І. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
У своїх попередніх розвідках ГО ДВКА узагальнила інформацію про такі окремі види одягу, як поясний одяг, себто штані та шаровари; верхнього одягу, таких як катанка та сермяга; основного плечового одягу – жупана; взуття козаків – чобіт; а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва XVI – середини XVII ст.
Нині ми переходимо до питання про головні убори реєстрових козаків, їх союзників та противників з числа збройних формацій Речі Посполитої XVI-XVII ст., особливо шляхти та усього військово-служилого стану “лицарських людей”. Предметом вивчення стануть також головні убори різних соціальних станів українського суспільства як частини населення Речі Посполитої XVI-XVII ст.
Наша розвідка, як і попередні, хронологічно обмежена від XVI ст., 1572 р. – від формування першого козацького реєстру до 1657-1660-х рр., – смерті гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, гетьманування Івана Виговського та початку “Руїни”.
Наша публікація ставить собі за мету дати відповіді на чотири ключових питання:
1). Еволюція головних уборів на землях Речі Посполитої та українських землях періоду становлення та розквіту козацтва, східні й західні впливи на моделі й асортимент головних уборів XVI-XVII ст.
2). Наявні, письмові та іконографічні джерела що стосуються розповсюдження різних головних уборів серед представників різних верств населення; матеріали виготовлення головних уборів у світлі наявних історичних джерел. Окремо ми спробуємо вивчити інформацію про виробників та продавців головних уборів як окремих ремісничих прошарків суспільства в контексті розвитку цехового руху у містах та початків мануфактурного виробництва та організації торгівельних відносин, особливо зупинившись на діяльності кушнірів та чинбарів.
3). Оздоби головних уборів: такі як аґрафи; пір’я, султани “кіти”, плюмажі тощо.
4). Аналіз ставлення до головних уборів в різних станів суспільства та збройних формацій досліджуваного періоду, функція головних уборів у питаннях етикету та соціальної ієрархії.
5.) Рекомендації для реконструкторів стосовно варіантів крою, матеріалів та оздоблення головних уборів реєстрового козацтва.
ІІ. ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПОХОДЖЕННЯ
ЛЕКСЕМ ДЛЯ ОЗНАЧЕННЯ ГОЛОВНИХ УБОРІВ
Principio erat verbum. На початку було слово.
У дослідженні Н. О. Яценко, виданим Інститутом української мови НАНУ 2009 р. “Формування назв військового одягу в українській мові”, дається таке визначення:
Найуніверсальнішим засобом номінації головних уборів, у тому числі військових, у слов’янських мовах є слово шапка. На слов’янський мовний ґрунт лексема потрапила через ср.-в.-н. schapёl від ст.-франц. сhapel з латинської мови (пор.: лат. cappa).
Дослідники історії давньоруської мови вказють на значення – вінець: шапка, зображена на Великому Князі Святославі, є справжній Князівський вінець, те саме наголів’я, яке наші Великі Князі заповідали старшим своїм дітям. У давньоруській мові, як і в усі пізніші періоди, шапками іменувалися воїнські наголів’я, їх виготовляли з міді, заліза, сукна.
Пам’ятки української мови лексему шапка фіксують на початку XV ст. За свідченням Д. І. Яворницького, шапка – це найперша і наголовніша одіж козака (Д. Яворницький).»
Мініатюра з Радзивілівського літопису (поч. ХІІІ ст.) Князь у вінці, придворні у шапках клобуках, нижчі рангом – з непокритими головами.
Детальніше на давності походження таких лексем як «клобук, клоубукъ» та «шапка» наполягає кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету імені Бориса Грінченка”, представниця династії істориків, Олена Брайчевська у свої публікації про одяг давньої Русі:
“…Складовою частиною чоловічого і жіночого костюма [Київської Русі] був головний убір. В писемних джерелах є два терміни для його позначення — “клобук” і “шапка”. Головні убори князів та бояр названі у літописах клобуками. Клобук як світський головний убір згадується в найдавнішому списку “Сказання про Бориса і Гліба”. На батьківському “столі” в клобуці сидів Ярослав Володимирович Галицький під час зустрічі із Петром Бориславичем, послом київського князя Ізяслава Мстиславича .
Вивчення знахідок головних уборів та їх зображень на монетах, актових печатках, фресках, іконах і мініатюрах, виробах дрібної пластики дозволяє стверджувати, що різні назви головних уборів зумовлювалися як відмінностями у їх конструкції, якості матеріалів, із яких їх виготовляли, так і соціальним статусом власника.
Клобук, судячи із зображень на фресках та мініатюрах, являв собою хутряну шапку з високим наголовком, нижня частина якого обшивалася хутром. Наголовок міг бути зшитий із цупких золототканих шовкових тканин, іноді різного кольору.
Такі головні убори зображені на головах князів Бориса і Гліба на давньоруських іконах. Наголовок клобуків міг бути зшитий як із трьох-чотирьох, так і з шести-восьми частин. Залишки обгорілого князівського клобука з наголовком із шовкової тканини знайдено в насипі відомого князівського кургану Чорна Могила.
Хутряні клобуки у вигляді решток зітлілого хутра завтовшки 4 см виявлені в курганах біля с. Мініни Київської області. Відомі також хутряні чоловічі шапки з навушниками.
На золотих та срібних монетах князя Володимира і на окремих князівських актових печатках князівські шапки прикрашені перлинними підвісками-перпендулами, які були обов’язковою прикрасою корон візантійських імператорів.
Поява зображення цієї прикраси, що символізувала імператорську владу, пов’язана не з існуванням такої регалії в дійсності, а із символічним декларуванням своєї рівності з візантійськими імператорами.
Суттєві дані про головні убори представників дружинно-феодальної знаті дало вивчення виробів дрібної пластики — глиняних іграшок, що зображують кінних воїнів-дружинників.
Фрагменти таких виробів знайдені у складі речових комплексів із розкопок стародавнього Києва, Вишгорода, Воїня, Галича .
Усі знайдені іграшкові вершники мають головний убір з високим наголовком та опушкою по нижньому краю у вигляді рельєфного валика. Наголовки, судячи із зображень, зшиті з чотирьох частин. Місця швів позначені або рельєфними валиками, або прокресленими лініями. Багаті феодали і дружинники шили шапки із дорогих матеріалів: хутра соболів, куниць, шовку. Останнє підтверджується свідченням арабського автора X ст. Ібн Фадлана, який писав, що на голову мертвому “русу” одягли “шапку із парчі, соболину”.
Святослав Ярославич з родиною з Ізборника Святослава 1076 р.
Чоловічі головні убори городян та селян названі в новгородських берестяних грамотах шапками, їх конструкція та матеріал, із якого вони виготовлені, відомі за поодинокими знахідками самих шапок та їх зображеннях на керамічних іграшках. Вони шилися з повсті. Таку цілу шапку знайдено під час розкопок стародавнього Берестя [нині м. Брест, Білорусь].
Вона мала конічну форму, її нижній край із широким закотом щільно прилягав до наголовка. Шапки також плели із вовни, про що свідчить повідомлення Києво-Печерського патерика.
Контекст пам’яток дозволяє визначити матеріал виробу: За перешитье шапки соболіой дано 20 к.; шапку новую шить далемъ и на оную два баранки чорнихъ и на вершокъ чорній оксамитъ ; шапка кармазынова добра; черная шапка суконная съ вышневымъ вершкомъ съ сывымъ баранкомъ; фасон: шапки моей армянской зъ рожками баранковой, шапка попеляста суконная съ крымскою сивою околицею…”
“…В українську та ряд інших слов’янських мов слово ковпак (колпакъ) на думку деяких дослідників, потрапило з тюркських мов (пор.: тур. kalpak – шапка, військовий головний убір, папаха) , проте ця лексема має і слов’янську етимологію.
У російській мові лексема спочатку позначала назву головного убору іноземців, а з XV ст. колпакъ – назва гостроверхої шапки із закотом. У XVІ ст. слово колпакъ на позначення головного убру конусоподібної форми засвідчують пам’ятки старобілоруської мови.
Одночасно слово з’являється в польських джерелах та українських писемних пам’ятках.
З часом лексема розширює свою семантику і вживається на позначення жіночого або чоловічого головного убору з м’якої тканини без окола і козирка, що має назву берет; теплого м’якого головного убору (переважно без полів) – шапки; ковпака.
З …матеріалу, який наводить Б. Д. Грінченко, можна зробити висновок, що ковпак – це головний убір і козацького війська:” От тепер я козак, що на мені червоний ковпак”.
У сучасних східнослов’янських мовах ковпак – це назва переважно спеціалізованого головного убору конусоподібної, овальної та ін. форми, як: кухарський ковпак, блазенський ковпак.
Із середини XVI ст. в українській мові починає вживатися слово шлик як назва головного убору. На думку етимологів, слово запозичене з тюркських мов (скорочено із башлик, baš – голова). [від себе додамо що у тюркських мовах “лик”, – закінченя прикметника, отже баш лик – “головатий”, той що відноситься до голови, (покриває) голову]
М.В. Горяєв вважає, що лексема потрапила на слов’янський мовний ґрунт безпосередньо у формі шлыкъ.
Появу номена в польській мові О. Брюкнер пов’язує з назвою із строєм московськими.
Перша фіксація [цього] тюркізма в старобілоруській мові припадає на XV ст.
Українські джерела вказують на сферу вживання лексеми як назви кокретної реалії, характерної для одягу козаків: “Уважно розглядаючи цю реліквію Запоріжжя (запорожський шлик), Познанський дійшов висновку, що цей шлик, або краще сказати, горішня його частина, суконний мішок, що становить дно шапки і звішувався з голови, – був справжнім голов’яним укриттям у запорожців”…
…Слово шлик і похідний демінутив шличок (старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром і конусоподібний верх шапки (переважно з тканини, що звисає вниз) перебувають у пасивному складі сучасних східнослов’янських мов.”
Ще одна лексема на позначення головного убору, яку лінгвісти вважають сталою для України, є маґєрка.
“… Маґеркою називали сукняну шапку з приколотим до неї пером. На думку етимологів, слово магерка було запозичене з польської мови: пол. magierka – угорська шапка походить від етнічної назви magiar, madiar – угорець, мадяр, пол. madziar, уг. magyar, яка походить від назви одного з племен угорців Moger .
В українській мові слово магерка, за свідченням учених, з’явилося у першій половині XVІІ ст.: “Далемъ пану Стефанови макгєрку за злотый (1613 р.). “
Спочатку це був головний убір знаті, війська, а згодом – нижчих верств населення. На думку етнографів, маґерки – це переважно літні шапки, бо для зими та ще й на півночі України вони мало придатні.
В українських словниках слово магерка, маґєрка, засвідчене у різних фонетичних варіантах: маґєрка – шапка, кашкет; повстяна шапка; невеликий капелюх; маґєрка, малґєрка – висока шапка без полів у білоруських селян і литвинів; маґєрка – чоловічий головний убір, капелюх з широкими загнутими вверх полями; магіерка, мегірка, магєрка, магірка – округлої форми чоловіча шапка з овечого хутра.
У польській мові, як свідчать дослідники, лексема з’явилася в кінці XVI – першій половині XVІІ ст. [від часу правління] … Стефана Баторія.
Білоруські пам’ятки фіксують лексему з ХVI ст., на століття пізніше (XVIІ ст.) слово засвідчене в російських текстах.
Історик Галина Гримашевич у своїй праці “Одяг поліщука-шляхтича в ХVІ – ХVІІ ст. (за матеріалами актових кних Житомирського ґродського уряду)” дає такий список лексем назв головних уборів XVI-XVII ст.:
“…Серед назв головних уборів відзначаємо як чоловічі, так і жіночі, причому поряд з хусткою до жіночих уборів належала і шапка.
Відзначено низку лексем з детальним їх описом, хоча не зазначено стать користувача, але, очевидно, це були чоловічі шапки, оскільки такий різновид головних уборів був і є переважно чоловічі:
шлы(к) лиси(и), су(к)но(м) фалюндышовы(м) чи(р)воны(м) крыты(и) (1605), шлы(к) лисий крытый фалендышом), шапка атласовая новая, шапъку подшитую (1611), шлыкъ лиси(и) (1584), шлыкъ лиси(и) шлыкъ лиси(и) крыты(и) фалендышо(м) б(р)унатны(м) (1611), шлы(к) черлены(и) лиси(и) (1584), ковпак лисий (1649-1650) капелюш, шапку (1582), шапъку по(д)шитую (1611), шапку макге(р)ку, шапку чо(р)ную (1584),
ша(п)ка оксами(т)ная, чо(р)ная, кунами по(д)шитая, из бобро(м) (1584), шапку атласовую новую (1611) (шапки були переважно оксамитові, підшиті хутром з куниці чи бобра), капелю(ш) шары(и) (1 фіксація) (1611), ко(л)пакъ чи(р)вон(и) шка(р)ла(т)ны(и), собо(л)ми по(д)шитая (1605), ковпак лисии (2 фіксації).
Як бачимо, найпоширенішим головним чоловічим убором, як засвідчують акти, була чоловіча шапка, яка мала назву шлик, що відзначена у більшості записів (шлик – гостроверха шапка з околишем, шилася переважно з сукна й лисячого хутра)…
Серед східнослов’янських мов, за даними лексикографічних джерел, назва маґєрка в значенні “повстяна шапка” збереглася лише в українській та білоруській мовах.”…
Значно більше лексем, пов’язаних з головними уборами, знаходимо у польських джерелах.
Польські, угорські та руські вояки та музики. XVI ст. Зображені у маґєрках, один у високій шапці кучмі.
У своєму фундаментальному творі “Słownik słownictwa rzemiosł skórzanych” (Познань, 2010) польська дослідниця Йовіта Журавська-Хащевська дає розлоги перелік назв головних уборів, що мають відношення до нашої розвідки:
“Czapa, укр. чапа – загальна назва, головний убір узагальнено, виготовлений зі шкіри або хутра, без полів, часто обшитий баранячою шкурою. Зменшувальна форма czapczątko, czapiczka, capiza, czapisko (чапчатко, шапчина, шапочка, шаписько і т.п. Там же czapczyna “лиха, бідна шапка, шапчина убога”.
Dekiel, укр. декєль, головний убір зі шкіри або хутра, без полів, часто з дашком.
Kapuza, укр. капуза, капуца – велика шапка.
Kipa, укр. кіпа, – не плутати з єврейською кіпою, – шапка з хутра або шкіри.
Kukuła, укр. кукула – тип вовняної або хутряної шапки.
Назви шапок з хутра барана або обшитих хутром барана.
Baranica, укр. бараниця, шапка з баранячого хутра.
Birka, berka, bierka, byrka– укр. бирка, шапка з шкури турецької, валаської або єгипетської породи овець, з суконним округлим верхом. [На козакові шапка-бирка, зверху дірка… З думи про козака Голоти. Вочевидь мова про убогу стару шапку-бирку з відірваним суконним верхом].
Czapka dłubana, укр. шапка довбана. Різновид шапки з баранячого хутра.
Jałowica, jałówka, укр. яловиця, яловка – висока шапка збаранячого хутра.
Jołom, укр. йолом – козацька шапка з баранячої шкіри зі звисаючим верхом, мішкоподібним шликом.
Kaptur, укр. каптур, капюшон – жіноча хутряна шапка, що виготовлялася кушнірами у Варшаві, зафіксовано 1664 р…
Назви хутряних та шкіряних шапок.
Abłaucha, укр. аблаух, облоух – зимова шапка з хутряними клапанами, вушанка.
Boba, укр. боба – тепла хутряна шапка…
…Czapka luśniowana, лузньована – чотирикутна висока шапка.
Czerkieska, укр. черкеська шапка з хутра з шовковим верхом…
Kaptur, укр. каптур – суконна або шкіряна шапка, обшита баранячим хутром.
Kapuza, karpuza, укр. капуза, карпуза, (карпус) – велика хутряна шапка з клапанами, що закривають вуха.
Kołpak, kulpak (зменш. kołpaczek), укр. ковпак – висока шапка у вигляді циліндру або “копиці” хутряна або суконна, обшита хутром. Носилася у середньовіччі татарами, популярна в Польщі з XV-XIX ст. ..
Kuczma, укр. кучма – різновид шапки з хутра.
Lisiura, lisiurka, lisówka, укр. лисюра, лисюрка, лисовка – шапка з лисячого хутра з клапанами-навушниками, що закривали вуха…
…Myca, myceczka, mycka, укр. мица, мицка, мичка – невелика округла шапочка…
Szłyk, słyk, укр. шлик – первісно висока конічна хутряна шапка. Лексема в Польщі фіксується з XVI ст.
…Tchórzówka, укр. тхоровка, тхорівка – велика зимова шапка з хутра тхора.
Zawierucha, zawieruszka, укр.завірюха – міська зимова шапка з клапанами, що закривають вуха.
Zawój, укр. завой, завій – м’яка хутряна шапка, що носилася у XVI- XVII ст.
Życzka, укр. жичка – у XVI ст. головний убір, обшитий хутром…”
Додаткову орієнтальну лексичну ноту вносять дослідники, доктори історичних наук, професори Леонтій Войтович та Віктор Голубко, автори трьохтомної “Історії війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018), наслідуючи при цьому Михайла Грушевського:
“…”…Томаківська Січ знаходилася на південному кінці о. Томаківки неподалік від сучасного м. Марганець. З півдня острів захищала заплава Дніпра, з піночі підвищення, яке татари називали Томак — шапка…”
У відомій «Думі про Ганджу Андибера» читаємо:
«…А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає…»
Ілюстрація Георгія Якутовича до української народної думи “Хвесько Ганжа Андибер”.
До східної традиції науковці відносять такий вид головного убору як «ківйор», «ківер».
Наталя Білоус у книзі «Тестаменти киян» пише:
«Кивер (від тур. Kyvyrmak – скручувати) різновиди чоловічих головних уборів, широка і висока шапка; 2) високий широкий жіночий чепець…»
Отже, лексика на позначення головних уборів в сучасній українській мові своїм походженням сягає глибини століть — ряд слів відомі ще з праслов’янського періоду, деякі прийшли з європейських або тюркських мов безпосередньо або через давньоруську чи польську мови, значна частина виникла на власне українському мовному ґрунті…»
Низка розлогих історичних розвідок кандидата історичних наук Євгена Славутича дає такий перелік та трактування головних уборів:
“…”…ЙОЛОМ, ІОЛОМ, ЄЛОМ, ЯЛОМ, ЯЛОМОК, ЄЛОМОК, ШОЛОМОК ч., ЯРМУЛКА ж. (пор. рос. еломокъ, ермолка «татарська тюбетейка; турецька феска; валяна шапка, магерка», пол. jamułka (jarmułka) «т.с.»; здебільшого вважається видозміненим запозиченням із тюркських мов: пор. тур. yağmurluk «плащ від дощу», від якого виводиться ярмулка; також припускають зв’язок із д.-в.-н. hëlm і каз. juleme «юрта» [19 ІІ: 327, VI: 545, 553; 16 І: 518, 521; 69 ІІ: 17; 83: 198]) – низький, трохи звужений до верху циліндричний ковпак з округлим дном, валяний із коров’ячої шерсті, овчинний або смушковий.
КОЛПАК ч. (запозич. з тюркських мов (пор. крим.-тат., тат., ккалп., каз. калпак «шапка, ковпак», кирг. калпак «гострокінцева повстяна шапка», тур. kalpak «шапка; військовий головний убір», чув. калпак «шапка», узб. калпок «т.с.; повстяний капелюх».
Перші згадки в староукраїнських текстах сягають середини XVI ст. – загальна назва високого головного убору конічної або циліндричної форми.
КЫВЕР, КИВЕР ч. (рос. киверъ «т.с.»; ст.-укр. киверъ (кін. XVI ст.), ст.-блр.киверъ «висока гостроверха шапка, ковпак» (1596 р.), д.-пол. kiwior, kiwierz «т.с.» (поч. XV ст.), очев., запозичені зі ст.-рос. киверъ «т.с.» (кін. XIV ст.).
Серед етимологів немає спільної думки стосовно походження слова, на думку українських мовознавців, воно запозичене за посередництвом якоїсь субстратної волзько-фінської мови з прибалтійсько-фінських мов (пор. ест. kübar «капелюх, шапка»
ШАПКА ж. (пор. рос., блр., болг. шапка, пол. czapka, ч., в.-луж. čapka, слц. čiapka, словн. šápka «т.с.»; припускають запозичення слов’янськими мовами через с.-в.-н. schapël зі ст.-фр. chape(l), яке походить від нар.-лат. *cappelus, зменш. від лат. cappa «рід головного убору»; в українських текстах поява лексеми фіксується на поч. XV ст.
КАПЕЛЮХ, шапка капелюх, шапка каплоуха(я) (запозич. з пол. kapeluch < kapelusz «повстяний крислатий головний убір», яке походить від с.-лат. cappellus «вид головного убору» [19 II: 370; 6: 110]) – зимова клаповуха шапка-вушанка, хутряна Ш. з широкими лопатями-навушниками із зав’язками з боків, вкрита тканиною зверху. Відвороти капелюха з боків та на потилиці за необхідності опускалися, закриваючи вуха та шию від вітру й холоду, а в підгорнутому вигляді скріплювались за допомогою зав’язок.
МАЛАХАЙ (запозич. з тюркських мов; тат. малахаі, телеут. malakkaj … пов’язуються з монг. малагай «шапка», калм. maxlǟ «т.с.» – зимова шапка з широкими навушниками. Лексичний паралелізм до назви капелюх.
КУЧМА (зазвичай етимологію слова виводять через с.-пол. kuczma «хутряна шапка» з угор. kucsma «шапка у вигляді зрізаного хутряного ковпака зі звисаючим назад мішкоподібним кінцем», (спочатку) «яничарський повстяний головний убір на кшталт йолома», від тур. keçe «головний убір яничар із повсті; повсть вовняна» [86: 497]. Натомість українські етимологи пов’язують походження слова з псл. *kučьmá, *kukъma, а також з псл. kuka «щось зігнуте», які зводяться до і.-є. *keuk- / kouk- «кривити, згинати, скручувати».
Король Стефан Баторій у хутряній шапці кучмі. Кінець XVІ ст.
Перша фіксація лексеми в українській мові, так само як в білоруській та польській, припадає на кінець XVI ст. – висока хутряна шапка у формі зрізаного конуса, крита чорним або сірим смушком.
ШЛИК, шлык (очев., запозич. зі ст.-рос., ст.-блр. шлыкъ «шапка з конічним верхом», яке вважається похідним від башлыкъ, що з тур. başlik, крим.-тат., азерб., тат. bašlyk «головний убір», від тюрк. baš «голова» та суфікса -lyk-, що застосовується в назвах одягу; у пам’ятках української мови поява слова фіксується в середині XVI ст.– висока хутряна шапка конічної форми, як правило, із закинутим назад верхом, крита сукном чи оксамитом; поля відгинались у вигляді хутряної околиці завширшки з долоню, переважно з V-подібною проріхою попереду.
Шлик відомий на Русі з XIV ст. Цей тип шапки найвірогідніше походить із Монголії і разом з монголами принесений до Персії, а потім за посередництва татарських ханатів і козаків поширився в різних варіантах на теренах Московії, Литовсько- Руської держави, Польщі, Угорщини, Румунії та інших країн Південної Європи…”
Якщо ж далі цитувати польські джерела, то у класичному виданні польської дослідниці Марії Ґутковської-Рихлєвської “Historia ubiorow” (“Історія одягу”, видання 1932 р., 1934 р., 1955 р. та перевидання 1968 р.) питаємо про головні убори цього часу наступне:
“…У рахунках на одяг угорського взірця, придбаний для Сигізмунда ІІ Августа згадуються також угорські шапки – pilei hussaronici (“гусарські капелюхи”).”
Портрет польского короля Сигізмунда II Августа пензля Лукаса Кранаха Молодшого, близько 1553 р.
Авторки дослідження “Мужчынски касцюм на Беларусі” Валентина Белявіна та Любов Ракова (Мінськ, 2007 р.) дають нам погляд на головні убори населення Білорусі від давнини до періоду Великого Князівства Литовського:
«Форми чоловічих шапок XVI – XVIII ст. дуже різноманітні. Аналіз зібраних актових матеріалів свідчить про те, що різні категорії феодальної верхівки суспільства, від шляхти до міщан, носили головні убори, відомі як “ковпак”, “каптур”, “маґєрка”, “шлик”, “кучма”, «капелюш» (капелюх» «барет» (берет)”, конфедератка”,“ кучка”,“ йолом”,“бриль” та інші.»
«…Головним убром номер 1 шляхти та міщанства був сукняний або оксамитний «ковпак», підшитий понизу хутром.
Так, 1576 г. у переліках майна могилівських міщан значився “ковпак чирвоний ліонський оксамитомъ подшитый»; ковпак «аксамітны собольцомь подшыты», «душками лисими подшитый» [душки – грудна частина шкурки хвіра, лисиці абощо], «шапка черная куницами подшита», «шапка собольцомь подшитая», «кучма, подшытая куніцамі», «магерка чорная з двума пер’ямі жорава» [пір’я журавля], «берець турецкий червоный новый» і т. п.»
Литовська дослідниця Марія Матушакайте у своїй книзі “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.) так само визначає майже такий самий набір головних уборів населення Литви означеного періоду. Підкреслюється протиставлення головних уборів заможних станів населення Великого Князівствава Литовського, – міщан, шляхти та «людей лицарських», та головних уборів сільського населення.
Висновки за розділом:
1). На думку провідних науковців-лінгівістів, істориків та археологів України Польщі, Литви, та Білорусі, головні убори населення різних теренів Речі Посполитої склалося як лексеми ще у ранньому Середньовіччі. На означені хронологічними рамками часи нашого дослідження його перелік і назви приблизно однакові для всіх теренів польсько-литовської держави, з невеликими відмінностями. Більшість лексем походять із мовних джерел західної, центральної та східної Європи, південної Європи – Угорщини та Балкан, та є і східні запозичення, зокрема з татарської мови.
ІІІ. ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА
ДО УЯВЛЕНЬ ПРО ГОЛОВНІ УБОРИ XVI-XVII ст.
Основними писемними джерелами про різні види одягу є актові матеріали – тестаменти (заповіти), судова документація – протестації до суду з переліком вкрадених речей, діаріуші (нотатки), кравецькі книжки, переліки трофеїв тощо.
Наразі до нас дійшли досить великі масиви документів, що відносяться до заповітів (тестаментів та описів рухомого майна) з усіх теренів Речі Посполитої, зупинимося переважно на тих, які стосуються українських земель – від Києва до Львова як столиці Руського воєводства; так само розглянемо і згадки про одяг, зокрема, про головні убори, у Великому Князівстві Литовському, бо певного часу землі нинишньої Білорусі були під “козацькою юрисдикцією».
1. ГОЛОВНІ УБОРИ ЯК ЕЛЕМЕНТ РУХОМОГО МАЙНА У ТЕСТАМЕНТАХ (ЗАПОВІТАХ) ТА ДОКУМЕНТАХ ПРО ОПЛАТУ ПРАЦІ НАЙМАНИХ РОБІТНИКІВ
Головні убори зустрічаються у заповітах, описах майна, переліках одягу як плати за роботу або службу, реєстрах речей шлюбних посагів людей різних станів. Це досліджено низкою українських, польських, білоруських та литовських фахівців з історії повсякденності та уніформології, такі як Наталя Білоус, Євген Славутич, Тарас Ковальчук, Ірина Ворончук, Ірена Турнау, Анна Дронжковська, Марія Ґутковська-Рихлєвська та іншими.
Документ Київського магістрату. XVI ст.
Інформацію про головні убори нам надають посмертні списки нерухомості, тестаменти власне з теренів Польщі кінця XVI – першої половини XVII ст., в яких, серед іншого, читаємо:
«…kołpak sukienny, lazurowy lisiem futrem na wyłogach podszyty, …kołpak …stary futrzyskiem lisim podszyty …czerwony і lazurowy z wyłogami kunimi”.
Переклад: «…ковпак сукняний, лазуровий, лисячим хутромна вилогах підшитий, … ковпак…старий, хутриськом лисячим підшитий … черврний та лазуровий [ковпаки], з вилогами зхутра куниці”…
Узагальнюючи матеріали заповітів представників польської шляхти, міщан та заможніх селян, польські історики констатують:
“…Головні убори, ковпаки, виготовлені з чотирьох подовжених, конічних клинів, є основеими головними уборами народного взірця. Шапки охоче носили і чоловіки, і жінки. Цей тип головних уборів став невід’ємною частиною польського одягу у другій половині XVI ст і проіснував до ХІХ ст.» [Pękacka-Zechmeister, 1980].
“…Основна форма ковпаків була майже однаковою. Тканини, з яких їх шили, були різними за якістю, різнилися вони і оздобленням. Деякі ковпаки виготовлялися з тканини, сукна або оксамиту, і мали околицю, нижню обшивку з хутра. Деякі виготовлялися повністю з хутра, і покривалися тканиною.
Інші прикрашали аґрафами та галунами, дорогоцінним камінням, ланцюжками та пір’ям.”
У відомому дослідженні Наталі Білоус “Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття» цитується низка заповітів киян та киянок, що залишають рідні головні убори, серед іншого нерухомого, рухомого майна й готових грошей :
«…7.07.1572 р. – Київ. Тестамент Тетяни Кругликівни, дружини Митка Богдановича…
…А то тεж крамных рεчεи на коморах у рынку шапок подлεиших шεстнадцат кучма соболu оксамитом крытай…
…Внучку моєму милому, сыну Коншину, Михаилу по моєм животє даю и записую двор шєкаловскии со всим и комору крамную в рынку мєста Києвского Свидороговскую, и кубковъ позлотистых три, платu отцовского однорадокъ шкεрлєтовыи чεрлεныи со сребром, шуба лисuя утєрфиномъ зєлєным крыта, шубка бєлu сукном синим крытаu со срεбром, а шуба почεрεвεчный бобровай новай, два єрмаки синии и зєлєныи и з шнурами, зипуны два зεлεныи утεрфиновыи с чашками и другии лунскии синии, шлык лисии, панцырь и конь зъ сεдлом и сагаидак, готовых пінезεи коп полтораста»…
Віньєтка до мапи України Ґійома Левассера де Боплана. 1660-ті роки.
В одній зі скринь Тетяни Кругликівни було: 120 білячих шкірок, 20 лисячих, три вовчих, дві куничих, сім видри та одна боброва.
«…19.08.1639 р. – Київ. Тестамент міщанки Соломоніди Романівни, дружини Якима Скочка:
…кивєр чырвоныи, водниха старая, поεс новыи вєрблюжыи, шлык соболии аксамитомъ чырвонымъ крытыи, шлыкъ крижовыи [крижовий – виготовлений з хутра плечевої зони звіра, у даному випадку лисиці] лисии, аксамитом чорнымъ крытый…»
Там же у тексті тестаменту фігурує “…шапочка золотоглавная звєтшалая [шапочка зі златоглаву, шовкової турецької тканини, “звєтшалая” в сенсі стара, “трачена”].
За матералами Житомирських міщан, у тестаментах місцевої шляхти присутні і згадки про головні убори.
“…Одяг шляхтича на кінець XVI – початок XVII століття вирізнявся великою різноманітністю і налічував до кількох десятків одиниць. Із головних уборів відзначимо: хустъку 2, шапъку жънскую оксамитную, куницами пошитую бобром объложоную, шлыкъ лисии чирвоныи сукъномъ чорнымъ, шифътухомъ критыи…, шлыки мармуръковыи…”
У документах ВКЛ, з теренів нинішньої Білорусі дослідники цитують низку заповітів, де знадуються голові убори:
“…В заповіті вітебського мостовничого (чиновника, що відав мостами міста) згадується шапка «соболья белая». Ще один заповіт вітебського міщанина так само включає “колпаки” та “шапки”:
“…Речи рухомые в скрынях списаные, напервое, в скрыни чорнои // перстенок малыи, в котором може быть пол золотого черленого, другии перстенок золота ринского с каменем оникием, в котором может быти золотых пол третя челеных, жупан чорныи спорот из футра лисего, которыи жупан на тіло небожчиковское вложоно, футро того жупана есть, колдра чинкоторовая тафтою зеленою обложоно, кафтаник баволняныи китаикою гвоздиковою покрыт старый, кафтаник баволняныи барханом чорным покрыт, убране чорное утерфиновое ветхое, убране каразіи білое ветхое, колпак сукна чорного лисами подшитыи, шата оксамитная чорная детиная паненьская ветхая, шапка оксамиту чорного кунами подшитая и з бобром, куница невеликая плохая оксамиту чорного на пяд хромую широко, брама от сукні, венец золотыи з обшлягом старыи, завиване паненское на шаром полотні наполы из чорным шолком из золотом з обшлагом, лиштвы до постели, білю вышитые стучок тринадцать, китаики дупли двуличное жолтогорячое локот шесть… “
Так, 1576 г. у переліках майна та заповітах могилівських міщан значився “ковпак чирвоний ліонський оксамитомъ подшитый»; ковпак «аксамітны собольцомь подшыты», «душками лисими подшитый» [душки – грудна частина шкурки звіра, лисиці абощо], «шапка черная куницами подшита», «шапка собольцомь подшнтая», «кучма, подшытая куніцамі», «магерка чорная з двума пер’ямі жорава» [пір’я журавля], «берець турецкий червоный новый» і т. п.
Як пише історик Владислав Безпалько, науковий співробітник відділу історичних пам’яток Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОН України, «Одяг челяді і найманих робітників шляхетського дворогосподарства на Волині у другій половині XVI ст.”:
Герб Волині XV-XVI ст.
«…Шапки виступають як один з атрибутів, які видавалися найнятій челяді на Волині давався в рахунок оплати робітникам, що виконували спеціальні роботи.
Так, у 16 будників, яких найняв Федір Кадянович Шпановський на роблення попелу і яким вже авансом було видано по 2 копи грошів та «одежи, которую, дей, имъ тые ж слуги мои, покупивши на роботу попелную, был подавал», 14 жовтня 1580 р. слуги Миколая Монвида під час нападу «взяли сермягъ шестнадцат, каждая, дей, сермяга по тридцат грошей литовских, кожухов десет, кождый кожух по копе грошей литовских, кафтаников шест, каждый кафтаник по грошей двадцати, шапок шестнадцат, каждая шапка по чотыри гроши литовских…»
«…Отже, кожен будник отримав сермягу та шапку, але кожухи були видані не всім, і частина отримала більш дешеві кафтаники. Це можна пояснити різною кваліфікацією робітників, а отже, і різницею в оплаті праці…»
Цікаву інформацію про головні убори як частину плати міських самоврядних інституцій маємо з вищецитованого дослідження білоруських науковців. Матеріал стосується не тільки власне ВКЛ, але і всіх територій Речі Посполитої.
«…Службовці магістратів міст: воєводи, бурмистри (війти), райці міських магістратів забезпечувалися головними уборами від громади міста. Виготовляли головні убори ремісники шапкарських цехів.
Зазвичай на верх шапки вистачало ліктя сукна, а на “широку” чи “високу” шапку йшло більше тканини.
У документі 1679 р. написано, що панові бурмистру на каптур «…сукна голендерского влосового [жовтуватого кольору] локоть. Для подшитья — 2 хребры лисие и чамра [два лисячі шматка шкури з хребта та частина з живота] и спод готовый так же лисий».
Шапка міського голови обійшлася магістрату в 9 злотих і майстер-шапкар отримав дві копи грошей литовських за роботу.
Вітебському воєводі 1582 р. пошили два “капелюши”, один з чорного оксамиту, другий – з червоного шовку.
Зазвийчай для виїзду на сейм магістратським слугам (двірським, кучерам, пахолкам) шили нові шапки, щороку за рахунок магістрату видавали головні убори іншим челядникам – катам “містрам”, ключникам і т.п.
Шили їх з дешевих ґатунків імпортного сукна і підбивали хутром з загривків рудих лисиць, ягнят (шапки “баранковиє”), зайців, тхорів та дешевшого хутра лісових тварин. Такі шапки коштували до 4 коп грошей литовських.
Так, «баранкова шапка» вітебського челядника Тимошки коштувала 2 злотих 15 осьмаків; стільки ж «завыйкавая» шапка (з лисячого підгарля) ката; по 4 злотих— «баранкові», «яркові» (з молодих ягнят) і «кґарлові» (з горлової частини шкурок лісиць чи інших звірів) шапки кучерів та ”майстрів” (себто міських катів)…”
Про головні убори як частину посагу нареченої, пише дослідниця Ірина Замостяник “Весильна обрядовість львівських міщан кінця XVI — першої половини XVII століття” (Львів, 2011).
“…Які саме речі складали посаг нареченої, можна робити висновок із його переліку у рахунковій книзі львівського міщанина П. Кунащака. Хоча він датований пізнішим часом — 1667 р., все ж, може слугувати яскравим прикладом того, що входило до посагу.
У видатках на одруження доньки Варвари перелічені: скриня для одягу, спідниця та катанаш з китайки каразiйової із золотим галуном, спідниця та катанаш з чамлоту вишневого також зі золотим галуном, шнурівка табінова, спідниця з панської саї та «влосовий» катанаш з хвостиками, соболина шапка, сім шнурків перлів, два золоті перстені з рубінами, камінь олова та ліхтар латунний, ліжко, фіранки для ліжка, постіль, дві перини, чотири пошівки, три подушки, три простирадла, полотно перське, окремо подушка і коц для челяді, два обруси, одинадцять сорочок, сім спідниць, чотири очіпки, катанаш з фалендишу, який був у вжитку, хутро смушкове на кабат. Загалом на весілля батьки нареченої витратили 146 злотих…”
Зображення Львова початку XVII ст. Гравюра була виконана нідерландським майстром Абрагамом Гоґенберґом за малюнком італійського художника Ауреліо Пассаротті, інженера-фортифікатора короля Речі Посполитої Cигізмунда III Вази (1587–1632). Зверху гравюри зображені (зліва – направо) герб Львова (від 1526 р.), Королівства Польщі, Руського воєводства та герб папи Сикста V.
Серед строкатого населення столиці Руського воєводства, м. Львова, було й чимало вихідців з Італії. У тестаментах є місце і переліку головних уборі з їх побуту.
Такі відомості наводить у своїй роботі «Щоденне життя італійців у Львові наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. (На матеріалах заповітів та інвентарів майна)” дослідниця Мар’яна Нишпор:
“… Наприкінці XVI ст. у Львові проживав італійський купець Йоан Баптист Редої де Альборі [Джованні Батіста Редої де Альборі], у посмертному інвентарі якого описано товар вартістю 530 флоринів, яким торгував італієць у львівській крамниці, що знаходилась на міській площі у Ганушшольцівській кам’яниці. Як свідчить інвентар, Йоанн Баптист був багатим крамарем. З опсу майна, проведеного у його львівській крамниці, можна зробити висновок, що він торгував дорогими тканинами, одягом, галантерею. Перелік товарів, що належали італійцю, є цінним джерелом до вивчення побуту міщан XVI ст…
…в інвентарі краму Йоана де Альборі, міститься перелік одягу, ґалантереї та предметів особистого вжитку… (згадки про головні убори, зокрема капелюхи та шапки). Найбільш дорогими були чубаті капелюхи зі шнурами, підщиті китайкою, що коштували 1 флорин та оксамитні жіночі шапки по 2 флорини. Саме шапки були важливою частиною тогочасного строю, їх шили з дорогих тканин і часто прикрашали хутром…”
“… Детальний опис чоловічого та жіночого вбрання розміщено в інвентарі муратора [архітектора-будівельника] Амброзія Прихильного….” Після поважного переліку верхнього та нижнього вбрання тестатора, доходить справа і до головних уборів. “Серед одягу італієць Амброзій Прихильний перелічує головні убори: сукняний ковпак без підшиття та старий підшитий ковпак, капелюх…”
2. ГОЛОВНІ УБОРИ У СУДОВИХ ДОКУМЕНТАХ
Живі подробиці про головні убори пограбованих дрібних шляхтичів дають матеріали Житомирського ґродського суду першої третини XVII ст.
Перший позбувся ґранатового (темно-синього) ґєрмяка “з шовковою прострочкою”, того ж кольору жупана з лондонського (люнського) сукна, шапки-шлика, “критого брунатним сукном» та іншого одягу.
У дослідженнях Владислава Безпалка, якого ми вже активно цитували, є переказ судового позову з кінця XVI ст.: “… Перелік буремльських селян і міщан та їх женців, пограбованих 12 липня 1582 р. під час збирання жита… Васко Жольнович – Сермягъ две по тридцати грошей, шапокъ две по пети грошей, поесов два з ножами по десети грошей; плахоть жоноцких три по петнадцати грошей, рантухов три по осми грошей, тесем з ыголниками три по десети грошей
Дмитрик Пикулик – Паробков десети сермяг десет по сороку грошей, шапок десет по три гроши; а у десети девок плахоть десеть по дванадцати грошей ранътухов десеть по осми грошей…”
У матеріалах Житомирського ґродського суду за 1611 р. дізнаємося про прикрість, що сталася при пограбуванні отця православної церкви Гаца. Серед пограбованого в нього майна були «… шапокъ оксамитных двъ; шапокъ чорных подшитыхъ; шапокъ оксамитных двъ за копъ полтори; шапокъ три, лисами подшитых, коштуючих золотыхъ пεтнадцат…».
У судовій скарзі луцьких митників 1565 р. засвідчено «шапки чорні і черлені з ковпаками», а у скарзі острозького купця «півчверті копи шапок», закуплених у Любліні.
Важливі відомості судово-розшукового характера знаходимо на теренах Білорусі. Адже ми вже підкреслювали близькість культури повсякденності територій України та Білорусі у складі Речі Посполитої. Не забуваємо і про походження відомого героя України, полковника Київського 1648-1649 рр. Михайла (Станіслава) Кричевського, а він родом з білоруського Кричева, а також його соратника, разом із ним загиблого на полі нещасливої Лоївської битви 1649 р., сина вітебського войського шляхтича Хотольського, відомого своїм козацьким прізвиськом Шапка.
Отже, серед білоруських літописів XVI-XVIII ст. видатне місце займає Баркулабівський літопис. Це джерело з історії Білорусії середини XVI – початку XVII ст. першорядної важливості.
Вперше літопис був опублікований Пантелеймоном Кулішем (1819-1897) в I томі “Матеріалів для історії возз’єднання Русі» під назвою «Баркулабовская хроника» (1563-1608).
Історик, фольклорист та археограф Митрофан Довнар-Запольський (1867-1934) дає більш докладний археографічної опис збірки, в якому поміщено літопис, ніж Куліш. Він підкреслює місцевий характер літопису, симпатії автора до народу, жвавість і народність мови, говорить про ворожість автора католицизму та унії, а також про те, що «літопис було написано в місцевості поблизу Орші».
Розглядаючи питання про автора літопису, М. Довнар-Запольський в основному повторює і розвиває точку зору П. Куліша, що автор «належав до православного духовенства», а саме – це скоріше за все священик Федір Пилипович, який отримав парафію в Вендорожі в 1586 р.
Так це чи ні, але у хроніці є цікаві згадки про голові убори.
Зокрема, при описі особи Дмитра зі Шклова [до розшуку] 1607 р. зазначено, що той був одягнений вельми кепсько” “Кожух старий, шлик баранячий. І влітку так ходив”. В оригіналі “…
…”того ж року 607, месяца мая после семое суботы, ишол со Шклова и з Могилева на Попову гору якийсь Дмитр Иванович; менил себе быти оным царем московским, который первей того Москву взял, и там же оженився. Бо тот Дмитр Нагий был напервей у попа шкловского именем дети грамоте учил, школу держал; а потом до Могилева пришол, так же у священника Федора Сасиновича Николского у селе дети учил. А сам оный Дмитр Нагий мел господу у Могилеве у Терешка, который проскуры заведал при церкви святого Николы. И прихожувал до того Терешка час не малый, каждому забегаючи, послугуючи; а мел на собе оденье плохое, кожух плохий, шлык бараний, в лете в том ходил.”
Як зазначається у виданні «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.)
“…Важливим джерелом для реконструкції є описи вигляду та оздоблення одягу, зроблені після “наїзду”. Ці описи робилися з цілком прагматичною метою — для одержання від нападників відшкодування матеріальних збитків.
Прикметно, що, серед іншого, головні убори представників різних станів, називаються однаково і для привелейованих станів, і присутні в гардеробах пограбованих селян.
Річ у тім, що, як пише відома дослідниця української повсякденості Пізнього Середньовіччя – початку Нового часу Ірина Ворончук, «…довгий час історія селянства розглядалася крізь призму вульгарно-класового підходу, результатом якого виробився однобокий погляд на селянство як на незаможну, злиденну верству. “
“На думку Л. Голембіовського, Я. Розен-Пшеворської, І. Турнау та інших, селяни не користувались купованими імпортними тканинами, а також готовим одягом професійних кравців. “
“Вважається, що селяни найчастіше користувались саморобними бавовняними і вовняними тканинами, а якщо і купували, то тільки тканини низької якості.
Аналогічної думки дотримуються і українські дослідники. Проте багаточисленні документи актових книг пересвідчують, що економічний стан селян був досить високим, що дозволяло їм широко користуватись купованими тканинами, в тому числі і коштовними, а також готовими виробами професійних ремісників.”
Отже, за матеріалами книги «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.) дізнаємося про такі кримінальні пригоди з головними уборами:
«…У Луцьку в заславського підданого київського воєводи і маршалка Волинської землі Трохима Кушніра [прізвиського за професією, кушнір – виробник предметів з хутра, у тому числі шапок] сталася біда: на нього напали піддані луцького єпископа Іони Красенського.
Наведений Наталією Старченко фрагмент маргіналій на судових документах XVII ст.
Серед кривд потерпілого є перелік одягу, який злостиві нападники вкрали в нього та його сина, поки він “подпилий” їхав возом… “…єрмак люнський, блакитний, черес
рем’ яний з шістьма копами грошей литовських, а с хлопця моєго зняли зняли шапку і опаньчу мою з воза взяли”…
Ось іще приклад з дуже насиченої фактажем скарги. Отже, 5 травня 1581 р. до Володимирського ґродського суду надійшла скарга від єпископа Володимирского і Берестейського Мелентія Хребтовича Богуринського на луцького зем’янина Михайла Михайловича Дрозденського, який, напавши на єпископських воронківських підданих, побив їх, пограбував, зґвалтував трьох жінок і ув’язнив двох чоловіків.
Серед інших, значно гірших нещасть, нападник “…сына єє Курила збилъ, змордовалъ и сермягу за двадцать шесть грошей купленую, шапку за чотыры грошы, пояс с мошною…» Потерпілий Курило Корпичевич, серед іншого цінного майна втратив “…шапку за пять грошей…”, а Сенко Карпович позбувся “…шапки за пять грошей”.
Серед втрат і мирного населення, і військових вже у ході Хмельниччини в судових протестаціях знаходимо, у тому числі, і головні убори.
Цінні відомості про це публікує у своїх книжках польський історик і рекоструктор Радослав Сікора. У книзі «Гусарія» (Краків, 2019 – Київ, 2020).
В ході Зборівської битви 1649 р. мужній хорунжий гусарської хоругви Якуб Міхаловський з коронного війська, став жертвою грабунку силами спраглого «лупів і ясиру» татарського чамбула, який, поки гусарія «скородила списами» козацьке військо, а те його у відповідь відпирало «огнистою зброєю», захопив обоз польської кавалерії.
Гусарський поручник. З серії малюнків Стефано дела Белла посольства канцлера Єжи Оссолінського до Парижу (1645).
Серед майна, якого не дорахувався хорунжий, були:
«…оксамитовий червоний нестрижений кунтуш, таким самим атласом підшитий із золотими петлицями. Кармазинова стрижена делія із золотими потребами [галунами, підшита таким самим атласом, із золотими ґудзиками з рубінами; зелена табінова делія із золотими ґудзиками, підшита таким самим атласом; табіновий [табін “тканина з грубої шовкової пряжі високого ґатунку, ткана полотняним плетінням і каландрована, ефектом чого були хвилясті смуги, що по-іншому відбивали світло, ніж тло; забарвлена, іноді візерунчасто брошована, зазвичай металевою ниткою…], із золотими петличками, лазуровий, підшитий атласом; ахмурляковий кунтуш із золотими петлицями, кармазиновий атласний жупан; цеглястий атласний жупан; дві оксамитні соболині шапки; кармазиновий великий пояс сітчастий; три веленси [попони]; кілька сорочок під жупани, атласних…; увесь одяг челяді [гусарський товариш мав челядника-почтового, тобто вояка почту та вільного челядника, обозового слугу]”…
З теренів, далеких від фронту “скіфо-козацької” війни, ми маємо цікаву відомість, яку наводить вже неодноразово нами цитований польський дослідник, що мешкає в Шотландії, Міхал Парадовський “Kardinazi”.
Він наводить судову скаргу шляхтича Пйотра Сухоржевського до ґнєзненського ґродського суду на банду млинарів з села Мишкув (нині Великопольське воєводство, Польща), Ґжеґожа-млинаря, його сина Войцеха-млинаря, та їх робітників-наймитів.
На “розбірку” зі шляхтичем та його ріднею селюки з’явилися солідною ватагою силою 150 чоловік, озброєні “…рушницями, сокирками-бартками, з киями [або це палиця, або примітивний самопал], з ощепами [рід списа, рогатини, що первісно використовувся для полювання на ведмедів], з різним іншим озброєнням…”
В силу суттєвої збройної переваги й несамовитості, “млинарі-розбійники” побили та пограбували П. Сухоржевського, побили його челядь.
Нападникам вдалося зірвати з пана пояс-trzos [шкіряний широкий пояс на кшталт гуцульського або ґуральського череса] вартістю 18,5 злотих, в якому було зашито 62 злотих.
У шляхтича–невдахи люті “млинарі” видерли з рук мушкет, іншу зброю пограбували з обійстя – взяли три нових бандолети з пасами [черезплічними ременями], пара коштувала
40 злотих…; пістолетів три, опончі, подорожні сукні і… нову лисячу шапку”.
Судові документи українських міст дають багатий матеріал про головні убори, як частину пограбованого майна.
“Оповідання Базилія Козинського перед Луцьким ґродським урядом про напад на нього 21 березня 1650 р. в с. Острів (тут він мешкав в частині свого родича Івана Козинського) братів Костюка і Степана Савчиків, підданих кн. Григорія Святополка Четвертенського з цього села, які тяжко побили і поранили його, забрали шапку й гроші, погрожуючи при цьому таким чином: “єсьчє то ничого, алє обачьішь, што сє з тобою будєть дєяло и зь другими панами, тьіло трохи вьгрьіваємо, по одному знову вась кажьдого шляхьту будемо низатьі яко на вєньду и топитьі”.
“Серпня 9. – Протестація різника Івана Полонського, міщанина з м. Полонне Велике, підданого білоцерківського старости Костантого Любомирського, від себе та від імені свого товариша різника Адама Панченяти, теж полонського міщанина, перед Житомирським ґродським урядом проти [Євстафія]-Станіслава Славецького, який 7 серпня 1650 р., коли вони йшли з м. Котельня на ярмарок у м. Бердичів і заночували у його с. Половецьке ув’язнив їх і, об’явивши шпигунами і свавільними козаками, хотів тієї ж ночі стратити, але їм вдалося втекти. При ув’язненні у них забрали 110 польських золотих різною монетою, шапку, пояс і срібний перстень. “
“Лютого 7. – Протестація Яна Клепацького, слуги товариша гусарської корогви коронного великого гетьмана Марцина Калиновського, перед Вінницьким ґродським урядом проти урядника, війта і всієї громади с. Жерденівка Вища (Яцьківка), підданих Андріяна Рогозинського, які З лютого 1652 р. тяжко побили і пограбували його при спробі стягнути з села стацію для свого пана. Захоплено шаблю, пістолет, шапку і 60 червоних золотих. “
Не обходилося і без “братньої допомоги” російського народу.
“Вересня 14. – Запис про розгляд у суді Лохвицької ратуші справи щодо захоплення шапки у жителя м. Лохвиця Василя Бородаєнка, який повідомив, що 25 грудня 1655 р., “кгдьі ратньїє люде єго цар. вел. [царського селичества] чєрєзь Логвицу ишли, тогдьі шапку с хатьі з окна з головьі в мєнє, которьімь їм хлібь даваль москалі схопили. И тєпер тую шапку чєрвоную фалєндишовую, куницєю обложєную, в Марка Назарова, салдата полку Яблонєвского, позналь.
Тєдьі мьі, врядь, вислухавши тоєй соповєди, казали юному Марку стати, которого пьітали, от кого бьі тую шапку міль. Што онь имєноваль, жє тую шапку в Білої Церкви в сальдата купиль. И мьі наказали, жєбьі Васко при шапці своєй зосталь, а Марку шкоди своєм на заводци повинєнь доходить”.
Московський стрілець. Кінець XVII ст.
“Въ г. Луцкѣ тяжкихъ побоевъ и ранъ и грабежѣ его имущества и денегъ покозачившимися луцкими мѣщанами Василіемъ Шильнемъ и его своякомъ Ильей Шелейкомъ и друг.,—ЗО іюля 1649 г.
“…а меновите взял: пулъторы пары пистолетовъ, которые кошътовали золотых чотырдесятъ, банъдолетъ за золотых шестнадцат, лукъ туръский з лубем гавътованымъ за золотых тридцать и шест и з тафтоем китайковим белымъ, каръваше — золотых осмъ коштуючие, мисюрку за золотых шест, ладовъничку акъсамитъную за золотых деветъ, ладовницу великую скураную за золотых пулътора, шапъку кармазыновую зъ соболцем за золотых петънадцатъ, и инъных веле речей побрал…”
7 січня 1650 р. під час пограбування с. Черниці у селянина Івана Бодянюка було забрано:
“[…] сукен разных пар пят…, сукню одну з срыбрьными петлицами, бутов турецких пар пят, вилчур две, сукманов белоголовских два, летников пять: один турецкий жолтокгоронцый, другий червоный турецкий, плахот осмнадцат, сукна простого локоть пятдесять, хуст билых пят скрынь…, у Сухоносенка… жупанов два, делия третяя, кожух новй, хуст билых скрыня…, у Олешка… кошул едвабных две, жупанов два: один кгрубриновый, другий лунский, плахта єдвабная, шапок две, одна оксамитная соболиовая, другая лисяя фалендышевая…, у Русачка… делия блакитная, кунтуш чорный, лисами подшитый, делия фалендышевая, бабаками подшитая, шапок две, одна куняя, другая мармурковая…, плахот пят, хуст белых скрынь две, сукна простого локот двадцать…, полотна сурового локтей пятдесят, у Микиты Турчына… жупанов три синих, сукман белоголовский один, плахот чотыри…, хуст белых скрыня, оксамиту чорного штука, атласу штука чирвоного…”
Судовий документ з Луцька XVII ст. з розчерками-маргіналіями.
У 1652 г. Самійла Локачевського – шляхтича з фільварку Локачейщина (нині Білорусь) — грабіжники збили з ніг, зняли з нього весь одяг, і в тому числі «отнялем зеленую бархатную шапку з соболем, заплаченную двадцать пять злотыхь».
В часи Руїни, коли, на жаль, українці все частіше билися по обидва боки “барикад”, лояльний Москві Чернигівський полковник Оникій Силич наказує Івану Домонтову, слабинському сотникові, у вересні 1659 р. доправити до Москви заарештованих двоюрідних братів та племінника гетьмана Івана Виговського: Василя, полковника Овруцького, Юрія та Іллю Виговських.
Бранців здали на “тюремний двір” з таким описом: рос. “…полковник Василий – на нём кафтан овчиный, другой тафтяной, штаны суконные, у него 50 золотых польских; шапка вишнёвая да подушка, книжка каноник, кафтан червонный. Юрий – на нём кафтан суконный короткий, штаны красные суконные; 12 польских золотых, шапка зелёная бархатная, да кушак горностай. Илюшка – на нём кафтан вишнёвый, другой овчинный, 11 польских золотых…”
Полонені московитами родичі гетьмана позбулися у Москві усього майна, певний час пробули в кандалах в «опальній тюрмі» у Москві, потім заслані у Сибір на «великую реку Лену въ Якутскій острогь».
Висновки за розділом:
1). Документи XVI-XVII ст., тестаменти (заповіти), дарчі грамоти чи документи про розрахунок за службу, судові скарги та протестації фіксують відносну єдність переліку головних уборів у різних верств населення Речі Посполитої, а також на великих теріторіях польсько-литовської держави, у тому числі, руських (українських) земель Речі Посполитої XVІ – XVIІ ст.
ІІІ. ГОЛОВНІ УБОРИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЦЕХОВОГО РОЗПОДІЛУ ПРАЦІ ТА ОБ’ЄКТ ТОРГІВЛІ
У своїй фундаментальній праці “Виготовлення виробів зі шкіри в Польщі” (пол. “Skórnictwo w Polsce” (Вроцлав, Варшава, Ґданськ, Лодзь, Вроцлав, Видавництво Оссолінських, 1983) дослідниця Ірена Турнау підкреслює:
У Західній Європі частина кушнірів вживали як символ щит із зображенням геральдичне позначення хутра білок. (ст. фр. Vair)
“…Цехові організації у Короні Польській періоду пізнього Середньовіччя мали велике значення, коли справа стосувалася підвищення якості виробництва та передачі технічних новацій у шкіряній промисловості від західних країн через Німеччину, Чехію та зі сходу, з Близького Сходу та Туреччини.
Однак у пізньому середньовіччі польські шевські та кушнірські цехи цехи відігравали позитивну роль у підвищенні професійної кваліфікації майстрів та поділі ремісників на вузькопрофесійні спільноти
Особливістю цехової системи завжди було створення невеликих організацій від десятка до кількох десятків майстерень. Члени цих кількох корпорацій мали працювати в майстернях майже однакового розміру, розробляючи подібне виробництво, призначене для тих самих груп покупців. Їх вироби продавлися на тих самих торгах чи ярмарках. “
Цехова система протягом Середньовіччя та ранньомодерної доби створила цілі прошарки майстрів і професійних об’єдань, що займалися виготовленням та обробкою шкіри, фарбуванням її, виготовлення замші та інших вив шкіри, “кордибанництвом”, тобто тисненням шкіри і нарешті, виготовленні предметів побуту й взуття, а також головних уборів з цієї шкіри та хутра…”
Один з цехових символів майстрів-капелюшників у Європі. XV-XVII ст.
“У старій Польщі носили шляхетне хутро, як коштовності, як типову інвестиціяю до капіталу епохи феодалізму, аби показати силу та заможність свого власника…
«Тодішні полемісти протиставляли “бідний комір-лисицю” та соболиний комір як символ вищості.
Продаж хутра та виробів з хутра, у тому числі головних уборів, був особливо поширений під час процвітання колишньої Речі Посполитої, що супроводжувався великим імпортом дорожчих хутряних шкур у XVI ст. Моралісти шкодували про це: “Раніше навіть королі носили кожухи та баранячі шлики”… А нині міщанин і ремісник на вулиці без соболиної шапки показатися боїться, вже й лисячих ковпаків соромляться».
Серед усіх цехових видів ремесла, що були пов’язані з виготовленням шкіри, хутра, та виробів з них, цехи, що займалися хутрами стояли вище всіх у тій ієрархії гільдій, мали найширший діапазон виробництва, і в той же час стояли на вістрі майнового розшарування суспільнх верств, бо хутра були маркером заможності або убогості.
Привілей цеху кушнірів Замостя.
Цехи кушнірів займалися торгівлею хутром, імпортованим з Московщини та Литви, яке частково продавалося через них і у Західній Європі.
Майстри-кушніри ушляхетнювали хутра різними варіантами обробки, у тому числі фарбуванням.
Крім того, вони займалися виправленням імпортного та вітчизняного хутра та пошиття з нього одягу, підбивання хутром верхнього одягу, виготовленням головних уборів, виготовлення рукавичок та інших виробів. Тому торговельний оборот цехів кушнірів був широким. Головне багатство гільдії кушнірів ґрунтувалося переважно на торгівлі іноземними хутрами.
Тісна спорідненість торгівельної діяльності, що поєднувала кушнірів з купцями, що стояли набагато вище, ніж майстри інших ремісників у цеховій ієрархії, знуджені важкою фізичною працею. Особливе значення такі кушнірсько-купецькі об’єднання мали у містах, що розташовувалися на торгових шляхах зі Сходу на Захід.
Робота цеху кушнірів та кравців. XVI ст.
Ось чому, наприклад, у Кракові кушніри в міській релігійній процесії Божого Тіла (Corpus Christi) стояли навіть перед ювелірами-золотарями.
Суперечка щодо пріоритетності в цій процесії, аби зайняти перші місця в ієрархії гільдій міста, тягнулася у Кракові протягом двох століть, була сповнена сутичок, навіть бійок, зокрема між ювелірами-золотарями та кушнірами, і завжди кушніри стояли у перших лавах”…
Міська релігійна процесія Божого Тіла. Мініатюра XVI ст.
На українських землях Речі Посполитої, як і в Польщі, цеховий устрій був близкий за формою до західноєвропейського. Але він ніколи не набирав такого поширення, як у Фрації, німецьких містах, у Священній Римській імперії або у центральній та північній Польщі.
Відома найбільша кількість цехів перед Визвольною війною була у Львові — 33, Кам’янці-Подільському — 18, Меджибожі — 6, Білій Церкві — 12, Ніжині — 8.
Протягом 1637 р. в Переяславі було засновано 5 цехів, в Києві — близько 10. Якщо порівняти чисельність цехів найбільших міст України з чисельністю їх в містах інших країн, то побачимо, що в Парижі вже в XIII ст. було приблизно 100 цехів, у Нюрнберзі — 50, у Любеку— 50, у Відні — 77, у Кракові в середині XVII ст. — до 44.
Ця, на перший погляд, величезна різниця в поширеності цехів дещо зменшиться, якщо взяти до уваги співвідношення числа цехів по названих містах із кількістю населення.
Вже говорилося про значно меншу чисельність населення великих міст України порівняно із західноєвропейськими.
Печатка львівського цеху кушнірів. XVI-XVII ст. Матриця та відбиток у сургуч.
Якщо у Львові 33 цехи припадали на 18 тисяч міського населення, то в Парижі 350 цехів припадали приблизно на 200 тисяч населення. Необхідність захисту православної релігії і української національності від денаціоналізації та покатоличення українського народу викликала до життя паралельну цехам організацію ремісників — братства, в яких брали участь й інші категорії населення міст.
Як цехи, так і братства чинили опір шляхті та міській верхівці, захищаючи інтереси міських ремісників і купців. На Заході братствами називалися здебільшого ремісничі цехи і купецькі гільдії. Історичні джерела називають «цехи, або братства» і в польських містах.
Злиття братств і цехів в одне ціле відбувалось і на Україні. Цей рух відбивав інтереси молодого українського бюрґерства, що формувалося з ремісничого і торговельного середовища.
Свідченням цього є те, що налякана постійним втручанням «різних шевців-кравців-кушнірів» Львівського ставропігіального братства в справи епіскопів церковна феодальна верхівка схилилась до унії, шукаючи в ній захисту від «черні». Недарма братства були особливо поширені на Україні в період найбільш напруженої антифеодальної і визвольної боротьби.
Отже, існування братської і цехової організацій в XVII ст. було цілком природним для тих часів, оскільки наявність уже готової ремісничої асоціації сама підказувала об’єднання ремісничого і торговельного населення в братства. Близькість же завдань і занять сприяла об’єднанню братств і цехів в одне ціле. У 1660 р. в цеховій книзі кравців та кушнірів м. Кролевця було зроблено запис, що кравці і кушніри цеху об’єднуються в кількості 40 чоловік в «кравецьке брацтво»…
Аби зрозуміти масштаби виробництва та торгівлі ремісничими товарами, у тому числі головними уборами, що є предметом нашого дослідження, треба подивитися ширше на розвиток виробництва на українських землях ранньомодерного часу.
Станом на середину XVII ст. найбільш повні відомості дають переписні книги, зокрема, книга 1666 р. На підставі матеріалів цього перепису історик та археограф Віктор Романовський. (1890-1971), начальник інформаційного відділу Міністерства праці Української Держави Павла Скоропадського 1918 р., прийшов до висновку, що з 65 міст, опис яких зберігся в документах, 36 можна вважати «справжніми містами», бо в них «помітна частина населення» займалась ремеслами або торгівлею.
Станом на середину XVII ст. Романовський вважає справжніми містами, тобто торговельно-ремісничими центрами, такі: Батурин, Баришівку, Бориспіль, Борзну, Березну, Басань, Бобровицю, Варву, Воронків, Гоголів, Жигимонтів, Золотоношу, Ічню, Київ, Кобижчу, Козелець, Конотоп, Кролевець, Носівку, Ніжин, Нові Млини, Остер, Остап’є, Почеп, Глинськ, Прилуки, Переяслав, Стародуб, Сосницю, Срібний, Чернуху, Пирятин, Погар, Лубни, Миргород.
Необхідно зазначити, що «помітною частиною» промислово-торговельного населення
В. О. Романовський часто вважає фактично переважаючу частину.
Так, за його підрахунками ремісники і торгові люди становили в Стародубі — 60%, Києві — 43%, Ніжині — 37,5%, Батурині — 45%, Острі — 65%, Козельці — 29%, Соснині — 29%, Нових Млинах — 40%, Переяславі — 73%. 36 міст, названих В. Романовським, — це найбільші, але далеко не всі «справжні міста».
Так, хоч Чернігів і не названий тут, є підстави думати, що в ньому також було чимало ремісників і купців. Під час розгляду однієї справи в 1650 р. виявилась причетність до неї одночасно 33 чернігівських ремісників, що свідчить про наявність значного числа ремісників у місті.
В. О. Романовський підрахував, що в зазначених найбільших містах Лівобережної України в 1666 р., згідно з переписними книгами, в середньому було не менше 34% промислово-торговельного населення.
Траплялись і такі міста, в яких населення землеробством зовсім або майже не займалось через відсутність землі. В м. Олишівці на р. Смолянці, заснованій ще на початку XVII ст., одночасно з Козельцем і Мрином, на грунті, мало придатному для хліборобства, населення з самого початку зайнялось переважно ремеслом, промислами і торгівлею.
Якщо припустити, що подібна картина мала місце не тільки на Лівобережжі і процент справжніх міст поширити на всю досліджувану територію, то з 756 міст 419 будуть містами у вищезазначеному розумінні. Цифра, безумовно, разюча, але небезпідставна.
Можна навести ще чимало прикладів досить високого проценту ремісничо-торговельного населення в містах як Правобережжя, так і Лівобережжя в XVII ст. Проте залишається ще велика кількість міст, про які ми або нічого не знаємо в цьому плані, або ремісничо-торговельний елемент в них не становив скільки-небудь помітної кількості.
З приводу цих міст слід відзначити, що більшість з них не могла займатись тільки землеробством. Важко собі уявити кілька десятків міст зі значним процентом ремісничо-торговельного населення у вигляді окремих оаз серед маси чисто землеробських міст.
Ціха братства руських кушнірів Львова. 1594 р. Ціха — цеховий знак, яким обсилали членів цеху, скликаючи на збори до цеху.
Наявність у місті постійного ринку або кількох ринкових днів на тиждень та періодичні ярмарки також свідчать про міський товарний, а не сільський, натуральний, характер життя середньостатистичного українця XVII ст. Не можна забувати і того факту, що відсутність феодального визиску в тій мірі, в якій це мало місце на селі, також не могли не сприяти росту товарно-грошових відносин в місті.
Це надавало йому більші можливості для міського, а не сільського способу життя, полегшувала розвиток в ньому ремесла ї торгівлі.
І навіть лихоліття війни, що не вщухала на українських землях від 1648 р., великі демографічні втрати за час кампаній 1648, 1649, 1651, 1652-1653 рр., та 1658-1660 рр., не змінили, а навпаки, підсилили ці тенденції.
Якщо ретельніше вдивитися у майстрів відповідного профілю, то на середину XVII ст. маємо цілу градацію цехових та позацехових професій, здатних займатися виготовленням взуття та інших виробів зі шкіри. Це ольстерники, пасинки, римарі, “уздярі” або шорники, рукавичники, сап’янники, сідлярі, чинбарі, чоботарі, шевці та кушніри.
Зокрема, за даними дослідників, на початок другої половини XVІ ст. в Луцьку із майже 450 ремісників було 40 кравців та 33 чоботаря; в Острозі із більше як 130 ремісників згадувалося 13 кравців, 21 чоботар і 4 кушнірів; в Костянтинові із понад 80 ремісників працювало 10 кравців, 15 чоботарів та 8 кушнірів; у Києві лише за приблизними даними згадувалося по півтора десятка кравців та кушнірів і понад три десятки чоботарів.
У документах від 1573 р. написаних у м. Луцьку згадуються шапки-магерки — «Магєрокъ полторы копы». Магерки виготовляли ремісники на продаж”.
З 1550 р. в цехових документах міста Ковеля засвідчені ремісники-шапкарі.
Королівський привілей кушнірському цеху Львова відомий з 1470 р. Його підтверджено 1509 р. королем Сигзмундом І, цей документ цитує М. Грушевський:
“…що стосується кушнірів. Ті купці не повинні в їхніх крамницях продавати шапки, або “мицки”, потім – блями [блами – коміри] на локоть, далі – подібні до горностаєвих хутра та комірці, тільки можуть (продавати) лисячі (хутра) на десятки. Однак можуть продавати також лисячі та куничі шкурки, але невичинені, за винятком соболиних хутер, які можуть продавати вичиненими. І особливо не повинні мати серед своїх товарів будь-які прості шуби: овечі, заячі та будь-які інші прості хутра та “болтухи”, відповідно до їхніх привілеїв; і не тільки не продавати, але й нізвідки не привозити.
Хронологія прав кушнірського цеху Львова:
“1470 р., березня 19, Львів. Райці міста Львова затверджують статут кушнірського цеху
1509 р., листопада 13, Львів. Cигізмунд І, на прохання львівських райців, підтверджує статут для кушнірського цеху
1643 р., березня 7, Львів. Львівський раєцький уряд затверджує ординацію цеху кушнірів, що стосується взаємин підмайстрів та майстрів у цеху
1662 р., березня 3, Варшава. Ян Казимир підтверджує й уточнює окремі положення попередніх привілеїв та статутів кушнірського цеху Львова, не наводячи їх повністю.”
У столичному Києві шевці як представники цехового об’єднання, згадуються ще й королівському привілеї Сигізмунда І 1516 р. , який у своїй книзі “Привілеї киян” наводить відома дослідниця Наталя Білоус:
«1516 р., січня 16. Вільно. – Привілей вел. кн. лит. і кор. пол. Зиґмунта І Києву на затвердження маґдебурзького права, встановлення ярмарків, передачу ремісничих цехів з-під замкової юрисдикції до міської, звільнення міщан з-під влади воєводи і замкових намісників та підпорядкування їх виключно війтівському суду, надання монопольного права на шинкування в місті.
Пол. Przywiley miesczanom kiiowskim na prawo Maideborskie y na insze wolności im należące ludziom wszelakiey wiary catolickiey, ruskiey y ormiańskiey
…Бажаючи підвищити також рівень добробуту згаданого міста Києва за нашими королівськими ласками, всі та кожен зокрема з колегій ремісників, по-простому званими «чечками», а саме: пекарів, різників, шинкарів, рибаків, броварників, виробників горілки чи вина, кухарів, продавців вовни, ткачів, постригачів борід (цирульників) та постригачів сукна, кравців, кушнірів, шевців, обробників золота, срібла, міді, заліза та інших металів, різьбярів, малярів, скульпторів, теслярів, мулярів, виробників списів, дротиків чи стріл, продавців весел, дерева, солі чи соленої риби, купців, крамарів, цукерників та всіх і кожного з ремісників та торговців, яким би іменем вони не називалися, імена яких хочемо мати визначеними, як тепер, так і в майбутньому, що перебувають у згаданому нашому місті Києві, з їхніми майстернями, шинками, «катедрами», аптеками, крамами, різницькими ятками, вичавлювальнями олії та воскобійнями, (…) мірками меду, з їхніми сплатами, чиншами, податками, службами, оплатами вносимо та записуємо до міської юрисдикції та до міської скарбниці навічно долучаємо.
На заході України славилися цехові майстри кушніри з м. Броди. Цитуємо дослідження історика Мирона Капраля (м. Львів):
«…Але найбільшого розвитку в Бродах дістає шапкарське ремесло. Про це свідчать хоча б дані про суму кредиту на вовну, з якої виготовляли шапки. Так, в 1629 р. кредиторка Файбеньова видала розписку, що Грицько – шапкар виплатив їй з решти боргу 420 зл., які був винен за 18 каменів і 10 фунтів вовни [камінь – одиниця маси сипучих речовин і штучних товарів у роздрібній торгівлі ВКЛ і Речі Посполитої, у XVII ст. приблизно 11 кг.].
Шапок вироблялося в такій кількості, що їх вивозили на продаж до Ярослава та Бару…»
У середині XVI ст. у Брацлаві діяли цехи шевців, ковалів і кушнірів.
Про стан ремесла у Вінниці збереглися неповні дані. З матеріалів люстрації міста 1552 р. випливає, що в ньому працювали принаймні близько 6,5 десятка ремісників кільканадцяти спеціальностей.
Щодо ремесел, пов’язаних з одяговою та взуттєвою сферами, то в люстрації 1552 р. зафіксовано по два кравці, кушніри, постригачі, а також чоботар.
Кушніри та шапкарі мали цілу систему підготовки підмайстрів, помічників ремісників з досвідом і готували їх безпосередньо в цеховому колі, даючи складні завдання «шапкарям-адептам».
Історик Олена Козакевич у своїй публікації “Мистецтво українського традиційного в’язання” (Львів, 2013) вказує:
“…Відомим у ХVІ ст. не тільки у Львові, а й за межами Східної Галичини, був промисел шапок. Щоб отримати статус підмайстра шапкарського чи капелюшного цеху і здобути право на апробацію виробу («штуку»), учень повинен був мандрувати чотири роки, вивчаючи досвід чужоземних ремісників.
Тож у вироби західноукраїнських майстрів проникали запозичення, а то й копіювання виробів сусідніх країн (в’язані маґерки, берети, панчохи, рукавиці тощо). Серед розмаїтого асортименту виробів, які мав виготовити адепт-шапкар чи капелюшник, були і в’язані вироби, зокрема — великий шарф із білої вовни, а також панчохи, берети, шкарпетки, гамаші.
Адепт-шапкар мусів володіти кількома ремеслами та знатися на специфіці різних матеріалів: хутра, шкіри, вовняних тканин та пряжі та володіти розмаїтими способами оздоблення готових виробів. Наприклад, до обов’язкового асортименту так званих екзаменаційних речей входили: головний убір «півгусарка», «ґулка» (назва, очевидно, походить від кулястої форми головного убору) з бобрового хутра, шапка священнослужителя з віялоподібним оздобленням і селянська («хлопська»).
Денна норма: п’ять шапок з вовни вищого ґатунку або шість коротких, сім «фелдрових», вісім «міткових» (бавовняних) з грубої вовни чи один італійський капелюх, 12 «ґулек», шість пар шкарпеток або три пари «шулдзял» (гамаші) жіночих чи чоловічих. Окрім капелюхів та шарфів вив’язували панчохи і берети…”
“…Відома польська дослідниця І. Турнау датує появу ремісників-в’язальників з території України, а також сусідніх польських, словацьких, угорських землях, у землях Московської держави, кінцем XVІІ ст….. Упродовж другої половини XVII ст. зафіксовано професійних в’язальників у Вільно, Ковелі та Слуцьку (сучасна Біларусь), у Познані, Любліні, Стрижуві, Опатуві (сучасна Польща)… Фільцову [фетрову] та в’язану продукцію виробляли у невеликій кількості у цехах Львова та Вільно; у Ковелі в’язальний цех був створений у XVІІ ст. ..”
Широко уживаним продуктом цехового виробництва та торгівлі були маґерки. Це засвідчують актові матерали, які походять з ВКЛ, змель нинішньої Білорусі:
«…чапка мокгерка чорная кутнеровая, каштовала осьмь грошей», «шапку маґерку, дано гроши шъсть…» (1578) и т. п.
Міцна кооперація виробників головних уборів та купців, що ними торгували, зафіксрвана у тому числі і митними докуменами.
У митній книзі м. Курська (Московська держава) зафіксовано товари могилівських купців з Великого Князівства Литовського.
Серед них згадуються головні убори, що постачалися на ринки Московської держави.
Так, Тодар Іванов із компаньйонами везли 8 десятків маґерок, Моісей Мойсеїв -26 маґерок; Ілля Тимофеїв – півтора десятки маґерок; Павло Дмитріїв – чотири десятки.
1647 р. Родіон Ільїн віз на прожаж 130 маґерок, десяток шапок з куниць, а Павло Онисимов “23 маґерки “добрих” і 20 “косматих”. Пилип Яхромеїв віз 200 маґерок…”
“Лист ґлейтовний” короля Владисдава IV, виданий київським міщанам 1638 р.
Цеховий рух у XVII ст. рухався і на схід України, на землі, що колись вважалися “Диким полем”.
О. Гуржій, О. Реєнт, Н. Шапошнікова у ґрунтовній праці “Нариси з історії розвитку виробничих відносин і торгівлі в Україні (друга половина ХVІІ — початок ХХ ст.)” підкреслюють:
На займанщинах центру і центрального сходу України міста та містечка ХVІІ–ХVІІІ ст. слід вважати переважно невеликими, де промислове виробництво зосереджувалось головним чином у цехах.
Зокрема типовим населеним пунктом у цьому контексті була Умань. Від початку ХVІІ ст. слабо заселені землі Уманщини дісталися у власність брацлавському старості В.- О. Калиновському.
У 1629 р. у місті налічувалось трохи більше 1060 «димів», а на середину століття — 9600 душ податного населення (тобто чоловіків). Серед городян чимало значилось ремісників: кравців, шапкарів, кушнірів, шевців, ковалів, зброярів і інших. До їх діяльності долучалися й наймити…”
Загалом в українських містах досить вагомим був відсоток ремісників, які займалися виготовленням різноманітного одягу та взуття (шевців, кравців, кушнірів, шкірників, шапочників, калитників, сумників, чоботарів тощо). Зокрема, за даними дослідників, на початок другої половини XVІ ст. в Луцьку із майже 450 ремісників було 40 кравців та 33 чоботаря; в Острозі із більше як 130 ремісників згадувалося 13 кравців, 21 чоботар і 4 кушнірів; в Костянтинові із понад 80 ремісників працювало 10 кравців, 15 чоботарів та 8 кушнірів; у Києві лише за приблизними даними згадувалося по півтора десятка кравців та кушнірів і понад три десятки чоботарів.
У 1628 р. ремісництвом в Любечі займалися 1коваль та 1 слюсар, по 2 шевця та кушніра. У Лоєві (нині Білорусь) ремісництвом займався швець та кушнір, до ремісників був приписаний і один рибалка…”
Фахівці з виготовлення предметів зі шкіри були однією з найрозповсюдженіших цехових спеціальностей українських міст. Серед них були і кушніри, шаповали, шапочники.
Кушніри вичиняли хутро зі шкури та шили хутряні вироби.
Слово кушнір походить через посередництво пол. kusznierz, kurśnierz, kurśnirz (сучасне kuśnierz) від сер.-в.-нім. kürsenœre, kers(e)ner (сучасне нім. Kürschner), пов’язаного з давн.в-нім. kursinna («хутро», «шуба»), яке там вважається слов’янізмом (від прасл. *kъr̥zьno, пор. дав.-рус. кързьно — «хутряний плащ»).
Кушнір за вичинкою хутра. Західноєвропейська мініатюра XV ст.
У староукраїнській мові засвідчене як кушнеръ у 1494 р., пізніше — як кушнѣръ. Відома ще одна стара назва професії — гарбар, вона походить через пол. garbarz від сер.-в.-нім. gerwer.
Цехові об’єдання мали власну символіку, печатки, хоругви і власні церемоніали. У статуті цеху кушнірів надибуємо досить суворі вимоги до роботи ремісників:
“…Зі статуту кушнірів.
Хто з майстрів на погорду та зневагу ремесла наважиться виправляти шкури здохлих тварин, які по-простому звуть мерлицею, або вкладати заячі шкірки між кролячі й козячі, або якусь фальш вносити до ремесла, такий за кару скільки разів згадане наважувався вчиняти, стільки разів сплатить або покладе один камінь воску.
Жоден із цеху щоби сам, без інших майстрів, не купував шкур у купця, який привіз усі види у місто. Потрібно про такі привезені шкіри братство повідомити, щоб усі охочі купити дізналися, щоб не одному чи двом така кількість шкур припала…”
Річ Посполита намагалася обмежувати представників цехових організацій у відвертій демонстрації їхнього благополуччя.
Білоруські історики, цитовані вже нами, зазначають: “Популярність дорогого одягу та головних уборів в нешляхти-міщан та заможних селян, викликала спорадичні спроби держави ввесті заборони та штрафи за їх носіння.
Гравюра на дереві «Ламент різних станів над померлим кредитом»
(пол. Lament różnego stanu ludzi nad umarłym kredytem.) Краків, 1655 р. Дає уявлення про одяг різних станів, у тому числі про голові убори.
Під заборону на дорогі шапки потрапили прості міщани, у тому числі підмайстри, прикажчики та учні цехових братств. Так, у статуті купецького братства м. Могиліва від 20 червня 1636 р. учням, прикажчикам та купцям-гандлярам заборонялося носити шапки, отрочені соболями та чорнобурими лисами під загрозою штрафів.
Втім, відомо, що подібні заборони не діяли по всій території Речі Посполитої.»…
Актові матеріали з Білорусі уточнюють ситуацію з виготовленням та продажем головних уборів ремісниками Великого Князівства Литовського: «…У 1583 р. до Любліна з Пінська возили шапки «посполиті», «фолдровые», «метлевые», простыя капелюшы, падшытыя кітайкай, капелюшы «полстяные» [повстяні, з повсті].
Такі ж шапки везли з Польщі до Могильова, Кобрина, Бобруйська та в інші міста.
Печатка кушнірського цеху. Львів, XVIІ ст.
Грамотою короля Стефана Баторія від 1 травня 1582 р. затверджені статут та порядок діяльності цеху шапкарів Пречистенської церкви у Росі.
Статут засвідчував, що шити та перешивати шапки мали право лише особи, приписані до шапкарського цеху, іншим ця діяльність заборонялася «под срокґимъ караньіємъ и подъ виною врадовою».
Цехові майстри мали право вільної купівлі хутра для виготовлення шапок для цехових потреб, але їм заборонявся перепродаж хутра.
Теплі суконні шапки, обшиті хутром, або повністю виготовлені з хутра, шляхта носили на кожен день, незалежно від пори року. У значно пізніший час, коли вже змінився клімат, Єнджей Кітович, хроніст XVIIІ ст. описував, що коли влітку було гаряче, “під час літнього упалу” шапку тримали або в руках, або зсовували на бік, “завішували на вуха”.
Святкові ковпаки, пошиті з соболиного хутра, прикрашені султанами та плюмажами з пір’ ям чаплі, прикрашені дорогоцінним камінням, не знімали навіть за столом та на службі Божій.
Відомо, що багато хто з міщан-ремісників поповнював лави козацького війська. Аналізуючи козацький реєстр 1649 р. саме за прізвиськами козаків, що відображають характер їхньої “докозацької” діяльності, доктор історичних наук Володимир Сергійчук у своїй дисертаційній роботі «Українське козацьке військо в другій половині XVI — середині XVII ст.» відзначає, що
“…в народній армії …нараховуються: 61 швець, 53 кушнарів, 51 кравець, 24 шаповали, і шапкарі, 19 ткачів. Зрозуміло, що представників их професій було набагато більше, ніж можна з’ясувати за прізвищами, вказанами в “Реєстрі”… В іншому полковому місті – Звягелі, де полковником був колишній кушнір Михайло Тиша, в 1635 році нараховувалося 18 шевців, 6 кушнірів…”
Видатний археолог та джерелознавець Ігор Свєшніков так само підкреслює участь майстрів, що відносилися до сфери праці зі шкірою, у тому числі з виготовленням взуття, у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького:
“У час Визвольної війни 1648—1654 рр. особовий склад козацького війська значно поповнився повстанцями з сіл і міст, які “покозачились” і на рівних правах з іншими входили в окремі козацькі полки. Зокрема міщани-ремісники, спеціалісти у різних галузях ремесла, відігравали важливу роль у забезпеченні армії озброєнням і у ремонті обладнання в польових умовах.
Інструменти козаків-ремісників з археологічних західок на полі битви при Берестечку 1651 р.
Кушніри, римарі, шевці, кравці були у війську тим необхідним елементом, який підтримував на відповідому рівні и зовнішній вигляд армії, й значною мірою и боєздатність.
Звичні до виконання своїх справ, ці ремісники йшли у козацьке військо зі своїми інструментами, знахідки яких на полях битв серед козацьких побутових речей дають уявлення про велику кількість ремісників у складі війська і рівень розвитку різних ремесел в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст.”
Зокрема, велику колекцію знарядь праці козаків-ремісників зібрано при розкопках місця Берестецької битви 1651 р. Вона складається з речей, що належали кравцям і шевцям, римарям, кушнірам, ковалям, слюсарям, фахівцям із обробки дерева і каменю…”
У цей же час нам геть нічого невідомо про здатність сільських громад виготовляти головні убори таких категорій, як ковпаки, шлики, маґерки тощо. Всі відомі нам письмові джерела навіть у переліках майна селян згадують назви головних уборів, що вказують на їх походження з міського товарного обігу.
Висновки за розділом:
1). Згідно із письмовими матеріалами торгівельно-ремісничих осередків Речі Посполитої, системи цехових ремісничих об’єднань та купецьких союзів, і у тому числі в українських землях, імпорт та заготівля хутра, його оздоблення та навіть фарбування, пошиття з нього цілого асортименту головних уборів у досліджуваний період виокремилося в окремий ринковий сигмент тодішньої економіки, пов’язаної з діяльністю міст.
У сфері ремісничій виокремилися професіонали різного рівня й вузької спеціалізації з яких явно чисельно переважали шевці, кушніри та, окремо, чоботарі, римарі. Кушніри – один з найбагатших і шанованіших цехів.
Враховуючи специфіку професії, центрами виготовлення головних уборів стали великі і малі міста, продукція яких обслуговувала і найбідніші стани, такі як убога шляхта та селяни.
Організувати виготовлення головних основних типів: ковпаків, шликів, маґєрок, каптурів тощо селянським натуральним господарствам було не під силу. Це доводять згадки готових головних уборів у документації мешканців сіл.
Розвинений імпорт хутра, заготівля місцевого хутра, виробництво готової продукції кушнірства та торгівля головними уборами призвели до того, що основним джерелом потрапляння головних уборів до гардеробів усіх соціальних станів відбувалося методом закупівлі готової продукції.
Кушніри, як представники цехових ремісничих об’єднань, складали певну частину реєстрового козацького війська та нереєстрового вояцтва, що доведено наявністю у козацьких реєстрах прізвиськ козаків – Кушнір, Кушнер, Кушніренко, Шаповал, Шаповаленко, Шапка, Гарбарник тощо, що відображають їх фах.
- IV. ГОЛОВНІ УБОРИ ВІЙСЬКОВО-СЛУЖИЛИХ СТАНІВ,
У ТОМУ ЧИСЛІ КОЗАЦЬКІ ГОЛОВНІ УБОРИ В ДОКУМЕНТАХ ТА ОПИСАХ
Вище було оприлюднено перелік основних різновидів головних уборів різних станів суспільства Речі Посполитої, у тому числі з українських земель.
Узагальнює таку інформацію Юлія Чубик. У дослідженні Юлія Чубик, науковий співробітник відділу історичних пам’яток ННДІУВІУ, у своїй розвідці “Чоловічий шляхетський одяг як невід’ємний елемент матеріального життя волинської шляхти XVI – XVII століть. (За документами ранньомодерної Волині)”:
“…Серед тогочасних шляхетських чоловічих головних уборів були поширені дорогі ковпаки й шапки, різноманітні за формою та матеріалами: круглі оксамитові шапки, сукняні ковпаки, підбиті лисячим, соболиним, кунячим хутром.
Італійський спостерігач Рікардо Бартоліні помітив у вбранні поляків, котрі прибули в 1515 р. на Віденський конгрес, білі, звужені догори ковпаки, оздоблені темною опушкою з хутра. Такі ковпаки різних типів, завжди високі, відомі у творах мистецтва з кінця ХV – початку ХVI ст.
Угорський шляхтич Іштван Когарі (1616-1664) у характерному головному уборі.
На думку М. Ґутковської-Рихлевської, форма ковпака з досить високою, піднятою верхівкою прийшла в Польщу, напевно, під впливом ранньої моди ковпаків, що носили на Русі, і котра переважала в боярському одязі ще в ХVI ст.
Подібні за формами ковпаки були відомі і в одязі угорців.
Існування…ковпаків як головного убору підтверджується численними документальними свідченнями. Зокрема, у скарзі Івана Котовича Перевеського та його сина Богдана Котовича Перевеського на князя Григорія Сангушка Кошерського і його дружину Зофію з Головчина Кошерську про напад на їхні маєтки й пограбування речей рухомих 1595 р. перелічено: ковпак бурнатного фалюндишу, підшитий лисами, його сина Богдана та ковпак сукна чорного фалюндишу, підшитий лисами, його власний…
Польський вершник. Гравюра Абрагама де Брейна, фламандского гравера (фл. Abraham de Bruyn, 1539-1587)
Польський дослідник В. Лозінський наголошує, що саме шапка була основним повсякденним головним убором шляхтичів. Тогочасна шапка змінювала свою форму від литовського дещо звуженого догори ковпака з навушниками з ягелонських часів аж до магерки Баторія і барвистої чубатої кучми першої половини ХVII ст.
Проте завжди шапка шилася повністю з хутра або з опушкою рисі, соболя, бобра. Крім таких шапок, шляхтичі носили шапки-шлики з гострим або опуклим наголовком з дорогого імпортного сукна та хутряною лисячою або кунячою облямівкою.
В актових книгах трапляються численні короткі описи згаданих шапок: шлик фалюндишовий, лисицею бурою підшитий, шлик лисячий, сукном люнським червоним критий, шлик соболиний кармазиновий.
Гайдуцький ротмістр піхотної роти м. Страдома у маґєрці, прикрашеній пір’ям. Ролька Стокгольмська (1605)
Поширеним шляхетським головним убором були також шапки-маґерки.
Маґєрка – сукняна шапка, пошита із чорного, сірого, білого, бурого сукна. Верх шапки був плоский і прямокутний. Висота – 12 – 16 см.
Зокрема, в оповіданні луцького підкоморія Яна Харлинського 1587 р. згадуються шапки-маґерки: магерка з 4-ма білими журавлиними перами, куплена за 3 золотих…”
Проте для нас важливо розглянути головні убори саме військово-служилих станів, у тому числі реєстрового або ж “городового” козацтва, позаяк саме це є головним питанням нашого наукового та практичного пошуку.
Як зазначає у своїх працях кандидат історичних наук Євген Славутич “…Зауважимо, що хоча верхній одяг піших реєстровців за типом і покроєм був практично такий самий, як і у [польських] «вибранців», решта предметів одягу, як-от: штани, чоботи, сорочка залишалися традиційного для козаків східного та північно-кавказського зразка. Коронна та магнатська «вибранецька» піхота натомість носила угорсько-польські … вузькі штані-рейтузи та угорські низькі полуботки”…
Додамо від себе про головні убори піхоти польсько-угорського типу – це маґерки, масово задокументовані та представлені вражаючим іконографчним матеріалом та навіть кількма збереженими зразками оригіналів цих головних уборів. Є. Славутич продовжує:
«…Варто також додати, що у той час як «вибранецька» [згодом «ланова»], та угорська піхота мала мушкети і амуніцію західноєвропейських типів, козаки ж використовували оригінальні полегшені «ручниці» з аркебузним прикладом і військове спорядження східних зразків, а натруски і ладівниці відзначалися оригінальністю.»
Отже, давши інформацію про головні убори піших та кінних формацій Речі Посполитої», тої ж так званої «вибранецької» а згодом «ланової» піхоти від кінця XVI – середини XVII ст. можна припустити принаймні номенклатуру і характер головних уборів реєстрових козаків раннього періоду.
Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор, у своїй публікації “Відомі нам зображення “угорської” піхоти на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: “Одним з ранніх відомих зображень гайдуків … кінця XVI ст. є … дві гравюри) Адольфа Лаутензака, присвячені приходу до влади короля Сігізмунда ІІІ Ваза в Польщі та Швеції. Ці гравюри – цікавий приклад того, як одна дошка стала прикладом для увіковічування двох різних подій.
Гравюра із зображенням угорської піхоти А. Лаутензака к. XVI ст.
Перша знаходиться в “Музеї народовому” у Варшаві, на ній зображено укладання в 1589 р. Битомсько-Бендзінського трактату між Польщею [Річчю Посполитою] і Віднем [Священною Римською Імперією Германської нації], за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї.
Фактично, це титульна сторінка серії з 5 гравюр, виконаних Адольфом Лаутензаком присвячені невдалим Максиміліяна фон Габсбурга спробам отримати польський трон, після смерті Стефана Баторія в 1589 році.”
Другий друкарський відбиток знаходиться в Національній бібліотеці в Стокгольмі та опублікований в осінньому зошиті “Relationes Historiae” від 1594 р. у Франкфурті-на-Майні. Він ілюструє складання присяги Сигізмундом під час його коронації на шведський трон в м. Упсала.
На гравюрах “… ми бачимо групу піших вояків, вигляд яких цілком відповідає нашим уявленням про польську піхоту кінця XVI ст. … Мають характерні шапки “магерки”.
Наступне джерело – анонімні гравюри початку XVII ст. О. Заремба пише: «І знову ми бачимо класику угорської моди початку XVII ст. – маґерки, довгі жупани, вузькі угорські штани, коротке взуття на підборах. Озброєння складається з колісцевого аркебуза та шаблі угорського типу.”
Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є різьблення на кістяній “п’ятці” прикладу мушкету австрійської роботи, яке наводить дослідник.
Кістяні “п’ятки” прикладів аркебуз із зображенням угорських гйдуків у маґєрках. Кінець XVI – початок XVII ст.
Далі О. Заремба наводить приклад зовнішнього вигляду угорської піхоти Іштвана Бочкаї (1557-1606) – провідника антигабсбурського повстання 1605-1606 років. На відбитку 1605 р. зображено Бочкаї, що їде верхи в оточені своєї піхоти…»
Історик зазначає: “В першу чергу помічаємо характерні головні убори – маґерки…»
Іштван Бочкаї та його гайдуки. 1605 р.
В останій третині XVI ст. подібна мода була принесена Стефаном Баторієм і в Річ Посполиту, тож не дивно що польські піхотинці виглядали дуже подібно.” Далі О. Заремба наводить опубліковане в книзі Бартоша Папроцького 1578 р. “Гетьман” зображення.
“…Можна зустріти версію, що це зображення перших реєстрових козаків…”
Принаймні, так щиро вважали Михайло Грушевський та ілюстратор його книги “Ілюстрована сторія України-Руси” Василь Кричевський, бо помістили фрагмент саме цієї гравюри на обкладинку видання 1915 р.
Дослідник з Кам’янця-Подільського констатує: “…Відмітимо пару моментів з того що ми бачимо -низьке без підборів взуття ( мода XVI ст.), вузькі угорської моди штані, під коліном підв’язані так само як на гравюрах 1593 р., що розміщені вище. Одяг – жупани, поверх яких делії з коротким рукавом. На лівому плечі мушкети. Головний убір – маґєрка.»
Додамо, що командир, що їде верхи, скоріше за все, має на голові інший різновид угорського взірця шапки – кучму, декоровану аґрафом та пір’ям.
Дослідники пов’язують популярність маґерок із правлінням короля Стефана Баторія, який прищепив у Речі Посполитій угорську моду. За прикладом короля та його двору, трансильванців (угорців) носила повстяні, суконні, оксамитові маґерки, нерідко називаючи цей головний убір “баторувкою”.
Король Стефан Баторій у двох типах голових уборів угорської моди – хутряній кучмі та у маґєрці з двома розрізами по боках і опущеною як дашок передньою частиною.
О. Заремба зазначає: «…Важливим іконографічним джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба.
Документ являє собою великий малюнок, на якому зображено вище згадану церемонію, згорнутий в сувій. На ньому в усій красі зображене все розмаїття чоловічої та вояцької моди Речі Посполитої початку XVII століття. Шлюбна церемонія вдбулася 1605 р.
У наш час цей артефакт зберігається в колекції музею “Королівський палац” у Варшаві, а “стокгольмським” він став через те, що довгий час перебував у Швеції.
Спочатку документ перебував в Королівському архіві, де його в 1902 році знайшов директор королівського арсеналу (Kungling Livrustkammaren) К. Осбар (шв. С.A Ossbahr.)
До Швеції з Речі Посполитої сувій потрапив, вочевидь, у часи “Потопу шведського” як військовий трофей.»
«…Серед іншого, бачимо пішу роту гайдуків Ієроніма Ґостомського, воєводи познанського, у білих жупанах і червоних деліях; підрозділи кінноти, одягнені так само у жупани;
пішу роту міщан м. Казиміра у синіх жупанах і деліях і майже так само вбрану піхоту польсько-угорського типу з м. Страдома..». Всі піхотинці крокують у чорних маґєрках.
«…Крокують гайдуки “трійками”. У шикуванні, крім власне гайдуків, йдуть музиканти (сурмач (як варіант волинщик) і барабанщик) та прапороносець. Одягнуті гайдуки одноманітно – чорні валяні шапки магерки (лише в одного хутряна шапка)…»
Від себе додамо спостереження, що як стриманий армійський підрозділ, маґерки роти познанського воєводи не мають прикрас.
А от маґерки командира та гайдуків міліційних рот мм. Казимира та Страдома щиро прикрашені кольоровим пір’ям у барвах прапорів піхотних формаціх. Судячи з зображення, це або пір’я чаплі або навіть “струсеве” (страусове пір’ я)..”
Як відзначає О. Заремба: “Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Глухівської таблиці”. Датується 1630-ми роками.»
Характерна маґєрка цього вояка вельми показово прикрашена декількома голандськими люльками з білої глини, які вставлені у прорізи, зроблені у відворотах фетрового головного убору.
А дослідник з Кам’янця-Подільського продовжує опис: “Близьке за часом та подібне за композицією зображення гайдука на голандській гравюрі 1620-х років авторства Абрагама ван Бота (Abrahama van Bootha, Journael van de Legatie in Jaren 1627 en 1628. Amsterdam 1632). Достеменно не знаємо, чи зображено польського чи угорського піхотинця…
…Маґерку зображено зовсім дивно, хоча практика показує, що якщо її багато носити і не особливо берегти то вона може приймати і не такі дивні форми 🙂
Характерно що на зображені штани протерті в районі колін – мабуть автор хотів підкреслити бідність піхотинців…” Може не бідність, але наслідки “тяжкості та лих військової служби”.
Далі О. Заремба пише: “Зображення польського піхотинця є також на саркофазі короля Сігізмунда ІІІ (помер в 1632 р.). Це класичний гайдук в маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на не високому підборі…”
Знаний польський історик і рекоструктор Радослав Сікора. У книзі «Гусарія» (Краків, 2019 – Київ, 2020) доповнює описи О. Заремби та іконогрфічні джерела, про які піде нижче, цінним матеріалом:
« Фрагмент барельєфа з надгробка гетьмана Яна Тарновського з кафедральної базиліка Різдва Пресвятої Діви Марії в Тарнові зображує Яна Тарновського (в обладунках) перед своїм наметом під час облоги Стародуба (нині – Російська Федерація)… «Варто звернути увагу на почет Тарновського. Є серед нього з-поміж інших і гусар зі щитом і в мадярській шапці…»
Польський історик Лукаш Голембіовський пише у праці “Одяг у Польщі” 1830 р.:
“…Маґєрка, також відома як баторувка та мадярка, була головним убором угорського походження, яка стала популярною в колишній Речі Посполитій за часів правління короля Стефана Баторія.
Ця шапочка була круглою, з пласким або трохи закругленим дном, зроблена з товстого сукна або фетру. Його назва походить від угорського слова agyar, що означає Угорщина.
Про популярність маґерок свідчить прислів’я часів Сигізмунда III “Кінь турецький, хлопець – мазур, шапка – маґєрка, шабля-угорка”, яке можна знайти у Зіґмунта Ґлоґера у “Старопольській енциклопедії”.
Багато хто з дослідників вбачають подібність одягу козацтва, у першу чергу реєстрового та городового, із піхотою польсько-угорського типу.
Особливо дивного в цьому твердженні немає, бо Річ Посполита, зацікавлена у тому, аби керувати козацтвом, намагалася організувати його у лояльну військову силу.
За поданням коронного гетьмана Юрія (Єжи) Язловецького і відповідно до універсалу Сигізмунда Августа від 1568 р., козаків цілковито виводили з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрему військову одиницю підпорядковували гетьманській владі, а самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею. Безпосереднім формуванням першого реєстрового загону козаків займався королівський комісар угорець Янчі Беґер.
Тож, у 1572 р. було сформовано перший «почот» (почет, ескорт) із 300 козаків під командуванням «старшого» – барського шляхтича Яна Садовського, які мали отримувати зі скарбниці щорічну платню по 10 флоринів і «сукно на єрмяк». Жоден документ не формує уявлення про головні убори козаків реєстровців раннього періоду.
Реформою Ю. Язловецького також було покладено початок конституювання українського козацтва як соціального стану, особливого аристократично-станового військового прошарку, за яким визнавалися певні «вольності».
Вже за нового короля, Стефана Баторія, 16 вересня 1578 р. підписано нову угоду із «низовиками». Згідно із нею, укладено реєстр у 500 козаків, яким на час війни з Московією мали платити з коронного скарбу на рік по 6 коп литовських і сукно «люнське» (лондонське, англійське) на єрмяк, а по завершенню війни – «як за Сигізмунда було».
Разом із тим у 1578 р. С. Баторій провів військову реформу зі зміни структури і організації польського війська, зокрема розпочато формування відділів піхоти «угорського типу», одну частину якої мала становити так звана «вибранецька» піхота міліційного типу, де служили б селяни з королівщин, – територій, що перебували у королівському володінні, – а іншу – реформований корпус реєстрових козаків. Стосовно одягу й організованості козаків читаємо: «А в лѣто 1576 за Стефана Баторія короля полского козаки в лучшій еще строй учиненни». Словник “Матеріали до Словника писемної та книжної української мови ХV – XVІІІ ст.” Є. Тимченка фіксує два значення лексеми строй: “наряд, убір’”, себто костюм, і ‘”лад, порядок”. Гадаємо, все-таки мова йде про одяг реєстровців.
Про головні убори козацтва пише відомий дослідник, кандидат історичних наук Євген Славутич:
«…Джерела засвідчують, що одяг піших реєстровців мало відрізнявся від обмундируванння польської «вибранецької» піхоти. На межі XVI–XVII ст. у побуті українського козацтва поширюються польський жупан, коротка угорська делія (mente, катанка), угорські кучми (повстяні чи хутряні невисокі ковпаки із перекривленим, звисаючим назад кінцем або у вигляді зрізаного конуса) та маґєрка…
Писемні джерела та унікальні ілюстративні пам’ятки, залишені сучасниками, свідчать, що одяг простих рядових козаків XVI ст. складали: висока шапка шлик конічної форми, крита сукном, або повстяний ковпак.
Важливим елементом бойового і цивільного костюма був головний убір. У XV–XVI ст. основний головний убір козаків – шлик – хутряна шапка з високим верхом конічної форми а хутряною околицею завширшки з долоню. Цей тип шапки найвірогідніше походить з Монголії і разом з монголами принесений до Персії, а потім за посередництва татарських ханатів і козаків поширився в різних варіантах на теренах, литовсько-руської держави, Польщі, Угорщини, Валахії (Румунії), Московіїта інших країн Південно-Східної Європи.
Шлик шили з хутра різного ґатунку (овечого, лисячого, соболиного), зверху вкривали сукном або оксамитом, а поля відгинали у вигляді хутряної околиці із V-подібною проріхою спереду. Така шапка добре захищала голову від холоду і сонця та пом’якшувала удар січної зброї.
Окрім шликів, у XVI ст. дуже популярним головним убором на Русі (так само, як в Угорщині, Польщі, Литві, Московії і у татар) були білі або чорні повстяні конусоподібні ковпаки, інколи криті коштовною тканиною, з вузенькою околицею чи хутряною опушкою…
…Якщо говорити про головні убори, то у 30-х роках XVII ст., угорські маґерки поступаються місцем хутряній шапці із конічним, півсферичним або циліндричним верхом і хутряною околицею, а верхнім вбранням, плащем частіше виступає турецько-татарський кобеняк із довгими рукавами і великим виложистим коміром. На кінець другої декади XVII ст. майнове і соціальне розшарування серед запорожців набуло значних масштабів, переважно через покозачення і наплив до Запоріжжя тисяч субпасіонаріїв – селян, збіднілих міщан та різного роду слуг і челяді, що покинули своїх панів. Це, звичайно, не могло не позначитися на зовнішньому вигляді козацького загалу…
…Головним убором козацької старшини правив здебільшого традиційний шлик із довгим перекривленим верхом, меншою мірою – шапка з півкруглим верхом.»
Цікаво, що у тематиці козацького одягу між вищецитованим Є. Славутичем та знаним фахівцем ранньомодерної історії, доктором історичних наук Петром Сасом (стаття «“Українське взуття другої половини XVI — першої половини XVII ст. в наукових дослідженнях останніх десятиліть” існує певна дискусія про джерела оцінок Є. Славутичем походження козацького взуття.
Що ж стосується опису головних уборів Петро Сас в цілому подає тотожню інформацію, підтримуючи версію молодшого колеги.
У своїй книзі «Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617-1618 рр.)» ( Біла Церква: Вид. Олександр Пшонківський, 2010.) П. Сас присвятив цілу главу козацьому одягу, озброєнню та спорядженню та, у тому числі, головним уборам:
«…Головний убір козаків, що його бачимо на запорозькій печатці, про яку йдеться, важко ідентифікувати. Через це звернемся до деяких інших тогочасних джерел.
Приміром, на полях однієї з карт Г. Боплана зображено шапки, які носили, зокрема, представники козацької старшини. Вони мали округлий, або дещо видовжений, близький до конусоподібої форми, очевидно суконний верх з широкими, загнутими догори смушковими полями, які у передній частині мали розріз, що нагадує латинську літеру V. Деякі шапки прикрашено двома пір’їнами, що кріпилися до нижньої частини суконного верху.
Схожі за формою шапки зустрічаються на гравюрах “Бесід” Іоанна Златоуста, що були надруковані у Києво-Печерскій друкарні (1624).
У подібних за фасоном шапках, однак без плюмажу, зображено полонених під Берестечком козаків на гравюрі В. Гондіуса, вміщеній на титульній сторінці Йоахіма Пасторія “Скифсько-козацька війна” (1652).
Серед дослідників є думка, що така шапка мала назву “шлик”.
Ці головні убори деякими особливостями нагадували так звані магерки. Йдеться про повстяні шапки угорського зразка, для яких у різний час була притаманна напівсферична або конусоподібна форма з високо загнутими крисами, що мали спреду виріз у формі літери “V” та прикрасу з орлиних пір’їн.
Певну інформацію про козацькі шапки (а також інші предмети їхнього костюма) можна почерпнути з актових документів. Як уже зазначено овруцькі козаки С. Григоровський та Ф. Івановський мали однакові головні убори – ковпаки з голубого фалендишу. Прикметно, що ще вдругій половині XVI ст. заможні міщани, а також шляхтичі носили не лише різні за формою, матеріалом та кольором дорогі головні убори (зокрема чорні та червоні), як-от круглі шапки з оксамиту та смушкові шлики, а й ковпаки з сукна, з оторочкою з хутра лисиці, соболя або куниці…
…Що ж до ковпаків названих вище овруцьких козаків, то ці головні убори були пошиті з голубого фалендишу. С. Григоровський та Ф. Івановський мали також, зокрема, однакові фалендишові делії…
Отже, є підстави для висновку, що в час, який ми розглядаємо, до найпоширеніших головних уборів запорожців належали шапки двох типів. До першого з них можна віднести шапку з округлим або дещо конічним суконним верхом та смушковими полями і розрізом попереду у формі літери V…
…У час, який розглядаємо, козаки носили різні види головних уборів, серед яких достатньо поширеними були шлики та ковпаки. Певне світло на це питання можуть пролити гравюри з книги К. Саковича “Вірші…”, автор яких, окрім іншого, представив власне бачення гербу Війська Запорозького.
Розглянемо спочатку головний убір на портреті П. Сагайдачного. Як бачимо на гравюрі, шапка запорозького гетьмана опушена гладеньким, напевне, дорогим, хутром. Причому висота хутряної опушки в середній частині голови дорівнює відстані від її нижнього краю приблизно до кінця носа. Даний модуль вкладається у ширину шапки приблизно 2,4 рази. У цій шапці невеликий напівкруглий верх, що, вірогідно був покритий коштовним сукном.
Інший вигляд має козацький головний убір, зображений на гравюрі, що її невідомий художник присвятив гербу Війська Запорозького.
Вона глядає як суконна шапка з доволі довгим м’яким верхом, що звисає назад, кінець якого нагадує бахрому. Причому шапка, що дещо нагадує берет, одягнута майже на маківку голови козака з голеною потилицею, пласко покриває її, розширюючись до кінця суконного верху.
З цієї гравюри немає можливості скласти вичерпне уявлення про конструктивні особливості зазначеного головного убору, принаймні щодо елементу, яким він закінчувався. Невідомо, чи точно його зображення відповідало реальному прототипу. Водночас художник, як можна судити, реалістично відтворив на основі особистих спостережень специфічно козацьку манеру носити шапки, заломлюючи їх назад, що, вочевидь, демонструвало запорозьке молодецтво, відвагу та завзяття…
…Ці шапки мали певне поширення в козацькому середовищі як до, так і під час Національно-визвольної війни, а також у пізніший час, що ніби уособлює спільне в традиції козацького костюма, насамперед старшинського. Їх кольори залежали ід використаного для їх виготовлення темного або світлого природніх кольорів смушку та кольору сукна (як можна судити, популярними серед козаків були насамперед сині та червоні кольори).
Ще одним типом головного убору, достатньо поширеним серед різних верств тогочасного суспільства, в тому числі козацтва, першої половини XVII ст., була суконна шапка з хутряною опушкою. Важливим джерелом, яке дає уяву про її конструктивні особливості, є насамперед малюнок козака на карті Г. Боплана. Адже, по-перше, шапка на ньому конструктивно подібна до фасону популярного в ті часи ковпака (видовжена конічна форма з порівняно неширокою хутряною опушкою), по-друге – зовнішність цього козака, у тому числі його костюм, художник вочевидь узагальнив як певний соціальний тип, по-третє, цю шапку вирізняє верх, що звисає назад.
Як уже зазначено, таку козацьку манеру носити головний убір відтворив також художник-сучасник – автор гравюрного зображення герба Війська Запорозького у книзі К. Саковича “Вірші…”. Тобто, є підстави стверджувати, що у першій половині XVII ст. саме ця шапка напевно була однією з найпоширеніших серед козаків.”
Козацький літопис дав такий опис козака з герба та печатки Війська Запорозького: «Сей на печати малороссийский войсковий герб, то есть воин в колпаку перекривленном, на плещах мушкет, а при боку шаблю и козацкий рог с порохом кули меющий».
У своїй роботі, яка стала предметом такого жвавого обговорення, Є. Славутич спробував пов’язати свої уявлення про одяг та матеріальну культуру козацтва XV-XVI ст. із етно-соціальними факторами його становлення. Не залишилися без уваги і головні убори.
“…Про витоки української козаччини історики сперечаються, починаючи зі зламу XVII–XVIII ст. Роль ферменту, з якого виросло козацтво, приписувалася як прийшлому, так і місцевому населенню. На роль першого, зокрема, вчені пропонували: тюркське плем’я «чорних клобуків», яке в давньоруські часи залюднило пограничне зі Степом Поросся; плем’я черкесів, або черкасів, що мігрували в золотоординські часи з Передкавказзя до Середнього Подніпров’я, заснувавши тут м. Черкаси; мешканців татарських колоній, утворених на Київщині за Володимира Ольґердовича й Вітовта, де тюркський елемент перемішався з місцевою людністю…”
Не забуваймо, що чорні клобуки – це каракалпаки, “чорні ковпаки” (дав.-рус. чернии Клобуци; тюрк. Kara-kalpak, Qara-papaqlar; Kara-tul”.
Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуков входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпичів (1160). Назва, скоріше за все, пов’язана з характерними головними уборами “своїх поганих” – так називали у давній Русі-Україні союзникі нехристиянськго віросповідання та неслов’янського кореня.
Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 р. і стосується торків. Ядром цього прикордонного контингенту вважається Торчеськ, центром берендеїв Ростовець, племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини.
З археологічних даних випливає, що на відміну від постійних поселень Правобережжя (переважно Поросся), присутність слідів осілих кочівників на Лівобережжі майже не зафіксована.
Чорні клобуки складали частку війська київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин: киян, чорних клобуків і княжої дружини. У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили: київське боярство і чорні клобуки.
Серед сіл Переяслав-Хмельницького району Київської області є Велика і Мала Каратуль. Вважається, що це пам’ять про “чорних клобуків”, або “чорні шапки” (тюрк. Кара-туль, чорна шапка). Наскільки інформація про раннє тюрське чи північно-кавказське походжння козацтва впливає на побутування деяких різновидів головних уборів сказати важко. Тим не менше, про східні впливи в одязі, побуті та засобах ведення війни козаками не сумніваються більшість фахівців-істориків.
Велику популярність здобула теорія походження козаків від чорних клобуків, тюркського племені, про що у глосі (тлумаченні) Воскресенського літопису XVI ст. читаємо: «Черныя Клобуки, єже зовутся Черкаси».
За Є. Славутичем: “Не вступаючи тут у полеміку з прихильниками різних теорій, відзначимо лише, що є ґрунтовні підстави вважати засновниками дніпровського козацтва змішане адиго-тюрко-алано-слов’янському населення, однак у золотоординські часи і на початок XV ст. панівним етнічним елементом у місцевій козацькій спільноті усе ж вважаємо вихідців з Північного Кавказу – п’ятигорських черкесів.
У дореволюційній українській і російській історіографії теорію черкеського походження дніпровського козацтва розвивали І. Болтін, В. Татіщев, О. Рігельман, О. Шафонський, М. Антоновський, Д. Бантиш-Каменський, М. Максимович, М. Білозерський, П. Куліш, В. Антонович та ін. Утвердження на початку XX ст. у вітчизняній історіографії слабо обґрунтованої концепції ізоляціонізму – самоґенези, саморозвитку українського козацтва, – висунутої представниками хвилі українського романтичного націоналізму на чолі з М. Грушевським, завадило об’єктивному вивченню козацької культури та побуту, зокрема і костюма. У повоєнний час, із появою нових наукових досліджень (насамперед з археології, етнографії та лінгвістики) та введенням у науковий обіг широкого кола джерел, підзабута теорія іноетнічного походження дніпровського козацтва отримала нове життя, зокрема у працях Л. Лаврова, В. Горленка, Я. Дашкевича, А. Максідова та інших науковців.
В літературі неодноразово зверталася увага на ряд культурно-побутових і мовних паралелей між українцями і населенням Північного Кавказу: в одязі, хліборобській культурі, будівництві, мові, звичаєво-обрядовій культурі, народному мистецтві. Незважаючи на сумнівність деяких паралелей, перебування адизьких етнічних елементів на українських теренах вважається беззаперечним.
Іконографія щодо різновидів головних уборів татар, зібрана київським дослідником Володимиром Прокопенком.
Втім, не варто перебільшувати роль адигів (черкесів) у формуванні українського козацтва та його матеріальної і звичаєво-обрядової культури: незначна їх кількість не могла сприяти збереженню адизьких етнокультурних особливостей. Треба погодитися з М. Грушевським, який все ж визнає тимчасову присутність черкеських поселень в Середньому Подніпров’ї і також пов’язує назву м. Черкаси з «якоюсь кольонією осади черкаської»), кінця XV – початку XVI ст.
Слідів черкеської колонізації у Подніпров’ї практично не залишилося. Вони з часом розсіялися серед тубільного населення та численного різноетнічного військово-служилого люду (військово-феодальних елементів), доплив якого до центрально-українського регіону був зумовлений активною політикою литовського уряду зі створення прикордонної оборони на півдні держави.
А втім, черкаські козаки передали новоутвореній українській служилій спільноті свою етнічну назву, лицарський етос, військову культуру. Так, краківський канонік Мацей Мєховіта (Матвій Мєховський) у знаменитому латиномовному «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) описує мешканців руського степу у Подніпров’ї як «якісь залишки черкасів» (Circassorum), стверджуючи, що це – вельми дикий і войовничий народ, але за походженням і мовою – русини.
Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн, що проїжджав через Україну під час своїх подорожей до Москви у 1516–1518 і 1526–1527 рр., у «Нотатках про Московію» (Відень, 1549 р.) теж називає населення Середнього Подніпров’я (власне козаків) черкасами – терміном, що офіційно використовувався тоді в актах Московської держави, додаючи, що вони – русичі. Тоді ними командував Остафій Дашкович. Причому австрієць вирізняє їх з-поміж кавказьких черкесів, називаючи тих так само черкаси (Circassi).
У 1561 р. король Сигізмунд ІІ Август надав шляхетську гідність великій групі черкесів, які прибули до Польщі на чолі п’яти князів з Жанетії (західне адигське князівство). У попередні та пізніші роки в документах згадуються на литовсько-польській службі «Сибоків брат», сини черкеського князя Камбулата Ідаровича Гаврило та Лаврентій, діти їхньої сестри князі Станіслав, Захарія, Іван, Шимон Темрюки П’ятигорці (син останнього Фрідріх Темрюк Шимкович був королівським ротмістром у 1574 –1598 рр.). У Польщі в ХVІ ст. утримували «п’ятигорські хоругви», які складалися з кабардинців та жанеївців.
Татарський вершник. Гравюра Абраама де Брейна.
Одним з небагатьох, але найбільш помітним елементом костюма запорозьких козаків, який нагадував про їхнє черкеське походження і в той же час відрізняв від російських козаків, була характерна зачіска п’ятигорських воїнів, якою ті виділялися серед інших народів Кавказу і Сходу взагалі аж до XIX ст.), – довгий, сплутаний «оселедець» і такі самі довжелезні вуса. Причому саме ця зачіска стала “візитівкою” справжнього запорожця, неодмінним атрибутом і ознакою доблесті загартованого у походах члена запорозького лицарського товариства, що знайшло відображення в козацькому фольклорі, зокрема в давніх народних приповідках, як-от:
“Вус балабанський, чуприна черкеська
– Не вважай, мосці-пані, же хвортуна кепська!”;
(пол. “Wąs spartansky, czupryna czerkieska,
Nie uważy ż pani, że fortuna kepska”.
Подібне символічне значення мало й козацьке сідло, назване «черкеським»:
“Ісправ, милий, черкеське сідельце,
Щоб я не забула, яке твоє серце…”.
Попервах тюркський елемент в лавах дніпровського козацтва переважав, але з початку XVI ст. став поступатися руському. Щоправда, до XVII ст. тюркський компонент в українському козацтві залишався ще дуже значним. Так, у Черкасах навіть наприкінці XVІ ст. мешкало так багато тюркських козаків, що сучасник С. Баторія, львівський каштелян Ян Сеннінський говорив про них, нібито релігія їх переважно магометанська (1585 р.). Невеликі кінні козацькі відділи виступали у складі польської кінноти при ротах гусарських. Зокрема, хоругва Темрука, що згадується в 1589 р., складалася з „якогось різнобарвного мотлоху, що належав до різних народностей”.
Заразом у другій половині XV ст. у порубіжному ареалі назва козаки вживалася широко – як до охоронців південного прикордоння Литовської держави (військових слуг) та найманих караванних конвоїрів, так і до різного роду степових здобичників та уходників-промисловців, серед них були неосілі люди, декласований елемент, а також бояри-лицарі, ленники, панцерні слуги, шляхетна молодь), що перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками. У записках іноземців (Гамберіні, Л. Мюллер, Дж. Флетчер, С. Герберштейн, Р. Гейденштейн,
Ж. Маржере, Г. Боплан, Е. Челєбі, Е. Лясота, А. Поссевіно та ін.) термін козаки/казаки з середини XVІ ст. все частіше використовується для позначення розбійників і військового люду на кордоні степу – на Дніпрі, Дону і Волзі та інших місцях Польсько-Литовської і Московської держав. Причому, за визначенням французького найманця Ж. Маржере, важливою прикметою козаків був їхній одяг.
У Речі Посполитій з кінця XVІ ст. назва козаки стала відноситись як до «запорозьких молодців», так і до різноманітних військових формацій. Зокрема, так називали реєстрових козаків, часом – панцерні корогви, а найчастіше – легку кінноту без обладунків, що складалася з етнічно строкатих корогов козацьких, – як власне запорозьких, так і татарських, волоських, сербських та загонів «лісовчиків», споряджених майже однаково.
Польський вершник. Рембрандт Гарменсзон ван Рейн (1606-1669).
В образі польського вершника представлено “лісовчика” – представика легкокавалерійської формації у військах Речі Посполитої, названої на час полковника Олександра Лісовського (1575/80-1616)
Польська анотація, змальовуючи головний убір вершника пише: “Jeździec nosi strój określany mianem „polski lub wschodni”: kołpak– szpiczastą czapkę bez daszka pochodzenia mongolskiego
z lisiego, wilczego, lub rysiego futra…” Переклад: “Вершник має стрій, окреслений як “польський або східний”: ковпак – гостроверха шапка без дашка монгольського походження з лисячого, вовчого, або рисячого хутра…”
Тепер звернемося безпосередньо до теми нашого дослідження. Залишається тільки гадати, чи позначилася етнічна своєрідність первісних дніпровських козаків, тобто наявність значного адизького чи, принаймні, кавказського, етнічного елементу, на їхньому зовнішньому вигляді, або ж їхнє вбрання було ідентичне одягові та головним уборам усіх тюркських козаків з території колишньої Золотої Орди.
Але можна впевнено констатувати, що вже на зламі XV – XVI ст. у всіх етнічно строкатих козацьких спільнотах євразійського степу встановився майже однаковий «козацький» костюм, що був єдиним у своїй основі і формах, і який можна розглядати як симбіоз елементів одягу тюркських, монгольських, аланських і адизьких племен.
У той же час, одягові українських козаків властиві й окремі елементи турецького, польського, угорського та волоського вбрання. Водночас, сі сучасники підкреслювали схожість дніпровських козаків з татарами. Запозичення українськими козаками убрання від своїх татарських сусідів або суперників фіксується як у їхньому зовнішньому вигляді, так і в самих назвах одягу.
Козацтво із самого початку формувалося як соціокультурний феномен, що мав чітко виражену степову “спеціалізацію”. Як справедливо зазначає відомий сучасний український етнолог В. Балушок, пристосування до степових умов в українських козаків йшло «по лінії етнокультурних запозичень у степовиків».
Адже щоб успішно виживати в умовах Дикого Поля, козацтву були необхідні господарські, військові та соціонормативні засоби адаптації до місцевих природних і соціальних обставин життя. А степові тюрки, а також місцеве тюркизоване населення, пропонували всі ці засоби вже готовими та ще й апробованими впродовж століть.
Окрім постійних воєнних та економічних контактів збройного люду козачого регіону зі степовими, переважно тюркомовними, племенами, «тюркизації» козацького костюма, як і загалом козацької військової культури, сприяло і утворення на українському степовому прикордонні, на межі з Диким Полем, татарських колоній – осередків татарської воєнно-служилої людності.
Татарин у ковпаку з офорту Альбрехта Дюрера (1471-1528) “Гармата” 1518 р.
Так, у XIV–XV ст. на територію Великого князівства Литовського, до складу якого входила більшість українських земель, періодично переселяються значні угруповання татар, взятих у полон під час походів литовських князів проти Орди, а також через усобиці в Золотій Орді і Кримському ханстві. Вони включалися литовськими властями до складу місцевого збройно-служилого стану і розселялися переважно на межі степу та лісостепу: в межиріччі Дністра й Південного Бугу, на підступах до Звенигородщини, Черкас, Канева, на Лівобережній Наддніпрянщині і навіть у районах Батурина, Овруча й Чорнобиля.
Як констатує видатний вчений-медієвіст, доктор історичних наук Наталя Яковенко, татарські іммігранти склали близько третини панівної верстви на Київщині та Брацлавщині. Причому, тюркський збройний елемент поповнював усі прошарки лицарсько-шляхетського стану – від князів до рядових панцирних бояр.
Боярство ж та різного роду збройні слуги «українних» теренів, активно поповнювані тюркськими іммігрантами, виступили, як відомо, одним із головних джерел формування козацького соціуму. Потрапляла до складу українського козацтва й доволі велика кількість власне тюркських козаків.
До речі, відзначимо такий цікавий факт: славнозвісний канівський й черкаський староста 1514–1535 рр. Остафій Дашкович, якому приписують провідну роль в організації козацтва як професійної військової спільноти, теж походив із тюркського кореня й органічно вписувався у вояцькі закони Степу.
Один із сучасників зображує його так: “Його особа, весь його вигляд тіла і одяг – все було чисто татарське. Він знав їх мову і, часто буваючи в розвідці, залишався невпізнаним в їх таборі. Його вважали татарином, і завдяки цьому, дізнавшись про їх задуми, він розбивав їх, а послів татарських, відправлених до нього, виставляв на страшну ганьбу, саджаючи їх на палю в степах у тих місцях, де проходили татари».
Отже, Є. Славутич, розлогу цитату з твору якого ми навели, намагався підтримати ідею про східне, тюркське, північно-кавказське, походження терміну й явища козацтва, і підтримати цю тезу твердженнями про особливості одягу та головних уборів козаків, принаймні, раннього періоду.
Втім, у розвідці молодого історика “Нові дослідження тактики ведення бою козацької кавалерії у період козацьких повстань кін. XVI – сер. XVII ст.” Станіслава Поґоржельського, якого підтримують у його тезах і більш маститі дослідники, читаємо про значно більшу роль козацької кінноти та її східний, татарський стиль воювання.
Отже, цитуємо дослідника:
” Ось що стосовно дій козацької кавалерії та її лівого флангу у битві під Лоєвом наводить у персональному щоденнику Я. Радзивілл: «Тим часом неприятель висунувся швидко з лісів і поле над обозом кіннотою, якої було під десять тисяч окрив страшним окриком і татарським «Гала, Гала», [терен] займаючи… Тим часом, хоругви наші гусарські на них насіли рішучо.».
Аналогічну інформацію засвідчує німецька хроніка «Theatrum Europaeum» з 1649 року:
«16 тисяч добірних ворожих вершників з великим завзяттям і сильним криком на татарський манер вчинили несподіваний напад на табір князя Радзівіла… “
“…”…Аналогічна тактика ведення бою наявна при наступі М. Небаби у липні 1649 р. на недобудований табір польсько-литовських військ: «Свіжо зась зараз прийшла вість, що Небаба від військ, котрі то у 20 миль нижче обозу литовського мають козаки, рахуючи його на 40 000, вибравши з дванадцять сот кінноти на конях добрих, одвуконь кожний, за день і ніч попереджуючи вісті про себе, вдарив рішучо вранці на табір, який ще не був закритим… і мало великої шкоди у війську не вчинив…”…
Атака “одвуконь” з точністю відповідає стилю кінноти кримських татар, то противників, то союзників козацького війська.
Далі С. Поґоржельський зазначає: “…”Використання козацькою кавалерією у битві під Лоєвом 1649 р. татарського бойового оклику при стосуванні поширеної ударної, стримуючої тактики у західноєвропейських та східних мілітарних тенденціях військової справи чітко засвідчує наявність східного культурологічного впливу…”
У ґрунтовній магістерській роботі Оксани Амеліної з Одеського національного університету імені І.І. Мечникова «Козацьке здобичництво в умовах Великого Степового кордону (XVI – перша половина XVII ст.)» значиться:
“…зародження та формування козацтва відбувається в межах Великого Степового кордону, що безпосередньо позначилось на одному з перших аспектів козацької життєдіяльності – побутовій культурі, яка в XVI ст. характеризується поєднанням місцевих традицій із запозиченими економічними та військовими традиціями інших народів, переважно татар, бо саме останні кочували в межах цього кордону.”
Серед класиків української історичної науки та ідеології про такі виразні свідчення орієнталізації козацького бойового мистецтва писав Вєячеслав (Вацлав) Липинський ( ).
Описуючи участь Київського реєстрового полку та інших підрозділів під командуванням полковника Київського Михайла Кричевського у битві під Лоєвом 1649 р., В. Липинський пише:
“…Вся ця майже 10-тисячна маса вершників, похилених у високих сідлах мчала чвалом із голосними бойовими окликами. В полі корогви швидко взяли визначений напрям. Велетенська атака кінноти своїм чолом спрямувалася на греблю і за неї, о годині 9-ій вранці 21/31 липня 1649 р., розпочався славетний бій під Лоєвом. Радивилівська піхота привітала першу козацьку колону густим вогнем. Це викликало велике спустошення в передніх рядах атакуючих
Чоло атаки зім’ялося, отже ввесь розгін і вся сила діяння кінноти були втрачені. Греблю треба було здобувати інакше. Перші козацькі корогви миттю зіскочили з коней: одні кинулися випирати литовську піхоту зі зайнятих позицій, інші, схопивши лопати, що їх кожний козацький товариш мав біля свого сідла, почали окопуватися біля вильоту греблі…
… Звідтіля козаки — майстри в блискавичному переході від кінної тактики до піхотинської і навпаки, — зіскочивши з коней, привітали градом куль женучих наосліп гусарів…»
Битва під Лоєвом 1649 р. з німецької ґравюри Theatrum Europaeum.
Неодноразово козаки намагаються ввести в оману противника, і в тому числ з допомогою головних уборів. Міхал Парадовський цитує діаріуш (щоденник) одного з польських оборонців Збаража 1649 р. «На пострах нам козаки голови рушниками обвили, щоби ми думали, що їм на допомогу яничари прийшли».
Відмітимо наступне: в кампанії серед татарських військ брали участь і турецькі контигенти, зокрема, яничари. Своїм вчинком козаки продемонстрували, що особливих інших відмінностей їхнього зовнішнього вигляду від турків вони не мали і використали звичайні рушники, аби обдурити ворога, викликати пострах перед грізною силою османів. До речі, «фортель» не вдався, судячи з польського джерела.
Про те, що білі чалми чітко маркували для сучасників саме турків, а не, наприклад, татар, маємо свідчення з діаріушу Станіслава Освєнцима (1605-1657), маршалка при гетьмані Станіславі Конєцпольському, що вів його з 1643 по 1651 рр. Мемуарист і учасник подій згадує у розповіді про сутичку між татарською та польською кіннотою на початку битви при Берестечку 1651 р. і пише про незвичну барвистість одягу противника “…важко було розрізнити поляків від татар, які в той день виїхали в ошатному вбранні; наші не могли майже збагнути, кому наносити удари, бо татарські бунчуки і польські прапори розвивалася поруч; тільки турків (яких серед них було до 5,000) можна було відрізнити по тюрбанах.”
Можна зрозуміти подив Освєнцима, прочитавши такий опис найбідніших татарських ординців: “Одягнені в сукмани біляві, шапки як купи нашого збіжжя на полі, бороди як у нас кужіль, а голови їх голі як коліна, тільки деякі старші з них мають косу, як в нас дівки, закручену на голій голові за вухо…»
Тобто, для коронних вояків візуальної різниці між ними самими та кінною масою татар немає взагалі (принаймні, 28 червня 1651 р., першого дня грандіозної битви). А турки відрізняються лише білими тюрбанами.
Це не є дивом, татари активно грабували своїх противників, з не меншим ентузіазмом так само і союзників. Одним з предметів, на якому кримці та мешканці Північного Кавказу змагалися у вправності, буквально зриваючи головні убори з голів противника чи аліянтів.
Навряд чи татари їх одразу викидали, розривали від лютої ненависті або викидали у прірву.
Судя із зображень, про які піде розмова пізніше, принаймні частина воїнів степу носили головні убори, подібні до річпосполитських.
Описуючи перепетії польських учасників Жванецької кампанії 1653 р., коронні жовніри скаржаться на ординців:
«…Коли ж лехи їхали до короля з такою відповіддю,
То ординці у деяких і шапки позабирали.
[Такий ординець], давши шпори коневі, тікав з шапкою поміж своїх,
А той слуга, який за своїм паном мчав, то й свою шапку втрачав.
Третій же хотів швидко порятувати свого товариша,
Аж глядь, а лук з сагайдаку вже вирваний,
Так само й вуздечка (?), відірване й підхвістя,
У підлітка ж попона, юки, сакви відторочені.
Через це інший лех вже не хотів віддавати візити орді.
Якщо ж йдеш до неї, то тримай лук у руці, а шапку за пазухою,
Бо будеш без неї…”
Козаки, судячи з усього, цілком могли змагатися з татарами у шапкозриванні.
Перемальовка 1660 р. з мапи укріплень м. Збаража 1649 р.
Доктор історичних наук Наталя Яковенко, вслід за Пантелеймоном Кулішем, наводять приклад такого хуліганства з часів облоги Збаража 1649 р.:
«23 серпня жовнірам було дозволено виходити із замку. Тоді поміж панським і козацьким обозами з’явилися тисячі торгових будок. Відкрився ярмарок. Жовніри купували у козаків коней і їжу. Знайомі взаємно пригощалися горілкою, хлібом, яблуками. Таке взаємне пригощання цілком укладається у традицію вояків на знак “поновлення братерства” бенкетувати після укладення миру.
Замість бойової тривоги, піднявся шум мирного життя. Однак, і тут проявилася татарсько-козацька звичка до злодійства і розбою.
Спочатку схоплювали з голів жовнірів шапки, потім козаки кількох зовсім пограбували, а татари кількох необережних повели в неволю.
“Хто влазив у натовп, не маючи знайомих, ті попадали в біду…” Ясно, шо шапки як здобич поповнили гардероби як козаків,і так і татар.
Про татарські шапки пише у розлогому творі про мандри до Криму, України, Польщі Евлія Челебі (тур. Evliya Çelebi; 1611 — 1679/1682) — богослов, державний діяч, мандрівник і письменник Османської імперії XVII ст., cин султанського ювеліра Дервіша Мехмеда Зіллі.
“…Перш за все, хан, калга, нуреддін, Іслам-ага і цей негідний попрощалися з Ак Мехмед-пашею і виїхали з Кефе. Нас супроводжував полк, подібний до моря (тобто дуже могутній, багато воїнів).
Поки ми їхали на захід до Ескі Кирим (Ескі-Кермен), всі кримські шляхетні люди виїжджали назустріч ханові і говорили: “Будь благословенний!”, припадаючи до ніг ханського скакуна. Вони знімали з голів ковпаки “шепертма” і з непокритою головою притискалися обличчям до ханського стремена.
Однак на наступний день до хана прибув народ Ширінів. Їх було до двадцяти тисяч – воїнів у повному бойовому озброєнні, з сагайдаками, в панцирях, кольчугах і шоломах, одягнутих на шуби. Вони зовсім не зійшли з коней, зняли лише шапки, перебуваючи верхи, і таким чином вітали хана….”
Кримська-татарська дослідниця історії та джерелознавства Ульвіє Аблаєва у статті “Образотворчі джерела XVI — поч. XX ст. в дослідженні чоловічих головних уборів кримских татар “ зазначає:
“… Одним з важливих результатів дослідження є ідентифікація національного головного убору зеленого кольору з соболиним/куничним хутром, який називався шепертма (принаймні в середині — наприкінці XVII ст.)…”
Судячи з опису і наведених авторкою іконографічних джерел, шепертма сильно нагадують ковпаки, про які вже писалося.
Досліджуючи одну з татарських орд, Ногайську, фахівці згадують головні убори ногаїв: “Назву «ногай» виводять від давньомонгольського слова на позначення тотемного першопредка — вовка/пса.
Крилата вовчиця, або небесний вовк (ногайською мовою: Коьк Боьри), сьогодні є офіційним символом ногайців: золотий або зелений із золотим контуром силует вовчиці на синьому полотнищі. У давнину ногайцями, власне, називали чоловіків після проходження ними обряду ініціації (посвяти) «у вовки/пси» (таким уявлявся воїн-кочовик); поняття «люди» стосувалося лише жінок та дітей обох статей.
Ногаї. Зображення XVII ст.
Юнак, переходячи під час того обряду до вікової групи чоловіків, символічно перетворювався на «вовка» і на знак того мав носити сіру шапку (боьрк)…”
Це визначення співзвучне з головним убором яничарів “кече”, “бьорком”.
Бьорк (або кече, буквально повсть, повстина) – назва головного убору білого кольору висотою 45 см, який спочатку використовували вояки корпусу ЯЯ, а потім виключно яничари. Тильна частина бьорку виготовлялась з тонкої ангорської вовни (ятирма), яка закривала потилицю та широкою смугою спускалась до плеч.
Про хутро білого вовка пише у книзі «Гусарія» вже цитований нами Радослав Сікора: «Французський дворянин Яна ІІІ Собєського та Марії-Казимири Полен Далерак, який перебував у Польщі протягом кільканадцяти років (із перервами), занотував що:
[…] Пахолки або Почтові; вони вбрані подібно до панів, які також мають схожі списи та шишаки, і обладунки; але без кіраси й без леопардової шкури. Натомість вони мають хутро з білого вовка…”Цікаво, що очевидець твердить, що це були не просто вовчі шкури, а “…вовче хутро, зроблене на кшталт каптана…”
Про використання хутра вовка маємо згадки в документах та описах, мова йде про wilki, (пол. wilki – futro ze skórek wilków, wilczura) тобто хутро з вовчих шкур, вироби з хутра вовка, або wilczury – накидки з вовчого хутра.
Мацей Стрийковський (1547-1586/93), польський військовий, дипломат, історик, поет, католицький священик у «Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі» (1582) писав: „…stary Litwin zwierzęcy łeb obłupił i wdział miasto szłyka”, …„panowie litewscy… w niedźwiedzie kożuchy i wilcze szłyki z sajdakami świetno przyjechali do Krakowa”…
Мацей Стрийковський. Портретна гравюра.
Переклад”: “… старий литвин у [впольованої] тварини голову облупить, і одягає замість шлика”… “панове литовські… у ведмежих кожухах та вовчих шликах із сагайдаками до світанку приїхали до Кракова…”
Традиція використання вовчого хутра, як бачимо, була дуже тривала. Єнджей Кітович (1728-1804), польський письменник, католицький священик, історик і барський конфедерат, автор класичного опису Речі Посполитої часів Августа ІІІ “Саксонця” (перша чверть XVIII ст.) писав:” “Вільчури, чим біліші вони, тим дорожчі були; однак коли хутро було темного, бурого відтінку, “мармуркового” тоді воно було дорожче білого”…
Про головні убори з вовчого хутра майже не маємо достатньо відомостей, але скоріше за все, судячи з опису М. Стийковського та Ґван’їні, вони так само побутували, як ми це бачимо по шапках ногаїв і татар.
Втім, східні впливи на головні убори як коронного або литовського війська, так і козацтва є дискусійним питанням. Адже в цілому козацькі головні убори вповні вписуються у перелік моделей, популярних серед різних верств населення Речі Посполитої, у тому числі серед військових.
Окремо слід зупинитися на класовій диференціації та головних уборів, як їх візуального маркеру.
Є один з головних уборів, який означає найнижчі, для шляхти “підліші” верстви населення – селянство та декласовані міськи низи, або ж найніжчу козацьку нереєстрову чернь.
Це “кожушні шлики” – шапки, пошиті за принципом кожуха з дешевого баранячого хутра, криті сукном або шірою, подібні за принципом до кожуха.
Саме цей головний убір для гордого гетьмана польного литовського Януша Радзивіла є символом селян і найбідніших міщан, які “покозачились” і становили значну частину арміі Богдана Хмельницького
Наводимо повністю у перекладі лист польного гетьмана литовського Януша Радзивілли до гетьмана Богдана Хмельницького. Він прикметний спробою Радзивілла розділити козацьке “добре” військо і повстале селянство, “призначивши” візуальною відзнакою “підлого” селянського гультяйства…шапки.
Портрет Януша Радзивілла, XVII ст.
“1649, після 19 лютого. — Вільно (?). — Лист польного гетьмана литовського князя Януша Радзівіла до Богдана Хмельницького
Переклад:
“Mості пане гетьмане Війська його к. м. Запорізького!
Це правда, що раніше Військо Запорізьке дізнавало від моїх попередників особливу прихильності i зичливість. Я сам завжди зичив збереження козацьких вольностей, жодного не мав злопам’ятства.
Військо в повинності своїй шкоди залишаючи, нашим підданим, простому селянству, котрі з козаками не мають нічого спільного, не був приводом для повстання й піднесення руки проти своїх панів; але потім мусив вжити відповідних засобів через сваволю гультяйства, котра взяла була гору в цих краях нападами на шляхетські доми, вбивствами, грабунками і всілякими жорстокостями, до того ж будучи приведений до цього проханнями та вважай кривавими сльозами шляхти, обивателів Великого князівства Литовського до слушної помсти, також обов’язками, які накладає на мене мій уряд. Однак це покарання не торкнулося, як ваша мость пишеш, невинних людей і християн грецької релігії, а тільки приводців, котрих і сама чернь видавала, і котрі для прикладу іншим були покарані.
Сам в. м. знаєш, що жодного до Литовського князівства не маєш приступу, а тих свавільників, котрі вдерлися в кордони цієї держави, я наказав карати смертю, тим більше нам, військовим урядникам, котрим його к. м. і Річ Посполита довірила свою безпеку, так і належало, щоб ми не дали поширюватися бунтам і сваволі в серці Литовського князівства загостити, особливо натрапивши на таку запеклу злість, що ні протягом часу мирних переговорів, убезпеченій ними шляхті, не дали відсидітися у своїх домах.
Прикладом цього є Бобруйськ, де несподівано напавши на панів Зенкевичів, братів-шляхту значну з кількадесят іншої шляхти, шляхтянок і невинних шляхетських діточок, тиранські й жорстоко повбивали, двори попалили i вчинили різні злочини.
Все це розв’язало мені руки, щоб я шляхту, своїх братів, звільнив від такого нахабства i жорстокості, чого сама любов до вітчизни, змилування над нещасними братами і наша гетьманська повинність вимагали, a я як завжди готовий виконувати накази св. пам’яті короля й. м., п. м. м., i інтенції всієї Речі Посполитої. Однак заявляю, що ніколи над милою вітчизною не дам верховодити ні жодному ворогу, ні цим кожушним шапкам.
Цим закінчую, що я з усім військом буду чекати доброго закінчення комісії i спокійного загашення цієї внутрішньої пожежі і цілком зичу, щоб в. м., утримуючи у поштивості Військо Запорізьке, не давав жодної підтримки нашому селянству у домашніх бунтах. З цим віддаюся респекту і добрій приязні в. м. п.
Дано рукою власною.
В оригіналі “…i tym kożusznym czapkom przewodzić nie dał…”
Деякі писемні відомості про головні убори дають народні думи. Ми принципово цитуємо лише ті думи, які науковцями датуються як ті, що приблизно співпадають у часі із хронологічними рамками нашого дослідження.
Історичну думу про “Хвеська (Феська) Ґанжу Андибера” М. Грушевський вважав такою, що з’явилася напередодні т. зв. “Чорної ради” 1663 р. В результаті “Чорної ради” гетьманом був обраний Іван Брюховецький, і, на думку М. Грушевського, під іменем Феська Ґанжи Андибера у думі зображено саме Брюховецького, який виступав проти «дуків-старшин» і протиставляв себе їм як носій справжніх запорозьких традицій, та агітував против старшинських кандидатів наказного гетьмана Якима Сомка і полковника Ніжинського Василя Золотаренка.
Отже відображено, якісь події середини – другої половини XVII ст.
В описі козака-нетяги, фактично обідранця, читаємо:
“…А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає…”
Після певних суперечок з опонентами, де Ґанжа виходить переможцем, “дуки-срібляники” несуть Феську (Хвеську) дорогий одяг:
“…Оттогді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіє;
Другий козак іде,
Боти сап’янові несе,
На його козацькі ноги надіє;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку главу надіє.
Тогді дуки-сребраники
Стиха словами промовляли:
«Ей, не єсть же се, братці,
Козак, бідний летяга,
А єсть се Фесько Ґанжа Андибер,
Гетьман запорозький!..”
Ілюстрація Георгія Якутовича до українськї народної думи “Козак Голота”.
Дума про козака Голоту є твором усної народної творчості, відповідно автора встановити неможливо. Текст був знайдений М. Возняком в рукописному збірнику Кондрацького, який зберігався в Краківській бібліотеці. В рукописі зазначено дата запису як 1693 р. М. Возняк вважав що дума була записана значно раніше, до 1693 р.
За текстом думи, її герой на початку свого двобою одягнений мінімалістично, а його головний убір постраждав особливо тяжко:
“…Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває
Козака молодого прохолоджає…”
Проте після переможного для Голоти герцю з татарином, ситуація з гардеробом, накриттям голови та засобом пересування для козака значно покращується:
«…Він тоді добре дбав, чоботи татарські істягав, на свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав, на свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає, на свою козацьку голову надіває
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав, там собі п’є-гуляє…».
Відмітимо, що шапку-бирку (татарский або ногайський боьрк?) герой думи міняє на “бархатний”, оксамитний шлик.
Цікавий епізод з опису боїв кампанії 1651 р. наводить вже неодноразрво цитоваий нами історик Міхал “Кардіназі “ Парадовський (Едінбург, Велика Британія):
“…в листах М. Калиновського 1651 р. (ймовірно, написаних у березні), ми знаходимо опис цікавої військової хитрості, яка повинна була повністю ввести в оману опонента:
“… Коли наші люди вели перемовина з обложеними козаками у Стіні [Стіна (початкова назва Янгород) – добре укріплена козацька фортеця з навколишнім поселенням, що розташовувалось на території Брацлавського полку в межах південної частини Східного Поділля, зараз – село Томашпільського району Вінницької області], вони вимагали від них, а також з тиvи що зачинилися у замку [у Красному, вочевидь] видачі викупу…
Козаки нарешті погодилися. Взявши від них викуп, наші командири таємно надіслали 4 валаські хоругви [легка кавалерія валаського типу Речі Посполитої] проти козаків, що відступали. Наблизившись до козацького загону, валахи почали гукати до козаків по-татарському.
Прийнявши їх з легкістю за татар, козаки пішли до них з радістю. Валахи стрімголов кинулися на козаків і вирубали їх у пень, а викуп відібрали назад.
Це добре свідчить про жорстокість тої війни з козаками – адже валаська кіннота вирізала тут козаків, які вже виплатили викуп польському війську.
Цікаво, однак, що вигуків татарською мовою з боку валаської кінноти, аби козаки прийнли їх за татар і загинули як жертви такого “окрученства”. Мабуть, відмінності у зовнішньому вигляді цих легких вершників від татар були настільки малі, що козаки їх не помітили…”
«Воєнне щастя», право на грабунок усі військові прошарки тодішнього європейського простору, а не тільки козаки, вважали нормою і вищим правом «взяти на шаблю», що заманеться. Проце розлого написала у своїх дослідженнях доктор історичних наук Наталя Яковенко, яку ми вже цитували.
Лише в Києві козацький ватажок тричі, 1652, 1653 та 1655 рр. видає охоронні універсали.
Один з універсалів конкретизує справу суворого покарання за грабунок конкретних речей, у тому числі головних уборів:
“…1653, червня З (13).
Богданъ Хмелницкий, гетманъ з Войском Запорозкимь.
Всѣм вобец и кождому зособна, кому о том вѣдать належить, меновите старшинѣ и чернѣ Войска нашего Запорозкого в тягнене за нами у войско идучимъ и назад з войска поворочаючым конъним и пѣшымъ, яко вшелякое конъдиции людем, кому толко тот унѣверсал нашъ показанъ будетъ, до вѣдомости доносим, іжъ вы де чи мы тое ж мѣсто наше столечное Киевъ презрозные припадки, такъ през неприятеля, яко мор, упалое ест, где и месчане въ ономъ зостаючые знисчели и зубожели, про то ми забегаючи тому, абы онѣ до горшого знѣсченя не пришли, взявши их под оборону и претекцию нашу, даєм отут нашъ унѣверсал.
Вышъменованым месчаном киевъскимъ для вшелякое обороны, сурово каждому з Войска нашого Запорозкого розказуючи, абы се жаденъ не важилъ в мѣсте Києве, такъ од нас посланых, яко и въ войск идучий, месчаном там зостаючым кривды жадное и перенагабаня чинити и въ оних жадных данин, так поклону, яко чобот, панъчох, шапок и напитков брати и нѣчого дармо вимишляти, абы се не важили, хоч бы из листом нашим ехали, теды и тые нѣчого брати не повинни, опроч счо в листе нашом доложено будет.
А ежели бы которые своеволники мимо волю нашу и срокґий наш унѣверсал вышъменованный обивателем крывды якие чынили и счо собе вымышляли, такового кождого полковникови наказному киевъскому срокґо карат, до нас не отсылаючы, дозволяєм и оному росказуем, абы того постерегал, жебы им кривда жадная ни од кого се не деяла.
Чого теж, Боже, обороны, ежели бы вишменованые месчане киевъские с Києва от неприятелей мѣли уходитъ, суроворо сказуемъ, абы их нѣгде, так в дорозе, яко и где на мѣсцу не турбовано, такъ же и од Войска нашего Запорозкого конъного и човнового перенагабаня и кривъды свои не мѣли.
Дат з Табору з-под Бару, 3 июня 1653.”
Згадавши великого гетьмана Богдана, не можна не навести згадку про його головний убір.
Існує детальний опис зовнішнього вигляду гетьмана Богдана Хмельницького під Зборовим 1649 р.
“Перед полуднем Хмельницький приїхав перепрошувати короля й. м., котрий їхав між полками і королівська хоругв була перед наметом. Пан Кисіль їхав у малій королівській каретці парою коней, а він на білому арабському коні зразу ж за Киселем, дванадцять старовинних плечистих козаків на добрих арабських конях.
Щоразу пан Кисіль, київський воєвода, кричав йому: “Прошу в. мость пане гетьмане біля каретки”, але він наче й не чув, бо мав насунуту на вуха оксамитну червону, оторочену соболями шапку, був зодягнений у атласний жупан, волосяний атласний кунтуш з дрібними петличками зі сріблом. Він дивився у землю, тільки час від часу підносив трохи вгору очі і дивився на королівський прапор…”
Кандидат історичних наук Євген Славутич так підсумовує інформацію про головні убори гетьмана та козацької старшини в цілому:
“Козацька старшина, як і раніше, за своїм виглядом майже не відрізнялася від шляхти…
…шапка на соболиному або лисячому хутрі, що мала жорсткий округлий чи видовжений, близький до конусоподібної форми, або ж м’який довгий перекривлений верх і хутряну околицю у вигляді широких, загнутих догори крис із V-подібним розрізом спереду і ззаду. Шапки, як і раніше, часто прикрашали одним чи двома перами.”..
Карикатура на полковника Максима Кривоноса. Датується серединою XVII ст. Зображений у характерному ковпаку, де м’який верх “ліг” на “околицю” з хутра.
Висновки за розділом:
1). Згідно із численними письмовими документами та описами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. у різних станів Речі Посполитої та її військових формуваннях, а також у козаків, міщан та заможного селянства України того часу найрозповсюдженішими видами головних уборів були виготовлені з сукна та хутра – ковпаки, шлики, зрідка – шапки-кучми. Домінування цього типу головних уборів спостерігається і у військових контингентах кавалерії Речі Посполитої польського, татарського та валаського типу.
В збройних піхотних формаціях Речі Посполитої “народного” типу, тобто у польсько-угорській піхоті, головним видом головних уборів були угорські маґерки, переважно чорного кольору, оздоблені пір’ям або без оздоб.
Цілком вірогідно, що раннє реєстрове козацтво періоду від 1578 р. могло мати подібний тип головних уборів, але не пізніше гетьманування Петра Конашевича Сагайдачного (1582-1622).
Головним і визначальним видом головних уборів реєстрових (“у реєстрах будуче”) та нереєстрових, “свавільних”, козаків у XVII ст. були ковпаки та шлики. Шапка таких типів могли виготовлятися з сукна та інших тканин, та підшиватися хутром, або, навпаки, повістю виготовлятися з хутра та покриватися тканиною. Переважно такий варіант вважають зимовим.
Хутро номер 1 при виготовленні головних уборів – лисяче. Зустрічаються також хутро куниці, тхорів, білок, вовків, россомах, рідше непрестижне бараняче хутро. Найдорожче хутро – соболине.
Шапка, шлик – основний головний убір козака. Найчастіше це є характерна сукняна шапка з V-подібним вирізом хутряної опушки
Головні убори покозаченого селянства та “мотлоху”, що пристав до козацького війська, різноманітні примітивні версії існуючих моделей, ті самі ковпаки, шлики тощо та так звані “кожушні шапки”, виготовлені зі шкіри або грубого сукна та підшиті баранячим хутром… Кожушна шапка – головний убір покозаченого селянина, в очах противника – ознака збунтованого “хлопства”.
V. ГОЛОВНІ УБОРИ, ЗОКРЕМА, КОЗАЦЬКІ, У СВІТЛІ ІКОНОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ
Оскільки ми вже зазначали певну позірну подібність між піхотою Речі Посполитої XVI-XVII ст. та реєстровим козацтвом, принаймні ранннього періоду його становлення, зупинимося трохи на іконографії “гайдуків” – “вибранецької, згодом “ланової” піхоти та їх головних уборів, про що вже трохи йшлося у попередному розділі.
Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор, у своїй публікації “Відомі нам зображення “угорської” піхоти на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: “Одним з ранніх відомих зображень гайдуків … кінця XVI ст. є … дві гравюри) Адольфа Лаутензака, присвячені приходу до влади короля Сігізмунда ІІІ Ваза в Польщі та Швеції. Ці гравюри – цікавий приклад того, як одна дошка стала прикладом для увіковічування двох різних подій.
Перша знаходиться в “Музеї народовому” у Варшаві, на ній зображено укладання в 1589 р. Битомсько-Бендзінського трактату між Польщею [Річчю Посполитою] і Віднем [Священною Римською Імперією Германської нації], за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї.
Фактично, це титульна сторінка серії з 5 гравюр, виконаних Адольфом Лаутензаком присвячені невдалим Максиміліяна фон Габсбурга спробам отримати польський трон, після смерті Стефана Баторія в 1589 році.”
Другий друкарський відбиток знаходиться в Національній бібліотеці в Стокгольмі та опублікований в осінньому зошиті “Relationes Historiae” від 1594 р. у Франкфурті-на-Майні. Він ілюструє складання присяги Сигізмундом під час його коронації на шведський трон в м. Упсала.
На гравюрах “… ми бачимо групу піших вояків, вигляд яких цілком відповідає нашим уявленням про польську піхоту кінця XVI ст. [Вояки] одягнені в одяг [жупани] довжиною нижче коліна, з розшивкою галунами на грудях [пол. potrzeby] та довгими рукавами. Як варіант це “ґермяк” – верхній каптан. Озброєні шаблями та древковою холодною зброєю. Мають характерні шапки “маґєрки”.
Наступне джерело – анонімні гравюри початку XVII ст. О. Заремба пише: «І знову ми бачимо класику угорської моди початку XVII ст. – маґерки, довгі жупани, вузькі угорські штани, коротке взуття на підборах. Озброєння складається з колісцевого аркебуза та шаблі угорського типу.”
Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є різьблення на кістяній “п’ятці” прикладу мушкету австрійської роботи, яке наводить дослідник. Гайдук красується у маґерці.
Вочевидь, подібне оздоблення зброї було популярним – є ще кілька відомих зразків мушкетів, де зображено гайдука на повен зріст у характерній маґєрці.
Далі О. Заремба наводить приклад зовнішнього вигляду угорської піхоти Іштвана Бочкаї (1557-1606) – провідника антигабсбурського повстання 1605-1606 років. На відбитку 1605 р. зображено Бочкаї в маґєрці, що їде верхи в оточенні своєї піхоти, яка має такі самі головні убори, тільки менш декоровані пір’ям.
Історик зазначає: “В першу чергу помічаємо характерні головні убори – маґєрки…
Озброєння – мушкети, дарди (різновид списа), при боці шаблі. В останій третині XVI ст. подібна мода була принесена Стефаном Баторієм і в Річ Посполиту, тож не дивно що польські піхотинці виглядали дуже подібно.”
Дослідник з Кам’янця-Подільського констатує: “…Відмітимо пару моментів з того що ми бачимо – низьке без підборів взуття ( мода XVI ст.), вузькі угорської моди штані, під коліном підв’язані так само як на гравюрах 1593 р., що розміщені вище. Одяг – жупани, поверх яких делії з коротким рукавом. На лівому плечі мушкети. Головний убір – маґєрка.
Важливим іконографічним джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба, якого ми вже мали честь цитувати.
Цитуючи Олександра Зарембу: “…Ще одне зображення гайдуків є на розписах Біскупського (єпископського) палацу в м. Кєльце (Польща). Мається на увазі розпис Сенаторської зали, що прикрашена картинами з зображенням подій Смоленської війни 1632-1634 рр. Особливо видно підрозділи піхоти під час показового параду польского війська під Смоленськом після капітуляції московського війська воєводи Шеїна. Розпис робив Томмазо Долабелла на початку 1640-х років. Піхота зображена у маґєрках, кннота у шапках, захисних шоломах тощо.
Зображення польського піхотинця є також на [металевому барельєфі] саркофага короля Сігізмунда ІІІ, що помер в 1632 р. Це класичний гайдук в [жупані], маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на невисокому підборі.
Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Голуховської таблиці”. Датується 1630-ми роками. Це розпис на дерев’яній дошці, що нині перебуває у колекції “Музею народового” у Познані.
Джерело, наведене Радославом Сікорою у книзі “Гусарія” (Краків-2019 – Київ 2020). Барельєфи з надгробку
Яна Тарновського, який помер 1561 р., з Кафедральної базиліки Різдва Найяснішої Діви Марії в Тарнові.
На одному із зображень видно гусара в обладунку з непокритою головою з характерною зачіскою “чуприною”, зачісаною назад та з маґєркою у лівій руці. На другому на дальньому плані гусар в обладунку має маґєрку на голові, прикрашену з лівого боку одним пером.
Ще одне іконографічне, на цей раз скульптурне джерело – розфарбовані рельєфи у техніці стукко (італ. Stucco, штучний мармур, вищий сорт штукатурки; матеріал для оздоблення стін, архітектурних деталей та скульптурного декору) «Шляхтич та смерть» та “Танок смерті”, з каплиці Пана Ісуса костела Святої Трійці в м. Тарлув, заснованого 1647 р. (Польща).
Як пишуть дослідники, зображення шляхтичів є портретними і зображують старосту тарлувського Яна Олешницького та його племінника Яна Збіґнєва Олешницького. Один із шляхтичів одягнений як вояк легкої кінноти (lekkich chorągwi wolontarskich) – у жупан та верхній одяг, який можна визначити як кунтуш (kontusz). Жупан досить довгий – його нижній край трохи вище халяви чобіт. Вояк має шаблю, нагайку, келеп (бойовий молот) і привішений до пояса ключ до коліщатого замка (Tarłów – Sarmata ars moriendi, “Biuletyn Historii Sztuki”, XLVI, 1984).
Головні убори обох братів вижно дуже добре, а один з них підняв шапку над головою у вітальному жесті.
Наступний шедевр реалістичної іконографії бачимо у графічних роботах Стефано делла Белла.
Стефано делла Белла (італ. Stefano della Bella (1610-1664 ) — італійський художник і графік з міста Флоренція, що 11 років свого життя, від 1639 по 1650 роки, провів у Парижі. Для нас цінним джерелом є серія його офортів “Польське посольство канцлера Оссолінського” (1646 р.), оскільки делла Белла малював польських вояків з натури.
Окрім високорідної шляхти, блискучих представників кавалерійської еліти Речі Посполитої, гусарії та панцерних, у творах італійського майстра бачимо і звичайних почтових, і військових слуг, зовнішній вигляд яких часто співставляється із козаками.
Майже всі представники військового почту канцлера Речі Посполитої Єжи Оссоліньського до столиці Франції одягнені у жупани, інколи дуже довгі, такі, що майже повністю прикривають халяви чобіт вершника.
Характерний почтовий у жупані і польській шапці з хутряною околицею, має жупан, підпрезаний тканевим поясом, поли якого прикривають верхню частину халяв чобіт без підборів, які дуже нагадують знайдені на полі битви при Берестечку 1651 р.
Вільний челядник гусарського почту. Стефано делла Белла, 1646 р.
Важливим іконографічним джерелом є знаменитий «сарматський портрет. XVI-XVIII ст.
В основі його лежить легенда про походження шляхти Речі Посполитої від племені сарматів — спершу популярна в поляків, а згодом перейнята й українською шляхтою.
Такий тип портрету можна легко відрізнити на око, орієнтуючись на герби, пишні підписи на картинах і певну площинність форм. До речі, пізніше, вже за часів держави Війська Запорозького, «сарматський» тип портрету буде популярним і серед козацької еліти XVII ст.
Портрет Костянтина-Василя Острозького (1526-1608), воєводи Київського.
Костянтин-Василь Острозький – руський князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, меценат Великого Князівства Литовського. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів
Великого Князівства Литовського у Речі Посполитій, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Острозького.
Постійна козацька, татарська, турецька, московська загрози й необхідність вести оборонну війну, вплив лицарських середньовічних орденів і культури породили моду польсько-литовської шляхти на образ «Homo militaris», лицаря, оборонця християнства.
На чоловічих портретах шляхти чи військових до пояса або в повний зріст неодмінним атрибутом будуть шабля і відставлена вбік рука.
Треба зазначити, що фахівці, такі як автор вищезазначених цитат, вважають, що протягом другої половини XVI ст. [і пізніше] “…розвиток портрету в литовсько-польській державі перебував під впливом іспанського портретного мистецтва. Саме тоді був створений певний канон у зображенні коронованих осіб, вищих воєначальників та католицького духовенства.
Ці портрети були надзвичайно інформативні, бо кожен із предметів композиції, містив певну інформацію щодо постаті портретованого. Наприклад, офіційний коронаційний портрет монарха міг містити зображення лева або орла, як символів королівських династій Європи. Колона могла символізувати міцність королівського роду та його давні традиції.
На столі біля фігури монарха, або ж в його руках, могли бути зображені королівські інсигнії: корона, скіпетр (берло), яблуко (держава). До того ж монархи часто могли бути зображені з усіма своїми нагородами…”
“…Портретам королів відповідали портрети його підданих магнатів та шляхти. Як правило, портрет був одноосібний і виконувався в інтер’єрі.
Його писали на повний зріст стоячи або сидячи, на фоні колони, драпіровки з коштовних тканин чи пейзажу. В руках, або на столі поруч, був зображений символ влади – маршальський жезл (палиця; для представників духовенства – апостольський посох).
Відповідно, на боці у портретованого шляхтича обов’язково була шабля…, рідше – меч, шпага.
На столі також могли були зображені рукавички, як ознака приналежності до аристократії, книги – як символ освіченості, годинник – як свідоцтво працьовитості та сумлінного (пунктуального) виконання своїх обов’язків або як нагадування про плинність часу.
Іноді на столі біля зображеного можна було помітити канцелярське приладдя та листи, що, імовірно, могло бути свідченням якоїсь важливої події в житті зображеного чи прийнятого ним рішення. Одним із обов’язкових елементів офіційних портретів був герб.”
Важливу роль відігравало зображення головного убору. Замість корон королів, або князівських шапок князів, у портретах шляхти головні убори або на головах своїх власників, або лежать на столиках як канонізованих атрибутах сарматських портретів. Тобто, сцеціальна функція та “субординаційна” такого зображення головних уборів – – показати ранг портретованого.
На голові у чоловіків XVI ст. залежно від стану могли бути пласкі шапки оторочені хутром, ковпаки з оксамиту, але найчастіше – «баторувки».
Такий головний убір прикрашався кітою – пучком з пір’я білої або чорної чаплі, журавля чи яструба, або навіть кінчиком хвоста лисиці, які вставлялися в егрети, виконані з срібла, золота, а іноді дуже щедро прикрашені коштовним камінням.
Хутряні ковпаки були замінені на низькі шапки з м’якої тканими обшитої хутряною опушкою. Часто такі шапки на татарський манер мали розрізану опушку спереду, де кріпилася прикраса з пір’я, хоча вже не така красива та коштовна, як кіта з еґретом (прикрасою). Саме у такому одязі постає перед нами Януш Радзивілл на портреті пензля невідомого художника другої половини XVII ст. “
Януш Радзивілл. 1655 р.
Додамо, що деякі дослідники приписують живописний портрет тому ж Віллему Гондіусу.
Портрети сарматського типу характерні для всієї території Речі Посполитої, але портрети української її частини мають певні особливості.
Український «сарматський» портрет має й регіональні особливості. На відміну від польського, де панував принцип зображувати модель, якою вона є, навіть якщо бридка, мовляв, адже блакитна кров настільки шляхетна, що зовнішні вади не мають жодного значення. Українці ж більше ідеалізували людину і мали схильність до яскравої колористики та декоративності.
Нам такі портрети відомі як парсуни (лат. персона – особа).
Кшиштоф Веселовський (? – 19 квітень 1637) – державний діяч Великого князівства Литовського, підстолій великий литовський (1600-1604),
стольник великий литовський (1604-1620), кравчий великий литовський (1620-1622), маршалок надвірний литовський ( 1622-1635) і маршалок великий литовський (1635-1637).
Але «парсуна» — умовний термін, народжений російськими мистецтвознавцями для визначення портретів Московського царства в XVII — XVIII ст., написаних в іконописній техніці з певним набором ознак, і в цей канон неможливо увібрати портретний живопис України й Білорусі. Власне, зрозуміло, що термін «парсуна» був накинутий нам для нівеляції особливостей нашого мистецтва і для ілюзії «одного народу».
Основна назва такого портретного напівреалістичноного портретного зображення – контерфект.
Контерфект — інтернаціональний термін, що має латинське походження («contra facere» означає «наслідувати реальність»). Побутував в Україні до кінця XVII століття, аж поки не витіснився сучасним терміном «портрет» від французького «portrait».
Яскраве підтвердження особливостей українського сарматського портрету – портрет 1620 р. нащадка давнього українського боярського роду Івана Даниловича (діда короля Яна ІІІ Собеського), каштеляна львівського, воєводи руського, старости корсунського, чигиринського, белзького тощо, власника Олеського замку, начальника Михайла Хмельницького (батька гетьмана Богдана), який і подарував Михайлу землю біля хутора Суботів під Чигирином), має автора. Його мистецтвознавці визначають як роботу Федора Сеньковича.
Ян (Іван) Данилович (1570-1628). Портрет близько 1620 р. Напередньому плані на столі лежить шапка.
Цей львівський майстер родом зі Щирця, іконописець (збереглось декілька його надзвичайно красивих ікон), був головою львівського малярського цеху, хоча й був православним. Часом перед талантом відступають строгі обмеження.
Ще один портретований – Криштоф Збаразький — нащадок князівського роду, краківський каштелян, кам’янецький, грубешівський і другий староста, фундатор єзуїтського колегіуму у Вінниці, блискучий дипломат, улюблений учень Галілео Галілея (збереглось декілька листів до вчителя), випускник Падуанського університету, за самоідентифікацією «русин» — на Сеймі 1623 року виголосив палку і гостру промову, де називав Унію «колотнечею», що «завдає ран серцю нашої вітчизни», бо «zaden tego rozum, zaden gwalt przemoc tego nie moze, aby na Rusi nie bylo Rusі».
Кшиштоф Збаразький (1580-1627). Шапка магната має шовковий верх зі “взрозистого” шовку та опушку з соболиного хутра.
Саме Криштоф Збаразький уклав договір із турками, який дозволив звільнити захоплених у полон у битві під Цецорою лицарів, у тому числі, можливо, й Михайла Хмельницького, до звільнення якого Іван Данилович прикладав багато зусиль і грошей, але так і не зумів цього добитися.
Нарешті перейдемо до суто козацької іконографії, пов’язаної з головними уборами.
На відомій гравюрі анонімного автора із зображенням козака у геральдичній композиції «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.). бачимо козака, вбраного у жупан до середини гомілки, що має вузький сторчовий комір, рукава з підтрикутним мисиком на кінці, одгорнутим у вигляді карваша. Жупан підперезаний матер’яним поясом. Зверху одягнута коротка угорська делія або катанка, застібнута тільки під шиєю, – без коміра, з короткими рукавами до ліктів, із розрізами у подолі та з чотирма парами петлиць, нашитих по борту піл до пояса. На ногах – «козацькі» чоботи без підборів. Шапка, яку детально описав Петро Сас у своїй книзі у своїй фундаментальній праці “Запорожці у польсько-московській війні наприкінці смути (1617-1618 рр.)”, важко ідентифікується, тим не менше більшість науковців,таких як доктор історичних наук Олег Однороженко, описує її як маґєрку з пір’ям.
Там же, в книзі Саковича, відомий портрет самого Петра Конашевича Сагайдачного, головний убір так само детально описав Петро Сас. .
Згідно із дослідженнями історика, доктора історичних наук Олени Ковалевської, яка захистила докторську дисертацію на тему: «Іконографія козацьких старшин XVII−XVIII ст.” пише, що відома гравюра Саковича є перемальовкою поховальної хоругви, встановленої при тілі Петра Сагайдачного.
“…Це – хоругва із зображенням П.Конашевича-Сагайдачного, на підставі якої було створено відоме ґравіроване зображення гетьмана, уміщене у збірнику К. Саковича”.
Якщо згадати, що походить гравюра від поховальної хоругви, яка могла писатися ще за життя зображуваного, можемо спиратися на таку фіксацію характеру головного убору П. Сагайдачного як видатного козацького старшини 20-х років XVII ст.
Згідно із ґрунтовним аналізом козацьких сфрагістичних пам’яток можемо пересвідчитися, що від кінця XVI і аж до другої половини XVII ст. козака зображено у обтислому вузькому довгому спідньому жупані і верхньому короткому, у характерній шапці, спочатку подібній до маґерки “вибранецької” піхоти (Герб Війська Запорозького Низового 1622 р.), а згодом у шапці-“шлику”.
У цікавій і ґрунтовній, розвідці В. Г. Фоменка “Військові печатки запорожців» читаємо:
“Загальним для всіх військових печаток запорожців, відомих з описів і відбитків на документах, є зображення в центрі козака з мушкетом на лівому плечі та шаблею у піхвах – теж з лівого боку. Козак на всіх відбитках (крім спеціально застережених) одягнутий у шапку різних типів, але на більшості є характерний для шлика сукняний верх, що вільно «лягає» на сторону, звисаючи з хутряної опушки головного убору.
Таку шапку бачимо на найважливіших печатках XVII ст. – печатці часів гетьманування Богдана Хмельницького (8.VI.1648–24.V.1651); печатці від часів гетьманування Богдана Хмельницького (24.XI.1651–25.V.1654); печатці від часів гетьманувань Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері (1.VII.1654–28.IV.1663).
У першому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, у довгому жупані і коротшому верхньому одязі, піддперезаного поверх поясом, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Вінчає голову героя шапка. Напис по колу: + ПƐЧАТЬ • ВОИСКА ƐГо КОРОЛƐВЬСКОƐ МІЛОСТІ ЗАПОРОЗКОГо.
У другому випадку в полі печатки козак у характерній шапці, обернений вліво, у довшому жупані та коротшому верхньому вбранні, пояса не видно; на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПЄЧАТЬ ВОИСКА ЄГо КОРОЛЄВЬСКОИ МЛСТИ ЗАПОРОЗЬКОГО.
У третьому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, в жупані та верхній коротшій одежі, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. На голові воїна шапка.
Напис по колу: + ПЕЧАТЬ ЦРΣКОГо ВЕЛИЧЕΣТВА МАЛОИ РОΣИІ ВОИКА ЗАПОРоз.
Утворення 1648-1649 рр. нового державного організму на наддніпрянських землях (Війська Запорозького) супроводжувалося набуттям даною державно-політичною структурою власних зовнішніх атрибутів державності, в тому числі герба і державної печатки. Державний герб Війська Запорозького вперше знаходимо на печатці з часів гетьмана Богдана Хмельницького, яка була в ужитку впродовж 1648 – 1651 рр…»
На ній козака зображено крокуючим вліво з оберненою до глядача головою, на якій красується шапка-шлик, з верхом, що явно «перкривлено», тобто м’який сукняний Мішок” вільно лежить на хутряній опушці шапки.
«…Одягнено козака в двошаровий одяг: жупан з вузьким коміром і значно коротшу верхню шату…. На поверхні печатки прочитується перев’яз через плече (можливо, до ладівниці) Підперезано жупан вузьким поясом… В подальшому дане зображення, – козак з рушницею і шаблею, – фігурує, за кількома винятками і з певними незначними доповненнями, майже на всіх видозмінах державного герба Війська Запорозького, що дозволяє розглядати його як основний тип герба Козацької держави.
Іншим типом зображувальних джерел є віньєтки на мапах України вже цитованого Петром Сасом Ґійома Левассера де Боплана (1600-1685) та інших авторів із малюнками представників населення України, у тому числі козаків і старшини. Козаки та старшина зображені у характерних шапках з хутряною околицею, V-подібно розділеною спереду.
На гравюрі з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р. показано порізно козаків-реєстровців та повсталих селян.
Полонених під Берестечком реєстровців зображено одноманітно одягненими у нижніх жупанах та верхніх шатах з відлогою (скоріше за все, у сермягах), у характерних шапках з V-подібним вирізом хутряної опушки, у чоботах з фігурним завершенням халяви, а біля їх ніг лежить статусна зброя – шаблі.
Селяни-повстанці показані у кожухах та постолах, але майже всі – без головних уборів, а при них покладено “непочесну зброю” – коси та інше сільськогосподарське знарядді, палки-головешки тощо.
Такий соціальний візуальний водорозділ підкреслено і латинскими інскрипціями під відповідними зображенями на гравюрі.
Козаки-реєстровці в чоботах виступають як «зрадники», вояки, які пішли служити «рабам», плебсу, – «Гублю себе, коли служу рабам [підлеглим]» (лат. Servis dum servio perdor).
А під зображенням полоненим селянам у ходаках написано “Повертаємося до мотик” (лат. Ad rastra redimus).
Радше за все, малюнок Гондіуса послужив джерелом для натхнення і для іншого артефакту, що відтворює образи полонених під Берестечком козаків – це срібна плакетка (пол. Srebna antepedia), що зображує поклоніння Діві Марії після битви під Берестечком у 1651 р., що збегігається у кафедральному костьолі м. Хелм (Польща). Датується джерело другою половиною XVII ст., бо є даром від єпископа Руської унійної церкви Якова (Якуба) Суші хелмській кафедрі. Помер Суша 1687 р., отже срібну плакетку було виконано у 1670-1680 рр.
Як і на титульному аркуші твору Йоахима Пасторія, бачимо зв’язаних козаків з непокритими головами та двох , вочевидь, козацьку старшину, у шапках з хутряною, розділеною V-подібним розрізом, околицею.
Є думка мистецтвознавців та культурологів, що неприкриті голови козаків та повсталих селян – це, поперше, етнічні маркери, тобто, щоби одразу по характерних зачісках було видно, що це козаки, а найголовніше – соціальні, бо у такий спосіб, з непокритою головою, зображувалися нижчі за статусом, “підліші” стани. Ми окремо зупинимося на цій тезі в окремому розділі публікації.
Наступним іконографічним матеріалом середини XVIІ ст., що може хоч трохи пролити світло на питання одягу козаків, є твори образотворчого мистецтва та книжкові ілюстрації, на яких зображено представників козацького війська. Зокрема, це рисунки, виконані голландським майстром Абрагамом ван Вестерфельдом (1620/21-1692) – придворним художником Великого литовського гетьмана Януша Радзівілла, який супроводжував гетьмана у походах.
Аналіз малюнків А. ван Вестерфельда впевнено показує, що голандський майстер зображував козаків у жупанах вище або нижче коліна. Більшість козаків на гравюрах Вестерфельда взуті у чоботи, але є персонажі і постолах, що цілком співпадає з уявленням про козаків-нереєстровців та повсталих селян, що складали частину козацького війська. Головна деталь цих зображень – майже жоден козак не зображений в головному уборі, всі вони з непокритими головами і характерними зачісками, чубами або «оселедцями». Якщо продовжувати тезу про спеціальні, зрозумілі сучасникам візуальні «стигмати», А. ван Вестерфельд на догоду своєму господареві Янушу Радзивіллу показує козаків як людей нижчого рангу, тих, хто програли, полонених, тому й без головної ознаки «статечної людини» або гідного противника – головного убору.
Відомий малюнок А. ван Вестерфельда, що зображує прийом Янушем Радзивіллом козацьких послів на перемовинах 15 червня 1651 р. – “старшого сотника Чергігівського полку”, наказного гетьмана Степана Пободайла, сотників Київського реєстрового полку Опанаса Предримирського та Кланевського.
Козацька старшина, значний відсоток серед якої складали представники шляхти, одягалися у відповідності до шляхетської моди Речі Посполитої. В контесті нашої публікації вкрай цікаво, що козацька старшина зображена у позах покори – злегка похилені голови, покірно складені руки, які стискають зняті з голів шапки. Представники штабу Радзивілла також тримають у руках головні убори. Це засвідчує пієтет і визнання вищості за командувачем – гетьманом Радзивіллом, перед яким всі знімають головні убори.
Радослав Сікора у своїй книзі «Гусарія» (Краків, 2019 – Київ, 2020) двічі звертає на це увагу читача.
Перший – це аркуш з твору Абрагама ван Вестерфельда, який зображує прийом Радзивілом посла Богдана Хмельницького Силуяна Мужиловського у таборі під Річицею 1651 р. У центрі козацький посол робить повний покори глибокий уклін перед гетьманом, знявши шапку. Пахолки та воякі, що стоять поруч із Радзивілом, так само зняли шапки на знак пошани перед командувачем.
У правій частині малюнку бачимо вітання двох рівних, вочевидь, за статусом військових, одного в одязі польсько-литовського типу та другого у західно-європейському вбранні. Один скинув на знак вітання округлу шапку з хутром, другий – крислатий капелюх з пір’ям.
Про друге таке іконографічне джерело Радослав Сікора пише: “Намет литовського шляхтича у військовому таборі під Річицею 1651 р…. Один з гостей вітає господаря, який сидить складаючи йому глибокий, повний поваги уклін. Цей спосіб привітання свідчить про його нижчий статус, ніж господаря…”
У народній думі, яку, вважають фолькористи, створено у другій половині XVII ст., козаки скидають шлики перед помираючим гетьманом:
“”…Хвалився нам гетьман Хмельницький
Батю-Зінов Богдану Чигиринський,
У городі Суботові Спаса Преображеннє ярмалок закликати…”
Тогді на те козаки добре дбали, до города Суботова прибували,
Хмельницького стрічали,
Шаблі у суходіл стромляли, шлики з себе скидали,
Хмельницькому низький поклон посилали.
Пане гетьмане Хмельницький,
Батю-Зінов наш Чигиринський
На що ти нас потрібуєш?
Тогді на то Хмельницький стиха словами промовляє:
Ей козаки, діти, друзі, прошу я вас
добре дбайти
Собі гетьмана настановляйте.
Вже ж я час од часу хорію,
Міждо вами гетьмановати не здолію..”
Окремо слід застерегти від надмірного трактуванням робіт А. Ван Вестерфельда, Гондіуса та інших як стовідсотково реалістичних.
Адже відомий польський дослідник творчості Абрагама ван Вестерфельда Зиґмунт Батовський у своєму дослідженні “Абрагам ван Вестерфельд, голандський художник і його роботи в Польщі” (Краків, 1932 р.), довів що деякі з творів майстра мають умовний характер, а деякі створювалися значно пізніше т. зв. “Експедиції проти козаків “ Януша Радзивілла 1651 р.
Зокрема, часто цитований та однозначно трактований як “портрет двох козаків” малюнок з двома фігурами, що тримають мапу, насправді є фронтисписом до титулу, архітектура на малюнку є умовною, навіяною італійським мистецтвом:
“Італійське мистецтво продиктувало голандському майстрові ідею композиції, Київ – живописні архітектурні руїни, типи ченців і козаків, а князь Януш Радзивіл підказав образи своїх двох улюблених собак, що так само присутні на рисунку”. Про постаті “мапотримачів” читаємо таке: “Тablica nad bramą gmachu i kozia skóra, trzymana przez Tatara i Kozaka.”
Отже, постаті на фронтисписі, що тримають “козячу шкуру”, картуш, є символічним уособленням козака та татарина. Враховуючи їх надзвичайну зовнішню подібність, важко сказати, хто з них є татарином, а хто козаком. Один з персонажів зображений у чоботах і заправлених до них штанях, другий у постолах і вельми обвислих штанях, шароварах. Обидва озброєні самопалами та шаблями. На голові одного якийсь головний убір, другий з непокритою головою та чубом, який прийнято вважати за козацький “оселедець”, обидва вусаті. Вважати цей рисунок портретом і відображенням реальності важко.
З певною обережністю, можно припусити, що персонаж зліва – козак у чоботах, бо цей малюнок збігається з іншіми малюнками майстра, що зображують саме козаків, а праворуч – татарин найбіднішої орди. Те, що найбідніші татари теж носили ходаки має багато іконографічних підтверджень. А чуб персонажа не повинен вводити в оману – відомі зображення татар XVII ст., що мають такі самі зачіски.
Слід зазначити й те, що вивчаючи матеріали А. ван Вестерфельда, треба знати, що альбом рисунків, виконаних голандським майстром в Києві в 1651 р., було втрачено ще у XVIII столітті. Цей альбом в кінці XVIII ст. був скопійований для польського короля Станіслава Понятовського. Місцезнаходження оригіналів невідоме.
Ось що про це писав видатний історик і державний діяч Михайло Грушевський:
“…Сей дорогоцінний, єдиний в тім роді альбом Вестерфельда – не в цілости, а тільки в деякій частині очевидно, знайшовся в копіях споряджених в 1780-1790 р.р. для польського короля Станислава-Августа. в колєкціях петербурського Ермітажа, і був виданий з цінним коментарем І. Я. Смирновим в Трудах XIII (катеринославського) археольоґ. з’їзду (т. II, 1908).
Де що заховалось і в ориґіналі, але не взято досі на певний облік. Аналіз переведений київськими археольоґами, виявив, що деякі з рисунків Вестерфельда мають вповні документальний, можна сказати-фотоґрафічний характер, инші допускають грубі зміни, які можна пояснити тільки тим, що тут комбінувався матеріял перших безпосередніх начерків при пізнішій перерисовці і компановці; деякі мають виразні фантастичні додатки, для надання обстанові улюблених виглядів руїн (зруйновані верхи, дерева що повиростали на мурах і под.).
Підписи пороблені на сих копіях часто зовсім помилково і їх треба брати з усяким скептицизмом. Див. напр. аналіз переведений І. В. Моргилевським над видами св. Софії в його праці: Київська Софія в світлі нових спостережень, в збірнику “Київ та його околиця”, 1926.”
“…бій під Київом на Дніпрі представлений на однім з рисунків Вестерфельда, — у Смирнова табл. V. 2; дослідник вважає його мало реальним, мабуть пізніш скомбінованим з реальних краєвидів…”
Нерідко у якості іконографічного джерела наводять барельєф на саркофазі польського короля Яна-Казимира у Парижі.
Попри певну умовність барельєфу у паризькій церкві Сен-Жермен де Пре, де є саркофаг короля Яна-Казиміра ІІ Вази із зображенням королівського тріумфу над козаками й татарами під Берестечком, бачимо виразно типовий вид козацької піхоти у спідніх, досить обтислих, жупанах і однакових високих чоботах без підборів, а також в однакових округлих шапках з хутряною околицею.
Творці статуї короля та барельєфа скульптори С’єр де Марсі та Жан Тібо працювали на замовлення найближчих родичів Яна-Казимира — Анни де Ґонзаґа де Невер та герцога Енґієнського.
Король Ян-Казимир помер 1672 р. Барельєф створено протягом 1672-1675 рр. Отже, навіть, якщо дійсно хтось консультував скульпторів стосовно зовнішнього вигляду персонажів битви, що відбулася у червні-липні 1651 р., говорити про точність деталей не доводиться. Можливо, якісь консультації або замальовки їм надавали, але аналіз рельєфу дає підставу сумніватися у тому, наскільки вірно скульптори уявляли собі зовнішній вигляд учасників битви.
Це цілком збігається з аналізом мистецтвознавців про відповідність рельєфа з Сен-Жермен де Пре до зразків скульптури класицизму, що тяжів до античних та ренесансних зразків і не покликаний був реалістично відтворювати дійсність, віддаючи перевагу героїзованому пафосу.
Козацькі лави на рельєфі мають одностайний вигляд у жупанах і шапках з круглим верхом та у високих чоботах без підборів.
Деякі дослідники вважають, що автори барельфу на саркофазі Яна Казимира запозичили композицію з барельєфу на саркофагу французького короля Франциска І, де зображено битву під Мариньяно (1515 р.) та трактують зображення, як канонічне для подібного виду зображень увічнення діянь монарха, що всіляко підкреслює подвиги й славу останнього, не надто переймаючись реалістичністю.
Втім, Ігор Свєшніков на сторінках своєї монографії «Битва під Берестечком» вказує, що «…восени 1651 р. Ян Казимир замовив ґданському граверу Віллему Гондіусу гравюру про Берестецьку битву [Michalczuk S., 1961, s. 100]…”
Одне з найповажніших історичних джерел, де фігурує головний убір, є портрет Богдана Хмельницького, гравірований на міді нідердандським художником Віллема Гондіуса (1597–1658).
Намальовані з натури портрети гетьмана Б.Хмельницького не збереглися. Більшість відомих сьогодні його портретів, які свого часу прикрашали оселі козацької старшини.
Сам В. Гондіус для роботи, очевидно, використовував оригінал, автором якого вважають співітчизника Гондіуса вже згадуваного Абрагама ван Вестерфельда. Тиражований з гравюри портрет гетьмана є овальним, репрезентативним поясним портретом.
Кирея з широким хутряним коміром і атласний жупан прикрашені рядами металевих ґудзиків, щедро оздоблених, як і булава та ефес шаблі. Шапка обшита, вочевидь, соболиним хутром і прикрашена двома страусовими перами, прикріпленими до шапки дорогоцінним аґрафом. .
Праворуч угорі – герб Війська Запорозького. Під овалом – напис латиною: “Богдан Хмельницький, Війська Запорозького командувач, вірний слуга, ініціатор козацького повстання і українського народу герцог”.
Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є кухоль Богдана Хмельницького, нібито офірований ним ченцям-бернардинам при перемовинах у час облоги Сокальського костьолу 1655 р. Про це ретельно пише у своїй публікації “Гетьманські клейноди та особисті Речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція)” (Видавництво “Такі справи”, Київ 2006) відомий дослідник, кандидат історичних наук Юрій Савчук. Спираючись на дослідження польського колеги, історика Яна Якуба Дрещіка з Музею Чарторийських, Ю. Савчук наводить аргументи на користь реальності історії про облогу Сокаля та листування гетьмана Б. Хмельницького із сокальськими бернардинами, передачі їм гетьманом срібного кухля “наповненого талярами”:
“…Кухоль зберігся у чудовому стані. Напевне, йому є що згадати. Про непросте й досі вельми втаємничене хвацьке минуле хіба що скромно нагадує специфчне заглиблення – слід від кулі. Загальний вигляд кухля, його простота навіює в уяві картини невибагливого, але завжди практичного військового побуту козаків, їхнього молодечого гарту”…
Від себе додамо, що на кухлі вигравірувано погрудний портрет гетьмана та міститься напис:
“BOGDAN CHM
LNICKI HETMAN
WOJSKA ZAPO”
Богдана Хельницького зображено у шапці із нижнім фігурним “валиком”, що, вочевидь, зображує хутряну околицю. Характерна деталь – шапку щільно насунуто на вуха, саме так, як описали хроністи про гетьмана на полі битви при Зборові 1649 р.
Кухоль Богдана Хмельницького.
Дуже подібні зображення головних уборів бачимо на одному з артефактів козацької доби з колекції Музею родини Шереметьєвих – порохівницею другої половини XVII ст., де на одній стороні зображено козацького вершника зі списом (рогатиною) у руці, а на другому – козацьку піхоту з самопалами на плечах, у дуже довгих жупанах, та характерних шапках на головах. Козаки крокують під прапором з двома “огнями”, косицями, на полотнищі якого – лапчастий хрест. Попри умовний, майже гротескний тип гравірованих на кістці зображень, є дуже точні деталі, які датують таку порохівницю. Звернімо увагу на точність гравірування козацьких самопалів з “щокою” прикладу.
Порохівницю дослідники пов’язують з Лубенським реєстровим полком козацького війська.
Події національної революції, її козацькі образи яскраво відображені в низці творів іконопису, зокрема в “Козацьких Покровах”.
Найвідомішою є “Покрова” із с. Дашки на Київщині (друга половина XVII ст., збергається у Національному художнньому музеї України, з портретним зображенням Б.Хмельницького.
На ній зображено Богоматір, яка прикриває гіматієм (шаль, накидка) осіб, котрі навколішки звертаються до неї з молитвою. Зліва під покровом – єпископ Лазар Баранович, архієрей з ченцями, праворуч – московський цар Олексій Михайлович у золотій короні, за ним – Б.Хмельницький із золотою булавою і два жіночі обличчя.
На гетьманові така ж шапка, як і на гравюрі В.Гондіуса.
Так, на іконі “Розп’яття” 1697 р. у центрі її композиції – образ розп’ятого Ісуса Христа на тлі крупних золотих орнаментальних завитків.
Біля нього ліворуч – лубенський полк. Л.Свічка, який фінансував спорудження монастирської церкви в околицях м. Лубен, з молитовно складеними руками на тлі пейзажної гірки і монастиря. Полковника зображено у червоній кереї, без головного убору, а зелена шапка, підбита хутром, лежить на землі перед хрестом.
Ктиторська ікона з портретом Леонтія Назаровича Свічки (? — †5 серпня 1699) — полковника Лубенського полку Війська Запорозького.
На думку дослідника ікони П. Білецького, її автором, ймовірно, був “лубенський обиватель Йосиф Іванович”. Він прикрасив своїми творами головний собор Мгарського монастиря, збудований на пожертвування гетьмана України І. Мазепи
Висновки за розділом:
1). Згідно із численними іконографічними матеріалами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. вояків піхоти та кавалерії Речі Посполитої, шляхту різних статків та впливовості, що воювала у складі «посполитого рушення», себто шляхетського ополчення, серед іншого, відрізняють головні убори.
Піхота польсько-угорського типу має майже завжди повстяні або вовняні шапки-маґєрки.
Кавалеристи «легких знаків», а також вільні челядники важкої кавалерії, мають звичайні шляхетсько-міщанські шапки, ковпаки, шлики тощо. Інколи ці головні убори прикрашено аґрафами та пір’ям, а в більшості ні.
Козаків зображено у характерних шапках і в пам’ятках образотворчого мистецтва, і в сфрагістичних пам’ятках.
Таке важливе джерело, як титульний аркуш праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р., зображуючи роздільно козаків-реєстровців та повсталих покозачених селян, змальовує перших у шапках з околицею з хутра, розділеною спереду V-подібним розрізом, а других зовсім без головних уборів.
Нарівні із відчутно різним одягом та озброєнням, таке трактування має соціальний підтекст – показати різні станові складові козацького війська, розрізнити вояків-професіоналів та повсталий плебс. Це у повній мірі збігається із концепцією поділу козацтва на «добре військо», реєстрових та «мотлох», повсталу «чернь».
Шапки, ковпаки або шлики, реєстрових козаків їх станова відзнака, головний убір «лицарських людей» «в реєстрах будуче».
VI. ГОЛОВНІ УБОРИ ЯК ПРЕДМЕТ РИТУАЛІВ, ЦЕРЕМОНІЙ ТА ДИПЛОМАТИЧНИЙ ДАР
Головні убори у досліджуваний нами час відіграють не лише функцію зігрівати голови шляхти, військово-служилих станів, міщанства, селянства тощо.
За головними убором, його положенням, матеріалами виготовлення та маніпуляціями з ним визначали дуже багато зрозумілих сучасникам категорій звичаєвого права та фіксували станову ієрархію.
Відома дослідниця історії та конфліктології ранньомодерного часу Наталя Старченко у низці свої статей і книжок наводить чимало прикладів цього.
Ієрархія в дії. В кого на голові шапка – той вищий на щаблі суспільної драбини.
У роботі «Честь як реґулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.) Наталя Старченко пише:
«Анджей Фрич-Моджевський, автор трактату, що мав на меті поліпшення устрою Речі Посполитої та шляхетських звичаїв, дав блискучу сатиричну замальовку такої шляхетської настанови:
«Є багато людей такого штибу, що тяжко ображаються з найменшої причини: з одного слівця, яким уважають себе тяжко зачепленими (хоч той, що його вимовив, мав на увазі цілком інше), з того, що хтось свиснув, захропів, заскреготав зубами, гриз нігті, відкрив рота, скривився, зморщився, пильно поглянув, примружився чи недбало шапку зняв, чи не так відгукнувся, а чи руку подав, словом – із кожного руху чи жесту, якими, як уважають, над ними погорду чинять.»
Там же Н. Старченко підкреслює: «”Лайки зазвичай супроводжувалися низкою усталених жестів – виривання бороди чи волосся, зривання головного убору, побиття за допомогою «нерицарських» предметів…”»
Головний убір виступає, як це не дивно, свідоцтвом “почтивого”, “віри гідного чоловіка” у ранньомодерний час.
Додає історії про шапки як символ добропорядності і луцькі дослідники Оксана Штанько та Олександр Котис.
“…комісарське рішення від 6 липня 1543 р. на скаргу господарських підданих маєтків Чернчі Городка та Маневичів на дії князя Федора Андрійовича Сангушковича. Сигізмунд І Старий доручив холмському войському, любомському старості Миколаю Грабю та ковельському, мельницькому, вижовському, милянівському й фалілеїцькому старості Богдану Михайловичу Семашку винести вирок про земельні спори князя з королівськими підданими маєтків господарського домену.
На такі аргументи королівські піддані повідомили суддям, що після розмежування маєтків комісари видали їм межовий лист, який, однак, згорів під час одного з татарських нападів на Волинь.
Як доказ цього, королівські піддані склали присягу («шапку ставили»), що за нормами ранньомодерного права й звичаїв вважалася прямим доказом…”
У військово-служилому середовищі Речі-Посполитої так само було прийнято поважно ставитися до головних уборів.
Райці Луцького магітстрату. Засідання у головних уборах “статечних” та “віри гідних” достойників.
Цікавий документ видано під час Тридцятилітньої війни.
1 червня 1623 року Станіслав Стройновський, полковник його Імператорської Величності (на службі імперії Габсбургів у сладі Католицької ліги, командуючи групою «лісовчиків», вояків легкої кавалерії, у складі яких було чимало козаків, видав суворий наказ про дисціпліну у своєму підрозділі у таборі біля Глогува (нім. Glogau).
Знаючи відчайдушну вдачу своїх кавалеристів, регулював багато аспектів служби своїх підлеглих. Міхал Парадовсьий, якого ми постійно цитуємо, наводить частково цей документ. У пункті 41 пан полковник Стройновський торкається питання порядку носіння одягу та головних уборів:
«Хто насмілиться під хоругвою військовою носити якийсь інший одяг, крім польського, голови покривши на глум кічками (від кіка – головний убір жіночий) або у шапках «білогловських» (жіночих) їздячи на плащах, то буде покараний. Якщо товариш (тобто шляхтич, майстер військової справи) то позбудеться командування (почтом), а якщо пахолок – то під хоругвою киями має бути битий. Хто носитиме стрій якийсь інший, ніж польський, той робить страшну шкоду репутції підрозділу, роблячи враження, що це грабіжницька банда…»
Польське військо у 1632 р. Гравюра Абрагама ван Боота. У першому ряду очолює рух “польський козак”, або лісовчик у шлику та кольчузі. За ним крилатий гусар (без змонтованих на обладунку або сідлі крил). Піхотинець польсько-угорського типу у маґєрці з опущеними крисами, оздоблені пір’ям. Обіислі угорські штані гайдука порвалися на колінах. обтяження та труднощі військової служби.
Другий ряд – зліва направо, вершник татарсьої хоругви з крилом, “панцерний” та крилатий гусар у повному парадному обладунку з одним крилом, що, скоріше за все, прикріплене до задньої луки сідла.
Польська дослідниця Марія Ґутковська-Рихлєвська підкреслює:
«…У тодішній шляхетській системі уявлень про етикет у Польщі головні убори були символом свободи. Зняти їх або навіть торкнутися їх було загальновизнаним способом привітання, їх зривання з кого-небудь було образою, а підкидання вгору свідченням тріумфу та радощів.
Головні убори під час громадських церемоній знімалися виключно рідко – наприклад, на учтах під час проголошення тостів.
Літописець із наголосом зазначив, що під час небезпеки нападу ворога під час московської експедиції 1617-1619 рр. королевич Владислав вибіг з і намету «без пояса та шапки». Тобто це було щось дивне і в будь-якому випадку унікальне…»
Від загальних, у межах всієї Речі Посполитої символічних функціях головних уборів, переходимо на власне козацьку проблематику та стосунки між козацтвом та збройними формаціями корнного та литовського війська.
Багато такого матеріалу міститься в уже згадуваними рисунками А. Ван Вестерфельда.
Ми вже вище зазначали, що у його малюнках «Київського» циклу 1651 р. містяться не тільки сповнені реалізму сюжети, але й наративні, символічні зображення, зрозумілі сучасникам.
Один з аркушів зображує прийняття Янушем Радзивілом посланця Богдана Хмельницького Силуяна Мужиловського у таборі литовського війська 9 вересня 1651 р.
Гетьман приймає С. Мужиловського у гетьманському наметі, “шопі”, стоячи з непокритою головою. Козацький посол нахилився у глибокому шанобливому поклоні, скинувши і тримаючи в руці опушену хутром шапку. За Мужиловським у таких самих позах, схиливши голови, стоїть старшина без головних уборів. Зображення є реалістичним малюнком лише на перший погляд. У традиціях «сарматського» портрета і у відповідності з його ієрархічним каноном за Радзивіллом стоїть застелений скатертиною стіл, на якому красується шапка гетьмана та його булава.
Тобто, перед нами не просто рисунок, а майже плакат – вищий за всіх гетьман, зображений майже як монарх (лише замість корони шапка), приймає значно нижчих від нього за статусом козацьких послів, які на знак своєї нижчості та покори скинули головні убори.
У правому куті рисунка маємо свого роду маніфест наявності у війську Радзивіла представників як війська народного типу, тобто польсько-литовського, у жупані чи делії, та збройних формацій західноєвропейького типу. Два офіцери вітаються один з одним, перший скинувши шапку, підбиту хутром, і відкривши» сарматську зачіску з підголеними скронями, потилецею та чубом, а другий – знявши «мушкетерський» капелюх, прикрашений страусовим пір’ям, демонструюче довге, до плеч, волосся за європейською модою. У даному випадку це теж не випадкова замальовка, а демонстрація рівності двох військових достойників.
Цікаво, що розповідь про маніпуляції з головним убором Силуяном Мужиловським у якості парламентерського знаку, містить щоденник самого Януша Радзивілла.
Згідно з його “Табірним щоденником” за 9 вересня 1649 р. загін ротмістра Погірського, відправлений під Любеч, зустрівся на лоївському шляху з С. Мужиловським, “полковником і послом Війська Запорізького”, який віз з-під Зборова до Я. Радзивила універсал короля Яна Казимира про укладення Зборівського миру.
Про це ж пише і німецька хроніка “Театр Європи”: Мужиловський і Погірський зійшлися, а “коли козацький полковник побачив, що цей загін був з литовського табору, він надів шапку на шаблю і оголосив, що він є другом, а не ворогом.”
Коли вони зустрілися, він показав королівського листа і сказав, що він є посланий до литовського гетьмана. Сам ротмистр привів з собою полковника і спішно дав знати про це гетьману. Князь був цим не менш здивований, не відаючи, що це могло б значити. Тому наказав, щоб піхота залишалася у добрій готовності на своїх місцях, а сам з вищими офіцерами чекав у своєму наметі.
Між тим прибув козак [Мужиловський] і передав королівського листа, котрим король сповіщав, що він уклав під Збаражем мир з Хмельницьким і татарським ханом. У зв’язку з цим князь повинен не наступати, а покласти кінець війні. Ця справа і швидка переміна чудесно прибули до князя дуже своєчасно…”.
У книзі «Гусарія» вже цитований нами Радослав Сікора занотовує про інший характерний малюнок А. ван Вестерфельда наступне:
«…Намет литовського шляхтича у військовому таборі під Річицею 1649 року. Копія (другої половини XVIII століття) рисунку Абрагама ван Вестерфельда. На ньому видно накритий килимом і обрусом стіл. Гості сидять на складаних стіьчиках. За гостями навстоячки прислуга. Один із гостей вітає господаря, який сидить, складаючи йому глибокий, повний поваги уклін. Цей спосіб привітання свідчить про йогонижчий статус, ніж у господаря…”
Від себе додамо, що шляхтича показано без головного убору, а його пахолок чи джура стоїть за господарем, скинувши шапку і трамаючи її у лівій руці.
Про розповсюдженість подібних стосунків між достойниками Радослав Сікора коментує картину, що зображує громадян та військових у м. Ґданьську. Видно, що персонажі рукостисканям та положенням головних уборів демонструють рівність між собою:
“…Фрагмент “Апофеозу Ґданська” Іцаака ван ден Блока 1608 року. На ньому зображено вітання польського шляхтича (за ним пахолок з мечем) із ґданським купцем. Художник, який працював на ґданщан, бажаючи підвищити ранг своїх замовників, зобразив людей під час привітання в позах, що вказують на їх рівний статус…”
Ту саму ієрархічну функцію головного убору засвідчує автор щоденника Зборівського походу 1649 р. Розповідаючи по перемовини між королем Яном-Казимиром, Богданом Хмельницьким та татарами, автор занотовує:
“…Також виїхали мурзи, зодягнені у гарне сукно, панцирі, з гарними вудилами. Татарин пропонував такі пункти як вище подано.
Настала нічна перерва. Вранці сам Хмельницький виїхав у поле до пана канцлера, дуже покірно привітав, з непокритою головою.
Він говорив, освідчуючи схильність до угоди. Великий канцлер з сильним духом йшов з ним, чинив з найвищою гідністю. Він ледь торкнувся рукою шапки, коли його вітав, показуючи йому як він неправий щодо Бога, вітчизни і свого народу…”
Ще більш складний церемоніал за участі головних уборів наводить український історик світового значення Мирон Кордуба (1876-1947) у своїй книзі “Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині” (Краків, Українське видавництво, 1941) , описуючи прибуття в облоговий табір Богдана Хмельицького під Замостям, розташований у 8 м від міста, у с. Лабуньки, у листопаді 1649 р. посольства з Варшави на чолі із Якубом Смяровський (пол. Jakub Śmiarowski) — польським дипломатом, посланцем новообраного польського короля Яна Казимира. Отже, зі скороченнями:
“…в саме полудне 19. листопада, чати дали знати, що від півночі, сітанецькою дорогою, їде королівский посол… Гетьман вислав полковника Чорноту з 600 їздцями зустрічати посла…. Чорнота привітав його, зіскочивши враз з іншими членами старшини з коней; відтак старшина окружила посла та його коней, беручи їх поміж себе у перший ряд, і при звуках труб, сурм та бубнів провела попри мури Замостя до Лабуньок. Коли приїхали до двору, де жив гетьман, всі козаки вистрілили з рушниць. Хмельницький вийшов назустріч до половини двору і провів посла до кімнат. Коли почув, що Яна Казимир вже вибраний королем, велів стріляти з гармат…
… На святочне послухання посла зібралося у Хмельницького стільки старшини, скільки змогло зміститися в кімнаті. Гетьман виступив у шкарлатнім жупані із срібними петлицями та в фіялковій ферезії, підбитій найкращими соболями.
Коли королівський посол передав листи і, вложивши шапку на голову, почав правити своє посольство, всі приявні поздіймали шапки та при кожній згадці королівського імени похиляли голови. Хмельницький у відповіді перш за все поздоровив Яна Казимира з його вибором на короля, при чім загриміли гармати.
Коли після півгодинної пальби втихло, заявив, що, коли б були кого іншого вибрали королем, він з козаками пішов би на Краків і дав корону тому, кому б захотів; тепер обіцює королеві вірну службу і, сповняючи його волю, вернеться на Придніпрянщину та буде там дожидати королівських комісарів…”
Тобто, читаючи повідомлення, реконструюємо церемонію, пов’язану із шапками: посол привітав гетьмана та старшину, знявши шапку. Передавши листи, посол одягнув шапку, зате всі інші, які до цього були, вочевидь, в головних уборах, зняли шапки і з непокритими головами кивали при кожній згадці королівського імені.
Перемальовка з картини, що зображує приймом Богданом Хмельницьким Якуба Смяровського під Замостям. XIX ст.
Шапки виступають як парламентерський знак неодноразово, тобто виконують функцію нинішнього “білого прапора”.
Наприклад, у серпні 1648 р. частина вояків Речі Посполитої переходить на бік козацького війська, вбивши своїх командирів.
“…Литовський стражник, маючи кількасот прибігших до нього легких кіннотників, татар, зем’ян і вибранців зі Слуцька, Клецька і Любеча, майже не зустрічався з ворогом.
Але потім він повинен був відступати, бо частина його піхоти, начепивши шапки на мушкети, перейшла до козаків, порубавши свого капітана і хорунжого.”
Одна з функцій головного убору відноситься до звичаєвого права спочатку Запорозької вольниці XVI ст., а згодом розповсюджується по всьому козацькому загалу – від низовців до реєстрових або городових козаків: це предмет, що замінював білі та чорні камінці для голосування грецького ареопагу, тобто заміна виборчого бюлетеня. Підкиданням шапок на численних радах різного рівня козаки підтримували ту чи іншу кандидатуру виборних старшин, від гетьманів до курінних отаманів.
Цю традицію занотовано багатьма документами та очевидцями. Найхарактерніший опис авторства габсбурзького посланника до низових козаків Еріха Ляссоти фон Штеблау (нім. Erich Lassota von Steblau, зі Стеблева) (1550-1616) передає Михайло Грушевський, ретранслюючи деталі щоденника дипломатичної місії австрійського імператора до Запоріжжя 1594 р.:
„20 червня мали ми „авдієнцію” і передали „колу” нам поручене. Потім вони попросили нас відійти і прочитавши публично переданий нами лист, зажадали, аби кождий з присутних висловив свою гадку. Коли ж на перше й друге жаданнє гетьмана всї мовчали, тодї, як у них звичай при важнїйших справах — роздїлили ся вони й утворили два „кола” — в однім старшини в другім прості люде, те що вони звуть „чернь”.
Після довгих нарад чернь нарештї своїм звичайним криком рішила йти в службу його цїс. [цісарського] величеству і на знак того кидала вгору шапки.
Коли „ясавули” (начальники, яких можна прирівняти до lieutenants (намістників) обійшли велике „коло” і подали се до відомости всїм, чернь знову пішла на бік і вчинила осібне „коло” і на нарадї прийняла се, новим загальним криком ) і киданнєм шапок. Коли ми після сього виходили з „кола”, військо казало бити в барабани й труби і дало десять вистрілів з гармат, а в ночи пущено кілька ракет”.
Сторінка зі щоденника Еріха Ляссоти.
Далі про традицію «голосування» козаками киданням вгору шапок М. Грушевський пише:
«З пізнїйшої характеристики козацького житя, поданою Якубом Собєським, що богато бував між козаками особливо в Хотинський війнї 1621 р., виймаю кілька подробиць про козацький устрій:
„Найвищу власть над військом має гетьман. Замість яких небудь відзнак носить він палицю з комишу. Виберають його без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата…”
Наступні ретельні відомості вже не зі стану низового Запорозького війська, а реєстрового також, маємо з подробиць про козацьку Чорну раду 1663 р. з виборів гетьмана Лівобережної України, подає Патрік Ґордон. Шотландський найманець і автор розлогих мемуарів, Патрік Ґордон, безпосередній учасник тих подій, де брав участь як офіцер московського війська під орудою окольничого та галицького намісника московського царя князя Даниїла Вєликоґаґіна, що оточувало терен козацької ради, писав:
“…частина козаків вигукувала «…Сомко!», інша — «Брюховецький». Вигуки, згідно з усталеними ще на Запорожжі традиціями, підкріплювалися підкиданням угору шапок…”
У значно пізніший час актові матеріали фіксують збереження такої виборчої традиції. При виборах гетьмана Данила Апостола (1654 — 1734) у 1727 р. козаки «…шапками на нього махали».
Козацька рада. Ілюстрація Сергія Якутовича до повісті Миколи Гололя “Тарас Бульба”.
Інша традиція, пов’язана з головними уборами, – поховальна. У низці документів та спогадів та фолькльору читаємо про насипання “високої” могили полеглим, носячи землю у шапках,
” шликами носили”.
Хроніст пише про події осені 1648 р.:
“…А що більше, Хміль так відчув тут своє серце засмучене,
Що срібний кухоль, призвавши ксьондза, дав як пожертву.
А від Сокаля повернувши, він свого забитого полковника
Поховав у полях, просячи своїх, щоб кожен дав на це шапку землі…”
Інша народна дума, датована XVII ст. про останні дні гетьмана Богдана Хмельницького:
“Хвалився нам гетьман Хмельницький
Батю-Зінов Богдану Чигиринський,
У городі Суботові Спаса Преображеннє ярмалок закликати…”
Тогді на те козаки добре дбали, до города Суботова прибували,
Хмельницького стрічали,
Шаблі у суходіл стромляли, шлики з себе скидали,
Хмельницькому низький поклон посилали.
Пане гетьмане Хмельницький,
Батю-Зінов наш Чигиринський
На що ти нас потрібуєш?
Тогді на то Хмельницький стиха словами промовляє:
Ей козаки, діти, друзі, прошу я вас добре дбайти
Собі гетьмана настановляйте.
Вже ж я час од часу хорію,
Міждо вами гетьмановати не здолію…”
Курган та козацький хрест з с. Медведівка Чигиринського району Черкаської області. Свого часу Медведівка належала Богдану Хмельницькому.
Ще одна особливість використання головних уборів – це їх постійне носіння всіма верствами суспільства, від шляхти до селян.
Святкові ковпаки шляхти та козацької старшини, пошиті з дорогого, найчастіше соболиного хутра, прикрашені султанами та плюмажами з пір’ ям чаплі, прикрашені дорогоцінним аґрафами, оздоблених камінням, не знімали навіть за столом та на службі Божій.
Звичай не знімати головні убори у приміщенні, особливо особами похилого віку, знайомий не тільки у Речі Посполитій, і деяким народам Прибалтики, які знімали головний убір тільки коли сідали їсти. Це підкреслює стосовно литовців вже згадувана литовська дослідниця Марія Матушкайте.
Ми вже згадували «кожушні шапки» найбіднішого селянства.
Яскравим підтвердженням низького рівня тогочасної гігієни був ковтун, або гвоздець, який поширився саме наприкінці XVI ст. і тримався протягом цілого XVII ст. Причиною цієї хвороби була насамперед неохайність: волосся розчісували чи не один раз на тиждень, мили взагалі раз на півроку, іноді селяни натирали волосся жиром і навіть улітку носили хутряні шапки.
Немите і нечесане волосся, яке вже не піддавалося розчісуванню, збивалося в один суцільний клубок, закриваючи усю голову. Ковтун масово вражав селян, хоча іноді поширювався і в шляхетському середовищі.
Ця традиція, попри зміни клімату з “Малого льдовикового періоду” XVI-XVII ст., який ще міг виправдовувати прагнення тримати голову в теплі, до помірного континентального кінця XVIII – XIX ст., протрималася до ХХ ст.
Серед малюнків Домініка П’єра де ля Фліза (1787-1861) 1851 р. є й малюнок селян Київщини, хворих на колтун.
Втім, побожність селян все-таки змушувала їх знімати шапки перед ієрархами церкви. Павло з Алеппо пише:
““Щоб одержати благословення від нашого патріярха і поцілувати хрест в руці його вони приходили в великім числі, поспішаючи оден перед другим.
Коли ми переїздили дорогою, а вони побачили хрест на ратищі, то хоч би були заняті на полі, оберталися до сходу і хрестилися всі з жінками і дітьми. Чоловіки і парубки кидали серпи і роботу і бігли до нашого патріярха, щоб благословитись у нього..
Стрічні ще здалека злазили з коней, з возів, відходили від дороги і стояли шнурком, знявши шапки, аж доки не переїхав наш патріярх у своїм повозі. Підходячи вони кланялися до землі, цілували хрест і правицю і потім тільки відходили”…
А тепер від приземленої прози до високого. Головний убір, шапка, є в досліджуваний період важливим владним символом. Доказів цього як у традиціях самї Речі Посполитої, так і, особливо, у козацькій історії, чимало.
Важливу роль відігравала шапка і у московитському церемоніалі «прийняття під світлу царську руку» при так званій Переяславській раді 1654 р. Це супроводжувалося певними церемонійними текстами, а шапка сприймалася не просто як головний убір, а важливий символ, про що ретельно пише М. Грушевський:
“Царська хоругва вручається для того…тих що пишаються на православіє і непокірні — аби собі покоряв.
Військо своє благочестиве як досі добре порядкував, так і далі сим знаком, царською булавою — розумно правив. Так щоб сам вид сього стройно тобою правленого війська страшив усіх ворогів, що на вас і на благочестіє повстають, і їx аби прогоняв”.
Передаючи “ферязь” (верхня одіж, що бралася поверх спіднього кафтана) Бутурлин се пояснив як символіку нової царської опіки над Україною.
Цар має в гербі орла і як орел захотів покрити своєю ласкою “своє гніздо” і своїх пташат — город Київ з иншими городами, що були колись гніздом його царського (гербового) орла, і з ними прийняти під свою оборону своїх вірних пташат, що були колись під державою благочестивих царів”.
На знак такої своєї ласки він дарує гетьманові сю одіж, показуючи тим своє рішеннє “покривати своєю незмінною ласкою тебе і всіх православних, що підклоняються під його державу”.
Гетьман же, вживаючи “сеї теплої ризи” аби загрівався до продовження розпочатої служби царській державі і православній вірі, “аби розпалившися ревністю до православної віри і царської держави, перемогав їх ворогів”.
Нарешті шапка має служити охороною гетьманській голові “наділеній від Бога високим розумом, щоб промишляти про оборону православія”, аби Бог хоронив її в здоровлі і всяким розумом її наповняв на добре кермуваннє православним військом, аби православні під його гетьманством могли взяти під ноги ворогів і покоряти його мудрій голові безглуздє гордих. З другого боку — ся царська шапка має тримати “многоумну” гетьманську голову в покорі цареві, в вірности йому з усім військом, і т. д.»
Ось мотив в оргіналі: “сию шапку пресветлое царское величество в покритие дарует».
Під час церемоній у Переяславі гетман Хмельницький був вже у новій ферезії, при символах влади і новій соболиній шапці.
Висновки за розділом:
1). Головні убори у досліджуваний нами час відіграють не лише утилітарну функцію покривати голови, але й визначали дуже багато зрозумілих сучасникам категорій звичаєвого права та фіксували станову ієрархію.
2). Головний убір виступає, свідоцтвом “почтивого”, “віри гідного чоловіка” у ранньомодерний час. У військово-служилому середовищі Речі Посполитої так само було прийнято поважно ставитися до головних уборів які важливого елементу не тільки військового костюму, а і як символу «лицарського люду».
3). Головні убори важливий соціальний маркер «вищості» або «нижчості» в ієрархічній структурі суспільства та командній вертикалі у війську.
4). Шапки виступають як парламентерський знак неодноразово, тобто виконують функцію нинішнього “білого прапора”, знак мирних намірів та знак готовності до перемовин.
5). Інша традиція, пов’язана з головними уборами, – поховальна. У низці документів та спогадів та фолькльору читаємо про насипання “високої” могили полеглим, носячи землю у шапках.
6). Ще одна особливість використання головних уборів – це їх постійне носіння всіма верствами суспільства, від шляхти до селян.
7). Головний убір, шапка, є в досліджуваний період важливим владним символом.
VIІ. ЗБЕРЕЖЕНІ ДОНИНІ ЗРАЗКИ ГОЛОВНИХ УБОРІВ ТА АКСЕСУАРІВ ДО НИХ
Цілий перелік збережених у Польщі та Україні головних уборів показує у своїх наукових працях польська дослідниця Анна Дронжковська. У роботі «Odzież grobowa w Rzeczypospolitej w XVII i XVIII wieku» (В-во Університету ім. М. Копєрніка, Торунь, 2008). Анною Дронжковською описано та представлено декілька зразків збережених головних уборів із певними застереженнями, що це головні убори майже завжди спеціально виготовлені до поховального обряду, а не ті, які людина носила при житті.
Дослідниця пише:”
“Неодмінним джерелом знань про крій та оздоблення головних уборів є ті, які витягнуті під час археологічних досліджень з похоронних склепів чи підпоховань. Зі склепу, розташованого в каплиці замку Поморського герцога в Щецині, було витягнуто п’ять ковпаків, як пише п. Пекарська-Цехмайстер. Три ковпаки були зроблені з оксамиту. Двоє з них були прикрашені галунами, один – гаптуванням… Аналогічним чином були прикрашені шапки, знайдені в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Торуні…”
Ковпаки Філіпа ІІ “Побожного”, герцога Померанії (1573-1618). Герцог похований Щецині (нм. Штеттін), у костьолі Св. Оттона.
А для українців головним збереженим головним убором, який має ледь не сакральне значення є шапка Богдана Хмельницького, що нині зберігається у Національному музеї історії України.
Детальне дослідження про неї наводить кандидат історичних наук Юрій Савчук у своєму дослідженні “Гетьманські клейноди та особисті Речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція)” (Видавництво “Такі справи”, Київ 2006).
Шапка Богдана Хмельницького. Як свідчить запис в інвентарній книзі Київського музею старожитностей та мистецтв 1911 р., переклад з російської:
“ Шапка XVIІ ст. Палевого шовку густо розписана сріблом; орнамент рослинний; низ обшитий бахромою з зеленого та срібного шовку. Діаметр близько 58 см. Висота 28 см.
Зберігалася у внучатої племінниці гетьмана Богдана Хмельницького Ольги Олександрівни Петровської, що мешкала [в общині?] і була за переказами власністю гетьмана. Дар Варвари Нилівни Ханенко”.
Коротко звістку про це нотує і “Звіт Київського художньо-промислового та наукового музею за 1911 рік”. “Слід відзначити … дуже цікаву шапку козацької доби, всю гаптовану сріблом, – дар В.Н. Ханенко”. Відомо також, що остання придбала шапку для музею за 50 рублів.
Під час Першої світової війни частину колекції було евакуйовано.
6 вересня 1915 р. 6500 одиниць зберігання вивезли до Москви, однак згодом все повернули до Києва. Чи була серед вивезених експонатів шапка – невідомо.
Під час Другої світової війни шапка Б. Хмельницького не увійшла до переліку евакуйованих пам’яток історії, які евакуйовували з Центрального історичного музею ім. Т. Г Шевченка до м. Уфа.
Пам’ ятки повернулися до Києва у грудні 1947 р., загалом вони заповнювали вісім залізничних товарних вагонів.
Втім, шапки Хмельницького серед цих пам’ яток не було. У детективному стилі діаспорні історики описують пригоди раритетного головного убору так: “Шапка Богдана Хмельницького залишилася забутою при евакуації більшовиків. Нині вивезена Ensati St. RZ Rosenberga разом з майном Інституту древньої і Ранньої історії у Києві. Решта вивезена більшовиками до м. Уфи”.
Далі карколомними шляхами шапка разом із іншими предметами історії та мистецтва, вивезеними нацистами, 1947 р. шляхом реституції поступила до Білоруського Державного історичного музею у м. Мінську, бо окрім основної колекції до повернених раритетів додалися фрагменти колекцій інших музеїв.
На шапці зберіглася дореволюційна бірка, а після експертизи у Москві сумніви зникли. У час призначеного радянською владою святкування “Возз’єднання України з Росією”
16 серпня 1954 р. шапку було повернено до Музею історії України як “дар білоруського народу”.
Білоруські музейники склали напрочуд ретельний опис головного убору (переклад з російської):
“ШАПКА ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Довідка
У 1947 році в Білоруський Державний Музей історії Великої Вітчизняної війни в порядку реституції від Радянської Військової Адміністрації в Німеччині надійшли численні цінності кол. Білоруського Державного Історичного Музею в Мінську, серед яких були і деякі цінності інших музеїв.
При відкритті одного з ящиків, в якому знаходилися тканини і головні убори, був виявлений чоловічий головний убір (шапка), на зовнішній стороні якого збереглася паперова етикетка, дуже стара, зотліла від давності, на якій чорним (горіховим) чорнилом, але сильно вицвілими і таким, що вже має коричневий колір, за старої, дореволюційною орфографією написано:
“Шапка Гетмана Богдана Зиновія Хмельницкаго скончавшаг. въ 1657 году. Хранилась у его правнучатой племянницы Ольги Ал. Петровской жившей въ Обо…нь”
Наявність цієї анотації послужила підставою для ідентифікації цієї шапки, яка увійшла під No 3883 до опису цінностей, як шапка Богдана Хмельницького.
У 1948 р. шапка була записана в інвентарній книзі основного фонду музею під No 2471, також як шапка Богдана Хмельницького.
Дирекція музею замовила наукову експертизу шапки в Державному Історичному музеї в м. Москві. Спеціаліст з древніх тканин, старший науковий співробітник Історичного музею, кандидат історичних наук Л . І. Якуніна зробила наступний висновок:
Шапка має вигляд широкого ковпака заввишки 27 і завширшки 31 см, а значить, носилася дорослою людиною. Шапку зшито з шовкової тканини атласного переплетення. Свого часу шапка була червоного кольору, але в зв’язку з давністю вицвіла і тепер має цитриновий [світло-жовтий] колір.
Про це свідчать сліди червоного кольору під нитками і під вишивкою. Шапка по шовку вишита срібною ниткою (прядіння золотом), візерунок являє собою переплетені гілки з квітами. Нижня частина шапки (опушка) облямована шовковою бахромою зеленого кольору і невеликим рядом золотої бахроми.
Підкладка шапки з шовкової тафти, світло-брусничного кольору, стьобана на ваті. На підкладці збереглися сліди поту, що свідчать про те, що шапка довгий час була в використанні. Верх ковпака увінчано ґудзичком. Шапка свого часу була дуже багата, дорога, так як і атлас, з якого вона пошита, і тафта, якою вона підбита, і «золоте» шиття, яким вона прикрашена, були свого часу дуже дорогими матеріалами.
Не викликає сумніву, що шапка належала комусь з осіб з вищих класів, заможній людині.
За часом шапку треба віднести до XVII століття, приблизно до середини.
Візерунок, який покриває всю шапку, є типовим для XVII століття, як в російському, так і в українському мистецтві, особливо в народному шитті.
Таким чином, висновок експертізи і збережений напис на етикетці підтверджують справжність шапки та приналежність її Богдану Хмельницькому – видатному синові українського народу.
Директор Білоруського Державного Музею історії Великої Вітчизняної війни
(С. Шуцька)
15 травня 1954 р.
м.Мінськ…”
Отже, з точки зору багатьох істориків, зокрема, кандидата історичних наук Ю. Савчука, шапка є унікальним головним убором, що лишився по гетьманові Богдані Хмельницькому і, можливо, містить його ДНК. Скептики пропонують обмежитися тведженням, що шапка з НМІУ належала комусь з козацької старшини. Але те, що це безпрецедентно важливий артефакт національної історії, не викликає сумніву.
Шапка Богдана Хмельницького з колекцію НМІУ.
Сама конструкція шапки є специфічною, а багатство тканини свідчить, що це явно не повсякденний головний убір, він має аналоги як на сході так і на заході Європи і подібний до типу урочистих літургійних, коронаційних, або й урочистих фунеральних, тобто поховальних головних уборів.
Менше пощастило іншому раритету, який пов’язують з великим гетьманом . Адже зберігся ще один дорогоцінний предмет – а саме аґраф, прикраса до шапки, що нині незаконно перебуває у столиці держави-агресора Росії, – Москві.
Телепроект “Скарби нації”, продемонстрований каналом “1+1” в одній з серій досліджуавав це питання. “Аґраф, або ж гетьманське перо, міг носити Богдан Хмельницький. За прикладом султанів Османської імперії її носили в головному уборі. Ймовірний аґраф Хмельницького був зроблений із золота і прикрашений коштовним камінням.
Історики встановили, що Богдан Хмельницький, сповідуючи концепцію полівасалітету, мав договірні стосунки з Оттоманською Портою, та перебував у дружніх стосунках із султаном Мехмедом IV. Саме султан міг надіслати прикрасу українському гетьману як подарунок. На Сході такі пера були символами влади, а за значущістю їх прирівнювали до корони.
Фотонегатив гетьманського пера було зроблено у Києво-Печерській Лаврі. Перо зберігалося в музеї до 1930-х років, про ще є запис в інвентарній книзі.
Таємною постановою без згоди керівництва музею гетьманське перо вивезли до Москви. Нині символ гетьманської влади незаконно перебуває на території Російської Федерації. Його експонують у Державному історичному музеї на Красній площі.”
На офіційному сайті музею виставлено світлини краденого раритету української історії та є опис, мовою оригіналу:
“Украшение головного убора – “перо гетмана”.
Место создания Украина.
Датировка XVII в.
Размер 21х6 см
Материал, техника: золото, рубины, жемчуг, кварц, недраг. металл, резьба, чеканка
Инвентарный номер ОК 13710
Коллекция “Драгоценные металлы”
Экспозиция Главного здания. Зал 21…”
Переклад:
“Прикраса головного убору -” перо гетьмана “.
Місце створення Україна.
Датування XVII в.
Розмір 21х6 см
Матеріал, техніка: золото, рубіни, перли, кварц, недорог. метал, різьблення, карбування
Інвентарний номер ОК 13710
Колекція “Дорогоцінні метали”
Експозиція Головної будівлі. Зал 21 … “.
Отже, крадії історії не ховаються. Зазначимо, що попри припущення про східне, турецьке походження ювелірної прикраси, російські музейники вказують як місце її виробництва, чи, принаймні, походження, Україну.
Висновки за розділом:
1). Згідно із збереженими зразками, ми маємо орієтовне уявлення про крій, конструкцію та матеріали виготовлення головних уборів XIV-XVII ст. Ідеальна точність відтворення неможлива, через відсутність головних уборів зазначених типів як збережених зразків, але виготовлені сучасні зразки мають відповідати іконографії та частково збереженим моделям головних уборів.
Збережений головний убір гетьмана Хмельницького, або, принамні значного старшини, дає уявлення про інший, урочистий, тип головних уборів і є артефактом вищого ряду для уявлень про одяг вищої козацької старшини.
VIІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО КРОЮ ТА
ВИГОТОВЛЕННЯ ГОЛОВНИХ УБОРІВ ТА АКСЕСУАРІВ ДО НИХ
Як вже зазначалося, лишилося лише декілька зразків головних уборів, та й ті не відносяться до козацтва, та почасті є головними уборами, які виготовлялися для поховальних обрядів.
Тим не менше вивчення описів та іконографії, дозволяє зробити певні висновки про крій та конструцію ковпаків та шликів, наймасовіших головних уборів.
Відома дослідниця Анна Дронжковська, яку ми не раз цитували, пише:
«…Kołpaki do stroju narodowego zaczęto nosić już w XVI wieku. Niestety, niewiele jest w źródłach informacji na temat ich konstrukcji. Prawdopodobnie były wyższe od czapek. Niektóre rodzaje kołpaków mogły być wykrawane z klinów. Inne, zwłaszcza futrzane, miały formę wzorowaną może na węgierskich nakryciach głowy, na wspomnianych już wyżej kuczmach.
Kołpaki są często wymieniane w różnych spisach: „kołpak aksamitny z wyłogami sobolczemi”, „kołpak sobolowy z wierzchem aksamitnym”, „2 kołpaki falendyszowe, czarne, niepodszyte”, „kołpak błękitny niepodszyty… ”
Rodzaj tkaniny, z której je szyto, zależał od zamożności mężczyzny, który go nosił, i od pory roku, na którą był przeznaczony. Dość często w inwentarzach wymieniane są kołpaki aksamitne i sukienne. Nieco rzadziej wspominane są atłasowe, pilśnione i marmurkowe. Zimowe kołpaki były szyte z futra, a podszewkowane były jakimiś kolorowymi tkaninami lub tekstylne mogły być tylko ich wierzchy (ryc. 151, 152b). Wówczas futrzane były podszycia lub wyłogi. Do kołpaków przypinano ozdobne zapony i pióra. O różnorodności tych nakryć głowy mogą świadczyć spisy majątku ruchomego, dokonywane po śmierci kuśnierzy lub czapników. Na przykład poznański kuśnierz Andrzej Rozman posiadał m.in. „kołpaczków podszytych, sukiennych, z wyłożkami lisiemi, podolskimi – sztuk 17, po 4 zł jeden; kołpaków z szwajcarskimi zawojkami 5, po 3 zł; kołpaki podszyte wyłogami czambrowemi – 6 szacowane po 3 zł jeden; kołpaków 3 z zawojkami krzyżowemi, po złoty piąci…”
Переклад:
«…Ковпаки до народного строю почали носити вже у XVI cт. На жаль, не так багато інформації щодо їх конструкції. Правдоподібно, вони були вище за “шапки” [як окрему категорію головних уборів]. Деяки види ковпаків шилися з клинів. Інші, повністю виготовлені з хутра, мали форму запозичену, можливо з угорських голових уборів, таких як кучма…
Вид тканини, з яких їх було шито, залежав від майнового стану власника, і від пори року. Досить часто в інвентарях майна згадуються ковпаки оксамитні та сукняні. Дещо рідше згадуються атласні, “пільсньові” [обробка вовняних тканин таким чином, щоб окремі нитки качка і основи застрявали і заплутувалися, в результаті чого міцність, щільність і іноді м’якість цієї тканини збільшувалися], та “мармуркові”, “строкаті”, з орнаментованого матеріалу, найчастіше – шовку.
Зимові ковпаки були пошиті з хутра з підкладкою з кольорових тканин, або покриті зверху тканиною.
Так само хутряними були їх вилоги, хутряні околиці. До ковпаків припинали аґрафи, [броші] та пір’я.
Про різноманітність головних уборів можуть свідчити переліки майна по померлих кушнірах або “шапниках”. Напрклад, познанський кушнір Анджей Розман залишив по собі “ ковпачків підшитих, сукняних, з вилогами лисячими, подольськими – штук 17, по 4 злотих кожен; ковпаків з швейцарськими заворотами (околицею) 5, по 3 злотих; ковпаки з вилогами “чамбровими” (?) –6 готових по 3 злотих кожен; ковпаків 3 з завийками з “крижового хутра” [з задньої частини шкурки] по злотому…”
Гадаємо, саме такий крій був розповсюджений по всіх теренах Речі Посполитої. Щодо крою шапок східного, татарского та північно-кавказського типу, не маємо точних відомостей.
Отже, можливі декілька варіантів виготовлення козацької шапки.
1). Основою чотири конічні сигменти сукна або, рідше, оксамиту, на підкладці, тобто основа шапки має чотири шви.
У шляхетській традиції колір сукна нерідко узгоджувався із кольором жупана, проте одностайності ніхто не дотримувався.
Зовні шапка у нижній частині обшивається хутряною околицею, 6-8 см завширшки. Найчастіше використовувалося хутро лисиць, рідше куниць, сарн тощо. Найрідше з хижих звірів – хутра вовка, причому вище цінувалося хутро світлішого відтінку, «білого вовка».
Як бачимо, у польських джерелах така околиця називалася «wylożki” або “zawoyki”, тобто укр. “вилоги” або “завороти”.
Околиця може бути прямою, або спереду мати V-подібний розріз. Спереду околиця значно вища, ніж ззаду.
Основа шапки при такій конструкція м’яко опусається на ліву або праву сторону, або назад, утворюючи ефект “ковпака перекривленого” в сенсі хвацьки заломленого м’якого верха шапки.
Підкладка – льон, шовк.
2). Зимова шапка. Внутрішньою основою шапки є заокруглений конус з хутра, який зовні обшито сукном, зшитим знов таки з чотирьох клинів. Зовнішня хутряна обшивка заввишки 6-8 см. виконана також з хутра.
3). Зображення з малюнків А. ван Вестерфельда підказують варіант трохи відмінний. Основа шапки округла, являє собою ковпак, можливо так само з чотирьох клинів. Головна відміннність – шапка має розріз не тільки спереду, а і ззаду. Плавний вигин хутряної околиці закриває вуха.
Висновки за розділом:
1). Згідно із нечисленними археологічними знахідками та іконографією, рекомендується виготовляти копії, репліки та версії козацьких головних уборів за двома-трьома різними типами конструкції.
Найголовніші головні убори реєстровців – це суконні або оксамитові ковпаки й шлики з хутряною околицею. Оскільки іконографія на першу чверть XVII ст. дає більше зображень, де хутряна околиця цільна, а на середину XVII ст., тобто на час Хмельниччини, – переважно розділена спереду V-подібною околицею, можна використовувати обидва варіанти.
Ковпак або шлик підшивається хутром і має підкладку з льону або, рідше, шовку.
Як зимовий варіант, може використовуватися шапка, повністю пошита з хутра, покрита сукном або, рідше, оксамитом, та з вилогою, околицею з хутра.
Як експеримент, можна пробувати виготовити головний убір, зображений на противниках козаків – вояках литовського війська. Різниця полягає у меншій висоті верха, та V-подібному розрізі не тільки спереду, а і ззаду.
Рекомендоване хутро рудої або сивої лисиці, куниць, сарн, рідше – світлого вовчого хутра.
Зрідка можна викорисовувати оздоблення шапок у вигляді аґрафів, брошей та пір’я, але із застереженням, що такі оздоби є елементом декору головних уборів “старинних козаків” або старшини.
Загальний висновок:
1). Вищезазначеним матеріалом складено “досьє” на основні види головних уборів реєстрового козацтва як одного з провідних станів українського суспільства XVI – XVII ст. та виду збройних сил Речі Посполитої, а згодом української Козацької держави Богдана Хмельницького (від 1649 р.)
2). На думку провідних науковців-лінгівістів, істориків та археологів України Польщі, Литви, та Білорусі, лексеми на позначення назв головних уборів населення різних теренів Речі Посполитої склалися ще у ранньому Середньовіччі. На означені хронологічними рамками часи нашого дослідження його перелік і назви приблизно однакові для всіх теренів польсько-литовської держави, з невеликими відмінностями. Більшість лексем походять із мовних джерел західної, центральної та східної Європи, південної Європи – Угорщини та Балкан, та є і східні запозичення, зокрема з татарської мови.
3). Згідно із численними письмовими документами та описами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. у різних станів Речі Посполитої та її військових формуваннях, а також у козаків, міщан та заможного селянства України того часу найрозповсюдженішими видами головних уборів були виготовлені з сукна та хутра – ковпаки, шлики, зрідка – шапки-кучми. Домінування цього типу головних уборів спостерігається і у військових контингентах кавалерії Речі Посполитої польського, татарського та валаського типу.
В збройних піхотних формаціях Речі Посполитої “народного” типу, тобто у польсько-угорській піхоті, головним видом головних уборів були угорські маґерки, переважно чорного кольору, оздоблені пір’ям або без оздоб.
4). Встановлено, що саме шапки, ковпаки та шлики харатерної моделі були ключовим накриттям голови реєстрового козацького війська.
Слід розуміти, що враховуючи реалії відповідної епохи це не випадковість, а відповідний матеріальний маркер «лицарського стану», подібність або навіть тотожність таких головних уборів шляхетським було свого роду демонстрацією певного соціального рівня у порівнянні з менш значющими соціальними станами та групами.
Такі головні убори були одним з символів «лицарських людей», та, у випадку козацтва, «доброго війська», тобто реєстровців як військових, “людей війни”, майстрів воєнної справи, «товаришів» та черні Війська Запопозького низового.
Візуально шапки реєстровців та й нереєстровців, але представників козацького стану протиставляються баранячим «кожушним шапкам» найбіднішої повстанської маси з селян та міських низів, що пристали до козацького війська.
Шапки, ковпаки або шлики реєстрових козаків – їх станова відзнака, головний убір «лицарських людей» «в реєстрах будуче».
5). Головні убори у досліджуваний нами час відіграли не лише утилітарну функцію покривати голови, але й визначали дуже багато зрозумілих сучасникам категорій звичаєвого права та фіксували станову та майнову ієрархію.
Головний убір виступає, свідоцтвом “почтивого”, “віри гідного чоловіка” у ранньомодерний час. У військово-служилому середовищі Речі Посполитої так само було прийнято поважно ставитися до головних уборів як і важливого елементу не тільки військового костюму, а і як символу «лицарського люду».
Головні убори – важливий соціальний маркер «вищості» або «нижчості» в ієрархічній структурі суспільства та командній вертикалі у війську.
Шапки виступають як парламентерський знак неодноразово, тобто виконують функцію нинішнього “білого прапора”, знак мирних намірів та знак готовності до перемовин.
Інша традиція, пов’язана з головними уборами, – поховальна. У низці документів та спогадів та фолькльору читаємо про насипання “високої” могили полеглим, носячи землю у шапках.
Ще одна особливість використання головних уборів – це їх постійне носіння всіма верствами суспільства, від шляхти до селян.
Головний убір, шапка, є в досліджуваний період важливим владним символом.
Збережений головний убір, який приписують Богдану Хмельницькому – один з важливих клейнодів української нації.
Нашою публікацією встановлено, що документи XVI-XVII ст., тестаменти (заповіти), дарчі грамоти чи документи про розрахунок за службу, судові скарги та протестації фіксують переважання головних уборів східноєвропейських та східних, а також угорських зразків у різних станів суспільства дослідженого періоду, від аристократії до селянства, руських (українських) земель Речі Посполитої XVІ – XVIІ ст.
З’ясовано, що згідно із письмовими матеріалими торгівельно-ремісничих осередків Речі Посполитої, системи цехових ремісничих об’єднань та купецьких союзів, і у тому числі в українських землях, вичинення хутра та шкіри, її фарбування та оздоблення, пошиття з неї цілого асортименту головних уборів як місцевих, східноєвропейских, так і західноєвропейських моделей у досліджуваний період виокремилося в окремий ринковий сигмент тодішньої економіки, пов’язаної з діяльністю міст.
У ремісничій сфері пріорітетом у виготовленні головних уборів виступив цех кушнірів або шапкарів, або об’єднання цехових братств, зокрема спільні кушнірсько-кравецькі цехи.
Проаналізовано великий обсяг іконографічного матеріалу про головні убори різних станів Речі Посполитої, особливо військово-служилих верств, і, відповідно, козацтва. Перевагу віддано виключно автентичним джерелам від першої чверті XVI ст. до 1660-х років, та кінця XVII ст., які спираються на більш ранню традицію.
Таким чином, представлена розвідка фіксує все необхідне для здійснення якісної реконструкції головних уборів реєстрового козацтва.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
Використана література та електронні джерела:
Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;
Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)«Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);
Ковалець Т. Сермяги як елемент козацької “барви” : до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст. / Т. Ковалець // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – 2013. – Вип. 22. – Ч. 2. – С. 109–113
Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.
Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;
Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57;
Anna Drazkowska “Historia obuwia na ziemiach polskich od IX do końca XVIII wieku”.
Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296;
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534;
Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.
Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316;
Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;
Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 216;
Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119;
Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;
Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;
Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61;
Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;
“Історія війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018)
Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;
Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144;
Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) /Домет Олянчин // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Л., 1937. – Т. 154.
Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;
«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)
Irena Turnau. Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w. Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;
Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76
Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82
Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238;
Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;
Білоус H.О. Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;
Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року / НА ІА НАН України. — 2007/251.;
Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;
Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964;
“Мужчынски касцюм на Беларусі” (Мінськ, 2007 р.);
Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.;
Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003;
«Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.);
Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008;
Ірина Ворончук “Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст., : родина, домогосподарство, демографічні чинники” (Київ, 2012 р.);
Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);
Сайт ГО “Кам’янець-Подідьське військово-історичне товариство;
О. Юрій Мицик “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” у двох томах (Київ, 2018);
Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.” (В-во “Критика”, Київ, 2002);
Інтернет-блог “Projekt Chlop” (Республіка Польща);
“Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (Київ, видавничий дім “Альтернативи”, 1998);
Юрій Савчук. “Гетьманські клейноди та особисті Речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція)” (Видавництво “Такі справи”, Київ 2006);
Наталя Старченко. «Честь як реґулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.)”;
Радослав Сікора. «Гусарія» (Краків, 2019 – Київ, 2020);
Мирон Кордуба “Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині” (Краків, Українське видавництво, 1941).