так, у скарзі шляхтянки Ельжбети Смитковської від 3 березня 1649 р., засвідчено напад покозачених селян с. Болбол, що належало князеві й сандомирському воєводі Владиславу Домініку Заславськму. Повсталі напали на маєтності Смитковської “зъ стрелбою огнисътою, косами, сокирами, осчепами, киями, цепами и с чым который моглъ, яко на неприятелей яких, кгвалътовне нападъшы, заразъ гукъ и окрыкъ учинивъшы, первой самую протестуючую оденъ зъ тыхъ принъципалов косою въ голову зверху тялъ и рану крвавую, шкодливую задалъ, а другие синых спухлыхъ киевыхъ, кровъю отеклых, по въсем теле позадавали были и уже неживою быти розумели, а потомъ урожоного пана Марцина Смитковского, сыночка скаржачое молодшого, од них пехотою уходячого. улапивши, первей оного з ручници въздолжъ твари пострелили; а кгды уже постреленый на землю палъ, окрутъне, нелютостиве, а праве тыранъско, без вшелякого милосердя, косами, сокирами, почавши голову, ажъ до ногъ мало не въ штуки зъсекли; од которого такого тыранъского зъсеченя зараз на том же местцу Пану Богу духа оддалъ…”
12. ІМПРОВІЗОВАНА ЗБРОЯ СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАНЦІВ
Денис Тоїчкін, спираючись на вагомі джерела, висловлюється так:
«В усіх європейських країнах за середньовіччя селяни, що були в абсолютній більшості людьми, далекими від військової справи, у бойових діях послуговувалися найпростішими засобами, найчастіше – перемайстрованим у місцевих умовах сільськогосподарським реманентом. Це пояснюється дешевизною, наявністю в усіх сільських господарствах, легкістю оволодіння й простотою використання такої зброї…”
За Олексієм Сокирком “…Класова версія про селянсько-козацьке військо дозволяє легко маніпулювати цифрами, але в цей період селяни не були носіями зброї, а підготовка піхотинця мушкетера або пікінера, який діяв би у правильному строю, займала роки і вимагала ресурсів. Реально козацьке військо поповнювалося за рахунок дрібної шляхти і міщан в рамках своїх цехових підрозділів, знайомих з військовими навичками.”
Звідси й чіткий розподіл зброї на зразки професійно підготовлених вояків та повсталого простолюду.
Далі Денис Тоїчкін пише “…Найбільшу кількість козацько-селянської зброї виявлено під час археологічних розкопок під Берестечком, і вона зберігається тепер в історичному музеї Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» [інша назва – «Козацькі могили], (с. Пляшева, Рівненська область). Поза всякими сумнівами, це зброя саме селянської частини козацької армії, бо у війську Речі Посполитої селян не було…”
Польський поет, учасник битви під Зборовом 1649 р. Мартин Кучваревич писав, що покозачені селяни з палицями, косами, осмаленими головешками, сокирами, ціпами “майже наосліп” кидались на шляхетське військо.
Козак (покозачений селянин?) з довбнею-головешкою. Гравюра Крістофа Вайгеля Старшого за малюнком Каспара Лейкена. Нюрнберг, 1703 р.
Отже, перейдем до переліку такої імпровізаційної зброї.
Булава-довбня – холодна однофункційна монолітна ударна зброя, різновид дрюка. Знайдені біля переправи зразки виготовлені з наростів на дереві, що під кутом переходять у довгі руків’ я. Про вживання цього різновиду зброї є писемні відомості, підтверджені зображувальними джерелами. Так, на гравюрі В. Гондіуса 1652 року, коло ніг полонених під Берестечком селян, серед іншої зброї ми бачимо булаву-довбню, аналогічну знайденій.
Таку саму палицю зображено в руках литовского селянина в одному з малюнків Т. Калинського [XVIII ст.].
Бойова коса – холодна багатофункційна державкова січна колольно-різальна зброя. Фактично це звичайна робоча коса з перемайстрованою робочою частиною, підсиленою повздовжніми реберцями. Біля переправи знайдено три такі екземпляри з довжиною лез близько 80 см. Положення п’яти коси свідчить про те, що робочі частини кріпили до державка інакше, ніж у подібної зброї більшості країн Європи, а саме – перпендикулярно (як у звичайних робочих знарядь). Цей висновок підтверджують дані зображувальних джерел.
Саморобний наконечник списа, сокири, довбня-головешка – нехитрий збройний арсенал повсталих селян
Втім, треба зазначити, що бойову косу могли використовувати і професійні вояки, козаки-реєстровці. Доктор історичних наук Петро Сас у своїй книзі “Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617-1618 рр.)” зазначає: “Хоч би там як, а потрібно взяти до уваги дані джерел про те, що під час Хотинської битви 1621 р. запорожці, котрі були озброєні косами та рогатинами, здійснили нічну вилазку у турецький табір, проникли в намети, де спали турки, і багатьох з них закололи.”
Бойовий серп – холодна багатофункційна державкова січна колольно-різальна зброя. Практично – перероблений сільськогосподарський серп з розпрямленою, вертикально закріпленою на держаку робочою частиною (іноді з підсиленим бойовим кінцем). Поблизу Берестецької переправи знайдено три таких екземпляри.
Сокири та бойові коси повстанців-селян
Обушок – холодна однофункційна гнучка ударна зброя, що складається з руків’я, гнучкої сполучної частини і власне робу вигляді важків різної форми, що їх кріпили на самому кінці гнучкої частини…»
Російською така зброя йменується «Кистень».
Обушок, бойовий бич, іноді кистінь, кістень, бойова гиря— холодна зброя ударно-роздроблюючої дії, яка складається з ударної частини у вигляді залізної кулі (іноді з шипами), з’єднаної ременем або ланцюгом з одноручним, рідше дворучним держаком з петлею для надівання на кисть. Існують спрощені варіанти — у вигляді ременя з тягарцем на одному кінці та з петлею замість держака на другому.
Робочі сокири та бойові серпи
«Словник української мови в 11 томах» тлумачить термін обушок нечітко — «вид холодної зброї», «Словарь української мови» Бориса Грінченка перекладає його «чеканъ», хоча невірно. «Етимологічний словник» визначає кістень як булаву, хоча чекан, булава й обушок є досить несхожими і чітко розрізнюваними видами зброї.
Точно не відомо, коли уперше з’явилися обушки, але у Східній Європі найдавніші знахідки відзначаються у степу Південного Сходу. Найраніші обушки нижнього Поволжя та Подоння датуються IV — IX ст. Ймовірно, звідти вони й проникли на територію Русі. Перші руські обушки датуються IX—X ст. Зважаючи на східне походження обушка, деякі мовознавці припускають, що одна з його назв (кистінь, кістень, рос. кистень, пол. kiścień), могла пійти від тюрк. kistan («палиця», «кийок»). За іншою версією, це слово — питомо слов’янське, походить від слова кисть (бо держак часто споряджувався петлею для надівання на кисть руки), або від «китиця».
Найдавніші обушки робилися з кісток тварин, прив’язаних до ременя. Звідси й походить одне з назв зброї у польській мові («masłak» — букв. «маслак», «кістка»). На Русі подібний тип побутував аж до XIII ст. Поява міцних обладунків вимусила відмовитися від костяного матеріалу та перейти повністю на метал. Металеві обушки відомі з X ст., але поширення набувають у XII—XIII ст.
Гирі могли мати різноманітну форму. Найбільш поширеними були гирі кулястої або грушеподібної форми, іноді кубічної, у тюркських народів уперше з’явилися гирі біконічної форми — у вигляді двох конусів з’єднаних основами, з металевим вушком. Такі гирі набули також поширення у Московії та литовських татар.
Гирі іноді було споряджено шипами, але частіше ґульками на поверхні для підвищення забійної сили. Матеріалом для гир слугували бронза або залізо, у середину часто заливався свинець. Вага сягала 60 — 270 г. Подібно іншій середньовічній зброї, обушки іноді мали прикраси — сріблення, чернь, карбування.
Половину всіх відомих бойових гир знайдено у Київські землі, звідси цей вид зброї, схожий на руські зразки, поширився до Волзької Булгарії і Литви.
Обушок (кистінь) – холодна однофункційна гнучка ударна зброя. Використовувалася повсталими селянами, іноді татарами та, як не дивно, аж до початку XVIII ст. московськими стрільцями
Кистені Київської Русі найдавніші серед подібних європейських знахідок, найбільш ранні обушки віднайдені на території сучасної України датуються V—VI ст.. У західноєвропейських країнах обушки починають з’являтися у ХI ст., у ХIV—XV ст. ними користувалися й в Азії, і в Європі.
Денис Тоїчкін продовжує про цей вид зброї «Якщо в країнах Європи обушок як армійська зброя вийшов з ужитку до XVI століття, то в Московській державі він залишався на озброєнні стрільців ще й у наступному сторіччі.
У подальші часи це вже була зброя виключно селянства й ополчення, яка згодом, зазнаючи змін, перетворилася на бойовий ціп – обушок з короткою гнучкою частиною та довгим руків’ям.
Неподалік від козацького таборища під Берестечком знайдено один екземпляр обушка. Ролю гнучкої частини виконує ланцюг з п’ятьма великими ланками, що закінчується пластиною, яку кріпили до руків’ я. Бойова частина грушувата. Руків’я втрачено. Цілком можливо, що в даному разі гнучку частину кріпили на довгому руків’ї; тоді цей зразок треба зарахувати до бойових ціпів.
У писемних джерелах трапляються поодинокі згадки про козацькі обушки. Нам відомий також малюнок, на якому під ногами полонених під Берестечком селян поряд з іншою зброєю зображено й бойовий ціп з робочою частиною у вигляді кулі з гострими шипами (т. зв. морґенштерн)…»
Цікаве порівняння зброї повсталих німецьких селян часів Селянської війни 15224-1525 р. (нім. der Deutsche Bauernkrieg)
та зброї українських селян-повстанців XVIII cт., зроблене польськими реконструкторами з проєкту “Chlop”
Такий малюнок, що чітко розділяю реєстрових козакв та повсталих селян є тиульним аркушем до твору Йоахіма Пасторія (1611-1681), оповідь якого про війну про козаків називається «Веllum Scythico-Cosacicum», – “Війна Скіфсько-Козацька», точніше «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» Селяни-повстанці у правій частині тутульного аркуша показані у кожухах та постолах, а при них покладено “непочесну зброю” – коси та інше сільськогосподарське знаряддя, палки-головешки тощо.
У тексті народної думі про «Козака нетягу Хвеська Ганжу Андибера читаємо:
От тогді ж то козак, бідний летяга,
Як став у собі більший хмель зачувати,
Став з-під [о]панчини рогожевої,
З-під поясини хмельової,
Щирозлотний обушок виймати…»
На думку Михайла Грушевського, у цій думі зображено події, що передували «Чорній раді» 1663 р., в результаті якої гетьманом був обраний Іван Брюховецький, і під іменем Феська Ґанжи Андибера у думі зображено саме Брюховецького, який виступав проти «дуків-старшин» і протиставляв себе їм як носій справжніх запорозьких традицій, та агітував проти старшинських кандидатів Сомка і Золотаренка.
13. ДЖЕРЕЛА НАДХОДЖЕННЯ ОЗБРОЄНЬ ДО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА ТА ПИТАННЯ ВИРОБНИЦТВА ЗБРОЇ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI – СЕРЕДИНИ XVII ст.
Більшість дослідників, як класичних, так і модерних схиляються до думки, що головним джерелом надходження вогнепальної зброї до мас реєстрового, нереєстрового та «свавільного» козацтва, покозачених селян були індивідуальні зусилля кожного конкретного вояка – закупівля та/або трофеї. Лише декілька джерел свідчать про спроби централізованих закупівель ручної вогнепальної зброї. Зокрема, 1648 р. через свої емісарів Богдан Хмельницький намагався закупити рушниці, самопали тощо у Львові.
І.К. Свєшніков підкреслював про козацьку зброю: «Вони користувалися в основному трофейною зброєю — татарською, турецькою, польською і значно менше придбаною західноєвропейською, московською, кавказькою або іранською. Тому козаки й не створили якихось характерних лише для них типів зброї.
На жаль, з описів сучасників і праць істориків маємо загальні і поверхові дані про озброєння козаків XVI—XVII ст. Найбільш повний перелік козацької зброї, даний Д. Яворницьким, також не враховує типів окремих видів озброєння. До того ж він написаний в основному на матеріалах XVIII — початку XIX ст. А з достовірних козацьких речей до наших днів збереглось лише кілька іменних шабель різних типів. Нові дані про стан і характер озброєння козацької армії середини XVII ст. одержано внаслідок археологічних досліджень, зокрема розкопок 1970—1994 рр. місця Берестецької битви 1651 р…»
Історик Тарас Ковалець у праці «Постачання і забезпечення Війська Запорозького у повстаннях 20-х-30х років XVII в Україні» підкреслює «самозабезпечення» нереєстрового козацтва:
«Базовим принципом як польської, так і повстанської армії у 1620-х1630-х рр. було «індивідуальне забезпечення кожного вояка і його участь у військових походах із власною зброєю та екіпіруванням. Так, у численних універсалах козацьких ватажків цей принцип згадується постійно. Скидан вимагав від козаків, щоб ті «готові були як кіньми, так і їжею і зброєю», тобто перед бойовими діями повністю самостійно дбали про власне озброєння, транспорт та провіант»…
Середньовічна гравюра “Ковалі”
«…Ще частина озброєнь потрапляла до запорожців із арсеналів московських міст Білгородської «засічної лінії» внаслідок активної контрабандної торгівлі зброєю на річспосполитсько-московському прикордонні, а також через торгову діяльність грецких та вірменських торговців зброєю. Зокрема, у листі до Станіслава Конєцпольського від 16 травня 1637 р. підкоморій чернігівський Адам Кисіль із жахом повідомляв, що «плебс всюди воли, коні продає, самопали купує».
Зберіглося чимало судових документів, у яких вівітлюються суб’єкти такої торгівлі. Зокрема, це позови від 28 вересня 1629 р. до королівського суду на урядників, купців а міщан «міст окраїнних» Медведівки, Кропивної, Чигирина, Корсуня, Богуслава, які продавали на Низ [Запорозьку Січ] зброю, порох і харчі. Такі товари урядам міт прикордонних наказувалося арештовувати «коли б…хтось кудись хотів вивозити до сваволі».
Значна частина козацьких арсеналів, очевидно за традицією перебувала на Запоріжжі. Бартош Папроцький у своїй праці «Ogród krolewski» (1599 р.) згадує, що в козаків основна зброя – «стрільба» [пол. strzelba – рушниця] якої є багато і яку охороняє «постійна сторожа на островах». Боплан також згадує, що у павутинні дніпровських островів «козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою скарбницею», тобто скарбом армії».
Стосовно виробництва вогнепальної зброї не тільки в Україні, а й у всій Речі Посполитій І.К. Свєшніков твердив:«Рушникарі у Польщі та в Україні не створили окремого типу замка і копіювали західноєвропейські моделі або користувались привізними замками…
… До недавнього часу жодну зі збережених у музеях України рушниць не можна було впевнено пов’язати з козаками, хоч із письмових джерел відомо, що у багатьох містах України, наприклад в Овручі й Черкасах, вже у XVI ст. працювали майстри, які виготовляли гаківниці та інші рушниці. Лише розкопки місця Берестецької битви дали численні зразки достовірно козацької ручної вогнепальної зброї. У цій колекції репрезентовані майже усі типи рушниць першої половини XVII ст., завдяки чому стверджуємо про їх співіснування в озброєнні козацького війська. Звертає, однак, на себе увагу факт майже повної відсутності у цій збірці рушниць старих типів (знайдено усього один мушкет з гнотовим замком і один з колісцевим), а також значна перевага зброї з ударними замками над колісцевими. Напевно, армія Богдана Хмельницького під час Визвольної війни була озброєна найновішими зразками зброї і в цьому плані не лише не поступалася іншим тогочасним європейським арміям…»
Відомому зброєзнавцеві Денису Тоїчкіну, що проаналізував більшість зброї, що зберігаються в музеях України і яка може бути віднесена до холодної січної зброї козацтва, видається справа такою, що серед понад 50 шабель лише 10 можуть бути віднесені до зброї місцевого виробництва.
«…Отже, з масиву козацьких шабель ми дібрали тільки десять таких, що з більшою або меншою ймовірністю могли бути зроблені в Україні.
Проте стовідсоткової гарантії не маємо ні в одному випадку. Адже дотепер не виявлено жодного вірогідного виробничого клейма українських майстрів, а єдине напевне підтверджене речовими джерелами виробництво шабель та іншої зброї локалізовано зусиллями українських і польських сториків та зброєзнавців у Львові й стосується воно найперше вірменських ремісників.
«…Центри виробництва українських шабель можна локалізувати, виявляючи зброярів- шабельників серед міщан (цехові й позацехові виробничі осередки); ремісників козацької верстви; ремісників верстви вільних селян.
Вище вже згадувалося про надзвичайно високі вимоги, які ставило виробництво зброї перед ремісниками. Відповідна організація й майстерність своєю чергою передбачали високий рівень спеціалізації майстрів, що був притаманний усій металообробній галузі XVII–XVIII ст. і зумовлювався підвищеною складністю процесу виробництва металевих речей за умов ручної техніки.
Ковалі спеціалізувалися на виготовленні певних складних виробів. Про це свідчать назви спеціальностей майстрів – членів ковальських цехів, а у великих центрах – назви цілих цехів. Так, у Львові в другій половині ХVІІ ст., крім власне ковальського цеху, існували цехи мечників, лучників, слюсарів, кітлярів, бляхарів, годинникарів, голкарів, людвисарів. Причому в межах цих цехів працювали ремісники приблизно 25 спеціальностей, що значно перевищувало розподіл за фахом у будь-якій іншій галузі.
Саме з цієї причини єдиним майстром, що за середньовіччя виробляв шаблі, був фахівець з виготовлення саме цього виду зброї – шабельник (на заході України – мечник). Звичайно, за гострої потреби до цього могли залучати й ремісників інших спеціальностей.
У майстерні краківського мечника. Мініатюра з “Кодексу” краківського нотаріуса Балтазара Бегема (1450-1508)
Серед найінформативніших джерел про кількість і спеціалізацію ковалів ХVІІ ст. насамперед треба назвати переписні книги, де зазначено чисельність заняття людності різних поселень, а також різноманітні реєстри, люстрації маєтностей та описи володінь і майна. З поселень передусім привертають увагу привілейовані королівські міста. Вони були найбільшими виробничими центрами державного значення з найрозвинутішими ремеслами. Найбільші міста належали до найдавніших, заснованих ще за часів Київської Русі. Їх було не так багато, це – Київ, Чернігів, Львів тощо. Інша група складалася з порівняно молодих міст, більшість з яких переросла в справжні великі виробничі центри вже ХVІІст.
На Лівобережжі В.Романовський на основі матеріалів перепису 1666 р. виділив 36 „справжніх” великих міст.
Серед міст з найвищою концентрацією шабельників станом на 1666 р.: Київ, Переяслав, Остер, Стародуб, Ніжин, Сосниця, Конотоп, Чергігів. Але ремісників-шабельників зовсім мало – 1–2 на місто. Отже, обсяги цього виробництва були невеликі, а його продукція призначалася на задоволення внутрішніх міських потреб.
Важливе джерело – книга ніжинських ковалів, – найстаріша з цехових книг Лівобережжя, що збереглася. Ніжин – місто „молоде” (маґдебурзьке право отримало 1625 р.), ковальський цех у ньому створено порівняно пізно – у 1634 р. Згідно з даними згаданого джерела, цех був спільний для всіх ніжинських ремісників металообробної галузі (відсоток їх – найвищий порівняно з усіма іншими проаналізованими містами). Серед майстрів ковальського цеху Ніжина було 3 шабельників.
Треба зазначити, що троє майстрів для другої половини XVII ст. – невелике число (у Львові тоді працювало майже 40 мечників). Проте такої кількості було більш ніж досить, щоб задовольняти внутрішні потреби й виконувати незначні сторонні замовлення. У тому ж Львові з XV по XVII ст. працювало всього 4 мечники.
Фрагмент клинка церемоніального меча львівських війтів роботи мечника угорця Івана Венґрина з Сіґету з гербом Львова. 1577 р.
Найбільшим торговельно-ремісничим центром тут був Переяслав, з найвищим у Київському воєводстві відсотком ремісників, зайнятих у металообробній галузі (19%). За чисельністю ковалі, з них троє шабельників, посідали третє місце після шевців і кушнірів.
Провідним осередком виробництва холодної зброї в ХVІІ ст. в Україні й одним з найбільших у Речі Посполитій був Львів. Зброярство тут мало давні традиції – за деякими відомостями, початки його сягали ХІV ст. З ХVІ ст. львівські мечники входили до спільного для більшості ремісників металевих виробів ковальсько-слюсарського цеху, від якого відокремилися в 1634 р.
Кількість цехових майстрів була порівняно невелика й зростала повільно. Як уже зазначалося, з ХV по ХVІІ ст. цех налічував чотирьох мечників. У 1623–1689 рр. міське право одержали й стали цеховими майстрами 39 мечників.
Чільне місце в асортименті їхніх виробів посідали мечі та шаблі, а з ХVІ ст. – майже виключно шаблі.
Крім масової продукції, виготовляли також коштовну зброю на замовлення, на продаж або як ремісничий „шедевр”, потрібний, щоб уступити до цеху (таке правило існувало також для майстрів у краківському й познанському цехах).
Про обсяги і якість виробництва промовляє той факт, що львівський цех мечників очолював усі мечницькі цехи інших міст Руського й Подільського воєводств, а також здійснював галузеву юрисдикцію над усіма ремісниками цієї спеціальності в засягу 30 миль від Львова.
Взагалі звання майстра-мечника в цілій Речі Посполитій міг здобути тільки майстер, що навчався цього ремесла в Познані, Кракові або у Львові. Саме Львів був відомий як „школа ремісників” (seminarium mechanicorum). Про львівське виробництво холодної зброї збереглися красномовні свідчення сучасників. Зокрема Йоан Альнпех у своєму „Описі міста Львова” згадує великий військовий арсенал і наголошує на тому, що „ніде в Польщі не можна було б краще озброїти військо, як тут…»
Ще з XV століття львівський та краківський цехи мечників були найголовнішими в усій тодішній польській державі. Вважалося, що мечник досягнув вищого щабля у вмінні, лише якщо він попрацював у кого-небудь з майстрів-мечників у Львові або в Кракові. Львівські мечники, свідомі важливості свого ремесла, говорили, що вони мали привілеї «від самого заснування міста Львова», і «у городі, який був майже в самій пащеці татарській, осідали, приходячи сюди з різних країн, щоб робити зброю для людей цього краю».
Про високу ювелірну майстерність зброярів XVII ст. свідчать роботи львівських вірмен-ремісників. Серед українських і польських міст, Львів найбільше славився мистецькою і коштовною оправою до шабель, багатим оздобленням жезлів, майстерним виготовленням щитів, колчанів та порохівниць в золоті та сріблі.
Історичний факт, що польський король Ян ІІІ Собеський був незадоволений руків’ям шаблі роботи флорентійського майстра «ні з роботи, ні з самоцвітів» і замовив виправити її львівському золотареві вірменину Бедросу Мардерисовичу, «щоб із збереженням деяких флорентійських орнаментів, додати золоту дугу оздоблену діамантами»
Серед професій цехових об’єднань Львова, які можуть пов’язані з виробництвом, направленням, декоруванням та ремонтом зброї, дослідник Мирон Капраль подає наступні:
«Ferrifabri [ковалі]
Bombardarii [рушничники]
Ensifabri [мечники]
Politores [шліфувальники]
Serrifabri [слюсарі]…»
Особливе торговельне значення міста, а також розмах виробництва в ньому холодної зброї, сприяли тому, що серед великого асортименту експортних і реекспортних товарів значне місце належало зброї, зосібна шаблям.
Так, гетьман Ян Тарновський ще в 1547 р. закупив у трьох львівських купців 21 віз холодної зброї. Напередодні Національно-визвольної війни 1648 р. у Львів для закупівлі зброї виїхали довірені особи Богдана Хмельницького.
Розвинутим зброярським виробництвом славився Кам’янець-Подільський – головний центр Подільського воєводства. Єдиний спільний ковальський цех, що налічував 26 ремісників, об’єднував мечників разом із слюсарями, кітлярами, лимарями, сідлярами і лудниками. Кам’янець-подільські мечники ще 1592 року скаржилися на львівських колег за те, що ті не приймали вивчених ними підмайстрів до своїх громад. Кам’янець, як найбільший ремісничий центр Поділля, увесь час конкурував зі Львовом. Загальна кількість ремісників досягала в ньому 130 осіб.
У невеличкому подільському місті Сатанові „Люстрація 1578 р.” зафіксувала 57 ремісників, у тому числі одного мечника.
По Брацлавському воєводству є свідчення, що клинкову зброю виготовляли у Вінниці. Так, в описі пограбованого майна шляхтича С.Кропивницького згадуються ”… шабель пахолчих барвеных пять, роботы Віницкое…».
Зважаючи на пересічно незначну кількість ремісників-шабельників і мечників у містах Гетьманщини, логічним буде припустити, що більша частина їхніх виробів використовувалась для внутрішніх міських потреб.
Треба підкреслити також вплив фактору розвинутої торгівлі на рівень міського виробництва клинкової зброї. Найбільша кількість заможних майстрів-шабельників припадає на полкові міста з підвищеною торговельною активністю – Ніжин, Переяслав, Чернігів. Частина продукції ремісників цих міст постачалася, ймовірно, на внутрішній ринок.
Тож шляхта й заможні козаки могли купувати для себе та своєї військової дружини шаблі місцевого виробництва, що й зафіксовано в документах.
Окрім майстрів-цеховиків, холодну зброю виготовляли позацехові майстри, партачі. Які серйозно конкурували з професіоналами.
Я. Кісь подав відомості по Львову, згідно з якими на початку ХVІІ ст. в місті налічувалось близько 2 тис. цехових ремісників (4 тис. разом з родинами, учнями й підмайстрами) і 1 тис. позацехових (2 тис. разом з родинами).
У скарзі цехів і міського управління на львівського старосту й шляхту (1600 р.) наведено повний список позацехових майстрів Львова, серед них 5 мечників.
Партачі не були обмежені цеховою регламентацією, швидше переймали прогресивні технологічні методи й завдяки цьому збільшували відсоток продукції високої якості.
Крім того, вступ до цехів у великих містах Руського, Подільського та деяких інших воєводств був настільки ускладнений, що навіть талановитий, досвідчений майстер часто не проходив процедури добору або ж його взагалі не допускали до вступу через релігійні й національні обмеження. Усе це призводило до того, що й серед партачів було чимало висококваліфікованих ремісників.
А власник юридики цілком міг забезпечити такого майстра вартісним обладнанням, скажімо, ковальським міхом. Приміром, у 1654 р. львівські цехи зброярів, мечників і слюсарів скаржилися на партачів, які, живучи під різною юрисдикцією, перешкоджають цеховим майстрам закуповувати сировину, переманюють підмайстрів, а готові вироби продають через купців.
Нюрнберзький зброяр-рушничник. 1613 р.
З проаналізованої інформації випливає, що шаблі виготовляли як цехові, так і позацехові ремісники.
«Окремого дослідження потребує виробництво зброї на Запорозькій Січі. У своїй монументальній праці В.Голобуцький, описуючи Січ на Базавлуці, зазначає, що поблизу січового майдану стояли будівлі господарського призначення, серед них „кузні та інші майстерні, де лагодили та виготовляли зброю, робили порох”.
Звичайно, сам характер Запорозької Січі, як автономного військового утворення, доконечна потреба ефективного самозабезпечення диктували потребу в ремісничих майстернях, у яких принаймні можна було полагодити зброю, зробити порох і вилити кулі…»
Але майстрів збройних професій, особливо в центральній Україні, було небагато. Зокрема на терені Полтавського полку серед зафіксованого переліку професій зустрічаєм в середині XVII ст. лише одного шабельника та одного «куливара» (майстра з відливання куль).
Віталій Яремченко, старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею, у роботі «Професії та ремісничі спеціальності населення Полтавського полку у серединіXVII ст. (за писемними джерелами)» зазначає:
«Зброярі по праву можуть вважатися спеціалістами широкого фаху. Вони мусили володіти одночасно навиками метало-, дерево-, шкірообробки та обробки кістки. Однак у порівняні із спеціалістами інших професій їх кількість була невеликою. У „Книгах міських Полтавських” згадується „Иван Шабелник” та „Дмитро Куливар (Кулевер)” . Відомості про Дмитра Кулевара вперше знаходимо у реєстрі Полтавського полку 1649 р. серед козаків сотні Петрашова.»
Інструменти козацьких ремісників з поля битви при Берестечку
Дослідники В. Бондарчик і Д. Тоїчкін зазначають, що у вказаний період професія майстра-зброяра не виокремлювалась. Тобто часто окремих зброярських цехів не існувало, проте існував добре розвинений ковальський, який знаходився у привілейованому становищі і включав в себе ремісників багатьох суміжних спеціальностей. Так, ковальській цех Ніжина у 60-х рр. XVII століття об’єднував ковалів, гарматників, слюсарів, шабельників.
Вже згадуваний поет Климентій Зиновіїв оспівує майстрів-шабельників в одноіменному вірші – “О шабелниках”:
«І шабельники вещ воєну виставляютъ:
Понєваж премудриε шаблі ізробляютъ.
Шабля же по словенську мечем називаєт:
Которая на бранєх глави отсікаєт.
І малярі малюють Святого Павла із мечем:
А Святого Петра без меча, токмо з ключем.
І ангелов малярі же з мечем виставляють,
Которие от врагов вірних сохраняють.
І Святий Миколай із мечем мальован биваєт,
Которий невидимо геретиков посіцаєт.
І шабельников Ви же, Святиє, сохраняйте,
І здравія, І спасіння їм примножайте»…
Коваль завдяки умінню використовувати технологію зварювання, цементації, гартування заліза виготовляв холодну зброю: мечі, ножі, наконечники списів і стріл, чекани. Дані припущення можна підтвердити значним відсотком ковалів у містах України: Київ – 17%, Стародуб – 29%, Ніжин – 39%, Перяслав – 19%, Батурин – 12%, Остер – 15%, Козелець – 15%, Сосниця – 14%.
Базовим елементом матеріальної частини війська було забезпечення його порохом. Виготовленням його займалися майстри порохівники. Як зазначає дослідник Б. Онопрієнко, порох виготовляли при селітроварних заводах. Центрами селітроваріння в Україні були Миргород, Полтавщина, Київщина, Путивль. Для приготування пороху необхідні були 3 елементи: селітра, деревне вугілля та сірка. Вугілля для гармат випалювали з ліщини, верби, липи; рушничний порох потребував вугілля з вільхи та черемхи, мисливський – з конопель. Цікавим буде навести й склад пороху, який був різним для різних видів вогнепальної зброї: для гармат – 100 фунтів селітри, 20 – сірки, 24 – вугілля; для мушкетів – 100, 25, 18; для пістоля – 100, 10, 8.
14. ПІДХОДИ ДО РЕКОНСТРУКЦІЇ ПРЕДМЕТІВ ОЗБРОЄННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА У ГО ДВКА
Стан зброєзнавчих досліджень як в Україні, так і в Польщі та інших країнах, що колись складали Річ Посполиту, а також стан європейської та північноамериканської зброєзнавчої науки; писемні джерела, археологічні знахідки та сотні зразків зброї у музейних зібраннях, на які спирається у своїх пошуках ГО ДВКА, дозволяє з високою мірою вірогідності та аутентичності відтворювати зразки озброєнь доби Козацтва, звісно ж, із дотриманням діючого в Україні законодавства.
З метою максимального наближення до якомога більш близького до реальності, реконстукції предметів одягу, спорядження, озброєння, табірного обладнання тошо, в ГО ДВКА прийнято наступні нормативи й підходи до військово-історичної реконструкції та елементів «живої історії», у тому числі у питаннях про відтворення збройного чину у першу чергу реєстрових козаків:
«Оригінал – предмет, походження якого пов’язане з епохою яка відтворюється або гранично близькою до неї.
Копія – предмет який являє собою детальне відтворення, копіювання, конкретного відомого історичного аналога (музейний експонат, оригінал тощо.) Під детальним відтворенням слід розуміти дотримання при відтворенні всіх особливостей предмету – розмір, форма, матеріал, оздоблення, технології виробництва тощо.
Репліка – предмет, який усіма основними параметрами (розмір, форма, матеріал, технології виготовлення, функціональні особливості) відповідає історичним аналогам, але не є точною копією конкретного музейного експонату, тобто відрізняється від нього оздобленням, кольором; можливе також незначне відхилення в формі і розмірі, але лише таке, яке не впливає на функціональні особливості предмету та має під собою історичне підґрунтя;
Реконструкція – відтворення предмета, який відомий з історичних джерел, але жоден з оригіналів невідомий історичній науці, або зберігся частково. Таким чином зовнішній вигляд предмету відтворено на основі кількох територіально і хронологічно адекватних наукових джерел.
Додержання історичної відповідності в матеріалах та технологіях обов’язкове.
Версія – предмет, для якого не має відомих в науці оригіналів, проте виготовлений з урахуванням технологій і матеріалів, що існували в період, який відтворюється. Можливість існування такого предмету все ж мусить бути науково вмотивована.
Муляж/модель – предмет, який у загальних рисах (форма, розмір) повторює відомі історичні аналоги, але відтворений без повного додержання історичних технологій та матеріалів. Муляж стосується предметів озброєння, модель – інших предметів одягу, спорядження та екіпірування.»
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
Використана література та електронні джерела:
Денис Тоїчкін. «Зразки козацької холодної зброї у музейних збірках: підвалини зброєзначого дослідження». Київ, 2007 р.;
Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 3, Т. 4, “Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого.” Киев: Акц. Об. печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1914;
Денис Тоїчкін. ПРОБЛЕМАТИКА ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ;
Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Рівне – Львів: «Cлово», 2008;
Леонтій Вйтович. “КОЗАЦЬКА ПІХОТА: ОЗБРОЄННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ, БОЙОВІ МОЖЛИВОСТІ НА ТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЛІНІЙНОЇ ПІХОТИ КІНЦЯ XV – СЕРЕДИНИ XVIІ ст.;
Грані світу. Україна-Польща: єдність зброї крізь віки. Київ: Грані –Т, 2007;
Олег Савчук. “Аспекти використання ручної вогнепальної зброї запорозькими козаками”. Часопис “Зброєзнав”, Київ, 2014 р.;
Наталья Черкес , Владимир Бережинский. “ОГНЕСТРЕЛЬНОЕ ОРУЖИЕ ОСМАНСКОЙ ИМПЕРИИ и КРЫМСКОГО ХАНСТВА” Зброєзнав, 2014 р.;
Kossarzecki, Krzysztof. Ad Villam Novam. Tom VII, “Źródła do dziejów Sobieskich z Archiwum w Mińsku i zbiorów francuskich.” Warszawa: Muzeum Pałac w Wilanowie, 2012;
Квасневич В. Польские сабли / В. Квасневич. – СПб: Атлант, 2005;
Петро Сас. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617-1618 рр.)”. видавець О. Пшонківський, Біла Церква, 2010 р.;
Денис Тоїчкін. Дослідження центрів виробництва холодної січної зброї в Україні XVII ст.;
Pasek, J.C. Pamiętniki. Lwow, 1857. Sikora, Radoslaw. Fenomen Husarii. Torun: MADO, 2005. Sikora, Radoslaw. Husaria pod Wiedniem 1683. Warszawa: Erica, 2012;
Żygulski, Zdzislaw. Stara Broń w Polskich Zbiorach. Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984;
“Husarski inwentarz.” Kresy. Accessed May 10, 2019. / “Ikonografia. Militaria, mundury, elementy uzbrojenia, sceny batalistyczne z XIII-XIX w.” Search archives;
“Odsiecz Smoleńska pod wodzą Władysława IV w 1634 r.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;
Косарев Р. В., Нефедов В. В., Рівкін К. Зброя доби козацтва;
Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст. – Книга перша: Воєнні дії 1648– 1652 рр. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996;
Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… ;
Kobielski S. Polska broń. Broń palna;
Zabłocki W. Cięcia Prawdziwą Szablą. – Warszawa: Sport i Turystyka, 1989;
Тис-Крохмалюк Юрій. «Бої Хмельницького» (військово-історична студія), Мюнхен, 1954.
Денис Тоїчкін. Козацька шабля XVII–XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження. — Київ, 2007 р.
Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;
Недяк В. В. Україна — козацька держава. — Київ, 2005;
Zdzislaw Żygulski, Stara Broń w Polskich Zbiorach (Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984) 75-79. “Katalog MNK,” Muzeum Narodowe w Krakowie, accessed May 10, 2019;
Олег Мальченко. “ПУШКАРСЬКА СЛУЖБА В УКРАЇНСЬКИХ ЗАМКАХ У XV-СЕРЕДИНІ XVII ст”.;
Андрій Блануца. “ШЛЯХЕТСЬКІ НАЇЗДИ В РАННЬОМОДЕРНІЙ УКРАЇНІ ЯК СКЛАДОВА ПРИЧИН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ СЕРЕДИНИ XVII ст.”;
Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр.Т.2 (1650–1651 рр.);
“Пошуки та знахідки”. І.К Свєшніков. Розкопки місця Берестецької битви 1651 р. Український історичний журнал, Київ 1992 р.;
Савчук Юрій. Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція). — К., 2006 р.;
Ірина Гаюк. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВІРМЕНСЬКОГО ЗБРОЯРСТВА В УКРАЇНІ. Львів, 2016 р.