ВСТУП
Сухі та майже беземоційні строчки інформаційних повідомлень розповсюдили вчора таку новину:
«…4 жовтня у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника полковнику армії УНР Петрові Болбочану. Монумент відкрили до 137-річчя від дня народження видатного військового діяча України Петра Болбочана.
Монумент відкрили у сквері імені Петра Болбочана на вулиці Січових Стрільців, 86…»
Проте для киян, особливо тих, які поглиблено цікавляться історією, ця подія не просто непересічна, але й фундаментальна.
Адже ще дюжину років тому у парку навпроти кінотеатра «Київська Русь» бовванів монумент кату українського народу Станіславу Косіору.
С. Косіор (1889-1939) — безпосередній організатор політики геноциду українського народу, що виявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, організації штучного Голодомору 1932–1933 р. в Україні, що мав наслідком багатомільйонні жертви, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції.
Саме за часів Косіора було піддано репресіям або доведено до самогубства цілу плеяду націонал-комуністичних діячів — Миколи Хвильового, Миколи Скрипника та знищені тисячі представників національної еліти.
Пам’ятник окупаційному катові було знесено лише 2008 р. на вимоги громадськості, тобто на сімнадцятому році незалежності. А сам парк носив назву парку Косіора донедавна.
Сама вулиця, на якій розташовано парк, перейменована з вулиці Артема, ще одного фактичного призвідця трагедії втрати незалежнсті Україною у 20-х роках минулого століття, ватажка так званої “Донецько-Криворізької республіки” більшовиків, у 1997 р., на вулицю Січових Стрільців 1997 р., на шостому році незалежності.
Але, як твердять правознавці, рішення Київради від 1997 р. не було правильно оформлене юридично, і попри появу паралельних вивісок “Вул. Січових. Стрільців”, з формально-юридичної точки зору вулиця аж до 2015 р. лишалася … вулицею Артема.
Меморіальна дошка Євгену Коновальцю, встановлена 22 січня 2017 р. на фасаді будинку №24 по вул. Січових Стрільців, де у колишніх казармах
129 піхотного Бесарабського полку російської імператорської армії 1918-1920 дислокувалися Січові Стрільці (Київські)
Остаточне рішення Київради вже після прийняття Закону Про декомунізацію (липень 2015 р.) було прийняте 03.09.2015 р.,
Ім’я Артема, себто уродженця Курської губернії Федора Сергеєва (1882-1921), чиє ім’я як більшовицького ворога України внесене до переліку осіб, які та пам’ять про яких підпадають під Закон про декомунізацію, нарешті було зтерте з київського міського простору.
І от настав час справедливості для українского героя Петра Болбочана.
“Сьогодні знаковий момент, тому що це предметне, матеріальне втілення пам’яті в міському просторі. Ми бачимо, що українські герої поступово займають своє місце в нашому житті фізично і реально”, – сказав голова Українського інституту національної пам’яті, з яким дієво співпрацює ГО ДВКА, пан Антон Дробович під час церемонії відкриття.
Він зазначив, що Болбочан є видатною постаттю та людиною, яка “асоціюється зі славою української зброї, славою Києва і славою Української Народної Республіки”.
За словами Дробовича, символічним є те, що пам’ятник Болбочану встановлено в сквері, де колись було розташовано погруддя Станіслава Косіора – людини, причетної до організації Голодомору та вбивства мільйонів українців.
“Я радий, що декомунізація триває. І декомунізація триває не тільки в якомусь неконструктивному, руйнівному сенсі, але і відбувається будівництво й відновлення сенсів, які стають для нас знаковими, які зміцнюють нас як громаду, які зміцнюють нас як суспільство”, – відзначив пан Дробович.
У відкритті брали участь і учасники руху військово-історичної реконструкції. Почесну варту біля монументу склали учасники клубу «Повстанець», члени вйськово-історичної групи «Чота пішої розвідки 3 Залізної стрілецької дивізії» у мундирах вояків армії УНР на чолі з Владиславом Куценком, відомим як «Запорожець».
Ведучим заходу був член ГО ДВКА, заслужений артист України, актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Олексій Паламаренко.
Реконструктори при відкритті пам’ятника Петру Болбочану
Президент ГО ДВКА Олекса Руденко з ведучим заходу Олексієм Паламаренком біля монументу Петру Болбочану
Один з авторів монументу скульптор Михайло Горловий з моделлю погруддя Петра Болбочана. Портрет відображає однострій Болбочана часу Української держави 1918 р.
ПЕТРО БОЛБОЧАН. ШКІЦ ДО БІОГРАФІЇ
Петро Федорович Болбочан (1883 – 1919) народився у с. Геджев (Гиджево) Хотинського повіту Бесарабської губернії (нині с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині священика.
У 1909 р. з відзнакою закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час навчання в ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану.
Нагрудний знак Чугуївського піхотного юнкерського училища
Під час Першої світової війни — офіцер 38 піхотного Тобольського графа Милорадовича полку російської імператорської армії.
Нагрудний знак офіцера 38 піхотного Тобольського графа Милорадовича полку. 1910-ті роки
8 грудня 1914 р. призначений командиром 2 ротою із залишенням на посаді полкового ад’ютанта;
8 липня 1915 р. призначений начальником команди розвідників з виконанням посади полкового ад’ютанта. Фактично командував пішими розвідниками 12 місяців (з 8 липня 1915 р. по 19 липня 1916 р.).
Від 22 травня 1916 р. – підвищений до звання штабс-капітана за бойові дії з 4 по 28 липня 1915 рр.;
11 жовтня 1916 р. наказом по військовому відомству 1915 року № 563 Болбочану присвоєно старшинство в чині штабс-капітана з 19 липня 1915 р.;
15 жовтня 1916 року наказом по військовому відомству 1915 року № 563 підвищений до звання капітана;
9 грудня 1916 р. призначений спостерігачем за всіма кулеметними командами на правах командира батальйону із залишенням на посаді полкового ад’ютанта;
17 лютого 1917 р. призначений командиром 9 піхотної роти;
26 лютого 1917 року наказом командира 10 піхотної дивізії № 81 капітана Болбочана призначено командиром дивізійного обозу.
Двічі був важко поранений. У свідоцтві про перше поранення записано, що в бою біля села Колодино 9 березня 1916 р, під час проведення Нарочанської операції Західного фронту (терен нинішньої Білорусі), контужений в голову при розриві артилерийського снаряду. Поранення супроводжувалося втратою свідомості, крововиливом у сітківку ока і сильними головними болями. Петро Болбочан залишився при частині.
На початку квітня 1917 р Болбочана було знову важко поранено.
Петро Болбочан у парадному мундирі офіцера російської імператорської армії
За участь та хоробрість на фронтах у Першій світової або “Великої” війни нагороджений орденами Св. Анни та Св. Станіслава III та II ступеня.
Восени 1917 р. призначений командиром новоствореного 1 Українського республіканського пішого полку. Після роззброєння полку на початку січня 1918 року прибув до Києва.
Зорганізував «Республіканський курінь» з офіцерів та киян-добровольців, на його чолі брав участь у придушенні більшовицького заколоту в столиці наприкінці січня. У березні – на початку квітня 1918 р. командує 2 Запорозьким пішим полком, з яким звільняє від більшовиків Лубни, Полтаву та Харків.
10 квітня 1918 р. за таємним наказом зі складу сил Запорізької дивізії було виокремлено низку підрозділів з артилерією, бронемашинами та бронепоїздами та з них сформовано Кримську групу на чолі з Болбочаном для походу на півострів. Протягом тижня група з боями просувалася до Мелітополя, намагаючись випередити німецькі війська, що також рухалися на Крим.
У ніч з 21 на 22 квітня за допомогою блискавичного маневру відділи Болбочана захопили міст на півострові Чонгар та забезпечили перекидання основних сил до Криму. Ввечері того ж дня група зайняла Джанкой, на наступний день перемогла більшовиків в бою на півночі від Сімферополя, а зранку 24 квітня оволоділа кримською столицею.
Паралельно українські загони діяли в радянському тилу, допомагаючи кримськотатарському повстанню. 25 квітня кіннота групи зайняла Бахчисарай, більшовики Севастополя телеграфували до Центральної Ради із пропозицією миру та вислали делегацію до Сімферополя. Натомість, 26 квітня німецькі війська оточили головні сили Кримської групи та зажадали складення нею зброї.
Богдан Піргач. Полковник Петро Болбочан 1918 р. в Бахчісараї
Протягом дня відбувалися перемовини українського та німецького командування із Києвом, де чиновники заперечували свою причетність до організації Кримської операції. Болбочан готувався до прориву німецьких ліній та маршу на Феодосію. Лише вранці наступного дня військовий міністр дав наказ відступати на материк. Група залишила півострів зі зброєю.
29 квітня під впливом успіхів Болбочана на всіх кораблях Чорноморського флоту були підняті жовто-сині прапори, а командувач оголосив про підпорядкування Києву. Але невдовзі більшовики відновили свій контроль над флотом та перевели його до Новоросійська.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Болбочан перебував в опозиції до нього, але не залишив служби. Влітку 1918 р. його підрозділи охороняли українсько-російський кордон на різних ділянках.
В листопаді 1918 р. Болбочан приєднався до антигетьманського повстання на чолі з Директорією, а після перемоги в грудні був призначений командувачем всіх українських військ на Лівобережжі. Через низку об’єктивних факторів сили Болбочана в кілька разів поступалися російській Червоній армії.
З огляду на це і на ворожий нейтралітет німецьких частин Болбочан був змушений у січні 1919 р. залишити Харків та Полтаву. 22 січня Болбочан був заарештований за нібито немотивований відступ одним зі своїх підлеглих отаманів та відправлений до Києва, а пізніше переведений до Станіслава (Івано-Франківська).
7 червня 1919 р. на прохання офіцерів Болбочан був призначений командувачем Запорізької групи, але за два дні був заарештований за нібито «злочинне захоплення влади». 12 червня Болбочан був засуджений до страти та 28 червня розстріляний на станції Балин Подільської губернії.
КРИМСЬКИЙ ПРОРИВ 1918 РОКУ
Восени 1917 року між українським та кримськотатарським національно-революційними рухами була досягнута угода, що Київ не претендуватиме на територію півострова, відтак у ІІІ Універсалі та низці інших документів з’явилась формула: «Таврія (без Криму)». Але упродовж грудня 1917 – січня 1918 року кримські більшовики, спираючись на загітованих матросів Чорноморського флоту, захопили владу на півострові, розгромивши російські демократичні та кримськотатарські національні сили і розгорнувши проти їхніх прихильників «червоний терор».
Це змусило керівництво Української Народної Республіки переглянути своє ставлення до питання приналежності Криму. Відповідно до ухваленого 11 січня 1918 року (29 грудня 1917 р.) «Тимчасового закону про флот», УНР претендувала не тільки на всі російські військові й транспортні кораблі у Чорному та Азовському морях, але й на порти, у яких вони перебували. 27(14) лютого 1918 року український уряд почав вироблення умов мирного договору із радянською Росією, за яким Київ збирався вимагати залишити Крим під впливом України. Військовий міністр Олександр Жуковський так у своїх спогадах описав нову українську політику щодо півострова:
«Хоть і був оголошений мир без анексій та контрибуцій, але економічні вимоги диктували інше.
Крим по своєму стратегічному назначінню повинен на яких завгодно умовах, а належати до Української Республіки,
бо Республіка без Криму, особливо без морської бази, як народившаяся дитина без серця, не може жити».
Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр.
Паралельно зацікавленість Кримом виявила і союзна УНР Німеччина. 21 березня 1918 року її Генштаб ухвалив рішення про захоплення Севастополя – «розбійницького гнізда» Чорноморського флоту, кораблі та матроси якого воювали проти німецьких військ.
10 квітня 1918 року Жуковський поставив перед командувачем Окремої Запорізької дивізії Олександром Натієвим таємне завдання сформувати з підпорядкованих йому частин похідну групу і відправити її на півострів, випередивши кайзерівську армію:
«Ні в якому разі не можу допустити тої думки, щоб в Севастополь увійшли першими німецькі війська, а не наші».
Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр.
До складу утвореної того ж дня у Харкові групи, що згодом отримала назву «Кримської», увійшли: 2-й Запорізький піший полк, два дивізіони бронеавтомобілів, важкий гарматний дивізіон та харківський партизанський загін. 12 квітня на станції Лозова до групи приєдналися: полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, кінно-гірський гарматний дивізіон та інженерний курінь. Всього у групі нараховувалося, разом із набраними у Криму добровольцями, приблизно 9 тис. бійців, більше десяти бронеавтомобілів, півдюжини гармат та щонайменше 2 бронепоїзди (не рахуючи 16 транспортних ешелонів). Командувачем усієї групи був призначений Петро Болбочан.
«Болбочан був одною з найяскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег.
Умінням користуватися всім для добра справи й успіху пояснюється такий швидкий наступ запоріжців на Крим, хоч завжди мали перед собою значно сильнішого ворога».
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим
Паралельно на Крим наступав 52 німецький корпус генерала Роберта Коша: 217 піхотна і Баварська кавалерійська дивізії йшли на Перекоп, 15 дивізія ландверу – на Мелітополь, а 212-а піхотна спішно перекидалася з Румунії – разом до 50 тис. бійців. На момент вторгнення у Крим Кош командував 30 тис. солдат із бронеавтомобілями, артилерією та авіацією.
Кримські більшовики зосередили на Перекопському перешийку 5 червоногвардійських, 3 «партизанських», 2 кавалерійські та 1 «інтернаціональний» загін з 16-20 гарматами, кулеметами, бронеавтомобілями і аеропланами – всього до 7 тис. осіб. Берег Сиваша навпроти Чонгарського півострова прикривали 3 «революційних» і 1 кавалерійський загін із бронепоїздом, гарматами та кулеметами – всього до 5 тис. осіб. На озброєнні (не рахуючи корабельного) вони мали 3 бронепоїзди, кілька бронеавтомобілів, понад 30 гармат, більше 100 кулеметів, 11,5 тис. гвинтівок та навіть аероплани.
16 квітня 1918 року Кримська група після невеликого бою зайняла залізничну станцію Олександрівська (нині – Запоріжжя), 18 квітня українські та німецькі війська одночасно увійшли у Мелітополь. Позаяк того ж дня головні сили Коша штурмували Перекоп, Болбочан вирішив пробитися в Крим іншим шляхом – через Чонгар.
У ніч з 20 на 21 квітня 1918 року головні сили Кримської групи зосередилися у Новоолексіївці, а авангардні частини, пройшовши весь Чонгарський півострів, вийшли до передових радянських позицій, місцями маскуючись, а місцями видаючи себе за відступаючих більшовиків. Наступний день тривала артилерійсько-кулеметна перестрілка, а у ніч на 22 квітня, випереджаючи намір більшовиків підірвати вже замінований Чонгарський міст, Болбочан наказав взяти його.
Керувати операцією був призначений командир першої сотні Запорізького полку Петро Зілинський-Содоль, який вже заслужив репутацію «найвідважнішого з хоробрих». Відібравши 20 «добрих козаків», озброєних ручними кулеметами, він дрезиною пізно вночі проскочив радянські передмостові укріплення та в’їхав на міст. За ним на повному ходу рухалися два бронепоїзди. На кримському боці більшовики почули перестрілку бронепоїздів із передовими заставами і відкрили загороджувальний вогонь з гармат по мосту, але саме у цей момент бійці Зілинського досягли берега, закидавши артилеристів ручними гранатами. Поїзди гарматно-кулеметним вогнем підтримали атаку.
«Перша сотня на чолі з сотником Зелінським з криком «Слава!» кинулася на ворожі окопи і почала вибивати відтіля більшовиків,
котрі панічно втекли, залишаючи позиції. Зайнявши окопи по обидва боки греблі, сотник Зелінський почав пристосовувати їх до оборони на випадок протинаступу».
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим
Невелика група більшовиків потрапила у полон, українці захопили 30 кулеметів, багато гвинтівок і половину артилерійської батареї з кіньми. Із загону Зілинського не загинув жоден вояк. Увечері 22 квітня авангард Кримської групи увійшов у зайнятий німцями Джанкой.
Тим часом на всьому Південному березі Криму від Ялти до Судака розгорілася кримськотатарська антирадянська «народна війна». Протягом 18-22 квітня повстанцям вдалося визволити від більшовиків цю територію і навіть захопити у полон (а згодом – розстріляти) радянський уряд Криму, але 23-24 квітня севастопольські матроси на міноносці розбили повстанців. Південним берегом прокотилася хвиля погромів.
Надвечір 23 квітня Кримська група, вибивши «червону» залогу, зайняла Сарабуз (нині – Гвардійське). Із Сімферополя навперейми рушили 500 матросів на трьох бронепоїздах, але зустрічним вогнем вони були зупинені. А побачивши, що українські частини беруть їх у кліщі, відступили назад до Сімферополя, розібравши за собою колію. Тим часом з тилу наблизилася «червона» кавалерія, але й вона після короткої перестрілки відійшла ні з чим.
Ранком 24 квітня 1918 року Кримська група перейшла у наступ на Сімферополь двома шляхами: шосе та залізницею. Нечисленна червоногвардійська залога розпорошилася без спротиву, населення поховалося, міський штаб оборони із усіма документами та скарбницею потрапив у полон. Того ж дня бронепоїзд Павла Шандрука просунувся до річки Альма, кінні гайдамаки Всеволода Петріва та кінно-гірські артилеристи Олекси Алмазова опанували дорогу на Алушту, загони «прикриття» діяли у напрямку Євпаторії та Феодосії.
«Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням,
як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно витала Болбочана».
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим
25 квітня українці захопили Бахчисарай, більшовицьке керівництво із Севастополя телеграфувало до Центральної Ради із пропозицією перемир’я. Але ці успіхи виявилися останніми – ще ввечері минулого дня німецькі війська, що вступили до Сімферополя слідом за українськими, завадили Болбочану вислати підкріплення передовим загонам Кримської групи. Зранку 25 квітня Кош почав вимагати виходу українців з півострова, покликаючись на ІІІ Універсал та відсутність у Болбочана наказу про взяття Криму. Відірвані від головних сил у Сімферополі та відчуваючи нестачу набоїв і палива, бронепоїзд Шандрука та додані піхотні сили того ж дня повернулися з Бахчисараю до столиці.
«Несподіваний приказ спішно завертає нас в Сімферополь. І другий приказ: до міста приходить в розвернутім бойовім порядку».
Авраменко Н. Спомини запорожця
Болбочан відмовився скласти зброю та залишити півострів. Тилові частини Кримської групи у Джанкої були заблоковані німцями, на скелях над Сімферополем німецькі гармати були спрямовані на українців.
«Склади і депо були захоплені українськими козаками, озброєними кулеметами, а навколо
депо – також із кулеметами – розташувалися німецькі війська…
В цій плутанині – і це не жарт – наші козаки умудрилися зсунути казенні частини з двох німецьких кулеметів, але отаман Болбочан наказав мені повернути їм їх».
Шандрук П. Сила доблесті
26-27 квітня тривало українсько-німецьке протистояння: поодинокі сутички між солдатами та напружені перемовини Болбочана з Кошем і військовим міністерством УНР.
«Наші лави спіткались з німецькими, готовими до бою.
Чекали наказу і, здається, більшість з нас була не од того, щоб схватиться з «союзниками».
Окопались, приготовились і ждем».
Авраменко Н. Спомини запорожця
Нарешті, після дводенних зволікань та відмовок з боку власного уряду, Кримська група отримала наказ повертатися на материкову Україну. Між володінням півостровом та союзом із Німеччиною Київ обрав останнє. 27-29 квітня українські війська, не програвши жодної битви, зі зброєю у руках та під власними прапорами залишили Крим.
29 квітня, все ще сподіваючись того, що Україна врятує Чорноморський флот від німецького інтернування, його командувач адмірал Михайло Саблін наказав підняти над кораблями і портом українські стяги.
Кінні гайдамаки Петріва продовжували успішну боротьбу із більшовиками у Кримських горах ще понад тиждень і прибули до Мелітополя 10 травня.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
За участі:
Василя Павлова,
голови ГО “Центр мілітарної історії”,
головного спеціаліста експертної групи національно-патріотичного виховання
Міністерства у справах ветеранів України.
Використана література та джерела:
Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. — К. : К. І.С., 2018;
Коваленко Сергій. Болбочан Петро Федорович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015;
Коваль Р. Недовге щастя полковника Болбочана // Ренесанс напередодні трагедії. — К., 2003;
Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан, трагедія українського державника. 2-ге вид., доповнене. — К. : Темпора, 2009.
Євген Пінак, Микола Чмир. Військо української революції 1917-1921 років. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, Харків, 1917;
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) — Київ–Львів, 1996 р.;
Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009 р.;
Василь Павлов. Матеріали до виставки “Кримський прорив”. 100 років. Травень 2018 р., м. Київ, Майдан Незалежності.