ВОЯК ПІХОТИ «АУТОРАМЕНТУ НАРОДОВЕҐО» ВІЙСЬК РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI ДО 1660 років.

 

 

ВСТУП

Зміцнюючи та поглиблюючи свої знання про збройний чин армій XVII  ст. та готуючись до нового реконструкторського сезону 2021 р., цією публікацією ми починаємо цикл розповідей про армію неіснуючої нині великої держави – Речі Посполитої Обох Народів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów, лат. Res Publica Utriusque Nationis, 1569-1795).

Десятник та гайдук вибранецької піхоти. Акварель К. Кєлесінського

І. ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКА ПІХОТА. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ.

Історія польсько-угорської піхоти починається від середини XVI  cт. І від самого ж початку ця піхоти має характер «уніформованої», одностайно одягненої в «барву» – пробораз однострою. Як пише дослідник історії Війська Польського і відомий реконструктор Томаш Рейф «Історія «барви» у війську польському найправдоподібніше розпочинається від часів останнього Яґеллона на польському троні. У розпорядах короля Сигізмунда  Авґуста, проголошених 1557 р. у пункті 44 читаємо: «На зброю, мечі, рушниці не мають нікому позичати і на барви, ані речі [ті] ні в кого приймати».

Латина, універсальна мова європейського середньовіччя та Нового часу дає таке визначення польсько-угорській піхоті:

Peditibus Ungaris – угорська піхота

Peditibus Polonis – польська піхота

Peditibus ordinariis або Peditibus electis – вибранецька  піхота.

Перша і друга були «затяжними», тобто найманими  формаціями, які збиралися королівськими ротмістрами згідно із «приповідними листами», тобто документами на право «затягу»  на службу. А «піхота вибранецька» виставлялася від воєводств.

Гравюра із зображенням угорської піхоти А. Лаутензака к. XVI ст.

Ян Віммер пише: «Піхота вибранецька – частина кварцяного та компутового війська Речі Посполитої, яку набирали із Королівщин. За зразком рідного Семигороддя (Трансильванії) та  Швеції король Стефан Баторій вів у Короні Польській 1578 р. підрозділи піхоти вибранецької, для яких набирали одного селянина з 20 ланів (ділянок) землі, хоча король планував ввести військову службу  для кожного селяна із земель Королівщини.

На час війни на перший заклик ротмістра вибранець повинен бути з’явитися до служби у «барві» (одностайному одязі), з рушницею, шаблею, сокирою з довгому держаку, з порохом, оловом на кулі  і т. п. та отримував платню, рівну платні піхотинця в найманому війську.

Отже, маємо зрозуміти певну різницю у формаціях піхоти  «народовеґо аутораменту» – піхоти польської, піхоти угорської та піхоти вибранецької. 

Дослідник історії Війська Польського Константи Ґурський та енциклопедія  Ґлоґера  зазначають:

“…Під час правління Баторія відбувається реформування піхоти за рахунок відмови від захисного спорядження та древкової  зброї та переоснащення на зброю вогнепальну. …Ми також вперше зустрічаємо в польській армії появу служби охорони здоров’я у складі кількох хірургів. Однак найважливішою зміною в організації піхоти, яку створив Стефан Баторій, були “вибранці”.

Баторій під Псковом. З картини Яна Матейки

Король Стефан Баторій у  у маґєрці з двома розрізами по боках і опущеною як дашок передньою частиною

Герб Корони Польської часу Стефана Баторія з малим серцевим щитком з гером “Вовчі зуби” на грудях в орла

За його рекомендацією на сеймі 1578 р. була прийнято Конституцію, згідно з якою від королівські маєтностей «королівщин»  місцеві державці повинні були обирати і споряджати  по одному піхотному солдату з кожних 20  господарств, які добровільно проводили його. У 1595 р. закон про «вибранців» було розповсюджено на Велике Князівство Литовське.

Під час війни 1580 р. проти Московської держави піхоти «вибранецької»  було 1446 вояків, а в 1581 р. піді Псковом – 1803.

Організація вибранців нічим не відрізнялася від іншої піхоти, королівського затягу. Одяг, “барва”, вибранців базувалася на народному польському вбранні та пануючій угорській моді, і це було зручно і практично. Жупани найчастіше були всіх відтінків синього кольору з червоними петлицями «потшебами»  та червоною підкладкою.

У десятників деяких рот були червоні делії, а жупани були білого кольору на зеленій підкладці. Вибранців використовували різними способами:  як бойових вояків-стрільців, як саперів для будівництва валів, мостів, ремонту доріг для армії та допомоги у службі артилерії. У 1596 р. найбільша відома їх кількість становила 2306. Під час воєн Баторія поряд з польською піхотою угорська та німецька мали  іншу організацію. Можливо, угорська організація перевершувала польську, оскільки угорська рота мала подвійну кількість офіцерів.

В цілому, однак, угорські полки представляли важку та неповоротку  масу, а польська піхота мала значні переваги в плані бойового формування та мобільності, діючи окремими ротами. Командувача ротою польської піхоти називали «ротмістром піхоти».

Вогневе зіткнення польсько-угорської та шведської піхоти у битві при Кіргольмі (Саласпілс) 1605 р. на картині Пітера Снайєрса

Тут вперше зустрічаємо поняття «барви» у якості вбрання війська. Під кінець XVI ст., коли король Стефан Баторій, за походженням – трансильвансько-угорський князь, був обраний королем польським, він застав здеморалізовану безкоролів’ям кварцяну піхоту.

Тим часом Ґданськ (Данциг) відмовив у співпраці новому королеві й Баторій мусив збирати військо для приборкання непокірних. Під час військових дій відбулися характеристичні бойові зіткнення між угорськими гайдуками та німецькими ландскнехтами, що наймалися через посередництво Ґданська (Данцига). Угорці взяли гору над ландскнехтами, які  на той час як бойова одиниця були вже анахронізмом. Після тої війни на Поможу (пол. Pomorze) король мусив готуватися до наступної. Московська держава ввела свої війська у Інфлянти (Ліфляндія, нині Латвія).

Невдала облога Ґданська розкрила одну проблему, характерну для польського війська тої епохи, про яку писали: «мала чисельність війська піхотного, якого до тої справи найбільше було потрібно».

Знаючи про це, і передбачаючи характер нової війни з Московською державою як розвиток старого конфлікту часу Івана Грозного, Баторій передбачав основним її змістом облоги, тому намагався зформувати потужні піхотні підрозділи.

Він так схарактеризував потребу у піхоті: «…в тій Короні з Божої Ласки не тільки на лицарстві кінному все мусить триматися, з яким інші потреби військові впорядкувати можна, але і на людях піших, яких зараз немало зійшлося, котрих до тих воєнних справ не менше ніж кінних потрібно; при тому король, Його милість, нагадує, що з метою спільної оборони краю так облаштувати справу слід, щоб і на прийдешні часи можно було показати, звідки і в який спосіб піхотинці були б до справ рицарських використані». З того моменту розпочинається історія «вибранецької» піхоти.

Шанцевий інструмент XVII  ст.

Арматура з мотивом шанцевих інструментіів. Декор костьолу у Жовкві. Світлина Радослава Сікори

Документом, що стверджує такий стан справ, є перший універсал короля Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. виданий у справі організації піхоти вибранецької. До муштри піхотинці мусили ставати «в “сукні” свого кольору, з іншою піхотою подібною». Таке формулювання підкреслює, що піхотинці піхоти вибранецької мусили носити «барву» подібну до інших піхотних підрозділів, які, вочевидь ще до її появи мали «барву».

Є дані, що вибранецька піхота мусила носити одяг небесно-блакитного кольору, введеного для піхоти ще 1557 р. за Cигізмунда Авґуста. Та «барва» була відгоміном угорської моди, та через певний час стала характерною ознакою польської піхоти, яка саме цим вирізнялася як піхота «народного» зразка.

Стрій піхотинця, опріч білизни,  складався зі спіднього жупана та делії.

Штані були вузькі й застібалися на гачки у нижній частині холошнів, на гомілці. Наверх носили жупан, а поверх нього – суконну «делійку» «облочистого», тобто світлоблакитного кольору, що застібалася ґудзиками на петлях. Часто, взоруючись на шляхетській моді, делії не застібали на грудях, а лише під шиєю, застібаючи на металеву застібку. Верхня делія мала короткий розрізний рукав до ліктя із петлицями, з під якого було видно вузький рукав жупана. Жупани та делії мали підкладку.

Колористика одежі була пов’язана із походження підрозділу (по воєводствах), особистого смаку командира або власника і часу створення. Найчастіше уживаним кольором був небесний світлоблакитний, штані й підкладка могли бути червоні, жовті, блакитні.

Гайдук з Голуховської таблиці, 1620-ті роки

Стрій доповнювала чорна угорська шапка «маґерка» та черевики.  Крій головного убору  дозволяв опускати донизу поля, на вуха і шию. Пізніше маґерки поступилися суконним шапкам із опушкою з хутра, «розтятою» спереду і ззаду. Це дозволяло взимку опускати поля шапки хутром до обличчя, захищаючи вояка від морозу. Черевики були короткі на невеликих підборах, найчастіше жовті, рідше чорні та червоні.

Низка універсалів, виданих у різних воєводствах на формування піших рот наказували «вибранцям» з’явитися на службу зі зброєю та у «барві» згідно із наказом свого ротмістра за власний кошт, що було незмінним до 30-х років XVII ст. Наступна записка з п’ятидесятих років XVI ст. згадує про «барву» піхоти. Це «поучіння» Флоріана Зебжидовського, відіслане до гетьмана великого литовського Міколая Радзивілла 1559 р., пункт 28: «На барву, рушницю, меч, на «ощеп» (вид холодної ударної зброї), ані на жодну іншу зброю, з якою служать, аби жоден не посмів грати (вочевидь, у карти, кості), ані гроші позичати».

Гравюра з титульного аркуша антисемітської брошури 1622 р; “Гайдук Міклуш міняє орт в жида”. 

Йдеться про звинувачення євреїв у махінаціях з малоцінною монетою, ортом, з Сілезії (Шльонська).

Аби підкреслити угорське походження гайдука йому дано власне ім’я Міклуш (угор. Міклош)

 

Ґданський орт Сигізмунда ІІІ 1618 р.

Далі надибуємо зміну у колористиці барви піхоти.  Лукаш Дзялинський, староста Ковельський та Бродницький, пише у щоденнику 27 серпня 1580 р.: «Зібрали тоді усіх “чорних гайдуків” в один  «гуфець (полк, «батальйон), яких було три хоругви і прапороносці із ними йшли. У другий «гуфець» зібрали блакитних гайдуків”, яких було два «прапори» (два дрібніших підрозділи)».

Тут зауважуємо наявність піхоти у різних строях – чорних і блакитних. Про чорних гайдуків Ернеста Вейгера та жовтих маршалка коронного згадує хроніка  Марціна Бєльського   (Bielski M. I J. Kronika polska, Krakow 1597) в реляціях про бойові дії під Ґданськом 1577 р.

Етнічно серед гайдуків зустрічалися, звісно, і українці, що населяли підвладні Речі Посполитій терени.  Відомий цікавий  акт щодо участі подільських жителів села у вибранецькій піхоті, організованій королем Стефаном Баторієм. У 1582 р. король надає привілеї, пов’язані з обранням шести підданих Кам’янецького повіту, які мужньо відзначились у війнах, “…і особливо в теперішній під  Псковом”. Король наказує старості звільнити ветеранів від від будь-якої робіт  та податків.

Тут слід зазначити, що наприкінці XVI ст. у Польщі існувала традиція використання чорної барви для жалобних церемоній. Скажімо, того ж 1587 р. піхота ордината (власника) м. Замосця Яна Замойського, що брала участь в обороні Ґданська, називалася «чорною піхотою». Вважають, що ці затяжні гайдуки одягнули чорне на знак жалоби за померлим королем Стефаном Баторієм. Втім, як видно з документів, це не обов’ язково було пов’язане із трауром, а могло відрображати певні функції даного підрозділу (роти), про що мова піде нижче.

З певного моменту під угорським та трансильванським впливом всіх угорської та польської піхоти почали називати “гайдуками”.

Етимологія  слова «Гайдук» трактує його походження від угор. hajtó, яке первинно позначало погоничів худоби, з XVI ст. hajdú, hajdúk у множині почали використовувати для найменування нерегулярних загонів спочатку угорських вояків, а потім й слов’янських селян, що вели партизанську війну з Османами й Габсбургами. Також є припущення, що назва походить з тур. hajdud, яке означало бандитів, а в подальшому таких, що є відступниками від пануючого державного устрою. Османи таким чином підкреслювали незаконний характер цих угорських та трансильванських військових нерегулярних формувань. 

Гайдуки Іштвана Бочкаї 

Гравюра із зображенням угорської піхоти А. Лаутензака к. XVI ст.

Вважають, що гайдуки як нерегулярні вояцькі загони з’явилися під час збройного повстання проти Габсбургів 1604 р., яке очолив князь Трасильванії Іштван Бочкаї.

Князь набирав до свого війська гайдуків, які були до цього кріпаками. Він звільняв їх від панської влади, давав їм землю, гарантував їм право на власність і особисту свободу й озброював їх.

Часто серед цих гайдуків зустрічались ті, що були дійсно розбійниками, але людські традиції, фольклорні оповідки, пісні зробили з них в подальшому героїчних особистостей, яких угорський народ звеличив як англійці Робін Гуда.

Портрет Іштвана Бочкаї. Початок XVII ст.

Корона, надіслана Іштвану Бочкаї турецьким султаном Ахмедом І 1604 р., шедевр перської ювелірної справи

Золотий дукат Іштвана Бочкаї

Від моменту формування вже на службі Речі Посполитій піхота такого типу мала одностайний одяг “барву” та прапори.

Про колір прапора піхоти вибранецької є згадка у реєстрі роти Кшиштофа Ґаєцького «роти свої в барві блакитній 120 (чол.)…прапорника з прапорцем…з чорної китайки у білі смуги розшитий…»

Рота Лукаша Серни з краківського воєводства у тому ж часовому проміжку носила барву також блакитну, але з білими петлицями, а прапорець їх був білий з гербом короля.

В 1596 р. в ескорті короля Сигізмунда ІІІ знаходяться 300 піших солдат, названих гайдуками. Загін, що складався з угорців та поляків «…в уборі небесно-блакитнім, з червоними шапками-маґерками;  одні, що несли самі алебарди особливого вигляду (пол. osobliwszych kunsztów) … при шаблях, другі з ґнотовими рушницями, або з двосічними бердишами, ті під королівською хоругвою йшли першими…»

У тому ж самому описі піші гайдуки кардинала Радзивілла були одягнені у кармазини та ґранат (кармазин – якісне сукно, як правило темно-червоного відтінку, хоча трапляються і кармазини червоні, чорні, фіолетові. («сукна тонкого кармазину», «сукна червленого доброго кармазину 5 арш. по 2 р. 1 грн.», «сукна чорного кармазину». Доповнює дослідження Томаша Рейфа знаний дослідник з Великої Британії, поляк з Едінбурґа Міхал «Кадріназі» Парадовський:

«Опис польської та литовської піхоти у столиці, за повідомленнями краківського єпископа Юзефа Верещинського, який на варшавському сеймі 1597 р. проголосував за оголошення війни проти Туреччини.

«Усі землі Корони (Польщі)  та Литви (ВКЛ), включаючи королівські, церковні  та дворянські маєтки, мали виставити до війська Речі Посполитої піхотні підрозділи. 10 городян мали спорядити  одного жовніра  із зарплатою 9 злотих за квартал.

У свою чергу, інші стани, мали виставити піхоту, хоч би вбрану у прості серьмяги  та озброєні заступами та сокирами. Піхота, виставлена містами,  мала мати теж інженерне обладнання на возах. Піхотинці мали бути піхотою стріляючою, кожен з добрим півгаком (пістолем або рушницею) із п’ятьма фунтами пороху і трьома копами (копа – одиниця виміру) куль. Цікаво, що єпископ навіть рекомендував одностайне вбрання  для піхоти. «Блакитні делії та білі «курти» (короткі жупани, куртки, жупиці) для Великопольського воєводства та Малопольщі (Східна Галичина, Краківщина), червоні делії та білі куртки для Мазовії та Поділля, тоді як литовці мали битися у зелених деліях та червоних куртках.

«Die Kassimirischen Burger auf zugh wie sie hieabgemallett sein auf Ihre Tracht» – так описано пішу роту міщан м. Казімєжа з «Рольки Стокгольмської» 1605 р. Нею доводив ротмістр на коні з булавою у руці. Відділ іде під трьома хоругвами. Міщани одягнені у одноманітну «барву»: небесні жупани й штані і того ж кольору делії з жовтою підкладкою.

Черевики у більшості жовті, у деяких чорні та червоні. Всі озброєні шаблями угорського типу, перший «взвод» несе рушниці, два позосталих – бердиші типу московських. Рушниці із колісними замками, по-польському що звуться «krzoskami».

Ложа та приклади їх зброї оздоблено кісткою. Міщани м. Казімєжа несуть три корогви. Перший «взвод» іде під «блаватом» з трьох горизонтальних смуг, небесно-блакитного, червоного, та чорного кольору. У червоному полі польский орел у зеленому вінку, переплетеному із літерою S – Sigismundus. По обох сторонах дві короновані літери I і К, також у вінках. Знак орла видно на тарчі та барабанах. У другому взводі на барабані та тарчі (щиті) вершника видно знак Погоні Литовської, другий і третій взводи мають подібні хоругви, і такого ж кольору пір’я на шапках.

Командири на знак своїх повноважень несуть булави. За ополченням м. Казімєжа йде піхота ополчення м. Страдома. Кольори мундирів такі самі, як і хоругви, проте на хоругвах нашито косі білі хрести. Командир того ополчення має залізну булаву.

На малюнку також представлено приватний піший підрозділ, яких немало було у військах магнатерії. Рота Ґостомського, бо саме про неї йде мова, налічує 100 вояків, вишикуваних у ідеальний квадрат. Марширують десятками у десяти шерегах. Перша шерега – це десятники з сокирками  «дардами», які є символами їхнього рангу. На сокирках прив’язано біло-червоні прапорчики. Одноманітною є барва того підрозділу, витримана у гербових кольорах їх господаря.

   

Піхота “народовеґо аутораменту” на “Рольці Стокгольмській”

Білі жупани та червоні делії з короткими рукавами,  делії  мають жовтувату підкладку.  Вузькі темні штані, низькі жовті черевики і маґерки доповнюють одноманітність одягу вояків роти.

Одноманітна і їхня зброя: шаблі угорського типу та колісні рушниці з ложами, оздобленими кісткою. Червона блаватна хоругва має косий «Андріївський» білий хрест.

Прапори такого типу часто уживалися у імперській армії Габсбургів. В іншому джерелі, що зображує панораму Варшави, бачимо піхотинця у блакитному жупані, поверх якого накинуто плащ або “катанку”, яка пізніше масово згадується у сеймикових приписах на формування воєводських піших підрозділів. На голові вояка шапка з пером, шабля на боці та рушниця на плечі.

У травні 1606 р. Серед піхоти польських магнатів, що підтримувала царя Дмитра «Самозванця» в Москві, були піхотинці під  прапором Єжи Мнішека, батька дружини «Лжедмітрія» Марини Мнішек, каштеляна Радомського, воєводи Сандомирського, крайчого великого коронного, жупника Руського, старости Львівського, Самбірського, Сокальського, Сяноцького і Рогатинського, в червоній «барві» та  жовтих черевиках-чижмах, на шапках-маґерках яких красувалися плюмажі з білого пір’я павича. А піхотна хоругва  із прапором Станіслава Боніфація Мнішека (брата цариці) мала «барву» синього кольору з нагрудними чималими металевими срібними петляцями, головні убори так само були прикрашені, але страусиним пір’ям. Це надзвичайно цікава згадка – адже родовий герб Мнішеків власного герба Mniszech – оберемок страусиного пір’я у червоному полі гебового щита.

Герб “Мнішек”

Марина Мнішек, дочка Єжи Мнішека, дружина Дмитра “Самозванця” і цариця,  та сам “Димитрій Іванович”, цар і великий князь Московський

У вересні 1608 р.  дві польські піхотні хоругви, що входили до військ Яна Сапіги, з польського війська, що підтримувало Дмитра «Самозванця, описуються як «синя піхота» та «червона піхота».  

Своєрідне похмуре сучасне зображення гайдука польсько-угорської піхоти, обложеного у Москві разом з усім військом 1612 р.

Базується на оповіді киянина Божка Балики, учасника трагічних подій: litopys.org.ua/rizne/star02.htm

“…А потом уже голод несносный почал трапити, же пЂхота и нЂмцы потай почали людей рЂзати и Ђсти.

Мы найпершей йдучи от церкви соборной пресвятой Богородици из службы голову и ноги человЂчіи у ямЂ нашли, у кайстрЂ.

Вязнев московских килканадцать человЂк пихотЂ з турмы подавали — тых всЂх поЂли.

Потом у килка дней несли Москва уголє майстерам денежным у ворота Миколскіє; гайдуки выскочивши з муров одного порвали 5 и зараз забили и зъЂли…”

З 1620 р.  походить книга взірців польського строю, де зображено піхотинця у блакитній «барві». Представлено зразок спорядження та озброєння гайдука.  Цікавими є порохівниця та сокирка.

Квітнем 1630 р., датується універсал королівського ротмістра Лукаша Жаленського (пол. Lukasz Źalęski, якого періодично деякі дослідники називають «Залуським» та «Зеленським»). Для своїх «вибранців» ротмістр приписав «барву», зразком для якої є ще перші універсали Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. «барва облочиста (блакитна), петлиці червоні для пахолків (рядових піхотинців), у десятників делії червоні, жупани білі. Підкладка у пахолків, як в делії, так і в жупана, червона, а в десятників зелена підкладка у червоних делій.»

Зразок “приповідного листа”

Повний текст «приповідного листа» часто цитованого ротмістра Жаленського:

«Універсал коронного ротмістра  Лукаша Жаленського до солтисів та людей, які підлягають вибранецькій повинності у Волинському воєводстві. Зі Львова  20 квітня 1630 року.

Панам солтисам і всі іншим, хто підлягає цій вибранецькій повинності у Волинському воєводстві, до відома доводячи, що небезпека така як  від ворога  св. Христа [тобто татар мусульман], як також і від свавільної козацької черні  нещодавно спіткала Річ Посполиту, бо вже минулого вівторка Його Милість Пан гетьман, вождь наш, на тих козацьких повстанців із частиною війська рушив із Бару в Україну. Прошу, щоби ви не гаялися із виконанням своєї повинності до цієї послуги Його Королівській Милості і Речі Посполитій, а чим швидше з добрим і випробуваним «ринштунком»  (пол. Rynsztunek, спорядження),  як тільки до вас дійде лист, поспішили.

Тіж, хто із вас дійшли до старості і не можуть службу справити, пильно про це вас прошу,  щоб ви мені давали досвідчених, добрих у справах пахолків на цю послугу Його Королівській Милості  і Речі  Посполитій, і не вигороджувались ніякими неслушними відмовками.

«Барва» [мусить  бути] звичайна, блакитна, петлиці червоні, у десятників делії червоні, жупани білі повинні мати, про інше спорядження, яке служить для воєнних справ, не згадую, розуміючи, що у всьому ви, як люди лицарські, дотримаєтеся тієї повинності, котру багато разів Його Королівській  Милості і Речі Посполитій  віддавали.

Про мушкети порядні, на сажень [себто дуже довгі, «саженної» довжини], і про інше  добре спорядження, щоб ви мали, не раз вас прошу;  десятники бердиші мати повинні. На день св. Станіслава, тобто 8 травня у Рогодлі щоб ви всі були, про це пильно прошу і нагадую.

Я перебуваю у Львові; не гаючись, післязавтра до вас виїзжаю, оскільки другий універсал Його Милості Пана гетьмана до мене дійшов, щоб я до обозу чим швидше поспішав. Цей мій лист ви пересилайте солтисам один одному щонайшвидше, прошу.

Діялося в Львові 20 квітня Року Божого 1630.

Лукаш Жаленський, ротмістр Його Королівської Милості

Текст наведено з видання «Проект «Україна». Повстання Війська Запорозького 1630 року. документи та матеріали.- Харків. В-во, Фоліо, 2017 р.

Зображення гайдуків польсько-угорської піхоти на кістяних оздобах вогнепальної зброї 

У подібній барві виступають піші контингенти армії Речі Посполитої  спостерігається при облозі Смоленська 1632-1634 рр.  за короля Владислава IV. Іконографічні матеріали є в акварелях К. Кєлесіньського, які є копіями з оригіналів, що знаходилися у палаці в Підгірцях. Акварелі представляють піхоту часу Владислава IV (№ MWP 5891). Піхотинці мають той же вигляд, як і, згідно приповідного листа Жаленського 1630 р. Пахолки (рядові гайдуки) у темноблакитних (світлосиніх) жупанах, штані червоні. Поверх усього опанчі кольору жупана з червоною підкладкою.

На голові маґерка. Шабля з лівого боку, на плечі мушкет, з правого боку торбочка на набої й заряди. Десятник носив жупан білий і дарду (сокирку) у руці.

Опанча і штані такі самі, як у пахолка. Такий самий білий жупан, штані та опанчу має вибранець на іншій картині тої серії № MWP 58911). На його голові капелюх західного типу, т. зв. «владиславівський» із пером, на боку має шаблю, торбу на кулі несе на поясі. Ліва рука спирається на «надзяк» (келеп або сокирку), на правім плечі мушкет.

 

Не має при собі дарди, а проте найскоріше є десятником, з огляду на білий колір жупана і перо на капелюсі. Ґерлах пише: “Вибранецькі реєстри часів Баторія вказують, що деякі десятники мали таке ж озброєння, як і рядові піхотинці і не мали «дарди».

Шимон Старовольський написав: «Ми, сармати, звикли віддавна вдягати зарівно піших і кінних в єдиний колір. Так само й наємних, котрих набрано з Німеччини (німцями називали усіх західноєвропейців) або з Угорщини, особливо піших або легку кавалерію…

Оскільки тільки поляки уживають в кінноті списи, варто їх вирізняти від азіятів, рівно як і від всіх європейців. Одначе вони й так мають на списах кольорові прапорці різного кольору, для кожного підрозділу різні. Нині, коли через скнарість ротмістрів занедбано справу одностайного вбирання піхоти в одноковий колір «суконь», особливо хто набирає підрозділи звичаєм німецьким, – командир мусить дбати про постачання своїм воякам однакових суконь, як для відрізнення своїх від чужих, так і для застрашення противника, так і для кращого захисту від примхливої погоди (Simonis Starovolski, Instructorium Rei Militaris, Libri VIII, Cracoviae, 1640, Caput XXI De ornatu et Vestitu Militium» (Шимон Старовольський, Королівський статут мілітарний, книга VIII, Краків, 1640 р., глава 21 «Про спорядження й обмундирування воєнне»).

Черговим джерелом є т.зв. «приповідний лист» (тобто лист-патент на формування підрозділу) для Стефана Мамоніча від короля Владислава IV від 1633 р.  Лист наказує усім пахолкам з’явитися на службу без барви і мушкета, але із шаблею і «ридлом» – лопатою. Подібний лист отримав королівський ротмістр Вільчек, який набирав вояків піхоти для економії державних коштів у підляськім воєводстві.

У другому листі так само пропонується прибути без «барви» і мушкетів, зате з лопатами, мотиками та сокирами. Ці вибранці, вочевидь, призначалися для іншого виду служби (інженерної?), або не були стрільцями.

Не всі вояки носили блакитну барву, бо є припущення, що такий колір було закріплено лише за стрільцями (?).

І тут повертаймося до чорних гайдуків. Можливо, так називалися підрозділи саперів. Під час облоги Ґданська або Пскова за Стефана Баторія основна маса піхоти уживалася саме до допоміжної служби, облогових земляних робіт.

Як бачимо, інструкція апелює до давніх традицій одностайності форми одягу, закликає дбати про неї з огляду на моральний фактор застрашення противника одноманітно одягненою масою вояцтва, закликає дбати про вояків.

Водночас у Інструкції картаються офіцери, що економлячі на «однострої», збагачуються за рахунок своїх вояків. Як ми знаємо з історії, усе частіше вибранці мусили самі дбати про свої «барву» та спорядження, що призводило до зниження кількості й якості піхоти польського типу.

Гайдуки Кшиштофа Опаліньського 1644 р. виглядали так: «…Жупани блакитні, делії червоні, підшиті білим кіром.»

Командир підрозділу піхоти з булавою

При урочистому в’їзді польського посольства до Парижу 1645 р. «…Пан Хлаповський, ротмістр піхоти Його милості пана воєводи Познаньського (Опаліньського) їхав верхи на коні, на ньому жупан атласний жовтий, шкарлатна (яскраво-червона) ферезія, підшита соболями, шапка зі злотоглаву (золотава парча), опушена соболиним хутром, прикрашена аґрафом з рубінами та плюмажем з журавлиного пір’я; позолочений буздиґан (пірнач) у руці на руків’ї з індійського дерева (можливо, з сандалу); на боку мав шаблю, «туркусами саджену», тобто декоровану бірюзою; під лівою ногою кончар (пол. Koncerz, прямий довгий палаш) такої ж роботи; кінь під ним чудовий, сідло й чепрак гаптовані золотом квітковим орнаментом; стремена срібні широкі; оздоба збруї та підперся зі срібних ланцюжків чудової роботи.

Польський дослідник Радослав Сікора зробив цікаве співсталення малюнків та гравюр Стефано де ла Белла та описів урочистого в’їзду польського посольства до Парижу 1645 р. 

«За тим їхав пан Пєчовський, ротмістр піхоти Його Милості Князя єпископа Варміньського в жупані атласнім шкарлатнім (яскраво червоному), у ферезії оксамитній того ж кольору, соболями підбитій. На шапці оксамитній запона (аґраф) з пірям, як і в першого ротмістра. Сидів він на коні дуже гарному й гідному його посаді, як і в першого ротмістра. За ним крокувало піхоти 25 вояків у таких же строях, як і перші вояки, тільки в них «барва» була зеленою, а срібні петлиці на деліях були декоровані зображеннями лілей»…

На іншому малюнку Стефано де ла Белла підписано, що то є ротмістр (капітан) Пашкевич.

За ним крокували 30 піхотинців у червоних суконних жупанах, в катанках, в деліях того ж кольору, які вони завішали собі на плечах наопаш, на кожній делії о 8 срібних ґудзиків; за відворотами шапок маґерок заштрикнуто срібні ножики; в кожного на лівому плечі мушкет, а у лівій руці секирка; всі виголені по-польському.

Далі йшли четверо десятників у такій же «барві», з алебардами «дардами», на яких закріплені були червоно-жовті прапорці. А за десятниками «шипошів» – шість музик, що грали на флейтах «пищалках, «шаломійках».

За ними їхав на коні пан Пєчовський, ротмістр піхоти Його милості пана єпископа Варміньського в «шкарлатному» (яскраво-червоному) жупані та в оксамитній ферезії, та шапці, прикрашеній аґрафом із пір’ям,

Як і в першого ротмістра. Кінь в нього був не гірший ніж у першого ротмістра, але чепрак і сідло були зелені.

Французською зазначено: “Гайдуки єпископа Варміньського у зелених жупанах…”

За ним йшла піхота у такій же барві, зі срібними петлицями на  деліях, а делії було розшито зображеннями лілей. За піхотою рухалися шість шіпошів, одягнених так само, як і стрільці.

Там же, в описі, йдеться про інші піхотні формації збройного ескорту польского посольства.

«… Йшла хоругва пішої гвардії, вбрана у червоне і жовте, із золотими ґудзиками, якою командували три богато одягнені офіцери на прекрасних конях.

Слідом крокувала інша хоругва, одягнена ще й в вишуканішу «барву»: сукні (довгий одяг типу жупана) були зелені і світло-сірі.

Кавалер де Лабувер (фр. de Labouveur), що перебував у складі військ, що вітали Марію де Ґонзаґа у Ґданську в лютому 1646 р. бачив «…триста гайдуків князя Кароля у небесно-блакитному вбранні та двісті гайдуків та драгунів Станіслава Альбрихта  Радзивілла у червоному. В гайдуків були срібні ґудзики, відлиті зі срібла…

В анонімному «Ingresie tryumphalnym»,  що описує  події урочистго в’їзду Марії де Ґонзаґа до Варшави 10 березня 1646 р. міститься опис вигляду двох піхотних хоругов старости Лянцькоронського Міхала Зебжидовського у «барві блакитній на угорський взірець»…

Вже після початку Визвольної війни 1648 р., формуючи підрозділи для відсічі козакам, сеймик Белзького воєводства постановляє, про набір ланової піхоти. «…Від кожних тридцяти «халуп при  городах» має бути виставлений один гайдук, [з походження] ледь не Русин (українець) з мушкетом та шаблею,  у барві блакитній, тобто жупані та катанці…»

“Військо Речі Посполитої 1627 р.” Гравюра Абрагама ван Боота 1632 р., Амстердам, Нідерланди.

На передньому плані крайній праворуч – піхотинець у маґєрці. Вигляд нуждений, та, втім,  бадьорий. Аби показати труднощі постачання, вузькі штані гайдука намальвано розірваними на колінах

Формуючи відсіч «Потопу шведському» згідно із ухвалою сеймику Сандомирського воєводства від 28 квітня 1655 р., піхота мала бути одягнена та екіпірована наступним чином: «жупани блакитні до середини гомілок довжиною, катанки червоні, білим кіром підшиті, з петлицями блакитними, хто хоче, може й деліями забезпечити своїх рекрутів; штані червоні; шапки «каптурові» німецького зразка, себто крислаті капелюхи, і чоботи так само за німецькою модою зроблені.

У червні 1655 р. шляхта Перемишльської землі намагалася сформувати піхотну формацію у «жупанах блакитних, з деліями червоними і з «добрими» мушкетами.

Ланова піхота Підлішшя згідно із сеймиковою постановою 1655 р. мала складатися з «…мужів, до воєнної справи придатних, у жупанах блакитних до середини гомілки завдовжки, катанках червоних золотавим кіром підшитих, з гнотовими мушкетами та секирками; зі своїм оловом, порохом, продовольством на півроку, заступом (лопатою) та мотикою…».

28 квітня 1655 р. сеймик Галицької землі прийняв рішення виставити ланову піхоту у блакитних жупанах, червоних катанках та кожухах на зимовий період; гайдук мав бути забезпечений гнотовим мушкетом, мати 10 фунтів пороху та олово у достатній кількості на відливання куль.

Ухвала Сєрадзського сеймику від 20 червня 1655 р. говорила про піхоту, гайдуків, одягнених у білі «бекешеві»  жупани довжиною до середини гомілки, а також у червоні катанки і червоні ж шапки-«маґерки».

Але у сорокових і п’ятдесятих роках XVII ст. через важкі бої з козаками під час козацьких повстань, а особливо під час Хмельниччини, через війни зі шведами, Московською державою і Семигородом  (Трансільванією), через розруху й знищення локальних осередків постачання й виробництва сукна про одностайну «барву» для піхоти не можна було й вести мову. Тому, скоріше за все, більшість постанов сеймиків навряд чи були здійснені».

ІІ. ОРГАНІЗАЦІЯ, ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА ТАКТИКА

Шикування польско-угорської піхоти у зімкнену прямокутну формацію.

Піхота національного набору, так звана польська піхота, яку, втім, називали частіше “угорською” або, у війську Великого Князівства Литовського,  “литовською”, організовувалася у хоругви, зазвичай числом близька 100 чоловік, зрідка більші.

Польська та угорська піхоти були подібними. Комплектувались через товариський набір або були   вибранцями, тобто «вибиралися» від відповідного воєводства від певної кількості «димів», тобто господарств. Відрізнялись польська та угорська лише внутрішньою структурою.

Рота піхоти угорської складалась зі 100 гайдуків, поділялася на десятки, на чолі яких були десятники. Кожна рота мала 1 капітана, одного поручника, одного хорунжого, одного довбуша або барабанщика та часами одного “шипоша» чи «пішчака”, тобто музиканта, що грав на флейті-пищику або  «шаломійки»  (жалійки).

В ротах польської піхоти структура була подібна з тією лише відміністтю, що польскі роти були більші – від 150 до  200 стрільців.  Ротою  командував  ротмістр, 4 хорунжих та  4 довбуші.

Під час бойових дій польські роти були самодостатніми тактичними одиницями. А угорські ж в певній кількості об’єднувались в полки. Детально про озброєння цих полків та їх бойовий порядок в джерелах інформації майже немає, окрім згадок що угорські роти шикувались полками – великими прямокутними формаціями (пол. Czworobokami)  коробками до 2000  вояків, а польські  починаючи від 200 стрільців, тобто по ротах.

На початку XVII ст. поступово піхота польска переформовується на угорський зразок і вся піхота “народовеґо аутораменту” починає називатись “угорська”.

Як вже було сказане, хоругву очолював ротмістр, якому допомагав поручник, а часом і два, якщо число жовнірів було більшим. Окрім того, до  штабу ротмістра входили хорунжий, довбиш або барабанщик, а часом і кілька, та сурмач.  Хоругва ділилася на десятки на чолі із десятниками.  Роти національного набору найчастіше були стрілецькими.

За озброєння польська піхота мала спочатку коліщані аркебузи, згодом частіше зустрічаються ґнотові мушкети або рушниці та шаблі. Можливо, деякі гайдуки в особливих підрозділах мали замість мушкетів піки, принамні кілька таких іконографічних зображень є.

До бою піхотинці шикувалися у 9 чи 10 шерег в залежності від кількості людей у десятках;  першу шерегу утворювали десятники із сокирками “дардами”, за якими один за одним ставали стрільці.

Вогонь шереги вели по черзі: перша стрілецька шерега при стрільбі ставала на коліно, наступні давали залп над їх головою. Напевне, велика хоругва з 200 гайдуків ділилася на два крила, кожне зі 100 вояків, праве й ліве, на чолі із поручниками. До повстання Хмельницького піхота отримувала платню щомісяця, а після 1648 р. – щоквартально.

Цікаво, що принципи навчаннята стрільби піхотою було сформульовано значно раніше за появу піхоти такого типу. Писемний трактат про мистецтво війни, який користувався надзвичайною популярністю як мінімум о початку XVII  cт., належить перу Яна-Амора Тарновського (пол. Jan-Amor Tarnowski, 1488-1561).   Ян-Амор Тарновський, великий гетьман коронний з 1527 по 1559 р., засновника міста Тернопіль, — автор праці «Рада воєнної справи» (лат. Consilium rationis bellicae, 1558 р.), яка виклала досягнення польської військової думки і техніки того часу, на ній виховувалось декілька поколінь полководців Речі Посполитої. 

Уявний портрет Яна-Амора Тарновського. Портрет 1781 р. італійського живописця Марчелло Баччареллі (1731-1818 р.), олійний живопис на мідній дошці.

Стосовно порад ротмістрам піхоти Тарновский радить наступне:

“Pieszy rotmistrze doświadczać w strzelaniu maią swych towarzyszów. A uczyć ie iako w bitwie strzelby użyć maią ponieważ tego potrzeba, gdiż tu u nas w Polszce mało veteranos milites, a skoro kożda wyprawa wiele ludzi nowych, a nieumiejętnych. A tak aby je dobrze strzelać uczyli. A gdyby ku bitwie prziszło gdy pierwszy rząd wystrzeli, aby przyklękneli a zasye nabijali. A drugi rząd za nimi aby strzelali tymże obyczaiem, potym też przyklękneli. Aby tak we wszystkich rzędziech porządkiem czynili, a tym porządkiem strzelali y wystrzelawszy aby nabiiali tak, iako sye tu napisało”.

Переклад: “Піші ротмістри мусять навчати стрільбі своїх товаришів (підлеглих). А вчити стрільбі у битвах треба, бо у нас у Польщі замало veteranos milites, військвих ветеранів, а кожна кампанія вносить потребу новачків недосвідчених. І треба, щоби добре навчали. А як до битви дійде, потрібно, аби перший ряд [піхотинців], вистріливши, клякнув (став на коліно) і ладував зброю, тим часом як другий ряд з положення на повен зріст вистрілив, і так само опустився на коліно і ладував. І треба так чинити, аби кожен ряд стріляв би по черзі у такому порядку, як тут написано”…

Монета Національного Банку України на честь заснування м. Тернополя з портретом Яна-Амора Тарновського

Заробіток піхоти “нарожовеґо аутораменту” був низький, часами втричі менший, ніж у піхоті чужоземного типу. Однак ця диспропорція на практиці була не такою значною, бо польська піхота отримувала тканину на так звану “барву” – однострій, одностайний одяг, мундир.

Гайдуцький ротмістр  піхотної роти м. Страдома у маґєрці, прикрашеній пір’ям. Ролька Стокгольмська (1605)

Ротмістр отримував платню у розмірі 3 “ставок жолду”, а поручник – 2 ставок, і значить, кількість війська, принаймні, у піхоті «народовеґо аутораменту», була на 3% нижча за вказану у реєстрах пописів.  Існуючі «сліпі», тобто не підкріплені конкретною людиною ставки оплати,  як правило йшли до кишені командирів підрозділів.

Польська піхота відзначалася досить високою боєздатністю, завдяки своїй рухливості й вогневій потузі. Однак у польських і литовських командирів викликав недовіру її вишкіл.

Хоч було добре зрозуміло, як необхідна й корисна піхота на полі бою, і навіть прижилося прислів’я “кінний швидко наздожене, але швидко й відступить”, однак шляхта гордовито й зневажливо ставилася до цього типу війська:

“Польська піхота – мала цнота,

Польська піхота – лихота…”

Чисельність піхоти “народного типу” у польському та литовському війську відносно інших частин війська так само була невисокою. Якщо ж вести мову про бойові якості піхоти такого типу, то панують різні думки.

Підрозділи польсько-угорської піхоти створювалися на основі т. зв. товариського затягу, тобто набір відбувався на добровільній основі, натомість вибранецька піхота формувалася шляхом виставлення одного пішого жовніра з кожних двадцяти королівських ланів. Зрозуміло, що магнати також могли формувати свої вибранецькі піхотні роти. Однак, наприклад, в добрах Острозьких решта селян не допомагала гайдукам-вибранцям (не обробляла їх землю тощо), на відміну від королівських маєтностей. За службу ці вояки отримували від князя земельний наділ, величина якого залежала від якості грунту та можливості ведення господарства на цих теренах. Повинності гайдуків були непропорційними винагороді. Тому чимало з них намагались в різний спосіб відмовитися від служби.

Отже, якщо гайдуки польсько-угорської піхоти були професійними солдатами «жолнєжами», то «вибранці, як жовніри відірвані від землі, від домівок і родин, з землею, господарством і родинами, яких використовували лише під час воєн, просто не могли бути хорошою піхотою». Кшиштоф Радзівіл пропонував взагалі ліквідувати вибранецьку піхоту, а самих жовнірів перетворити на саперів.

Всілякі реєстри, компути та описи військових подій дають уявлення як про організацію, так і про чисельність та тактику піхоти польсько-угорського типу.

Згідно із даними Радослава Сікори, наведеними у книзі “Kłuszyn 1610. Rozważania o bitwie” (Варшава, 2020 р. у знаменитій битві при Клушино у війні проти Московської держави, що відбулася 4 липня 1610 р., взяли участь не більше 4000 польських вояків, серед яких було лише 200 гайдуків піхотинців власного затягу польного коронного гетьмана Cтаніслава Жолкевського. Про чисельність війська Речі Посполитої під Клушино Сікора подає такі дані: “Ротмістр гусарської хоругви Міколай Мархоцький казав “Вийшло нас на  на поле не знати скільки, але навряд чи було нас більше 4000”. Нащадок, правнук Станіслава Жолкевського, король Ян ІІІ Собєський так описав перемогу під Клушино: “Мій прадід по материнській лінії (ex linea materna) Станіслав Жолкевський виграв славну битву під Клушино маючи всього 4000 гусар, дві сотні гайдуків, пару гарматок та дві надвірні легкі хоругви легкої кінноти проти 40000 москви та 8000 чужоземних наймаців”…

Під стінами Хотина 1621 р. польско-литовські  війська, без урахування козаків, нараховували «на папері» не більше 40000 війська, а  озброєних слуг було щонайменше 20660.  У війську литовського гетьмана Яна-Кароля Ходкевича та королевича Владислава на цей момент знаходилася рекордна кількість піхоти «народовеґо аутораменту» – 29 хоругов чисельністю 7600 порцій, тобто десь 7300-7400 вояків.

При складанні компуту військ Речі Посполитої, що воювали на північному «фронті» Тридцятилітньої війни проти шведів 1627-1628 рр., кидається у вічі, що хоругов піхоти польсько-угорського типу спочатку всього чотири і нараховують вони не більше 400 вояків, тоді як піхота «німецька» перевищує 1300 ґемайнів. Згодом число піхоти народного типу збільшується до 983 вояків, але піхота західного взірця суттєво переважає.

Втім, у кампаніях північного фронту Тридцятилітньої війни вибранецька піхота польсько-угорського типу таки взяла активну участь.

1627 р. у пописі військ в районі замку Ґнєв значаться роти (хоругви) піхоти:

– Краківського та Сандомирського воєводств – 204 гайдуків ротмістра Рибіньського;

– Великопольського воєводства – 158 гайдуків ротмістра Вядровського;

– Мазовецьке воєводства – 190 гайдуків ротмістра Піліховського;

– Підляського воєводства – 190 гайдуків ротмістра Такржановського;

– Прусського – 226 гайдуків ротмістра Панговського;

– Подільського, Київського та Брацлавського воєводств разом  – 100 гайдуків ротмістра Глуховського;

– Люблінського, Волиньського та Белзського воєводства – 107 гайдуків ротмістра  Кшиштофа Квілінського;

– Руського воєводства – 200 гайдуків ротмістра   Міколая Зацвіліховського.

Ці підрозділи, ймовірно, виконували головним чином гарнізонні функції гарнізону, оскільки в описах битв та збройних сутичок кампанії немає жодної згадки про ці формації.

Невідомо, скільки саме вибранців брало участь у кампанії 1628 р.

У 1629 р. в армії Речі Посполитої лишалося  лише 420 вояків з трьох воєводств:

– 100 з Великопольщі під командуванням  ротмістра  Кшиштофа Квілінського;

– 160 з Мазовії під командуванням ротмістра Томаша Волковицького;

– 160 з Підляшшя під командуванням ротмістра Миколая Локніцького.

Десятник гайдуків часу правління короля Яна ІІІ Собєського

Поважну роль відіграла польсько-угорська піхота у Смоленській кампанії 1632-1634 рр. У складі Смоленського гарнізону, обложеного московським військом воєводи Шеїна, було сім хоругов гайдуків загальною кількістю 700 порцій:

– Рота Александра Ґонсєвського – 200 чол.;

– Рота Якуба Гейкіна – 100 чол.;

– Рота Макса Нольде – 60 чол.;

– Рота Марціна Карліньського – 120 чол.;

– Рота Пьотра Порецького – 60 чол.;

– Рота Генріка Рамма – 100 чол.;

– Рота Самуеля Друцький-Соколінського – 60 чол.

Ці піхотинці складали майже 1/3 сил гарнізону і  саме на них ліг основний тягар оборони мурів  міста.

Взимку 1633 р. литовський польний гетьман Кшиштоф Радзівілл зібрав військо для відсічі москвитській облозі, яке наприкінці лютого досягло майже 4500 вояків. Серед них було шість хоругов гайдуків:

– гетьмана Радзивілла рота власна -234 чол.;

– Рафала Невяромського рота – 192 чол.;

– Пьотра Поленського рота  – 198 чол.;

– Абрагама Рудзького рота – 81 чол.;

– Станіслава Волкановського рота – 181 чол.;

– Закржевського рота – 98 чол.

У фінальних, переможних для зброї Речі Посполитої боях під Смоленськом 1634 р. кількість польсько-угорської піхоти досягла 1750 ставок жолду, тобто не менше 1690-1700 вояків.

 

Одне з ранніх зображень гайдука у двошаровому одязі з гравюри німецького майстра з Ансбаху Матіаса Байтлера (нім. Mathias Beitler,  бл. 1568-1616) “Турецький та польський вояки” з видання “Das Bossenbüchlein” . Датується 1582 р. 

У битвах початкового періоду Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького така тенденція зберігається.

В угрупованні війська Стефана Потоцького під Жовтими Водами з орієнтовно 8000 вояків  включно з «люзними» людьми, піхоти не було взагалі, крім реєстрових козаків, які одразу ж перейшли на бік повсталих. А під Корсунем армія Миколая Потоцького з загального числа в  6000-7000 вояків та декількох тисяч озброєних слуг нараховувалося лише три хоругви піхоти під загальним командуванням ротмістра Павла Кохана – дві Міколая Потоцького, 200 порцій жолду, та одна Марціна Калиновського, 100 порцій жолду. Таким чином, віднімаючи «сліпі» порції, піхотинців-гайдуків було не більше як 280-290 чоловік.

У переліку військ воєводи Ієремії (Яреми) Вишневецького, «князя на Лубнах і Вишнівці», станом на 1 жовтня 1648 р. на армію понад 6000 чоловік припадає… всього дві хоругви піхоти «народовеґо» аутораменту – 230 вояків, власної хоругви Вишневецького та старости Львівського, на місячне утримання яких пішло всього 11 флоринів.

Зокрема, станом на 09 серпня 1650 р. у військах гетьмана литовського Януша Радзивілла нараховувалося 7287 чоловік кавалерії, піхоти та артилерії, з них піхоти «народового аутораменту» лише кількасот.

У битві при Річиці 13 липня 1651 р., за різними оцінками, армія Радзивілла становила від 7301 до 8630 чол., з них 4088 – професійні військові (822 гусарів, 600 рейтарів, 1660 драгунів, 2009 козаків, 1510 німецьких, 700 польських та угорських піхотинців).

Піхота західного типу, “чужоземна,  у війську Радзивілла у переможній для нього літній кампанії 1651 р., де він розбив козацькі сили і оволодів Києвом, явно, десь утричі, переважала “польську” чи “литовську”: 1390 порцій, зібраних в один полк, особистий  Януша Радзивілла, та шість окремих рот.

«Польська» чи «литовська» піхота Радзівілла, 4 хоругви, налічувала 700 ставок жолду, “порцій”, що з урахуванням оплати командного складу у декілька порцій дає близька 650-670 піхотинців такого типу.

На початку зимово-весняної кампанії 1651 р. проти козаків кількість польсько-угорської піхоти в угрупованні коронного гетьмана Марціна Калиновського не перевищувала 1000 «порцій» (тобто ставок «жолду», оплати), що дає чисельність не більше  950-970 гайдуків.

Під Берестечком, де було зібрано потугу всієї Речі Посполитої, перебувало всього 3800 вояків польсько-угорської піхоти. І це притому, що з боку коронних військ Речі Посполитої  у цій битві, згідно з найбільш достовірним підрахунками, брало участь близько 60000 вояків, в т. ч. 28-30000 чоловік набраного війська і більше 30 тисяч шляхтичів “посполитого рушення” – кінного шляхетського ополчення.

Крім того, в польському таборі під Берестечком під час битви знаходилося приблизно 50000-70000 озброєної челяді, яку ще іменують “забутою” армією (бо не додають  до кількісного складу військ) разом з якими загальна чисельність армії Яна Казимира досягала 130000-150000 чоловік, але не менш як 100000.

У нещасливій для польської зброї та звитяжній для козаків битві під Батогом 1-2 червня 1652 р. на все угруповання Марціна Калиновського чисельністю близько 16000 вояків приходилося лише 5 хоругов польско-угорської піхоти – власна Марціна Калиновського, його сина Самуеля та Міколая Мазовецького загальним числом 466 чоловік.

У кампанії 1652 р. угорська піхота Сєнніцького, що служила у війську коронного гетьмана Марціна Калиновського, у кількості 200 гайдуків, була розділена на два крила: праве і ліве, кожне з яких складалося із 100 гайдуків  з поділених на десятки в середньому по десять вояків 10 десятковими знаками.

Окрім самого ротітстра Сєнніцького, до складу офіцерів входили два поручники: Шклярський та Конаржевський, 3 хорунжих (назва “хорунжі” остаточно замінила поняття “прапорщики”), 2 барабанщики-довбиші та 11 шипошів, тобто музикантів, а саме:

Ян шипош, Стефан дудар (волинщик), Януш Сампришек, Лукаш та Блажей шипоші, Марцін дудар, Григір, Вавржинець та Войцех шаломійшики (флейтисти).

У той ж роті 1658 ро. ми вже знаходимо посаду писаря, а  музика складається з… 10 музикантів і двох барабанщиків.

Водночас у роті піхоти польного гетьмана було лише 5 музикантів та 2 барабанщики…

Польський барабанщик (довбиш)

 

ІІІ. ПРАПОРИ ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ТА ЛИТОВСЬКОЇ ПІХОТИ

Зображення прапорів та збережені як трофеї зразки прапорів польсько-угорської піхоти з колекції військового арсеналу у Стокгольмі. Датуються першою половиною XVII  ст.

Навершя польського прапора з образом орла. Як твердить бюлетень Польського векслологічного товариства “FLAGA”, таке навершя датується серединою XVII  cт.

Серед відомих з іконографії зображень прапорів піхоти «народовеґо аутораменту» себто затяжної польської чи угорської, вибранецької, або пізнішої «ланової» (з 1655 р.)  найбільш часто зустрічаються прапори у горизонтальні кольорові смуги, що з’ явилися, вочевидь, під впливом нідерландського війська. Кольорова гама відповідала символіці або територіяльній, повітовій  та міській, або містила гербові кольори власників у випадку приватних піхотних формацій.

Окрім піхотних хоругов з горизонтальними або вертикальними смугами, великої популярності набули хоругви з хрестом, часто у вигляді хреста св. Андрія, «косого хреста» або ж «суковатого» Бургундського хреста. Ця символіка уславлених іспанських терцій мала символізувати про міць і силу піхотних підрозділів Речі Посполитої, не гірших за габсбурзькі.

Такі полотнища ми бачимо і на «Рольці Стокгольмській» 1605 р., і на картині Пітера Снайєрса (1592-1667) «Битва при Кіргольмі» (нині Латвія, м. Саласпілс) 1605 р. Картину написано бл. 1630 р., тому можна вважати, що художник відобразив прапори саме сучасного йому періоду історії.

Зведений підрозділ польсько-угорської піхоти у битві при Кіргольмі.

Характер прапорів вже відомий: смугасті за нідерландськими зразками та з мотивом Андріївського або Бургундського хреста за мотивом прапорництва іспанських “терцій”

Зазвичай полотнища прапорів виготовляли з одного звичайного або візерунчастого шматка тканини.

Гвардійські прибічні підрозділи мали прапори з гербом Речі Посполитої або власні королівські герби, як у випадку з піхотою Стефана Баторія (угор. Штефана Баторі), яка мала на прапорі герб роду Баторі – «Вовчі зуби». Гетьманська піхота дуже часто мала герби в кольорах або з гербами  гетьманських родин.

Вибранецька піхота несла на прапорах колористику своїх воєводств або міст. Елементи, що з’являлися на полотнищах, гаптували, пришивали методом аплікації або розфарбовували фарбою. Іноді прапори несли або шифровки власників  девізи латиною. Така тенденція зберіагалася і у пізніший час.

Зокрема, у прапорі, який є одним з численних трофеїв шведського війська пізнішого часу, Великої північної війни 1700-1701 рр.  бачимо мотив Бургундського хреста та шифровку «F.E.K.» – пол. Frantiszek Emilian Kurcz, Франтішек Еміліан Курч (1660-1709).

 

Прапор, зображений на малюнку, з колекції Музею Війська Польського у Варшаві – синій з кармазиновим бордовим Бургундським хрестом, різновидом Хреста Святого Андрія. Розміри полотнища: 220 см х 300 см.

У збірнику документів щодо московитської окупації Литви в 1655-1661 рр. є перелік 28 трофейних прапорів, захоплених московськими військами в битві на річці Вілії 8 серпня 1655 г. Серед них є і піхотні прапори ВКЛ. Опис приведено зі збереженням правопису переможців, московитів:

1. Прапор гайдуцький (угорської чи польської) піхотної хоругви: «Знамя гайдуцкое большое, тафтишка желтая, белая полосками, на полосках звезда шолк лазорев, все ветхо, древко без яблока»…Переклад: «Прапор гайдуцький великий, тафтишка (шовкова тканина) жовта у білі смуги, на смужках зірки лазоревого (синього) шовку, все благеньке, древко без яблука (без навершя).»

2. Прапор невідомого піхотного формування: «Знамя большое тафтишка жолтая, лазорева, в нем крыж тафта жолтая, в крыжу звезда, по сторон крыжа месяц да крыжик маленкой, избито, древко с яблоком, крашено на верху древка, писано сусальным золотом». Переклад: «Прапор великий, тафтишка жовта та лазорева, в крижі зірка, місяць та маленький хрестик, прапор побитий (міллю), древко з яблуком, пофарбоване вгорі древка, покрито сусальним золотом».

3. Прапор невідомої піхотної хоругви. Для угорських та польських піхотних підрозділів XVII ст. в характерний «косий» Андріївський хрест:  «…знамя пехотное, тафта белая, в нем крыж – тафта зеленая, ветхо, древко с яблоком, было крашено»…

Переклад: «Прапор піхотний, тафта біла, на полотнищі хрест – тафта зелена, благеньке, древо з яблуком, було пофарбоване»…

Реконструкція одного з прапорів польсько-угорської піхоти, шведського військового трофея

Розмір полотнищ прапорів польско-угорської піхоти коливається від помірно великого, 220х300 см до гігантського, 550х450 см.

На деяких зображеннях хорунжих польсько-угооскої піхоти, зокрема, й на “Рольці Стокгольмській”, видно характер носіння хоругви – на поясі прапороносця видно спецільий бушмат” або, на арґо, “стакан для фіксації у ньому древка. Бушмат як правило праворуч, що збігається з більшістю матералів про прапороносців армій  “західної півкулі” і досьогодні. 

IV. СТРОЙОВИЙ ОДЯГ, “БАРВА”,  ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

1.ЖУПАН ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

У словнику польського строю Ірени Турнау жупан фігурує як «… від арабського dźubba, італ. Giuppa – головний предмет чоловічого одягу, що домінує в Польщі з XVI ст. (але перша згадка з 1393 р.), який носили до XIX ст. Спочатку його шили з вовняних тканин  недорогого ґатунку та підбивали хутром і носили як верхній каптан. З 1576-1586 рр. жупан густо застібали на ґудзики, і він мав комір, підвищений ззаду.

У 1640-1652 рр. комір став однакової висоти; з 1660 років комір став вузьким та відкладним.  Від 1680-х років комір став дуже низьким, а жупани густо застібали на дрібні ґудзики. На той момент жупани носили тільки під кунтушами… Жупаник (пол.  Źupanik) – у XVI-XVII ст. коротший, часто підшитий хутром жупан. У XVIII ст. так називали короткий жилет, який носили під курткою польскі кавалеристи. 

Жупиця (jopula) – від старочеського župice – короткий чоловічий убір для верхової їзди за угорської модою, обтислий, що сягав заледве трохи за пояс і з вузькими рукавами; застібався на дрібні ґудзики, відкритий зпереду над сорочкою, часто шкіряний. Найбільше розповсюджений у XV ст. та на початку XVI ст., проте відомий у кравецьких книжках до 1640-х років. 

Жупичка (пол. Źupiczka) – у XV ст.  ще коротша жупиця, пошита з дешевих вовняних тканин, яку носили міщани у якості верхнього одягу”…

У дослідженні Марії Ґутковської-Рихлевської “Historia ubiórow” (Варшава, 1968 р.), що стало класичним твором про моду та стрій, зокрема,  у Польщі та, ширше, у Речі Посполитій, розповсюдження жупанів пов’ язується з приходом до влади короля Стефана Баторія, трансильванського князя (етнічного угорця) та розповсюдженні угорської моди. 

“…Протягом XVI століття та на початку XVII ст. польський та угорський одяг мав багато спільних рис у крої та аксесуарах. 

Польсько-угорська піхота у бою

Архівні згадки про vestitus hussaronicus або vestes hussaronicae в польських письмових джерелах з XVI ст. свідчать, що угорські костюми були зразком, прийнятим у Польщі на початку XVI ст.  століття для  вояків піхоти, легкої кавалерії, а також стали основою моди не тільки провідних станів суспільства, шляхти, але й міщанства та заможних селян. 

У другій половині XVII ст. угорські доломани стали все коротшими і коротшими, тоді як польські жупани зазнавали окремої еволюції  і ставали все довшими…» 

…” Польський стрій періоду сарматизму, мода 30-х років  XVII ст.”: 

У другій половині XVI ст.  угорська мода здобула багато польських послідовникив серед шляхти та стала також популярною в мешканців міст

Це підтверджують численні тексти інвентарів рухомого майна, які повторюють назви одягу угорського типу… 

…нові деталі польської моди з’явилися насамперед у XVII ст. серед служилої шляхти, яка служила у військових формуваннях; пізніше, однак, вони згодом  перейшли до одягу інших станів.

 Для такого напряму розвитку польської моди XVII ст., безсумнівно, важливою була теорія сарматизму, сарматського походження шляхти, «шляхетскої нації» та шляхетної польської держави, популярна з XVI ст. 

Широкі маси шляхти, які з повним переконанням прийняли легендарну версію про своє давнє походження від сарматів, вважали найбільш гідним для них вбранням ті елементи строю, в якому поєднувалися різні східні елементи.

Польський жупан був у близькій спорідненості із верхнім плечовим одягом тюркських, кавказьких і монгольських народів – бешметом, або архалуком. Він являв собою довгополий однобортний, скроєний до стану каптан із глибоким загортанням піл наліво. Під час носіння фалди у жупана групувалися по боках. Рукава жупана були довгими, широкими в плечах і вузькими нижче ліктя, за формою нагадували окіст; на кінці мали довгий розріз, який густо застібався на дрібні круглі ґудзики або гаплики, а також декоративний мисик завдовжки з вершок, [ у Речі Посполитій його називали “собачим вухом”] який частково прикривав тильну частину кисті (його зазвичай підшивали іншою тканиною і могли відкладати у вигляді закарваша). 

При одяганні рукави призбирувалися дрібними бганками у передпліччі. В той час для жупана характерним був високий позаду, звужений до кінців комір, що з’явився наприкінці XVI ст. разом з угорською модою. Застібали жупан великими чи дрібнішими круглими або кулястими ґудзиками, густо нашитими по борту правої поли від коміра до пояса, і накидними шнуровими петлями…»

Детально зупиняється на походженні та функціонуванні жупана в якості головного елемента чоловічого одягу різних станів Речі Посполитої, у тому числі і українських земель, відома дослідниця історії костюму Ірина Погоржельська у низці наукових праць.  Ірина Погоржельська також відома своїми роботами як реставраторка історичного одягу, та досконалим виконанням його науково обґрунтованих реплік. 

«Жупан був відомий на теренах Речі Посполитої ще від XVI ст., коли він трапляється в деяких описах посмертних інвентарів. Так, Голембіовський зазначує, що по смерті короля Стефана Баторія серед його вбрання, розданого 11 шляхтичам з його служби, фігурує «жупан атласний червоний, прошитий на підкладці з брунатної китайки та шовковими червоними гудзиками вартістю в 40 злотих…”

“… Так само як і контуш, жупан за увесь час свого існування майже не змінив свого крою – це були 2 цільнокроєні передні пілки, суцільна тильна частина, рукава й комір. Рукава в верхній частині були скроєні досить широко, а від ліктя починали звужуватися і від зап’ястя мали застібку на цілий шерег ґудзиків або гачків. Закінчувався рукав клапою, що закривала верхню частину кисті й за свій вигляд отримала назву «собаче вухо». 

Довжина рукава була більша з довжину руки, що давало змогу формувати декоративні закладки на рівні передпліччя, як у постатей з ікони «Князі Володимир, Борис та Гліб» з м. Ратного на Волині, на портреті Станіслава Красинського, роботи художника Даніеля Шульца. Самі елементи крою тільки модифікувалися під впливом моди того часу – довжина жупану, крій рукавів і його клап, висота коміру, оздоблення.

Власне, на підставі змін крою деталей жупана можна окреслити час його пошиття чи використання. Так, суцільний високий комір-стійка був поширений з другої половини XVI ст. до першої половини XVII ст., а до 30-х років XVII ст. комір жупана мав ззаду характерне підвижчення, як на жупані Ґабріеля Амора Тарновського, похованого в ньому в 1628 р. в каплиці на Вавелі, жупані з польського Музею Окренґового в Ярославі, на зображенні Яна Замойського 1602 р., Анджея Потоцького, краківського каштеляна. 

Гайдуки на рельєфах саркофагу Сигізмунда ІІІ 

Польські, угорські та руські вояки та музики. XVI ст. Зображені у маґєрках, один у високій шапці кучмі. 

У 1640-1650-х роках комір має однакову висоту, але спереду трохи розхиляється; подеколи на початку XVII ст. на комір жупана викладають білий полотняний комір сорочки, як на портреті Романа Сангушка 1571 р. або Юрія Мнішека 1606 р. [12] та Збігнєва Горайського, хелмського каштеляна. Хоча М. Группа, проаналізувавши жупани з багатоверствових поховань у Любліні, зазначає, що з другої половини XVI ст. до першої половини XVII ст. співіснували одночасно як жупани з високим коміром, так і з вузьким коміром-стійкою, а з середини XVII ст. низькі коміри домінували, але старі типи жупанів не зникли зовсім, бо були досить дорогими, тим більше якщо були шовковими.

Верхня ж частина жупанів прилягала до торсу, а нижня навпаки, була досить широкою, та, як зазначає М. Ґутковська-Рухлевська, навіть дошивалися в бічні шви додаткові клини. Щодо довжини жупанів, то з кінця XVI до 20-х років XVII ст. вони були досить довгими й подеколи тильна частина була навіть довшою за пілки, як на зображеннях Віцелліо 1590 р.; у 1620-1640-х роках вони скорочуються майже до коліна, як на портреті королевича Владислава, роботи Рубенса 1620 р., у Кшиштофа Весьоловського 1636 р., або на зображеннях з костьолу в м. Тарлові (Польща), а далі знову видовжуються. 

Але під впливом моди “застарілі” жупани не нищилися, бо пошиті з дорогих тканин, декоровані ґудзиками та шнурами, й маючи високу цінність, використовувалися досить ощадливо,  латалися й ремонтувалися, перешивалися та передавалися в спадок…

…Ще більшої цінності надавали жупанам гудзики, що своєю формою нагадували кулю, як зі знахідок під Берестечком та в Дубно, грушку та краплю, прикладами яких є колекція ґудзиків у Національному Музею в Кракові, Зібрання Чарторийських а також знахідки срібних пустотілих конічних за формою ґудзиків у м. Дубно. З 1630 р. з’являються й пласкі ґудзики,  декоровані кольоровим дорогоцінним камінням. 

Такої самої думки про побутування в гардеробі населення Великого Князівства Литовського (у тому числі земель нинішньої Білорусі) жупана як головного виду плечового одягу чоловічого населення та особливого його військово-служилих прошарків, дотримуються авторки дослідження “Мужчынски касцюм на Беларусі”  Валентина Белявіна та Любов Ракова (Мінськ, 2007 р.)

Литовська дослідниця Марія Матушакайте у своїй книзі “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.) так само визначає жупан (лит. Źiponas) головним чоловічим плечовим одягом ВКЛ означеного періоду. 

Головним плечовим одягом шляхти, військово-служилих прошарків суспільства, козацтва, міщанства та навіть заможної частини селян в Речі Посполитій, у тому числі  й українських земель, називають жупан у своїх дослідженнях такі відомі дослідники як Наталя Білоус, Владиславо,  Ірина Ворончук,  Ірина Замостяник, Тарас Ковалець та інші.

На думку провідних науковців Польщі, Литви, України та Білорусі, саме жупан є головним плечовим одягом, ключовою ознакою чоловічого гардеробу «лицарських людей» та різних станів Речі Посполитої  XVI-XVIII ст.,  у тому числі козацького стану, міщанства та заможного селянства.

У тридцятих роках ХVІІ ст. у пам’ятках польсько-литовського  мистецтва можна знайти характерну форму жупанів зі старим підвищеним коміром, що датується ще XVI ст., але зі значним розширенням нижньої частини плечового одягу та розрізом, при якому передня частина жупана була значно коротша за задню. Цей варіант був дуже зручний для вершників…»

Не історик, проте вельми авторитетний реконструктор з Варшави (Польща)  Томаш Рейф, знаний своїми дослідженнями про війська Речі Посполитої XVI та XVII ст. у своїй статті “BARWA I BRON. ZOLNIERZE AUTORAMENTU NARODOWEGO OD POCZATKU XVII WIEKU DO ROKU 1655” пише:

“…На підставі наявних письмових джерел та іконографії спробуємо наблизити до нас питання про «барву» та спорядження піхотинця польського з кінця XVI cт. та до середини XVII ст.

Історія «барви» у війську польському найправдоподібніше розпочинається від часів останнього Яґеллона на польському троні. У розпорядах короля Жигмунта Авґуста, проголошених 1557 р. у пункті 44 читаємо: «На зброю, мечі, рушниці не мають нікому позичати і ані барви, ані речі [ті] ні в кого приймати». Тут вперше зустрічаємо поняття «барви» у якості вбрання війська.

Місце польсько-угорської піхоти у бойових порядках війська у битві при Кіргольмі

Під кінець XVI ст., коли король Стефан Баторій [за походженням – трансильвансько-угорський князь] був обраним королем польським, він застав здеморалізовану безкоролів’ям кварцяну піхоту…

…Невдала облога Ґданська викликала бажння короля підсилити кількість та якість піхотних підрозділів. Причиною невдач була визнана «…мала чисельність війська піхотного, якого до тої справи найбільше було потрібно». Знаючи про це, і передбачаючи характер нової війни з Московською державою як розвиток старого конфлікту часу Івана Грозного, Баторій передбачав основним її змістом облоги, тому намагався зформувати потужні піхотні підрозділи.

Він так схарактеризував потребу у піхоті: «…в тій Короні з Божої Ласки не тільки на лицарстві кінному все мусить триматися, з яким інші потреби військові впорядкувати можна, але і на людях піших, яких зараз немало зійшлося, котрих до тих воєнних справ не менше ніж кінних потрібно; при тому король, Його милість, нагадує, що з метою спільної оборони краю так облаштувати справу слід, щоб і на прийдешні часи можно було показати, звідки і в який спосіб піхотинці були б до справ рицарських використані».  З того моменту розпочинається історія «вибранецької» піхоти.

Документом, що стверджує такий стан справ, є перший універсал короля Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. виданий у справі організації піхоти вибранецької. До муштри піхотинці мусили ставати «в “сукні” свого кольору, з іншою піхотою подібною».

Таке формулювання підкреслює, що піхотинці піхоти вибранецької мусили носити «барву» подібну до інших піхотних підрозділів, які, вочевидь ще до її появи мали «барву». Є дані, що вибранецька піхота мусила носити одяг небесно-блакитного кольору, введеного для піхоти ще 1557 р. за Зиґмунта (Сигізмунда) Авґуста. Та «барва» була відгоміном угорської моди, та через певний час стала характерною ознакою польської піхоти, яка саме цим вирізнялася як піхота «народного» зразка. Стрій піхотинця, опріч білизни складався зі спіднього жупана та делії…

… Жупани та делії мали підкладку… Колористика одежі була пов’язана із походження підрозділу (по воєводствах), особистого смаку командира або власника і часу створення. Найчастіше уживаним кольором був небесний світлоблакитний, синій…”

Численні матеріали засвідчують, що польсько-угорська та литовська піхота “народного зразка” у якості основного плечового одягу має жупани, а поверх них або делії, або катанки.

У попередніх наших публікаціях ми вже висвітлили історію та деталі використання цього різновиду верхнього одягу.

Подавляюча кількість відомих документів, зокрема “приповідні”, тобто затяжні вербувальні листи в якості “барви” вказуть двошаровий одяг, де майже обов’язково фігурує жупан.

У Томаша Рейфа зазначено: Лукаш Дзялинський, староста Ковельський та Бродницький, пише у щоденнику 27 серпня 1580 р.: « Зібрали тоді усіх чорних гайдуків  в один «гуфець (підрозділ, полк, «батальйон), яких було три хоругви і прапороносці із ними йшли.  У другий «гуфець» зібрали блакитних гайдуків, яких було два «прапори» (два дрібніших підрозділи)». Про чорних гайдуків Ернеста Вейгера та жовтих гайдуків маршалка коронного згадує хроніка Бєльського (Bielski M. I J. Kronika polska, Krakow 1597) в реляціях про бойові дії під Ґданськом 1577 р.”

Тут слід зазначити, що від ХVI ст. у Польщі існувала традиція використання чорної барви для жалобних церемоній.

Втім, як видно з документів, це не обов’ язково було пов’язане із трауром, а могло відображати певні функції даного підрозділу. Томаш Рейф припускає,що чорні гайдуки – підрозділи піхоти, що виконували іншу функцію, аніж піхотинці-стрільці.

«…Приповідний лист» (лат. literae inscriptionis stipendii — документ,виданий королем або гетьманом для ротмістра чи полковника на вербування (затяг) визначеної кількості жовнірів.) для Стефана Мамоніча від короля Владислава IV від 1633 р. наказує усім пахолкам (тобто рядовим воякам)  з’явитися на службу без барви і мушкета, але із шаблею і «ридлом» – лопатою.

Подібний лист отримав королівський ротмістр Вільчек, який набирав вояків піхоти для економії державних коштів у підляськім воєводстві.

У другому листі так само пропонується прибути без «барви» і мушкетів, зате з лопатами, мотиками та сокирами. Ці вибранці, вочевидь, призначалися для іншого виду служби (інженерної?), або не були стрільцями. Не носили барви блакитної, бо є припущення, що такий колір було закріплено лише за стрільцями (?). І тут повертаймося до чорних гайдуків. Можливо, так називалися підрозділи саперів. Під час облоги Ґданська або Пскова за Стефана Баторія основна маса піхоти уживалася саме до допоміжної служби, облогових земляних робіт.”

Зразки каразії з Британських островів, графство Суффолк

У приповідному листі від 1615 р. зазначено, що на трьох піхотинців потрібно два постави сукна на рік,  виміряного «ліктями ґданськими» [57,38 см].  По 8 ліктів каразії на гайдука. Ротмістри мали отримувати по вісім ліктів фалендишу, поручники по 12 ліктів сукна трохи дешевого за фалендиш, “…1630 р. датується універсал ротмістра  Лукаша Жаленського. Для своїх «вибранців» ротмістр приписав «барву», зразком для якої є ще перші універсали Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. «…барва облочиста (блакитна), петлиці червоні для пахолків (на деліях рядових піхотинців), у десятників делії червоні, жупани білі. Підкладка у пахолків, як в делії, так і в жупана, червона, а в десятників зелена підкладка у червоних делій.»

Доповнює Томаша Рейфа інший дослідник, Міхал Парадовський на прізвисько “Кадріназі”:

Переклад: “…Гайдуки зі  складу ополчення м. Нови Сонч у 1620 р., отримали зелену тканину для жупанів.  На жаль, немає інформації про те, якого кольору мали бути їхні делії…”

Якщо бути точним, то “Кадріназі” цитує увесь документ, який демонструє, що місто змогло виставити до Хотинського  походу  1621 р.  “…чотирьох гайдуків  [піхотинців] та двох “козаків” [не плутати з низовцями чи реєстровцями, це вершники легкої кавалерії, “пацерні”], яким було придано три табірні вози. Стосовно одягу піхотинців читаємо:

На “барву” гайдуків:

– 25 ½ локтів сукна люнського на делії вартістю  38 злотих 8 ½ гр.;

– постав зеленого сукна вартістю 17 злотих…

…Також жовнірам  було заплачено – гайдуки отримали загальну суму по  13 злотих на кожного, а “панцерні” козаки по 16.

Загін супроводжував також швець Станіслав Протвіч [майстер з виготовлення взуття]…”

Цікаве пояснення зеленому кольору сукна на жупани гайдуків з Нового Сонча  дає дослідниця Зофія Стефанська. Якщо її припущення про «ліврейні», гербові кольори барви піхоти у кльорах воєводських або міських гербів вірне, то у випадку з Новим Сончем зелений є складовою міського гера – срібна постать Св. Малґожати (Маргарити), що попирає ногами зеленого дракона у синьому полі гербового щита. Зелене присутнє і у міській хоругві.

Збережені зразки жупанів

Далі надибуємо у розвідці Томаша Рейфа:

“…Піхотний підрозділ Кшиштофа Опалінського, гайдуки, у 1644 р. виглядав наступним чином, як його описав власник у листі до свого брата: “…Będzie moich z pięćdziesiat w takiej barwie, jakąś WMś radził i chciał, to jest żupany błękitne, delie czerwone, utrumque z białłymkirem… “

Переклад: “…Буде моїх з п’ятдесят [чоловік] у такій барві, про яку твоя милість мені радив і хотів, тобто жупани блакитні, делії червоні, підбиті білим кіром…”

“…У чудовій праці професора Уршулі Авґустяк “На службі гетьману та Речі Посполитій: військова клієнтура Кшиштофа Радзівіла (1585-1640)” читаємо такі відомості “… у вересні 1621 р. слуга гетьмана Ліпніцький послав через татарина  Абрама Байрамовича транспорт з тканиною та матеріалами для одягу гетьманських вояків.

Байрамович мав доставити з Вільно під стіни Мітави, яку облягали литовські війська:

– три постави червоної каразії [постав або “штука” – міра довжини тканин, 20-50 ліктів, від 11,8 до 29,5 м];

– три  постави синьої каразії;

– 300 ліктів пурпурового  (кармазинового) шнурка [лікоть – міра довжини, у XVII ст близька 57,6-59,6 см];

– 40 тузинів пурпурових (кармазинових) плетених ґудзиків [тузин, пол. Tuzin – міра кількості педметів, 12 штук, дюжина];

– 40 тузинів гапликів.

Слуги  князя  Радзивіла мали знайти кравців, які б шили одяг з цих матеріалів  для армії.

Під час підготовки до відсічі Смоленська в 1633 році один із резидентів  гетьмана Зброжек повідомив, що у нього вже є кравці, які могли би зайнятися пошиттям військового вбрання…”

“Белзське воєводство у 1648 р., виряджаючи війська на війну з козаками, постановило: «…У тих нових поселеннях, з яких піддані, які живуть у своїх хатах лише біля своїх садів і не мають до них орного поля, маю виставити від тридцяти «димів», одного гайдука, ледь не русина [з походження] у барві синього кольору у жупані і катанці.

Піхота  Сандомирського воєводства згідно із постановою сеймику  від 28 квітня 1655 р. мала бути одягнена у «сині жупани [довжиною] до середини гомілки, червоні катанки, викладені синіми «потребами» [галунами на грудях], хто хоче – може [бути] і в синіх деліях, якими їх мають забезпечити їх власники…»

Військо литовського гетьмана Януша Радзивілла всупає до Києва. 1651 р.

 У червні 1653 р. шляхта  Перемишльської землі  передбачила для піхоти, яку воєводство мало відрядити для участі у війні гайдуків «ланової» піхоти у «…синіх жупанах, червоних катанках та з добрими мушкетами».

А так мала виглядати того ж 1655 р. піхота Руського воєводства з центром у Львові. Тобто, переважна частина цих вояків були етнічними русинами, тобто українцями. “Szlachta województwa ruskiego z kolei ustaliła 28 kwietnia 1655 roku, że hajducy wyprawy łanowej mają wyglądać następująco: barwa ma być żupan błękitny, katanka czerwona a przytem i kożuch in casum wojowania [w] zimie; muszkiet tenże hajduk powinien mieć lontowy, prochu funtów dziesięć, ołowiu także co potrzeba.”

Переклад: “Шляхта Руського воєводства вирішила 28 квітня 1655 р., що гайдуки воєводської піхоти будуть у блакитних жупанах, червоних катанках, а також матимуть і кожухи [на зиму]; гадйук мусить мати ґнотовий мушкет, десять фунтів пороху на кожного, необхідний запас олова [для відливання куль]…”

Рішення сеймику Серадзського воєводства: “Uchwała sejmiku sieradzkiego z 20 czerwca 1655 roku mówiła o hajdukach ubranych w białe żupany bekieszowe (sięgające do połowy goleni), a także czerwone katanki i czapki.”

Переклад: “Ухвала сеймику Серадзського від 20 червня 1655 р. говорить про білі “бекешеві” жупани своєї піхоти довжиною до середини гомілки, а також про червоні катанки та шапки…”

Через особливості зберігання тканин вовняного асортименту, донині зберігся лише один фрагментований зразок, жодного цілого вовняного чи сукняного жупана, але дійшли до нашого часу в широкому розумінні цього слова вироби з шовкових тканин.

Вже цитований історик Олександр Заремба зазначає: “На даний момент відомо  рештки більше двох десятків жупанів XVIІ  ст.  Майже всі вони пошиті з дорогої шовкової тканини. Наскільки вони конструктивно ідентичні тим що шились з сукна однозначно сказати важко. Про те що жупани шились не лише з шовку а й з вовняних, в т.ч. грубих тканин нам відомо з писемних джерел – описів майна,  заповітів, тощо…”

Кольори каразії, яка була одним з найрозповсюдженіших матеріалів для верхнього одягу в Європі, у тому числі, й у Речі Посполитій, надзвичайно важливі для розуміння кольорової гами служилого одягу, зокрема, козацького.

Британський вчений доктор Девід Пікок (2006), що  вивчав історичне джерело – “Книгу дня [купця] Ґрешема” за 1546-1552 рр.,  перераховує  зазначені там товари, замовлені для експорту до Антверпену.   Як відомо, з Антверпентського порту товари розходилися по всій Європі, у тому числі, потрапляли до Речі Посполитої. Серед інших цінних відомостей, у купецькому реєстрі міститься інформація про колір сукна. 

Каразія, виготовлена майстернями Томаса Долмана з м. Ньюбері (Суффолк), замовлена між 1547 і 1550 роками, була синього (20,6%), світло-блакитного (46,8%) та блакитного (17,6%). 

Загалом 85% сукна цього типу були різних відтінків  синього кольору. Інші 15% каразії були інших кольорів,  – 13% червоного та 2% зеленого.

Інший підрядник, зазначений у  “Книзі дня”, Вільям Беннетт, між 1548 та 1550 роками поставив 1647 м каразії  для Грешема. 35% були світло-блакитного кольору, 24% блакитного, 3,6% сіро-блакитний та 2,4% темно синього -кольору. Крім каразії усіх відтінків синього кольору, Бенннет виготовив 7% каразії червоного, 3% зеленого та мізерну кількість сукна фіолетового кольору.

Від кінця XVI ст. у Речі Посполитій змогли налагодити випуск сукна, подібного до англійської каразії під тою ж назвою.  

Процес виготовлення розпочався на Шльонську (в Сілезії), а потім і в інших центрах суконництва, тому сукно, що там вироблилося, отримали додаткове найменування karazja śląska, karazja górska.  Скоріше завсе, за якістю і кольровою гамою сілезське сукно наслідувало англійський прототип.  

Джерельна база не дозволяє, згідно із дослідженнями польського історика Антонія Манчака “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek”,  встановити достеменно, яке саме сукно виділялося на одяг військових формацій  Речі Посполитої,  – імпортоване англійське, або ж місцевого виробництва. 

Але ясно, що з метою економії і через хронічну нестачу коштів уряд обирав найдешевші тканини.

Вже неодноразово згадувана польська досліжниця Зофія Стефанська у своїй праці ““Polskie ubjory wojskowe z XVI I XVII w.” (Muzealnictwow Polsce) наводить наступні дані про тканини, що йшли на одяг військових формацій Речі Посполитої:

“…Як відомо, з першої частини цих міркувань король Стефан Баторій, одягнений у тканину, імпортував козацьку піхоту та артилерію.

У XVII ст. тканини були завезені з Саксонії, Лужиці, Чехії та Моравії великими масштабами. Перш за все, тканину завозили з Англії, Нідерландів, Німеччини, а точніше Сілезії…

…З-за кордону Сілезії (Шльонська) завозили відоме свебодзинське (“швебединське”) сукно з м. Свебодзина (пол. Świebodzinb, місто у Західній Польщі), осередку сукновальства, Зеленої Гури та інших прикордонних міст…

…Джерела від 1622 р. називають Сілезію (Шльонськ)  як край, звідки завозилися: “проста сілезька тканина – шиффтухи, каразія, кір…” Груба проста тканина, яку носили селяни та армія, невисокого ґатунку, була досить дешевою. Наприкінці XVI ст. ціна [шльонсьої] каразії становила 24 гроша за лікоть.

Усі ці види тканини виготовлялися і в краї (себто у Польщі), тому що крім “паклаку”, немає інших назв, ніж ті, що використовуються для імпортної тканини. Паклак, мабуть, означав те саме, що й каразія та кир, тільки ще менш якісна, проте дешева вовняна тканина…

…Як ми знаємо, на території Польщі XVI ст. існувало декілька регіонів із розвиненим суконним виробництвом, деякі виготовляли тканини ще з XIV ст.

Основним регіоном був Великопольський, де виробничі центри були зосереджені на сілезьському кордоні, на теренах між кордоном і  басейном р. Варта.  

Найвідомішим центром цього району було місто Косьцян (пол. Kościan) у західній частині Польщі, відоме з XV ст. майстрами-ремісниками, які виготовляли першокласні тканини, ймовірно, і фалендиш. У м. Мєнджирець (пол. Międzyrzec) було  40  майстерень з виробництва тканин.

Інші центри – Всхова (пол. Wschowa), а трохи далі Каліш (пол. Kalisz). Однак з середини XVI ст. суконна промисловість у Великопольщі  стикнулася  з великими труднощами через брак сировини, тобто вовни, бо  вовна, придатна для виготовлення тканин, еспортувалася.

Другий регіон великих суконних виробництв розташовувався у Сєрадзському  та Лєнчицькому воєводствах, з основними центрами в Сєрадзі (пол. Sieradz), Ленчиці (пол. Lęczica), Пьотркуві (пол. Piotrków) та Бржезінах (пол. Brzeziny), де працювало до 300 майстрів.

Тут виготовлялося так зване “хлопське сукно”, тобто та сама недорога каразія і кир.

У Мазовецькому краї виробництво сукна розвивається лише у другій половині XVI  ст., проте на рубежі XVII ст. занепадає. Його головні центри – це Плоцьк (пол. Plock), заснований 1577 р. та Черськ (пол. Czersk), де виготовляли тканину під назвою “лондрин”, яка, судячи з назви, була місцевим аналогом лондонського сукна.  

У Малопольському воєводстві суконна промисловість розвивалася у басейні річок  Віслок та Дунаєць, а також у Кракові та Буську (нині – місто у Львівській обл., Україна).

Рубіж XVI-XVII ст. – це момент досить швидкого розвитку виробництва тканин у Ґданську.

У той самий час у мілітарній історії Речі Посполитої фіксуємо  появу “барви” [одностайного одягу] від 1557 р. та масштабну реформу піхоти Стефана Баторія.

Король розумів необхідність збільшення чисельності піхоти, організовув та одягав її у сучасний спосіб, без важких і дорогих захисних обладунків і в «барві».

Інформація, записана Ґаварецьким про те, що  Стефан Баторій надав Плоцьку в 1577 р. привілей на створення в цьому місті гільдії ткачів, має надзвичайно велике значення для наших досліджень

Ця дата на рік випереджає королівський універсал, який заснував “вибранецьку” піхоту…

…Суконні майстерні Сєрадза та Ленчиці виробляли так зване “хлопське”, себто “селянське” сукно, а Черськ так званий лондрин середнього ґатунку, тобто якраз  ті види, які були потрібні для одягу військових.

Проте, не слід розуміти, що “хлопське” – це найгірше сукно на кшталт паклаку, який постійно фігурує у документах XVII ст.

Це досить товсте й грубе сукно,  про що йдеться в примітці Ґостковського, і призначалося воно для гайдуків…

Таку ж саму тканину, як ми вже знаємо, отримали за Стефана Баторія реєстрові козаки….

… У першій половині XVII ст. у Великопольщі відбулися великі зміни, що вплинули на розвій цього краю, у тому числі економічний. Зокрема, значно зросло виробництво тканин.

Це було пов’язано з еміграцією ткачів-суконників із Сілезії, які тікали від руйнувань та катастроф, які принесла 30-річна війна.

Ці емігранти почали  селитися в Польщі, створивши нові суконні центри та збільшивши потужності виробництва. Було засновано нові осередки сукновалів – у м. Боянові (пол. Boianōw), в Равичі (пол. Rawicz), продукція яких була відома не тільки в Польщі, але й за кордоном.  

Тканини звідси відправлялися по містах Речі Посполитої, до Сілезії, до Богемії (Чехії), Пруссії та Московщини.

Аналогічна ситуація виникає і в Ґданську, куди приїжджають біженці з Нідерландів, які приносять нові досягнення у ткацькій техніки.

… Цей період збігається з постійною організацією армії у зв’язку з війнами перших двох десятиліть XVII ст., а також з масштабною реорганізацією збройних сил королем  Владиславом IV, особливо в часи [Смоленської кампанії] 1633-1634 рр….

У першій половині XVII  ст. розвинулася практика придбання тканини у дрібних майстрів.

Це ламало монополію великих виробників, знижувало ціни.  Таким промислом займалися не тільки купці середньої руки, перекупники, але й заможні селяни…

Перекупники з Лешно (пол. Leszno) та Мєнджириця  отримали ексклюзивний привілей ще від короля Сигізмунда ІІІ торгувати звичайними сірими сукнами.

Командні чини польсько-угорської піхоти з буздиґанами та верхньому одязі: на передньому плані у накинутій “наопаш” катанці; другий в опанчі, скріпленій під шиєю. 

… Одним з найбільших підприємців цього типу був власник великої фарбувальної майстерні у Вcхові, італійський купець Ніколо Баккараллі, який у великих кількостях скуповував тканини в приватних виробників, фарбував сукно і великими партіями збував королівському двору та війську….”

Інший польський дослідник,   Антоній Манчак (пол. Anton Mączak)   у дослідженні “Великопольське суконництво XVI-XVIII cт.”   доповнює наші відомості про сукна, що виготовлялися на теренах Речі Посполитої, вірніше про їх кольори.

Коли мова йде про місцеве виробництво, історик свідчить: “…”польська” або “хлопська” тканина, вироблена у Мазовії, в Сєрадзі чи у Малопольщі – називається “сірою” або “чорною” тканиною.  Ймовірно, йдеться про природний колір вовни…Фігурує також біле сукно.

Проте частину тканин фарбують.  Вже згаданий негоціант Нікколо (пол. Mikolaj) Баккараллі скуповує тканину, аби фарбувати її  “на англійський манір”.

У нашій попередній публікації про такий вид верхнього одягу, як “катанки”, ми вже досліджували кольорову гаму англійського сукна, зокрема каразії з Керсі (17 км на захід від Іпсвіча, 94 км на північний схід від Лондона) у графстві Суффолк в Англії.  Це всі відтінки синього, блакитного та сіро-блакитного кольорів.

Далі Антоній Манчак відзначає: “Королівський привілей фарбувальникам сукна у Всхові, датований ще 1523 р., складений латиною, перераховує наступні кольори: “…rubeus, brunaticus, croceus, cinereus seu griseus…”

Переклад: “… червоне, брунатне, жовте, попелясто-сіре або сіре…”

Виробництво вовняних тканин було справою професіоналів, описи в сотнях документів описують цехові особливості діяльності ремісників: ткачів, сукновалів, фарбувальників сукна тощо.

Якість тканин та порядок торгівлі ними регулювався цілими корпусами регулюючих документів.

Офіційний краківський тариф 1589 р. зазначає: “…Аби жоден майстер не наважувався робити сукно з іншої пряжі:  ані з коров’ячої шерсті, ані з собачої, ані з шерсті сарн, а тільки з овечої  вовни”.

Були спроби регламентування навіть ширини сукна. У 1578 р. цех шадецьких сукновалів (з м. Шадек, пол. Szadek,  неподалік від Лодзі) скаржиться: “Урядники пана воєводи сєрадзського змушуют нас виготовляти сукно шириною 2 лікті [близька 1,1 м], і ґвалтовно забирають в нас тканину поставами, а ми через грубість вовни, яку маємо, зробити тканину ширини, що від нас виманають, не можемо…”

Король Сигізмунд ІІІ 1627 р. видав універсал, аби “… всі широкі фалендиши місцевого виробництва мали ширину по 2 лікті при загальній довжині відрізу сукна 25 ліктів [близька 14 м].

Антоній Манчак пише, що тканини масово фарбувалися.  Причому фарбувалася не вовна, пряжа, а вже готова тканина натурального білого або сірого кольору.

Наприклад, у такому центрі суконництва, як вже згадуване м. Шадек, “…фарбувальні казани зустрічаються поруч з іншим реманентом в інвентарях навіть бідних сукновалів…”

“…ми знаємо, що на Сілезькому прикордонні в XVII ст. майстерні з виробництва сукна могли самі здійснювати фарбування (пол. Barwienie, farbowanie, folowanie), однак створюються спеціальні фарбувальні майстерні для фарбування тканин, на кшталт  капіталістичних мануфактур”…

Ремісники з торгівлі тканинами та виробники одягу

Як вже згадувалося, однією з найбільших була фарбувальна майстерня Нікколо (Міколая) Баккараллі.

Коли ж мова йде про українські землі Речі Посполитої, наведемо  приклади з твору “батька” української історії Михайла Грушевського – багатотомної “Історія України-Руси”. Ось наведений автором перелік асортименту торгівлі тканинами лише одного з як мінімум трьох – галицького, волинсько-побузького та київського економічних центрів тодішніх українських земель:

«Подібний же образ дають нам матеріали про торговлю волинсько-побужську. Підляшські й волинські таріфи  з „нїмецького” товару визначне місце дають сукнам: лунське, махальське (мехельнське), гарас (з м. Аррас, Франція), колтриш, мишинське (майсенське), шамборське, нотрадамське, чешське, моравське, цвіковське, горлицьке, ґурське, биковське, шамотульське, рижське, — се все дешевші сорти.

Матерії шовкові — парча, алтабас (рід парчі — кольоровий взір по золотому тлї), оксамит-злотоглав, оксамити гладкі — „червоні, брунатні й иньших барв”, штамет (sammeth), адамашка добра і проста, атлас на золотї венецький, атлас-оксамит, кармазин брунатний, чорний, атлас звичайний, „пурпурьян” (рід атласу), „піватлас” . Полотна, між ними „коленське” — кельнське і „флямське” — флямандське;  цвілїх.»

Відмітимо,що мова йде саме про торгівлю, бо не зустрічаємо на українських теренах майстерень з виробництва вовняних тканин, рівно як і інших ґатунків.

Серед переліку ремісничих цехів та окремих майстрів Львова, Луцька, Кам’янця, Кременця, Києва, дуже мало значиться суконників (pannitonsor) та ткачів вовняних матерій (wollenwebir). У Красноставі станом на середину XVII ст. фіксується один ремісник “барв’яр”.

Як засвідчує Михайло Грушевський, протягом другої половини XVI-початку XVII  cт. в українських містах, починаючи від Червоної Русі “…Всї дорогші сорти матерій походили з чужоземного привозу — сукна, полотна, шовкові й вовняні матерії.”

Це й не дивно через занепад тваринництва на українських землях напикінці XVI – у XVII ст. Адже це час перетворення цілої Речі Посполитої, у тому числі й України в її складі,  на величезний ринок експорту збіжжя, зерна, і, відповідно, занепаду інших видів сільсько-господарської діяльності.

В період “Шведського Потопу” (1655-1660) та пізніше, під час «Руїни» (1657-1687) на землях української козацької держави ситуація змінюється. 

Піхота “ланова” у часи “Потопу Шведського” 1655 р.

Через зміну торгового балансу та руйнівні катаклізми воєнного лихоліття  та, нарешті,  ескалацію конфлікту між Річчю Посполитою та Московською державою разом із козацькою Україною та турецько-татарською експансією відбувається поступове заміщення потоку західних тканин на дешеві й цупкі тканини турецького й взагалі, східного, виробництва.

І хоча східні товари стійко фіксуються у актових матеріалах торгівлі на теренах Речі Посполитої XVI-XVII ст., справжнє домінування товарів з Туреччини та Близького Сходу починається у другій половині XVII – на початку XVIII ст.

Цікаво, що теза про поступове заміщення західних тканин та їх польських аналогів східними тканинами, зокрема, сукнами з другої половини XVII ст. та, особливо, у XVIII ст. знаходить і документальне підтвердження. 

Жупан від кінця XVI ст. аж до кінця 50 рр. XVII cт. виготовляли з мануфактурного або доморобного сукна, часто кольорового, або інших вовняних тканин (лундишу, фалендишу, шиптуху, каразії), виготовленого сукновальними майстернями Англії, Фландрії, Нідерландів, Франції, Німеччини, Сілезії, Червоної Русі (Львів). 

Найчастіше в описах зустрігається каразія. Каразія – рідка і груба кіпорна вовняна тканина», с.-пол. karazja «просте грубе сукно» і, далі, гол. karsaai, kirsei «грубе сукно» запозич. з с.-англ. kersey «груба шерстяна тканина з місцевості Kersey (Керсі) у графстві Суффолк в Англії» – вовняна ворсиста грубошерста підбивна тканина саржевого переплетення (кіпорна), розрідженої фактури, з лицем на обидва боки, ґатунок грубої саржі.  Відомі поодинокі випадки масової видачі козакам сукна саме цього ґатунку.

Тож, згідно вищенаведеного, жупани, виготовлені з грубого нефарбованого білого, сірого, брунатного та чорного, доморобного сукна, або з турецької габи – у XVII ст. скоріше виняток.  

Переважна кількість жупанів небагатої шляхти, низьких прошарків військово-служилого стану, реєстрових та “свавільних” козаків, міщан, заможних селян виготовлялися з привозних мануфактурних сукон, в першу чергу польских, таких як сукно “хлопське”, виготовлене майстернями м. Черськ.  Ця матерія була сірого, білого або чорного кольору та фарбована, переважно у відтинки блакитного, синього, брунатного, рідше жовтого та червоного кольору. 

Не слід забувати й про шарак (пол. Szarak – нефарбоване сіро сукно). Від нього походить ціле поняття про один з найбідніших прошарків шляхетьського стану – “шарачкову” (пол. szaraczkowa szlachta). Назва походить від одягу, який носили представники беззмельної шляхти – з сірої, необробленої вовни.

“Шарачкова шляхта”,  “застінкова”, “околична”, “ходачкова” (та, що не мала чобіт, а як селяни ходила у ходаках з липової кори або “личаках”) , “голота” тощо  різновиди   вбогої шляхти, що мала або злиденні наділи, або  не мала залежних селян. 

Така пауперизована, збідніла шляхта концентрувалася переважно на теренах  нинішньої центральної України, Білорусі та так званих “Кресів” – східної Галичини, Волині  та галицького Поділля. 

Захоплення   земель магнатерією призвело до утворення на Волині, Поділлі та Київщині “чиншової”,  тобто орендної шляхти, що наділи орендувала у крупних землевласників.

“Голота” становила різний відсоток від загальної кількості шляхти, залежно від воєводства та землі.  За часів Яна Казимира в Краківському повіті було лише 5% голоти, а в Прошовіцькому повіті  – 22%.

Візуальним маркером бідності “голоти” був “шарачковий”,  сірий одяг. Проте в актових матеріалих дослідженого періоду жодної згадки про шарачковий жупан немає. 

Більше того, зовнішня “сірість” не завжди означала бідність. У фундаментальному творі – словнику “Ubiory w Polszcze od najdawnejszych czasów do chwil obecnych”” Лукаша Ґолембіовського (Варшава, 1830 р.) згадується перевдягання в сірий одяг усього блискучого королівського двору Сигізмунда ІІ Августа (1520-1572): “Zygmunt August na sejm piotrkowski przyjechał, dwór swój wszystek w szarzę ubrawszy, barwę tę ziemiańską nazywając, powiada Bielski…” 

Переклад: “… Зигмунт Август, приїхавши на пйьотркувський сейм, увесь свій двір у сіре перевдягнув, бо це “барвою” місцевою називають, оповідає Бєльський…”

Мова про Марціна Бєльского (1494-1575), польського письменника та історіографа, автора “Хроніки польської”, що писав досить багато і про запорозьких козаків.

Але найчастіші згадки про матеріал жупанів усіх прошарків військово-служилих станів все ж про “каразію” – привозну англійську або польську здешевлену версію англійської каразії, 85% якої була всіх відтінків синього кольору, отже й польський аналог мав таку саму кольорову гаму.

Це підтверджується домінуванням синього кольору в “барві” піхотних формацій Речі Посполитої, у деяких підрозділах драгунів та у ранніх згадках про видачі сукна реєстровим козакам. 

Нерідко згадуєься як матеріал для виготовлення жупанів паклак, “…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навівввняна тканина на льняній чи конопляній основі.”

Серед іншого як тканину для збройних формацій Речі Посполитої згадують і паклак (пол. Paklak).

Паклак – (нім. Grobes Tuch, Packlaken, драп) – за Є. СЛавутичем “…грубе рідке сукно домашнього виробництва..”. 

Втім, в Ірени Турнау: “Paklak (pakłak) [niem. Packlaken] — …grube sukno krajowe średniego gatunku łub tkanina pólwełniana na lnianej albo konopnej osnowie. Wytwarzane w XVII-XVIII w Wiekkopolsce i na Sliesku.”

“…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навіввовняна тканина на льняній чи конопляній основі. Виготовлялася у XVII-XVIII ст. у Великопольщі та на Шльонську.” 

 

Збережені зразки угорської mente-катанки. 

2. ДЕЛІЯ АБО КАТАНКА ПОЛЬСКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

Польські джерела, зокрема,  Ірена Турнау у книзі “Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.”  фіксують багатозначність поняття й слова катанка, проте за будь-яких обставин це – короткий верхній одяг:

“1. Katanka- krótkie okrycie wierzchnie w męskim ubiorze nar., uźywane w Polsce w XVII-XVII w., często podbite futrem, zdobione piętlicami przy zapięciu…(стор. 211) “Slownik terminologiczny sztuk pieknych”; “Катанка – короткий чоловічий верхній одяг народного типу, який вживали у Польщі XVII-XVIII ст.; часто підбитий хутром та оздоблений петлицями на грудях…”Термінологічний словник образотворчого мистецтва”.

2. Katanka- ubior krotki do biodra jak goralska gunia, zarowno kobiecy, jak meski. Dawni zolnierze nasi chetnie wkladali do jazdy konnej taki katanki z odwijanymi z przodu polami. Stad tez pisarze zwali ich czasem “katanami”. (стор. 131 “Slownik mody” Elai Andrzej Banach). “Катанка – короткий оlяг до середини стегна, як ґуральська (гуцульська) ґуня, як жіночий,так і чоловічий. Давні вояки наші охоче одягали його до верхової їзди з розстібнутими спереду полами…” ( “Словник моди”, Елай Анджей Банах)

3. Katanka- kurtka, z polami krotkimi nad kolano, uzywana do jazdy konnej. Sam wyraz “katanka”, jak twierdzi Bruckner, pochodzi z wegierskiego katana- zolnierz, od niego przezwana “katanka”, jak rajtarka od rajtara, radziwilka od Radziwilla. str 26 “Encyklopedia steropolska ” T 3 Z. Gloger. “Катанка – куртка з короткими полами над коліном, яка вживалася до кінної їзди. Саме поняття “катанка”, як твердить Брукнер, походить від угорського katana – солдат, як “рейтарка” від рейтара , “ радзивілка” від  Радзивіла.

4. Katanka (węg. Katona – zolnierz) – 1) krótkie okrycie wierchnie w męskim ubiorze narodowym, często podbite futrem I zapinane na pętlice, noszone w XVII-XVIII w…; 2) okrycie, noszone przez kobiety; 3) ludowy ubiór góralski.

“Катанка (уг. Katona. – солдат) – 1) короткий верхній одяг у народному чоловічому вбранні, часто підбитий хутром і оздоблений петлицями, носився у XVII–XVIII ст… 2) одяг, який носили жінки; 3) народний одяг горян [гуцулів].”

У якості верхнього одягу угорською та польською піхотою вживалися делії та/або катанки.

Накинута наопаш угорська мента ( уг. Menthe)

або ж катанка на зображеннях вояків, одягнених за угорською модою

Угорська делія (інколи пишуть “делійка”), на відміну від польської, була завдовжки лише за коліна, без коміра, з короткими (до ліктя) широкими рукавами. Попереду і по боках у подолі вона мала розрізи, які дозволяли носити шаблю під низом з ефесом назовні та підтикати поли за пояс під час марширування. Застібалась делія на грудях обшивними басонними ґудзиками і накидними петлями, а проти них по борту обох піл нашивалися горизонтально недовгі шнурові петлиці. Часто делію застібали тільки під шиєю, а пояс пов’язували по жупану. Делію називали ще mente, манта, або катанка. Втім, іконографічні джерела, зокрема, картини Томазо Долабелли, показують варіант пов’язування пояса поверх угорської делії або катанки.

Інколи катанка фігурує, як деталь навіть не двох-, а трьохшарового одягу.  Знаходимо опис катанок в описі урочистого збройного ескорту посла Речі Посполитої, воєводи Познанського Кшиштофа Опалінського.  Той прибув у якості шлюбного заступника короля Владислава IV, що сватався до Луїзи Марії  Ґонзаґа де Невер (польська версія – Людвіка Марія Ґонзаґа),  до Парижа 1645 р. Рота гайдуків  під командуванням пішого ротмістра Хлаповського виглядала так: “Za nim szło piechoty 30 w żupanach czerwonych sukiennych, w katankach, w deliach tegoż sukna i maści, które sobie na ramiona powrzucali, u każdey deliyi po 8 srebrnych guzów, za magierką nożyki srebrne, na lewem ramieniu muszkiet, a w prawey ręce siekierka; wszyscy wygoleni po polsku.”

Делія, як правило, була довшою за жупан, катанка – коротшою. Спільною рисою цих видів верхнього одягу є відсутність коміра. 

ТКАНИНИ ДЛЯ ВИГОТОВЛЕННЯ КАТАНКИ

СУКНО (д.-р. сукъно, ст.-сл. сукно (соукно); походить від псл. *sъkati, sukati «в’язати вузли, зв’язувати, сукати, скручувати»  – вовняна тканина полотняного переплетення, що має суцільний ворсовий, повстяноподібний застил, який приховує рисунок ткацького переплетення, надаючи тканині вигляд поярку. Дорогі сорти сукон відзначалися передусім тонкістю, м’якістю, дуже рівним, гладким і густим волосяним застилом, ніжною тонкою пряжею. Сукна середнього ґатунку – дещо товщі, жорсткіші й тугіші, ворсовий застил менш рівний, густий і гладкий, деінде – невеликі прогалини. Сукна низького ґатунку – більш жорсткі (грубошерсті), товсті й рідкі, мали грубий, неоднорідний, рідкий волосяний застил.

Сукна низького ґатунку:

СУКНО СВИТНОЄ (свитноє бѣлоє, сѣросвитноє (серосвитноє)), або сермяжноє, чи – просте нефарбоване вузьке доморобне сукно, виткане з грубої місцевої вовни. До другої половини XVIII ст. це сукно йшло переважно на виготовлення верхнього і поясного одягу простих козаків та деяких категорій військових служителів.

ГАБА (аба) (з тур. aba «т.с.», від араб. ‛abā «груба вовняна тканина»– грубе товсте, але цупке біле турецьке сукно природного кольору овечої шерсті. Зустрічається в середині  XVII ст., але отримало широке використання у другій половині XVII – першій половині XVIII ст. Зокрема уживалося для пошиття службового верхнього одягу козаків, військових служителів та демісезонного плащового одягу. 

КИР (з пол. kir, kier «рідке і грубе фабричне сукно»– ґатунок легкого, рідкого і грубого шльонського (сілезького) або польського сукна; наприкінці XVII ст. вартість 1 ліктя К. складала близько 25 польських грошів. К. уживали на підкладку до верхнього чи спіднього одягу, а також на штани “кирдани”. В “приповідних листах” про формування піхоти польсько-угорського типу неодразово  зустрічається  припис підшивати одяг киром.

ШИПТУХ (шифтух) (с.-пол. Szyptuch, нім. Schifftuch) – ґатунок польського або німецького товстого, вузького й грубого сукна, відомий від XVI ст. Семантика слова з німецької – “корабельна тканина”.  Серед майна козаків зустрічаємо “доломан облочистый шиптуховый”, “жупан синий, тифтуховий, з кґузиками сребними”

СУКНО ТУЗИНКОВЕ  (тузѣнковоє (тузинковоє), або тузѣнок (тузинок) (з ст.-пол. tuzinkowy, tuzinek – власне «звичайне, посереднє сукно») – сорт посереднього сукна, дещо кращий за «шиптух», відомий з XVI ст.; займав вищу сходинку за вартістю і ґатунком серед простих сукон.

ПАКЛАК (нім. Grobes Tuch, Packlaken, драп) – грубе рідке сукно домашнього виробництво.

В Ірени Турнау: “Paklak (pakłak) [niem. Packlaken] — …grube sukno krajowe średniego gatunku łub tkanina pólwełniana na lnianej albo konopnej osnowie. Wytwarzane w XVII-XVIII w Wiekkopolsce i na Sliesku.”

“…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навівввняна тканина на льняній чи конопляній основі. Виготовлялася у XVII–XVIII ст. у Великопольщі та на Шльонську.”

1638 р. луцький огородник Ювко заповів старшому синові Омельку “…старий синій паклаковий жупан зі срібними ґудзиками”.

Сукна середнього ґатунку:

ФАЛЕНДИШ (хвалендиш) (ст.-пол. falendysz (falandysz, fajlendysz), нім. fein hollandisсh або fein lundisch)  – ґатунок відносно тонкого, тугого голландського чи англійського сукна; за ціновою шкалою знаходилось посередині між «каруном» і тонкими сукнами вищого ґатунку. З кінця XVI cт. фігурує в документах у якості одного з різновидів, яке виділялося  “на козаки”.

В у книзі Житомирського ґродського суду від 30 жовтня 1618 р. міститься запис про викрадення у двох козаків, що виконували доручення Овруцького старости, двох фалендишевих делій із жовтою шкіряною підкладкою.Там же фігурує “…жупан лазуровий фалендишевий…”

Луцький кушнір Юрій Середа старшому синові Пилипу 1640 заповів свій підшитий баєю фалендишовий ґранатовий [темно-синій] жупан зі срібними ґудзиками та срібний пас, «відлитий трохи по-козацьки».

Сукна вищого ґатунку:

ҐРАНАТ (кгранат) (через пол. granat «т.с.» запозич. з нім. Granat; засвідчується писемними пам’ятками з сер. XVII ст.– відносно тонке високоякісне сукно, дешевше за інші сорти дорогих сукон, спочатку було темно-синього кольору. Пол(у)ґранат – удвічі вужчий ґатунок цього сукна.

СУКНО фРАНЦУЖСКОЄ (французскоє, французкоє, францзускоє) (з XVI ст. до сер. XVII ст. включно відоме під назвами скарлатъ, шкарлатъ, шарлатъ (із с.-пол. szkarłat, szarłat, нім. Scharlachrot, англ. Scarlet), спочатку – пурпурово-червоного кольору) – французьке тонке сукно найвищого ґатунку.

ЛУНДИШ (лундыш) (із с.-пол. lundysz, lunskie sukno «т.с.» (XVI ст.), від с.-в.-н. lündisch, с.-н.-н. lundisch «лондонський» – тонке і широке якісне лондонське або загалом англійське сукно різного виготовлення, відоме від XVI ст. під назвою люнського). Назва зустрічається в джерелах до початку XVIII ст., хоча саме сукно привозилось і пізніше серед «тонких» сукон, зокрема під назвою аґлинского тонкого широкого.

“Жупан люнский блакитний”,” “жупана два люнських из гузиками сребнеми, гермак люнський синий…”, “убране [штані] синее лунское фігурують в актах, де описано речі козаків, що перебували на службі  “українних” старост першої чверті XVII ст.

Сукно

Константи Ґурський, відомий дослідник військовї справи у Речі Посполитій, так само вказує, що реєстрові козаки останньої чверті XVIст. отримували по 15 злотих та по 4 аршини лондонського сукна.

Зофія Стефаньска у дослідженні  “Polskie ubjory wojskowe z XVI I XVII w.” Muzealnictwo w Polsce). Твердить: «…Щоб доповнити нашівідомості про вбрання піхоти XVII ст. треба ще додати пару згадок у джерелах про піхоту козацьку, створену Стефаном Баторієм. Наразі, не дійшли до нас жодні докладні відомості про  їх “барву”, проте отримували разом із “жолдом” (платнею) сукно на вбрання, і то не яке небудь, а ЛУНДИШ. Нотатка зі справи No167964 свідчить, що “низовці” (тобто у даному випадку – реєстровці) отримали 1578 р. “panni lundiensis cullibet per ar s.[inos]litu. [anienses] ”.

КАРМАЗИН (з с.-пол. karmazyn «т.с.; темно-червоний барвник відтінку стиглої малини», від італ. carmesino «червона фарба», що сходить до араб. qermazī, qirmizī «яскраво-червоний, багряний» – cорт тонкого, дуже якісного і дорогого європейського сукна із кращих сортів вовни, особливо яскравих, густих відтінків, переважно червоних кольорів; спочатку це сукно фарбувалося у специфічний темно- малиновий колір, кармазиновий, від якого й отримало свою назву. Засвідчується писемними джерелами від кінця XVI ст. до другої третини XVIII ст. Полукармазином (напівкрмазином)  називали удвічі вужчий ґатунок цього сукна.

САЄТА (саєта, сиєта) (через пол. sajeta «ґатунок тонкого сукна» запозич. з італ. saietta, від saia «вид саржі» і фр. sayette, від saie «вид саржі» – дуже тонке і делікатне англійське або седанське (м. Седан, Франція) сукно найкращого ґатунку, особливо червоного кольору, оцінювалося на одному рівні з «французьким» сукном. Назва фіксується джерелами у XVII і впродовж усього XVIII ст.

Інші види вовняних тканини

КАРАЗЕЯ, КАРАЗІЯ (рідка і груба кіпорна вовняна тканина», с.-пол. karazja «просте грубе сукно» і, далі, гол. karsaai, kirsei «грубе сукно» запозич. з с.-англ. kersey «груба шерстяна тканина з місцевості Kersey (Керсі) у графстві Суффолк в Англії»– вовняна ворсиста грубошерста підбивна тканина саржевого переплетення (кіпорна), розрідженої фактури, з лицем на обидва боки, ґатунок грубої саржі.  Відомі поодинокі випадки масової видачі козакам сукна саме цього ґатунку.

Каразія

В староукраїнській писемній мові з XVI ст. лексема засвідчена у формах каразыя, каразія, каразия, каразея із значенням «грубе просте сукно»).

МУХОЯР, МУХАЯР  (запозич. з тур. muhayyer, muhayyar (< араб. muháyyar) «тканина з козячої вовни»; документується з XVI ст.) – груба вовняна тканина полотняного переплетення з камвольної вовни і волосу ангорської кози (ангори, мохеру), гладка або кошлата, ґатунок камлоту, тканий із пряжі, суканої з двох ниток, іноді з шовковою основою. Вироблявся М. в Туреччині та деяких країнах Південної Європи; переважну більшість імпорту цієї тканини до Гетьманщини складали чисто вовняні турецькі одноколірні М., а також смугасті, в клітинку та «дволичні» (з пітканням і основою різних кольорів).

Відома дослідниця Наталя Білоус у дослідженні “ТЕСТАМЕНТИ ВОЛИНСЬКИХ МІЩАН ХVІІ ст.: ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ” зазначає: “…мечник Григорій залишив своєму учневі Максиму Степановичу «власний лазуровий жупан, у якому сам ходив». «Захоплення» лазуровим кольором спостерігаємо в багатьох міщан і шляхти того періоду в різних містах Речі Посполитої”…

У кравецьких книгах та інших джерелах періоду, що вивчається зустрічаємо вироби, за зовнішнім виглядом та кроєм подібні до катанки, якою ми її бачимо на іконографічних джерелах.

Нерідко катанки прикрашали шнурами та петлицями, галунами (“шамерунками”, “пасамонами”), стрічками та шнурами з вовняної або шовкової нитки, китицями  тощо.

Переважна більшість описів петлиць на верхному одязі змальваного періоду дають контрастну гаму: на синіх деліях чи катанках червоні петлиці, інколи білі або чорні.  Зауважемо, що шнури та петлиці виготовлялися не великими мануфактурами,  а ремісниками “пасамоніками” та “шмуклерами” (виробниками галунів, китиць, плетених шнурів та іншої галантереї), тому бажано уникати відверто фабричного їх вигляду та надмірно яскравих барв.

Слід підкреслити, що масовим явищем окресленої епохи було мануфактурне або цехове виготовлення предметів одягу, взуття, головних уборів та оздоб військового вбрання.  Про те, що вояки самостійно, виростивши на плантаціях волокна на тканину, зсукавши з неї нитки та виготовивши кустарно тканину замість того, щоби готувати свої “фунфурти” до бою, зашкарублими пальцями  шили собі жупани та ще й оздоблювали їх “шмуклерськими” прикрасами. Перефразуючи класика, Леся Подерев’янського, – “Важко уявити старослужилих дивізії СС “Тотенкопф”, що плетуть з білизняної мотузки дембельський аксельбант або вишивають бісером на погонах піратські череп і кістки, передбачені виключно на кашкеті…” – “Важко уявити собі ветеранів оборони Збаража, які під вогнем козацької артилерії плетуть на дощечках галуни з фарбованої мареною конопляної нитки та розшивають ними делійки облочистого чи біс його знає якого ще кольору…”

Застібкою делій та катанок могли бути металеві пустотілі або литі ґудзики, гаплики або ґудзики, виготовлені з вовняної або шовкової нитки.

Іконографічні джерела зображують від 5 до 12 рядів петлиць на передній поверхні шати, тому варто дотримуватися цієї інформації.

Додатково в особливо холодний період піхотинці носили первісно підбиті хутром ґермяки, а згодом кожухи або просто вивернуті хутром назовні шкури. А те,  що фактор погоди був визначалним, є ціла низка підтверджень. 

Адже період, який ми досліджуємо – від 70-х років XVI  ст. до 1660-х років, називається Малий льодовиковий період – період глобального відносного похолодання, що мав місце на Землі протягом XIV-XIX століть. Даний період є найбільш холодним з огляду  середньорічних температур за останні 2 тисячі років.

Період, що ми розглядаємо, відноситься до Другої та Третьої фаз Малого льодовикового періоду. Приблизно з 1560 р. температура почала повільно знижуватися. Це було пов’язано з початком зниження сонячної активності. 19 лютого 1600 р.  відбулося виверження вулкана Вайнапутіна, найсильніше за всю історію Південної Америки. Вважається, що це виверження було причиною великих кліматичних змін на всій планеті початку XVII ст., що викликали, зокрема, великий голод 1601-1603 рр. і Смуту в Московському царстві.

Третя фаза стала найбільш холодним періодом Малого льодовикового періоду. Знижена активність Гольфстріму збіглася за часом з найбільш низьким після V ст. до н. е. рівнем сонячної активності (Маундерівським мінімумом).

В Європі різко знизилася середньорічна температура. Гренландія – «Зелена земля» – покрилася льодовиками. Замерзли навіть південні моря. По Темзі та Дунаю каталися на санчатах та ковзанах. Глобальна температура знизилася на 1-2 градуси за Цельсієм.

На півдні Європи часто повторювалися суворі і тривалі зими, в 1621-1669 рр. замерзала протока Босфор. В зиму 1620-1621 рр. в м. Падуї (Італія) випадав сніг «нечуваної глибини». Особливо холодним видався 1665 р. Взимку 1664-1665 рр. у Франції та Німеччині, за свідченнями сучасників, птахи замерзали в повітрі. По всій Європі спостерігався сплеск смертності через морози.

Картина нідерландського живописця Яна ван де Капелле (1626-1679) “Зима”

Ґійом Левассер де Боплан описує прохолодний клімат, а особливо жахливі морози в Україні 1630-1640-х рр.: «Хоча ці землі знаходяться на тій же широті, що й Нормандія, однак холоди набагато сильніші й різкіші, аніж там, про що ми скажемо далі. Серед того, на що треба особливо зважати у цих краях, є мороз, який протягом декількох років був таким сильним, таким суворим і різким, що неможливо було витримати не тільки людям, навіть тим, хто супроводжує військо чи служить у ньому, але й худобі, як-от коням чи іншим свійським тваринам…

…За час перебування у цьому краї я переконався, що мороз не менш пекучий і по-руйнівному всесильний, ніж вогонь. Від морозу на на шкірі з’являлися ранки. На самому початку ці виразки такі малі, що болячки схожі на горошинки, але за декілька днів, а інколи навіть і годин, вони збільшуються і розростаються так швидко, що вражають увесь орган. Саме так двоє моїх знайомих втратили ні за що через мороз свої вельми делікатні органи…

…Саме такі надзвичайні морози вразили нас 1656 p., коли польське військо вступило до Московії  з наміром очікувати повернення татар, які туди проникли, щоб зав’язати з ними бій і відбити усіх захоплених бранців. Однак мороз був настільки пекучим і лютим, що довелося зняти табір з того місця, де ми його розбили, втративши понад 2 тис. чоловік. Добра частина з них померла з тієї ж причини і в таких же муках, як я оповів вище, а решта лишилася каліками. Мороз вибив не тільки людей, але й коней, хоча ті незрівнянно міцніші й витриваліші. У цій кампанії понад 1000 з них відморозили ноги і не змогли далі йти, а у тому числі 6 з кухні пана генерал-лейтенанта Потоцького, який нині є головнокомандуючим і краківським каштеляном.

Ці холоди настали тоді, як ми стояли неподалік від річки Мерла [у тексті Merlo] (р. Мерля, приток р. Ворскли), що впадає в Борисфен (р. Дніпро). Найпоширеніший засіб протидії такому сильному морозу — це запобігти йому; він полягає тільки в тому, щоб добре одягтися і запастися всілякими теплими речами…»

Отже теплі верхні речі, одяг, що захищає від вітру, дощу й снігу є характерною ознакою гардеробу і звичайного мешканця тодішньої Центральної та Східної Європи, і, тим більше, представника «лицарського стану».

Навіть у літній час середньодобові температури були низькими, нерідко дощ або навіть злива втручалися в перебіг військових подій.

Наприклад, у липні 1648 р. козацький полковник Іван Гиря, якого разом з іншими полковниками Б. Хмельницький відправив з Білої Церкви на захід задля розширення ареалу повстання, прийшов разом із 5000 козаків до Махнівки — міста, що належало київському воєводі Янушу Тишкевичу.

За допомогою городян повстанцям вдалися захопити місто, кляштор бернардинів, і, врешті-решт, замок, де вони перебили і спалили останніх захисників. Під час цього драматичного фіналу на допомогу обложеним прибув князь Ярема Вишневецький, однак полякам не вдалося непомітно і швидко атакувати повстанців:

«Kozacy zaraz wyszli z miasta miedzy folwarki i sady mieskie i otaborowali się wozami, uderzył na ich tabór książe [Я. Вишневецький] i zaraz ich rozerwał, legło ich tam ze dwieśćie, ale oni te dziurę zaraz trupami zaśćierali, uczyniwszy książę odwrót dla gęstej ich strzelby, uderzył na drugi koniec taboru i także go rozerwał z niemałą ich szkodą, ale prze cież nie mógł wpaść w tabór, bo wprawie w momencie wozy wywróciwszy, od których się strzelali, okopali się, a że deszcz srogi napadł, tedy oni łuby, któremi wozy nakrywają wozów, pozdejmowawszy, nakryli się niemi i tak spod łubów strzylali, a naszym strzelba pozamokała, że nie mógli już tak dobrze nacierać na nich i że noc następowała, ustąpił książe w pole i tak całą noc ze wszystkiem wojskiem stał na koniu, a ciemna noc srodze była”.

Таким чином, сильна літня злива посприяла козакам, яким в нашвидкуруч збудованому таборі було важко відбивати постійні напади коронних підрозділів.

Наприкінці вересня 1648 р. королівська армія і козацьке військо зустрілися поблизу містечка Пилявці, за три милі від Костянтинова. В польських підрозділах панував хаос і віра в легку перемогу над „збунтованим селянством”. Командування військом було доручено відразу трьом реґіментарям на чолі з сандомирським воєводою Владиславом Домініком Заславським-Острозьким. Перший день зіткнення завершився відносним успіхом польської сторони: жовнірам вдалося взяти під контроль дамбу через річку Ікву.

Натомість на другий день, 22 вересня, бій не відбувся „oprócz utarczek pomiędzy harcownikami” (окрім сутичок між герцівниками). Причиною був густий туман: “we wtorek, nic się nie działo praeter explosionem tormentorum dla nader srogiego tumanu, który aż dobrze po południu trwał. Potym gdy opadł tuman, dała znać straż, iż kozacy wystawiwszy chorągwie niemało, pono o ucieczce myślą, a oni tabór sprawowali wychodzić przeciw ordzie, o czym szlachcic jeden upewnił ks. ich mść [Владислава Домініка Заславського-Острозького], że orda pod Miedżybożem w niedziele przeprawowała się, o czym sobie nie dał powiadać ich mść pan podczaszy [Миколай Остророг], mówiąc, żeby już byli im stanęli na poniedziałek, czego w kilka godzin doświadczyć, słysząc triumfe kozackie i radości ich z przyjścia ordy”…

Ввечері наступного дня новина про прихід чисельної татарської орди настільки деморалізувала жовнірів, що вони разом зі своїми командирами втекли з Пилявців у напрямку Львова.

Згадка про густий туман знайдена і в кореспонденції польного гетьмана литовського Януша Радзивіла, який воював проти повстанців на “литовському” театрі бойових дій (переважно територія сучасної Білорусі) з січня 1649 р. 10 лютого, після кровопролитного штурму, литовці захопили місто Мозир.

Взимку, під час сильних морозів, ведення військових дій було практично неможливим. Проте вже в лютому 1649 р. коронна армія атакувала ті козацькі підрозділи, які Хмельницький залишив на Поділлі та Волині наприкінці 1648 р. В середині місяця тривали бої за місто Бар. Зрештою, під тиском військ Станіслава Лянцкоронського і Миколая Остророга, козацький полковник Іван Богун був змушений відступити до Шаргорода. Але штурм цього міста протягом 13-14 березня закінчився для поляків безрезультатно через сильний мороз, голод і відсутність піхоти з артилерією: „Constanter twierdzą ięzykowie [полонені козаки] ze ich 20.000 było, stanąwszy tedy samym wieczorem pod Szarogrodem była deliberacia, czy zaraz atakować Szarogrod, czyli tez z woyskiem na hutorach stanąwszy odłożyc do iutra, […] y tak z Woyskiem pod samemi hutorami stalismy całą noc w sprawie, tę sobotą wielkiem naszym niewczasem dla niesłychanego y tęgiego mrozu y głodu, ktory się nam y Koniom naszym dał znać po te dni dobrze, poslaliśmy iednak do Szarogrodzan obiecuiac im łaskę iezeliby się chcieli dobrowolnie podać, ale niedali na te rzeczy słowa”.

Оборона Збаража протягом 10 липня – 23 серпня 1649 р. є однією з найвідоміших битв в історії польського війська. Вивчаючи деталі облоги Збаража, не варто забувати про погоду, яка відігравала велике значення в тих подіях. Наприклад, сильні літні дощі часто докучали як козацько-татарському війську, так і полякам. Рясні опади, однак, більше шкодили союзникам, тому що значно ускладнювали штурм потужної Збаразької фортеці.

Юзеф Брандт. “Похід шведів на Кейдани”

Сильні дощі і вітер супроводжують описи битви під Зборовим 15-16 серпня 1649 р.

Битва під Берестечком в червні липні 1651 р. була одним із найбільших воєнних зіткнень в Європі у XVII ст. В тогочасних щоденниках і листах ми знаходимо чимало інформації про погодні умови, що вплинули на перебіг тієї кампанії. Так у третій, вирішальний, день битви 30 червня супротивники не могли розпочати бойові дії через погану видимість, – густий туман, – аж до полудня: „Dzień 30 junii był piątkowy i bardzo mglisty. Z rana Król JM. jako brzezdec poczęło się wojsko wszystko […] w pole wyprowadził i lubo pod tak ciężką i smrodliwą mgłę, jaka była niezwyczajnem sposobem i tuman srogi, uszykował wojsko, ale przeciwko nieprzyjacielowi trudno postępować było, weselszego nieba przed obozem czekając. Gdy tedy godzin ze trzy na dzień, nad wszystkich mniemanie, tak jako owo ciemność jaką o(d)słoni, tak jakoby samo słońce do wiktoryjej pokazywało drogę, ślicznie wypogodziło się”.

Однак хороша погода протрималася недовго. Почався сильний дощ, який тривав протягом всієї трагічної для козаків ночі з 30 червня на 1 липня, коли вони після втечі татар були змушені швидко зміцнювати власний табір: „Zawarł się tedy nieprzyjaciel w taborze z czernią, ale KJMć na całą noc z wojskiem w polu zostawał, i dotąd zostaje. Bito do tego nieprzyjaciela z dział aż do samego zmroku: w nocy ucichła strzelba, bo i deszcz srogi lał, jak cebrem”. “… Дощ лився, як з відра”.

Королівська армія цілу ніч провела в полі під дощем, очікуючи на атаку козаків. Сам король не відпочивав, очікуючи подальших подій: „Trwała ta potrzeba do wieczora. Nox diremit proelium, spędziwszy Kozaków w tabor. Tam zaraz całą noc prawie pilnowaliśmy ich, nie śpiąc, na deszczu srogim bez namiotów i bez kotar. Tak p. Bóg dał znamienitą wiktorię w ręce k. j. m. i zaraz tamże sub die śpiewaliśmy «Te deum laudamus»”. Битва під Берестечком закінчилася 10 липня, коли козацьким полкам, хоч і з втратами, вдалося вирватися з оточення.

Зимові бої під Вінницею на полотні Мирослава Добрянського

Видається, що все літо 1651 р. було холодне і вологе: у тогочасних джерелах можна знайти інформацію про проливні дощі і холод, які уповільнювали просування коронного війська від Берестечка далі на схід: „Za dopuszczeniem Boskim przez straszny i niewypowiedziany glód, przez ustawiczne deszcze, które po piąci, po sześć dni incessanter łeją zaledwie sam po ćwierci miłe idąc kommunikiem postępujemy, znudzeni, chorzy, głodni […]”. 

Тоді в Україні було важко знайти будь-яку їжу. Адже частина врожаю загинула, оскільки багато полів стояли затопленими внаслідок постійних дощів. Відтак піхотинці, які не мали ані грошей, ані теплого одягу, масово помирали від голоду і хвороб: „Oznajmuję w. m. ,m. p., żeśmy już głodem srogie niesłychanym stanęli pod Machnowką […], ale piechota i armata na zadze; Pan Bóg wie, jeśli jaką pociechę mieć z piechoty będziemy, bo tego siła od głodu i deszczów namarło, ostatek chorych i zgłodniałych.

Польське військо рухалося повільно, долаючи щодня не більше 5-6 км, тому похід від Берестечка до Білої Церкви зайняв аж 2,5 місяці. Подібна повільність коронної армії дала можливість Хмельницькому зібрати розпорошені під Берестечком сили та стягнути полки з Лівобережжя.

Проливні зливи призвели до змін у тактиці військ у боях під Білою Церквою у вересні 1651 р. і вплинули як на військові результати кампанії, так і на підписання Білоцерківського договору між козацькою Україною та Річчю Посполитою.

Люті холоди стають однієї з причин програшу Річчю Посполитою Жванецької кампанії 1653 р. піхота, як найменш забезпечена та низькооплачувана частина вояцтва, потерпала від голоду та морозів найбільше.

Для нас важливим фактором реакції на такі суворі погодні умови повсякдення XVI-XVII ст. є наявність демісезонного та зимового одягу в гардеробах козацтва та інших категорій населення українських земель Речі Посполитої.

І, як ми бачимо, майже постійне використання саме верхнього допоміжного одягу польсько-угорською піхотою має цілком приземлені причини –  постійна прохолода, дощі, тумани, тощо.

Піком холоду у Європі став 1666 р. – “рік без літа”. У Речі Посполитій у перші дні серпня (!) цього року від морозів на ґрунті померзло все збіжжя та овочі. 

Мати в гардеробі єрмяки (ґермаки), плащі, опанчі, сермяги, кожухи тощо та інші види верхнього одягу була суворою необхідністю вояків  у час Малого льодовикового періоду.

3.НАТІЛЬНА БІЛИЗНА

Сорочки та кошулі (пол., Kozsula) «кошуля», що вживалися в шляхетському середовищі, а також мали поширення серед менш привілейованих станів, умовно можна поділити на два види: з коміром-стійкою і без коміра. Виготовлялися вони, як правило, з різних сортів льняного полотна, бавовняних тканин. В актах згадують неодноразово сорочки “кошуль коленских”, тобто виготовлених з полотна з м. Кьольн (Німеччина)  або виготовлені безпосередньо у Кьольні.

Сорочку викроювали у вигляді прямокутника, довжиною приблизно по коліно або трохи нижче, вгорі з горизонтальним розрізом під горловину. Спереду на грудях вертикально робили проріз. Навколо коміра тканину бгали в складки.

Рукави також викроювалися у вигляді прямокутників, з прямокутними ж невеликими ластовицями.

Зібрані разом з ластовицями  рукави пришивали до переду і спинки, які потім зшивали між собою. Останнім пришивали досить високий комір.

На комірі пророблялися прорізи, куди вставлялася стрічка для зав’язування або пришивали гачки. Сорочка могла мати або не мати манжети, які могли застібатися на гачки або ґудзики або зав’язуватися стрічками.

Джерельна база розкриває таку подробицю: сорочок було не одна, а дві. Натільна відігравла роль майки чи футболки, а верхня, принаймні,  у привілейованих станів, як мінімум, відігравала роль головної, парадної сорочки.

До Речі Посполитої в XVI ст. – XVII ст. . було імпортовувалося полотно “коленське”, “туробінське”, “підгірське” та інші.

3 цих сортів полотна для представників привілейованого класу шили сорочки, які прикрашали шнурками, складками, декоративними защипами на грудях.

Верхні сорочки, одягнені поверх нижньої білизни, були пошиті з шовкових («єдвабних») тканин і багато прикрашені вишивкою, та інколи й дорогоцінним камінням.

Так, в описі майна Ходкевичів  1569 р. сказано, що в одній із скринь було знайдено “…дитячу сорочку із золотом і три дитячих простих сорочки довжиною до колін”, а в іншій скриньці була “… золота сорочка з перлами та намистинами; комір перлинами прикрашено та старосвітськими коронками (мереживом) … “.

У 1582 році мінська міщанка пограбувала її квартиранта, забравши у нього, серед іншого, «шість коленських сорочок – одну із золотом, другу зі сріблом, третю з червоним шовком, четверту з чорним шовком і дві не вишиті».

Верхні, пишно прикрашені чоловічі сорочки в актових матеріалах XVI ст. часто називають «шатами спідніми»:

«Шата спідня талетова…»; шата бура перлами оздоблена, рукави так само і комір з перлами…» (1569).

На думку лінгвістів, слово “шати” під впливом польської мови отримало значущий відтінок “розкішний одяг”.

Між словами “сорочка” та “кошуля” існували семантичні відмінності.

“Сорочкою” зазвичай називали нижню сорочку, натільну  білизну, а верхню, яку носили поверх, “кошулею” (“у тій скрині… кошульки дві прості та сорочка мужицька…”) (1556-1557)

Сорочки у значенні верхнього легкого одягу на плечах згадуються у багатьох актових матеріалах.

Попри твердження про відсутність гаптування на сорочках, деякі зразки, збережені донині містять вкрай делікатне гаптування з рослинною ренесансною та бароковою орнаментикою.

Відома дослідниця та реставратор Ірина Поґоржельська пише «Різні цікаві речі траплялись мені в давніх документах, але таке вперше впіймалось “..koszula woyenna wyszywana czarnym szyciem..”  (сорочка воєнна гаптована,  чорним шовком), кінець XVІ століття,  територія ВКЛ.  Вишиті сорочки майже є  в кожному інвентарі, але щоб воєнна – вперше трапилось…»

Нижні натільні штани або сподні, “ґачі”,  шилися також з лляних тканин і представляли собою два зшитих прямокутники. Зверху пришивався пояс, як зав’язки вставлявся шнурок або мотузка «очкур».

Найранніші відомі  варіанти ґачів  приблизно XV ст. Німеччина, замок Ленґберг. Знайдено у похованнях мешканців та мешканок замку. «Znalezione lniane majtki, wiązane po bokach należą do powszechnego typu bielizny, noszonego przez mężczyzn pod koniec XV i w XVII wieku. Z chwilą zamiany rozdzielonych nogawic, na nogawice łączone z saczkiem lub spodnie – długie nogawki gaci (ang. “braies”) przestały być potrzebne i pojawiły się mniej obszerne majtki. Oczywiście nie można wykluczyć, iż te konkretne majtki były noszone przez kobietę – jednak brakuje ku temu dowodów z innych źródeł, że był w ogóle taki zwyczaj – dlatego przyjmuje się, iż jest to bielizna męska. Znalezione majtki były trzy razy, w jednym miejscu, łatane lnianymi wstawkami.»

Переклад: «Знайдено льняні труси із зав’язками по боках, які є масово уживаним варіантом чоловічої нижньої білизни, що побутує з кінця XV ст. і в XVII ст. З моменту заміни незшитих ногавиць середньовічних шоссів довгі ґачі, (англ. Braies) перестали бути потрібні і з’явилися менш просторі «труси». Про ледь не сучасні «боксерки» пише і Томаш Рейф у дослідження про одяг артилелеристів Речі Посполитої XVI-XVII ст.:

«Це нижня білизна, сорочка та ҐАЧІ, себто спідня білизна, аналог середньовічних бре, або, простіше, трусів  герцога річмондського Джеймса (1612-1555). Написано у тексті дослідження знаного дослідника історії та реконструктора з європейським реноме Томаша Рейфа “Ґачі лляні, із зав’язкою спереду.»

Ось інше польске джерело:

“Zacznę od stroju żołnierza piechoty polsko-węgierskiej: nosili na sobie gacie i koszule, dalej spodnie sukienne obcisłe prawdopodobnie zaopatrzone w stopę tak jak spodnie XV wieczne, lub mieli strzemiączko. Переклад: «Почнемо про стрій польсько-угорської піхоти. Носили на собі сорочки та ґачі, далі обтислі суконні штані, конструктивно подібні до середньовічних XV ст., або додатково мали ще «стремечко», тобто штрипка, ретязьок для фіксації під п’яткою.

Словник польських строїв Ірени Турнау, одне з класичних джерел до вивчення  історії польського костюму, визначає цей вид одягу так: «Gacie (gace, hacie) —dolna część męskiej odzieży, noszona pod spodniami, zwykle szyta z płótna, także opaska na biodra, określenie zanotowane już w XV w.» Переклад: «Ґачі – нижня частина чоловічого вбрання, яку носили під штанами, сподні. Зазвичай пошиті з полотна,  также стегнова пов’язка, труси, бре, (ст.фр., англ braies),  що фіксується документами ще від XV століття.

Академічний словник старопольської мови дає таке визначення: ”Gacie – spodnie, także fartuszek kąpielowy (zasłaniający części wstydliwe), bracca virilis, praecinctorii genus, quo, qui in balneo lavabatur, pudenda obtegebat…Переклад: “Ґачі – сподні, …фартушок, що затуляє інтимні місця, “фіговий листок”. Чоловічий рід затуляння інтимного місця, який у лазні не варто було знімати»…

Nazwa gacie pochodzi od staropolskiego słowa gacić czyli ocieplać. Spodnie od tego, że się nosi pod spodem i pierwotnie były rodzajem gaci. Portki – wzięła się z łaciny od słowa porta czyli brama. Dziane gacie robione były z wełny lub włóczki. Płótno zgrzebne – surowe, raniły ciało jak włosiennica. Już w XVII wieku były białe i niewiele różniły się od naszego pojęcia bielizny. Plebs nosił ją co dzień na sobie, bo jego strój ogólnie składał się z koszuli i gaci.

Переклад: “Назва ґачі походить від старопольського gacić або  ocieplać, утеплювати. Плетені ґачі робили з вовни або суворої нитки. Сурове полотно ранило тіло як власяниця. Вже у XVII ст. ґачі були з біленого полотна і не сильн відрізнялися від нинішнього уявлення про білизну. Плебс носив взагалі на день єдиний комплект одягу – сорочку і ґачі, бо це були єдині його речі.»

Польські реконструктори з проекту Chlop, присвяченого строям найнижчих прошарків суспільства Речі Посполитої, називають такий комплект «ubior podstawowy” – основний, базовий одяг.

Низка українських академічних словників  та досліджень підтримують тезу, що первісно ґаці, гачі – це нижня натільна білизна. «Гачі, гаці – псл. *gatja (одн.), *gatjě (дв.), яке підтверджується старими запозиченнями в фінно-угорських мовах (пор. фін. kaattio «штани», уг. gatya «кальсони, селянські штани»); етимологію не встановлено;

…найбільш вірогідним є пов’язання з псл.*gatiţi «прикривати», укр. гати́ти як про нижній одяг первісно типу пов’язки, що закривав певні частини тіла (Brückner 131; Sławski I 245–246);

…ґачі, [га́чи] «стегна; штани, холоші», бр. [га́шнік] «верхня частина, пояс штанів», ст. кгачи «штани», кгати «тс.», п. gacie «кальсони, (ст.) штани; пов’язка; [шерсть на ногах ведмедя)», ст. gace «штани; пов’язка», ч. ст. háče «штани; пов’язка; пояс», заст. hace «кальсони, штани», болг. га́щи «кальсони, [штани, шаровари]», м. га́ки «кальсони, (розм.) штани; кошлате пір’я на ногах птахів», схв. гaћe «кальсони; штани (селянські)», слн. gáča, мн. gáče «кальсони; (анат.) довга калитка у тварини-самця; (ст.) печінка», р.-цсл. гаѱа «білизна»; «…га́чни́к «місце для пояса в кальсонах…; очкур»…

Зовсім екзотично звучить слова “ґачі” вірменською: “зад тварини”…

Авторки фундаментального дослідження “Мужчинскі касцюм на Беларусі” Валентина Белявіна та Любов Ракова (Мінськ, 2007 р.) дають таке визначення терміну «Ґачі»: “…Назвы штаноў «гачи» («кгачи», «кгати»), «сподне» («сподни»), «штаны» сустракаюцца ў невялікай колькасці актавых матэрыялаў XVI—XVII  ст. («кошуль тры, кгати одны» (1598 г.), «сукна чирвоного на кунтушь и на жупань и на сподне мистру» (1682 г.), «штоны сермяжные двои») (1579 г.).

Тэрмін «кгачи», «кгати» ў XVI ст. ужываўся часцей за ўсё ў адносінах да ніжніх мужчынскіх штаноў і штаноў з даматканага палатна. Так у вопісе адзеяння князя Горскага, які кватараваўу Мінску ў 1582 г., называюцца верхнія суконныя штаны «убранье чырвоное кармазыновое, …убранье каразеи белое», а так сама падштанікі: «кгачей полотна ткацкого (даматканага) четьверы». Ніжнія мужчынскія штаны і бялізна ў цэлым у крыніцах XVI ст. абазначаліся яшчэ тэрмінам «хусты», «хусты белыя».

Переклад: «Назви штанів “ґачі” (“кгачі”, “кгаті”), “споднє” (“спідні”), “штані” зустрічаються в невеликій кількості актових матеріалів XVI-XVII століть. (“Кошултри, кгдатни” (1598), “червоне полотно на кунтуш та на жупан і на сподні катові (містру)” (1682), “штони сермяжні двои”) (1579).

Термін “кгачі”, “кгаті” в XVI ст. застосовується найчастіше для чоловічих нижніх штанів та штанів з домотканого полотна. Так, в описі вбрання князя Горського, який жив у Мінську в 1582 р., називаються верхні суконні штані називаються «убранье чырвоное кармазыновое, …убранье каразеи белое», а також підштаники: “кгачей полотна ткацкого (домотканого) чотири”. Чоловіча нижня білизна та нижня білизна взагалі у джерелах XVI ст. також позначалися терміном «хусты», «хусты белыя».

Вже згадувана Ірина Поґоржельстка у своїх дослідженнях підкреслює: “…ґачі (полотняні всі, що містять опис, з виборки 1593 р. – 1648 р., зберіглося  20 екзеплярів…”

Саме через вищезазначене, цілком природньо припустити, що нижньою білизною польсько-угорської піхоти були сорочка і ґачі. Намагання назвати «ґачами» власне поясний чоловічий поясний одяг населення Речі Посполитої окресленого періоду, у тому числі українських земель,  та ще й намагатися віднайти конкретне визначення його крою як основного поясного одягу, безпідставні.

4. ПОЯСНИЙ ОДЯГ ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

У розглянутий період використовувалися переважно облягаючі ногу суконні  штані угорського зразка, а також суконні неширокі з клиноподібними вставками штані, які підперезувалися шнуром або ременем.

Вузькі угорського типу суконні штані мали застібку на поясі у вигляді невеликого клапана-лацбанта і облягали ногу. Знахідки поясного одягу на теренах Угорщини, Польщі та України, також це  демонструють. На ряді зображень ззаду в районі щиколотки на задній поверхні холошень розташовані гачки, таким чином досягалося максимального облягання і мінімум складок. Довжиною штани доходили майже до п’ят.

І додатково могли мати внизу тасьму для надійного кріплення під п’яткою, як у сучасних рейтузів.

Вузькі штані такого типу  знайдено  в Угорщині, у похованні  церковної крипти в м. Шарошпотак (Sárospatak). Шарошпатак – місто на північному сході Угорщини, у якому збегігся замок, який довгий час  був резиденцією роду Ракоці. При дослідженні крипти у церкві замку дослідницею Марією Ембер протягом досліджень 1964-1967 р. було знайдено майже повністю збережені штані, датовані кінцем XVI ст.

Згодом угорська дослідниця Ева Ґотто навела ці дослідження і спроби реконструкції цього виду поясного одягу у своїй дисертаційній роботі 2014 р.

Подібний зразок штанів знайдено було і  в Україні.   2004 р. археологічна експедиція під керівництвом В. Д. Гупало провела дослідження крипт колишнього костелу бернардинів в м. Дубно і серед іншого, було віднайдено рештки одягу. Сама В. Гупало про деякі предмети написала як про можливі деталі взуття. Але повністю таємницю крипти і те, що збережений текстильний матеріал відноситься саме до посного одягу, а саме є   збереженим зразком штанів  угорського  типу, детально висвітлила історик , реставратор і дослідниця одягу  Ірина Погоржельська. А  2015 р. вона ж  здійснила дослідження та реконструкцію таких штанів.

У своїй публікації “Дослідження та наукова реконструкція одягу угорского типу за археологічними знахідками”. Археологія і давня історія України”, 2017″ авторка здійснила ретельний аналіз археологічного матеріалу та його наукове відтворення. За відгуком авторки реконструкції “…після примірки на модель штани мали специфічний вигляд: тісно обпинали литки, як і на зображеннях з епохи, натомість в верхній задній частині були досить просторими, особливо ззаду.” 

“…Окремі елементи крою штанів, а саме специфічна надмірна ширина у районі тазу, дозволяють високо підіймати та виконувати широкі рухи ногою.” Частковий крій вузьких штанів, вдягнених під жупан, можна побачити на гравюрі “Напад на короля Сигізмунда ІІІ в 1620 р. в Сеймі”, на інших портретах “сарматського” типу.

Підтвердженням того, що угорські штані саме запинали на гачки, є в описі одягу драбів піхоти ще за Стефана Баторія: «Spodnie są z sukna fioletowego, obcisłe w łydkach, nie całe zszyte, lecz zapinające się z tyłu na żelazne haftki, słowem – na sposób węgierski.” Переклад: «Штані з сукна фіолетового, обтислі на литках, які запиналися на залізні гачки, одним словом – на угорський зразок»…

Ще детальніша інформація і новизна знаходяться у новітній публікації авторства Ірини Поґоржельської та Володимира Мойжеса “Поховання 32 у нефі церкви Ужгородського замку”, розміщеній у Науковому віснику Ужгородського університету з серії “Історія”, випуск 2 (43), 2020 р.

Як пише сама дослідниця Ірина Поґоржельська, і яку з її люб’язного дозволу, ми цитуємо: “…Опублікована стаття про поховання в церкві Ужгородського замку містить напрочуд важливу інформацію – кількість застібок гапличків на чоловічих штанях угорського типу, а саме 24 пари, тобто 48 штук. В похованні з костелу в Дубно було знайдено 31 пару (тобто 62 штуки) застібок. В похованні,  дослідженному угорськими археологами, було знайдено 10 пар (20 штук) застібок. Окрім археологічних, тобто фактичних безспірних джерел, зображення цього періоду також містять означені на литках застібки. Тобто це характерна особливість саме цих вузьких угорських штанів…”

“…Якщо понавизбирувати з першоджерел всі згадування (а я назбирала декілька сотень таких за період від 1549 до 1771) то можна зауважити, що про застібки – гаплички-гачки якось дуже мало написано. А археологія нам чітко вказує, що кількість була на десятки штук , тобто значною для нотування в переліку рухомого майна, бо в інвентарях навіть згнилі речі або драні і такі, що лише на ганчірки годилися б, записували. Проте все ж таки вони є : “штани угоські з сукна фіолетового обтислі в литках і не повністю зшите, тільки запиналися ззаду на залізні гачки тобто на угорський спосіб”, або “…купила чоловікові на штани сукна гарнатового [ґранатового, темно-синього]  по 80 грошей і шнурка зеленого і застібок”, “на сподні кіру 2 лікті шнуркі і гафткі по 9 асм і полотна по 3 асм і за нитки 6 асм” і т. д.

Тобто серед кілька сот описів убьорів/убрань [загальне слово на означення штанів] все таки гаплики згадують і навіть що це саме угорська мода. Але чи всі убраня/убьори варто вважати угорськими вузькими штаньми?

Отут таке узагальнення було б хибне. Бо є калькуляції на пошиття штанів без згадування гачків: “так для пошиття убрань взято 5 чверті сукна і китайки 8 лікті і полотна 2 лікті і ниток шовкових 3 лути, шнурка півтора лікті а за роботу заплачено кравцеві 1 флорин 3 гроші ” і їх фактично більше нііж з угорськими застібками. А є ще ж і археологічні знахідки штанів іншого типу .. Де застібок не має.

Тобто не всі убраня/убьори є вузькими угорськими штаньми, а от вузькі штани можна вважати такими, тільки якщо вони мають застібки з гачків- гапличків на литках. І не просто де попало, а для окремого десятиліття кожного століття на своєму місці. І не так багато їх було з усіх штанів, що носилися на той час.

Авторські світлини до статті Ірини Поґоржельскої та Володимира Мойжеса

5. ВЗУТТЯ  ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

…Перший  тип взуття що зустрічається в джерелах – черевики (пол.-trzewiki). В другій половині XVI ст. це легке взуття без підборів, висотою не вище стопи. Носок заокруглений, або й злегка загострений.

Черевики, що знайдені на території Польщі дуже близькі до тих, що носилися в Європі, де мода на подібне взуття поширюється з 1540-50-х років, в Польщу вона проникає, швидше за все, з двором королеви Бони [Сфорца (1494-1557), королеви,  дружини Сигізмунда І Старого.]

Подібний тип взуття на гайдуках можна побачити на гравюрі в книзі Бартоша Папроцького 1578 р. Такого ж типу взуття бачимо на пішому гайдуку з “Голуховської таблиці” 1630 р.

   

Наприкінці XVI ст. черевики отримали невелику халявку і підбір, в результаті стали зовні мало відрізнятись від “чижм”.  Можливо, тому на зображеннях XVII ст. класичні короткі черевики  можна побачити дуже рідко.

Як правило, вони невисокі, підошва не має характерного витонченого звуження в місці зводу стопи.

Деякі зразки застібаються на ремінець з пряжкою або мають шнурівку на підйомі стопи, деякі зашнуровуються збоку.

Археологія дає з теренів Польщі більше десятка взірців взуття цього періоду, в тому числі різні типи черевиків...”

 

 

Інший тип низького взуття зображений на гравюрах фламандского гравера Абрагама де Брейна (фл. Abraham de Bruyn, 1539-1587) 1576-78 рр. на яких зображено угорських вояків, музикантів  та польського шляхтича.  Зображення взуття певною мірою умовні, але видається що це перехідний від черевиків до чижм тип – ще немає халявки, але  вже досить високе взуття, підбір (обцас) або підківка? як на чіжмах, присутня.

Цікаво, що на різних версіях гравюри, де зображено військових музикантів, вони фігурують то як “ruthenus”, тобто “руські” (українські), то як “polonus, тобто польські.

Олександр Заремба зазначає:” Оригіналів подібного взуття з території Речі Посполитої нам наразі не відомо, проте таке зображення  дуже нагадує іранське взуття для верхової їзди того ж XVII ст.”

Цікаве зображення угорських гайдуків Іштвана Бочкаї 1577 р.  На гайдуках взуття, що нагадує чижми, але все ж від них відрізняється формою передньої частини –  в класичних чижм доволі гострі носи.

Можливо, це полуботки, оригінали яких знайдені при розкопках в королівському палаці у м.  Варшава.  Датуються вони найімовірніше 1580 роками, часів правління  короля Стефана Баторія).

…Викроєні з кількох частин (носок, халявка і т. п.). Один  знайдений під час розкопок напівчобіт не мав жодних защіпок,  інший мав шнурівку з внутрішнього боку халяви. На  п’ятці обидва мали  високу металеву підківку. Анна Дронжковська вважає, що ці напівчоботи –  європейський варіант турецьких або перських чобіт, з явився у Речі Посполитій   через посередництво  Угорщини…”

Не забуваймо, що Стефан Баторій, Штефан Баторі (1533-1586) – трансильванський (семигородський), князь, етнічний угорець.

Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор, у своїй публікації “Відомі нам зображення  “угорської”  піхоти на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: “Одним з ранніх відомих зображень гайдуків … кінця XVI ст.  є … дві гравюри) Адольфа Лаутензака, присвячені приходу до влади короля Сігізмунда ІІІ Ваза в Польщі та Швеції. Ці гравюри – цікавий приклад того, як одна дошка стала прикладом для увіковічування двох різних подій.

Перша знаходиться в “Музеї народовому” у Варшаві, на ній зображено укладання в 1589 р. Битомсько-Бендзінського трактату між Польщею [Річчю Посполитою] і Віднем [Священною Римською Імперією Германської нації], за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї.

Фактично, це титульна сторінка серії з 5 гравюр, виконаних Адольфом Лаутензаком присвячені невдалим Максиміліяна фон Габсбурга спробам отримати польський трон, після смерті Стефана Баторія в 1589 році.”

Другий друкарський відбиток знаходиться в Національній  бібліотеці  в Стокгольмі та  опублікований в осінньому зошиті “Relationes Historiae” від 1594 р. у Франкфурті-на-Майні. Він ілюструє складання присяги Сигізмундом під час його коронації на шведський трон в м. Упсала.

На гравюрах “… ми бачимо групу піших вояків, вигляд яких цілком відповідає нашим уявленням про польську піхоту кінця XVI ст. [Вояки] одягнені  в одяг [жупани] довжиною нижче коліна, з розшивкою галунами  на грудях [пол. potrzeby] та довгими рукавами. Як варіант це “ґермяк” – верхній каптан.  Озброєні шаблями та древковою холодною зброєю. Мають характерні шапки “магерки”.

Наступне джерело – анонімні гравюри початку XVII ст. О. Заремба пише: «І знову ми бачимо класику угорської моди початку XVII ст.  – маґерки, довгі жупани, вузькі угорські штани, коротке взуття на підборах. Озброєння складається з колісцевого аркебуза та шаблі угорського типу.”

Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є різьблення на кістяній “п’ятці” прикладу мушкету австрійської роботи, яке наводить дослідник. Видно, що вояк одягнений у короткі черевики або «бочкорки».

Далі О. Заремба наводить приклад зовнішнього вигляду угорської піхоти Іштвана Бочкаї (1557-1606) – провідника антигабсбурзького повстання 1605-1606 років. На відбитку 1605 р. зображено самого Бочкаї, що  їде верхи в оточенні своєї піхоти.

Історик зазначає: “В першу чергу помічаємо характерні головні убори – маґерки. Порівняно короткі чи то жупани, чи то доломани дуже поширені в Угорщині того часу.  Відносно високе взуття, – можливо, щось на зразок напівчобіт.  Делії носяться як опанчі – накинутими на плечі [наопаш], а не одягнутими в рукави.

Озброєння –  мушкети, дарди (різновид списа або алебарди, чи, радше, протазана), при боці шаблі.  В останій третині XVI ст. подібна мода була принесена Стефаном Баторієм і в Річ Посполиту, тож не дивно що польські піхотинці виглядали дуже подібно.”

Дослідник з Кам’янця-Подільського констатує: “…Відмітимо пару моментів з того що ми бачимо –  низьке без підборів взуття ( мода XVI ст.), вузькі угорської моди штані,  під коліном підв’язані так само як на гравюрах 1593 р., що розміщені вище.  Одяг – жупани, поверх яких делії з коротким рукавом.» На лівому плечі мушкети. Головний убір – маґерка, прикрашена плюмажем з пір’я.

У 2001 р. вийшла праця Анни Дронжковської  (пол. Anna Drazkowska “Historia obuwia na ziemiach polskich od IX do końca XVIII wieku”.

 З книги дізнаємось що: “…в XVI ст. польська шляхта вкрай неохоче одягала стрій західного взірця і шукала способів одягом підкреслити окремішність, НЕналежність до Західної Європи, в результаті почав формуватися «струй народовий»,  польський національний, шляхетський, військовий одяг. Формування його відбувалося на місцевих середньовічних традиціях з великим впливом сходу, передусім Османської імперії через посередництво   Угорщини.

Зовсім необов’язково як вже підкреслювалося, гайдуки польсько-угорської піхоти були етнічними поляками або угорцями.

Важливим іконографічним  джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба.

Документ являє собою великий малюнок, на якому зображено вище згадану церемонію, згорнутий в сувій. На ньому в усій красі зображене все розмаїття чоловічої та вояцької моди Речі Посполитої початку XVII століття.  Шлюбна церемонія відбулася 1605 р.

У наш час цей артефакт зберігається в колекції музею “Королівський палац” у Варшаві, а “стокгольмським” він став через те, що довгий час перебував у Швеції.

Спочатку документ перебував в Королівському архіві, де його в 1902 році знайшов директор королівського арсеналу (Kungling Livrustkammaren) К. Осбар (шв. С.A Ossbahr.)

 До Швеції з Речі Посполитої сувій  потрапив, вочевидь, у часи “Потопу шведського” як військовий трофей.

Серед іншого, бачимо пішу роту гайдуків Ієроніма Ґостомського, воєводи познанського, у білих жупанах і червоних деліях; підрозділи кінноти, одягнені так само у жупани; пішу роту міщан м. Казиміра у синіх жупанах і деліях і майже так само вбрану піхоту польсько-угорського типу з м. Страдома.

Краще забезпечений приватний відділ  Ґостомського має однакові жовті чижми в усіх вояків. Строкате ополчення міст, таке як міліція мм. Казимєж та Страдом, має різнобарвні, переважно жовті, червоні та чорні чижми. Дослідник вважає, що у такий спосіб «Ролька Стокгольмська» натякає на нерегулярний, міліційний, ополченський характер загонів міст.

Цитуючи Олександра Зарембу: “…Ще одне зображення гайдуків  є на розписах Біскупського (єпископського) палацу в м. Кєльце (Польща).  Мається на увазі розпис Сенаторської зали, що прикрашена картинами з зображенням  подій Смоленської війни 1632-1634 рр. Особливо видно підрозділи піхоти під час показового параду польского війська під Смоленськом після капітуляції московського війська воєводи Шеїна. Розпис робив Томмазо Долабелла  на початку 1640-х років. Піхота зображена у короткому взутті, кіннота має високі чоботи, переважно жовті, для верхової їзди.

Зображення польського піхотинця є також на  [металевому барельєфі] саркофага короля Сігізмунда ІІІ, що помер в 1632 р. Це класичний гайдук в [жупані], маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на невисокому підборі.

Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Голуховської таблиці”. Датується 1620-ми роками. Це розпис на дерев’яній дошці, що нині перебуває у колекції “Музею народового” у Познані.

Вояк одягнутий у блакитний жупан та блакитну делію. Його взуття – чорні черевики, (пол.-trzewiki). В другій половині XVI ст. це легке взуття без підборів, висотою не вище стопи. Носок заокруглений, або й злегка загострений.

Згідно із численними іконографічними матеріалами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. вояків піхоти та легкої кавалерії  Речі Посполитої  чітко між собою відрізяє взуття.

Піхота польсько-угорського типу має низькі черевики, тржевіки, невисокі полуботки,  чижми чи бочкорки (із бічними зав’язками), тоді як кавалеристи носять м’які чоботи на підборі,  пахолки кінного війська 1646 р. мають взуття без підборів.

6.ГОЛОВНІ УБОРИ ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ

Піхотинці в маґєрках на “Рольці Стокгольмській”

Збережені маґєрки

Плакетка із зображенням вояка у маґєрці

 

В збройних піхотних формаціях Речі Посполитої “народного” типу, тобто у польсько-угорській піхоті, головним видом головних уборів були  угорські маґерки, переважно чорного кольору, оздоблені пір’ям або без оздоб.

Головні убори піхоти польсько-угорського типу – це маґерки, масово задокументовані та представлені вражаючим іконографічним матеріалом та навіть кількома збереженими зразками оригіналів цих головних уборів.

Маґєрка – сукняна шапка, пошита із чорного, сірого, білого, бурого, а інколи й кольорового сукна або фетру. Верх шапки був плоский і прямокутний. Висота – 12 – 16 см.

 Зокрема, в оповіданні луцького підкоморія Яна Харлинського 1587 р. згадуються шапки-маґерки: магерка з 4-ма білими журавлиними перами, куплена за 3 золотих…”

У класичному виданні польської дослідниці Марії Ґутковської-Рихлєвської “Historia ubiorow” (“Історія одягу”, видання 1932 р., 1934 р., 1955 р. та перевидання 1968 р.) питаємо про головні убори цього часу наступне:

“…У рахунках на одяг угорського взірця, придбаний ще для Сигізмунда ІІ Августа, ще до Стефана Баторія,  згадуються також угорські шапки – pilei hussaronici (“гусарські капелюхи”).”

Дослідники пов’язують популярність маґерок із правлінням короля Стефана Баторія, який прищепив у Речі Посполитій угорську моду.  За прикладом короля та його двору, трансильванців (угорців) носила повстяні, суконні, оксамитові маґерки, нерідко називаючи цей головний убір “баторувкою”.

Це засвідчують актові матерали: «чапка мокгерка чорная кутнеровая, каштовала осьмь грошей», «шапку маґерку, дано гроши шъсть…» (1578) и т. п.

У митній книзі м. Курська (Московська держава) зафіксовано товари могилівських купців з Великого Князівства Литовського.

Серед них згадуються головні убори, що постачалися на ринки Московської держави.

Так, Тодар Іванов із компаньйонами везли 8 десятків маґерок, Моісей Мойсеїв -26 маґерок; Ілля Тимофеїв – півтора десятки маґерок; Павло Дмитріїв – чотири десятки.

1647 р.  Родіон Ільїн віз на продаж 130 маґерок, десяток шапок з куниць, а Павло Онисимов “23 маґерки “добрих” і 20 “косматих”. Пилип Яхромеїв віз 200 маґерок.

Згідно із “Енциклопедією старопольською” Зиґмунта Ґлоґера до ВКЛ маґерки та  матеріали для їх  виготовлення  привозили з Корони Польської, що підтверджують збережені архівні пам’ятки. 

О. Заремба зазначає: «…Важливим іконографічним  джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба.

Документ являє собою великий малюнок, на якому зображено вище згадану церемонію, згорнутий в сувій. На ньому в усій красі зображене все розмаїття чоловічої та вояцької моди Речі Посполитої початку XVII століття.  Шлюбна церемонія вдбулася 1605 р.

У наш час цей артефакт зберігається в колекції музею “Королівський палац” у Варшаві, а “Стокгольмським” він став через те, що довгий час перебував у Швеції.

Спочатку документ перебував в Королівському архіві, де його в 1902 р. знайшов директор королівського арсеналу (Kungling Livrustkammaren) К. Осбар (шв. С.A Ossbahr.)

 До Швеції з Речі Посполитої сувій  потрапив, вочевидь, у часи “Потопу шведського” як військовий трофей.»

«…Серед іншого, бачимо пішу роту гайдуків Ієроніма Ґостомського, воєводи познанського, у білих жупанах і червоних деліях; підрозділи кінноти, одягнені так само у жупани;  пішу роту міщан м. Казімєжа у синіх жупанах і деліях і майже так само вбрану піхоту польсько-угорського типу з м. Страдома..».  Всі піхотинці крокують у чорних маґєрках.

«…Крокують гайдуки “трійками”. У шикуванні, крім власне гайдуків, йдуть музиканти – сурмач «шипош», як варіант «дудар», гравець на «дуді», «козі», (волинщик), барабанщик та прапороносець. Одягнуті гайдуки одноманітно – чорні валяні шапки магерки, лише в одного хутряна шапка…»

Від себе додамо спостереження, що як стриманий армійський підрозділ, маґерки роти познанського воєводи не мають прикрас.

А от маґерки командира та гайдуків міліційних рот  мм. Казімєжа та Страдома  щиро прикрашені кольоровим пір’ям у барвах прапорів цих піхотних формацій. Судячи з зображення, це або пір’я чаплі або навіть “струсеве” (страусове пір’ я)..”

Як відзначає О. Заремба: “Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Голуховської таблиці”. Датується 1630-ми роками.»

Характерна маґєрка цього вояка вельми показово прикрашена декількома голандськими люльками з білої глини, які вставлені у прорізи, зроблені у відворотах фетрового головного убору.

А дослідник з Кам’янця-Подільського продовжує опис: “Близьке за часом та подібне за композицією зображення гайдука на голандській гравюрі 1620-х років авторства Абрагама ван Бота (Abrahama van Bootha, Journael van de Legatie in Jaren 1627 en 1628. Amsterdam 1632). Достеменно не знаємо, чи зображено польського чи угорського піхотинця…

…Маґерку зображено зовсім дивно, хоча практика показує, що якщо її багато носити і не особливо берегти то вона може приймати і не такі дивні форми 🙂

Характерно що на зображені штани протерті в районі колін – мабуть автор хотів підкреслити бідність піхотинців…” Може не бідність, але наслідки “тяжкості та лих військової служби”.

Далі О. Заремба пише: “Зображення польського піхотинця є також на саркофазі короля Сігізмунда ІІІ (помер в 1632 р.). Це класичний гайдук в маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на не високому підборі…”

V. ОЗБРОЄННЯ ТА СПОРЯДЖЕННЯ

У роботі історика Івана Гаврилюка “Приватні війська князя Владислава Домініка Заславського (1618-1656 рр.) в контексті  розвитку надвірних армій в ранньомодерній Європі XVII ст. “ ладівниці фіксуються як частина спорядження приватної піхоти Заславських:”

«Озброєння гайдука складалося з вогнепальної зброї – спочатку рушниці з гнотовим замком, а згодом аркебузи чи мушкета з коліщатим замком. Польсько-угорська піхота не використовувала бандолетів (бандольєрів) – порох носили в торбах чи ладівницях.  Гайдуки також використовували бердиші, шаблі і топірці. Озброєння десятників складалося з шаблі, пістоля (-ів) і дарди – короткої алебарди».

Про дуже раннє використання гайдуками дорогих на той час ударно-кремінних самопалів з «губчастими замками» говорить промовистий документ, датований ще 1581 р., який наводить вже відомий  нам дослідник Міхал «Кадріназі» Парадовський.

Сучасна група реконструкторів польсько-угорської піхоти (м. Замосць)

«Реєстр тих Панів ротмістрів, які піхоту вибранецьку з власних добр Його Королівської Милості ведуть до Бржеща Литовського Року Божого 1581.

З Луковського повіту 2 червня пан Кшиштоф  Ґойський,  ротмістр і харцер [у даному випадку – «розвідник» командир передового загону]  Його Королівської Милості,  наказав роті своїй числом  120 мужів крокувати у барві блакитній, до того ж пахолят шляхетських приєднати,   «прапорника з прапорцем»,  себто хорунжого, з прапором з чорної китайки з білими смугами; з «бенбенічем» (барабанщиком, довбишем); два коня власних, на яких [ротмістр] службу свою харцерську виконує. Зазначимо іменний покажчик гайдуків, які явно не є ані угорцями, ані поляками…

Перший десяток

• Мітко (Митько) з Соколіці, гідний до бою, рушниця губчаста (ударно-кремінна), сокирка, порохівниця, гніт.
• Михайло Харитонович, те ж;
• Зінько Хведорів, те ж;
• Сидір Сєньків,те ж;
• Павло Климків, те ж;
• Січ Степанів, те ж;
• Борис Хоростко, те ж;
• Олекса Пьотрув син, те ж;
• Гнат Князів, те ж;
• Ясько Іванів, те ж.

І так далі, у деяких рушниці гнотові…

…Лукаш Серни мав з краківського воєводства 105 пахолків, озброєних так само рушницями губчастими, а зарівно деякі з гнотовими рушницями, також з шаблями, секирками, порохівницями, ладівницями  та ґнотом…»

На відміну від іноземної піхоти (наприклад, іспанських терцій), гайдуки не мали списів, шо зменшувало обороноздатність на відкритій місцевості, тому їх використовували для штурму і захисту укріплених позицій. Зброя, якою користувалися гайдуки в коронній піхоті, найчастіше вказувалася в приповідних листах.  Зброя та спорядження надвірних і коронних гайдуків були подібними.

Оздобний варіант коліщаної аркебузи

 Коліщані аркебузи з колекції Музею Війська Польського у Варшаві

Втім, у «Короткому щоденнику розправи з козаками (13.10-6.11.1625 р.) маємо згадку про те, що під час березневих боїв 1630 р. «…піхота заславська [тобто приватні війська князя Заславського] разом із німцями кварцяними, протягом двох днів мушкетів з рук не випускаючи, не лише потужно стріляла, а й списами вдало діяла…» Отже, списами діяти польсько-угорська піхота могла.

Під час битви  піхота вишиковувалась в дев’ять чи десять шеренг, залежно від кількості жовнірів. Перший ряд складали десятники з алебардами-дардами, за ними розташовувались стрільці.  Вогонь вівся почергово: перший ряд після залпу ставав на коліна, наступний стріляв над їх головами».

Польська та угорська піхота від початку формування озброювались переважно саме  аркебузами, вони хоча і відчутно поступались своїми характеристиками мушкетам, але більше відповідали тим тактичним завданням які виконували гайдуки – охорона обозів, фортець, укріплень і т. д. Але  «кшоска»,  коліщана аркебуза занадто дорога зброя.

Вже в середині XVII cт. у «приповідних листах» на формування піхоти  «народовеґо   аутораменту» згадуються саме гнотові мушкети західноєвропейського типу.  А різьблення по кістці на прикладі однєї з аркебуз, де зображено гайдука, до спорядження стрільця входить і форкет – підставка під мушкет. Тобто, піхотинець угорської піхоти, озброєний мушкетом і до нього  має підпорку – форкет.  Форкети більш характерні для європейської, так званої “піхоти іноземного ладу”.  Бо зазвичай піхота  польсько-угорського типу  форкетів не використовувала.

Одностайно озброєна рота піхоти з “Рольки Стокгольмської”

Більшість відомих зображень гайдуків кінця XVI – першої половини XVII ст. показує піхотинців польсько-угорської піхоти із шаблями на боку. Причому здебільшого це угорські важкі шаблі «баторувки» (від імені короля Стефана Баторія, трансильванського угорця), а деякі підрозділи мають шаблі західно-європейського типу.

Угорські шаблі

Цікаві деякі інші елементи озброєння та спорядження. Зокрема, із зображень видно, що додатковим озброєнням виступала сокирка на довгому держаку, а десятники масово мали алебарди специфічного ґатунку «дарди» як відзнаку командирів підрозділів найнижчої ланки.

 

Можливі варіанти натрусок захіжно-європейських типів

Аналіз зображення гайдука з Голуховської таблиці демонструє ще такі особливості спорядження вояка: рушничний ремінь та шкіряний чохол до аркебузи. Деякі збережені зразки вогепальної зброї, у тому числі з поля битви при Берестечку, мають антабки – кільця у ложі мушкета для кріплення рушничного ременя.

В одній з публікацій британский дослідник польського походжння Міхал «Кадріназі» Парадовський наводить ще один цікавий для реконструкторів атрибут догляду за зброєю – чохол з шкурки борсука для захисту замка аркебузи або мушкета від негоди.

Детальна розповідь про борсука та користь його хутра для виготовлення водовідштовхуючих чохлів на замки вогнепальної зброї угорської піхоти

Аркебуза, завішана гайдуком на плечі за допомогою ременя

Буздиґан (пірнач) командирів гайдуків

Сокирки з поля битви при Берестечку

Важливим елементом спорядження піхоти були ладівниці та/або сумки на набої.

Про декоровані ладівниці йдеться в описі парадного ескорту майбутньої дружини короля Яна ІІІ Собеського Марії Казимири Луїзи де Лагранж д’ Аркен де Невер, відомої як Марисенька, який забезпечував магнат і ординат (власник) м. Замосць Ян Собіпан Замойський. Такий опис наводить на своєму сайті відомий дослідник Міхал Парадовський, відомий як Kadrinazi:

“…Hajducy na ślubie Jana Sobiepana Zamoyskiego z Marią Kazimierą d’Arquien w 1658 roku, czyli pełna gala: Szło najprzód sto hajduków w barwie Zamojskiego, na której wyszyte były płomieniste serca, cyfry i napisy złote, ładownice ich i pasy, podobnież ozdobione były: mieli na głowach kołpaki bobrowe z dwoma piórami białemi, stalowe ich topory, były pozłacane.

Переклад: “Попереду йшли сто гайдуків, одягнених у гербові барви Замойських, на одязі яких було вигаптувано полум’яні серця, цифри і золоті написи; їх ладівниці та пояси було декоровано так само; на головах вони мали боброві ковпаки, оздоблені кожний двома білими пір’їнами; їх сталеві сокирки було позолочено”. Відмітимо, що гербові кольори Замойських гербу «Єліта» (три золоті списи у червоному полі)  і нинішні кольори міста Замосць – золото і червоний.

Отже, ладівниці приватного підрозділу  Замойських, скоріше за все, було виготовлено з тканини відповідних кольорів  і прикрашено розкішними зображеннями.

Польсько-угорська піхота на марші

До комплекту військового спорядження, яке носили на поясі рядові гайдуки, входили порохівниця, сумка для куль через плече, з лівого боку невеликі сумки, можливо, для готових зарядів.

Зарядці європейського типу, [які носилися у дерев’яних, або обтягнутих шкірою набійницях, закріплених на шкіряному перев’язі], відомі як “12 апостолів”, не фіксуються ані серед переліків спорядження “вибранецької”  та угорської піхоти, ані на зображеннях періоду, що розглядається, ані в документах епохи в цілому.

У 1640-і роки в польсько-угорської піхоти з’явилися шкіряні сумки з готовими зарядами, що носяться на поясі. Подібний варіант ми зустрічаємо на акварелях К. Кєлесіньського, які копіюють розписи з Підгорецького замку.”

Директор Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника, історик та відомий реконструктор Олександр “Гайдук”  Заремба, досліджуючи типологію порохівниць польсько-угорської піхоти, зупинився і на питання сумок для набоїв гайдуків та їх ладівниць. Попередній висновок дослідника полягає в тому, що гайдуками могла “…носитися невелика шкіряна сумка, подібна до сумки з арсенальної книги [імператора Священної Римської імперії германської нації] Максиміліана І, або до сумок, знайдених І. Свєшніковим [на полі битви при Берестечку].  Швидше за все, гайдуки використовували в бою готові ладунки що носилися в цій сумці.  Порохівницю використовували для носіння запасу пороху і  і безпосередньо з неї мушкет не заряджали…

Ладівниці, що зберігаються у музеях Швеції та Польщі

 

Ладівниця з поля битви при Берестечку

   Шкіряна ладівниця з королівського арсеналу в Стокгольмі

Гайдук в короткому доломані (?), з рушницею у чохлі на плечовому ремені та із сумкою на боку.

… Наразі в реконструкції варто в першу чергу використовувати шкіряні сумки відомих нам з археології зразків для носіння паперових ладунків…»

Наші польські колеги з військово-історичної групи «Затяжна рота піша» (м. Варшава), описуючи джерельну базу своєї версії зовнішнього вигляду, озброєння та екіпірування польської піхоти «народного» типу, тобто польсько-угорських гайдуків, зазначають:

«Торба [для набоїв] була незамінним предметом спорядження  для кожного гайдука. Зазвичай їх виготовляли з таких матеріалів, як вовна (сукно)  або льон,  іноді шкіра. Торби використовувалися головним чином для носіння готових зарядів, ладунків, тобто попередньо відміряних порцій пороху, необхідних для пострілу.

Самі заряди, як правило, являли собою короткі дерев’яні трубки, закриті корком з одного боку, в які насипали заздалегідь виміряну кількість пороху.

Натруска, виготовлена з панцирів черепах, з колекції Музею Шереметьєвих

На додаток до цієї функції, торба на набої служила ємністю для зберігання різних необхідних предметів – трута та кресала, мірки для пороху, клоччя або іншого матеріалу для пижів тощо. Торбини, що використовувалися для зберігання лише готових паперових зарядів, були менших розмірів і називалися ладівницями або «ладункаржами»(пол. Ładunkarzami). Приклад такої сумки на десятнику гайдуків другої половини XVII століття можна побачити на французькій гравюрі часів короля Яна ІІІ Собеського…»

«…У музеї битви під Берестечком можна побачити сумки, знайдені на полі бою. Швидше за все, вони належали козакам, але сумки гайдуків, ймовірно, суттєво не відрізнялися від них…» «Сумка, яка є ємністю для набоїв XVII століття, яка, ймовірно, належала польському піхотинцеві, знаходиться у колекції Музею Війська Польського  у Варшаві…»

Від себе відкоментуємо загадковість та недовивченість цього предмета спорядження. Адже він дивовижно нагадує кавказські газирниці, які, судячи з усього з’явилися на Північному Кавказі не раніше XVIII ст. Так це чи ні, аби доповнити нашу інформацію посиланням на можливі східні впливи на екіпірування як козаків, так і польсько-угорської піхоти, звертаємо увагу на кілька зображень турецької піхоти кінця XVI-XVII ст., які мають на боку, та навіть ззаду, окрім порохівниць у формі “рогу достатку”,  ще й невеликі поясні сумки.

Це ясно видно на деяких кольорових малюнках з «Віденського кодексу» (Codex Vindobonensis), датованого близько 1590 р. з Національної бібліотеки у Відні, а також на малюнках з манускрипту Клеса Раламба (шв. Claes Rålamb, 1622-1698), посла Королівства Швеція в Оттоманській Порті (Туреччині)  1657-1658 р. «Книга костюмів Роламба» — невелика книга з ілюстраціями костюмів мешканців Османської імперії, виконана у самій Туреччині. Складена до 1657 року. Містить 121 мініатюру, написану індійським чорнилами та гуашю. Серед ілюстрації – костюми придворних, чиновників, ремісників, вояків, представників різних національностей. Придбана  Клесом Роламбом (нід.  Claes Rolamb) під час його перебування у Стамбулі. Зберігається в Шведській королівській бібліотеці. Достеменно питання турецького впливу на ладівниці східно-європейських збройних формацій дослідити важко, хоча деякі порохівниці точно турецького походження, т. зв. “ріг достатку”.

Один з небагатьох випадків іконографічного матеріалу, де в гайдукам видно порохвницю тиу “ріг достатку”

Наразі в реконструкції варто в першу чергу використовувати шкіряні сумки відомих нам з археології зразків для носіння паперових ладунків. При використанні в реконструкції образу гайдука в комплекті спорядження доцільно використовувати археологічно підтверджені на період регіон  типи порохівниць (типи І та IV за типологією Є. Славутича). Порохівниці інших типів можуть використовуватись як версії при умові достатньої аргументації їх присутності в регіоні і в цікавлячий нас період часу.

Польсько-угорська піхота Речі Посполитої, гайдуки, викорисовували ладівниці та сумки до набоїв різних конструкцій, що засвідчує певну відмінність східноєвропейського військового спорядження від західноєвропейських моделей.

ВИСНОВОК:

Військово-історичний рух України та ГО ДВКА у тому числі диспнують великим актовим, іконографічним, описовим, археологічним  та іншим історичним матеріалом, аби на гідному рівні здійснити реконструкцію підрозділів піхоти Речі Посполитої польсько-угорського типу. 

15 серпня 2018 р. у Варшаві відбувся ґрандіозний військовий парад на честь 100 річчя відновлення незалежності Польщі.

Серед іншого парадним маршем пройшли сотні польських реконструкторів, що відтворили образи вояків минулого. Серед них був і зведний підрозділ гайдуків польсько-угорської піхоти.  Світлина Радослава Сікори 

Керівник військово-історичної групи “Товариство історичної реконструкції “Хоругва піхоти Якуба Вейгера” (мм. Вейгерово-Ґданьськ, Республіка Польща) Януш Цалка.

Фотосесія до книжки Радослава Сікори “Nie tylko husaria” (“Не тільки гусарія”), видавництво Znak Horyzont, Краків, 2020 р.

В Україні ж реконструкцією гайдуків успішно займаются партнери ГО ДВКА, Кам’янець-Подільське міське військово-історичне товариство на чолі з Олександром “Гайдуком” Зарембою

 

Підготував:

Олекса Руденко,

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України,

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

 Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії Укра-їни та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.) «Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);

 Ковалець Т. Сермяги як елемент козацької “барви” : до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст. / Т. Ковалець // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – 2013. – Вип. 22. – Ч. 2. – С. 109–113

 Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.

Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002 ;

Ryszard Brzezinski. Polish Armies (1): 1569-1696 (Men-at-Arms Series’ 184). Osprey Military. Oxford, UK;

Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57;

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296;

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534;

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316;

Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;

Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;

Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61;

Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144;

Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;

Ірина Поґоржельська та Володимир Мойжес. Стаття  “Поховання 32 у нефі церкви Ужгородського замку”, розміщена у Науковому віснику Ужгородського університету з серії “Історія”, випуск 2 (43), 2020 р.;

Irena Turnau Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.  Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;

Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76

Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82 

Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238;

Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Білоус H.О.  Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;

Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року /  НА ІА  НАН   України. — 2007/251.;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964;

Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.; 

Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.)

Ірина Погоржельска. “ВБРАННЯ МЕШКАНЦІВ ДУБНО XVII СТ.
(за знахідками текстилю в колишньому костьолі бернардинів”,  сайт https://www.academia.edu

Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008.


Antoni Mączak (1928-2003)  “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek” (Варшава, 1955)

Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.)

Ірина Погоржельска. “ВБРАННЯ МЕШКАНЦІВ ДУБНО XVII СТ.
(за знахідками текстилю в колишньому костьолі бернардинів”,  сайт https://www.academia.edu

Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008.


Antoni Mączak (1928-2003)  “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek” (Варшава, 1955)

Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.; Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.) Ірина Погоржельска. “ВБРАННЯ МЕШКАНЦІВ ДУБНО XVII СТ. (за знахідками текстилю в колишньому костьолі бернардинів”,  сайт https://www.academia.edu Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008. Antoni Mączak (1928-2003)  “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek” (Варшава, 1955) Сайт ГО “Кам’янець-Подідьське військово-історичне товариство. О. Юрій Мицик “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” у двох томах (Київ, 2018) Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002) Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія)