ЛУЇ-ҐАБРІЕЛЬ СЮШЕ. “ІСПАНСЬКИЙ” МАРШАЛ ІМПЕРАТОРА НАПОЛЕОНА

Жан-Батіст Полен Ґерен (фр. Jean-Baptiste Paulin Guérin, 1783-1855). “Портрет маршала Франції Луї-Ґабріеля Сюше, пера Франції, герцога де Альбуфера”

ВСТУП

210 років тому, 1811 р. дивізійний генерал Луї-Ґабріель Сюше  отримав маршальський жезл. Сюше єдиний серед воєначальників Першої імперії, хто дістав вище звання у військовій  ієрархії  Франції за війну в Іспанії.

Готуючись до V, ювілейного, військово-історичного бівуаку живої історії з циклу “ГРАФ СТАНІСЛАВ ДУНІН-ВОНСОВИЧ. ВІЙСЬКОВІ ПРИГОДИ”,  який вже котрий рік ГО ДВКА проводить завдяки всебічній підтримці колекціонера, мецената та симпатика військово-історичного руху Олексія Шереметьєва у мистецькому маєтку “Ставки”, сьогодні ми знайомимо членів ГО ДВКА та наших читачів із постаттю видатного французського полководця, військова кар’єра якого тісно пов’язані з війною в Іспанії 1808-1814 рр. У лавах його армії в Іспанії билися у тому числі польські вояки Легіону Вісли та інших польських підрозділів, у тому числі уродженці України.

ПОРТРЕТ В ПОРОХОВОМУ ДИМУ

Луї-Габріель Сюше (фр. Louis-Gabriel Suchet) народився в Ліоні 2 березня 1770 р., він майже на рік молодший за імператора Наполеона І.

Його батько був торговцем шовком, чим, втім, і славилося це місто. Деякі знавці твердять, що старший Сюше був власником мануфактури з виробництва шовкових тканин.

Вид Ліона (фр. Lyon) у XVIII ст. 

Природньо, батько майбутнього маршала Франції Жан П’єр Сюше мріяв дати синові хорошу освіту, а також щоб той  продовжив його справу мирного гендляра шовковими тканинами.  Коли Луї-Ґабріель підріс, батько віддав його на навчання до приватного коледжу Іль-Барб.

Ліонська шовкова мануфактура. ХІХ ст.

Зразок шовкової ліонської тканини, виробництвом та продажем яких займався батько Луї-Ґабріеля Сюше.

Революцію 1789 р. у Франції молодий Сюше зустрів захоплено, і коли по всій країні почали  створюватися перші загони Національної гвардії, Луї-Ґабріель вступив до її лав.

Венсан-Ніколя Равера (фр. Vincent-Nicolas Raverat). “Портрет Луї-Ґабріеля Сюше, підполковник 4 батальйону волонтерів департаменту Ардеш у  1792 р.”

Однак перебування Сюше в складі Національної гвардії було нетривалим. У 1792 р., коли почалися бойові дії проти об’єднаних сил антифранцузської контрреволюційної коаліції європейських держав, Луї-Ґабріель вступає до лав Ардешської волонтерської роти та приєднується до лав армії республіки.  

З цього моменту починається відлік  його військової кар’єри.

На наступний рік він отримав вже звання полковника 4 добровольчого батальйону департаменту Ардеш. У складі цього батальйону він бере участь в облозі рідного Ліона, що повстав проти Республіки. 

Прийнявши революцію всім серцем і душею, Сюше проявляє в цей час украй революційні погляди, про що свідчить наступний факт: коли в комуні Будуен повсталі проти Конвенту й республіки селяни зрубали «Дерево свободи» і представник народу у відповідь на це наказав зрівняти з землею це «гніздо контрреволюції», Луї-Ґабріель пише лист, в якому щиро захоплюється вжитими кроками цього «славного патріота».

Сюше був справжнім революційним французом,  завзятим революціонером. Це було більшим для нього, ніж бути просто  патріотом-ліонцем.  Безсумнівно, що справжньому якобінцеві Сюше довелося пройти складний життєвий шлях перш, перш ніж він став маршалом, герцогом Альбуферським і пером Франції.

Бомбардування Ліона під час придушення контрреволюційного повстання

Після ліонських подій,  коли було жорстоко подавлено контрреволюційне повстання населення міста, незадоволеного політикою радикальних революціонерів-монтаньярів у Парижі, добровольчий батальйон департаменту Ардеш під командуванням Сюше брав участь в облозі Тулона, під стінами якого засвітилася зірка капітана артилерії Наполеона Бонапарта.

Розстріл повсталих роялістів військами Конвенту

Обложених роялістів у Тулоні підтримував британський флот. В одній з атак на форт Мальбоске солдати Сюше захопили в полон англійського генерала,  Чарлза О’ Хара, хоча атака в результаті виявилася безуспішною. О’ Хара вже потрапляв у полон до французів:  в Америці під час капітуляції Йорктауна 1781 р. разом із армією генерал-лейтенанта лорда Корнуоліса від потрапив до рук американців Джорджа Вашінгтона та французів командувача Королівським експедиційним корпусом в Америці Жана-Батіста-Донат’єна де Вімера, маркіза де Рошамбо. 

Жіль Марі Жозеф Альбрійє (фр. Gilles Marie Joseph Albrier, 1791-1863). “Портрет шефа батальйону 18 лінійної напівбригади другого формування Луї-Ґабріеля Сюше. 1795 р.”

Наполеон у своїх мемуарах на засланні на о. Св. Єлени, описуючи події під Тулоном у своїх мемуарах на Св. Єлені, писав зокрема й про Сюше: «Генералу Мюре прийшло в голову досить недоречне бажання, скориставшись поривом військ, взяти штурмом форт Мальбоске, що виявилося нездійсненним. Тут відзначився Сюше, згодом маршал Франції, а тоді командир батальйону ардешських волонтерів».

У 1797 р. Сюше було довірено командування  18 лінійною напівбригадою, разом з якою він брав участь у дивовижній Італійській кампанії Бонапарта 1796-1797 рр. У бою біля  м. Пескьєра, під стінами фортеці в Песк’єра дель Ґарда, де 2019 р. побувала делегація ГО ДВКА, Сюше разом зі своїми солдатами вдалося зломити запеклий опір австрійців, які були розбиті і відкинуті, залишивши в руках французів 18 гармат і багато полонених …

За вміле керівництво військами вже через рік, 1798 р., Сюше у віці 28 років був підвищений у званні до бригадного генерала, а 1799 р. він отримав чин дивізійного генерала.

Скориставшися тим, що “перша шпага” Республіки генерал Наполеон Бонапарт очолив експедицію французських військ до Єгипту та Сирії 1798-1799 рр., в Європі утворилася нова Друга антифранцузська коаліція європейських держав, до якої увійшли Австрія, Росія і Неаполітанське королівство.

У цій війні Сюше діяв в Північній Італії проти союзних контрреволюційних армій Російської імперії та Австрії під командуванням генерал-фельдмаршала Олександра  Суворова.

26-28 квітня 1799 р. союзникам вдалося  здобути перемогу над армією генерала Моро на річці Адда; 17-19 червня Суворов переміг французів  в зустрічній битві проти вйськ генерала Макдональда на річці Треббії.

Суворов  прямо називав метою коаліційних військ Росії та Австрії знищення французських військ в Італії, перехід через Альпи, вторгнення до Франції, подолання опору якобинців та “смутьянов” у республіці, оволодіння Парижем, ліквідацію республіки і встановлення “нормального” роялістського режиму у Франції з відновленням династії Бурбонів на троні.

Намагаючись зупинити небезпечну ходу Суворова в Італії, Директорія направила туди дивізійного генерала, тридцятилітнього Бартелемі-Катрена  Жубера, який в цей час користувався особливою прихильністю французького уряду як соратник непереможного Бонапарта.

Директорія сподівалася, що цьому молодому честолюбному генералу вдасться домогтися успіху в боротьбі проти російсько-австрійської коаліційної армії. Начальником штабу Італійської армії було призначено дивізійного генерала Луї-Ґабріеля Сюше, який заявив, що бажає служити тільки під командуванням  Жубера.

Жубер поспішав в Італії, мріючи прославиться перемогою над  російським фельдмаршалом Суворовим. Фатальна зустріч відбулася у битві при Нові 15 серпня 1799 р. і закінчилася трагічним для Жубера чином: на самому початку бою він був убитий випадковою кулею, а французьку армію розбито.

Картина російського баталіста Олександра Євстафійовича Коцебу (1815-1889) “Битва при Нові” 1799 р. На передньому плані полонені французи.

Як і годиться російському живописцю, Коцебу стовідсотковий німець, Александер Фридріх Вільгельм Франц Коцебю

(нім. Фридріх Friedrich Wilhelm Franz von Kotzebue), народжений у м. Кьоніґсберг (нині Калінінград), а померлий у Мюнхені (Німеччина, Королівство Баварія). 

Гравюра, датована 1804 р., Жана Дюплесіі Берто (фр. Jean Duplessi-Bertaux) “Смерть генерала Жубера у битві при Нові 28 термідора VII року Республіки” (15 серпня 1799 р.). 

Щоправда, примхлива фортуна та вперта стійкість французських військ 1799 р. перетворили тріумфальний Італійський похід  Суворова та його військ на поховальну втечу Швейцарського походу.

Франсуа Бушо (фр. François Bouchot, 1800–1842). “Битва при Цюриху 1799 р.”)

Перемога генерала Массена у Другій битві при Цюриху 25-26 вересня 1799 р. над корпусами російського генерал-лейтенанта Олександра Римського-Корсакова та  його австрійського колеги фельдмаршал-лейтенанта Йогана Конрада Фридріха фон Готце, відчайдушна втеча Суворова через Чортів міст у Швейцарії поклали край амбітним планам європейських контрреволюціонерів на чолі з Російською імперією про відновлення монархії у Франції.

Сюше брав саму дієву участь у перепетіях переслідування відступаючих військ Росії та Австрії з Італії та Швейцарії.

Олександр Коцебу. “Бій за Чортів міст 25 вересня 1799 р.”

У російському “скрєпному”  уявленні – перемога російського війська над французами. Делікатність історії з Чортовим мостом полягає в тому, що успіх бою в Альпах полягав у тому, що росіянам вдалося зі страшними втратами не вдертися до Франції чи Італії, а навпаки, вирватся з оточення, влаштованого їм французськими військами та відступити в бік Російської імперії. Традиційно у всіх невдачах Швейцарського походу військ Суворова було звинувачено “зрадливих” союзників-австрійців. У назві військового органу керівництва армією при особі австрійського цісаря “Гофкріґсрат” (нім. Hofkriegsrat, придворна військова рада) росіянам чулося щось недобре. Втім, це не заважало фельдмаршалові та генераліссімусу Олександру Васильовичу Суворову носити в Італійському та Швейцарськму поході не російський темно-зелений, а білий австрійський мундир, бо австрійці зробили Суворова фельдмаршалом раніше, ніж імператор і самодержець всеросійский Павло І Романов

Останній прижиттєвий портрет генералісимуса Олександра Суворова, написаний з натури в Празі у січні 1800 р. художником Йоганном Генріхом Шмідтом (нім. Johann Heinrich Schmidt)

Під час другої Італійської кампанії 1800 р., Сюше командував військами лівого крила армії Массена. Початок війни з Австрією був не на користь французів, – Італійська армія була розсічена надвоє. Війська генерала Массена відтіснили до узбережжя та  блокували в місті-порті Ґенуя, а Сюше змушений був відступити до Вару.

Відбиваючи постійні атаки противника, Сюше  не мав можливості не тільки з’єднатися з військами Массена, але і надати будь-яку дієву допомогу для деблокади Ґенуї.

Сюше, однак, не втрачав надії і зробив кілька спроб з’єднатися з Массена, проте був знову відкинутий на вихідні позиції.

Коли Массена, після двомісячної мужньої ​​оборони Ґенуї, капітулював, а вивільнені австрійські війська Отта почали свій рух до головних сил армії Меласа, Сюше покинув свої укріплені позиції і почав наступ, сподіваючись відтягнути  на себе війська Отта.

Своїми рішучими і вмілими діями, йому вдалося скувати частину австрійських військ і не дати їм можливості висунутися до Маренґо, де в цей час сам перший консул Республіки Наполеон Бонапарт вів важкий бій проти переважаючих сил противника,  багато в чому вирішув її долю.

Під командуванням дивізійного генерала Сюше, командувача центром Армії Італії у складі 7 піхотної дивізії Армії Італії під командуванням генерала Луазона корпусу Дюшена, билася і 13 легка напівбригада.

Битва при Маренґо 14 червня 1800 р. було виграна, завдяки своєчасному підходу дивізії Дезе, який, на жаль, згинув на чолі преможної атаки своїх військ. Чималу роль в здобутій перемозі зіграли і дії центру Армії Італії Сюше.

У кампанії 1805 р. дивізійний генерал  Сюше командував дивізією в корпусі маршала Ланна і відзначився  в Аустерлицькій битві, де діяв проти військ генерала Баґратіона.

Вечір після перемоги під Аустерліцем 2 грудня 1805 р. Картина Франсуа Жерара (фр. François Gerard)

В ході запеклих сутичок на лівому фланзі французької армії, війська Ланна, що складалися з дивізій Сюше і Кафареллі, успішно протистояли радянським військам і зуміли відрізати сили Баґратіона від центру союзної армії.

У своєму рапорті Сюше писав: «Під час бою піхота переносила артилерійський вогонь з найбільшою холоднокровністю. Накази імператора були виконані з максимальною точністю, та, може бути, вперше з початку війни велика частина поранених сама дошкандибала  до санітарних візків та амбулансів».

Найбільший успіх дивізії Сюше випав на наступний рік у війні проти Прусії, в битві під Йєною 14 жовтня 1806 р.

Кампанія 1806 р. для Сюше почалася запеклою сутичкою при Заальфельді.

Сюше, що рухався на чолі корпусу маршала Жана Ланна, потрапив під вогонь прусаків, коли зійшов з гір, проте це не збентежило генерала і він сміливо атакував противника, незважаючи на те, що війська Ожеро відстали і не могли надати істотну підтримку військам Сюше.

Запеклий бій йшов весь ранок і в другій половині дня французи почали долати опір пруський опір. У відчайдушній спробі зупинити сум’яття у ввірених йому військах, принц Людвиг Пруський  особисто повів п’ять ескадронів кавалерії проти центру французських атакуючих сил.  

У рукопашній сутичці принц був убитий шабельним ударом рядового гусара 10 гусарського полку Великої армії Ґенде, а його війська в безладі відступили.

Напередодні битви  під Йєною дивізія Сюше захопила важливі висоти Ландґрафенберґ і закріпилася там. Увечері перед боєм Наполеон прибув до штаб-квартиру генерала і всю ніч спілкувався з Сюше, обговорюючи перспективи майбутньої битви.

На наступний день солдати Луї-Ґабріеля Сюше відкрили бій, наступаючи з усім корпусом маршала Ланна на напрямку головного удару. Незважаючи на важкі втрати від артилерійського вогню противника,  Сюше на чолі 17 легкого полку незабаром опанував селом Клозевіц. Коли противник спробував контратакувати його вояків у фланг, Сюше холоднокровно і вміло парирував цей удар. При цьому французи захопили 22 ворожих гармати.

У мемуарах самого Сюше, несхильного до фафаронства та перебільшення власних досягнень, є цікавий епізод. Після битви, коли повз дивізійного генерала вели пруських полонених, старий офіцер, весь поранений, той, що, вочевидь, пам’ятав ще тріумфи Фридріха Великого, звернувся до Сюше французською з гірким питанням: «Пане генерале, ми розбиті так само,  як австрійці під Аустерліцем?»

Насправді поразка прусської армії було ще більш нищівною. Як влучно висловився Генріх Гейне: «Наполеон дмухнув на Пруссію і її не стало».

Жан-Батіст Едуард Детай (фр. Jean Baptiste Édouard Detaille, 1848-1912). “Вечір переможної битви під Йєною 14 жовтня 1806 р.” Серед переможців – солдати дивізії Сюше

 У бойових діях проти російських військ армії Бенніґсена в Польщі у 1806-1807 р., Сюше, як і раніше, діяв у  складі корпусу маршала Ланна.

У битві при Пултуску 26 грудня 1806 р. він продемонстрував всі якості блискучого командира. Весь день його війська вели запеклі бої з переважаючими силами росіян за місто, намагаючимя вибити “христолюбиве православне воїнство” з міста, щоправда, успіху не добилися.

План битви при Пултуску 26 грудня 1806 р.

Незважаючи на невдачу, Сюше настільки вміло діяв в цьому бою, що російському командувачу Леонтію  Бенніґсену (ганноверський німець і підданий британської корони  генерал-фельдмаршал Беннігсен носив в реальності геть інше ім’я – Левін Август Готліб Теофіл фон Бенніґсен) доводилося постійно висувати вперед резерви, щоб стримувати атаки французської піхоти.

У битві при Остроленці 16 лютого 1807 р. дивізія Сюше зі складу корпусу Ланна складала піхотний центр французського війська і разом із військами Удіно та Рейя зламали опір росіян і домоглися рішучої перемоги. З російського боку у битві серед інших було поранено генерала Аркадія Суворова, сина відомого фельдмаршала й генераліссімуса.

Гравюра 1807 р. із зображенням битви при Остроленці. 

Уже тоді Луї-Ґабріель Сюше проявив все якості справжнього воєначальника. Однак служба в корпусі блискучого Ланна, в тіні слави останнього,  залишала генералу Сюше мало надій на отримання маршальського жезла. І все ж доля виявилася прихильною до ліонця, що не став шовкових справ гендлярем, а обрав сувору військову службу.

У 1808 р. він стає графом Імперії. Отримавши наказ воювати в Іспанії та отримавши самостійне командування, Луї-Ґабріелю Сюше випала нагода показати на ділі всі свої військові та організаторські таланти, і він не проґавив  надану можливість.

Він виявився єдиним французьким полководцем, який не тільки не втратив свою репутацію в Іспанії, але, навпаки, ще сильніше зміцнив її. За свої блискучі дії на Піренейському півострові він єдиний серед усього генералітету імперії отримав 1811 р. від імператора Наполеона довгоочікуваний маршальський жезл…

Сюше був видатним воєначальником, спокійним, врівноваженим, суворим і великодушним одночасно. Спрямований до Іспанія, війна на терені якої була найтривалішою та найлютішої з усіх війн Імперії, де більшість маршалів розгубили свою військову репутацію, він став єдиним французьким воєначальником, хто не тільки досяг успіху у військовій сфері, а й своїми прекрасними адміністративними заходами зумів завоювати прихильність іспанців, а це було ох як важко зробити, якщо врахувати специфіку іспанської війни .

Серед усіх воєначальників, що командували армією в Іспанії, тільки Сюше витримав усі випробування. Під час свого «правління» в Араґоні він застосував настільки ефективні методи, що пацифікував  всю область. Коли це було необхідно, він здобував з піхов меч, і горе було тим, хто ставав на його шляху.

Іспанія на початку XIX ст.

Однак коли він бачив, що все можна владнати мирним, дипломатичним шляхом, на зміну суворому воїну приходив майстерний дипломат і державний діяч.

Будучи поривчастим за характером, він був водночас обачливим. Він прораховував всі кроки, перш ніж наважувався зробити що-небудь. Але якщо Сюше вирішував здійснити свій план, то він був наполегливий і рішучий до кінця. Він ніколи не виявляв непотрібної впертості, характерної для людей занадто амбітних і пихатих.

Він завжди діяв відповідно до реальної ситуації і не перебував ніколи в ілюзії щодо сил та засбів її реалізації. В його характері було одна якість, яка сприяло тому успіху, якого він домігся: при необхідності відкинути незначне для більшої користі важливого.

Герб Луї-Ґабріеля Сюше

Вимушений вести бойові дії не тільки з регулярною іспанською армією, але і з партизанськими загонами, маючи в своїх руках набагато менші сили, ніж інші французські вроєначальники, облягаючи і завойовуючи фортеці, керуючи територіями, які опинилися під його владою, Сюше виявив видатні якості і як полководець, і як людина, і як адміністратор.

Недарма Наполеон згодом говорив, що якби у нього було два таких маршали як Сюше, він не тільки завоював би Іспанію, а й утримав її в своїх руках.

Ще до свого відправлення на Піренейський півострів, Сюше одружується на дівчині Оноріні-Антуані де Сен-Жозеф. Її мати доводилася сестрою Жюлі і Дезіре Кларі.  Дезіре Кларі вийшла заміж за маршала Бернадота і згодом стала королевою Швеції.  Оноріна Сюше прожила довге життя, – 94 роки, – і змогла бачити зліт і крах як Першої, так і Другої імперії у Франції.

Дивізійний генерал Сюше з родиною. Портрет пензля іспанського майстра з Валенсії Вісенте Лопеса Портанья (ісп. Vicente López Portaña,  1772-1850)

А  батьком Оноріни-Антуани Сюше був мер Марселя Франсуа Антуан-Ін’яс, барон  де Сен-Жозеф.

Сюше цінував свою дружину за її красу, розум і непоказну щирість. Крім того, вона по-справжньому мужньою жінкою.

У 1810-1811 рр.  Оноріна супроводжувала чоловіка у походах в Іспанії, причому, найчастіше їй доводилося слідувати за військами навіть не в кареті, а верхи на бойовому коні.  Солдати захоплювалися її відвагою і з повагою ставилися до неї. Коли настала майже повна пацифікацмя Араґону, іспанці так само захоплювалися дружиною дивізійного генерала, а зголом маршала, називаючи її “королевою Араґону”.

Дочку подружжя Сюше, Луїзу-Оноріну, народжену в Сараґоссі 1811 р., Оноріна Сюше, привезши дитину до Парижа,  веліла покласти немовля у пелюшках замість колиски до кіраси важкої кавалерії і так віднести до церкви для хрещення.

Командири іспанських загонів ґерильї,  почувши про про цю безстрашність дружини командувача ІІІ корпусом армії Іспанії (Армією Араґону), віддавали накази не обстрілювати будинки, в яких зупинялася дружина Сюше.

Інші ж, навпаки, неодноразово намагалися захопити її в полон, правда, щоразу безуспішно.

«Я щасливий, – писав згодом маршал Сюше. – Я можу дихати, тільки коли я поруч із нею».

Без сумніву, це був вдалий шлюб, в якому у подружжя народилося троє дітей: дві дочки, Луїза-Оноріна та Марі,  та син Луї-Наполеон.

Згодом нащадки Сюше поріднилися з представниками сімейства машалів Мюрата і Даву.

Портрет Сюше пензля Вісенте Лопеса Портанья

В Іспанії Луї-Ґабріель Сюше діяв настільки вміло, що зміг заслужити маршальський жезл в країні,  де багато хто втрачав майже все.

Коли він отримав під свій контроль Араґон і Валенсію, проти нього було буквально все: розлючені війська, брак припасів і ненависть населення, готового зарізати будь-якого французького солдата, що необережно повернувся спиною до іспанця.

Але Сюше вдалося все це змінити. Він був настільки тактовний і сповнений здорового глузду, його зусилля обмежити пов’язані з війною жахи і лиха опинилися настільки успішні, що контрольована ним область виявилася єдиною в Іспанії, де француз міг залишатися неушкодженим серед натовпу іспанців.

Наполеон І спостерігав за його діями і як полководця, і як адміністатора і врешті решт став повністю довіряти людині, яка могла керувати завойованою провінцією так, як керують торговим домом, і показувати при цьому прибуток, не наводячи жах ані на господаря, ані на клієнтів, ані на службовців.

 Наполеон казав, що, будь у нього два таких Сюше, він би міг утримати Іспанію нескінченно довго. Звичайно, це – перебільшення, але дає дуже гарне уявлення про оцінку великим імператором адміністративних талантів нового генерала, а згодом маршала.

Іспанські полонені, взяті вояками  Армії Араґону

 Сюше, як нікому, вдалося виробити тактику боротьби з іспанцями, противником одночасно і слабким, і дуже небезпечним.

 У тій війні неодноразово траплялося, що зазнавши поразки, іспанці розсіювалися по місцевості, але потім знову збиралися і вели бої з ще більшою рішучістю й  жорстокістю.

Здавалося,  що цій партизанській війні не буде кінця. Поступово, по обидва боки конфлікту, військові дії брали вкрай запеклі форми.

 У подібній ситуації Сюше прославився тим, що він зміг змусити іспанців, які, як правило, не витримували  прямих зіткнень з регулярними французськими військами, відступати під захист стін великих фортець, які потім блокував, піддавав бомбардуванню і примушував до капітуляції щільною блокадою.

Таким чином, велика кількість іспанських військ виводилася з боротьби і відправлялася до Франції як військовополонені. Загалом протягом 1809-1813 р. саме військам Сюше вдалося взяти у полон понад 50000 іспанських вояків, офіцерів та генералів.

“Капітуляція Сараґосси 1809 р.” Картина Моріса Оранжа (фр. Maurice Orange, 1867-1916)

Перелік фортець, якими оволоділи війська Сюше протягом 1810-1811 рр. вражає: Леріда, Мекіненса, Тортоса, Тарраґона, Монсеррат, Саґунто, Валенсія.

Характерна його розважливість та вміння не коритися обставинам. Один з прикладів тактичного мистецтва Сюше, – перші ж його бої у якості кмандувача ІІІ корпусу Армії Іспанії, пізніше – Армії Араґону.

Коли Сюше 1809 р. прийняв команду над військами Жюно, відкликаного до Франції, він знайшов їх в самому поганому стані.

Він швидко провів реорганізацію свого ІІІ корпусу “Армії Іспанії” і з 8 тисячами солдат вийшов з Сараґосси назустріч армії генерала Хоакіна Блаке-і-Хойєса (іспанця ірландського походження, Блейка).

Незважаючи на меншу кількість військ, Сюше сміливо кинувся у бій біля м. Алканіц 23 травня 1809 р., проте всі його атаки були відбиті, Сюше дістав поранення в ногу і він відступив назад до Сараґосси.

Ця невдача сильно подіяла не тільки на солдатів, а й на офіцерів; багато генералів наполягали на евакуації Араґону. Але Сюше не послухав  своїх пригнічених невдачами офіцерів.

Генерал зумів зробити висновки зі своїх занадто поспішних дій. Завдяки своїм блискучим організаторським здібностям, йому вдалося переконати війська у можливій перемозі,  вселити в них упевненість, підвищити їх моральний дух.

Він почав зміцнювати місто, підвозити провіант та боєприпаси, чекаючи швидкої облоги Сараґосси, так як знав, що до міста рухаються  іспанські війська.

Після успіху під Альканіцем в армію Блаке записалося 25 000 добровольців, багатьох з яких він навіть не міг забезпечити зброєю.

Портрет Хоакіна Блаке-і-Хойєса, написаний Мануелем Охеда-і-Сілес (ісп. Manuel Ojeda-y-Siles, 1835-1904) з колекції музею Правдо (Мадрид, Королівство Іспанія)

Блаке  просунувся вниз по річці Уерва з двома дивізіями на лівому березі і однієї дивізією під командуванням генерала Хуана Карлоса де Арейзага на правому березі.

Що став куди більш обачним Сюше спочатку воював з іспанцями битві при Марії 15 червня, займаючи оборонну позицію. Після цього він направив дивізійного генерала Анна-Жільбера де Лаваля з бригадою військ в 2000 чоловік для спостереження за Арейзагом, а з частиною свого невеликого корпусу підійшов до Блейку.

Відбивши атаки Блаке протягом декількох годин, Сюше перейшов у наступ, коли до нього прибули французькі підкріплення. Він розбив іспанський правий фланг і змусив Блаке віддати наказ про відведення військ.

 На наступний день, Сюше виступив проти об’єднаних сил Блейка і Арейзаґа. Блейк відмовився битися і замість цього відступив. Збентежені поразкою, 3000 нових араґонских рекрутів Блейка дезертирували.

 Після об’єднання з дивізією Арейзаґа Блейк зміг зібрати лише 11000 піхотинців, 870 кавалеристів і дев’ять гармат. Він згрупував ці війська на пагорбах перед містом Бельчіте.

Тим часом  Сюше наказав Лавалю приєднатися до нього, і разом з військами останнього в нього було 12000 піхотинців, 1000 кавалеристів і 12 артилерійських знарядь.

 Французький генерал не став звертати увагу на іспанський центр, і замість цього спрямував свої дві дивізії для атаки на фланги противника.

 Дивізійний генерал Луї Франсуа Фелікс Мюньє де ла Конверсері атакував лівий фланг іспанців і почав відтісняти їх назад в місто Бельчіте.

Бригадний генерал П’єр Жозеф Абер направив своїх солдат на правий фланг іспанців. Як тільки він почав атаку,  французький снаряд влучив у фуру з боєприпасами в тилу правого флангу іспанців.

Солдати елітних рот легкої піхоти Франції

Вогонь поширився на кілька амуніційних возів з боєприпасами, і незабаром стався колосальний вибух, коли підірвалися всі запаси пороху артилерії Хоакіна Блаке.

При цьому іспанські солдати запанікували; частина почала організований відступ, деякі вдалися до панічної втечі, деякі кинули мушкети, щоб швидше бігти. У цей момент французи почали атаку по всьому фронту.

Французи вбили, поранили і взяли в полон 2000 іспанців. Вони також захопили всі дев’ять гармат Блаке, один прапор і деяку кількість продовольства і спорядження.

Сюше повідомив про втрати в 200 чоловік убитими і пораненими. Залишивши дивізію Мюньє, щоб спостерігати за залишками війська Блаке, Сюше спокійно відправився назад до Сараґосси. За місяць боїв він знову був господарем становища в Араґоні.

Керуючи Араґоном, Сюше показав себе дуже здібним адміністратором і організатором. Він почав свою діяльність настільки мудро і, що найголовніше, великодушно, якщо врахувати специфіку всієї іспанської війни, що швидко завоював симпатію і повагу жителів Араґона. Посеред повсюдної жорстокості, яка походила по всій Іспанії, Араґон здавався оазою, де володарювали спокій, повагу, терпимість, милосердя.

За свідченнями сучасників, хто б не подорожував по Араґону, він міг не боятися ані бандитів, ані ґерильясів, ані озброєних солдат, ані банд дезертирів. Це була територія “майже раю”  посеред жахів пекла, яким була інша частина Іспанія.

Через рік свого правління в Араґоні, Сюше вирішив розширити свій вплив на сусідні території, і його ІІІ армійський корпус, названий “Армією Араґону” фр. Armèe d’Aragon), поповнений прибулими з Франції підкріпленнями, представляла тепер грізну військову силу.

Після взяття і підпорядкування своєї влади невеликих міст, Сюше просунувся до Леріди і приступив до її облоги.

Автограф Луї-Ґабріеля Сюше

Незважаючи на те, що місто було взято штурмом і за “законами війни” мусило бути відданий на розграбування, Сюше не тільки заборонив грабіж, а й поставився до переможених дуже помірно і великодушно, – так, як практикував це під час правління Араґоном.

Рухаючись від одного укріпленого міста до іншого, захоплюючи їх, але не віддаючи їх на поталу та грабунок, ставлячись з повагою до мешканців, зупиняючи нещадно мародерство у своїх військах, він швидко розширював свої «володіння».

При цьому, умови капітуляції були для іспанців не були принизливими і суворими: гарнізонам, що здалися, віддавалися військові почесті, офіцерам зберігалося право на носіння особистої холодної зброї; полонених вивозили обов’язково до Франції, але їм дозволялося навіть брати з собою до Франції дружин, якщо, правда, самі жінки висловлювали на те згоду. Більш того, якщо офіцери давали слово не брати участі в подальших бойових діях, їм дозволяли залишатися в місцевостях, зайнятих французькими військами.

Першочергове завдання, яке поставив перед собою Сюше – налагодити постачання військ продовольством, що було зробити дуже важко у ворожому країні, якою була Іспанія.

Він не бажав проводити реквізиції силовими методами, тому вирішив застосувати для цього більш м’які, дипломатично заходи. Замість того, щоб діяти погрозами і насильством, викачуючи ресурси з країни і тим самим приводячи до озлоблення населення, він викликав керівників духовенства і найшанованіших людей Араґону до себе в штаб-квартиру, і з їх допомогою реорганізував всю адміністрацію так, що збільшив свою довіру у населення; видаливши безліч абсурдних обмежень для промисловості і торгівлі, залишивши муніципальну владу і поліцію повністю в їх руках, він отримував мирним шляхом у  воє розпорядження ресурси тих областей, які контролюала його армія в більшому достатку, ніж раніше.

Звичайно, не завжди араґонці були задоволені діями Сюше і його адміністрації, проте це не йшло ні в яке порівняння з тим невдоволенням і озлобленням, яке спостерігалося в інших областях країни; араґонці абсолютно не бажали братися за зброю і вибирали спокійне й сите життя під владою окупантів замість голодного й кривавоого існування за умов непримиренної ґерильї.

Сюше діяв настільки миролюбно і великодушно на підвладних йому територіях, ніби він був законним правителем, а не завойовником.  Дійшло до того, що іспанці проголосили Сюше “El Hombre justo”, “праведник”.  Деякі екзальтовані французи та іспанці-афрансезадо (“офранцужені”, прихильники Наполеона) вважали його ледь не “некоронованим королем Араґону”.

Портрет маршала Луї-Ґабріеля Сюше пензля Жан-Батіста Полен Ґерена

Але не треба думати, що генерал Сюше забував про військову скдаову боротьби за Іспанію. Коли доходило до збройної  боротьби проти регулярних та повстанчих іспанських військ, його рішучість та професійна жорсткість давали блискучі результати, скорботні для противників.

Найяскравіше це виявося при штурмах численних іспанських міст. Облога та жорстокий штурм Тарраґони є прикладами такої сталевої волі та незворушної твердості Луї-Ґабріеля Сюше.

Тарраґона (ісп., кат. Tarragona) – фортеця і великий порт в Каталонії, розташований на березі Середземного моря в 98 кілометрах на північний захід від Барселони.

Облога та капітуляція Тортоси

2 січня 1811 р. французька  Армія Араґону дивізійного генерала Сюше оволоділа фортецею Тортоса, а вже 10 березня 1811 р. Сюше очолив також частину французької Каталонської Армії (Armee de Catalogne), після чого під його командуванням зосередилося 20 000 чоловік, в тому числі 1 400 кавалеристів, 2 000 артилеристів і 750 інженерів.

У квітні 1811 р. дивізії генералів Аріспа і Фрера рушили до потужної фортеці та порту Тарраґона по прямій дорозі з Леріди, а дивізія генерала Абера, що супроводжувала важку облогову артилерію, попрямувала до Тарраґони уздовж узбережжя.

Тим часом, командувач іспанської Каталонській армії маркіз Луїс Ґонсалес Торрес, маркіз де Камповерде, прагнучи захиститися від французів у м. Фіґуерасі (Figueras), направив дві свої дивізії чисельністю 11 000 чоловік на північний схід, залишивши для захисту Тарраґони дивізію генерала Хуана Луїса Антоніо де  Куртена, близько 4 500 осіб.

Останній 3 травня 1811 р. під тиском переважаючих сил ворога залишив свої позиції у м. Реус і сховався в Тарраґоні.

План облоги  Тарраґони

До цього моменту сили де Куртена складалися з трьох батальйонів піхотного полку регулярної іспанської армії  “Ґранада”, двох батальйонів піхотного полку “Альманца”, двох батальйонів піхотного полку “Альмерія”, двох батальйонів піхотного полку “Америка”, солдат гарнізонного полку  Тарраґони та каталонських волонтерів: всього близько 7 000 вояків.

Фортеця Тарраґона була сильно укріплена, але солдат де Куртена не вистачало для оборони всієї протяжності її фортечних мурів.  Верхнє місто розташовувався на крутому пагорбі, домінуючу висоту якого, – 530 метрів над рівнем моря, – захищав потужний Форт Оліво з 1 000 вояків гарнізону. Нижнє місто, укріплене шістьма бастіонами, мало вихід до гавані, звідки оборонці Тарраґони отримували підтримку британської ескадри адмірала сера Едварда Кодрінґтона – два лінійних кораблі, HMS “Центавр” та HMS “Гібернія”, два фреґати та канонерські човни. Крім цього, на захід від фортеці знаходився Форт Франколі, пов’язаний з містом підземним ходом.

 

Сцени штурму Тарраґони

З прибуттям дивізії генерала Абера і важкої артилерії почалася облога Тарраґони.

 Дивізія генерала Аріспа блокувала Форт Оліво і східну частину міста; генерал Абер зайняв позицію на західній стороні з видом на нижнє місто, а генерал Фрер контролював центр.

 8 травня 1811 р. французи приступили до будівництва прибережних батарей.

10 травня 1810 р., коли ще не все узбережжя було під контролем французьких військ, британські кораблі змогли висадити на берег іспанські підкріплення, 4 000 вояків під командуванням маркіза Кампроверде, який прийняв командування обороною, але вже 13 травня вогнем 24- фунтових гармат французські війська змусили британський флот відступити до південного краю гавані.

У ніч на 29 травня 1811 р. французи в нічний атаці оволоділи Фортом Оліво, причому іспанці втратили близько 1 300 оборонців  убитими, пораненими і полоненими, а втрати атакуючих  склали 325 чоловік. Був убитий кулею в голову французський бригадний генерал Сальм.

 На наступний день іспанці спробували відбити форт, але їх атака була успішною відбита французами.

 30 травня 1811 р. маркіз Камповерде зібрав військову раду і оголосив, що має намір залишити місто, щоб зібрати підкріплення для оборони, а командувачем гарнізону чисельністю 8 000 осіб залишає генерала Хуана Сенена Контрераса.

 3 червня 1811 р. французи приступили до будівництва нових облогових траншей до бастіонів Орлеан і Сан-Карлос.

7 червня протягом 12 годин французська артилерія бомбардувала форт Фрасколі і завдали йому серйозних пошкоджень, після чого генерал Контрерас наказав відвести гарнізон і артилерію до цитаделі.

Французи зайняли порожній форт Фрасколі і встановили в ньому батареї.

 16 червня 1811 р. почалося масоване бомбардування нижнього міста.

 21 червня збірна “bataillon d’elite”, колона зі всіх елітних рот, ґренадерських і вольтижерських, всіх батальйонів піхотних полків, 1 500 солдат, за підтримки бригади генерала Пеллетьє де Монмарі пішла на штурм і після короткого бою змусила іспанців відступити в верхнє місто.

Іспанці втратили близько 500 чоловік, французи – 120 забитими і 362 пораненими.

 24 червня 1811 р. розпочалося зведення французькими інженерами штурмових траншей на лінії між бастіонами Сан-Пабло і Сан-Хуан.

Французські інженер-сапери під час штурму фортеці в Іспанії. Малюнок Анатолія Теленика

У той же день маркіз Камповерде, який через прогалиніи у щільних облогових лініях армії Сюше зміг таки отримати підкріплення, що підійшли з  з Валенсії,  мав  під командуванням не менше  10 000 солдатів. Камповерде  зробив спробу надати підтримку обложеним гарнізонам бастіонів Сан-Пабло та Сан-Хуан  іззовні і атакувати дивізію генерала Аріспа на північному сході французьким облогових комунікацй.

Але коли одна з його колон досягла ворожих позицій,  Камповерде, побачивши ешелоновану облогову лінію, вирішив, що   вона надто сильна і раптом наказав відступити, не вступивши в бій.

26 червня 1811 р. до Тарраґони, яка все-таки не була ще оточена повністю, прибув з Кадіса британський контингент в 1 100 чоловік під командуванням полковника Скеррета, який ознайомившись зі станом справ в фортеці, констатував її приреченість і з британською незворушністю відплив з Тарраґони, щоб з’єднатися з іншими частинами маркіза Камповерде, що знаходилися на підступах до фортеці.

На світанку 28 червня 1811 р. французька артилерія відкрила шквальний вогонь вже по внутрішніх стінах фортечних укріплень і до 4 години ранку артилериста Армії Араґону пробили пролом у мурах шириною до 30 метрів.

О 17 годині вечора того ж дня Тарраґону  атакували три сильні штурмові колони генерала Абера силою 1 200 вояків за підтримки резервної колони чисельністю так само 1 200 вояків.

У своїх мемуарах сам Сюше відзначив, що всі війська, які билися під його командуванням під Тарраґоною, продемонстували якнайвищі якості вояків, хоробрість та дисциплінованість. “Дивізії Аріспа і Фрера, Абера і Паломбіні билися як єдине ціле. Італійські та польські солдати нічим не гірші були від французів”. 

Після півгодинної запеклої битви на стінах, не витримавши бою на баґнети, іспанці безладно покотилися зі стін на міські вулиці, де бій перетворився в жорстокі між групами вояків без усякого строю й ладу.  Розпалені азартом та атакувальним запалом, розлючені втратами та відчайдушним спротивом гарнізону, французські війська, перебивши вояків регулярного війська і волонтирські підрозділи, вчинили  різанину мирних жителів, що потрапили їм під гарячу руку.

Генерала Контрераса було захоплено в полон; до кінця дня на вулицях залишилося понад 4 000 трупів іспанців, з яких лише половина були солдатами. 

Падіння Тарраґони призвело до негайного припинення опору в Каталонії – дві третини Каталонської іспанської армії були втрачені вбитими, пораненими, полоненими, тими, хто розбігся безслідно….

“Облога та взяття Тарраґони військами маршала Сюше”. Картина Жана-Шарля Жозефа Ремона (фр. Jean-Charles-Joseph Rémond, 1795-1875)

На передньому плані – маршал Сюше зі штабом

Барселону вже давно контролювали французи, і Тарраґона, таким чином,  була останнім великим портом Каталонії.

Після падіння Тарраґони війська маркіза Камповерде, який зміг видертися з тотального пекла винищення гарнізону фортеці,  були практично відрізані від британських поставок.

Звістка про присвоєння йому звання маршала Франції надійшла до Сюше  8 липня 1811 р. його неподалік від  м. Монтсерат, яке в найближчі дні було взяти штурмом.

В імператорському декреті говорилося: «Бажаючи дати доказ Нашого задоволення діями головнокомандувача Армії Араґону генерала Сюше і довіри до нього, за всі послуги, надані Нам в різних обставинах і особливо при взятті Леріди, Меквіненци, Тортоси і Тарраґони, Ми постановляємо призначити дивізійного генерала Сюше маршалом Франції».

У підтвердженні величезної довіри до талантів новоспеченого маршала, імператор вивів його війська з підпорядкування королю Жозефу, який формально був головнокомандувачем усіма французькими арміями в Іспанії. Таким чином, Сюше міг діяти абсолютно самостійно. Його метою у кампанії 1811 р. була багата й важлива частина південної Іспанії – Валенсія.

Битва під Саґунто 23 веесня 2011 р.

23 вересня 1811 р. Армія Араґону по дорозі на Валенсію взяла в облогу замок у Саґунто, стародавнє місто, яке в античні часи облягав сам Ганнібал.

Саґунто захищали 2900 іспанських вояків на чолі з полковником Луїсом Марією Андріані.

25 жовтня генерал Блаке зі своєю 2 армією, “Армією Арагона і Валенсії”, спробував зняти облогу, напавши з 25 000 іспанців на 19 000 французів.

Погано навчені новобранці із завданням не впоралися, бій було програно, війска Сюше діяли як досконала машина.  Блаке втратив 1000 убитих і поранених, 4681 полоненого і 12 гармат.

Армія Сюше втратила всього 128 убитих і 596 поранених. Сам маршал дістав невелике поранення. На наступний день замок капітулював.

Поранення маршала Франції Луї-Ґабріеля Сюше у битві при Саґунто. Малюнок Патріка Курселя (фр. Patrice Courcelle, Бельгія)

Вершина полководницького успіху маршала Сюше – взяття однієї з найсильніших іспанських фортець, Валенсії,  після двомісячної облоги. Всі спроби гарнізону вирватися із сталевого кільця, створеного облоговими укріпленнями та майстерно розставленими артилерійськими батареями, були відбиті з великою втратою для іспанців.

Мапа облоги Валенсії у 1812 р.

Нарешті 9 січня 1812 р. старий знайомий маршала Сюше  генерал Хоакін Блаке-і-Хойєс підписав акт про капітуляцію своїх військ.

У полон на чолі з Блаке здалися більше 18219 чоловік, в тому числі 23 генерали і 898 офіцерів. Для конвоювання  такої великої кількості полонених до Франції знадобилася ціла піхотна бригада.

Переможцям у якості трофеїв в іспанців 21 прапор, 42000 рушниць, 393 гармати і близько 2000  верхових та тяглових коней.

Захоплений такою блискучою перемогою, Наполеон пожалував  Сюше титул герцога де Альбуфера, по імені лагуни Альбуфера, розташованої поблизу Валенсії, де відбувалася церемонія капітуляції.  Це сталося 24 січня 1812 р.

В’їзд маршала Сюше до переможеної Валенсії

Ось що розповідає офіцер з “Армії Півдня” (фр. “Armèe du Midi”, тобто  імператорські війська, що билися під командуванням маршала Сульта на півдні Іспанії): «Армія Півдня” з’єдналася в Еклеc з армією маршала Сюше…

Ми побачили кілька загонів його військ, що стояли під Валенсією і здивувалися їх чудовій формі.  За прекрасного станом їх екіпірування можна було подумати, що вони щойно  прибули з Франції. Вони були здорові і забезпечені всім необхідним… так що ми, вочевидь,  справили  на них жалюгідне враження нашими вкритими пилюкою  роздертими мундирами, дірявими черевиками та почорнілими обвітреними пиками.

 Солдати Сюше дотримувалися суворої дисципліни, в той час як наші вояки звикли до безладу, так що солдати  Армії Араґону  нагородили нас епітетом “бандити з півдня”.

 Дійсно, одним з тих французських полководців, які підтримали в Іспанії честь французького мундиру, був, без сумніву, Сюше.

 Досвідчений воїн і мудрий адміністратор,  він знав ціну золота і крові, ощадливо  витрачаючи і те, й інше. Як колись Дезе в Єгипті, його можна було б називати Султан Справедливості… »

18 листопада 1813 р. Сюше замінив убитого маршала Жана-Батіста Бессьєра  на посаді генерал-полковника Імператорської гвардії (Colonel-gеnеral de la Garde Impеrial), в квітні 1814 р. евакуював Каталонію, вивів рештки французських військ з Іспанії і 22 квітня 1814 р. був  призначений командувачем Південної Армії (Аrmеe du Midi).

Мундир маршала Сюше у якості генерал-полковника Імператорської гвардії. 1813 р.

Слід, забігаючи вперед, відзначити, що завдяки такій поведінці Сюше виявився єдиним французьким генералом, ім’ям якого названа вулиця в м. Валенсія, яку він взяв після блискучої військової операції у 1812  р. при цьому проявивши повагу  та справедливість до переможених.

Після оволлодіння Валенсією Сюше продовжував керувати Араґоном і керувати військовими діями в Іспанії, утримуючи зайняті французами території, відбиваючись від наступу британських та іспанських військ аж до зречення Наполеона в 1814 р.

 Сюше став єдиним маршалом Наполеона, що зберіг належні грошові пожалування з герцогського лена під час реставрації Бурбонів. Так іспанці і іспанський король Фердинанд VII оцінили поведінку і справи Сюше в Іспанії.

 Присягнувши Бурбонам, герцог Альбуферський отримав 1814 р. від короля Людовика XVIII титул пера Франції і пост командувача військами V військового округу.

Коли стало відомо, що Наполеон покинув острів Ельби і висадився у Франції, маршал Сюше спочатку залишився вірним Бурбонам.  Щоправда, після втечі короля Людовика XVIII до  Бельгії, він нарешті встав на бік  імператора.  Можливо, ця обставина вплинула на рішення Наполеон направити свого талановитого маршала на другорядну посаду командира Альпійської армії.

Британський історик Девід Чендлер з цього приводу зауважував: «Маршал Сюше був би набагато кращим начальником штабу, ніж маршал Жан де Дьє Сульт, але імператор наполіг на тому, щоб відправити Сюше командувати Альпійською армією, якій була доручена оборона Ліона. У червні це було важливою, але другорядною справою: доля кампанії мала вирішитися на північному фронті у лавах Північної Армії самого імператора Наполеона».

Під час військових дій на півдні, яі щоправда, не відрізнялися особливою активністю, війська Сюше здобули кілька перемог над австрійськими військами генерала Фрімона в П’ємонті (Північна Італія).

Але після поразки Наполеона під Ватерлоо і через неможливість протистояти переважаючим силам силам союзників, він відступив до рідного міста, Ліону. 12 липня 1815 р. маршал Сюше уклав з австрійцями договір в Ліоні, чим позбаив рідне місто неприємностей штурму, розгрому та окупації та  залишив Савойю.

 Під час другої реставрації Людовик XVIII позбавив Сюше звання пера Франції і посади командувача V військовим округом, але залишив йому маршальське звання. Тільки в 1819 р. Людовик XVIII повернув Сюше титул герцога Альбуферського.

У наступному році маршал отримав дещо дивне запрошення короля бути свідком при пологах герцогині Беррійської, дружини герцога Беррійського, спадкоємця  престолу.  Однак Сюше дипломатично запізнився.

Медаль, присвячена маршалу Сюше з переліком здобутих ним перемог:

Ле Вар, Мінчо (Італія); Заальфельд, Пултуск (Пруссія); Марія, Бельчіте, Марґалеф, Саґунто, Орбаль, Леріда, Мекіненци, Тортоса, Тарраґона, Валенсія, Періскола (Іспанія)

Коли вже за королівського режиму французські армії знову повернулися до Іспанії, де після революції 1820-1823 рр. було скинуто з престолу Фердинадо VII, французи, навчені гіркими роками іспанської війни 1808-1814 рр., досягли блискучих успіхів. Проте маршалу Сюше через хвороби не вдалося взяти участь в успішній французській інтервенції до Королівства Іспанія. 

Останні роки життя маршал провів на півдні Франції, намагаючись поправити своє здоров’я, що похитнулося.

На третій день нового, 1826 р. після тривалої хвороби маршал Луї-Ґабріель Сюше, герцог Альбуферський,  кавалер Знаку Великого Орла Ордену Почесного Легіону, кавалер Ордену Залізної Корони Ломбардії, Командор саксонського Військового ордену Святого Генріха, кавалер Ордену Святого Духа, Командор Ордену Святого Людовика, пер Франції, помер.

Він не входив до когорти знаменитих маршалів Наполеона, але, тим не менше, разом з «залізним маршалом» Луї-Ніколя Даву мав славу найбільш ефективного військового діяча та політичного керівника – і як видатний полководець, і як військовий організатор, і як цивільний адміністратор.

Перемоги маршала Франції Луї-Ґабріеля Сюше, вибиті на стіні Тріумфальної арки в Парижі

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

Використана література та електронні джерела:

“Mémoires du Maréchal Suchet Duc d’ Albufera, sur les campagnes en Espagne depuis 1808 jusqu’en 1814.” Edition “Livres chez vous”, Paris, 2002;

“Napoleon’s commanders. c.1809-1815” (2) Osprey Publishing , Elite series #083 Text by Philip Haythornrthwaite, Colour plates by Patrice Courcelle;

Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Харків, 2017;

Ronald Frederic Delderfield. “Napoleon’s marshals”, Cooper Square Press, New York, 2002;

Charles Oman. A History of the Peninsular War Volume І-III ( Mechanicsburg, Pennsylvania: Stackpole, 1996;

Six Georges. Dictionnaire biographique des généraux et amiraux de la Révolution et de l’Empire (1792–1814) — Paris: Librairie Saffroy, 1934;

Digby Smith. The Napoleonic Wars Data Book — London: Greenhill, 1998;