МЕТАМОРФОЗИ ОВІДІЯ ТА СКІФИ В УЯВІ ОДНОГО НІМЕЦЬКОГО ХУДОЖНИКА XVII ст. ІСТОРИКО-МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ШКІЦ.

ВСТУП

Займаючись пошуками нових  іконографічних джерел до вивчення військової історії XVII ст., члени ГО ДВКА нерідко натрапляють на справжні історичні загадки, розплутування яких у час карантинів та ізоляцій є певною розрадою для шанувальників історії та мистецтва.

Серед таких загадок виявилася картина німецького майстра живопису Йогана Генріха Шьонфельда (нім.  Johann Heinrich Schönfeld, 1609—1684) “Скіфи біля поховання поета Овідія» (нім. “Skythen am Grab von Ovid”) з колекції Музею образотворчих мистецтв у Будапешті (угор. Szépművészeti Múzeum).

На думку британського історика Дж. Б. Траппа, „…історія Могили Овідія є гарним прикладом імпульсу, який непевному і далекому від істини повідомленню надає уявної значущості, особливо на тлі замовчування вагомих археологічних,  епіграфічних чи інших побічних доказів”.

Загадкова картина із не менш загадковим сюжетом стала приводом для нинішнього нашого історико-мистецтвознавчого шкіцу.

Портрет Йогана Генріха Шьонфельда, гравірований Бартоломеусом Кілліаном 1671 р.

ДОЛЯ МИТЦЯ НА ТЛІ СУВОРОЇ ТА ВОДНОЧАС БЛИСКУЧОЇ ЕПОХИ БАРОКО

Йоган Генріх Шьонфельд (нім. Johann Heinrich Schönfeld;  23 березня, 1609, Біберах-на-Ріссі, нім. Biberach an der Riß, Німеччина — 1684,  Ауґсбурґ, нім. Augsburg) — німецький художник доби бароко.

Йоган Генріх Шьонфельд походив з родини ювеліра Йогана Баптіста Шьонфельда. Ювеліри того часу опановували декілька художніх технік, серед котрих ливарна справа, скульптура і створення рельєфів у різних техніках, гравюра на металах і металевих виробах. Художні техніки старший син в родині почав опановувати в майстерні батька.

“Велика Біберахська монстранція”, виготовлена зі срібла з позолотою батьком Йогана Генріха Шьонфельда Йоганом Баптистом Шьонфельдом (?-1635). 

Монстранція, монстрація (від лат. monstrare — показувати, демонструвати) —

в католицькій церкві, а також у лютеранській та анґліканській, різновид дароносиці, призначеної для адорації позалітургійного шанування Свяіих Дарів, освячених в ході Євхаристії

Йоган Генріх мав фізичну ваду: він був сліпий на ліве око від народження. Тому став не ювеліром, як батько, бо це  потребувало значного напруження зору в роботі, а почав удосконалювати власну майстерність під керівництвом художника Йогана Каспара Зіхельбайна в місті Меммінґені. Трохи  згодом відвідав міста Штутґарт та швейцарський Базель.

Треба згадати, що коли Шьонфельду було 9 років, у Європі спалахнула Тридцятилітня війна (1618-1648).  Цей всеохоплючий конфлікт відіграв у долі художника визначну й  майже фатальну роль.

Кубок “наутілус”. Німеччина, Ауґсбурґ, бл. 1624-1628. Майстер Ульрих Іоганн Мент. Перола Бароко…

Баварська гравюра “BELLUM SYMBOLICUM” – “Символ війни”. 1632 р.

“Ордер-де-батай” першої великої битви Тридцятилітньої війни – битви на Білій горі 1618 р. біля стін Праги. У лівому нижньому куті підрозділ, позначений як “3000 Cossacken”

Життя і творчість німецького художника пройшли під знаком стилю бароко.  Що ж таке бароко? Хтось з публіцистів написав про зародження стилю бароко у загравах Тридцятилітньої війни так:

Дефенестрація на  гравюрі 1618 р. та на картині ческого реаліста Вацлава Брозіка (1851-1901)

Дата початку Тридцятилітньої війни на люфі бронзової гармати

 «1618 рік. Травневі сутінки над стобаштовою Прагою, європейським драконом. Вогні, дзвони, натовп на площі.   З вікон ратуші відбувається  “дефенестрація” (від лат. “викидання з вікон”)  – під гикання і регіт летять  в рів на купи гною ненависні правителі – католики.

Старовинний  богемский (чеський) спосіб вирішення політичних питань. Ідейні юнаки-протестанти і погромники крамниць, що торгують зеленню,  не підозрюють, що з цього дня в світ випущено безоке монотонне чудовисько Тридцятилітньої війни.

У надрах носорожої плоті війни була зачата  “Перола Бароко”. Поняття “Perola  Barocca” придумано португальськими купцями і означає всього лише: “перлина неправильної форми” або “хвора перлина”. Від цих слів пішла назва божевільного стилю життя і стилю в мистецтві XVII  – початку XVIII століття...”

 Картина фламандського художника Себастьяна Вранкса (нід. Sebastian Vrancx, 1573-1647) “Пейзаж з торговцями, атакованими вояками біля маленького містечка”

Отже, бароко – стиль, народжений серед жахіть війни. І Йоган Герріх Шьонфельд був свідком цієї епохи і втікачем від неї.

 “…Ця війна в історії людства має право називатися першою світовою війною – всі великі європейські держави  так чи інакше були втягнуті в неї.

 Козацькі ватажки зі своїми загонами, які тримали в страху Дике Поле України,  воювали на полях цієї війни, від самого її початку, рубаючи протестантів у битві на Білій горі, до сумнівної звістки про їх участь в облозі Дюнкерку 1646 р. у військах принца Конде та безсумнівних шалених атак на  протестантські війська у Люксембурзі.

Московія уклала договір з протестантами-шведами проти католицьких королів.

 Іспанія, Франція, Нідерланди, Німеччина, Чехія, Великобританія, Австрія, Італія – всі країни були охоплені загальною військовою лихоманкою. Деякі дослідники твердять, що у процентному співвідношенні Тридцятирічна війна забрала не менш життів, ніж Друга світова.

Знищено було дві третини населення Німеччини. Викошено чумою та солдатськими ордами Лотаринґію та Ельзас. Тисячі шведських, імперських, пфальцських, богемских, іспанських, італійських і нідерландських  вояків гниють на полях Європи.

 Як моторошне нагадування про втрати цієї війни  Рудних горах Чехії, на Кутній горі,  у Чеському Крумлові, стоїть  каплиця, складена з людських кісток – Костніца. Десятки невідомих людей знаходили рештки біженців і полеглих на полях битв, і зносили їх докупи,  аби у такий моторошний спосіб  вшанувати їх пам’ять.  І хай заснована церква ще в середньовіччі, і  там поховано кістки багатьох поколінь, дата на одній зі стін каплиці, – 1626 р., – не залишає сумніву, що серед десятків тисяч кісток Костниці є жертви саме Тридцятилітньої війни.

 Існує так званий “Щоденник Магдебурзького городянина”, анонімний автор якого пише: “У 1634 році я йшов до верхів’їв Рейну два місяці, та єдиною людською істотою, зустрінутою мною,  був труп баби на возі, об’їдений лисицями”.

 “Мерців не ховали по чотирнадцять днів, не вистачало трун. Труну можна було купити у солдатів за 30-50 дукатів, солдати ночами пробиралися до свіжих могил, викопували” товар “і перепродували”.

 Певні райони Німеччини здавалися суцільним випаленим попелищем, земля не оброблялася, подихала худоба, селяни ховалися в лісах, збивалися в напівдикі орди. У той час було складене прислів’я: “Вовки жили в будинках, а люди в хащах”.

 Десяток яєць коштував стільки ж, скільки дійна корова. Бюрґер одного міста в Сілезії зміняв свій будинок на пару чобіт,  маєтки віддавалися за безцінь.

 “Деякі будинки настільки довго простояли безлюдними, – пише хроніст з Нідергаузена,  – що на вогнищах повиростали вишневі дерева, проросли через димар і порозкидали над дахами свої гілки і сучки.”

 Існує реляція протестантського полководця Ернеста Мансфельда,  що оспівує “лицарські подвиги”,  вояків Тридцятилітньої війни:

 “Безперечно,  що коли солдатам (від іт. Soldi, нім. Sold, опдлата, гроші) не йде платня, їх не можна утримати в належній дисципліні. Вони та їх коні не можуть харчуватися повітрям. Все, що вони носять, – зброю або одяг, – зношується та ламається.  Вони мусять його купити або здобути в інший спосіб, і якщо їх в тому не задовольняти, то вони беруть самі. Не можна вигадати того безчинства, якого вони б не накоїли “.

Сцени жовнірських безчинств на картинах Себастьяна Вранкса

Звичайний для того часу зимовий пейзаж, часто повторюваний як у живописі, так і в описах:  на засніженій рівнині стирчить зі снігу скелет готичного склепіння напівзруйнованого храму з вибитим вітражем, в який влітають ворони та круки, і лежить на підлозі серед битої цегли та щебеню кам’яний ангел, понівечений картеччю “.

Якщо в таборі було вдосталь їжі і грошей, мародерство суворо каралося, але у важкі для війська дні, командири самі розсилали по навколишніх селах загони фуражирів, які немилосердно грабували мирне населення.

Солдати Тридцятилітньої війни в офортах серії “Жахіття війни” уродженця м. Нансі (Лотарингія, Франція) Жака Калло (фр. Jacques Callot, 1592-1635)

 Рядові солдати в ті часи вже слабко розуміли за яку віру воюють. Чого вартий один тільки прапор полку аркебузирів імперського полководця Рудольфа фон Тіфенбаха (1582-1653):  лицьова частина полотнища несла зображення латинського хреста і ключів святого Петра у супроводі латинського девізу, якщо ж прапор вивернути, як наволочку, вийде протестантська хоругва з біблійним висловом німецькою мовою.

Жак Калло. Пограбування монастиря

Початок війни збігся з появою в 1618 р. ясно видимої на півнеба  комети. Її спостерігали з жовтня 1618 по квітень 1619 р. Знамення викликало сплеск тлумачень Апокаліпсису, а також масові виступи єретиків.

Виснажені, завошивлені, одягнені в ряднянні мішки,  деякі дивні люди входили в міста цілими таборами.  На їх мотузяниих поясах висіли барабанчики, в руках – палиці з залізними набалдашниками. То були представники секти стабларіів – “посошників”.  

Мандрівних паломників з палицями в руках у західноєвропейському Середньовіччі та початку Нового часу називали стабларіямі  (лат. Stablarii – “посошники”, від лат. Stabilis – “той, що твердо стоїть на ногах”). На площах міст та містечок вони проповідували про Кінець Світу і непокору духовній та світській владі, іменували себе “живими апостолами”, б’ючи в барабанчики кістками мерців, доводили себе до екстазу, чим викликали священний жах і повагу населення. Стабларіїв вважали святими і переховували від інквізиції. Свою назву ця секта отримала від того, що апостоли часто використовували палиці, як бойова зброя, прекрасно володіючи мистецтвом вуличної бійки на палицях.

Провидці мали величезний вплив на протестантські армії.  Треба відзначити, що протестанти більше вірили проповідникам і тлумачам  Біблії, в той час, як католики частіше довіряли свої долі астрологам і придворним магам, формально перебуваючи в лоні апостольської католицької церкви.

Братська могила вояків, полеглих у битві при Лютцені 1632 р. У битві загинув і король Швеції Ґустав-АдольфІІ Ваза

Окрім безлічі різноспрямованих релігійних діячів та фанатиків, як частину соціального та духовного, чи радше, бездуховного, пейзажу Центральної та Західної Європи періоду Тридцятилітньої війни, свідком якої був німецький художник Іоганн Генріх Шьонфельд, можна згадати ще Лицарів  Цапа.

Німі безликі вершники були жахом нічних доріг війни. Їх відрізняв майже однаковий одяг – чорний плащ з червоною підкладкою, шкіряна маска з прорізами для очей і рота, чорні півнячі пір’я на капелюхах. Летючі загони “Лицарів цапа” або ж “Лицарів козла”, що називалися так, вочевидь, через уподібнення Сатані чи Вельзевулу, якого зображували з рогами цапа, нападали на торгові каравани, “раптово й мовчки, як тарантули”, грабували дочиста, знищуючи всіх.

Один з типових пейзажів періоду Тридцятилітньої війни з повішеними дезертирами

 Нечисленні факти вражають: “В ордені дотримувалася напіввійськової та напівсектантської ієрархії: були рядові, були капрали, були “офіцери”. Ватажок називався “ініціатором” і, вступаючи на посаду,  “закладав душу дияволу”  шляхом написання  підписної кров’ю записки.

Зразок записки, укладеної з нечистим. 1669 р.

 Рядові “закладали тіла нечистому”, здійснюючи обряд кровного братерства у такий спосіб: два неофіти розрізали ножем вени і смоктали кров один одного. На думку цих макабричних персонажів, це надавало їм чаклунські можливості, – “брат” міг вселятися в тіло “брата”, відбувався своєрідний обмін душами. Імен “Лицарі Цапа” не мали, носили демонічні прізвиська: Семіазас, Веліал, Дром, Асмодей, і тому подібні. Псевдо-орден здійснював шабаші та грабунки, на боротьбу з “цапами” збиралися спеціальні загони, очолювані єзуїтами – екзорцистами.

Середньовчна книжкова мініматюра з поклонінням єретиків дияволу у вигляді цапа

 Втім, серед проповідників-волоцюг були й інші люди. Таким був Йоганнес Шефлер, лікар. Він кинув платну практику і пішов мандрувати в терновому вінці з хрестом в руках, прийнявши ім’я Ангел Сілезський. Він лікував поранених солдат і жебраків, проповідував  вчення німецького містика і пантеїста Якоба Бьоме, ніс слово про Бога, розчиненого в природі.

 До наших днів дійшла книга віршів Ангела Сілезького – “Вислови”, ось одне з них:

 “Бог живий, поки я живий,

Його в собі зберігаючи.

Я без Нього – ніщо.

Але що Він без мене?”

Загальна атмосфера людських думок коливалася від релігійного містицизму до напівязичицьких  вірувань.  Вночі і вдень “хвора мушля” Перола Бароко породжувала в уяві людей безліч неймовірних створінь, які залякували “хрещену плоть”. Не варто забувати, що за часів Тридцятилітньої війни зіткнення в лісі із яким-небудь “Зеленим стрільцем” або “Чумної Дівою” сприймалася, як реальна небезпека, нарівні з розбійниками, напівдикими хорватами чи козаками і дезертирами-мародерами.

У згадуваному вище “Щоденнику Магдебурзького городянина” є промовиста фраза: “Самим спокійним місцем ночівлі в дорозі для християнського мандрівника було кладовище. Вночі цвинтарі були порожні, всі мешканці трун виходили на дороги, щоб віддаватися богопротивним танцям.”

 В 1619 р. “танці скелетів”  бачать поблизу Лейпцига та під Віднем, а у Франції в 1630 р. поблизу Реймса відбувалося ціла хода мерців.

По небу проносяться Дикі Полювання – загони примарних вершників, ведені “Зеленим стрільцем”, лісовим  демоном  Німеччини та Ельзасу, а люди, які випадково опинилися на шляху  містичної кавалькади, пропадають безслідно. Над полями боїв, в пороховому серпанку,  клубочаться битви птахів або двобої примарних полків. Раціо говорить про атмосферні явища, але уява людей, що живуть серед жахіть війни малює зовсім інші містичні картини.

 В уяві людей “Морові Діви” всіх видів і розмірів розносять епідемії по містах. У 1624 р. гігантська “Діва” дві доби стояла в околицях Труа – Шампань, в закривавленій  сукні, вона тримала на руках мертве немовля, підійти до неї було не можна, вона віддалялася, як горизонт, а після хресного ходу городян “Діва” зникла, але в регіоні почалася чума.

Іноді “чумні діви” з’являлися у вигляді маленьких дітей, рюмсаючих  дівчаток, зокрема, у Сілезії, Данцигу (Ґданську), Ризі…

 Інший раз “Морова Діва” служила хорошим уроком для ґвалтівників.  Описаний випадок, коли шведські війська поглумилися над черницями одного саксонського монастиря. Серед переляканих жінок була одна черниця-красуня.  Шведський капітан розірвав на ній одяг, але занадто пізно помітив плями на дівочому тілі і те, що красуня не відкидали тіні.

 “Морова Діва” могла плентатися  за торговим караваном в вигляді жебрачки і проникнути в місто разом з неосвяченим товаром та призвести до мору та хворобаам міщан.

 Так само люди з жахом оповідали про такого собі “Косаря”. Легенди запевняли, що це чудовисько, породжене не сатаною, але людською жорстокістю. На полях кровопролитних битв, в обозах армій пройняті містичним жахом вояки полків, які особливо відзначилися звірством, чули важке дихання “подібно до того, як хрипить людина з перерізаним горлом”.

 Ті нечисленні,  хто вижили,  бачили тільки блиск сталевого леза, “знаходили тіла людей і коней, знекровлені і розрізані навпіл”, подібно до того, як селянки ріжуть круті яйця волосом “.

Безформне чудовисько було побачене в околицях Вербена в двадцятих роках  XVII ст. 

Природньо, все перераховане вище не можна приймати на віру, у цих описах та  дивних зустрічах з потойбічними силами раціональний розум бачить плід збиткової уяви людей під час війни та епідемій.

 Але, в будь-якому випадку,  фольклорний матеріал – невід’ємна частина свідомості періоду бароко, не парадної, сповненої гуркоту гармат і тріпотінням розгорнутих прапорів, а темної сторони епохи.

Однією з екзотичних і лякаючих подробиць ландшафту Тридцятилітної війни були вояки зі сходу та півдня Європи.  Етнічно вони складали строкату мішанину з польских “лісовчиків”, українських козаків, угорців, трансильванців, хорватів, валахів, себто теперішніх румунів та молдаван, кримських та литовських  татар тощо.   Але справляли враження на і без того перелякане війною населення  моторошне.   Наскільки – ми побачимо пізніше на сторінках публікації.

Юліуш Коссак. “Лісовчики на Рейні”

Дитинство та юність художника, таким чином, припали на період тотальної війни всіх проти всіх,  у тому числі на теренах його рідної південної Німеччини. На очах Йогана Генріха Шьонфельда  постійні битви, сутички, голод, напади ватаг дезертирів та ексцеси летючих загонів легкої кавалерії, грабунки та інші біди, принесені  химерними часами Перола Бароко.

Вершник-привид на полі бою

 Вимушено рятуючи власне життя, 1633 р. Шьонфельд еміґрував до відносно спокійної на той час Італії. Еміґрація була ледь не стандартною практикою для декількох художників з німецьких князівств.

 Так само через лихоліття війни обрали еміграцію Йоахим фон Зандрарт,  Йоган Лісс тощо, позаяк більшість військових операцій точилася саме на землях Німеччини.

 Знелюднені землі лякали не його одного,  бо за роки Тридцятирічної війни Німеччина втратила третину власних мешканців. Серед трагічних наслідків війни була й обірвана, чи принаймні, сильно видозмінена національна художня традиція, що йшла від доби німецького відродження.

 Майстри з Німеччини та Нідерландів, що до цього працювали і на батьківщині, і у різних країнах Західної Європи, були примушені перенести нові художні здобутки  до Італії, де після інтенсивного періоду бойових дій  перших періодів Тридцятилітньої вйни напруження пішло на спад, а 1636 р. бойові зіткнення на Аппенінах припинилися.

Носіями італійських впливів на німецький живопис означеного періоду стануть Адам Ельсгаймер, Йоган Лісс, Йоахим фон Зандрарт, Йоган Шенфельд, Йоган Вільгельм Бауер. Національні мистецькі риси в суміші пізнього відродження, раннього бароко і маньєризму були збережені лише частково в ужитковому мистецтві та в ювелірній справі.

П’ять років Шьонфельд працював в Римі, де був членом товариства «Перелітні птахи».«Перелітні птахи» (нід. Bentvueghels) – товариство іноземних художників, що прибули в католицький Рим з північних країн охоплених Тридцятилітньою війною,  з метою банального порятунку з небезпечних місць,  знайомства зі скарбами мистецтва, з метою удосконалення власної майстерності.

Рим 1620 р. на картині одного із зсновників товариства “Перелітні птахи” Корнеліса ван Пуленбурґа

 Засновниками Bentvueghels вважають голландських пейзажистів Корнеліса ван Пуленбурґа та Бартоломеуса Бренберґа. Поряд з ними був і Паулюс Бор, що прибув у Рим з міста Амерсфорт.

 Товариство  було соціальною організацією іноземних художників, переважно протестантів, в чужому етнічному, соціальному та релігйному оточенні в папській столиці. Його метою  був обмін ідеями та інформацією, важливою для виживання в католицькому Римі, товариська підтримка колег на час перебування в Рим, іноді матеріальна та юридична на випадок конфліктів, захист власних прав від папської академії Св. Луки, де гуртувались італійські митці—конкуренти, до того ж ревні католики.

 «Перелітні птахи» були автономною, незалежною від папської академії Св. Луки організацією  і як неприбуткова організація — не сплачували податків папській адміністрації.

Посвята у члени “Перелітних птахів”. Невідомий художник, 1660 р.

Відомі нечасті випадки, коли художник був членом обох спілок, наприклад, голландець Пітер ван Лаер. Дещо незвичною особливістю товариства художників був його фаховий склад. Окрім живописців товариство залучало представників і інших професій, серед яких — гравери, скульптори,  іноді цирюльники, ювеліри і навіть поети.

 Товариство обслуговувало потреби художників, що гуртувались в північній частині Риму навколо церков Санта Марія дель Пополо та Сан Лоренцо ін Лучіна неподалік пагорбу Пінчіо.

 Розслабившись після жахіть війни на теренах Німеччини та Нідерландів,  бадьоре товариство митців, розкошувало бучними учтами у римських тавернах, сповненими необережнми жартами,  випивкою і розмалюваванням карикатурами стін чергової кантини.

За попередніми підрахунками через товариство в Римі пройшло десь чотириста вісімдесят  митців. На стіні у римській церкві Санта Констанца викарбувані імена неофітів, що були прийняті до товариства. Ці стародавні ґраффіті та спогади художників у мемуарах — єдиний архів товариства.

 Йоахим Зандрарт. «Німецька академія». Члени товариства “Перелітні птахи”,  сторінка з портретом Шьонфельда

 Неофіти проходили ритуал ініціації. Члени товариства перевдягались у тоги-простирадла, одягали вінки на голови, аби представляти богів на жартівливому «Олімпі».

Посвята іноді тривала цілу добу, переростаючи в нешляхетний бенкет з криками і витівками. Новачок мав пригощати вином усе товариство і отримував нове ім’я-прізвисько. Зазвичай це були імена античних богів чи міфічних героїв, тим паче що їх було багато – Гектор, Амур, Мелеаґр, Кефал, Орфей, Пірам). Деякі з псевдонімів були вкрай нешляхетні. Джерелом для натхнення нерідко були вірші античних поетів, зокрема й Публія Овідія Назона. Це певним чином стосується і теми нашої розвідки.

Пітер ван Лаер.”Художники товариства «Перелітні птахи» в італійській таверні”, малюнок 1625 р.

 Не бракувало у творах “Перелітних птахів” і робіт, пов’язаних з античністю, у тому числі, і в Шьонфельда.

Вакхічні посвяти закінчувалися ходою до церкви Санта Констанца, яку члени товариства вважали античним храмом Вакха, практично свого покровителя. Храм мав саркофаг з вакхічними рельєфами, який так полюбляли члени товариства. Вино пилося вже біля античного саркофага, який пізніше з міркувань безпеки і збереження передали у Ватикан.

 Сцену посвяти неофіта в товариство показав  невідомий художник в картині 1660 р., що зберігає нині Державний музей Амстердама. Так, в реальній посвяті Йоахима фон Зандрарта брали участь німці і французи, фламандці та італійці. Саме завдяки фон Зандрарту зберігся і портрет Іогана Генріха Шьонфельда.

Йоган Генріх Шьонфельд. «Смерть Марка Курція, що приніс себе в жертву підземним богам», бл. 1655

Йоган Генріх Шьонфельд. «Молоді художники замальовують руїни в Римі», до 1635 р.

 Натішившись красою та відносно мирним життям у Римі, німецький майстер з 1638 р.  працював на півдні Аппенінського півострова, в місті Неаполь, де його творчість проходила під впливом знаного італійського майстра Сальватора Рози (1615-1673).

Йоган Генріх Шьонфельд. “Полководець Ганнібал присягається перемогти римлян”, до 1660 р. 

 1646 р. Вестфальським миром завершилася Тридцятилітня війна і Шьонфельд зазбирався додому.  Відомі кілька його робіт з сюжетами, де він зображав вояків, написані в Ауґсбурзі на початку 1650-х років.

Підпис Йогана Генріха Шьонфельда на одному з офортів, зроблений на італійський зразок  “Enrico Schonfeld”

 1652 р. він узяв шлюб в місті Ульм з Анною Єлизаветою Штраус. В родині було восьмеро дітей. Того ж 1652 р. він став громадянином міста Аугсбург. Мав власну майстерню і виконав значну кількість релігійних картин для церков півдня Німеччини. Серед помічників і учнів Шьонфельда — Йоган Шпілленберґер,  Йоган Гейз,  Ґреґор Йоган Мельхіор Шміттнер.

Художня манера Йогана Генріха Шьонфельда помітно змінювалася  впродовж його життя під впливом яскравих індивідуальних художніх манер Караваджо і його послідовників, таких, як Ніколя Пуссен, П’єтро да Кортона, Паоло Веронезе, ніде не переходячі у епіґонство чи рабське копіювання.

 Довга праця в Італії сприяла повному засвоєнню стилістики італійського бароко в її провінційному варіанті, свідоцтвом чому низка алегоричних, міфологічних і релігійних творів Шьонфельда. Не оминув він і впливів нідерландських художників в побутовому жанрі,  особливо голландців, серед котрих  вже згадуваний “слуга двох церков” Пітер ван Лаер та його послідовники.

 Водночас він залишався оригінальним у власних композиціях, незважаючи на впливи, деякі  запозичення чи навіть цитування окремих знахідок більш знаних художників. 

 Іноді він вдало обігрував одну і ту ж композицію, мінючи її деталі і персонажів, що надавало варіантам твору нового змісту. Це помітно у картинах Шьонфельда «Грабіжники убитих і поранених” (“Мародери з трофеями)», «Олександр Македонський біля поховання Ахілла», «Молоді художники замальовують руїни в Римі».

 Твори Шьонфельда декоративні і далекі від трагедій, навіть коли він брався за динамічні, драматичні сюжети.  Дуже відома робота «Викрадення сабінянок», написана ним у кількох варіантах.

Йоган Генріх Шьонфельд. Портрет вояка. Близько 1652 р.

 Водночас творчість Шьонфельда зберігала потенції нового, потяг до аристократизації мистецтва та підкресленої чуттєвості.

 Він опинився серед небагатьох німецьких митців, що стали предтечами стилю  рококо, що розквітнув  лише на початку XVIII ст. і пов’язується у першу чергу з французськими та італійськими митцями.

 Це честь, яка випала небагатьом, і серед них нинішній герой нашої публікації  Йоган Генріх Шьонфельд.

«СКІФИ» ЧИ «САРМАТИ» ТА МОГИЛА ОВІДІЯ НА КАРТИНІ ЙОГАНА ГЕНРІХА ШЬОНФЕЛЬДА

Як ми вже зазначали, приводом для розвідки стала несподівана і не зовсім характерна для творчості Шьонфельда картина з Будапештського музею,  що називається «Скіфи на могилі Овідія».  В каталогах музею та відомих репродукціях назва роботи звучить саме так. Датується картина  угорськими мистецтвознавцями 1640-ми роками.

У загравах заходу сонця група з вояків у характерному східно-європейському вбранні та характерними зачісками, чубами-«оселедцями» на поголених головах та вусами читають епітафію на напівзруйнованому могильному монументі з колонами. На камені читається майстерно написана напівстертою латинська епітафія:

“Hic ego qui iaceo tenerorum lusor amorum

Ingenio perii Naso poeta meo;

At tibi qui transis ne sit graue quisquis amasti dicere

 “Nasonis molliter ossa cubent”.

Переклад Андрія Содомори:

“Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,

Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.

Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:

“Праху Назона нехай буде легкою земля!”…

Власне, це цитата зі “Скорботних елегій” (лат. Tristia) Публія Овідія Назона, написаних ним у вигнанні, де він опинився з наказу імператора Октавіана Авґуста, у місті Томи (лат. Tomis, нині це місто-порт Констанца в Румунії),   де той перебував у 8-12 рр. 1 століття н. е.  

Загадковість сюжету картини зашкалює: римський поет-вигнанець, нинішня Румунія, німецький художник, що працював в Італії,  вояки цілком впізнаваного “східноєвропейського” вигляду у строях та із зачісками  XVI-XVII ст., – чи то козаки, чи то поляки, чи то татари, – названі при цьому скіфами…

Вирішивши розібратися і з історією художника, і з історією того, що й кого він, власне, зобразив на цій картині, і з історією римського поета Овідія, і з пошуком видимих та прихованих мотивів написання цього твору, по-перше ми стикнулися із тим ще цей твір… не один.

Виявилося, що у Вінздорському палаці Лондона, столиці Великої Британії, у Королівській колекції, (англ. The Royal Collection) перебуває майже така ж картина, названа на цей раз “Sarmatians at the Tomb of Ovid”, “Сармати на могилі Овідія” і датована на цей раз близько 1653 р.

 Зазначається, що лондонських “Сарматів…” було придбано королем Карлом ІІ (англ. Charles II, 1630-1685) у 1662 р.   Знаменитий німецький мистецтвознавець Герберт Пее і багатолітній директор Ульмського музею (нім. Herbert Pèe, 1898-1998) вважав лондонську картину первісною версією, а будапештську авторським повтором Шьонфельда, що дещо зміщує її написання з 1640-х років  на 1653 р. або й пізніше.

“Сармати на могилі Овідія”. Картина Йогана Генріха Шьонфельда з Королівскої колекції Великої Британії

Коронаційний портрет короля Англії, Шотландії та Ірландії Карла ІІ

Так “скіфи” це чи “сармати” і що це все означає?! Спробуємо розібратися. Розплутуванням цього історико-мистецько-поетичного-містифікаційного  ребусу ділимося з читачами.

ПУБЛІЙ ОВІДІЙ НАЗОН. ДОВГА ТІНЬ ВЕЛИЧІ

Видання “Метаморфоз” Овідія. Німеччина,1643 р.

“Мистецтво кохання” Овідія, видане у Франкфурті 1644 р.

Спочатку про Овідія.  Публій Овідій Назон, Овідій (лат. Publius Ovidius Naso) 43 до н. е. , 17 р. н. е.) — останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час.

Згідно з автобіографічним твором «Скорботні елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім’ї  патріціїв. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, а опісля, членом судової колегії децемвірів.

Уявний портрет Публія Овідія Назона з “Нюрнберзької хроніки”.

«Нюрнберзька хроніка» (нім. Nürnberger Chronik, англ. Nuremberg Chronicle) — ілюстрована друкована хроніка-інкунабула, видана 1493 р., що присвячена опису історії людства.

Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв’язки з Секстом Проперцієм й Тібуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор’ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії.

У грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи — грецьку колонію біля гирла Дунаю, нині сучасне місто Констанца на території Румунії.

Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з’явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов’язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим.

Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім’ю.  Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв’язку Юлії, інші — що він був утаємничений у династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.

Пам’ятник Овідію в м. Констанца (Румунія), що виріс на місці грецького міста Томи, що входило до Римської імперії, де у вигнанні перебував Публій Овідій Назон

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельби (нині Тосканський архіпелаг, Італія). Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування.

 Перед від’їздом вигнанець спалив «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою.

 Після смерті Августа у 14 р. н. е., з’явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов через недовіру Тиберія до Германіка. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.

Постать Овідія виявилася надзвичайно цікавою для культури епохи Відродження та дивовижним чином проявилася як культурологічний феномен у культурі Речі Посполитої та України.

Автор цікавого дослідження «Овідій в українській літературі»  (Краків-Львів, 1943) Є. Ю. Пеленський слушно зазначає, що вже з другої половини XVI ст. Овідій «промощує собі шлях на Україну зразу не стільки своїми поезіями, скільки своїм життям». Річ у тім, що власне з Україною пов’язували у ті часи місце заслання Овідія.  Автор згаданого дослідження, подаючи доволі широку бібліографію питання, висвітлює причини такого уявлення:

«Виринуло воно, мабуть, узагалі в зв’язку з живим зацікавленням Україною в гуманістів XVI ст., що бачили в ній не лише Гомерів край гіпербореїв чи Геродотову Скитію, але і справжню частину земель давньої еллінської культури, і то не лише над берегом Чорного моря – давню Пропонтиду, але й цілу Україну.

“Антологія римської поезії”  Миколи Зерова, Київ,  1920 р., До книжки увійшли й переклади з творів Овідія. Малнок обкладинки створив Георгій Нарбут

Таким робом Київ був для них нічим іншим, а Троєю, що мали підтверджувати Київські руїни, таким робом і переказ про Овідія в Україні виростав на податливому ґрунті». Народна етимологія пов’язувала з Овідієм такі топоніми як Видова, Овидова, Овидове озеро (біля лиману Дністра), Овидове озеро та Овидова гора на Гуцульщині тощо.

Дехто з гуманістів-ентузіастів «віднаходив» навіть могилу Овідія, наприклад, за декілька днів дороги від Теребовлі,  що на Тернопільщині. Вірили, що Овідій писав «слов’янською, або руською» мовою, захопившись її милозвучністю.  Легенда протривала аж до кінця XVIII ст.: у 1793 р. поселення біля колишньої турецької фортеці Хаджи-Дере дістало назву Овідіополь, очевидно, з тих міркувань, що тут колись дійсно побував Овідій.

Втім, хоч легенда відійшла в минуле, не забуваймо, що місце вигнання Овідія не таке вже й віддалене від тих територій, де, за М. Грушевським, селилися предки нинішніх українців.

Спеціально постать Публія Овідія Назона цікавила Івана Франка. Зреалізованими залишилися два окремі переклади — третя елегія першої книги «Скорботних елегій» і третє послання четвертої книги «Понтійських послань», а також ціла проілюстрована власними перекладами розвідка «Публій Овідій Назон в Томіді». На думку Й. Дідика, який проаналізував «Овідія в Томіді» ще до публікації в «Літературній спадщині» та задовго до 50-томника, «з вибраних елегій і послань Овідія з часу заслання Франко створив поетичний твір, цілісний за своєю композицією і замислом».

А згадана цілісність полягає в тому, що була скомпонована чітка історія Овідієвого побиту на засланні (включаючи передісторію, локалізацію, реальну та емоційну обстановку), побудована на вдало вибраних, докладно перекладених і влучно прокоментованих цитатах (під цитатами слід розуміти і окремі пасажі, і цілі твори, як наприклад «Автобіографічна елегія» і поема «Ібіс»). Чому Франко саме так препарував Овідія, чим це спричинилося і на які висновки його наштовхнуло?

Зрештою, варто навести один фрагмент із вступної частини «Овідія в Томіді»: «До зложеня сего вибору мене спонукала головно остатня доба в житю поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже на території теперішньої України.

Ще важнійше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кожному грекові та римлянові обридженє до малоосвічених тубольців, «варварів» скитів та ґетів, він по якимось часі таки зійшовся близше з сими останніми й навчився їх мови настілько, що міг нею написати вірш на честь царя Августа. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його ґетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань.

А маючи майже певність, що ґети були членами того племені, яке пізнійше в ріжних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов’янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості того племені,  матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української».

Із цих слів видно, що основний поштовх для компонування «Овідія в Томіді» адекватний основному висновкові, який просвічує із завершеної роботи, а саме: Овідій — перший україномовний поет. Овідій «написав цілу книжечку (libellum), очевидно довшу поему» ґетською мовою, але цей твір не дійшов до нас, залишилось лише свідчення самого поета в посланні до Кара (Ex Ponto, IV, 13):

І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші

Кепські, пишу бо їх я майже як ґетський поет.

Сором сказать! Написав я книжчину на ґетській тій мові,

Розміром нашим слова варварські я уложив.

Жодна інша пам’ятка ґетської мови теж не дійшла до нас.

Учений О. Партицький схильний був вважати фракійське плем’я ґетів — …протоукраїнським. До цього скептично ставився М. Грушевський.

Так чи інак, а на матеріалі топоніміки та з використанням багатьох історичних джерел О. Партицький доводив спорідненість давніх ґетів з теперішніми українцями. Мабуть, цю гіпотезу сприйняв Франко дуже близько до серця, бо мав «майже певність» у її достовірності.

До речі, Партицький згадує Овідія у своїй праці. Спочатку у зв’язку з приблизною ідентифікацією племені бессів: «Важна відомість находиться у Овіда в його елегіях. Поет сей римський від 9-ого року по Хр. проживав на вигнаню в Томі, наддунайськім місті в нинішній Добруджі. Він знав, які племена мешкали в його сусідстві, і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овід Бессів в своїм безпосереднім окруженю: — «Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого римський нарід все мав на устах» (Trist., IV, 1) — «Савромати окружають мене, нарід дикий, і Бесси і Ґети.

Як же тоті імена негідні мого духа!» (Trist., III, 10).». А згодом згадує Партицький Овідія при характеристиці загальної ситуації: «Про відношеня в початках першого віку довідуємося дещо з Овіда, бувшого на вигнаню в придунайськім місті Томі, в роках 9-17 по Хр. В своїх елегіях і письмах з Понту згадує той поет більш 50 разів про Ґетів, в окруженю котрих довелося йому жити.  Згадки всі одностайні, понурі, вказують на тяжкі хвилі, котрі нераз треба було перетерпіти. Ні літом, ні зимою, ні днем, ні ночию не чулися римські залоги безпечними перед неустаючими нападами Ґетів».

Думка про те, що Овідій писав і нашою мовою, з’являється ще в XVI ст. Хроніст Мацей Стрийковський тоді занотував: «Овідій писав також слов’янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність…».

Цю думку дещо пізніше підтримав і Мелетій Смотрицький у своїй граматиці слов’янської мови ХVI ст.: «Матій Стрійковскій, канонік Салонскій, дѣй славенских хронограф достовѣрный в четвертой своєя хронологіи книзѣ пишет Овідіа славнаго онаго латінскаго поету в сарматських народ заточеніи бывша и языку их совершеннѣ навыкша, славенским діалектом за чистоє єго красноє и любопріємноє стіхи или вѣршѣ писавша»

Та найбільше згадок стосується все ж місця поховання Овідія; географічна варіабельність евентуального місцезнаходження поетової могили просто вражає.

А щодо припущень про поховання Овідія в Україні, то практично вичерпний матеріал про це зібрав і класифікував Й.  Кобів.

Хоча вже достовірно відомо, що місто Томи  знаходилося приблизно на території теперішньої Констанци в Румунії, та для нас залишається цікавим один авантюрний сюжет про надгробну плиту Овідія з епітафією на ній.

Руський шляхтич, поліглот і латиномовний поет, теребовлянський судовий підстароста Ієремія (Ярема) Войновський супроводжував 1581 р. посла при дворі Стефана  Баторія,  лівонського барона

Л. Мюллера у подорожі на південь України і там показав дипломатові «правдиву могилу Овідія» та ще й з епітафією.

Через 4 роки барон видав свої записки з оповіддю про ту подорож і, зрозуміло, навів текст тої епітафії.

Того ж 1585 р. ця сама епітафія цитувалася у хроніці С. Сарніцького, а … 11 років перед тим була опублікована у збірнику Т. Фендта — З. Рибіша (1574).

Й. Кобів припускає, що «імовірно, надгробний вірш з мнимої могили Овідія склав сам Войновський і він рекламував його на всі боки.  Незалежно один від одного дізналися про нього Рибіш—Фендт, Мюллер і Сарніцький».

До того ж, є свідчення, що згадана надгробна плита Овідія була привезена до Львова і 1619 р. вмурована в стіну новозбудованої Кампіанівської вежі (ратуші), яка завалилася аж 1826 р., знищивши заодно меморіальну реліквію Овідія—Войновського.

Руйнування старої ратуші Львова 1826 р.

Невідомо, чи був насправді Публій Овідій Назон першим україномовним поетом, чи ні, але з його іменем у нас все ж дещо пов’язане. Мабуть, недаремно і невипадково таки Іван Франко назвав його «першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української».

Насправді ж, ґети (лат. Getae, грец. Γέται) – древній войовничий фракійский народ, споріднений дакам, з якими його змішували римляни; жив між Балканами і Дунаєм. Вважати їх давніми протоукраїнцями чи зараховувати до давньої української невідому нам їхню мову – велике перебільшення, якщо не казати фантазія.

Ґетським верховним божеством був Залмоксіс, якого  шанували як єдиного бога. Геродот назвав ґетів тими, «хто вірить в своє безсмертя» (getas tous athanatizontas), «тому що відповідно до їх віри вони не помруть, а відправляться до Залмоксіса». За Геродотом Залмоксіс «вчив, що ні він, ні його гості, ні їхні нащадки не помруть, а лише потраплять в інше місце, де будуть жити вічно, користуючись усіма благами».

Сцена полювання з Александрівської гробниця у Болгарії відкрита в 2000 р. в ході розкопок кургану “Рошавата чука”.  

Вона розташована  с. Александрово, в близько 20 км. на схід від м. Хасково. Ця ґето-фракійская гробниця – одне з найбільш значущих відкриттів болгарської археології. Вона була побудована в другу половину IV століття до н.е., служила останнім притулком багатого фракійського володаря, чиє ім’я залишається невідомим. Фрески цієї споруди  унікальні і порівняно добре збереглися. Архітектура  також вражаюча. Вобразі оголеного персонажа з двосічною секирою зображено бога ґетів та фркійців Залмоксіса. 

Оскільки ґети жили в землях, слабо відомих грекам, але при цьому були їм добре знайомі по імені, це породило масу фантастичних повідомлень – особливо в епоху пізньої античності.

До того ж в цей період стає загальноприйнятим переносити топоніми і етноніми часів розквіту грецької та римської цивілізації на сучасність. Наприклад, у Візантії ще в XII ст. було прийнято називати скіфами всіх кочівників Північного Причорномор’я,  аж до печенігів і половців, без урахування, чи дійсно ці племена якось пов’язані між собою. Це слід враховувати при оцінці пізніх повідомлень про ґетів, а рівно про скіфів, сарматів  та інші давні народи 

В українську літературу Овідій увійшов досить пізно (XVI ст.), однак як один із найпопулярніших римських поетів. Починаючи із XVI ст. інтерес до класичної освіти посилюється.

Зацікавлення особою Овідія в Україні було викликане поширенням переказу, ніби могила видатного поета знаходиться у степах Причорномор’я. Твори Овідія все частіше бачимо у шкільних поетиках того часу, з’являються перші спроби перекладу Т. Прокоповича, Г. Козицького.

Найбільша заслуга у популяризації Овідія належить Києво-Могилянській академії. Твори поета слугували багатим матеріалом для наслідування перекладу. Цим займався Г. Сковорода у його творі «Похвала астрономії», інколи вони також виступали об’єктом травестіювання, К. Думитрашко; П. Білецький-Носенко  у творах  «Горпинида або Пірвана Прозерпіна».

Для продовження розплутування клубка дивовижної історії зафіксуємо собі постать  Яреми  Войновського та його зустрічі з бароном Лаурентіусом Мюллером, бо на наше переконання, саме ці фігури, вірніше їх твори,  є першоосновою до появи картини Йогана Генріха Шьофельда.

МОГИЛИ ОВІДІЯ, ПАТРІОТИЧНИЙ МІСТИФІКАТОР, СКІФИ, ҐЕТИ, САРМАТИ – БАРОКОВИЙ ВІНЕГРЕТ

Герб Лівонії XVI-XVII ст.

Отже початком  карколомної історії слід вважати прибуття посланця Лівонського ордена до короля Речі Посполитої Стефана Баторія Лаурентіуса Мюллера (нім. Laurentuus Müller, бл. 1530-1598). Блискучу розвідку щодо вояжу Мюллера написав відомий історик, доктор історичних наук о. Юрій Мицик.

Король Речі Посполитої Стефан Баторій

Юрій Мицик пише: “Мюллер був знатного роду, лютеранського сповідування, доктором права, що крім своєї рідної німецької мови, добре знав латину й, очевидно, польську мову.Відомо також, що Мюллер був надвірним радником Ґотарда Кетлера, останнього магістра Лівонського Ордену (у 1559-1562 pp.), а після того, як Орден опинився у васальній залежності від Польщі – першого герцога Курляндії (у 1562-1587 pp.)

На цій посаді Мюллер, очевидно, перебував і при наступнику Г. Кетлера – Фридріху, що був курляндським герцогом у 1587- 1642 pp. He дивно, що Мюллер став наближеною особою до короля Речі Посполитої Стефана Баторія (панував у 1576-1587 pp.), а згодом і Сигізмунда III Вази (панував у 1587-1632 pp.).

Геральдичні символі Лівонії (пол. Inflanty) під протекторатом Речі Посполитої

Завдяки цьому Мюллер не тільки був у курсі дипломатичних справ уряду Речі Посполитої, а й виконував його досить складні доручення під час Лівонської війни 1558-1583 pp. Так, навесні 1581 р. його було послано польським магнатом А. Лаським до короля Данії Фрідеріка II та короля Швеції Юхана III, щоб умовити їх організувати морський похід об’єднаними силами вздовж берегів Норвегії та Карелії.

Під час Лівонської війни Мюллер перебував у різних місцях Речі Посполитої і Прибалтики, бував також і в Україні. Свої багаті враження він поклав у основу написаної ним книжки, яка під назвою «Laurentius Müller. «Kurtze und wahrhaffte Beschreibunge, welche massen dieser jetzregiereder Konigin Polen Stefanus der Namens der Erste zum Regiment kommen. Was fur Krieg er gefuhret und wie er dieselben beendiger, was sich bei seiner Zeit dis daher begeben und auf den Reichstagen zu unterschidlichen mahlen abgehandelt und was den Turcken und Moschowiter for Werbungen und andere Anschlage far gelauffen. Und was jetzund fur ein Zustand in Liffland, Polen, Littauen und der Mosckawsen».- Frankfort-am-Main, 1585. («Короткий і правдивий опис…») вийшла друком у Франкфурті-на-Майні у 1585 р.

У дещо зміненому вигляді і з дещо іншою назвою («Польські… історії») вона була перевидана того ж року, а потім перевидавалася ще кілька разів. 1621 р. у Стокгольмі вийшов її переклад шведською мовою.

З передмови книги довідуємося, що Мюллер хотів розширити її і видати латинською мовою. Латиною вона очевидно не вийшла, але 1595 р. після переробки та доповнення Мюллер видав свою працю під новою назвою («Північні історії…»)  вже німецькою мовою.

Якщо раніше вона охоплювала період з 1576 по 1584 р., то тепер була продовжена до 1594 р. і в ній описувалося правління не тільки Стефана Баторія, а й Сигізмунда III…»

Як зазначає о. Юрій Мицик, багатьма дослідниками «…вказувалося на включення деякими західноєвропейськими авторами XVII-XVIII ст. фрагментів з книги Мюллера до своїх праць. …Опис Мюллером Києва був майже дослівно перенесений голландським вченим Андрієм Целарієм до свого твору «Опис Польщі» (Амстердам, 1659)…”

Джерелом для переважної більшості відомостей «Короткого і правдивого опису» були власні спостереження Мюллера. У передмові до своєї праці він наголошує на цьому: «Тому що я тривалий час не тільки жив у Литві, Русі, Пруссії та Ліфляндії.., мене часто використовували у важливих посольствах та інших справах, я пишу тільки про те, що сам бачив і чув».

Трохи нижче висловлювалася аналогічна думка: «Як уже говорилося, я нічого не пишу і не вставляю в рукопис, чого б не бачив власними очима і своїми вухами не чув».

Для підтвердження правдивості свого твору Мюллер навіть посилається на авторитет самого короля, якому «особи, близькі до польського трону», передадуть твір «для підтвердження істинності».

У той же час не можна не враховувати того, що твір було написано через кілька років після описуваних у ньому подій. Автор «Короткого і правдивого опису» інколи плутається у хроно- логії. Так, засудження козацького гетьмана Івана Підкови, за Мюллером, відбулося у 1581 p., хоча насправді його було страчено раніше, у 1578 p….”

…Дуже недостовірною є розповідь Мюллера про нібито бачені ним могилу Овідія та рукопис Ціцерона «Про державу». Пошуки цих пам’яток були в центрі уваги західноєвропейських гуманістів протягом століть, а їх знайдення повинно було б стати справжньою сенсацією.

Включенням до своєї книжки звісток про могилу Овідія й твір Ціцерона Мюллер безперечно прагнув привернути увагу сучасників до неї. Ці відомості, за Сухомлиновим, були або вигадані самим Мюллером, або ж він переніс у свій твір чиюсь недостовірну розповідь…”

І тут на сцені заплутаної історії знову з’являється ім’я Ієремії  (Яреми) Войновського “…Не виключено, що Мюллер був уведений в оману шляхтичем Войновським, який його супроводжував. Цей Войновський навіть писав вірші латинською мовою і вони видавалися наприкінці XVI ст….”

Сам Мюллер у своєму творі детально описує ті обставини, які могли бути основою вишуканої, поетичної, натхненної та, без сумніву, патріотичної з точки зору містифікатора Войновського, історії з могилою Овідія неподалік від… Теребовлі:

“Ми у 1581 р. на Трійцю, коли Черкаський з поміччю князя Острозького розбив татар, про що вже говорилось, пройшли більшу частину тієї землі. Вся вона пустельна й занедбана. Трава виросла така висока, товста й могутня, що ніякий віз не зможе по ній проїхати, бо вона намотується на колеса. Ліси та дерева повні бджіл, на частині пагорбів самі собі ростуть такі рослини, як дикий виноград. Слід відзначити, що ця земля охоче б родила, якби з’явився хто-небудь, котрий жадав би її обробити.

Серед нас був один волинський шляхтич на ймення Войновський (Wojnuski). Його відпустив з нами староста теребовельський Претвич. Староста походив з Сілезії. Його батько часто громив татар. Цей Войновський знав розташування країни, був вченою, досвідченою людиною, добрим поетом, чудовим істориком, добре знав грецьку й латинську мови, а ще краще єврейську, так що в Поділлі євреї вважали його за свого.  

Тоді, коли деспот (Молдавії Міхня ІІ.- Ю. М.) був поставлений паном Лаським, а турецький намісник (gubernator) Олександр (Олександр ІІ Міхня, господар у 1568-1577 pp.- Ю. М.) зазнав поразки, Войновський отримав з бібліотеки у Молдавії чудові рукописи. Серед них були книги Ціцерона «Про державу до Атика» (Libri Ciceronis de Republica ad Atticum), написані золотими літерами на пергаменті і в оправі, з незнайомою печаткою, яка й досі добре збереглася.

Цей рукопис, мабуть, цінував якийсь великий пан. Войновський умовив декого з нас вирушити з ним, оскільки він хотів показати справжню могилу Овідія.

Нас, кілька душ, котрі побажали з ним вирушити,  Войновський привів через шість днів диким нехоженим шляхом до чудового веселого місця з криничкою, закритою свіжою зеленню.

Недалеко від цієї кринички, на відстані кинутого камінця, він витяг свою шаблю і викосив високу траву, а ми допомагали йому у цьому, доки не побачили через деякий час надмогильний камінь. Через те що літери повністю заросли і був навіть відбитий шматок каменя, ми розчистили літери ножами, випалили порохом й дочиста протерли. Виявилося, що на камені вибито чотири рядки, які підтверджували слова Войновського:

Ніс situs est vates quern divi Caesari ira,

Augusti latio cedere iusit humo,

Saepe miser voluit patriis occumbere terris,

Sed frustra: hunc illi fata dedere locum.

[Переклад з латини епітафії звучить так: «Таким чином, ця могила є долею тієї людини, яка прогнівила Августа латинського і той наказав поховати його тут. (Небіжчик) часто висловлював бажання бути похованим у землі батьків. Та даремно, доля дала йому саме це місце» – Ю.М.”.

…Але слово «latio» вже не можна добре прочитати і там швидше мало б бути слово «patrio» – Ю.М.”.

Та в наступному рядку знову стоїть «patrio» і, на нашу думку, воно було поставлене від ретельності або помилково…”

“”…Тому ми вирішили, що слід читати «latio». I це слово я тут ставлю…”

…З дерев, які там росли, ми брали смолу, чорнили її у вогні пороху і наповнювали цією сумішшю літери, щоб вони не могли так легко щезнути знову.

Цей же Войновський розповідав також, що на Волині існує переказ, згідно з яким тіло Овідія було відправлено до Києва.

Але цей переказ не має підстав, бо ми пізніше старанно провадили розшуки в Києві, але нічого не могли знайти або почути.

А те місце, де знаходиться надмогильний камінь, стояло на кордоні Греції і було населене, що видно з купи древнього каміння і чудової кринички. Войновський сповістив нас, що ми знаходимося поблизу моря, але йти далі ми не наважилися…”

Отже, талановитий поет і слуга старости Теребовлянського, сина одного з організаторів реєстрового козацтва Бернарда Претвича, Якуба Претвича (1546-1613) руський шляхтич, поет і видавець Ярема Войновський зміг переконати досвідченого дипломата з Лівонії у тому, що той дійсно перебував біля могили Овідія, тримав у руках рукопис самого Цицерона, перебував при цьому на кордоні з … Грецією і лише трохи не дійшов до моря, що омиває береги Тернопільщини! Більше того, згодом блискуче введений в оману Лаурентіус Мюллер відшукував, але безуспішно, перепоховання римського поета у Києві….

Слід згадати, що Войновський був дійсно обдарованим поетом, та ще і оспівувачем мужності козаків. У Кракові 1588 р. вийшла друком його книжка “In discordiam et tumultus electionem Regiam subsequutos. Sylva Ieremiae Woinovii, eq. Podol. – Cracoviae, 1588.”. У книзі є згадка про «суворих козаків», які «крізь море полів пролітають» – «Per mare camporum volitans, durusque Kosakus».Як пише вже згадуваний дослідник Дмитро Вирський “…Козаки тут подані за взірець справжнього воїна на Поділлі – гідний приклад для лицарської молоді…”

Фантастичний талант та упевненість дозволили поетові-воїну переконати дипломата у своєму відкритті могили Овідія неподалік від Теребовлі. А якщо додати сюди майже доведений факт спорудження самим Войновським “могили Овідія”, написання ним власної версії “епітафії Овідія” та розтягнуту на три століття історію перебування тої могили у якості окраси Кампіанової вежі у Львові, містифікація Войновського в рази перевищує ефективністю обман героїв фільму “Блеф” за участі Адріано Челентано, де спеціально для мафіозної “капо-ді-тутті капі” Бель Дюк було створено “могилу короля нібелунґів”  на болотистій місцині неподалік від Мілану.

Розібравшися з самим Публієм Овідієм Назоном та його підробною могилою у полях під Теребовлею,  слід дослідити, яким чином сюжет про “скіфів” чи “сарматів”   з’явився в німецького живописця середини XVII ст. і кого ж він зобразив у вигляді скіфів та/або сарматів.

Справжні сармати на “Колоні Траяна”, Рим. Встановлена 113 р. н.е. Аполодором Дамаським на честь перемог імператора Траяна над даками 

САРМАТСЬКИЙ МІФ ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ У КУЛЬТУРІ  ТА СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ

РЕЧІ  ПОСПОЛИТОЇ ТА ЄВРОПИ

Навіть зараз, на початку ХХІ століття, стикаючись із знаннями не тільки пересічних людей Заходу, але й політиків, науковців, підприємців, навіть діячів культури, ми інколи дивуємося необізнаності західноєвропейської середньої людини про історію Сходу Європейського континенту, і не тільки укаїнської, але й певною мірою країн Центральної,  Східної та Південної Європи.

Уявімо собі, що ж було відомо європейцям про життя людей десь там, на сході континенту у XVII ст.  Насправді, не так багато.  Хоча існували цілі стоси книжок-досліджень, релігійних та наукових тракатів, нотатки купців та мандрівників, та дипломатичне листування, яке фіксували особливості життя, побуту, вірувань,  військву справу, кухню народів сходу та півдня Європи, в цілому вони лишалися для західноєвропейців суцільною екзотикою. І вже поготів питання походження, етногенезу, спадковості набутих назв та територій.

Більше того, навіть екстраординарно освічені науковці, хроністи та релігійні полемісти Польщі, Литви Русі-України, Валахії тощо самі формували такі історико-ідеологічні конструкції, які, власне, збігалися з думкою провідних освічених кіл заходу про їх орієтальне, дике та вкрай специфічне походження.

Зовнішнім відображенням їх “інакшості” для людей Заходу був одяг, запозичений зі сходу, зовнішній вигляд, а у час війни – спосіб  дій, озброєння та екіпірування.

Польське військо на гравюрі Абрагама ван Боота 1632 р. 

Якщо казати про Німеччину, Швейцарію, Нідерланди, Францію, Італію,  де більшу частину  свого життя провів Йоган Генріх Шьонфельд,  стараннями просвітників, у першу чергу латиномовних,  поступово сформувалися хоча й непевні, але все-такі більш-менш окреслені думки про історію походження й сьогодення народів  Східної Європи.

Ми вже цитували дипломата з півночі Німеччини Лаврентіуса Мюллера кінця XVI ст.;  широко відомі мапи та «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» Ґійома Левассера де Боплана», видані у Руані 1660 р.;  про Польщу, Україну Московію  писали ціла низка інших німецьких та французських авторів XVI-XVII ст., таких як  Сигізмунд Герберштей, Еріх Лясота фон Стаблау, таких як Клод де ла Магделен, де ла Круа, Божо, Франсуа-Полен Далерак, Гаспар де Танд  де Отвілль, Філіпп Авріль, Фуа де ла Невілль, Ґабріель-Франсуа Куайє та багато іншого.

Польські вояки “сармати” у творах Стефано делла Белла

Не були у  ізоляції і польські автори історики-хроністи, та публіцисти-ідеологи. Зокрема, Шимон Старовольський (1586-1656),  твори якого про історію та сьогодення Речі Посполитої та  її народів, у тому числі, про козаків, виходили не тільки у Кракові та Варшаві,  але й  Франкфурті, Римі, Ульмі, Венеції, Флоренції.  Або ж Йоахім Пасторій (1611-1681), оповідь якого про війну про козаків називається «Веllum Scythico-Cosacicum», – “Війна Скіфсько-Козацька”  ще за життя Пасторія перевидавалася двічі  (1659 і 1665 рр.),

Власне, багато в чому  думку заходу про походження народів  сходу Європи формували польські автори, апологети  ідеології «сарматизму».  Саме з кінця з  XVI ст. у Речі Посполитій  формується ідеологічна концепція “народу-шляхти”, провідного стану суспільства країни, що мав походження від сарматів, сильного давнього племені, що змогло подолати самих римлян, успадкувавши при цьому східну стрімкість та пасіонарний шал з організацією та високою цивілізовністю Риму.

  

Козаки та старшина на віньєтках до мап Ґійома Левассера де Боплана

Знаний історик Сергій Плохій зазначає’’:  “Польський «сарматизм» наприкінці XVI – на початку XVII ст. зазнав серйозних змін у трактуванні образу лицаря-шляхтича та самого поняття «сарматського народу», що невдовзі відбилося й на портретах. Спочатку литовська та українська шляхта однозначно вважалися людьми іншого ґатунку та не могли бути зараховані до «сарматів», однак вже невдовзі ситуація почала мінятися. Бути зарахованим до «сарматського племені» можна було незалежно від етнічного походження при умові католицького віросповідання та знатності роду.

Потім з’явилася концепція «homo militans» – «людини, що воює», яка прославляла людей сильних, мужніх, хоробрих, які вміли користуватися зброєю. У боротьбі з «ворогами» християнського світу, тобто з мусульманами, шляхта мусила звертатися по допомогу до тих, хто безпосередньо мешкав на кордоні зі східним світом, тобто до козаків. Таким чином саме вони іноді краще відповідали поняттю «homo militans», ніж розбещена польська шляхта. По мірі того, як козацтво набирало сили, виникла потреба подбати про легітимацію прав та вольностей козацьких.

Як не дивно, сарматська ідеологія дуже легко була пристосована до потреб нової верстви населення Речі Посполитої.

Ще більш актуальним це стало в часи формування козацько-гетьманської держави. Якщо поляки пов’язували своє походження з територією «Сарматії», то козакам слушно було прив’язатися до теренів «Скіфії».

Угорські вояки в екзотичному вбранні 

Визнаючи спільне слов’янське коріння, польська та українська військово-політичні еліти визнали своє походження від різних першопредків, якими вважали нащадків Ноя – Мосоха та Рифата відповідно.

Якщо до чеснот сарматського лицаря належав захист батьківської католицької віри від невірних та ідея єдності християнського світу, то козаки стояли на сторожі православної віри, яку прагнули захищати і від католиків, і від мусульман.

Якщо поляки пишалися своїм унікальним державним устроєм та політичною єдністю народу-шляхти, то козацтво пов’язувало свої державницькі традиції з традиціями Київської Русі, натомість створивши власний устрій, який став унікальним міксом західних та східних складових.

І нарешті, якщо усвідомлення етнічної винятковості польського сармата виражалося перш за все у «категоріях політичних та етичних, то східнослов’янський сармат підкреслював свою етнічну самобутність, відмінність,  апелюючи до релігійної (конфесійної) традиції та слов’янського спадку».

Сарматизм, який панував у Польщі XVI-XVIII ст., грунтувався на міті про сарматське походження польської нації.

Складниками сарматської ідеології було переконання у зверх­ності польського політичного ладу над рештою систем урядування, трактування «золотої вольности» як найвищої суспільної цінности та уявлення про Річ Посполиту як «передмур’я» християнського світу в його боротьбі проти мусульманської небезпеки.

Ідеологія сарматизму, яка в другій половині XVII століття, під впливом контрреформації та тривалого періоду здебільшого невдалих для Польщі війн, стала символом ксенофобії та ультра-католицизму, в першій половині століття мала іншу спрямованість і функціональне навантаження.

На думку Тадеуша Улевича, з яким солідаризується  Януш Тазбір, у своїх початках сарматська ідея була інтегративним чинником, покликаним об’єднати різнорідні етнічні та мовні елементи в складі Речі Посполитої.

У певному сенсі, сарматизм надавав  ідеологічне підґрунтя для польської експансії в Східну Европу.

В  рамках породженої Люблінською унією Речі Посполитої він мав створити «почуття єдиної родини» серед польських, литовських і руських шляхтичів, зрівняних у політичних правах, але роз’єднаних етнічно та конфесійно.

Етнічно сарматизм був пов’язаний, насамперед, з Польщею та широко відчиняв перед литовською та руською шляхтою двері до поступової полонізації…”

“…«Вірші» Касіяна Саковича добре ілюструють не тільки спроби православного духівництва «обрусити» козаччину, але також свідчать про впливи сарматської ідеології та сар­матських цінностей на формування образу козацтва в руському суспільстві першої половини XVII століття. Однією з характерних рис «Віршів” – їхня співзвучність з ідеями християнського «передмур’я» та досить виразна ідентифікація з загально-християнськими цінностями й орієнтирами, коли йдеться про війну з «невірними…”

Історик  Дмитро Вирський підкреслював:

“…Бароко, з його поєднанням непоєднуваного, стало головним стилем ранньомодерної річпосполитської культури.

Так само химерно виглядав і сарматизм – провідна державна ідеологія шляхетського народу. Почалася вона з географії – науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями.

Відчитані у «республіці вчених» античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місті Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи та історики подали певні відомості й про самих сарматів. Особливо виграшно виглядав факт, що ті славні варвари якійсь час успішно воювали з  давніми римлянами – народом, який мав найвищий «рейтинг» серед першопредків європейців.

Саме такою ж войовничістю предків любили похизуватися і нащадки старожитніх германців – давній культурний взірець/конкурент для східних сусідів.

Ідеологи Польської Корони взагалі певний час вагалися чи не вибрати за античного предка вандалів (пам’ять про яких також була гучною), але середньовічний антигерманізм поляків тут дався взнаки і сармати звитяжили (зрештою, і сусіди-угорці визнали себе нащадками гунів Аттіли за схожих обставин)…”

“…Цікаво, що про іраномовність сарматів на той час відомо не було, відтак їх спокійно зарахували у протослов’яни. Це мало виграшний контекст на східнослов’янських теренах Речі Посполитої, які, разом із Польщею, складали слов’янську більшість у державі Яґелонів.

Взагалі, можливість використання вже існуючого за раннього модерну панславізму (з його привілеєм першого «царя світу» – Олександра Македонського, наданим слов’янам – ветеранам його походів) давала Польській Короні можливість позиціонувати себе як лідера Pax Slavica (знані спроби пошукати сарматів «за кордоном» – у чехів, словаків, московитів та аж у Хорватії-Далмації).

Утім, вельми еластичний образ сарматів як мобільних лицарів-вершників давав можливість дошукуватися сарматського коріння і у татар (а отже, як максимум – претендувати на золотоординську спадщину, а як мінімум – легітимізувати статус татар литовських).

Пасував він і до «участі» в етноґенезі чи принаймні елітоґенезі литовців та інших прибалтів, волохів-молдован, ба навіть угорців і східних німців (прусаків і лівонців).

Уяву тогочасних українців сарматизм захопив, утім, як і литовці, повністю розчинятися у ньому вони не бажали  (хоча «надетнічний» підхід сарматської теорії для упослідженої нації був явно прийнятніший за таке собі варварське «Горе переможеним!» практик  середньовічного Польського королівства XIV– XV ст.).

Відтак, якщо литовці оголосили себе ще й нащадками високорідних римлян, то українці знайшли собі роксоланів  (блискучих, сяючих аланів) – найдоблесніше (за античними авторами) серед сарматів плем’я (отже, маємо справу із заявкою на потенційну гегемонію і в форматі конструйованої «нової Сарматії»).

У «запасі» руських інтелектуалів були ще й гучні за античних часів скіфи (отже, вагання – кого вибрати? – на кшталт польських «вандальських» патріотів – тут також мали місце).

Зауважу також, що мотив успішного протистояння з Римською імперією (у її вже пізній візантійській формі)  акцентувався і в украй популярному сюжеті про морські виправи давніх русів на Царгород- Константинополь.

Після Козацької революції, – коли появився запит на вихід за рамку надто шляхетського сарматизму, – розпочинається велика кар’єра козарської теорії (де сучасні козаки – це нащадки літописних козар-хозар).

Утім, будується вона на цілком «сарматських» засадах (давній народ-завойовник – предок елітної групи у суспільстві; так само як і сарматів, козар хибно  сприймали за слов’ян).

Симптоматичним був також мотив, що саме козари-хозари стояли на вістрі «drang nach Westen», натиску на Захід  (греко-римську Ойкумену), а предки поляків – то власне зрадники, котрі зруйнували сарматську єдність і привласнили її здобутки.

Далі ближче зупинюся на «українських» контекстах сарматизму загалом. Цікаві тут «впізнавано українські»  сарматські спроби уявного історичного реваншу над ординцями. …С. Оріховський-Роксолан твердив, що сармати були слов’янські завойовники, що підкорили первісних аборигенів «татарського» походження.

Утім, в ординському питанні, як уже зазначалося, сарматизм був вельми еластичний – зокрема,  В. Демболецький охоче заявляв, що татари – то ті самі сармати – і лише вірою відрізняються (отже, наслідувати їх – це таке собі  «свій, до свого, по своє»).

А  у київському панегірику 1693 р. Богдана Хмельницького прирівнювали не лише до античних героїв, а й до Тимура-Тамерлана.  У контексті золотоординської спадщини,  прикметна особлива любов усіх шляхетських військових мислителів до кінноти, а також специфічне переконання, що війни виграються в полі, а не у фортецях. Взагалі,  певний орієнталізаційний дрейф Польщі у XVII ст.  відмітили навіть чужоземці.

По-своєму,  українською була ідея об’єднання т. зв. Європейської Сарматії (переважно Речі Посполитої) з Сарматією Азійською  (Московією і татарськими ханатами).

Назвати стародавній  «руський світ»   сарматським – і на цій підставі спрямувати сили всієї держави на експансію у східному і південному напрямках – справа для ранньомодерного українця цілком комфортна. Відмова ж річпосполитського уряду від цих зовнішньополітичних пріоритетів, вповні окреслена на середину ХVII ст., підважила-зруйнувала й українську лояльність сарматській вітчизні.

Висування колективного лицарства сарматів на перший план, із підозрілим ставленням до невиборних князів-тиранів,  знайшло в Україні свій відгук, особливо в зв’язку із доволі динамічними процесами вигасання давніх князівських родів – стовпів Русі – плюс із відчутною полонізацією/деукраїнізацією решти панської еліти.

Утім, українськими лицарями (зі статусом провідної/ представницької верстви у місцевому суспільстві) стали козаки, а не шляхта  (причиною тут була надмірна мілітаризація України, де шляхтич-громадянин і землевласник мав менший «піар», ніж козак-воїн).

І таких «пересувань-зсувів» річпосполитських ідей було чимало.

Згадаймо ось концепт середини ХVI ст., що представляв прикордоння Русі/Західної України як «школу воїна»;  він згодом «територіально»  змістився на Запоріжжя, а у ХVIII  ст. Січ  вже подавалася як «військова школа селянина-повстанця».

Хрестоносний мотив сарматизму – який взагалі-то не був його винаходом і монополією – також легко інтегрувався в український світогляд і знаходив у ньому живильні джерела…”

Все у тій чи іншій мірі таки знаходило відображеннях про східноєвпопейців  на  заході, хроністи спокійно називали поляків та козаків  “сарматами”, а татар – скіфами”.

ВЕРСІЯ ПРО  СЮЖЕТ ТА ПЕРСОНАЖІВ  КАРТИНИ ЙОГАНА ГЕНРІХА ШЬОНФЕЛЬДА

Шьонфельд був освіченою людиною з родини ювелірів, багато читав, навчався ремеслу художника, до його рук нерідко потрапляли, напевне, різні видання,  і не тільки релігійні. Книжка Лаурентіуса Мюллера перевидавалася у кількох німецьких містах кілька разів з 1594 р. та аж до кінця XVII  ст.

Аналіз творчості майстра, особливо його італійського періоду, насичена античними та біблійними сюжетами, де є місце і Ахіллу, і Марку Курцію, і Атталанті й Гіппомену тощо. Цілком можливо, що згадування про популярного в освічених колах європейців і неоднаразово цитованого Публія Овідія Назона та згадування про віднаходження його могили десь у “Польщі, у Руських степах серед скіфів чи сарматів” могли надихнути Шьонфельда на створення цього полотна.

Тобто, наше припущення – твір Його Генріха Шьофельда є нічим іншим, як ілюстрацією до твору Лаурентіуса Мюллера  «Kurtze und wahrhaffte Beschreibunge, welche massen dieser jetzregiereder Konigin Polen Stefanus der Namens der Erste zum Regiment kommen…»

А оскільки у творі фігурують то сармати, то скіфи, автор  міг зобразити у якості таких «диких степових воїнів» тих, з ким він міг бачитися у Бібераху, Ульмі, Ауґсбурґу до моменту своєї еміграції до Італії, до 1633 р. – вояків з Польщі, України, Угорщини чи Трансільванії.

Оскільки Південна Німеччина, звідки родом Йоган Генріх Шьонфельд, неодноразово була ареною битв, облог, грабунків та розорень,  у тому числі загонами польських “лісовчиків”, козаків, хорватів, трансильванців та інших легкокавалерийських загонів, ми припускаємо що зображено саме їх.

На ці думки наштовхують відносна точність у зображенні одягу “скіфів/сарматів”. Там і темні жупани, і характерні шапки з V- подібним розрізом спереду та м’якими шликами, колчан зі стрілами та луком в ключового персонажа. Цілком можливо, у такий спосіб зображеного Яреми Войновського, докладно описаного Мюллером у його книзі, бо цей герой картини вказує іншим на епітафію на могильному камені. Навіть широкі рукави сорочки угорського типу цього персонажа цілком збігаються з наявними іконографічними джерелами.  Конструкція верхнього одягу розвернутого до глядача спиною героя картини цілком прочитується – це сермяга або делія з довгими рукавами та прямокутним коміром-відлогою.

Основний одяг персонажа короткорукавний, який, власне і відкриває характерну сорочку, а оскільки від привcтав на одне коліно, глядачеві відкриваються широкі штани або ж шаровари.  Це добре видно, бо жупан чи короткорукавна катанка персонажа має виразні горизонтальні смуги, і в районі коліна видно край жупана і відкривається поясний одяг. 

На дальньому плані картини вершник на коні у накинутій на плечі опанчі чи сермязі теж є цілком впізнаваним.

Нарешті, зачіски головних песонажів картини  цілком “сарматичні” – поголені підборіддя, довгі обвислі вуса, чуби на поголених головах. Це зовсім не обов’язково козаки, такі зачіски мали і угорці, і деякі татари, і черкеси.   Це простежується в іконографії та описах. Але, читаючи уважно Лаурентіуса Мюллера, можна припустити, що це або козаки,  або польський збройний почт Войновського в одязі вояків хоругов “легких знаків”, або й ті, й ті разом. 

Угорська сорочка. Оригінал. 

Один з вояків у темній делії з петлицями, підбитій горностаєвим або, скоріше, рисячим хутром, що переписує текст епітафії Овідія,  цілком може бути самим Лаурентіусом Мюллером в уяві Шьофельда. Хоча він і німець, і посланець до двору короля Стефана Баторія від Лівонії (пол. Inflanty), та Лівонія на той момент є під протекторатом Речі Посполитої і  в уяві Йогана Генріха Шьонфельда такий персонаж цілком міг бути одягнений за угорсько-трансильванською модою. З-під майстерно написаного довгого, скоріше за все, шовкового, жупана персонажа видно чобіт без підборів, який зустрічається у козаків у тому числі. 

Фрагмент з Будапештської картини 

                                                                                             

Фрагмент з Лондонської версії “Сарматів…”

Не секрет, що Йоган Шьонфельд, написавши таку картину, не був одинокий у зображенні “небезпечних вояків зі сходу”.

Знаменитий “вершник Рембрандта Гарменсзона ван Рейна зображує,  і досить точно,  польського лісовчика.   В образі польського вершника представлено “лісовчика” – представика легкокавалерійської формації у військах Речі Посполитої, названої на час полковника Олександра Лісовського (1575/80-1616).

Польська анотація авторства Здіслава Жиґульського “Lisowczyk” Rembrandta (studium ubioru i uzbrojenia)” (Варшава, 1964 р.), змальовуючи головний убір вершника пише: “Jeździec nosi strój określany mianem „polski lub wschodni”: kołpak– szpiczastą czapkę bez daszka pochodzenia mongolskiego z lisiego, wilczego, lub rysiego futra…” Переклад: “Вершник має стрій, окреслений як “польський або східний”: ковпак – гостроверха шапка без дашка монгольського походження з лисячого, вовчого, або рисячого хутра…”

Рембрандт Гарменсзон ван Рейн “Польський вершник”

Угорці та трансільванці як візуально “інакші” щодо звичного вигляду західноєвропейських вояків, нерідко були замальовані у батальних і військових сюжетах таких нідерландських митців як Абрагама де Брейна, Абрагама ван Вестерфельда, Себастьяна Вранкса.

 Не менш значною  є іконографічна спадщина, що зображувала східноєвропейські контингенти армій Тридцятилітьої  війни приблизно так, як це зробив у своєму творі Йоган Генріх Шьонфельд.

Ми бачимо поляків та угорців на гравюра, що їх створював сучасник Шьонфельда Стефано делла Белла (італ. Stefano della Bella (1610-1664 ) — італійський художник і графік з міста Флоренція, що 11 років свого життя, від 1639 по 1650 рр., провів у Парижі. Для нас цінним джерелом є серія його офортів “Польське посольство канцлера Оссолінського” (1646 р.), оскільки делла Белла малював польських вояків з натури.

Стефано делла Белла. В’їзд польського посольства з кавалькадою верників до Риму. 1646 р.

Таким чином, підсумовуючи, ми висловлюємо припущення, що не зовсім уявляючи, як могли би виглядати “скіфи” або “сармати” античних часів – сучасники Публія Овідія Назона, або хоч трои уявляючи “сарматичний міф” описаних Лаурентіусом Мюллером предсавників польської та руської шляхти, Йоган Генріх Шьонфельд зобразив своїх екзотичних та небезпечних  сучасників в одязі східного, польсько-угорського типу,  а може, навіть і козаків.

Адже у Тридцятилітній війні козаки та “лісовчики” воювали за наймом в інтересах “Священної Римської імперії німецької нації” та брали участь в кампаніях, у тому числі на батьківщині Шьонфельда,  і з наступного географією:

Повідомлення про дії 9000 “козків” (себто легкої “панцерної” польської кавалерії) полковника Радзивілла 1622 р. 

1. 1621 р. Богемія, у числі 5000 чол.; 2. 1622 р. Верхній Пфальц, Мюнстер, Юліх, в кількості 15000 чол.; 3.1623 г. Сілезія, Моравія, Угорщина в кількості 10000 чол.; 4. 1624 р. Богемія, Сілезія, в кількості 8000 чол.; 5.1625 р. Сілезія, Моравія, в кількості 6000 чол, складаючи третину імперської армії;  6. 1626 р Моравія, Трансильванія, Тіроль, Північна Італія (Мілан) в кількості 6000 чол.; 7. 1627 р. Тіроль, Каринтія, Мілан, в кількості 6000 чол; 8. 1628 р. Голштінія, Померанія, в кількості 4000 чол.; 9. 1629 р. Богемія, Сілезія, Моравія, в кількості 3000 чол.; 10.1630 р. Брандербургу, Мекленбург, Померанія, кількість невідома; 11. 1631 р. Саксонія, Магдебург, в кількості 2000 чол.; 12. 1632 р. Саксонія, кількості 400 чол.; 13. 1633 р. Нижний Пфальц, Вюртенберг, в кількості 3000 чол.; 14. 1634 р. Сілезія, Баварія, в кількості 4000 чол.; 15. 1635 р. Сілезія, 6167 чол., 16. 1636 р. Люксембург, Гессен-Кассель, Баварія, Бельгія, в кількості 10000 чол.; 17. 1637 р. Лотарингія, в кількості 6000 козаків.

Так це чи ні, картина Йогана Генріха Шьонфельда є яскравим і непересічним іконографічним джерелом, яке ще потребує біль детального вивчення.

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України 

 

Використана література та електронні джерела:

Віртуальний музей WGA – The Web Gallery of Art, Угорщина;

Сайт Британська королівська колекція (англ. The Royal Collection) — колекція творів мистецтва і коштовностей.

The Royal Collection Trust https://www.rct.uk/collection/402935/sarmatians-at-the-tomb-of-ovid

Іван Франко. “Публій Овідій Назон в Томіді”, Львів, 1915 р. Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. 4. Іван Франко. Художні твори і художні переклади». Київ, «Наукова думка», 1967

Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968;

Євген Луняк. “Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. у французьких історичних дослідженнях. Київ-Ніжин 2012;

Сергій Плохій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. (пер. Микола Климчук). Kиїв: Laurus, 2015;

Сергій Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. (пер. Роман Клочко). Харків, 2016;

Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;

Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57; 

Сергій Плохій. Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні. (пер. Софія Грачова). Київ: Критика, 2005.

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216; 

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119; 

Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61; 

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144; 

Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;

Beáta Varga “Cossacks Mercenaries in the Service of the Viennese Court during the Thirty Years War”, Budapest, 2004;

«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)

Irena Turnau. Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.  Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;

Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76

Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964; 

“Мужчынски касцюм на Беларусі”  (Мінськ, 2007 р.);

Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003;

«Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.);

Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008;

Ірина Ворончук “Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст., : родина, домогосподарство, демографічні чинники” (Київ, 2012 р.);

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);

О. Юрій Мицик “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” у двох томах (Київ, 2018);

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002);

Радослав Сікора. «Гусарія» (Краків, 2019 – Київ, 2020);

Мирон Кордуба “Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині” (Краків, Українське видавництво, 1941).