ОБРАЗ ІСПАНІЇ ТА ІСПАНЦІВ У МЕМУАРАХ ВОЯКІВ НАПОЛЕОНІВСЬКОЇ АРМІЇ. 1807-1814 рр.

 

ВСТУП

Секція війн Наполеонівських війн ГО ДВКА, готуючись до традиційного історико-культурогічного заходу “Ставки Дуніна-Вонсовича”, присвяченого 211-й річниці коронації імператора Наполеона І Великого, 215-й річниці  переможної битви при Аустерліці та 210-й річниці осінньої кампанії в Іспанії, продовжує серію публікцій, присвячених європейській історії кінця XVIII – ХІХ ст.

Вже не раз  у гостинному с. Ставки, в одноіменному  Мистецькому маєтку нашого друга, мецената  й побратима Олексія Шереметьєва, проходили заходи, об’єднані наскрізною ідеєю та сценарієм – “СТАВКИ ДУНІНА-ВОНСОВИЧА”.

Адже маєток XVIII ст. у Ставках став свідком багатьох історичних подій, втім особливу увагу привертає постать власника маєтку першої чверті XIX ст. графа Станіслава Дуніна-Вонсовича.Станіслав Дунін-Вонсович  (1785-1864) – граф, шляхтич герба Лябендзь (Labędz), полковник французької служби, бригадний генерал Війська Польського. 4 липня 1812 р. був прикомандирований до Головної квартири Імператора Наполеона І, у якості перекладача брав участь у «Другій Польській кампанії» (Російському поході). 5-18 грудня 1812 р. супроводжував Імператора Наполеона І при переїзді до Парижа.

Бурхлива і героїчна біографія уродженого в Україні польського аристократа й воїна, таємниця його особливої місії при особі імператора Наполеона, без сумніву, є прекрасною основою для проведення у Ставках культурно-мистецьких та військово-історичних заходів, що підкреслюють спільність та переплетення історичних доль європейських народів.

Цього року виповнилося 5 років від дня першого військово-історичного бівуаку Наполеоніки у Ставках, що відбувся 8-9 травня 2015 р. Отже відзнатиметься ще один ювілей – п’ятиріччя “СТАВКІВ ДУНІНА-ВОНСОВИЧА”.

Учасники військово-історичного руху у якості провідного сценарію обрали події на Піренейському півострові 1807-1814 р.,  найтривалішої та найжорстокішої з кампаній Наполеона – війни в Іспанії.  Чимало поляків, уродженців України, брали участь у цй війні, про що ми вже мали честь писати на своєму сайті.  Це дивовижним чином зв’язує Україну та далеку Іспанію.

“Іспанська зима” у Ставках

А успішна участь делегації ГО ДВКА у військово-історичному фестивалі у м. Жірона (Каталонія, Королівство Іспанія), присвяченого облозі Жірони 1809 р.,  у вересні 2019 р. ще більш зміцнили цей зв’язок.

Делегація ГО ДВКА на фестивалі “Жірона-1809” у м. Жірона (Каталонія, Королівство Іспанія)

Мета цієї публікації – познайомити наших учасників, симпатиків та читачів із стороною нинішнього умовного противника, – іспанським народом, його звичаями, костюмом, всіма проявами повсякденності та з його збройним чином. Причому замість сухої статистики ми побудували цю розвідку на спогадах солдат та офіцерів наполеонівської армії, – французів, поляків, німців, – які стикнулися з Іспанією та іспанцями під час жорстокої, тривалої та немилосердної війни. Французи називають цей всеосяжний конфлікт Війна в Іспанії (La Guerre  d’ Espagne); для британців це Півострівна війна (Peninsular War); для іспанців же це Війна за Незалежність Іспанії (Guerra de la Independencia Española).

ІСПАНІЯ ТА ІСПАНЦІ У СПОГАДАХ СТАНІСЛАВА ЯНА БРЬОКЕРЕ (1789-1860)

Станіслав Ян Брьокере (1789-1860). Народився в Межиричю у Познанському воєводстві. Навчався у кадетській школі у Берліні і служив 1806-1808 р. у пруському королівському війську. 1808 р. вступив на службу до армії Герцогства Варшавського до 9 полку під командуванням полковника Антонія Сулковського. Воював в Іспанії. 9 серпня 1811 р. у битві при Мотріл (Ґранада) потрапив у полон і перебував у ньому до 1814 р. Повернувся до Польщі. Залишив німецькомовні мемуари про перебування в іспанському полоні, які недноразово перекладалися польською та видавалися у Польщі. Помер у Варшаві 1860 р.

Фузілер 9 піхотного полку Герцогства Варшавського

Командир 9 піхотного полку Герцогства Варшавського Антоній Сулковський

Офіцер фузілерів 9 піхотного полку Герцогства Варшавського

Ґоржет (пол. ryngraf) офіцера піхоти Герцогства Варшавського

Ківерна бляха гренадерів 9 піхотного полку Герцогства Варшавського

Ґудзик до мундиру 9 піхотного полку Герцогства Варшавського

Мапа доріг та етапів Іспанії. Франція, видрукувана військовим міністерством 1824 р. 

Отже, слово про Іспанію та іспанців Станіславу Яну Брьокере. Фрагмент мумуарів, уперше виданих 1824 р.:

“Деякі подробиці про Іспанію, її населення, його повсякденне життя, про її військовий стан та духівництво, які я спостерігав під час війни та мого перебування у полоні.

Іспанія з точки зору географічного виміру та статистики  станом на 1822 р. нараховує  8,777 квадратних миль (1), з населенням у 11248000, що, ймовірно, більш ніж достатньо читачеві, тому я теж я не буду зупинятися на цьому більше. Але маючи можливість протягом тривалого часу мого перебування у цій  країні спостерігати за іспанцями, хотів би описати деякі їх звичаї та побут, які кинулися мені у вічі, і які сильно відрізняються від усього того, що я бачив в інших країнах Європи.

Найбільша довгота в  Іспанії зі сходу на захід становить 140 миль, а широта – з півночі на південь – 120 миль.

Іспанська родина

Іспанці (самоназва – Espagnoles, еспаньйолес), як правило, середнього зросту, колір їх облич темний, радше оливковий, чорне волосся і такого ж кольору красиві, яскраві й великі очі, що надає особливої привабливості та краси жінкам з їх витонченими рисами обличчя.  Тут рідко зустрінеш огрядного чоловіка чи надто виcокого на зріст, тому що це не передбачає місцевий клімат і помірне життя людей.

Це дуже жвавий нарід, він не придатний до тяжкої праці, проте не знуджений і здатний перенести все, щоб не сталося; старші жінки тут характеризуються повільною величавістю і маєстатичною поважністю.

Іспанці горді та зарозумілі, вони відчувають себе вищими за походженням від інших народів, носіями давньої християнської католицької релігії; їх характер дуже жорстокий і мстивий, особливо, коли їх дратують або коли вони відчувають себе скривдженими.  Тоді зовні стриманий іспанець миттєво виходить з себе, палаючи бажанням негайної помсти, яку здійснює вкрай жорстоко.

Кожен чоловік тут носить великий ніж за поясом, щоб у разі образи він міг би її негайно змити кров‘ю свого кривдника.

Народний костюм Кастилії

Дуелі на таких ножах набагато небезпечніші, ніж двобої з вогнепальною зброєю. Насправді, аж лячно дивитися на подібні герці, до яких раз по раз вдається цей темний нарід.

Двобій на навахах

Перед двобоєм іспанець знімає куртку або сюртук, у який  він був убраний і нагортає собі на ліву руку від кисті аж  до плеча, і тою рукою, виставленою вперед, зігнутою у лікті, захищає себе як щитом. У правій руці він стискає ніж, сильно відставивши назад ліву ногу. і майже ставши на коліно, всім тілом подавшися уперед.  У такій бойовій стійці противники наскакують один на одного, то відходячи, то кидаючись вперед, намагаючись штрикнути  ножем ворога то в плече, то у груди чи живіт. Такий своєрідний смертельний танок триває доти, доки один із герцівників не впаде трупом,  або  не буде серйозно поранений.

Трагічний фінал двобою

Якщо один з них загине, тоді другий, згідно зі старовинним звичаєм, шукає притулок в монастирі. Ченці просять його покаятися, після чого він є вільним від відповідальності.

Навахи. На вдміну від сучасних сувенірних ножиків ці навахи були вельми небезпечною зброєю

Дуелі відбуваються і на шпагах, шаблях, палашах, пістолях, але це привілей вищих класів суспільства, тоді як плебс вирішує справи честі на ножах, носячи їх відкрито за поясом, який складає частину національного одягу. 

Іспанська молодь дорослішає значно раніше за ровесників в інших країнах в внаслідок спекотного клімату. Дивно виглядають подружні пари, де чоловікові від сили 18 або 19 років, а його дружина взагалі 13 або 14 років, а іноді навіть 12.

Зате і старшають вони раніше, жінки за 30 років вважаються вже старими, при тому, що рідко хто з них народжував дітей.

Чоловічий та жіночий костюм Естремадури

Для іспанців багато значить питання про спадок внаслідок домінування  майорату, –  тобто принципу наслідування, при якому увесь спадок дістається старшому нащадкові роду по чоловічій лінії. Якщо Бог дарує іспанцеві сина, то в цьому випадку він перебуває на вершині блаженства і не просить від Всевишнього нічого іншого.

Рідко їх сім’ї бувають багатодітними, як у північних країнах, де в родинах є по 10 або навіть 15 дітей.

Іспанські жінки виховують своїх дітей ласкаво й дбайливо, дозволяючи їм багато чого, але не все, вважаючи  “все, що видається природнім, не приносить хороших плодів у майбутньому.”

У їхніх будинках іспанці підтримують охайність та порядок. Будинки,  як правило, квадратні, міцні, але здебільшого одноповерхові, рідко коли побачиш двохповерхову споруду.

Містечко Кастільйо-де-Дуеро неподалік від Вальядоліда. Збережений будинок знаменитого ватажка  ґерильї Хуана Мартіна Діеса на прізвисько “Ель Емпесінадо” (1775-1825). Первісно прізвисько ґерильяса походило від слова pecina “мул”, і означало брудну людину, забруднену в в річковому мулі. Дане прізвисько отримували всі мешканці Кастільйо-де-Дуеро завдяки струмкові з темною, каламутною водою, що перетинає цей населений пункт. Однак El Empecinado, завдяки своїм подвигам, збагатив іспанську мову, надавши цьому слову інше значення – впертий, завзятий, той, що йде до кінця”. (ісп. El Empecinado)

Зате дуже часто перед будинком збудовано кам’яний фонтан або ставок, дуже красиво оздоблені.

Вид на Толедо

Крім того, багаті іспанці при фонтанах мають викладені каменем басейни, в яких плавають золоті та срібні рибки. Дворище вкрите каменем або бруківкою, над будинком вибудовуються криті ґанки, веранди або аркади, дуже красиво викладені камінням.

Якщо будинок двохповерховий, то над ним влаштовано криту веранду.

Ці прибудови на вулиці з’єднуються одна з одною, і під час негоди та дощу, служать для переміщення з одного будинку в інший. Навесні ви можете побачити всю родину –  і молодих, і старих іспанців, що сидять на тих верандах обличчям на схід, ловлячи свіже весняне повітря і сонце.  Там вже вони й обідають під соячними променями. Це називаєть Para tomar el sol (пара томар ель соль, “ловити сонце”, приймати сонячні ванни). Після такого моціону, вони позіхають, хилячись до сну. Деякі з них чухають собі голову, з нудьги полюючи на паразитів, вошей або бліх. Нарешті, настає siesta і вони засинають.

“Захід сонця” (ісп. posada del sol). Сценка з іспанського життя на картині іспанського художника Хосе Бенлеуре-і-Ґіл (ісп. José Benlliure y Gil; 1855-1937)

У час неймовірної спеки, а саме від червня аж до вересня, можна помітити, як вся familia перебирається на північний бік галерей, на цей раз у пошуках прохолоди. Це носить назву  Para tomar el fresco (пара томар ель фреско,  “ловити свіжість”).

Покої у будинках іспанців ніколи не фарбуються яскравими фарбами, але ретельно вибілені, як і в хатах наших селян та найбідніших міщан. На стінах їх кімнат ніколи не зустрінеш люстерок, портретів, ніяких родинних та історичних реліквій, тому що це, скоріше за все, заборонене священниками.

Вуличні гуляння

Побувавши у багатьох заможних будинках, я ніколи не бачив нічого такого, хіба тільки образи святих, та й ті у невеликій кількості.

Паркетної або просто дерев’яної підлоги в будинках іспанці не знають.  У будинках відносно заможних господарів підлоги викладено цеглою, цеглу чи камінь прикрито матами з трав’яної очеретоподібної рослинності esparto (еспарто), -гірського очерету, який росте тільки в Іспанії, між горами і скелями Піренеїв. Окрім цього, іспанці роблять з цього матеріалу кошики, сідла, взуття та багато іншого: також мотузки, канати для суден і якорів, які дуже міцні.

Еспарто та вироби з нього, від килимів до взуття, еспартеньяс (ісп. esparteñas)

Меблі у кімнатах іспанських будинків  є дуже аскетичними та навіть примітивними. Часто все умеблювання складається з ліжка, на якому лежить матрас, подушки та вовняні ковдри, при тому, що це стосується лишень заможних людей.

 Бідніші сплять у кращому випадку на циновках,  сплетених з очерету, покладених на земляну долівку, а всі меблі у будинках бідноти складаються зі столу, лавки та кількох стільців з еспарто.

Що стосується дзеркал чи люстерок, квітів і інших прикрас віталень та інших кімнат, то іспанці цього просто не знають, як і не тримають у своїх будинках домашніх улюбленців – птахів, собак або кішок.

Іспанці не знають, що таке ані пічі, ані груби у їх помешканнях, що є наслідком спекотного клімату країни. Між тим, взимку тут бувають жорстокі морози, особливо у гірській місцевості.

Аби зігрітися, іспанці використовують великий коминок у вигляді мідної миски, поставленої на дерев’яну підставку півфути заввишки, у яку кидають камінне вугілля або нарубане оливове дерево, все це розпалюють і так вносять до помешкання. Уся родина чи компанія збирається довкола цього коминка, який іспанці називають el brаsero (ель брасеро). 

Молоді і старі, всі сидять з ранку до вечора навколо цього ель брасеро, і залишають його, лише як їх припече природня нужда. Вибігають, і одразу ж повертаючись, повторюють ”Jesus, que frio! “( Хесус, ке фріо! Ісусе, як холодно!).

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Зима в горах Іспанії

При такому ель брасеро іспанці проводять ледь не всю зиму,  з нудьги щось один одному розповідають, палять папироси, зтиха грають на гітарі та співають.  

Протягом всього мого перебування в Іспанії я не відчував сильного холоду навіть в зимові місяці, тому що іспанська зима була радше періодом дощів, без особливих морозів та снігу. Єдине, що турбувало нас найбільше, – це різкий, крижаний східний або північний вітер, який налітав інколи на декілька днів. Однак для іспанця це було занадто морозним диханням природи, він закутувався у довгий плащ так, що стирчав тільки його ніс і виразні очі на тонкому обличчі.

Плащі простолюду та міщан регіону Бурґос

Ми, іноземці, не могли знести чаду від цього їхнього брасеро, особливо коли його розпалювали кам’яним вугіллями, тому що від цього у нас був сильний головний біль.

Наші вояки в прохолодну ніч, бажаючи трохи зігрітися, поставили ель брасеро у нашій кімнаті.  На наступний день ми страждали від найстрашнішого головного болю, який я коли-небудь відчував, а деякі так угоріли, що не могли підвестися з місця.

Пройшовши через такий головний біль, ми віддавали перевагу ночувати у  холодній кімнаті, аби не знайти раптову смерть в Іспанії від чаду, тим більше, що ми звичні до нашого польського, більш суворого, клімату і ми не потребували такого ризикованого  способу обігріву.

Що стосується світла в помешканнях, то іспанці не знають свічок, а використовують лише олійні чотириґнотові лампи.

Іспанці ведуть дуже стриманий і поміркований стиль життя. Перебуваючи так довго в Іспанії, я ніколи не бачив п’яного іспанця, тому що тут всі зневажають таку людину, і остання ніколи більше не доб’ється ані поваги, ані  елементарного нормального співжиття з оточуючими.

Світлині мешканців Кастилії. 1900-ті роки. Судячи з іконографії, за 100 одяг іспанцв помінявся не сильно

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Весільна церемонія

Іспанці твердять, що краще вже злодій, ніж п’яничка,  бо від злодія можна оборонитися чи зачинити свою худобу  на ключ.  А п’яний, чи то свій, чи чужий, навіть брат або інший кревний родич,  завжди намагається  зневажити чи в інший спосіб нашкодити ближнім.

Мешканці виноробських районів не женуться за цим напоєм, бо мають його вдосталь, оскільки самі його виробляють. Так само у Франції чи Італії, багатих на вина, не побачиш п’яниць,  бо там таких людців вважають за “виродків роду людського”.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. П’яничка

Іспанці подають вино на  стіл тільки під час учт і яких великих свят, але воно наполовину розведене з водою, а чистим вино вживають вкрай рідко.

Жителі Іспанії повсюди вирощуть виноград, ви можете зустріти повсюди красиві виноградники, які вони ніяк не підв’язують, не підтримують опорними стовпами. Виноград росте природнім чином без втручання людських рук.  

Хоакін Сорола-і-Бастіда (1863-1923). Збирачі винограду

Вино у кожній частині країни виробляють по-іншому, його різновидів, як і сортів винограду, є безліч і все воно добірної якості й смаку. Вино чорно-червоного кольору (Vino Тінто, Віно Тінто) роблять у Каталонії та Аліканте, напівчервоне (Vino Puro, Віно Пуро) походить з Вальдепеньяс (Valdepennas), біле або солом’яно-жовте (Vino Blanko, Віно Бланко) розливають в околицях Толедо і в Ла-Манчі, славне у всій Іспанії солодке вино (Vino Dulce, Віно Дульче) з Малаги, сухе терпке вино (Vino Seco, Віно Секо) роблять  в Антеквері.

Натюрморти іспанського художника Міґеля Парра Абріла з м. Валенсія (1784-1846)

Жанрові сценки з іспанцями, що розпивають вино, авторства Хосе Бенлеуре-і-Ґіл

Однак, серед найдорожчих і добірних вин є ті, які розливають у Херес, одноіменні вина Xeres. Оскільки всі ці вина дуже міцні, ніжні іспанці п’ють їх, наполовину розводячи з водою, і те  зрідка. Під час врожайних років більше половини запасів іспанського вина вивозяться торговими валками перекупників на возах, запряжених мулами та віслюками, на узбережжя, звідки вино на кораблях розвозять по інших країнах.  

Перевезення вина за допомогою віслюка

Іспанці не мають діжок чи дерев’яних бочок для вина та інших рідин, через те, що в країні майже відсутнє придатне для їх виготовлення дерево. Замість цього вони зберігають вино у шкіряних бурдюках зі шкіри биків та буйволів, які вони називають “La peleja del vino” (Ла пелеха дель віно, “винна шкіра” або “шкіра для вина”).

Я мав нагоду спостерігати, як роблять ці бурдюки – la peleja del vino.

Бурдюки “ла пелеха дель віно”

Як тільки забивають буйвола або козу, їм відрубають голову і відсікають кінцівки, і коли кров повністю зтече, міцно перев’язують мотузками ці отвори. Потім роблять невеликий отвір у задній частині коліна і за допомогою рурки надувають  тіло худоби, щоби щкіра натягнулася. Після цього виробники бурдуків довго б’ють майбутній бурдюк палицями, до тих пір, поки м’ясо не відділиться від шкіри. Після цього круговими рухами гострим ножем шкіру обтинають під колінами і одним рухом стягають шкіру,  яка залишається цілою.

Цю шкіру, оброблену лугами та квасцями, розтягують на дошці і сушать на сонці.  Потім ножицями стрижуть шерсть, згодом вичісують її щітками та обробляють поверхню гарячою смолою.

Бурдюки-боклаги “бота дель віно” або “бота пара віно”

Виробники бурдюків настільки ретельно вигладжують поверхню шкіри, що вона виглядає як лакована. Отвори на колінах і вгорі, біля шиї, ретельно зашивають, залишивши вгорі лише невеликий отвір, через який у готовий бурдюк заливають вино.

Ці бурдюки  іспанці називають ще bota de vino (бота де віно, “мішок для вина”).  Такі мішки чи бурдюки зручні для транспортування вина за допомогою віслюків та мулів; мул відразу несе три таких мішки вина, а віслюк лише два; кожен такий бурдюк  містить не більше 80 кварт рідини (одна кварта – близько 1 літра).

Сільський карлик Ґреґоріо з “пелеха дель віно” на картині іспанського митця Іґнасіо Сулоаґа Сабалета (1870-1945)

Всюди по шинках в Іспанії стоять ці шкіряні діжки, причому позаяк отвір вгорі їх занадто широкий, до нього встромляють рурку довжиною в стопу (фут, 34-36 см), яку затикають чопиком.

Дивне враження справляють ці стоячі подоби обезголовлених тварин, які формують таким чином, аби їх передні ноги стирчали догори. А прилаштована рурка для наливання стирчить донизу і вперед як спис Дон Кіхота з Ла-Манчі, що приготувався до битви.

Кожного разу, коли шинкарці, що продає напої,  треба перелити вино з бурдюка до глека, вона змушена нахиляти бурдюк і за допогомогою рурки, нещадно трясучи шкіряний резервуар з вином, виціджувати вино до  приготованого посуду.

У Мадриді, Севільї, Ґранаді та інших містах є великі фабрики, де виготовляють ці самі пелеха дель віно, інколи встромляючи до горловини рогову трубку або подібну ж дерев’яну, яку затикають чопиком. Такі шкіряні діжки також використовують для зберігання оцту, оливкової олії тощо.  У цьому випадку вони обробляють всередині ці бурдюки вапном, аби вони довше служили.

Описавши приблизно шкіряні бурдюки пелеха дель віно, ці мішки зі шкір буйволів, мулів, кіз, я не можу розповісти про інший посуд для зберігання рідин та сипучих продуктів.

Гендляр глиняними глеками

Через те, що в Іспанії брак нормальної деревини для виробництва діжок та барил, іспанці винайшли великі глиняні дзбани та величезні горщики, які служать їм для зберігання вина, олії та іншого продовольства.

Провівши перші два роки в Іспанії, я щодня бачив ці величезні  глиняні глеки і не міг зрозуміти, як вони їх роблять. Іноді я думав, що в них є такі велетенські пічки з гігантськими отворами, в яких вони обпалюють такий здоровезний посуд.

Нарешті, коли ми стали на постій у селі Ciempozuelas (Ч’ємпозуелас) біля Арангуецу, мою цікавість було задоволено.

Ці величезні ємності або Tinajas (Тінахас), великі горщики з теракоти, набагато ширші у своїй центральній частині, вкопані у землю або застромлені у кільцеву підставку, які використовуються для зберігання води, олії та інших рідин. Іспанці роблять їх у відкритому полі і зовсім без використання печей.

Тінахас

Вони діють з точністю до навпаки: з обжинків рису та соломи вони формують майбутній глек, обв’язуючи його линвами і надаючи йому відповідної форми, особливо широкої посередині. Потім з розкатаної у смуги  глини вони обмазують форму, виліплюють глек потрібних розмірів з таким широким горлом, аби в нього міг влізти середньої статури чоловік. Потім довкола роблять опалубку з хмизу та підпалюють, таким чином, вогище довколо глека горить  аж два дні. Таким чином майбутня ємність обпалються іззовні та зсередини. Коли ця імпровізована пічка простигне, глек очищують зусибіч, тягнуть на двір і вкопують до половини у землю під критим дахом. Такі теракотові глиняні дзбани зазвичайно вміщують 8, 50, 100 дo 200 відер. На дно ями, де зберігаются тінахас,  прокладають сходинки, бо наливають його не зверху, а знизу.

Коли зібрано врожай, такі дзбани заповнюють виноградом, який залишається протягом 14 днів, бродить та ферментується. Ягоди, що залишаються на поверхні, вибирають. Коли вино добре освітлене, тоді зверху на поверхню рідини наливають  оливкової олії на шість дюймів і накривають горло дзбана товстим полотняним килимком.

Іспанські селяни на картині Іґнасіо Сулоаґа Сабалета

Щоб наточити вина, ґазда спускається по сходах, де є отвір на дні посудини; і набирає у посуд червоне вино настільки ж чисте і ясне, як рубін.

Такий запас вин має практично кожен іспанець на подвір’ї, тому що майже кожен має свій власний виноградник. З цієї ж причини у наших солдат  не було ніяких проблем із кількістю та якістю вина. Його було аж занадто багато, а ще більше ним зловживали і часто доходило до п’яних бійок.

Іспанці геть не п’ють ані кави, ані чаю; багатші вживають шоколадний напій зі склянкою води, а бідніші обмежуються юшкою з води, хліба, цибулі, часнику та олії.

Обідають скромно і вживають їжу дуже помірно. Спільною стравою іспанців є puchero (пучеро), – страва з тушкованого  м’яса, яловичини або баранини, яку як багаті, так і бідні люди  їдять щодня. Є й курчата, ковбаси, солонина  (ісп. Tosino, тосіно). В раціоні звичні горох (garbancos, ґарбанкос), квасоля (avicuellas, авікуеллас), морква (carotta, каротта) та інші овочі, які вживають протягом усього року.

Зі спецій у вжитку здебільшого “турецький”,  червоний перець (pimiento, пім’єнто), який використовується для всіх страв, а чорний перець (pimiento negro, пім’єнто неґро) майже не використовується. Бульйон чи юшку їдять,  зазвичай, наливаючи на білий хліб.

Іспанські страви в натюрмортах Франсіско Ґойя-і-Лусієнтеса

Під час великих свят ставлять на стіл великі таці з фруктами: фіґами (інжиром), виноградом, динями, кавунами і.п. Телятину споживають лише в Мадриді, в інших частинах країни її не їдять.  

Рожнів тут немає, вони все обсмажують на пательнях;  вони зазвичай їдять м’ясо з салатом. З усіх спецій, іспанці найбільше полюбляютьть часник (ajos, ахос), який вони їдять так охоче, як наші хлопи цибулю, та ще й з червоним перцем. 

Олійник

Різноманітність іспанської кухні в натюрмортах італійсько-іспанського майстра живопису

Луїса Еґідіо Мелендеса де Рівера Дурасо-і-Санто Падре (ісп. Luis Egidio Meléndez de Rivera Durazo y Santo Padre, 1716— 1780) 

У поєднанні ці пекучі субстанції нелегко засвоюються,  що призводить до безперервних відрижок. Але іспанці вважають це за добрий знак, і навіть вітають з цим, повторюючи “Bonprovecho!” – “Бонпровечо! Процвітання, будьте здорові!”. Це вважається прийнятним навіть у вищіх станів.  Нам, іноземцям, спочатку це здавалося надзвичайно дивним, але пізніше ми звикли до цього.

Іспанці не мають ані найменшого уявлення про світське життя і товариськість, це для них чужі поняття і у цьому відношенні вони дужи відсталі. В них немає, наприклад, публічних ігор і т.п.

Жінки у найбільших товариствах сидять з одного боку кімнати, чоловіки з іншого; перші тихо гомонять між собою, а інші сидять мовчки з величними обличчями і курять сигарильї та папироси.

Жінки, що крутять цигарки на продаж

Якщо мужчина підходить до дами на такому зібранні, навіть якщо це її чоловік, то вони вважають це найбільшою брутальністю. Священики повсюди знаходяться серед людей, їх страшенно поважають у суспільстві,  вони пильно стежать за всіма людськими вчинками і якщо, наприклад, чоловік поцілує жінці руку, вони це оскаржують і називають найстрашнішим гріхом.

Мешканець Саламанки 1808-1809 рр. Малюнок англійського художника Уїльяма Бредфода (1780-1857), що брав участь у війні в Іспанії у лавах британської армії

Коли наближаєтья обідня пора, всі  з гостей швидко збираються додому, їсти у гостях вважається неґречним, між тим господарі, згідно з прийнятим звичаєм, проводжають гостей словами “Toda la casa es para la disposition de Auestedes“ ,, (“тода ла каса ес пара ла діспосисьйон де аустедес, увесь мій будинок до Ваших послуг”).

Але це лише ввічлива форма спілкування, у гостях ніхто в обідній час не лишається, це вважається ганьбою, навіть близькі родичі не залишаться на обід. Іспанці примовляють при цьому “Що, хіба вдома нема чого їсти?”.

Жінки через особливо пильну увагу священників до їх цноти та моральності вкрай скритні і приховують свої думки та почуття, удають з себе невинних, виглядають гордими й неприступними.  Насправді ж вони дуже пристрасні у коханні і вимагають того ж від своїх коханців.

Якщо жінка дізналася про зраду коханого чи чоловіка, немає меж її злості, люті й мстивості. Вона обов’язково помститься на ньому, але таємно, так, аби ніхто не здогадався про її наміри.

Франсіска Сабата-і-Ґарсіа

Донна Ісабель де Порсель

Іспанські красуні на портретах Франсіско Ґойї-і-Лусієнтеса

Іспанські жінки майже всі брюнетки, ви рідко тут бачите блондинку, волосся їх здебільшого чорне, великі й опуклі темні виразні очі, маленький рот, тонке  й тендітне обличчя, що робить їх вигляд дуже милим та привабливим, ноги і руки також маленькі й граційні.

Іспанки одягаються з вишуканим смаком. Вони носять облягаючі сукні до стану, довжиною до кісточок тонких литок, аби було видно їх красиві  й делікатні  ніжки.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Танцівниця під гітару

Старовинні кастаньєти з Сеґовії

Станік або керсетка в них облягає тіло, часто їх оздоблено мереживом у два, а то й в три ряди до подолу. Вони завжди одягнені у чорне,  влітку в оксамит, а взимку в суконний одяг.

Їх зачіски дуже скромні. Вони заплітають довге волосся в коси, дуже вміло викладають їх у високі зачіски з розрущеними й завитими локонами, які заколюють двома великими заколками з камінням, інколи навіть з діамантами. Ви не побачите на них ані чепців, ані капелюшків.

Жінка ніколи не ходить вулицею разом із чоловіком, вони завжди пересуваються разом з матерями або у товаристві сестер чи кревих родичок.  Обмежені і маршрути їх пересування – до кляшторів та церков, або до міського саду чи парку на прогулянку.

Батьки та родичі, щоби стежити за своїми доньками, слідуйть за ними з усією їх величавою серйозністю. Іспанці вважають за особливу нетактовність і брутальність чіпляння, розмови або навіть просто звернення до жінок з боку чоловіків на вулиці.  

Найулюбленішим з танців в Іспанії є fandago (фанданґо). Тут нарешті зустрічаються віч-на-віч чоловік та жінка. Ставши одне проте одного із кастаньєтами в руках,  вони дуже красиво витанцьовують під звуки гітари і співи про кохання, про те, як вони зустрілися і полюбили одне одного. 

При цьому танцююча пара ніби змагається у вправності,  не торкаючись свого партнера.  Різними па, обертаннями та підскоками пара у танці оповідає історію кохання.  Завершується танок під оплески глядачів та вигуки  “Браво! Браво!”.

По всій Іспанії майже одна й та ж мелодія до танцю, її виконують повсюди, навіть на весіллях. Найкращі танцівниці – циганки з Андалузії та нащадки маврів у Ґранаді.  Окрім фанданґо, виконують ще Volero (болеро)  i La tana (ла тана). Перший виконується у заможних домах та театрах, другий – давній танок нижчих станів.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Танцюючі махо та махи

Іспанці також зберігають давній звичай виконання серенад закоханими чоловіками під вікном красунь надвечір. Під час співу коханець акомпонує собі  на гітарі, бажаючи  предмету його пристрасті блаженного відпочинку і приємних снів. Патрулюючи вулиці іспанських міст, я дуже часто випадково бачив цих трубадурів під вікнами їх  коханок.

Одяг для чоловіків у всій  Іспанії складається з куртки або короткого сюртуку та коротких кюлотів. Багатші мають куртки з чорного оксамиту або тонкої вовняної тканини “манчестри” (сукно, що походить з Англії, з м. Манчестер”); жилети, сорочки з мереживом та довгі, до п’ят, плащі з коротким коміром, чорного або коричневого кольору.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Корида з молодим бичком

Заможні чоловіки носять чоботи, середнього достатку взуті у нечищені туфлі, а найбідніші взувають сандалії, виплетені зі шпагату alpargatas (альпарґатас) або з очерету – esparto (еспарто).

Іспанці вищих прошарків суспільства стрижуть волосся та носять елегантні трикутні або крислаті капелюхи загальноєвропейської моди;  довгі темні плащі зі срібними великими ґудзиками підбиті яскраво-червоним оксамитом.

Менш багаті ніколи не стрижуть волосся, збирають його у хвіст, перехоплюючи шовковою стрічкою і закручують поверх хустки, на які зверху одягають високий шпичастий капелюх з шовковими стрічками та кордами.

Великий магнат (un grand sennor, ун ґран сеньйор), аби продемонструвати свою вищість над іншими, як правило має на голові великий капелюх трикутного фасону та загорнутий у широкий і довгий плащ з найтоншого сукна. Довгу полу плаща він граційно закидає собі на плече в такий спосіб, аби було видно дорогу червону підкладку його  верхньої шати. З-під плаща ледь визирають пальці його правої руки, аби бути готовим швидко зняти капелюха у відповідь на привітання рівного собі сеньйора, або кивком голови відповісти на вітання.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Портрет Карлоса Хосе Ґутьєреса де лос Ріос і Сарм’єнто де Сотомайора, І герцога Фернан Нун’єс, VII маркіза де Кастель-Монкайо,

V маркіза Аламеда, XI графа де Барахас, VI маркіза Вильянуева-де-лас-Ачас (1779-1821). 

Старі іспанці збирають ззаду довге волосся у хвіст, який покривають чорною шовковою пов’язкою, як у нас у Польщі називають harbajtel (від нім. Haar Beutel – мішок для волосся).  Вони переплітають його стрічками і різнокольоровими мотузками, що звішуються ззаду як коса.

Іспанський міщанин

У містах, розташованих біля моря, мода більше наближена до європейської, тут багато хто з мешканців одягаються за французською модою. Тканина, яку уживають найбільше –  це манчестра, яка коштує у портових містах надзвичайно дешево.

Що стосується землі, то вона в Іспанії практично безплідна, бо це, по більшій частині, повністю піщаний ґрунт. Родючу землю ми бачили лише в Естремадурі над  берегами р. Тахо, де ми вимушено під час переходів простоювали у затінку соснових лісів.

Прості іспанці не дають  в оренду свою землю, не мають такого звичаю. Свою ділянку землі обробляють самотужки за допомогою плуга, який схожий на нашу мотику. У плуг запрягають пару волів або мулів, виорюють тверду землю і сіють жито або ячмінь, а потім боронують поле.

Іспанські типажі

Махи на картині Франсіско Ґойї-і-Лусієнтеса 

Розносчиця води на картині Ґойї

Розносчиця води з Бурґосу на світлині, зробленій 1910 р.

Народний жіночий костюм півночі Іспанії

Мисливець

Мешканка Кастилії

Крій іспанського плаща з пелериною

Штані до народного чоловічого костюму КастиліїКастильський чоловічий жилет

Попри майже цілковиту  безплідність землі по всій Іспанія, у Талавері родить дуже гарна пшениця, сорт якій дала назва провінції – пшениця talavera. Цю пшеницю навіть постачають до Польщі.  Але це єдиний виняток в Іспанії.

Стан сільського господарства в країні досить низький. По-перше, дається взнаки відсутність комунікацій: дороги в Іспанії майже відсутні, а ті що є, прокладені у складній гористій місцевості. По-друге, іспанці більше зайняті виробництвом вина, яке приносить їм при вивезенні за кордон непогані статки, і тому занедбали інші види сльськогосподарських робіт.  По-третє, поганий стан рільництва пояснюється масовими лінощами та недбальством місцевого населення, яке звикло, що всі його помірні потреби задовльняє щедра природа південного краю.  Крім того, за рахунок морської тогівлі, іспанці щороку отримують  чудову пшеницю з берегів Берберу та з Леванту, а також з Греції.

Уїльям Бредфорд. Оранка биками в Саламанці

Для великої рогатої худоби, овець та інших тварин іспанці у селах не мають стодоль або сараїв; у них є тільки стайні для коней, мулів та  віслюків.

Обмолот збіжжя іспанці здійснюють за допомогою возу, до якого запряжено волів або мулів, за якими волочиться широка дошка, в яку в свою чергу  натикано уламки кіс та гострі палі.   Солома на палючому сонці висихає так, що потім у руці розтирається на порох.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Скирдування пшениці

Молотар, що править волами або мулами,  на одного боку має  на поясі підвішений бурдюк вина, на другому торбу з їжею, п’є і їсть коли захоче і палить цигари або папироси. Його напарник, що пішки слідує за ним, вилами розкидує солому, відділяючи зерна.

Уїльям Бредфорд. Типи пастухів

Уїльям Бредфорд. Молода жінка з Саламанки

Уїльям Бредфорд. Ченці-ієзуїти

Позаяк іспанець взимку не має особливої роботи, байдикування  є його єдиним заняттям. Оскільки іспанці не будують ані критих клунь, ані зерносховищ, то під підлогою будинків у них є  кімнати, у яких вони переховують зерно.  

Іспанці не знають, що таке косити сіно по полях та лугах, вони стоять, зарослі високою травою та бур’янами. Пшениця, ячмінь і горох у них зовсім іншого вигляду, як у нас. Дуже мало в них і вівса, інших різновидів зернових у них немає.

Картоплі вони  саджають дуже мало і продають її на фунти на базарі.

Овець мешканці країни тримають зовсім не так, як у інших країнах Європи. Жодних кошар чи загонів. Тварини від моменту народження до тої миті, коли їх забивають на м’ясо, перебувають під відкритим небом, що означає, що вони завжди мають свіже повітря, свіжі трави,  цілком здорові і добре почуваються в теплому кліматі.

У селах можна побачити, великі отари овець і кіз, які мають бути перегнані через всю Іспанію.  За це їх називають “мандрівними” або “блукаючими” вівцями, бо худоба має подолати довгий шлях  з півдня на північ країни. Такі отари нараховують від 6000 до 15000 овець і кіз. 

У південній частині Іспанії є так звані Pastores Majores (пасторес майорес, головні пастухи), бригадири, які мають  підлеглих підпомічників,   наймитів-ґанадорів (ganadores). Простий пастух називається “ель пастор”.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Точильник ножів

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Ковалі. Провінція Араґон

 

Народний костюм Саламанки, міста на північному заході Іспанії, нині автономна область Кастилія-і-Леон

Щовесни такі ґанадори збирають отари овець на півдні країни і вирушають з тою худобою до північної частини Іспанії. Про це всім відомо, і господарі власних великих і малих отар приєднують свою худобу до великого стада під нагляд ґанадорів,   позначаючи  особливими знаками своїх овець чи кіз.  З кожною хвилею отара росте і така валка рухається країною битими  шляхами.

Таких битих доріг до переганяння худоби в Іспанії всього три, і прокладені вони так, щоби найкращі паші і поля з високою соковитою травою були неподалік для харчування худоби. Величезні отари зупиняються на прокорм, поки вівці та кози не з’їдають все дощенту. Тоді ґанадори продовжують свій маршрут далі на північ.  

Пейзаж з пастухом (ісп. el pastor)

Між тим надходить період стриження вовни з худоби, це відбувається в районі Сеґовії та інших місцях у центрі країни. При стрижці присутні часто і власники невеликих отар, або ж останні надсилають туди своїх представників, аби зібрати вовну зі своєї худоби, призначену потім для продажу.

Підстрижені вівці та кози у супроводі пастухів продовжують свій шлях далі на північ країни.

Іспанські подвір’я у творах Хосе Бенлеуре-і-Ґіл

Після стрижки овець, великі стада худоби лишаються на літо  на півночі Іспанії в Піренеях, де в долинах, прикритих гірськими пасмами, прохолодніше. Якщо докучає спека, худобу переганяють вище в гори.

З наближенням зими починається похід отар у зворотньому боці, на південь Іспанії, де худоба  залишається на всю зиму на зелених пасовищах, де є соковиті трави. Таким чином,  власник бачить своїх овець лише під час стрижки та коли розраховується з пастухами за їх роботу.

Під час наших походів по  Іспанії, ми дуже часто зустрічали такі великі отари худоби на гірських пасовищах, і мали можливість захоплювати їх на харчування цілими стадами. При кожному такому стаді є великий собака, який іде попереду, і є, по суті, є поводирем для худоби. Ззаду отари крокує пастух-вівчар,  а за людиною теліпається його віслюк. На віслюка навантежено нехитрі пожитки вівчара: одяг, їжу – сир, хліб, а також два великих роги,   один з яких наповнений оливковою олією, а другий оцтом.  Часто віслюк перевозить ще й втомленого пастуха. Майже кожен Ganador несе з собою гітару,  розважає себе на самоті її акордами, підспівує та підтанцьовоє, борючись з нудьгою.

Вівчар живе весь час між високими горами й скелями простонеба. Його одяг складається з двох кудлатих необроблених козячих шкур,  зшитих між собою у подобу безрукавного пальта чи бурки. Він двічі підперезує себе в поясі мотузками чи шкіряними ремінцями, підв’язує свою “мантію” під колінами. Таку шкуру носять на сорочку і шаровари, щоби зігріти свого власника під час вітру, дощу або холодів.  

Ganador вельми схожий на дику доісторичну людину.  Особливо цей його дикуватий вигляд підкреслює загоріла на сонці і обвітрена темна шкіра обличчя, та насунутий на очі величезний крислатий капелюх, що захищає голову від пекучих сонячних променів

Іспанські вівці, у порівнянні з худобою з інших європейський країн, мають в рази смачніше м’ясо і тонкорунну якісну вовну.  Їх вівці та барани ростуть швидко при сприятливому кліматі й на свіжому повітрі, поїдають соковиті запашні трави, і тому м’ясо їх також набагато смачніше і не таке жирне, як м’ясо наших овець.

Стоячи військовими таборами, ми забили тисячі цих бідних тварин, й засмажили тони баранини. Дивно, але серед отар овець разом із ними утримують і чимало кіз, що, на думку іспанців,  не шкодить ні тим, ні тим.

У своїх будинках люди утримують лише коней, мулів та віслюків, яких вони використовують для орних та інших сільськогосподарських робіт,  для транспортування різних вантажів.

Сільська корида. Твір Еуґеніо Лукаса Веласкеса (1817-1870)

Деякі іспанці тримають і верхових коней та мулів. Особливо цінуються ті, що походять з королівських стаєнь в Арангуеці та з Андалузії.

“Іспанські коні у стайні”. Картина Жана Луї Андре Теодора Жеріко (фр. Jean-Louis-André-Théodore Géricault, 1791-1824)

Серед найкрасивіших коней ті, що мають невеликі голови,  виразні ніздрі, довгі вуха, похилу шию, груди опуклі і широкі, похилий карк і тонкі стрункі ноги, що є найвищою окрасою хороших коней. Якщо такий кінь вперше опинився в бою,  під вогнем, він дуже хвилюється, розпаляється і рве до бою мов оскаженілий.

Але витривалість іспанських коней невисока, така їх гаряча готовність до скачки швидко згасає, вони стають смирними, опускають голову, стають лінивими та інертними вже на другий-третій день такого збудження.  Ці їх риси добре вивчили наші улани під час походів і боїв на Піренейському півострові.

Ґойя. Кінний учасник кориди “ель ґарочіста” (ісп. el garrochista)

Іспанці рідко каструють своїх коней, жеребці самі огирі (тобто статевозлілі коні, ісп. el caballo entero, ель кабалло ентеро). Рідко коли в них зустрінеш мерина або вихолощену кобилу (un caballo, ун кабалло або una huсa, уна гука). Вони вирощуються всі разом від віку лошати, старі кобили, клячі,  (jeguos, хеґуос) також завжди знаходяться поміж жеребцями.

Віслюки (los boricos, лос борікос) і мули вільно розмножуються один з одним. Цим тваринам розтинають ніздрі, не менш, ніж на дюйм, щоби вони могли сильніше хапати повітря під час великого напруження при перевезенні великих вантажів.

Їм роблять отвори на верхній частині вуха, куди пропускают для прикраси різнобарвні стрічки, а додатково ще й до мундштуку вуздечки привішують червоні шовкові китиці.  Сідла коней, віслюків та мулів простолюд робить із соломи чи очерету з дерев’яними дошками з боків, на які завішують мішки із зерном або інші предмети.

Гендлярі зерном (arieros, ар’єрос) транспортують велику кількість збіжжя гірськими дорогами до узбережжя за допомогою цих тяглових тварин.  Стежки у горах вузькі, пролягають над самими урвищами й до того ж вищерблені копитами тисяч мулів та віслюків. Кожен ар’єро має від 20 до 30 мулів і віслюків, кілька гендлярів об’єднуються у каравани до 100 голів худоби й більше, і разом долають складні маршрути  через скелі й небезпечні гірські тіснини. На чолі такого каравану йде старий віслюк (Ель боріко) з великим дзвоном на шиї, який є головним провідником такої кавалькади.

Ар’єрос цих віслюків-провідників називають “El Capitano”, (ель Капітан).  Стадо рухається вслід за Ель капітаном. Як тільки він стає, зупиняється увесь караван. Якщо провідник схибить, піде не тою дорогою, його клянуть і болісно карають кийками,  голосно кричать “Arre Capitano — arre el demonio! Арре Капитано, арре, ель демоніо!» (Вперед капітане, вперед, дідько!»

Ці тварини дуже корисні для іспанців, вони не такі ліниві, як в інших країнах, вони швидко бігають,  мають міцну будову тіла, вищі в холці, ніж в інших частинах Європи. Іспанські віслюки навіть ходять інакше, гордо виступають, майже, як коні. Їздити на них набагато простіше, ніж на конях . Я сам змушений був верхи на віслюкві якось подолати відстань у 12 миль, і можу сказати, що утримання й харчування віслюка значно дешевше, ніж коня.

Ченці та віслюки. Повернення до кляштора. Картина іспанського майстра Едуардо Самаїкоса-і-Сабала (1841-1871)

Дивним є звичай іспанців стригти шерсть коням, мулам та віслюкам на череві.  Роблять це конюхи (mariscales, маріскалес), які мають для цього зручні й гострі ножиці і які стрижуть під черевом тварин швидко й вправно.  Це робиться для того, щоби попруги та інші перехвати не так травмували тіло  тварин, щоб там не розводилися мухи та ґедзі, що  полегшує останнім перевезення важких вантажів у спекотні дні.   

У кожній провінції манера такої стрижки інша і, відповідно до місцевого звичаю, визначаються місця на тілі коней або мулів,  які слід обстригати. Найчастіше стрижуть спину, яка зазвичай підставлена під промені палючого сонця, зрізаючи шерсть аж до самої шкіри.  Невмілі конюхи інколи наносять тваринам при стрижці рани та подряпини.

Я кілька разів говорив про це з іспанцями, вони пояснили мені, що тварина, яка вистрижена таким чином, зазнає менших ушкоджень. У всій іспанській кавалерії  коней стрижуть аж до самої шкіри, залишаючи трохи шерсті на спині, де кріпиться сідло й чепрак.  Інколи стрижуть шию до стегон, на яку спадає красива розпатлана грива,  іколи обстригають тварині вуха, інколи обстригають весь тулуб, залишаючи зарослим тільки круп, на якому для жарту фігурно вистригають різні зображення, напрклад, квіти.  Ззаду на ріпиці лишають до 4 дюймів шерсті і це пасмо так само фігурно вистрагають різними візернунками.

Для незвичного для цього ока такі коні виглядають кумедно. І хоча влітку такій стриженій тварині дійсно трохи прохолодніше, зате їй докучають різні паразити, які мають змогу дістатися безпосередньо до шкіри коня.

Що стосується великої рогатої худоби, то лише у великі містах можна побачити працюючих биків, в основному в провінціях Біскайя та Стара Кастилія.

Кастильський пейзаж іспанського митця Ауреліано де Беруте-і-Морет (1876-1922)

Я ніколи не бачив по всій Іспанії дійної корови, тому що власники відпускають їх між пастися горами та лісами, де живуть як дикі. Вони бояться людей і тікають чимдуж далі, лише побачивши людську постать.  

Волів або буйволів, які використовуються для роботи, іспанці переховають вдома, тому вони добре приручені і допомагають людям у польових роботах. Вся іспанська худоба світло-жовтого кольору, рідко коли побачиш чорних або коричневих биків. Такі тварини вирощуються для участі в корриді, боях биків. У такої породы  м‘яка та приємна на дотик шерсть, вони високі й надзвичайно міцні, з великими білими рогами і справляють величне враження.  

У жодній країні немає стільки ж церков, скільки в Іспанії.  Тут у найменшому селі з декількох будинків  обов’язково є церква, а у великих поселеннях їх по декілька.

Вид Сеґовії. Картина Іґнасіо Сулоаґа-і-Сабалета (исп. Ignacio Zuloaga y Zabaleta, 1870-1945)

У великих містах і в столиці їх не злічити. Під час нашого прибуття до Іспанії в 1808 році всі монастирі були наповнені ченцями, так що в кожному з них було від 30 до 40 монахів.

За наказом короля Жозефа (короля Іспанії, поставленого Наполеоном, брата імператора) від 19 серпня 1809 року, всі монастирі були зачинені. Таким чином підступні ченці, що часто були підбурювачами спротиву проти нас,  були змушені покинути монастирі, які було перетворено на касарні для вояків  армії Жозефа, французських та союзницьких військ.

Виключення було зроблене лише для одного кляштора – мадридського de la Santo Cajetano de la Providencia (де ла Санто Кайетано де ла Провіденція, монастир святого Каетана). У цьому монастирі жили лише найбідніші ченці-аскети; у них немає жодного майна, коштів та інших джерел існування, так що вони жили з Божого Провидіння, тобто з милостині, увесь час постилися і молилися.

Жителі міста різних станів носили їм їжу, одяг та інші нехитрі пожитки, які ті приймали через невеликий отвір  у зачиненій брамі. Назад ченці із вдячністю повертали порожній посуд і щиро дякували за їжу. Цей монастир не був зачинений через те, що його служителі Божі під час повстання у Мадриді 1808 року переховували в себе деяких французських офіцерів від розправ мадридської черні аж до їх звільнення і повернення до Франції.

Ґойя. Мадридське повстання 1808 р.

У кляшторах повсюди були ченці різних орденів, але єзуїти відсутні. Велика кількість  ченців пояснюється не лише побожністю іспанців, але і  їх не бажанням працювати. Додатковою суттєвою причиною такого стану речей було домінування принципу майорату, коли лише старший з синів отримував у спадок все батьківське майно і статки.  Отже,  середні та молодші сини не мали іншого вибору.  Тим, хто не хотів іти подденниками чи торговцями та не хотіли тягнути лямку військової служби, залишалося шукати  своєї долі за монастирськими стінами.

Візит панотця священника до іспанської родини 

Таким чином, велика кількість ченців складалася з красивих людей, високого зросту та привабливої зовнішністі, тоді як ті, хто обрав військову кар’єру чи цівільну службу здебільшого виглядали не так імпозантно й багато.

Перебуваючи якось на постої в одного  іспанця, я зустрів при ньому шістьох його  синів, найстарший з яких допомагав батькові на його фермі, бо мав її унаслідувати; другий був домініканським ченцем; третій капуцином; четвертий світським священником; п’ятий – ченцем-кармелітом; шостий – відставним військовим, що нещодавно звільнився зі служби у Ґранаді.

Внаслідок ситого й комфортного життя по кляшторах усі ті священники виявилися огрядними й дородними дядьками, а а відставний вояк був худий та блідий.

Всі ці нащадки роду по чоловічій лінії проводили час у батьківському домі, ченці були без своїх сутан, а офіцер  без мундиру, всі були вбрані по-цивільному.  Мене прикро вразило, що брати-священики сторонилися свого  брата військового.

Ці ченці, коли їх було вигнано з монастирів, блукали скрізь по Іспанії; багато з них повтікали до міст, які ми ще не зайняли; багато хто повернувся до своїх родин, проте їх там приймали без всякого ентузіазму як таких, що не здатні працювати, ставилися до них без поваги.

Отже, ненависть, яку відчували до нас ці ченці, читалася у їхніх очах, але вони боялися наполеонівських вояків і вимушено корилися нам.

Часто саме ченці ставали до лав партизан-ґерильясів. Серед знаменитих ватажків ґерильясів зберіглося прізвисько одного з них – Ель Кура (ісп. El Cura, священник).

Спражнє ім’я командира ” партідо” ґерильяств було Херонімо Меріно (ісп. Jerónimo Merino, 1769 1844). Замолоду він пас овець свого села, потім був зроблений священиком, хоча і не мав жодної духовного освіти. Коли спалахнула іспанська війна за незалежність, він пішов воювати проти наполеонівських військ  і незабаром став відомим своєю відчайдушною хоробрістю та жорстокістю. Його угруповання оперувало переважно в лісах Бурґосу та Сорії. За іронією долі після поразки карлістського руху в Іспанії у 1820-30 роках помер в еміграції у Франції, проти якої так гаряче бився

Багато з них пішли до ґерильї,  до дав повстанців, і намагалися боротися проти нас, стискаючи в одній руці хрест, а у другій образи святих.  Проте, коли починали свистіти кулі, більшість з них стрімголов тікали світ за очі,  ховаючись за партизанські спини.

Цих останніх ченців-підбурювачів черні часто ловили наші польські улани і, не вагаючись, вбивали. Одного разу улани спіймали і  повісили одразу чотирьох тринітаріїв.

Коли наші війська увійшли до залишених  ченцями кляшторів, все майно, що залишалося, було захоплене нами.  Всі дерев’яні конструкції,  меблі і дерев’яний посуд були спалені на вогнищах під час приготування їжі.

У стіни внутрішніх приміщень солдати повбивали цвяхи та великі гачки, щоби повісити озброєння, ранці  та інші речі. По всій країні не було вільних приміщень, касарень тощо, і тому для перебування армії використовувалися не тільки кляштори, але і звичайні церкви.  Все, що могло бути спожите, нещадно проїдалося й випивалося,  все, що могло бути використано на розтопку вогнищ,  нещадно спалювалося. Не жаліли навіть святих ікон та образів.

Війна  втягувала у вир руйнації все, до чого ми торкалися. Це болісно і жахливо згадувати, але ми були змушені були так чинити, щоб виконати свою місію, вижити й повернутися живими.

В іспанських церках немає лавок до сидіння, тому тут прийнято, зайшовши до будівлі церкви, опуститися на коліна на тверду підлогу. Чоловікам призначена права частина церковної споруди,  жінкам – ліва.

Влітку, під час великої спеки, вікна церков завішано товстим сукном, щоб захистити  себе від сильно гарячих  променів сонця.  Таким чином, незважаючи на спеку назовні, всередині церков в Іспанії панує приємна прохода.

На дорогах Іспанії не побачиш ні хреста, ні каплиці, ні фігур святих, немає навіть звичайних дороговказів. Через відсутність риби в Центральній Іспанії мешканці не дотримуються посту, але платять спеціальну плату за піст папському престолу.

Духівництво навіть в містах, часто не має жодної освіти; багато священиків по селах, (beneficianos, бенефіс’янос, “благодійники”), не знають жодного латинського слова, а тим часом між нашими офіцерами були хороші знавці латини,  які могли оцінити це невігластво місцевих служителів церки.

Вплив священиків на іспанську націю дуже помітний.

Ці люди безпосередньо виховують націю з ранніх років, змалечку життєвий шлях іспанця починається з постійного церковного контролю. Малих дітей одразу починають вчити релігійним засадам життя, дають перші уроки егоїзму та суворого погляду на моральність. 

Тому іспанці щиро вірять священникам, вважають їх істиними дітьми Божими, а себе вважають правдивими послідовниками щирої католицької віри: «los catolicos verdaderos romanos» (лос католікос вердадерос романос,  справжні римо-католики).

Вони у масі свої вірять, що той, хто не іспанець, не є істинним віруючим у релігію Ісуса Христа, тому що в його жилах не тече кров Ісуса, отже, його не можна назвати справжнім католиком. А от іспанці є прямими нащадками Спасителя.  Всі інші народи, навіть ті, що сповідують християнство у формі католицизму, вони вважають нездатними щиро вірити у Христа. Їх вважають за таких, що лише імітують правдиву віру, мавпують обряди церкви і тому презирливо називають їх «monneros».  

Отже,  іспанці мають такі уявлення про нас; ніхто не міг переконати їх у протилежному або відвернути цю націю від їх стійкого фанатизму.

Священики в обороні Сараґосси 1809 р.

Іспанські священики в такій мірі оволоділи душами та свідомістю людей, що в їхніх руках опинилися всі шкільні науки, цензори та друкарні. Всі відомості про зовнішній світ іспанці отримували від церковників, а ті писали лише про те, що знали чи чули, а головне, про те, що самі могли пояснити людям. З огляду на масове невігластво священників, наслідки були сумні.

Ті з іспанських освічених людей, – письменників, науковців чи філософів, – хто намагався займатися народною просвітою, були переслідувані. Деякі з них, навіть найвидатніші, закінчили свої дні у застінках інквізиції, а деяким пощастило більше і вони повтікали з країни.

Освіта молоді тут збочена, їй прищеплюють уявлення про нижчість всіх інших народів від іспанців.  В молодих людях виховують погорду, нехіть та презирство до представників інших народів. Все це робиться для того, аби молодь була щиро впевнена, що їхня країна – це рай,  а самі вони є народом номер один у світі.

Скрізь по дорогах Іспанії  ви зустрінетесь з невідомими, які, продаючи ікони та інші образи святих, намагаються каструбато донести до вас вчення Ісуса Христа. Всі ці мандрівні  профани від релігії тут розглядаються як найосвіченіші та наймудріші люди у світі.

Жоден навіть з найбідніших іспанців не покидає рідну країну, щоб знайти шматок хліба в іншому місці, зберігати вірність своїй країні усе своє життя аж до смерті.

З того часу, коли я виїхав з Іспанії, тобто з 1814 р., я міг зустріти француза, італійця, англійця чи німця, який шукав заробітку або притулку у Польщі; але ніде я не бачив іспанця ані в нас, ані  у всіх цих країнах.

Скорочуючи ще деякі подробиці своїх спогадів про іспанців, я не можу трохи не згадати про їх  літературу, яка почасти є кумедною,  а часом сповненою правдивого дивацтва. Я мушу пояснити трохи читачам, чому мені так здалося.

Зупинившись якось на постій в Альмерії, я перебував в будинку одного святого отця, що мав високорідне шляхетне походження, називався Cura Benefician del Sant Juan (Кура Бенефіс’ян дель Сан Хуан) і  мав невелику бібліотеку з іспанських книжок.

Маючи багато вільного часу, я намагався читати чи переглянути деякі книжки, пробуючи вивчати їхню мову. Одного разу, перегорнувши сторінки кількох видань, я натрапив на книжку,  що описувала географію.

Я приберу деякі деталі, які я підзабув, але мені запам’ятався уривок з останньої частини книжки, де автор давав характеристику різним народам. Ці думки настільки оригінальні, що вони врізалися в мою пам’ять і я можу їх процитувати. Це був нехитрий віршик, а радше, лічилка:

Європейські народи.

1. Quatros ingleses, quatros tunantes i burachones. (Кватрос інґлезес, кватрос тунантес і бурачонес). Четверо англійців, четверо диваків та п’яниць.

2. Quatros Franceses, quatros picaros. (Кватрос франсезес, кватрос пікарос). Четверо французів, четверо шахраїв.

3. Quatros Italianos, quatros ladroues. (Кватрос італ’янос, кватрос ладруес). Четверо італійців, четверо злодіїв.

4. Quatros Allemanos, quatros hombres de bien. ( Кватрос аллеманос, кватрос омбрес де б’єн). Четверо німців, четверо хороших людей.

 5. Quatros Polacos, quatros grandissimus comedores і bevedores. (Кватрос полякос, кватрос ґрандіссімуc комедорес і беведорес). Четверо поляків, четверо ненажер і п’яниць.

 6. Quatros Hollandeses, quatros comerciantes. (Кватрос оландезем, кватро комерс’янтес). Четверо голандців, четверо гендлярів.

 7. Quatros Russos, quatros subordonados. (Кватрос руссос, кватрос субордонадос) Четверо росіян,четверо підлеглих (залежних).

 8. Quatros Turcos, quatros peros. (Кватрос туркос, кватрос перос). Четверо турків, четверо собак.

І,  нарешті, автор гордо додає:

 9. Quatros Espagnoles, quatros sennores cavaleros nobiles. (Кватрос еспаньйолес, кватрос сеньйорес кавалерос нобілес). Четверо іспанців, четверо шляхетних сеньйорів кавалерів.

Сеньйор-кавалер верхи на лошаку. З манускрипту Сура. 1807-1808 рр.

Оскільки книга мені сподобалася через ці дивакуваті дописи, священик подарував її мені. Коли я цитував її офіцерам мого полку, лунали сміх, жарти та кпини.

Я хотів привезти це видання до Польщі, возив книжку з собою, схованою до валізи-мантельзаку, що була приторочена до сідла. Але втратив її з усім майном, коли мене було взято до полону.

В Іспанії, як і в нас у Польщі, прийнято кожен день бити у дзвони до вечірньої молитви.  Де б іспанець не почув цей передзвін, він одразу кидає усі справи, покидає віз чи ридван, стає хоч простонеба на дорозі, падає на коліна і починає молитися.  Це триває доти, поки триває церковний передзвін. Тоді всі встають і повертаються до своїх справ.

Релігійна ревність іспанців доходить до  фанатизму найвищого ступеня.  Представникам інших народів та визнанцям інших релігій заборонено перебувати в їхній країні, хоч навіть і на короткий час,  поза контролем святої інквізиції.  Таких іноземців  часто віддавали інквізиції, і в минулому ті нерідко потрапляли безвинно під її тортури.

Ґойя. Трибунал інквізиції

 Навіть у нас час купці та гендлярі, які прибувають до Іспанії із заморських країн, знаходяться під пильним наглядом ченців та інквізиції.  Якщо англієць, голандець або датчанин прибув з кораблем до одного з портів, він мусить негайно доповісти про свою появу «капітану порту» (Capitano del Puerto, капітано дель пуерто).

 Той викликає з найближчого кляштора якого-небудь ченця, бо справами нагляду за іноземцями займається чернецтво. Той денно і нощно знаходиться при іноземцеві, супроводжує його  повсюди і пильно обмежує його контакти з місцевим населенням.  «Послуги» такого «ангела-охоронця» ще й треба було оплачувати, один піастр або наших дев’ять злотих. Ночувати в містах іноземцям теж заборонено.

 А от якщо серед іспанців, не дай Боже, з’явиться єврей (judio, худіо), вони тремтять від ненависті й відрази, бо євреї для них “христопродавці”.  

 Замість правдивої науки у місцевих університетах викладають концентровану суміш спрощених теологічних текстів, апокрифів, забобонів, стародавніх звичаїв та застарілих знань,  які були актуальними кілька сотень років тому.

 Молоді священики читають лекції про релігію старшим, і, мандруючи по країні, вчать людей теології та філософії, причому у їхньому трактуванні. Реальну Біблію в Іспанії зовсім не вивчають, тому що священики роблять з її тексту цитатники, доповнюючи власними домислами, проповідують хибні уявлення про Слово Боже майже поголівно неписьменним людям, плекають в іспанцях релігійний  фанатизм,  не забуваючи і про особисту вигоду.

 Що ж стосується становища у військовій сфері,  то можна сказати лише те, що іспанське військо мирного часу складалося у такій величезній країні лише з 50 000 чоловік, у той час як інші держави мали кількасоттисячні армії. Що стосується вишколу та воєнного мистецтва, іспанці сильно відставали від армій більшості країн Європи.

Про організацію їх війська я особливих  подробиць розповісти не можу, оскільки ще  до нашого прибуття  до Іспанії, їх регулярну армію частково було розгромлено у низці битв, а решту розбили й розпорошили війська Наполеона вже за нашої участі. Полки №№ 4, 7 та 9 Герцогства Варшавського воювали в Іспанії з 1809 р.

Багато іспанців пішли добровольцями на захист власної батьківщини, але ці нові «ґерильяси» зовсім не мали військового вишколу і у сутичках з регулярними військами Франції та її союзників несли жахливі втрати та розбігалися після поразок, аби не потрапити в полон.  Це призвело ще й до небажання іти служити у рештках регулярного іспанського війська: повстанці боронили лише власні території, міста, села, родини та майно.

Ґерильяси. Сучасна іспанська реконструкція

 Зброя, яку ми захоплювали  на поле бою з іспанцями,  майже вся була застарілого типу й різноманітного калібру.

Пістоль із замком мікелетного типу

Артилерійський тесак, виготовлений в Толедо 1802 р.

Озброєння ґерильясів Хуана Порльєра “Ель Маркесіто”

 Їх одяг складався з військових мундирів різних полків, найчастіше вони носили однострої, виготовлені з коричневого сукна, подібного на матеріал, з якого роблять сутани ченців-капуцинів. Вилоги та коміри їх мундиру були зелені, жовті, білі, деякі мали білі та сині мундири старої, довоєнної, іспанської армії.

Одяг та озброєння загонів ґерільєро під командуванням Хуана Мартіна Діеса “Ель Емпесінадо”

Кавалеристи  полку королівських карабінерів (los carabineros reales, лос карабінерос реалес), з якими ми стикнулися, мали мундири ще минулого століття, з важкими ботфортами та великими острогами. На відміну від французської кавалерії та наших уланів, кіннота іспанців носили мушкетони та карабіни не з правого боку на панталері, або з прикладом у шкіряному бушматі, а за спиною, люфою донизу. Через це вони не дуже вправно переходили до стріляння з сідла, бо плуталися у довгому шкіряному ремені до рушниці. Коротше кажучи, у всіх проявах іспанське військо було застарілим та відсталим, що відрізняло його від армій інших країн Європи.

Добровольчий підрозділ у бою під командуванням армійських офіцерів

Вояк свого командира, лейтенанта, капітана або полковника, називав не за його чином у військовій ієрархії, а звертався як до господаря, шанобливо називаючи по імені «Сеньйор Дон Антоніо, або Сеньйор Дон Фернандо». Солдати салютували зброєю не тільки своїм офіцерам, але й будь-яким священникам, навіть просто зустрічним на вулиці. Після цього солдати цілували руку слугам Божим.

 Іспанська артилерія у дуже занедбаному стані, гармати та передки, польові кузні та інші вантажі в них замість коней тягають мули. Але мені доводилося зустрічати серед іспанців  і досвідчених вправних артилерійських офіцерів, а також прекрасно вишколених бомбардирів та канонірів, переважно серед літніх ветеранів, які складали частину їх ополчення (los milicianos, лос мілісіанос).

Цікаво, що офіцери в них, заходячи до церкви, знімали свої шпаги та шаблі, причому так чинили всі, не тільки наші противники, але й молоді офіцери з числа новоутворених профранцузських полків армії короля Жозефа.

Іспанський солдат витривалий, звичний до труднощів, здатний витримувати і голод, і спрагу, готовий без втоми йти довгим маршем по долинах і по горах. При обороні фортець,  в бою у горах та скелях іспанські воякі неперевершені.

Запорізьке відділення ГО ДВКА відтворює підрозділ регулярної іспанської піхоти полку “Майорка”

Але в бою на відкритій місцевості вони швидко втрачають свій запал, їм бракує витримки та воєнного вишколу.  При зіткненні з регулярними частинами нашої армії іспанці терпіли поразку за поразкою  і кидалися тікати.

 Зазнавши так багато поразок і нещасть під час довгої війни з Францією, після 1814 року іспанський уряд нарешті звернув увагу на необхідність зміцнювати свою армію.

Після того, як ми покинули Піренеї, я намагався слідкувати за справами в Іспанії і знаю, що нині (станом на 1824 рік) Іспанія значно збільшила своє регулярне військо.  В його лавах перебувають понад 150000 вояків. Але хто зна, чи запанує свобода та мир для цього народу в майбутньому?..”

Ф.В. Булґарін

Не менше був вражений іспанцями інший дописувач, добре відомий тим, що колись вивчав російську літературу ХІХ ст. – Фаддєй Вєнєдіктович Булґарін (1789-1859). Цей літературний вірнопідданий “ватник” ХІХ ст., слов’янофіл і літературний слуга самодержавства; жертва епіграм Олександра Пушкіна та інших умовно прогресивних російських письменників та поетів насправді носив при народженні ім’я Яна Тадеуша Булґаріна. Булґарін встиг повоювати і у якості російського улана полку Цесаревича проти Наполеона 1807 р., і брав участь у російсько-шведській війні 1808-1809 рр.; і воював в Іспанії у якості польського улана за Наполеона; і брав участь у війні проти Російської імперії у 1812-1814 рр.; і встиг отримати орден Почесного Легіону від імператора Наполеона І, і потрапити до російського полону;  і стати славетним російським письменником та видавцем. 

Сім’я Булґаріна походила з шляхти Речі Посполитої, його батьками були Бенедикт Булґарін і Анеля Бучинська, представниця герба «Стржеме». Один з його предків по матері, Ян Бучинський, був найближчим сподвижником і канцлером Лжедмитрія I на початку XVII ст. Повне прізвище Булґаріна – Скандерберґ-Булґарін. За сімейними переказами, предком роду був національний герой XV ст. Скандерберґ, княжого албанського роду. Польський літератор Юзеф  Пшецлавський, який добре знав Булґаріна, вважав його білорусом. Сам Булгарін називав себе литвином, маючи на увазі причетність до Великого князівства Литовського. Це незавадило пристосуванцю стати одним з провідників “русского міра” ХІХ ст., проповідником формули “самодєржавіє, православіє, народность”. Втім, замолоду Ян Тадеуш, що ще не став Фадєєм, був геть іншим. 

Більше того, цей російський “соловей Генштабу” і апологет царату свого часу був відчайдушним уланом 8 уланського полку (2 полку уланів “Легіону Вісли”) і для іспанців відносився до категорії страшних “los infernos picadores polaccos”…

Розвідка польських уланів в Іспанії.

Його буремна військова молодість пройшла на Піренеях і він так само залишив спогади про іспанію та іспанців.

…”СПОГАДИ ПРО ІСПАНІЮ

Ніде природа не є в настільки грізній величі, ніде могутність Творця не відчувається настільки сильно, як в горах, серед цих велетнів землі, Колосах творіння.

Гори Піренейські найдивовижніші з-поміж усіх з огляду та загрозливу красу і різнманітність їх вершин. Уявіть собі величезні скелі різних видів, накинуті одна на іншу в самому дикому безладді до незмірної вишини, і ви будете мати поняття про утворення та форму гір Піренейських.

Зрозуміло, що таке їх положення не могло не утворити безлічі печер, прірв, нависаючих грізно круч, стремнин і водоспадів. У щілинах скель, на землі, без сумніву, нанесеної вітрами, ростуть, або краще сказати, стирчать в різних напрямках сосни, ялини, буки та кедри. М’який запашний мох покриває ці скелі, і дикі кози підіймаються на страшну висоту за цією лакомою для них на поживою.

Прекрасні, родючі долини, неозорі луки, невеличкі поселення й містечка з’являються як оази серед цих циклопічних куп каміння.

Мала прикордонна річка Бідассоа відокремлює Францію від Іспанії, і відрізняє їх не ґрунтом та підсонням, але геть іншою мораллю, звичаями, способом думок, характерами, зовнішністю, різкою відмінністю в одежі, мовою.

Одним словом, відрізняє у властивому значенні цього слова два народи так, як тільки люди можуть бути разюче різними між собою. У першому ж іспанському місті, Іруні, ви не побачите нічого схожого не тільки на французьке, але навіть на європейське.

Крім Мадріду, Валенсії і малого числа інших міст, всі інші, мають вузькі,звивисті вулички. Будинки у всій Іспанії будуються з тесаного каменю, і велика частина архаїчної готичної архітектури або, краще сказати, побудовані без жодного архітектурного плану. Вікон на вулицю дуже мало, та й ті пробиті без найменшої симетрії. Скло у шибках велика рідкість, замість цього вікна зачиняються  глухими  жалюзі та завісами. Залізні ґрати на вікнах, залізні двері, замкнені на  важкі середньовічні замки, є особливістю майже кожного будинку. Двері завжди наглухо зачинені, як в містах, так і в селах; а в цих останніх взагалі будинки обнесені кам’яною стіною.

Вид цього самітництва становить велику протилежність з Францією, де цілий рік, виключаючи зими в північних департаментах, всі двері і вікна в будинках навстіж відімкнуті, де всі домашні роботи виправляють перед дверима будинку на очах у перехожих; ремісники працюють на вулиці, перед своїми лавками, і всі жителі три чверті свого життя проводять під відкритим небом.

Ще радикальніша  різниця в характерах французів та іспанців. Француз вважав би той день вкраденим в життя, в який би він не співав і не сміявся. У цілій Франції вас зустрічають з усмішкою і привітанням; працьовитість і завзятість притаманні усім станам суспільства. У селищах навіть у спекотному липні народ знаходиться у повсякчасному русі, і ввечері французи відпочивають, витанцьовуючи  контрданси у затінку дерев, під звуки народної музики.

Натомість того іспанець весь день сидить мовчки, підібгавши руки, або прогулюється під вечір повільними кроками, закутавшись в довгу свою опанчу і потупивши очі в землю.

Едуар Мане (1832-1883). Іспанський махо. Хоч картина датується 1860-ми роками, навряд чи щось радикально змінилося з початку ХІХ cт.

Наряд іспанця становить: короткий темний напівкаптан, короткі сподні, плащ і великий круглий крислатий капелюх. Коштовність тканин демонструє майнову  різницю між станами, але костюм майже однаковий, з малими відмінностями. Так, шляхтичі-ідальґо, носять панчохи та черевики, а простий народ під босі ноги підв’язує шкіряні або суконні підошви, прикріплені ременями або стрічками до литок.

Взуття ця називається еспарбільйос (esparbillos),  і без сумніву, є похідним від сандалій з часу римлян. У багатих замість краваток вживаються великі накрохмалені коміри сорочок та шийні хустки, у простолюду м’які коміри сорочок викладені на одяг.  Ідальґо та чиновники носять  трикутні капелюхи наперед підняті, передня частина нерідко пристібнута пряжкою і нерідко прикрашена пір’ям.

Іспанці всіх станів, бідні і багаті, чоловіки і жінки, носять на голові сітки, що покривають волосся, яких велика частина з них ніколи не стрижуть, так само люди всіх станів ніколи не знімають плаща і капелюха; навіть за столом, у себе завжди залишаються у вбранні та головних уборах.

Як в одязі, так і в будинках вони дуже неохайні. Навіть  у багатіїв будинки досить посередньо мебльовані і без будь-якого смаку.

Ліжка дуже рідкісні і служать тільки для головних господарів будинку; інші домашні поміщаються і сплять, де заманеться, на підлозі або старих диванах.

Бідні ідальґо і простолюд, здебільшого, сплять на соломі. У сільських трактирах немає ані столів, ані стільців: сидять, їдять і сплять на підлозі.

Іспанець майже не випускає з рота сигари, хіба що в храмах Божих ви побачите людей них. Тютюновий дим всюди в’ється хмарами.

Від зграй жебраків, пілігримів і пустельників неможливо відбитися. Вони вештаються вулицями міст, містечок і сіл, зупиняють перехожих, без спросу дираються у будинки в кімнати, настійливо вимагаючи милостині, і сваряться в разі відмови. Церков і монастирів в Іспанії безліч.

В одному Мадриді їх аж  600. Багатство храмів надзвичайне. Золото та дорогоцінні камені блищать у всіх кутах; срібло не вважається за дорогоцінність та багатство, для церкви вироби зі срібла  річ звичайна та навіть буденна.

Іспанський народ надзвичайно побожний; але велика частина дворянства тільки з благопристойності слідує загальним християнским традиціям. Злобливе вільнодумство посіяло вже там гірке насіння своє, і між дворянами знаходиться безліч послідовників нігілістичної філософії XVIII століття.

Мої враження від іспанської кухні прикрі. Гастроном, не маючи власного кухаря, мав би померти з голоду з іспанської кухні. Коров’яче масло зовсім не вживається до страв; його місце заступає оливкова олія, з якою готують всі соуси і гарячі страви. Яловичина несмачна і рідко вживається. Навіть багаті люди задовольняються бараниною, дичиною та рибою; простий народ харчується зупою з оливою, часником і овочами. Взагалі іспанці дуже помірні в їжі, і не могли досить надивуватися апетиту жителів Півночі, якими для них були поляки.

Втім, іспанці пристрасно люблять музику: ледь настав вечір, похмурі пісні і звуки гітар лунають у всіх кінцях міста. Балада є народною власністю Іспанії: зміст цих віршів завжди лицарський і містичний. Як француз несе з собою в похід рапіру, так іспанський солдат несе гітару.

Земля в Іспанії  дуже зле оброблена: про плоди, дерева та винограді майже зовсім не мають піклування, ростуть як Бог дасть, необробленої землі в країні безліч.

Лінощі є головною рисою іспанця, зате і сестри її, злидні, мають тут  трон свій.

Даремно приписують цю ваду клімату: південна Франція і колонії південної Америки доводять протилежне.

Джерел цього зла треба шукати в негідному  правлінні. Байдужість правителів держави до успіхів землеробства та промисловості, тяжка монополія та жадібність поміщиків, умертвляють дієвість і працьовитість іспанців.  Хто подорожував і розуміє причини багатства й бідності народів, той погодиться зі мною.

Скарбом Іспанії є її вина. Кращі вина іспанські: Уеска в Арраґоні; Аліканте у Валенсії; Кальменар в Кастилії; Мальвазія, Перальта в Наваррі; Ранса в Галісії; Тінто, Херес і Малага в Андалузії.

Майже всі вина, а особливо молоді, мають запах мускату. Тільки у багатих людей і в деяких монастирях вино зберігається в діжках; у інших варто у великих глиняних посудинах, навмисне для цього робляться в самих льохах; судини ці відкриті, а щоб вино не видихалося, наливають зверху оливкове масло, і дістають вино трубками, зробленими з пустотілих тростин.

Для перевезення вина служать шкіряні мішки, звичайно козині і обертаються шерстю всередину і просмолені. Величина їх буває від кількох цебер до декількох пляшок. Перевозять їх мулами та віслюками. Коли мішки нові, вино має смолистий присмак, але в старих ніякого зайвого відтінку смаку не відчувається.

Подорожують іспанці звичайно на мулах верхи або в екіпажі; у бідних, віслюки  та воли заступають місце мулів. Ґранди і багатії вживають коней, але тільки для прогулянок: до великих трудів іспанські коні нездатні. Людина з чутливою душею і відвертим серцем не знайде насолод в іспанському місті.

Злидні та неохайніст всюди  оточують мандрівника, повсюду стовбичать похмурі й небезпечні з вигляду особи.  Мовчазність, немотивована нічим погорда, невігластво та забобони роблять суспільство нестерпним. Єдина річ перетворює перебування не на каторгу – це іспанське жіноцтво.

Ви хотіли би перелетіти за Піренейські гори, до веселої та привітної  Франції але… ви в Іспанії.  Проте ви  вийдете в поле, окинете поглядом чарівну природу, поглянете на жінок – і мимоволі залишитеся в Іспанії… 

...Я хотів би сказати вам що-небудь про іспанських жінок, але нічого сказати не вмію. Треба мати уяву Гомера іпензель  Аполлона для зображення всіх принад, якими природа щедрою рукою наділила  тутешніх красунь! Легкий і стрункий стан, маленька струнка ніжка, чорне волосся, брови і вії, темно-блакитні млосні очі, сяючі якимось таємним полум’ям, яких свіжість яких зберігає прозора волога; свіжі палаючі уста, неймовірною білизни зуби і шия, якій позащдрила сама Юнона позаздрила.

Всі ці принади ще більш підкреслює вбрання, вигададане, здається,  самими ґраціями. На відміну від дам провідних станів, які геть офранцузилися і носять ампірне вбрання французського ґатунку, національний жіночий костюм  складають: коротка сукня, досить довгий станік, редецілла або чепурна сіточка на голові, майстерно прикрашена вінком з квітів або стрічками, і коротке мереживне покривало або мантилья, що не закриває плечей та шиї. Мантилья з великим мистецтвом відкидається на одну сторону, щоб подарувати поглядом враженого іноземця. Жінки простого народу мають колір обличчя смаглявий, але представниці провідних і середніх станів, словом, ті, які не працюють в полі, обдаровані дивовижною білизною шкіри.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес (1746-1828). Махи на балконі. 1805-1812 р.

Majos і їх подружки majas – представники нижчих класів суспільства. Це – вихідці із збіднілих провінціалів, жителі мадридських нетрів. Чепурних одягнені majos були справжніми бандитами [джерело не вказано 1453 дня], які зверхньо дивилися не тільки на своїх сусідів, але і всім своїм виглядом і манерою поведінки підкреслювали своє глибоке презирство до мадридського суспільству в цілому. Звичайною була картина – виділяючись своєю манерою одягатися, гордовитий махо з поважним виглядом крокує посеред вулиці, закутавшись в довгий плащ і зухвало попихкуючи великий чорної сигарою. Їх жінки, махи, також виділялися з натовпу своєю манерою поведінки і почуттям власної гідності. Маха, популярна фігура, образ якої склався в Андалузії, з часом стала сприйматися як квінтесенція іспанки.

У ній поєднується романтизм, мальовничість, а також сильний націоналістичний компонент, завдяки якому цей стиль одягу знаходив адептів у всіх шарах суспільства. Відносини між majos і majas згідно з ритуалом були бурхливі.

Вважалося, що вона хоче одружити його на собі, а він – не дати їй піти, при цьому не піддаючись на її умовляння. Їх зустрічі завжди супроводжувалися бурхливими сварками, часто розрахованими на публіку, і іноді закінчувалися фізичною розправою (і ті, і інші носили ножі-навахи). Сценки з їх несамовито-емоційного життя стали ставитися в антрактах між актами серйозних п’єс, і вони користувалися великим успіхом у публіки. Серед інших цу цьому жанрі славився драматург Рамон де ла Крус). Виставлена напоказ аморальність життя махос, їх пісні і танці з тамбуринами, кастаньетами та гітарами були надзвичайно привабливими для вищого суспільства. Часто аристократи обирали з їхнього середовища собі коханок і коханців.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес (1746-1828). Прогулянка махос в Андалузії

До 1770-х років XVIII ст. «махаїзм» перетворився в повальне захоплення в вищих колах іспанського суспільства. Існував ще один аспект: в цей період історії Іспанії, характерний засиллям aфрансесадо (afrancesado, «пофранцужених», ґалломанів і прихильників Наполеона Бонапарта), махо своїм костюмом і поведінкою підкреслювали, крім усього іншого, і національну ідентичність.

Назва цього ідеологічного феномену опору Просвітництву, яке, незважаючи на всі свої достоїнства, прийшло все-таки з Франції – «махізм», «махаїзм» (majismo) захопив у тому числі аристократію: шляхетні сеньйори і дами із задоволенням використовували елементи національного костюма в своєму гардеробі, і ця тенденція в епоху, коли в решті Європи панував стиль ампір, мала масовий характер. Мода досягла навіть королівського двору.

Відмінні риси іспанок перед жінками інших частин Європи, – це дивовижні палаючі очі і звук голосу, що проникає в саму душу і приголомшливо хвилює всі фібри серця. Неможливо витримати їх чарівного погляду, – і якщо любов оживляла камені, як каже міфологія, то без сумніву подібні погляди здатні підкорити й найбільш скам’янілу душу.

Але якщо ви хочете побачити іспанських жінок у всій їх красі – подивіться, коли вони танцюють фанданґо, під звуки гітари і клацання кастаньєт. При кожному такті рухи їх переміняются; легка ніжка ледь торкається землі; мила, солодка посмішка вас вітає; чарівні очі млосно спрямовуються на вас; музика понуро награє, кастаньєти мовчать – і раптом такти подвоюються, музика піднімає тони, кастаньєти і тимпани гримлять, і красуня швидко віддаляється від вас, як Діана від Ендіміона, залишивши по собі лише солодкі марення…”

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес (1746-1828). Два портрети акторки Антонії Сарате. 1810-1811 р.

Залишимо Яна Тадеуша, чи то пак Фаддєя Вєнєдіктовича Булґаріна у його солодко-еротичних мареннях і нагадаємо, що серед іспанських жінок було до біса жорстоких і невлаганних учасниць та навіть ватажків ґерильї, які наносили французським військам та їх союзників болючих втрат протягом усієї довгої іспанської кампанії. 

А далі спогади про Іспанії інших учасників Іспанської кампанії продовжують знайомити нас з країною та народом Піренейського півострова. 

Офіцерам і солдатам армії Імперії, французам – учасникам Іспанського походу його причини бачилися вкрай спрощено. Якщо подивитися записки воїнів «Великої армії”, які не обіймали скільки-небудь вищих посад, то виявляється, що це питання практично не потрапляє в поле зору мемуаристів. Мабуть, лише в мемуарах гусара 2 гусарського полку Альбера Жана Мішеля де Рокка можна знайти згадку про це. «Чуючи на початку кожної кампанії, – не без іронії зауважує він, – що солдати« Великої армії». покликані нанести останній удар могутності англійців, що похитнулася, вони асоціювали цю могутність … з Англією … Вони міркували про відстані, що відокремлюють їх від неї … Зрештою, говорили вони, якщо пустеля відділяла нас від неї в Єгипті і море – в Булоні, то ми доберемося до неї суходолом, коли пройдемо через Іспанію ».

«Наших солдат, – зауважує Рокка, – ніколи не цікавило, в яку країну їх повезуть, але лише те, чи є там, куди вони йдуть, продовольство. Тільки з цієї точки зору вони оцінювали всю світову географію. Світ ділився ними на дві частини – щасливу, де росли виноградники, і огидну, де їх не було».

Втім, і в мемуарах учасників походу, що займали високі армійські пости, початок війни в Іспанії виглядає як щось зовсім стихійне або ж спровоковане випадковими подіями явище. Описуючи своє приємне переребування в Парижі після закінчення виснажливої ​​Першої польської кампанії Наполеона, ад’ютант маршала Нея Октав Левассер про події 1808 р. пише:

«У той час, поки я віддавався самим безневинним розвагам, почалася нова буря… Я дізнався про катастрофу в Арангуеці, про падіння «князя Миру» (Ґодоя), про поїздку імператора до Байонни, … про подвійне зречення Карла IV і Фердинанда, про сходження Жозефа Бонапарта… на іспанську трон.

Потім я дізнався, що обурена Іспанія вся піднялася, як один, і що інсуррекційні хунти закликають народ до зброї, що англійці, завжди готові отримати вигоди з наших нещасть, висадилися з кораблів у Кадісі і Лісабоні. Нарешті, з усіх боків було чути про те, що Іспанія і Португалія б’ють на сполох, піднімаючи свої народи на боротьбу проти Франції. Пошта не змусила себе чекати, з листа я довідався про поспішний від’їзд маршала Нея до Іспанії, та й я отримав наказ вирушати на кордон услід за ним ».

Описуючи Піренейську країну, більшість французських учасників війни майже одностайні.

Ось, например, який опис звичайного іспанського міста можна виявити в мемуарах гусара Рокка: «Вузькі, криві вулички міст, заґратовані вікна, двері будинків всегда ретельно прикриті, суворий и стриманим вигляд жителей, Які належали до всіх класів Суспільства, недовіра, яка булу повсюдне по відношенню до нас, мимоволі  підсилювали меланхолію, что охопила нас при вступі в межі Іспанії».

А ось як тих же іспанців і їх міста описує один з ад’ютант Наполеона, граф Філіпп де Сеґюр, знайомець і співслуживець Станіслава Дуніна-Вонсовича. В Іспанїї, за його словами, «…все було інакше, на на інших фронтах… Не було й тіні чогось спільного … Серйозні й відсторонені обличчя мешканців, їх одяг, настолько відмінний від нашого і такий темний, їх вузькі, звивисті вулиці, заґратовані вікна будинків й наглухо зачинені двері, … жахливий запах у повітрі, що викликає нудоту, … єдиною причиною якої міг бути тільки бруд … »

Лейтенант Імператорської гвардії Жан-Батіст Баррес, описуючи у своєму щоденнику від 3 серпня 1810 г. «…місцевість між Саламанкою та Сьюдад-Родріго», зауважує, що це була «справжня пустеля, зовсім необроблена земля …, але водночас вся покрита вічнозеленими дубами … ці дерева чудові, великі, з густими кронами, демонстрували лишень, що їх ніхто не рубає і не використовує, що землі майже незалюднені… ».

Французські солдати в Іспанії. Картина французського художника Жана-Клода Боннефона (фр. Jean-Claude Bonnefond, 1796-1860).

Вольтижер лінійної піхоти з пересторогою вдивляється до бювету. Натяк митця очевидний: часто іспанці труїли воду в колодязях і фонтанах. Або ж скидали туди забитих французських вояків.

Підкреслюючи відмінності між Іспанією та іншими країнами, що межують Францією, Октав Левассер писав: «Перебуваючи в чотирьох льє від Байонни, здається, ніби ми знаходимося в тисячі миль від Франції. В Іспанії мало рівнин, тут майже повсюди пагорби, а на горизонті височать гори. Багато струмків з численними водоспадами, але немає мануфактур, щоб використовувати їх енергію. На вершинах скель розташовані скоріше не будинки, а гнізда хижих птахів, побудовані ще за часів маврів. На схилах пагорбів немає ані сіл, ані окремих будиночків, що роблять пейзаж жвавим. Скрізь родючий грунт, але земля ніким не обробляється, тільки лише барани і дикі бики бродять серед високих трав. Всюди відчувається міць природи, але не людини, виняток становлять лише передмістя нечисленних міст, лише там хоч трохи видно присутність цивілізації … У містах, раз-киданих на відстані чотирьох або п’яти льє один від одного, мешканців мало і одягнені вони все, як один, в одяг з грубої вовни».

“Капітуляція Сараґосси 27 січня 1809 р.” Картина французського худодника Моріса Оранжа (фр. Maurice Orange, 1867-1916)

Одностайні мемуаристи і в тому, що стосується опису життя і побуту іспанців, який у багатьох відношеннях здавався їм диким і середньовічним. «У цій відсталій країні, – записав, зокрема, в своєму щоденнику 26 січня 1810 р. Жан-Батист Баррес, – поняття не мають про каміни або ж кухні. Кімнати опалюються жаровнями (ель брасеро), наповненими деревним вугіллям; тепла, яке вони дають, недостатньо, і якщо ви не задихнеться від задухи, яку вони дають у приміщеннях, вони обдарують вас головним болем.

Описуючи свої перші враження, після вступу корпусу маршала Нея до Іспанії, Октав Левассер пише: «Дороги через Піренеї були вже відзначені тим, що там відбувалися вбивства, особливо в околицях Мондраґону. Кожен солдат, що йшов сам-один по цих дорогах, майже напевно гинув. Герцог Ельхінґенскій послав у розвідку вольтижерів, а ті в свою чергу захопили озброєних бандитів, яких маршал наказав повісити на деревах, що стоять уздовж дороги … Ця Іспанія, оспівана поетами і така красива, зустріла нас обличчям, увінчаним гірляндами з трупів».

Дуже багато місця в спогадах французів – учасників походу 1808-1814 рр. займають міркування про національний характер іспанців. Однак, мабуть, лише двома з них була зроблена більш-менш докладна спроба якимось чином його пояснити, виходячи, зрозуміло, зі своїх власних уявлень про це. Йдеться перш за все про лейтенанта 26-го легкого полку Адальбера Дуассена де Віль’аржана і вже згаданого гусара 2 полку Альбера Жане Мішеля де Рокка.

Отже, Віль’аржан. Дещо несподівано звучить перша фраза його своєрідного «екскурсу» в національний характер іспанця: «Звичайний іспанський характер, – пише Віль’аржан, – напрочуд симпатичний». На думку мемуариста, іспанський національний характер є своєрідним симбіозом рис їх далеких предків – маврів, «найбільш цивілізованих людей на світі» і «людей, що перебувають у сліпій покорі подвійній тиранії двору і духовенства». Все це «відбилося на особливостях характеру середніх класів, так само як і селянства і робітників, з відтінком покірності в поведінці, яка була не стільки рабською покорою, скільки проявом поваги …»

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Сцена війни в Іспанії

У їх поведінці щодо тих, хто був вище їх за соціальним становищем, я часто помічав певну зарозумілість, яке свідчило про їх походження від мавританської знаті». Іспанці, – підкреслює Віль’аржан, – дуже сильно відрізняються від всіх інших націй, – від французів, німців, англійців. «В Іспанії ви негайно ж відчуваєте відчутну різницю, – пише Віль’аржан,- не так сильно в мові, як в манерах, зовнішньому вигляді і звичаях … Життєрадісні, дотепні арагонці, підкреслено гордовиті мадридці, … жалюгідні мешканці сіл Старої Кастилії, а в Естремадурі нескінченна апатія і суворі манери, що пов’язано, швидше за все, “з ізольованістю цієї землі через погані дороги і інші засоби зв’язку … навіть з прилеглими провінціями”. І все ж люди … горді, що походять … від їх колишніх правителів … маврів і серед злигоднів, з якими вони, мабуть, змирилися, вони являютьсобою чудових вояків. Кращі кавалеристи в іспанській армії родом з Естремадури».
Показово, що барон Марбо, фактично солідаризуючись з Віль’аржаном, пише: «В характері іспанців багато збереглося від арабів. Вони фаталісти, тому часто кажуть: “… Що має статися, обов’язково станеться …” »

У свою чергу, гусар Рокка вважав, що «Іспанія принаймні на сотню років відстала від інших націй на континенті. Віддалене і майже острівне положення країни, суворість її релігійних установ завадили іспанцям взяти участь в дискусіях і полеміці, які хвилювали освічену Європу протягом XVI в. Вони навряд чи замислювалися з приводу філософських теорій XVIII ст., які були однією з причин революції у Франції. Хоча іспанці занадто віддавалися ліні, а … безлад і корупція були неминучим наслідком тривалого періоду панування деспотизму, їх національний характер не було зачеплено новими віяннями … Фердинанд Католик, Карл V і Філіп II, справді, … знищили іспанську вольницю; але слабкість урядів при їх наступників завжди залишала народу, незважаючи на деспотизм правителів, фактичну свободу, яка часто доходила навіть до непокори … »; «… гордий і вільний народ», – зауважує, кажучи про іспанців, Марбо.

Франсіско Ґойя-і-Лусієнтес. Напад на військовий табір

Описуючи події війни в Іспанії, її французькі учасники чимало місця приділили фактору релігійного фанатизму місцевих жителів. Гусар Рокка, наприклад, писав про «владу, яку навіть в наші дні зберігають священнослужителі в окремих католицьких країнах; і особливо в Іспанії », – підкреслив він.
«Іспанські священики, – зазначив він в іншому місці, – ненавиділи французів з патріотичних міркувань і в силу особистого інтересу, бо вони добре знали про намір французів скасувати їх привілеї і позбавити їх багатств і світської влади. Їхня думка вплинула на більшу частину нації. Кожен іспанець розглядав суспільні справи як свій особистий привід до ворожнечі, і незабаром у нас з’явилося настільки ж багато ворогів, з якими треба було боротися, скільки налічувалося жителів на Піненейському півострові.»

У своїх мемуарах про Іспанську війну гусар Рокка наводить досить показовий епізод. Обложений місцевими мешканцями в будинку в одному з іспанських сіл, він вирішив утримати з собою поруч священика, який потрапив йому під руку, «якого, – пише Рокка, – я міг використовувати … в якості щита в разі потреби …». Витівка вдалася. «Вікарій … вийшовши на балкон, голосно крикнувши жителям, що їх головний священик неминуче загине, якщо вони негайно не розійдуться. Почувши ці слова, жінки пронизливо закричали і натовп … миттєво відступив, настільки великим було благоговіння, яке іспанці мали до своїх священнослужителів».

Приблизно так само і майже в тих же виразах, що і Рокка, про вплив, яким володіла духовенство в Іспанії, писав і Октав Левассер: «Іспанський народ, вихований в підпорядкуванні священикам, виявляв вищому духовенству найбільшу повагу. … Все це духовенство складало церковну аристократію, котра, як і належить, ставилася зневажливо до церковних низів. Останні складалися з трьохсот тисяч ченців, що жили серед черні, яку вони годували і вели в бій. Велика кількість кляшторів, деякі з яких використовувалися як зміцнення в боях проти нас, займали весь простір міст і зовні надавали їм величезну протяжність. Якщо прибрати сто монастирів Саламанки, Толоси і тридцяти інших населених пунктів, усі ці великі міста перетворяться лише на маленькі поселення».

Розповідаючи про облогу Сарагоси, на яку французи обрушили близько 11 тисяч бомб, Марбо в своїх мемуарах підкреслив, що «релігійний фанатизм і священна любов до батьківщини надавали захисникам міста мужність».

Луї-Франсуа Лежен (1775-1848). Штурм монастиря Санта Енґрасія в Сараґоссі 1809 р.

На передньому плані в атаку йдуть інженерні підрозділи французської армії та спішені польські улани Легіону Вісли.

Автор картини сам брав участь у війні в Іспанії і був адьютантом  маршала Бертьє

Про те, яким величезним і незаперечним авторитетом володіло духовенство в Іспанії, дуже мальовничо розповів в своїх мемуарах граф Філіп де Сегюр. Одного разу неподалік від містечка Аранда він потрапив у пастку. Там його оточила юрба іспанців, що загрожувала йому кинджалами і вимагала його смерті.

«Я, – згадував мемуарист, – намагався виявити найслабше місце в цьому оточенні … як раптом … старий священик кинувся до мене. Він простяг наді мною руки, прикривши мене своїм тілом, і декількома словами вгамував це буйство.  В одну мить кинджали зникли, … коло вбивць розімкнувся і мені було дозволено продовжити свій шлях ».
Втім, таке чудесне спасіння було швидше винятком із правил.

«Наша французька армія, – пише Сегюр далі, – насправді дуже добре відчула на собі звірство чернечого гніву, … ненависть і мстивість, якій були сповнені серця ображених іспанців». «Використовуючи небеса як засіб підняти проти нас землю, іспанські священики запалювали ці забубенні голови облудними чудесами: вони заявили, що удар блискавки погасив вогонь, який горів перед іконою Богоматері … що бачили, як ридали образи святих. З цього часу і повсюдно найщасливішими з наших хворих, наших відсталих, наших старих офіцерів, захоплених зненацька і захоплених іспанцями, були ті, кого зарізали на місці … »

Вторгнення до Іспанії породило зовсім новий і невідомий досі солдатам «Великої армії» тип війни, яку самі жителі півострова назвали ґерильєю, або партизанською війною.
У мемуарах французьких учасників походів 1808-1814 рр. цей факт отримав досить повне відображення. Іспанські ґерільяси, «за визначенням Сегюра,” люті інсургенти”, будучи не в змозі утримати позиції в відкритій місцевості, не відчуваючи сорому … розбігаються, ховаючись у своїх горах …».

Януарій Суходольський. Атака польських уланів Легіону Вісли на іспанських ґерильясів.

Але, як зазначає мемуарист, при цьому «вони не втрачають присутності духу і … йдуть в гори, … щоб перетворити війну на невпинні сутички на ворожих флангах, що складаються з пасток, засідок і вбивств … Трапляється, що після поразки багато з іспанців, рятуючись тисячами кружних шляхів, проходять величезні відстані, щоб встати під свої прапори; саме тому їх армії, хоч і постійно розсіюється, так само постійно виникають на нових полях битв і майже в тій же чисельності».

Лейтенант Віль’аржан в своїх спогадах розповідає, як, перебуваючи в провінції Леон поблизу містечка Торо в січні  1810 р. за дорученням генерала, який командував тамтешнім гарнізоном, був відправлений «полювати за герільясами». Ця «полювання», однак, пише Віль’аржан, виявилася малорезультативним, бо «… іспанські інсургенти були занадто прудкими і також дуже добре знали місцевість. Не було й мови про битву за всіма правилами, але через живоплоти і огорожі то там, то тут до нас раптом летів град куль, і єдине наше задоволення полягало в тому, щоб побачити дюжину герільясі, що біжать щодуху, в тому напрямку, куди було б божевіллям за ними піти. Я втратив чотирьох гусарів в цих засадах».

У мемуарах гусара Рокка тактика, застосовувана жителями півострова проти інтервентів-французів, описується наступним чином: «У цих гористих провінціях на півночі півострова французи, хоча і завжди переможні, коли іспанці і португальці вступали з ними в відкритий бій, проте зазнавали нападів цілих збіговиськ озброєних горців, які ніколи не билися в зімкнутому строю, пліч-о-пліч один з одним, відступаючи від позиції до позиції, від скелі до скелі, до самої вершини, не припиняючи стріляти навіть під час своєї втечі. Часом був потрібний цілий батальйон, щоб передати наказ іншому батальйону, який перебував на віддалі. Поранені, хворі або відсталі солдати, які опинилися позаду французьких колон, були негайно вбиті. Кожна перемога викликала лише новий конфлікт. Перемоги ставали марними … Сили французьких армій виснажувалися через відсутність відпочинку, постійну втому, нічні варти і тривоги».

Французська піхота в бою. Малюнок Анатолія Теленика (Україна)

Описуючи «манеру горян битися», Рокка відмічає: «При наближенні наших колон вони відступали від скали до скали, від позиції до позиції, не припиняючи вести вогонь або хоча б на мить перестати турбувати нас; під час своєї втечі вони винищували цілі колони, не даючи нам можливості на них помститися. Ця манера битися дала їй назву “гірських мух”, нагадуючи спосіб, яким ці вперті комахи переводять живих істот, не даючи їм ні хвилини спокою ».

Примітною рисою герильї було практично поголовне участь в ній жителів півострова, незалежно від їх статі і віку. Іспанія – «країна, – похмуро констатував Жан-Батист Баррес, – де кожне дерево, кожен кущ або камінь можуть приховувати ворога». У мемуарах капітана Куанье згадується іспанська хлопчисько 11-12 років, навмисне заманює французьких солдатів в засідку, а причаїлися в ній капуцини відрізали їм голови. «Місцеве населення, – згадував Октав Левассер, – косо дивилося на нас, кожен іспанець виношував план помсти. Вони не сумнівалися в наших майбутніх невдачах ».

Ґерильяс

Мемуаристи згадують про так званий Катехизис, антифранцузський кодекс віри і помсти, який ходив по руках по всій країні.

“У всіх селищах читалися відозви, що підбурювали і без того небезпечну ненависть до загарбників.  По руках ходила пародія на маніфест Наполеона.

«Наполеон, тобто Napo Dragon (дракон), Аполіон, повелитель пекла, цар пекельних чудовиськ, єретиків і єретичних государів, страшний звір, звір-бестія з 7 головами і 10 рогами, у вінку, створеному з святотатств проти Ісуса Христа і його церкви, проти Бога і святих». Він прагне викорінити католицизм, знищити хрести та ікони, віддати церкви лютеранам, бо він безбожник, відступник, жид (judio). Складені були на потребу віруючим і фанатикам і спеціальні катехізиси, які порібно було заучувати усіма на пам’ять. «Що таке Наполеон, – питалося в катехізисі. – Наполеон є злодій, початок і джерело всякого зла, вмістилище всіх вад, в ньому дві природи – диявольська і людська.

У його трьох особах, – Наполеон, Мюрат і Годой, – сатанинський прообраз блюзнірської Св. Трійці.

– Чи гріх вбити француза? Відповідь: ні, це не гріх, а справа, гідна нагороди ».

«Араби, – говорили вони, – лишалися в у нас шістсот років, і то ми їх вигнали. Ми виженемо вас так само, як і їх, і все ви загинете так само, як вони ». «Успіх вторгнення, – міркував мемуарист, – залежить від морального духу народу. Якщо нація об’єднується разом зі своїм урядом в боротьбі проти ворога, вона непереможна. Бо армія – ніщо в порівнянні з цілим народом, коли кожен вважає за необхідне принести смерть ворогу заради блага батьківщини. Таке було відчуття, що надихає націю, з якою ми вели боротьбу».

Байленська капітуляція 1808 р. Картина іспанського художника Хосе Касадо дель Алісала (ісп. José Casado del Alisal, 1832-1886)

«Французи були приречені з армією в 400 000 чоловік, – пише з цього приводу гусар Рокка, – битися проти 12-мільйонного населення, наснаженого ненавистю, відчаєм і жагою помсти». «З 50 або 60 селян різного віку, яких я допитував у багатьох місцях, – згадував він, – не знайшлося жодного, який не спробувала б обдурити нас, кажучи, що не бачив жодного їхнього партизана …».

В іншому місці мемуарів бравого гусара ми знаходимо примітну картину відступу його частини по рівнині, яку супроводжували вороже налаштовані іспанці. «Але вони, – зауважує Рокка, – відразу ж ішли, як тільки ми наближалися і займали вершини пагорбів, не вступаючи в бій. Селяни з сіл, розташованих поблизу дороги, стріляли в нас час від часу і з усіх напрямків; жінки піднімалися на скелі … і раділи з приводу нашого відступу. Вони співали патріотичні пісні, в яких бажали загибелі всім французам, Великому герцогу Бергському (Мюрату) і Наполеону. Приспівом пісні завжди служило кукурікання півня, який вони вважали символом Франції».

Особливістю партизанської війни в Іспанії була широко застосовувана місцевими жителями тактика випаленої землі, що змушувала окупантів витрачати величезні сили для того, щоб роздобути продовольство собі і фураж коням.

«…Безлюддя і спустошення, які переможні армії залишають позаду себе, здавалося, передували нас усюди, куди б ми не були», – пише про це гусар Рокка. «Ми часто міняли нашу дислокацію, – зауважує він, – через складність роздобути фураж і продовольство. Жителі повністю залишали території, оккупровані армією. Перед тим, як піти, вони часто замуровували в стіни те, що не могли забрати з собою … Ми звикли тижнями обходитися без хліба і не мали можливості роздобути хоч який-небудь корм для наших коней ».

“Великий день Жірони”. Картина каталонського художника Рамона Марті-і-Альсіна (кат. Ramon Martí i Alsina, 1826-1894). Оборона Жірони (Каталонія)  у 1809 р.

Зрозуміло, найвідомішою характеристикою Іспанської війни була її безприкладна жорстокість. «…Ці кровожерливі банди, – не без жаху записав у своєму щоденнику Жан-Батіст Баррес 1 серпня 1811 р., не брали полонених».

За свідченням Сеґюра, деяких французів, що потрапили до рук герільясів, «кидали в казан з киплячою водою, … деяких навіть розпилювали … або ж спалювали на повільному вогні. Серед тисяч жертв таких звірств наші солдати виявили одного з найчудовіших і гуманних генералів, якого вони знайшли все ще живим, прив’язаним за шию до придорожнього дерева, причому руки і ноги його були відпиляні цими чудовиськами».

Марбо в своїх мемуарах наводить інший, не менш жахливий, приклад подібного роду жорстокості герільясів. В кінці листопада 1808 р. неподалік від Тересони він із загоном кавалеристів виявив «…тіла двох недавно убитих французьких піхотинців. Їх повністю роздягнули, залишивши на головах лише ківери … На деякій відстані від цього місця ми помітили – страшно навіть сказати! … – молодого офіцера 10 кінно-стрілецького полку, в уніформі, прикутого за руки і за ноги до дверей сараю! Нещасний був прибитий вниз головою, і під ним був розпалене невелике багаття! … На щастя для нього, його муки вже закінчилися, – він був мертвий! … ».

Втім, жорстокість була обопільною. «Наші солдати, – пише з цього приводу Октав Левассер, – зі свого боку, використовували всі можливості відплатити війною за війну. Не маючи підстав для розстрілу місцевих жителів, вони винаходили їх. Підкидаючи набої до них в кишені, натираючи їх долоні порохом, вони робили їх винними і розстрілювали їх, щоб покарати за злочини, які самі вигадували».

Дуже цікаво те, як французи – учасники Іспанської війни в кінцевому рахунку оцінювали це історична подію.
Деякі оцінки носять, правда, цілком персональний, особистісний характер. Щоденниковий запис Ж.-Б. Барреса від
27 квітня 1811 р. говорить: «… Вранці ми форсували річку Бідассоа. Важко висловити словами радість тих, хто складав цю величезну колону. Загальне вітання “Хай Живе Імператор!” прокотилося по всій лінії. Тепер, коли міст був пройдений, ми вже могли не страшитися смерті або нужденності… Я пробув на Піренейському півострові рік, три місяці і тринадцять днів…».

 

Підготував та здійснив авторизований переклад з польскої:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

Stanislaw Broeckere. Pamętniki z wojny hiszpańskiej 1808-1814. Armagedon, Gdynia, 2004;

“Фаддей Булгарин. Воспоминания об Испании. В типографии Н. Греча.” Санкт-Петербург, 1823 р.

Владимир Шиканов. Французские мемуары о Пиренейской войне 1808-1814 гг. как исторический источник. MILHIST-INFO,  Санкт-Петербург, 2014 р.; 

Journal of the Society for Army Historical Research, vol. XIX, p.200, vol. XXXI;

Gates, David. The Spanish Ulcer: A History of the Peninsular War — London: Pimlico, 2002;

Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Харків, 2017;

Charles Oman. A History of the Peninsular War Volume І-III ( Mechanicsburg, Pennsylvania: Stackpole, 1996;

Digby Smith. The Napoleonic Wars Data Book — London: Greenhill, 1998;