ПОРОХІВНИЦІ ТА НАТРУСКИ РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА ВІД КІНЦЯ XVI СТОЛІТТЯ ДО 166О-Х РОКІВ

ВСТУП

І. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

У своїх попередніх розвідках  ГО ДВКА узагальнила інформацію про такі окремі види одягу, як поясний одяг, себто штані та шаровари; верхнього одягу як катанка та сермяга; основного плечового одягу – жупана; взуття козаків; головні убори козацтва  а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва  XVI – середини XVII ст., а також питання зовнішного вигляду, одягу, озброєння та спорядження противників козаків – польсько-угорської піхоти “народовеґо аутораменту”.

Настав час обговорити  питання про озброєння та екіпірування реєстрових козаків, їх союзників та противників з числа збройних формацій Речі Посполитої XVI-XVIII ст., особливо шляхти та усього військово-служилого стану “лицарських людей”.

Нещодавно було оприлюднено нашу першу розвідку, – про козацькі ладівниці, – як і попередні, хронологічно обмежена від XVI ст., 1572 р. – від формування першого козацького реєстру, до 1657-1660-х рр., – смерті гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького,  гетьманування Івана Виговського та початку “Руїни”.

Наша нинішня публікація ставить собі за мету дати відповіді на чотири  ключових питання:

1). Порохівниці та натруски  як предмет для перенесення боєприпасів козаками та збройними формаціями  Речі Посполитої на українських землях періоду становлення та розквіту козацтва, східні й західні впливи на моделі й асортимент  порохівниць та натрусок  XVI–XVII ст.

2). Наявні, письмові та іконографічні джерела що стосуються розповсюдження  порохівниць та натрусок; матеріали виготовлення порохівниць та натрусок у світлі наявних історичних  джерел. 

Окремо ми спробуємо вивчити інформацію про  виробників та продавців порохівниць та натрусок,  іншої дрібної галантереї окремими ремісничими прошарками  суспільства в контексті розвитку цехового руху у містах, початків мануфактурного виробництва та організації торгівельних відносин.

3). Аналіз збережених порохівниць та натрусок, як знайдених на полях битв археологічних знахідок, так і наявних у музейних експозиціях збережених зразків.

4.) Рекомендації для реконструкторів стосовно варіантів форми, конструкції, техніки носіння та використання, матеріалів для виготовлення та оздоблення порохівниць та натрусок як елементу бойового спорядження  реєстрового козацтва.

ІІ. ЕПОХА ЧОРНОГО ПОРОХУ. ВІД ПІРЕНЕЇВ ДО ДИКОГО ПОЛЯ

Найдавніший запис письмової формули пороху, з’явився за династії Північний Сун (960-1279 рр.).

Датований 1044 р. і пов’ язується з китайським трактатом “Унцзин цзун’яо”. Його укладачі – відомі вчені Цзен Ґонґнлянґ, Дінґ Ду і Йанґ Вейде. Трактат охоплює широке коло питань, пов’язаних з військовими технологіями, зокрема, в ньому розглянуті військові кораблі, метальні машини, компас, вогнемет. Ця праця є першим в світі манускриптом, в якому наведені рецепти пороху.

Зображення середньовічної гармати “залізного горщика” (фр. “pot-de-fer”) у трактаті “De Nobilitatibus, Sapientii et Prudentiis Regum” Вальтера де Мілеметте 1326 р.

Період загального розвитку військового мистецтва в часи з XIV–XVI ст. характеризується впливом впровадження новітніх зрізків зброї та озброєння на основі пороху – втаємниченого історією «китайського чорного порошку» в складі селітри, деревного вугілля та сірки, який за різним збігом обставин через багаточисельні воєнні конфлікти дістався в тогочасну Європу.

Китайці першими винайшли пороху. Вперше у Європі його описав англійський філософ і дослідник Роджер Бекон (бл. 1214 – бл. 1292 р.)  у 1248 р.

А почали його використовувати як запозичення від маврів іспанці під час війн Реконкісти.

Оптимальними  пропорціями сучасного пороху є: селітра (нітрат калію) 74,64%, сірка 11,85%, вугілля 13,51%.

Втім, за легендами, винахідником “європейського пороху” у 1320 р. є чернець і маг Бертольд Шварц

Одним з перших, але достовірно неуточнених історичних споминів про застосування на теренах Європи новітнього виду зброї на основі пороху та основного знаряддя для його використання – гармати, відноситься до XII–XIII ст., під час війн Реконкісти на Піренейському півострові іспанців з арабами. Таким чином, від початку використання вогнепальної зброї на європейському континенті мова йшла про взаємодію зі сходом, оскільки запозичення такого революційного засобу збройної боротьби відбувалося від грізного противника, маврів, арабів, що окуповувовали Піренейський півострів з VIII до XV ст.

Іспанці та португальці, у свою чергу, зрозумівши потенціал нової зброї з середини XII ст. до кінця XIII ст., сприяли розповсюдженню її на території середньовічної Європи, розпочавши тим самим новітній виток розвитку мистецтва війни, хоча сильних змін в тактиці бойових дій не відбулось, а використання вогнепальної зброї носило одиничні та ситуативні випадки.

Картина іспанского художника Франсіско де Паула Ван Гален-і-Ґіл (1814-1887), що зображує битву між християнами та маврами при Лас Навас де Толоса 1212 р.

Вважається переломною у ході Реконкісти. Об’єднані війська європейських союзників складались з армій піренейських королівств — Кастилії, Арагону, Наварри і Португалії, а також лицарів чернечих орденів та окремих загонів французьких хрестоносців загальним числом до 6000 воїнів. Їм протистояли до 20000—30000 мавританського війська під командуванням Мугаммеда ан-Насіра, зібраних з усієї Альмохадської держави, переважно з Північної Африки. Союзники напали на ворога зненацька й розбили його вщент, завдавши великих втрат. Перемога християн похитнула режим Альмохадів та дала новий імпульс визволенню Іспанії від мусульманського панування. Серед іншого, від маврів було запозчено використання пороху.

Появу нового вагомого фактору на полях битв на Піренеях одразу оцінили на іншому півострові, Аппенінському. Вже у 1326 р. флорентійська синьйорія призначила двох майстрів з виготовлення бомбард, а у 1331 р. бомбарди вже використовувалися при облозі Чівідале.

Середньовічні стрільці з вогнепальної зброї

Наступним кроком була поява ручної вогнепальної зброї – ручниць. У 1364 р. магістрат Перуджі доручив виготовити 500 ручниць довжиною не більше 8 дюймів, котрі можна було б утримувати однією рукою і куля яких пробивала би обладунки. У 1381 р. магістрат Аусбурґу у південній Німеччині вже виставив 30 стрільців з ручницями, а міліція (міське ополчення) Нюрнберґу у 1388 р. мала 48 стрільців з ручницями.

Перші ручниці-скопітуси (лат. scopitus) були звичайними трубками з палицею на кінці, який закінчувався ремінним кільцем, що надягалося на шию. Під час стрільби ручницю ставили на вилополібну підставку, укріплену на передній луці сідла вершника, постріл здійснювався з допомогою запаленого ґнота. У Русі Україні такий вид зброї називали “києм” або “києм залізним”.

Скопітус

Сильна віддача змушувала притискати зброю тильною частиною до нагрудника. Тому у Франції її називали петріналь (фр. Petrinal, нагрудник). В подальшому термін “петриналь” закріпився для аркебуз та мушкетв з гнотовими та коліщаними замками з коротким і сильно вигнутим прикладом. 

Петріналь. Стрілець упирає зброю на спеціальний гак на нагруднику (фр.  poitrine) обладунку.  

Кінний стрілець з петріналі. За допомогою ременя приклад зброї упирається в сталевий нагрудник обладунку;

сошка для підпирання петріналі змонтована на луці сідла. У правій руці вояк тримає підпалений ґніт. До поясу на ремінці прикріплено  видно пороховий ріжок та трикутну сумочку або порохівницю.

Малюнок 1420-1450 рр. з латиномовного кодексу з Мюнхенської міської бібліотеки (Баварія, Німеччина) 

Стрілець зі скопітуса. Гравюра з “Енциклопедії Середніх віків” Ежена Віолле-ле-Дюка (фр. Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc 1814-1879)

— уславленого французького історика й теоретика архітектури, реставратора низки середньовічних пам’яток архітектури, дослідника мистецтва та культури.

Скопітус та спорядження до нього, у тому числі шкіряна порохівниця з роговим корком

Вкорочені скопітуси з Перуджі дали поштовх до появи пістолетів, які були сконструйовані у тосканському місті-комуні Пістойя. З цією версією сперечаються чехи, пов’язуючи назву “пістолет” з “пішталами, “піштялами” (чес. píšťala).

Середньовічні кулевринери. Бачимо причеплені до прикладів ручних кулеврин порохівниці у вигляді рогу

Біля ніг кулевринерів – дерев’яна скринька з готовими зарядами 

Ще на одній мініматюрі  XV cт. стрілець з кулеврини має велику порохівницю або, скоріше, пороховий ріг, який він на ремінці носить через плече

Чесько-богемська патріотична версія звучить так: “Вперше свою боєздатність ручна вогнепальна зброя довела під час гуситських воєн 1419-1437 рр. – гуситська армія першою прийняла його на озброєння. Завдяки вогнепальній зброї простий народ, що становив основу гуситського війська, воєнній справі не навчений, зміг протистояти наступаючим лицарям. У своїх пересувних возах-фортецях “ваґенбургах” ( чеське “tabor” дало іншу назву цих вояків- таборити) гусити везли гармати і ручніці. Коли лицарі починали штурмувати вози, їх зустрічав град важких куль. Успіх цієї зброї змусив і противну сторону застосовувати його. У 1431 р проти гуситів виступив загін регенсбурзців, в якому поряд з 73 вершниками були 71 арбалетників і 16 стрільців з рушницями. Свою ручниці гусити називали «піштала». Часто люфа такої «піштали» насаджувалався на древко, яке при стрільбі затискали під пахвою або упирали  в груди. Ефект їх застосування був настільки великий, що слово в спотвореному варіанті «пістоль» поширилося по всій Європі і пізніше стало позначати короткоствольну зброю – пістолет…” Проте версія про походження пістоля з Італії, з Пістойї видається більш умотивованою. Адже “піштала”, скоріше за все, чеська форма назви “пищаль”, píšťala). 

Гуситський (таборитський) возовий табір “ваґенбурґ” зі стрільцями з “піштал”, арбалетів та гармат

Подальший розвиток скопітусів та петріналей привів до появи у Німеччині близько 1379 р. аркебузи (фр. Arquebuse,  – ґнотової рушниці довжиною люфи (ствола)  від 1,2 до 2,4 м та калібром 12, 5-18, 5 мм. З цієї зброї куля вилітала зі швидкістю до 250-300 м/с на віддаль до 250 м, пробиваючи будь-який обладунок наскріз з 30-35 м. Але для того, щоби вистрелили з аркебузи необхідно було спочатку від’єднати тліючий гніт і вкласти його до прикріпленого до пояса металевого футляру з прорізами для доступу повітря.

Потім з дерев’яної гільзи висипати до люфи  відміряний заряд пороху, забити його шомполом в кінець люфи і запхнути туди пиж з повсті, аби порох не висипався.

Потім треба було додати туди кулю і знову запхнути інший пиж, щоб куля не випала. Далі з ріжка-порохівниці висипати на поличку трохи пороху, закрити кришечку полички і знову вставити гніт в губки спускового гачка. Після довгих тренувань аркебузир витрачав на ці операції дві хвилини.

Арбалет мав скорострільність у 4-8 разів більшу і був ефективним до 150 м, англійський лук мав скорострільність у 12-20 разів більшу. При цьому через велику віддачу прицільна стрільба з аркебузи була практично неможливою.

Тому аркебуза довго не могла довести свою перевагу. Вихід було знайдено у залповій стрільбі, яка вимагала синхронного виконання 32 операцій під час підготовки, але давала вражаючий ефект, вперше продемонстрований в битві при Босворті 22 серпня 1485 р.

Аркербуза швидко стала основною стрілецькою зброєю. Іспанський полководець Ґонсало Фернандес де Кордова (1453-1515), програвши французам в битві при Семінарі (28 червня 1495 р.) в Калабрії, негайно переозброїв своїх стрільців аркебузами з ерґономічним прикладом і вже 21 квітня 1503 р. при Черіньйоле в Апулії (Італія) його аркебузири відбили всі атаки французів і швейцарців.

Творець іспанської піхоти Ґонсало Фернандес де Кордова

Вже першим залпом по 70 шеренгах французів, які пішли в атаку, був вбитий конетабль Луї д’Арманьяк, герцог де Немюр. Але повний тріумф аркебузири продемонстрували у битві імперських військ Карла V проти французів короля Франциска І при Павії 24 лютого 1525 р., коли одним пострілом виводили зі строю 2–3 противників.

Іспанські аркебузири Ґонсало Фернандеса де Кордова. Сучасна реконструкція

Аркебузир, що спить на полотні “Воскресіння Христа” фламандського художника Йоста (Юста) ван Калькара (1450/1460-1519). Видно розкішний пороховий ріг

У битві при Павії небезпека, що виходить від стрільців, королем Франциском проіґнорована, що призвело до катастрофічних наслідків. «Nomen certe novum», тобто «Воїстину нове ім’я» – так очевидець битви Франческо да Карпі говорить про аркебузи.

Гобелен “Битва при Павії”. Датується 1531 р. Майстер Бернард ван Орлей,

відомий також як також “Барента ван Орлей”, “Бернард Брюссельський” ( фл. Bernard, Barend, Bernaert або Bernart van Orley ) (148/1492 – 1541/1542), придворний митець Габсбургів

Фрагменти гобелену “Битва при Павії”. Деталі озброєння та спорядження імперських стрільців. Бандольєри з зарядцями пороху та порохові роги 

Композиція епізоду битви при Павії з манекенів у музеї міста

Фрагмент картина німецького майстра Мельхіора Фезелена “Битва при Алесії” 1533 р.

Практично у всіх стрільців (відмічено чевоними крапками) є пороховий ріг, і в деяких на поясі сумочк, скоріше за все, для куль

З початком XVI ст. з’являється новий від замка до вогнепальної зброї – коліщаний. Існує декілька припущень  щодо часу винаходу коліщаного замка, найстаріший екземляр якого відноситься до  1504 р.  (на аркебузі з Музею армії, Париж). Місце його виготовлення –  Нюрнберг. Також вважається що винахід самої конструкції коліщаного замака  належать Леонардо да Вінчі (1452-1519), в його альбомі, що датується 1499-1500 рр. можна побачити ескіз такого замка.

Малюнок конструкції коліщаного замка з “Атлантичного кодексу” Леонардо да Вінчі 1506 р.

У 1521 р. іспанці вдосконалили аркебузу, сконструювавши мушкет. Ця рушниця довжиною люфи 1,5 м і вагою 7-9 кг, калібром 22-23 мм, стріляла кулями вагою 50-60 г з швидкістю 500 м/с, що дозволяло влучати в ціль з 30-35 м, а при залповому вогні давало ефект на віддалі до 200-240  м. Мушкет (Нім. Muskete, фр. Mousquete, іт. Moscheta) мав довшу люфу, так що довжина всієї рушниці становила близько 1,5 м.

Стінки люфи були досить тонкі, гак (як в гаківниць) був відсутній. Для пострілу досить важкий мушкет спирали на сошку-форкет (нім. Gewehrgabel, Vorket). Його обслуговування стало простішим, оскільки мушкетер (нім. Musketier, фр. Mousquetaire, ит. Moschettiere) заряджав свою зброю необхідною кількістю пороху в дерев’яній патронній гільзі, зарядці, в той час як стрілець з гаківниці змушений був насипати порох з шкіряної порохівниці.

На полі бою аркебуза та мушкет разом з’являються після 1503 р. і напевно до 1521 г. Дуже може бути, що нові зразки зброї проходять бойову перевірку вже в кампанії 1512 року. При Равенні в 1512 р. Педро Наварро має під своїм початком «50 добірних стрільців, що вели вогонь з підпірок-форкетів». Іспанська піхота при Равенні ледь не рятує своїм вогнем в центрі позиції вже програний на флангах бій. При облозі Прато в тому ж році іспанській піхоті вдається з відкритого місця і зблизька перемогти в перестрілці гарнізон фортеці.

У 1521 р. “пищали, що стріляють з підпірок» знову відзначені в документах. Дю Беллі називає їх «аркебузами» значно пізніше, коли це слово вже стало звичним. Трактат «Вірний слуга» (1527) говорить про іспанські «hacquebutiers» і «harquebousiers», що стріляють “каменями” [кулями] величиною як у гаківниць».

Аркебуза та інструменти до її обслуговування. в центрі дископодібна кругла порохівниця Pulverflasche -“порохова пляшка” або “порохова боклажка”

Ще у  XV ст. на гаківницях з’являються затравочні полички для пороху, а також зручні арбалетні приклади з дерева. А оскільки один з видів арбалетів називався “аркебузою”, то і схожа на нього формою прикладу вогнепальна зброя, також отримала цю назву. Є й інші пояснення назви “аркебуза”. Частина дослідників вважає, що “аркебуза” це перекручений варіант німецького слова “Гакенбюхзе”, нім. Hakenbüchse, що означає –”рушниця з гаком”. 

Гравюра Йоста Аммана (1539-1591) “Стрільці-ландскнехти з аркебузами-петронелями” (приклади сильно вигнуто) 

 

“Ландскнехт на подвійній оплаті” (нім. Landsknecht-Doppelsöldner)з гаківницею (нім. Hakenbüchse). 1559 р.

Ззаду видно традиційну для німецької піхоти трапецієподібну порохівницю

В першій половині XVI ст. аркебузи  з’являються і у Франції, хоча спочатку французькі лицарі спочатку намагалися зашкодити поширенню аркебуз, вважаючи їх зброєю плебсу, підлою й негідною рицарського бою. Відомо, що знаменитий “рицар без страху і докору” П’єр Террай де Байяр (фр. Pierre Terrail, seigneur de Bayard — Пьер Террай, сеньор де Байяр (Баярд), 1473-1524) під час Італійських війн (1494-1559) наказував вішати усіх аркебузирів.  Проте, за іронією долі, Баяр, “уособлення рицарської доблесті і честі”,  1524 р. дю Терай загинув у битві при Сезії 30 квітня 1524 р. від кулі, пущеної стрільцем  з аркебузи йому в спину, яка роздробила йому поперек.

“Баяр, що захищає міст в Гарільяно”, картина французського майстра живопису Фелікса-Емманюеля-Анрі Філіппото (1814-1884)

Вогнепальної зброя, таким чином,  була здатна щоб нейтралізувати «абсолютних володарів» західноєвропейського поля бою початку XVI ст. – останніх лицарів, загін французьких латників-жандармів або швейцарських пікінерів.

Для підготовки пострілу з мушкета достатньо було 28 операцій і скорострільність тренованих мушкетерів сягала 1 пострілу за 1 хвилину. Підрозділи піхоти почали доповнюватися мушкетерами.

Золотий вік в загально-масовому розповсюджені та застосуванні вогнепальної зброї припадає на кінець XV– початок XVI ст. з появою мушкету, та його впровадження в обов’язкове озброєння воїна. Паралельно проходять зміни в застосуванні прототипів перших артилерійських підрозділів в складі військових формувань, що різко міняє загально прийняту тактику ведення бойових дій від чисельного фактору військ до кількісно-якісного фактору оснащення озброєнням та ефективним характером його використання з застосуванням нових бойових порядків військ при бойовому зіткненні.

Картина  невідомого автора “Наймана піхота Ґданська (Данциґа),
картина кінця XVI  ст. з інтер’єру  “Двору Артуса” (комплекс купецьких споруд “Сuria regis Artus” у місті біля Довгого ринку, який свою назву отримав віл легенди про короля Артура.
Саме піхота Ґданська та ландскнехти у кампаніях 1577-1580 рр. стикнулася з польсько-угорською піхотою Стефана Баторія 
Розвиток вогнепальної зброї в середньовічній Європі не оминув і території земель тогочасної України.  Адже українські землі у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, у складі Корони Польської, знаходячись географічно та територіально на перетині різних культур та віросповідань між Європою та Азією, в центрі торгівельних шляхів та економічних інтеграційних зав’язків між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, політичними та воєнними конфліктами різних держав та імперій, Україна повсякчас перебувала в центрі подій, що в свою чергу призводило до загальної тенденції нашаровування та використання передових військових технологій нашими пращурами.

Корона Польська (Польща) та Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (Литва), як зауважив Річард Фрост, вже з кінця XV ст. успішно засвоювали європейські технічні новинки. Серед іншого масове поширення отримують аркебузи.

Переправа артиллерії та стрільців через річку з хроники Марціна Бельського (1494-1575)

У польських та руських (українських та литвинських/білоруських) джерелах у Короні Польські і ВКЛ аркебузу називають “harkabuz”, «аркабуз» або «гаркабуз», але також і «іспанська ручниця», і відрізняють її від «[простих] ручниць». До речі, Статут Великого Князівства Литовського 1588 р., який відтворює більш ранній текст 1566 р. вказує:

«Абы не смелъ из жадными инъшими бронѭми ходити, звлаща з рѹчницою, гаркабѹзомъ, и з лѹкомъ». А також у раннішому джерелі 1561 р.: «Тежъ мѣщане мѣста тамошнего повинни вси и кождый зособна, для обороны… гаковницы, ручницы и сагайдаки и иншую оборону… в домѣхъ своихъ мѣти»…

Битва під Клецьком з “Хроніки європейської Сарматії” Алессандро Ґван’їні (1534/38-1614)

Використання аркебуз та іншої вогнепальної зброї відоме у військах ВКЛ першої половині XVI ст. У 1506 р. стрільці з вогнепальної зброї  прикривали перехід литовської армії через річку перед битою під Клецьком нині – Ресрубліка Білорусь), в якій вдалося завдати поразки татарським чамбулам, як поетично описав Мацей Стрийовскій:

“Тим часом з кількох рушниць, які були в війську.
Ударили так, що погани задрижали.
Рачко мав також аркебузи, а рушниці —
Другий маршалок Радзивілл (то було диво),
Вогнем з рушниць враз до річки поган погнали
Й, не даючи отямитись, напосідались.
Одні лозиння рубали й річку гатили,
Другі дошками, галуззям брід устеляли,
А наш пан Рачко ще сміливіше гарцює
З рушницею своєю, в якій страшна сила.
Набиває раз у раз, і де тільки гахне.
Нехрист чи то поганець летить і не писне”…

Картина “Битва під Оршею 1514 р.” Датується 1520-ми роками

У битві під Оршею 8 вересня 1514 князь Костянтин Острозький з успіхом використовував проти московських воєвод, які мислили і діяли за традицією типового східного війська, нову тактику, засновану на комбінованих діях важкої і легкої кінноти, піхоти, в тому числі стрільців і артилерії. Дослідники вважають, що до такого вмілого застосуванню вогнепальних новинок князь прийшов, спираючись на практику багатьох попередників, що поєднується з особистим досвідом.

Ще у 1508 р. ротмістр Лукаш Моравець під Слуцькому, після обстрілу татарської кінноти з табору, вивів своїх стрільців у відкрите поле, де вони дали ще кілька залпів.

У 1512 р. союзна польсько-литовська армія, одним з командувачів якої був Костянтин Острозький, зустрілася з татарською ордою під Вишневцем, маючи в своєму складі пішу роту з 300 вояків з ручницями ротмістра Петра Шаленого з двома гарматами. Поставлені на лівому фланзі попереду вони, на початку баталії, пострілами відігнали татар, внісши вагомий внесок  в загальну перемогу. Острозький гідно оцінив роль «огнистого бою», через два роки, маючи під командуванням товаришів по Вишневецький битві Свєрчевського і Самопалінского, він в куди більшому масштабі використовував гарматний і рушничний вогонь проти московитської армії.

Під Оршею, маючи 3000 піхоти, більшість якої були озброєні ручницями за підтримки гармат, Острозький частину стрільців розташував в центрі, а частина з кількома гарматами на правому фланзі у засідці: «с королевыми же воеводами многие желныры с пищалми, а место пришло тесно, и биша из лесов великого князя людей и убиша из пушки воеводу в передовом полку князя Ивана Ивановича Темку Ростовского».

Імперський посол Зиґмунд фон Герберштайн згадує про замішанні викликаному у лавах московитської армії вогнем гармат і рушниць:«Литовці, навмисне відступивши до того місця, де у них були заховані гармати, направили їх проти насідали московитів і вразили задні їхні ряди, вишикувані в резерві, але занадто скупчені, привели їх в замішання і розсіяли».

Знаменита картина “Битва під Оршею”, написана невдовзі після самої переможної баталії, та авторство якої приписують митцеві з кола Лукаса Кранаха Молодшого, дає можливість роздивитися детально одяг, озброєння та спорядження стрільців піхоти війська князя Костянтина Івановича Острозького, у тому числі порохівниці та натруски. 

Стрільці з аркебуз. Фрагмент картини “Битва під Оршею

В одному з фрагментів картини видно група з п’яти піхотинців з аркебузами. Солдат, що стоїть попереду групи, має накинутий на плечі білий плащ типу пелерини, а за головний убір йому править берет з двома перами ліворуч, . Крайній праворуч вояк справа солдат носить капелюх, прикрашений пером, на очіпку, червоний вамс (суконну куртку) і синьо-зелений каптан з рукавами “з вильотами”, а через плече – бандольєр з ємностями для пороху. На поясі ззаду у нього невелика чорна грушоподібна порохівниця-натруска, в лівій руці він тримає рушницю з гаком біля ложі, в яку намагається вкласти шомпол. Лише один вояк має захисний облажунок – кірасу, один має простий сталевий шолом і в трьох з п’яти ми бачим сумочки для куль або гаманці. 

Праворуч від групи стрільців зображено неозброєну людину, що спокійно сидить на пні спиляного дерева, відсторонено й замріяно спостерігаючи за грандіозним побойовиськом. Згідно з деякими гіпотезами, він є автопортретом невідомого автора картини. Як то кажуть, “я художник, я так бачу”.

Частовживаною з кінця XVI  ст. українських писемних пам‘ятках була лексема аркабузъ (гаркабузъ, гаръкабузъ). Ця рушниця в XVI–XVII ст. середовищі та серед козаків, пізніше її виготовлення було освоєне місцевими ремісниками.

Князь Роман Санґушко. Початок XVII cт. Загиблий князь Ярослав залишився у затінку постаті більш відомого брата

У низці судових документів Волині XVI  cт. гаркабузи, аркебузи поруч із гаківницями, ручницями та “киями залізними” як озброєння збройних почтів шляхти. Один з судових позовів містить таке згадування: “…а князь дєй Ярославъ гаркабузомъ Жєлєха мєжи очи на голову вдарилъ”.

Мова йде про тривалий конфлікт 1564-1565 рр. між князями Санґушко, Романом та Ярославом, з королівським ротмістром Михайлом Мишкою Варковським. в результаті шляхетських сварок “гаркабуз” служив зброєю вирішення конфліку, а у сумному фіналі історії саме з “гаркабуза” було застрелено слугою Мишки Варковського Валентиєм Желехом, який до цього дістав прикладом зброї межи очі,  князя Ярослава Санґушка.

Як пише дослідниця Алла Бортнікова у роботі “Функціонування старостинського суду у м. Луцьку (за справою князя Романа Сангушка з паном Мишкою Варковським 1564 р.”: “…придворний королівський слуга Валентий Желех уночі прострелив брата князя Ярослава Сангушковича чотирма кулями з… рушниці (“гаркабузи”). Подробиці справи, наведені істориком Владиславом Безпальком та мистецтвознавцем Іваном Кузьмінським  у праці “Музичне повсякдення Волині (середина XVI – початок XVII  cт.”     “… дізнаємося, що з “гаркабузом”  князь Ярослав Санґушко не розставася навіть під час учти і танців й носив зброю за поясом, витанцьовуючи.

Це дає припущення, що під “гаркабузом” мався на увазі пістоль, що мав гак-антабку для кріплення на поясі.

Про це стає відомо “…із судової справи житомирського старости князя Романа Федоровича Санґушковича з Михайлом Мишкою Варковським про відмову останнім видати на суд Валента Желеха, якого звинуватили у вбивстві князя Ярослава Санґушковича. Документ датується 24 листопада 1564 року та розкриває подробиці перебігу трагічних подій. В будинку княгині, дружини Матвія Васильовича Четвертинського, у Яровицькому передмісті міста Луцьк, на «бесіді», тобто на світській зустрічі, відбувалися танці, під час яких танцював і князь Ярослав, і Валента Желех:«княз Ярославь таньцовал, а гаркабуз при собе за поесомь маючи… Тамь жо, дей, в таньцу Желехови, кгды онь таньцоваль, велель княз Ярославь выростьку своему по трикроть ногу заставовать». Саме щодо останнього князь задумав неприємність і намовив свого слугу-підлітка підставити йому ногу, аби той упав. Зрештою, ображений Желех підстеріг та вбив князя Ярослава…” і теж з “гаркабуза.

Зухвалі та небезпечні. Ілюстрація Юліуша Коссака до роману Генріка Сенкевича “Потоп”. “Кміціцова рота (компанія)”

Повсякденність тодішньої України, у тому числі Волині, просто перенасичена вогнепальною зброєю і цим нагадує легендарний американський Фронтир епохи підкорення Дикого Заходу. Шляхетські зустрічі для вирішення “питань честі”, оспівувані романтиками від історичної науки, в реальності виглядали як жорстокі сутички озброєних мас шляхетської клієтели, озброєної до зубів і не сильно обтяженої знаннями статей Великого Литовського статуту. 

Слуги князя Януша Збаразького, погрожуючи непрошеним гостям, прямо вказують зайдам, що мають намір і можливості дати їм одкоша саме вогнепальною зброєю:

“…А естли же яко инакшей ехати схочете, теды каждого такового, хто бы едно смел до дво­ра князя его милости на Яровицу ехати, кулями будемъ потыкати, а порохомъ кормити…”

Фрагмент картини Яна Матейка “Баторій піді Псковом” із уявним портретом суворого Януша Збаразького. Слуги останнього, вочевидь, теж були явно не гуманістами

Середньостатистчний шляхетський “наїзд” другої половини XVI  cт. на сусідів виглядав як невелика, але грізна військова операція:

“А потомъ у понеделокъ прошлый мца [місяця] июля тридцатого дня, при бытности моей у дворе Галичанскомъ, наехали три гуфы [підрозділи, озброєні команди] людей збройных, цвет­ных [тобто в кольоровому одязі], ездных и пешихъ с трубами медными и з сурмами под самое село Галичаны от Бородчичъ.”…

Або так: “…Пан Степан а пан Илъяшъ Борзобогатовичы Красенъские, зобравшися з бояры и с подъданными Звиногородъекими и Винячцкими, такъ теж с подъданными своими Галичанъскими и з Бородшовскими и з ыншими многими помочниками своими, ве зброях з ручницами, з сагайдаки, з мечы, з рогати­нами и з ыншимъ розънымъ оружемъ, маючи з собою коней верхъы ездных болъшей ста чолов’Ьков а ‘возовъ о четыреста, наехавши моцъно кгвалтомъ на двор мой Бородчицкий…”

Шляхтич в атаці. Малюнок давнього друга й симпатика ГО ДВКА баталіста Анатолія Теленика

Судові документи та хроніки рясніють такими цитатами:

“Тамъ обачил он под вороты на кганку людей мнозство, поготову стоячы з гаковницами и кноты позажигавши и теж з руцницами и з гаркабузы, з мнозствомъ стрелбы…”;

“…так есмо, пане подстаростий, видели знак того зрадецкого постреленя з гаркабуза с под выходка дирою, где кулки и дощъки зачепили, и коло тое дири дощъки порохъ зысподу опалилъ: так теж и на теле небожчика кнзя Ярослава видели есмо в правомъ уде зысподу к горе чоторма кулами пострелон..”;

“…през целый божий ден одны, дей, ездячы, на герцъ вызывали, а другие, по полях гонячи, их, дей, самых и людей их Галичанъских на роботе переимали и збивали и, поимавшы, дей, одного человека Галичанъского на имя Игната Сверщъковича, зъ гаркабузу шестма кулями ганебне на смертъ замордовати…”;

“Тамъ обачил он нал вороты на кганку людей мнозство, поготову стоячы з гаковницами и кноты позажигавши и теж з руцницами и з гаркабузы, з мнозствомъ стрелбы…”;

“То пакъ, дей, панъ Езуфъ Кгрунчевский, подстаростий Кремянецкий, всего того пробачивши, але еще напрод пропомневши боязни Божое, звирхности его кролевское млсти и покою права посполитого, и статуту земского, одъно наполнившися своволное, а непристойное мысли своее, н’Ьтъ ведома для которое причины а зъвлаще под часомъ собранъя сойму теперешънего великого валного тых часов недавъно минулых року тепер идучого шестъдесят девятого мца генвара двадцат второго дня въ суботу способившися з слугами и з иншими людми помочниками своими, 30 всею волостью Кремянецкою, семъсот коней, ве зброи, з ручницами, з гаркабузы, з луки, з мечи, з рогатинами и з ыншимъ рознымъ оружъемъ, наехавши моцно кгвалтомъ на имене и на дъворъ пана Михаила Долбуновского Юревецкий…”

Фрагмент картини Юзефа Брандта “Битва під Хотином”. Зухвалість та шалений натиск і в бою із зовнішнім ворогом, і у шляхетських наїздах

На початку  XVII ст. мушкети поступово почали витісняти  аркебузи. 

Про ступінь поширення зброї в Україні досліджуваного періоду свідчить згадка з щоденника Павло Халебський, точніше Павло з Алеппо (1627-1669, Алеппо, Сирія) який, мандруючи Україною, звернув увагу на „такий звичай: „… в усіх келіях митрополитових, архимандритових, дияконових, чернецьких побачиш силу-силенну коштовної зброї, а саме: малі алжирські й черкеські рушниці, пістолі, шаблі, луки зі стрілами” тощо…

Відтворення шляхетсько-старшинських інтер’єрів, наповнених зброєю,  у фільмі Єжи Гофмана за романом Генріка Сенкевича “Вогнем та мечем”

Вочевидь, і спорядження й приладдя до вогнепальної зброї мало таке ж, східне або кавказське походження. Принаймні, у заповіті рядового реєстрового козака з Чигирина Тишка (Тихона) Волевача 1600 р. фігурують “…6 «янчарок» під сріблом, 15 простих рушниць…”. А в тестаменті (заповіті) 1650 р., який склав обозний Війська Запорозького Івана Волевач, нащадок попереднього тестатора, серед іншого рухомого майна значаться “…янчарок добрих пять,… янчарок под среблом две…”

Колекція турецької зброї XVII-XVIII ст. у музейному зібранні замку Еґер (Угорщина)

Особливості конструкції яничарки з ґнотовим замком

Наявність “янчарок”, тобто яничарських рушниць підтверджує проникнення на терени України не тільки західноєвропейських озброєнь, але й східних, турецьких, наприклад. Відома дослідниця історії повсякденногості Нового часу Наталя Білоус у праці “Павел Пачинський – київський намісник та вірний слуга воєводи Томаша Замойського (у світлі листування 1619-1626 рр.)” наводить цитату з листа шляхтича Пачинського про його приязні стосунки з гетьманом Петром Сагайдачним: “Живуть зі мною довірливо… і гетьман прислав мені яничарку”. 

Гетьман Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний на гравюрі до віршів “На жалісний погреб зацного рицера Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного” 1621 р.

Річ Посполита та ВКЛ віддавна й постійно вели боротбу з сусідами: татарами на сході, шведами на півночі, московитами на сході. Непридатність шляхетського ополчення проявилась вже під час Тринадцятирічної війни  1454-1466 рр., а також у виправах в Дике поле проти татар, зокрема ще  у 1497 р.

Уряд намагався компенсувати ці недоліки організацією на східних кордонах у 1479 р. т. з. “оборони поточної” та залученням рот найманої піхоти, організованої за європейськими зразками, яка іменувалася «піхотою чужоземного аутораменту».

Мушкетери західноєвропйського типу з трактату про війському муштру та мистецтво війни

“Wapenhndelinghe” Якоба де Ґейна Молодшого (1565-1629). До їх спорядження входять типові для Нідерландів та Німеччини порохівниці та натруски

Вартість такої піхоти постійно зростала з другої половини XV ст., коли найдешевший воїн обходився у 5 флоринів за три місяці служби. Комплектувалася ця піхота шляхом найму, яким займалися безпосередньо капітани, які командували ротами (з 143 капітанів, відомих за період 1454-1500 рр., 62 були шляхтичами, а 76 – міщанами). При цьому переважна більшість найманців походила з Чехії, Моравії, Сілезії та словацьких комітатів Угорщини, поступово поступаючись вихідцям з різних німецьких земель.

Протягом XV ст. піші роти на 80% були озброєні кушами (арбалетами) і тільки по 10% складали пікінери та павез’єри, які крім важких пік мали великі прямокутні дерев’яні щити-павези (походженням з італійського міста Павія, обтягнені тканиною, для захисту від стріл.

Вже з перших десятиліть ХVI ст. арбалетників почали замінювати аркебузирами. Значною мірою саме аркебузири забезпечили князю Костянтину Івановичу Острозькому перемогу над значно чисельнішим московським військом під Оршею у 1514 р. Піхота князя Острозького шикувалася в чотири шеренги: першу займали пікінери, другу – павез’єри, третю і четверту – аркебузири.

У 1531 р. в піхотних ротах війська Корони Польської аркебузири складали біля 75% складу, решту порівну ділили пікінери та алебардисти. Через брак коштів і опір сеймів постійне військо нарощувалося дуже повільно. У 1563 р. було створено т. з. кварцярне військо, яке утримувалося від чверті (кварти) доходів з королівщин (територій, які платили податки безпосередньо в коронний скарб). Це військо налічувало всього 3 тис. кінноти і 1 тис. піхоти. Кварцярна піхота мала роти по 200 осіб, які ділилися на почти по 20 осіб, очолені товаришами, де шеренговці, тобто рядові вояки, звалися пахолками або драбами.

У 1578 р. була створена вибранецька піхота, яка комплектувалася і утримувалася за принципом 1 піхотинець від 20 ланів королівської землі.

Гайдуки на гравюрі до книги Бартоша Папроцького 1578 р.  “Гетьман”.

Жодного натяку на порохівниці або інше спорядження не видно

Як ми вже зазначали у попередній публікації на цьому сайті, вибранці були мушкетерами, які проходили щорічний 3-місячний вишкіл. Десятники були озброєні алебардами або сокирками «дардами». Вибранецькі роти у 1580 р. включали трьох офіцерів (ротмістра, поручика і хорунжого), довбиша (барабанщика), 26 десятників  та 236 стрільців. Але їх було небагато, всього біля 3000 вибранців в Короні Польській і біля 1000 у ВКЛ. Під Псков у 1581 р. до короля Стефана Баторія прибуло 12 рот вибранців чисельністю 1878 осіб.

Крім кварцяного війська та вибранецької піхоти в польському війську були ще наймані угорські гайдуцькі роти чисельністю по 100 осіб, та німецькі роти жолдаків, чисельністю 400 осіб, серед яких крім мушкетерів були і пікінери. Піші регіменти нараховували різне число рот. Перший такий регімент був сформований у 1576 р. і налічував 600 жовнірів.

Нарешті особливою частиною війська польської та литовсько-руської держав, було козацтво, про що піде нижче.

Рання структура козацького війська невідома. Перші відомі козацькі походи проти татар у 1489 р. під командуванням київського воєводи Єжі Паца та у 1508 р. під командуванням черкаського старости Сенка Полозовича були кінними. Проте від перших кроків з формування  козацького війська з’ являються відомості про те, що це “огнисте військо”, яке використовує вогнепальну зброю.

Той же Сенко Полозович з Христофором Кмітичем у 1523 р. з наказу короля Сигізмунда Старого зібрали до двох тисяч козаків, з якими обороняли дніпровські переправи, але це військо розійшлося так і не отримавши обіцяної платні.

Староста черкаський Остафій (Остап) Дашкович, який з допомогою козаків успішно воював з ординцями, у 1532 р. вперше поставив питання про організацію постійного козацького війська чисельністю 2000 піхоти, 500 кіннотників та військової річкової флотилії для захисту дніпровських перевозів.

Староста черкаський Остафій (Остап) Дашкович на уявному портреті класика польського живопису XIX ст. Яна Матейка

Перший козацький реєстр був організований 5 червня 1572 р. згідно універсалу короля Сигізмунда Августа руському воєводі Юрію Язловецькому, якому доручалося набрати „певний почет” чисельністю 300 козаків, який мав очолити подільський шляхтич Ян Бадовський, що підпорядковувався безпосередньо коронному гетьманові. Козаки, взяті до реєстру, мали отримувати плату 2-3 польських злотих і сукно на гермак, їм дозволялося тримати у своїх домах вільний шинк (продаж горілки, меду і пива), не платити податків та чиншів.

Вони звільнялися з-під юридикції королівських чиновників і підлягали регіментарю реєстру. Козацькі реєстри складали: 300 осіб (1572 р.), 500 (1578 р.), 1000 (1590 р., 1617 р. ), 3000 (1619 р.), 5000 (1624 р.), 6000 (1625 р., 1630 р.), 7000 (1634), 6000 (1637 р.) і 40000 (1649).

Реальна кількість козаків завжди була більшою за реєстри. У 1574 р. гетьман Іван Свірговський привів у Молдову військо з 1400 козаків, які були організовані у 10 сотень та два загони по дві сотні. У 1577 р. гетьман Шах для походу у Молдову зібрав 6 сотень, залишивши три сотні на Січі. Його військо, яке з Іваном Підковою вступило в Молдову, налічувало 1200 козаків. У вересні 1578 р. в ході реформ короля Стефана Баторія було створено перший козацький почт чисельністю 500 козаків, які мали отримувати за свою службу по 15 злотих. За королівським універсалом від 17 травня 1579 р. цей полк мав бути у підпорядкуванні черкаського старости князя Михайла Вишневецького (як dux supremus).

Безпосереднім командиром полку (superintendens) було призначено шляхтича Яна Оришовського, при якому мала бути особиста рота чисельністю 30 козаків.

Таким уявляв Яна Оришовського (Оришевського) блискучий український графік Сергій Якутович (1952-2017)

У гетьмана Криштофа Косинського під П’яткою 2 лютого 1593 р. було 5000 козаків при 26 гарматах. Григорій Лобода у жовтні 1593 р. привів під Київ 4000 козаків.

Найбільше число козаків були при об’єднанні сил Грицька (Григорія) Лободи та  Семерія (Северина)  Наливайка перед походом у Молдову в жовтні 1594 р. – 12000.

Як підкреслює польський відомий дослідник Мирослав Наґельський з Історичного Інститутуту Варшавського університету у своїй роботі “Співпраця сил Речі Посполитої з козаччиною у першій половині XVIIст. у справі оборони кородонів польсько-литовської держави” (2020 р.) “…На увагу заслуговують дії козаків у наддунайських князівствах під час двох походів Яна Замойського на Молдавію (в 1595 і 1600 рр.) В тій останній кампанії вони відзначилися в битві під Буковим (20 жовтня 1600 р.), де були розбиті сили Міхая Хороброго”. Далі за М. Наґельським:

“…Козаки взяли участь у Інфлянтській кампанії Яна Замойського 1601-1602 рр. Вони відзначилися під час облоги Вольмару, а також Білого Каменя. Самійло Кішка, старший Війська Запорозького, привів гетьманові 2039 запорожців у 4-х полках. У складі тих 2039 запорожців бачимо 4 полковників,  8 осавулів, 20 сотників, обозного, 4 хорунжих,  12 музикантів, 157 десятників, писаря, 20 возниць, 12 пушкарів, а також 1799 “молойців”. Слово “молойці” на визначення козаків польські хроністи та історики, в тому числі модерні,  вживають регулярно, від козацького заклику “А нумо, хлопці-молодці…”

“…Надалі ми бачимо козацькі загони у війську Першого та Другого Самозванців, а також в обозі Сигізмунда ІІІ, який ішов 1609 року на Смоленськ. Брали вони участь у численних штурмах, а їхня кількість оцінюєтьсянавіть у 20 тисяч “молойців”. У звітах з-під Смоленська читаємо: “Іде до Короля, Його милості, низових козаків півтораста хоругов і они вже під Баранськом миль за 20 звідси, усіх їх до 30 тисяч під тими хоругвами, крім двох королівських, під котрими великі полки, як ті посли Короля, Його милості, котрі до них їздили, повідали”.

Козацьке військо в поході. Ілюстрація Сергія Якутовича до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”

“…У складі армії другого Самозванця, який ішов на Москву, бачимо близько 5 тисяч донських козаків Зарудського, близько 1000 [польських] козаків О. Лісовського, а також 3 тисячі запорожців”…

У війську гетьмана Андрія Наливайка, яке у 1612-1614 рр. перебувало на Смоленщині, підтримуючи претензії королевича Владислава Вази на царський престол Московської держави, були полки Наливайка, Бориспільця, Сидорки, Фастівця, Трохимовича та Довгаля у складі яких було по п’ять сотень осіб.

Чисельність самих сотень сягала до 150-200 козаків. Так, за оцінкою сотника Федора Бута у полках Наливайка і Сидорки разом було півтори тисячі козаків, не рахуючи пахолків-джур. У полках Трохимовича та Довгаля було по 700 козаків.

В похід на Москву з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним у 1618 р. виступило не менше 12000, ще 3-4 тис. були у війську королевича Владислава і не менше 1000 залишалося на Січі і в прикордонних містах.

Полки, які були в складі війська гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, складалися переважно з 5 сотень (рот), чисельність яких (без пахолків, джур) завжди була більше 100  чоловік у сотні. За Мирославом Наґельським, під час невдалого штурму Москви “… в реєстрі вйськових частин бачимо “Сагайдачного з 10 тисячами добре споряджених; до острогу з другої сторони ріки плюс-мінус 5 тисяч запорожців”…

Так, полк Ждана Конші налічував 607 осіб.

За пізнішим недатованим реєстром війська гетьмана Сагайдачного в складі полків налічувалося 1200–2330 козаків (гетьманський полк – 1560, Михайла Дорошенка – 1450, Теморовського – 1200, Курила – 1407, Богдана Конші – 1360, Мартина Пневського – 1400, Андрія [Наливайка?] – 2330, Захариновського – 1360, Вошивого – 1160, Бонькового – 1200, Версуновського – 1430, пушкарів та візників – 451.

Гетьман Яцько (Яків) Неродич-Бородавка зібрав у 1621 р. майже 50000 козаків, з яких 40000 вирушило у похід. Реєстр війська під Хотином налічував 41520 осіб. Після скинення Бородавки очолив козаків Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.

Остаточний склад реєстру війська козаків під Хотином польські автори, той же М. Наґельський, обчислює трохи меншою, – 38820 разом з артилерією (20 бронзових гармат і 3 залізних). Цікаво, що козаки рухалися під стіни Хотина верхи, “комуніком” і без табору, тому  їх кількість обраховано у “конях”.

Козацька кіннота. Живопис Анатолія Теленика

Цитата з М. Наґельського:

“…полк Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана – 3000 коней;

полк Івана Зишкаря – 2320 коней;

полк Богдана Куроши – 1600 коней;

полк Тимоша Федоровича – 4000;

полк Мойсиха Писарка – 2500;

полк Федора Білогородка – 3200;

полк Данила Дорокола (Довганія) – 3000;

полк Адама Подгурського (Підгірського) – 3700;

полк Сидора Семаковича – 3500;

полк Василя Лучкевича – 4100;

полк Яцька Горденка (Гордієнка) – 2700;

полк Цецюри Семрока – 3200;

полк Івана Гардзєя – 2000″…

Знаний український історик Петро Сас загальну чисельність запорозького козацтва в 1621 р., враховуючи задіяних у походах на “чайках” на узбережжя Чорного моря, оцінює в 51000-53000 чоловік. 

Мапа битви під Хотином XVII cт.

Свою велику потугу козацьке військо продемонструвало і в інших кампаніях та війнах, які вела Річ Посполата протягом 20-30-х років XVII  ст. Мирослав Наґельський наголошує: “Можливості козаччини окреслені в знаному “Компуті військ Речі Посполитої на проектовану кампанію проти Туреччини в 1646 р.”, де серед відділів, що мали взяти участь у наддунайському поході, ми бачимо 100000 запорозьких козаків. У реальності такі козацькі сили разом із черню мав у своєму розпорядженні Б. Хмельницький у 1648 році, коли дійшов зі своїми загонами до Замостя…”

Леонтій Войтович, український історик, генеалог, медієвіст, доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, завідувач кафедри історії середніх віків і візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка, учень Ярослава Ісаєвича та викладач Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у своїх працях підкреслює:

“Детальніше структуру козацького війська можна охарактеризувати на основі реєстру 1601 р. Все військо складалося з чотирьох 5-сотенних полків по 500 козаків і мало артилерію з 20 гармат. Полк ділився на два відділи, очолені осавулами. При полковникові були обозний, писар, хорунжий, сурмач, литаврщик і сурмач. Сотні ділилися на курені по 10-12 козаків. Плата гетьмана складала 120 злотих. Войсковий обозний і войсковий писар отримували рівну плату з полковниками.

Тут варто зауважити, що реєстр складався після реабілітації війська, формально ліквідованого по розгрому повстання Северина Наливайка. За таких умов реальна чисельність сотень очевидно була більшою. Ті козаки, які не потрапили безпосередньо в реєстр, рахувалися пахолками, джурами, за польським визначенням «людьми люзними».

В силу специфіки прикордонного статусу українських земель та їх постійного перебування під дамокловим мечем татарських набігів, які відзначалися тим, що були кінними, а також періодичним протистоянням під час козацьких повстань армії Речі Посполитої, де на одного піхотинця приходилося не менш як 10 кавалеристів,  козацькі війська протягом всього періоду XVI – першої половини XVII ст. прикривалися возовим табором «ваґенбурґом», іноді підсиленим польовими укріпленнями.

Козак на тлі мапи України Ґійома Леваччера де Боплана. Малюнок Олекси Руденка

За такої тактики досягнути загального успіху вдавалося лише за умови використання допущених противником помилок або за відсутності в останнього артилерії.

За інших умов, як це мало місце, наприклад, при Солониці 16–28 травня 1596 р., де близько  8000 нереєстрових козаків не встояли перед 2,5 тисячним військом (переважно важкої кавалерії) коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, наступ якого підсилила важка артилерія, козаки не досягали військового успіху.

В польових укріпленнях, як це мало місце під Хотином (4-29 вересня 1621 р.), чи за відсутності у противника важкої кавалерії, якій легка козацька кавалерія не могла протистояти, як у Московському поході 1618 р., козацька піхота зарекомендувала себе якнайкраще і саме завдяки масованому використанню вогнепальної зброї.

Козацька піхота за своїм озброєнням, структурою, організацією та бойовими можливостями, які базувалися на вдалому поєднанні західного та східного військового мистецтва,  з певними застереженнями відповідала кращим тогочасним європейським зразкам.

Але відсутність відповідної матеріальної бази, яка не дозволяла козацькому війську мати такого ж рівня кавалерію та артилерію, не дозволяла використати цей фактор повною мірою в боротьбі з таким противником, як коронне та литовське військо Речі Посполитої.

В той же час цієї переваги цілком вистачало в протистоянні з кримським чи московським військами, а при підсиленні бойових порядків польовими укріпленнями – і проти могутньої турецької армії

Розглядаючи загальноісторичний вплив розвитку озброєння та військової техніки на зміну загальної тактики ведення бойових дій періоду XIV–XVII ст. на землях тогочасної України, а відтак практику використання озброєнь та військового спорядження, необхідно врахувати та розібратися з історико-політичними чинниками, які невід’ємно були присутні та мали глобальний і всебічний вплив на розвиток військового мистецтва, яке відокремилося і систематизувалось в добу українського козацтва.

Без багатостороннього аналізу та широкомасштабних історико-документальних досліджень відокремити та ідентифікувати певні тенденції змін в розвитку військового мистецтва на теренах України дуже важко.

Вбираючи в свою тактику ведення бойових дій всю ефективність найрізноманітнішої зброї народів, з якими наші предки взаємодіяли або яким протистояли, козацьке військо являло собою вкрай своєрідне явище, що демонструвало збройну силу великого європейського кордону між Сходом і Заходом, так би мовити нашого Фронтиру, що був породженням як європейських так і східних способів ведення бойових дій…”

Вогнепальна зброя була ще більш ніж розповсюджена  у козацькому війську. На думку багатьох істориків, вона була не просто утилітарним озброєнням. Вогнепальна зброя –  самопали, рушниці, мушкети, яничарки тощо і все, що з нею пов’язане була для козаків свого роду культом. Доктор історичних наук, знаний дослідник історії козацтва Петро Сас підкреслює: “Для запорожців вогнепальна зброя поставала в особливому соціокультурному вимірі. Поза своїм утилітарним призначенням – бути засобом ведення війни, вогнепальна зброя використовувалася козаками у ритуалізованих дійствах.

Козацький полковник з почтом. Живопис Анатолія Теленика

Вона була також чутливим інструментом впливу на колективне підсвідоме, що проявлялося у спільному переживанні радості. Виконання вогнепальною зброєю такої ролі зумовлювалося як актуальною воєнною практикою – гармати і мушкети складали основу бойової міці запорозької піхоти, так і технічними її особливостями: постріл супроводжувався вражаючим ефектом – вогняним спалахом, оглушливим звуком, пороховим димом. Для запорожців вогнепальна зброя була ще й ознакою їхньої групової тотожності як військової спільноти. У цьому відношенні вона вирізняла їх від цивілізаційної моделі, яку уособлювали їхні традиційні противники – татари, головною зброєю яких виступали лук і шабля:

“Татари часту стрільбу на наших звертають,

З кривавих луків зі свистом їхні стріли злітають.

Наші також з довгих рушниць по татарах стріляють,

Татари стрімголов з міста утікають…“

І, звичайно ж, у цій публікації нас цікавить практика користування вогнепальної зброї та приладдя й спорядження, дотичного до неї.

Облога Дубно. Ілюстрація Сергія Якутовича до повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”

ІІІ. ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПОРОХІВНИЦІ ТА НАТРУСКИ

ЛЕКСЕМИ ДЛЯ ОЗНАЧЕННЯ  ПОРОХІВНИЦЬ, НАТРУСОК  ТА ЇХ ПОХОДЖЕННЯ

Словник української мови Бориса Грінченка (1863-1910) цілком очевидно фіксує поняття “порохівниця”, “пороховница”, “рог пороховий” від слова порох, прахъ:

“Порох, -ху, м. 1) и во мн. порохи́. Пыль; прахъ. Порох з ніг ваших обтрусіть. Єв. Л. IX.
5. У хаті по стінах порохи. Каменец. у. Вірли крильма землю збили, порохами скопотили. АД. І. 298.
2) Порохъ. Г. Барв. 403. Понавозили рушниць і великі запаси пороху й олива. Стор. МПр. 60. Ум. Порошок…”

Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980) дає такий варіант: “ПОРОШНИЦЯ, і, жін. Те саме, що порохівниця. Ідуть пушкарі, мов військо, — по два..; на грудях ремені порошниць (Гнат Хоткевич, II, 1966, 115). Порошницями свої порохівниці називають досі гуцули. Часто вони вживали по дві порошниці, звідси інший термін “перехресниці”. У книзі Катерини Матейко “Український народний одяг. Етонографічний словник” (Видавництво “Наукова думка”, Київ, 1995) наводить такий приклад  “Перехресниці — порошниці, завішані через плече навхрест; кубок і рі­жок на порох (Гуц.; Шух., З, 150; ІФ).”

У своєму словникові   «Військовий костюм в Гетьманщині»  кандидат історичних наук Євген Славутич дає таке визначення лексем, дотичних до порохівниць та натрусок:

“…МІРКА (ПОРОХОВА), мѣрка  ж. – дерев’яна або металева циліндрична колба довжиною до 4 см, якою відмірювали необхідну для пострілу кількість пороху. Внутрішній діаметр мірки приблизно відповідав калібру ствола. Її підвішували шнурочком до поясного ременя або до порохівниці.

МОШНА ж. (пор. рос. мошна́ «гаман, торбинка», ч. mošna «т.с., сумка», пол. moszna, ст.-сл. мошьна «капшук, торба, гаманець»; виводиться з псл. mоšьnа (< *mox-ĭna) «гаманець, торба»…– кисет, або капшук, гаман у вигляді торбинки округлої чи прямокутної форми з тонкої м’якої шкіри, який зашморгувався тоненьким шкіряним ремінцем, протягнутим крізь ряд прорізів по верхньому краю. М. підвішували вузеньким ремінцем, прикріпленим із боків зверху, або ж тим самим ремінцем, яким гаман затягувався.

В таких шкіряних сумочках зазвичай зберігали кулі, дуже часто їх прив’язували до порохівниць. [Це підтверджується археологіією поля битви при Берестечку].

НАТРУСКА ж. – спеціальна порохівниця невеликого розміру для зберігання і підсипки затравкового (дрібнозернистого, розтертого) пороху на поличку кремінного замка (панівку) перед пострілом. Натруски переважно підвішували до поясного ременя попереду праворуч за допомогою короткої ремінної петлі. Найбільше розповсюдження в гетьманському війську, зокрема у рядових і нижніх командних чинів козацьких полків та найманих частин, отримали натруски місцевого виробництва, виготовлені з:

а) фрагмента рога оленя з відгалуженнями або з порожнистої кістки подібної форми (з трьома торцями);

б) плескатої кістки у формі трапеції. Торці закривали кістяними або дерев’яними заглушками, а іноді – металевими насадками. Зверху Н. оснащували вузькою лійочкою із корком.

Колаж зі світлин збережених порохівниць у формі рогу достатку турецького та кавказського виробництва XVII-XVIII ст.

Головна їх конструктивна особливість – дозатор у формі рухомої планки у верхній частині рога. На малюнку турецька порохівниця з числа трофеїв війська Речі Посполитої під командуванням

короля Яна ІІІ Собєського, здобутих під Віднем в турків 1683 р.

Натомість середня і вища військова старшина у XVII ст. користувалася коштовними натрусками іранського та кавказького типів:

1) натруски ірансько-кавказького типу «шаґ-даґанеґ», виготовлені з бичачого рога або з коштовної кістки (моржової або слонової), напівкоштовного каміння чи металу – у формі того ж рога. Широкий кінець рога закривали кістяною кришкою, а вужчий кінець – металевим пружинним затвором, укріпленим на шарнірі. До нього кріпили два рухомих кільця-вушка для підвішування. Бичачі роги обтягували хозом, чорною шагренню або лосячою шкірою, гладкою чи з шерстю, оправляли місцями або суцільно сріблом, нерідко – ажурної й філігранної роботи, оздоблювали чорнінням, позолотою, басмою, золотою насічкою, фігурними срібними пластинами з інкрустацією напівкоштовним камінням різного ґатунку та коралями;

2) натруски іранського типу, виготовлені повністю зі сталі, срібла чи латуні в стилізованій формі лебедя або човника, завдовжки 13–17 см. Ширший кінець слугував лієчкою і закривався кришкою на пружинному важелі з одним чи двома рухомими кільцями під почепну петлю;

3) кавказькі натруски довжиною до 15 см, виготовлені з дерева у формі широкого й плаского ікла, оправлені місцями або суцільно чорненим сріблом. Широкий кінець закривали дерев’яною кришкою, іноді оправленою сріблом. Вузький кінець натруски закривався пружинним затвором. До шарніра примонтовували залізне кільце під петлю.

Натруски східного походження вказаних типів зазвичай підвішували до пояса на короткому ланцюжку.

ПОРОХІВНИЦЯ ж. – спеціальна закрита різноманітних форм посудина для зберігання і носіння крупнозернистого пороху, що ним заряджали ручну вогнепальну зброю. П. виготовляли з дерева, рогу, кістки, металу, шкіри, міхура тварин, мушлі. Трубчаста лієчка закривалася чопом або пружинним затвором. Дерев’яні порохівниці нерідко мали спеціальний пристрій-дозатор – невелику камеру з відсікачем, котра вміщувала пороховий заряд на один постріл. Порохівницю носили біля пояса, зазвичай позаду з правого боку: її підвішували до поясного ременя короткою ремінною петлею, шнурком чи ланцюжком або ж носили на шнурку чи ремінці, так званій «почепці», через плече.

ПОРОХОВ(Н)ИЙ (-ОВОЙ) РІГ ч. – порохівниця турецького типу, виготовлена з дерева у вигляді дуже зігнутого рога достатку, найбільш поширений тип в українському війську.

Верхній, широкий, торець порохівниці закривався дерев’яною пласкою кришкою з лієчкою по центру завдовжки 20–25 мм, що її закривали затичкою; по краю його зазвичай обтягували для міцності шкіряним паском, прибитим цвяшками. Вузький кінець рога міг бути рівно зрізаний, або оздоблений дерев’яною чи кістяною шишкою, або ж оформлений довгим декоративним завитком, чи глухо замкнутий із верхнім широким торцем. Корпус рогу обшивали шкірою різного ґатунку, оздоблювали різьбленням, гравіруванням, цвяшками з широкими головками, кістяними вставками, оправляли металом.

Старшина використовувала порохові роги як місцевого виробництва, так і східного, зокрема кавказського. Останні в більшості випадків обшивали ґатунком дорогої шкіри деяких видів скатів чи акул “ящуром”.

Зазвичай вони мали спеціальне пристосування (дозатор) для відмірювання дози пороху на один постріл. Коли порох відсипався у мірку (лійочку), прикріплену до широкого торця порохівниці, отвір закривали кістяною пластиною-відсікачем, що встромлялася у порохівницю збоку крізь вузький отвір у стінці.

У військовому побуті козацтва та інших збройних формацій та українських теренах використували два види порохівниць: порохівниці для зберігання грубого пального пороху, яким начиняли набої, та порохівниці-натруски для підсипки дрібного пороху на полицю замка вогнепальної зброї…”

IV. ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА

ДО УЯВЛЕНЬ ПРО ПРО ПОРОХІВНИЦІ ТА НАТРУСКИ  XVI-XVII ст.

У судових документах XVI-XVII  ст. порохівниці згадуються як частина пограбованого або реквізованого майна у шляхти та інших станів. 

В “Актах Житомирського ґродського уряду: 1590 р. по 1635 р.” порохівниці фігурують як предмет крадіжок або ж реквізицій під час численних шляхетських наїздів та суперечок з використанням збройних почтів шляхти.

Шляхтичі, як уже зазначалося вище, жили в постійній загрозі від нападників, таких же само шляхтичів, які просто мали більшу силу. Тому дбали не лише про господарський реманент, а й про зброю, за допомогою якої можна свої маєтності захистити.

В описах судових справ цього часу – шабля постійний атрибут шляхтича, де б він не був. Крім шабель, шляхтичі нападали один на одного або боронилися, використовуючи «стрєлбу замковую, шмыкґовницы [багатолюфові гармати], гаковницы [важкі фортечні рушниці], пулгаковницы и ручницы, порохи, салєтры, сєрки, зброє панцыри… стрелби огнистие с дєли [дєло – гармата, пол. dzialo], гаковицами с пулгаки, з ручницами, з луками и розмаітымs бронями воєнными… ПОЧЕПКУ ПОРОХОНЕЧНУЮ…»

В одному з судових документів «почепка» фігурує у такому контесті, що її можна ідентифікувати як довгий шнур або ланцюжок, бо у книзі скарг Житомирського ґродського суду за 1590 р. один з потерпілих скаржиться, що серед іншого майна в нього відібрали «ручниц  две с пороховницами и порохом, за котриє дано три копы грошей литовских, а пороховницу з мeнe зрываючи мало мeнe самого почепкою пороховнeчъною за шию нe вдавили…»

27 квітня 1590 р. піддані брацлавського воєводи і кременецького та пінського старости князя Януша Микола­йовича Збаразького з міста Немирова вчинили наїзд на маєток брацлавського підкоморія й писаря королівської канцелярії Лаврина Гнівошовича Пісочинського з центром у містечку Жорнищах (нині село Жорнище Іллінецького району Вінницької області).

1590 р. урядник Жорнищського маєтку Миколай Ясліковський, решта слуг і людей заледве «з горлом» змушені були повтікати до лісу. На­падники забрали захоплене до Немирова: з двору — 10 гаківниць…, 12 довгих рушниць, півбочок пороху, камінь селітри, олово, сірку, близько 450 готових олов’яних куль до гаківниць, а самих… гайдуків, що сторожували, усіх десять осіб, побили, рушниці й начиння у них забрали…»

Серед майна Ясліковського, жорстоко відібраного нападниками, шлятич не дорахувався: “…сивого коня зі стада Л. Пісочинського, сідло мальоване з повстю і уздою, новий зелений каразієвий жупан з 20 ґудзиками, в яких півгривни срі­бла, ліонський блакитний ярмак, дві губчасті рушниці, два півгаки («полгаковь»), чотири порохівниці з двома ладунками з порохом…»

Порохівницю як частину спорядження польського кіннотника згадує в своєму описі Ґійом Левассер де Боплан: «[я] бачив на п. Денчіньському, ротмістрі однієї “козацької” [панцерної]  хоругви (в оригіналі Monsieur Deczeinsky a Rostemastre d’vne Cómpagnie de Kosaque): шаблю, привішену  поверх кольчуги, шолом,  що складається з залізного шишака [місюркі] з [кольчужною бармицею], що покриває обидві сторони  голови, потилицю і плечі; карабін [бандолет], або, якщо його немає, лук і сагайдак.

До пояса привішені: шило, кресало, ніж, шість срібних ложок, складених одна на іншу і укладених до футляру з червоного сап’яну. За поясом – пістоль, парадна хустка, мішок з м’якої шкіри, який складається і розправляється; з його допомогою можна зачерпувати воду для пиття під час походу; він вміщує в себе добру кварту.

З ним же шабельтас (в оригіналі vn e salbletas, велика пласка сумка з червоного сукна, в якій зберігаються листи,  паперу,  гребені і навіть гроші), нагайка, два – три пучки шовкових шнурків товщиною на півмізінця, призначених для зв’язування бранців, якщо вдасться їх захопити.

Все це висить на поясі з боку, протилежного шаблі [тобто, праворуч], і, крім того, спеціальний ріжок для підчищення рота [від піни] в коней. Крім того, ззаду сідла прив’язане дерев’яне цеберко місткістю в піввідра, щоб поїти з нього коней, і троє ремінних пут для зтриноження коней, коли їх відпускають попастися. Далі, якщо він не бере мішка, то замість нього [підвішує] карабін [бандолет] на перев’язі [бандол’єрі]. [Він ще має] ладівницю з набоями для карабіна і пістолів, ключ для [коліщаного] карабіна та порохівницю».

Поручник та товариш козацької (панцирної) хоругви. Річ Посполита. 20-30 роки XVII ст. Підготовчий малюнок до картини Анатолія Теленика

Писемні джерела про діяльність ремісничих цехів в містах Речі Посполитої, і в тому числі України, містять згадки про порохівниці. Натруски не згадуються, вочевидь, через вузьку утилітарність цієї ємності для дрібноперетертого пороху.  Слід зазначити, щ порохівниці виготовлялися професійно цеховими майстрами, окрім того, вони були ще й обов’язковим елементом спорядження цехових ополчень.

“Лист зі збору врожаю”, виданий міськими райцями  м. Робчиці (Польща) в 1525 р. для Бернарда Коцянека, і одночасно прохання прийняти його до цеху краківських зброярів

Порохівниці згадуються у привілеї цеху рушничників Львова, затвердженому райцями магістрату міста 20 лютого 1637 р.:

«…П’ятнадцята стаття. Для продажу робіт, виготовлених своїми руками, повинен цех мати свою власну крамницю або також може вільно мати кожен цеховий майстер приватно своє вікно чи крам для продажу своєї роботи. Вільно буде тим рушничникам [зброярам з виготовлення вогнепальної зброї], шифтерам і самострільникам [зброярам з виготовлення арбалетів], вироби з інших міст привозити, які, проте, мають бути добре оглянуті і які можуть разом зі своїми власними продавати.

А крамарі, купці, перекупні не повинні торгувати новою стрільбою [вогнепальною зброєю], ані речами, належними до нової стрільби, особливо (тими), які місцевими цеховими ремісниками можуть добре та надійно виготовлятися, як-от: ключі, форми, порохівниці та всі інші речі, належні до того ремесла; з перешкодою цеховим майстрам того ремесла, окрім ярмарку, коли вільно є кожному продавати протягом двох тижнів.

Однак з таким додатком, що місцевий львівський цех має оглядати привізну стрільбу [вогнепальною зброю], щоб щось сумнівне не продавалося на шкоду й обман людей. А коли би хтось з’явився з виробами і перебував під замковою або міською юрисдикцією, тоді з відома та під наглядом уряду, під яким би знайшлася така стрільба, вільно її буде забирати місцевому цеху зі слугами тієї юрисдикції, на котрій знайдуть ту стрільбу. Таким же чином тандетники [тандетники або ж ґалґаняри – торговці вживаними речами та антикваріатом] євреї, вірмени, які старі вироби скуповують, звикли, даючи шкідникам і партачам старі вироби поправляти та ремонтувати, а поправлене та поремонтоване продавати як нові цехові вироби. Якби були спіймані, тоді (купці) за таку роботу до цеху мають платити, бо інших виробів, окрім старизни, (тандетники) не повинні продавати…»

Порохівниці входять до переліку обов’язкового спорядження взагалі будь-якого цехового майстра, прийнятого до об’єдання ремісників, бо цехи мали несту збройну службу як із захисту свого цеху, так і міста, де він розташовувався. При вступі до корпорації ремісників на майстра ще чекали великі витрати на прийняття до міського права, на “армату” (купівля мушкета, шаблі, порохівниці, куль, пороху тощо)…»

У тому ж привілеї порохівниці значаться у переліку озброєння ремісників при вступі до цеху солодовників, медоварів та броварників: “…1 злотих 6 грошей + 15 зл. + мушкет (шабля або сокира, ладівниця й порохівниця)”.

В 1601 р. геть не рушничники, а майстри цеху бондарів, стельмахів, колодіїв та столярів м. Кам’янця отримали від цехмістра  для ремонту зброю. Більша частина зброї – рушниці і до кожної порохівниця (М. Петров, Місто Кам’янець-Подільський….  стор.  306).

Майстер-рушникар з Нюрнберга. Мініатюра 1613 р.

З писемних джерел відомо, що гайдуки польсько-угорської та вибранецької піхоти повинні були мати в своєму арсеналі порохівниці, так, наприклад, ще в 1578 р. при формуванні вибранецкої піхоти, про що ми писали у нашій попередній публікації «Вояк  піхоти «Аутораменту народовеґо» військ Речі Посполитої від другої половини XVI ст. до 1660 років» на сайті ГО ДВКА, кожному вибранцю предписувалося у «приповідному листі»  з’являтись до муштри та служби,  маючи комплект власного спорядження, у тому числі порохівницю.

Ротмістр піхоти…Лукаш Серни мав з краківського воєводства 105 пахолків, озброєних так само рушницями губчастими, а зарівно деякі з гнотовими рушницями, також з шаблями, секирками, порохівницями, ладівницями  та ґнотом…

Ескізний малюнок Анатолія Теленика до картини “Битва при Кіргольмі 1605 р.”

Гайдуки польсько-угорської піхоти, що збирають трофейну зброю, шпаги шведського війська, на полі переможної битви. Один з гайдуків зоьражений з круглою “гайдуцькою” порохівницею, другей – з трофейною трапецієвидною порохівницею західноєвропейської піхоти

Михайло Грушевський в “Ілюстрованій історії України”, наводячи малюнок порохівниці XVIII  cт. використовує термін “порошниця”.

Нерідко писемні джерела згадують про порохівниці у документах та реєстрах зброярень замків та фортець, а також магнатських арсеналів.

Дослідниця Тамара Дмитренко у своїй роботі про джерела до історії Дубна та Острога зазначає, що у «Реєстрі  скарбів замку князів Острозьких у Дубно, складеному у 1616 році», віднайденої князем Юзефом-Тадеушем Любомирським у ХІХ ст. та опублікованому у Парижі 1900 р., а 1995 р. завдяки участі видатного археолога І. К. Свєшнікова доставленому до Державного історико-культурного заповідника міста  Дубно, серед іншого містяться вражаючи переліки зброї та спорядження до неї.

Зокрема, «… Дерев’яне сховище містило 195 півгаків, 16 з яких виготовлено з щирого золота, оздоблених перламутром, 24 – кісткою, 135 – роботи острозьких майстрів, один простий – від Богдана, три простих – від Чернявського, два – від Троцького воєводи в срібній оправі, один – від Єсинського, один – від Склінського, 5 іспанок [іспанських рушниць] з перламутром і дві однакових з кісткою, 17 пістолів, з яких два – від кн. Булиги, оправлені сріблом три оздоблені кісткою, шість – перламутром, одна – від Сокора; 22 коротких рушниці (дві позолочені, оздоблені кісткою, дві з перламутром, чотири однакових німецьких з кісткою, три золотих німецьких з кісткою – від Богдана); чотири бандитки простої роботи; 41 мисливську рушницю, окремо на звірів і птахів, оправлені золотом, сріблом, кісткою, перламутром. Це подарунки від Ласького, Павла Сотга, віленського воєводи і його мина, кн. Чарторийського, кн. Булиги, Склінського, кн. Пузини, особисті к. К.К. Острозького, Раковського; 238 мушкетів з кривими ложами [аркебуз?], довгими, іспанськими, оправленими залізними пластинами, карповою лускою, латунню, кісткою, чорним деревом з різьбленням. Були ще московські – від Богуна, Громачки, Розражевського, Пньовського, Сокора, кн. Чарторийського, Мармедука, Бенедикта, Шаска, Рисковського і 144 куплені; 36 яничарок – довгих, коротких, з чорними ложами, оправлених в Острозі, подарованих Богуском, Шаском, Авічком. У цьому ж дерев’яному сховищі були чохли чи кобури з оксамиту і шкіри для півгаків та іншої дрібної стрілецької зброї; 59 порохівниць – кривих кістяних німецьких, білоцерківських (!), гайдуцьких (одна з них – дрібно саджена кісткою від віленського воєводи і такої ж роботи від Радзивілла), 158 ключів для півгаків, 78 форм для відливання куль…»

Матриця печатки князи Костянтина Острозькогоз колекції Музею Шереметьєвих

З цього документу випливає, що, по-перше, як мінімум два потужні центри – Острог на Волині та Біла Церква на Київщині займалися мистецьким оздобленням зброї та виготовленням порохівниць (Біла Церква), а по-друге, що на початку XVII ст. існував окремий тип «гайдуцьких» порохівниць.

Судячи з опису, це кругла дископодібна порохівниця, цільна, або з отвором посередині,  однієї з моделей «богемського» та південно-німецького типів, щедро декорована кісткою в найдорожчих зразках. Такі порохівниці зустрічаються в зображеннях угорської та польсько-угорської, а також польської вибранецької  піхоти та на деяких зображеннях кіннотників.

IV. ПОРОХІВНИЦІ   ВІЙСЬКОВО-СЛУЖИЛИХ СТАНІВ,

У ТОМУ ЧИСЛІ  КОЗАЦЬКІ  ТА СПРОБИ ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ

Енциклопедія зброї Вендалена Бегайма (нім. W. Boeheim) “Handbuch der Waffenkunde. Das Waffenwesen in seiner historischen Entwicklung vom Beginn des Mittelalters bis zum Ende des 18 Jahrhunders” (1890) так характеризує появу та розвиток такого супровідного спорядження вогнепальної зброї як порохівниці та натруски:

“…У військах ландскнехтів самого першого періоду (1490-1520) ми вперше стикаємося з порохівницею, причому у всіх стрільців з ручної вогнепальної зброї вони досить схожою форми. Вона має форму диска, діаметром не більше 10 см, має трубку і носиться на шнурку на спині; спереду ж, на грудях, висів маленький ріжок для затравки, або натруска. Вид такої круглої порохівниці для військових і мисливських цілей зберігають до кінця XVIII ст.

Запаси пороху у міжечках та спеціальні “порохові сумки” з арсеналу імператора Максиміліана І (1495-1500 рр.)

  Підбірка світлин з дископодібними порохівницями та натрусками Західної Європи XVI-XVIII  ст.

Кругла порохівниця або натруска нетривіальної моделі, виготовлена з черепахових панцирів з колекції Музею Шереметьєвих

Частина колекції європейських порохівниць та натрусок з колекції Музею Шереметьєвих

З ростом мистецтва стрільби порохівниці, зберігаючи дископодібну форму, поступово стають більшими, так що в німецьких військах досягають вже діаметру  15 см. Італійці перші близько 1560 р. ввели на нідерландському театрі військових дій окантовані металом порохівниці. Вони мали трапецевидную форму з увігнутими краями товщиною 6-7 см. Корпус був виконаний з дерева і оббитий прорізним залізом. Таку порохівницю прикрашали шнурками з китицями і носили ззаду на правому боці, в той час як схожа судина, але значно меншого розміру, – натруска для затравки носилася на тій же стороні, але попереду.

Проста західноєвропейська трапецієподібна порохівниця зі шкіряним мішечком для куль

У країнах Півночі ці судини часто полірували, правда форму іноді змінювали. Нерідко можна побачити порохівниці у вигляді усіченого конуса, сплющені ззаду; трубка залишалася при цьому без змін. В Італії їх виготовляли з різних матеріалів, але особливо часто з тисненої шкіри.

Одночасно з мушкетом з’явилася сошка-форкет, яка до кінця XVII в. залишалася характерним атрибутом мушкетера. Для Нідерландів характерним був пороховий ріг (нім. Pulverhorn. Звідти він увійшов у вжиток і в інших місцях. Складався він з плоско зпресованого коров’ячого рогу, широкий кінець якого був закритий жерстю і утворював дно, в той час як на тонкому кінці перебувала трубка з пороховим затвором (нім. Pulversperre). Зазвичай ріг носився на шнурку через плече або, як в нідерландській кавалерії, на гачку у пояса, на якому зміцнювалися порохівниця, ключ і мішечок для куль.

“Джентельменський набір” західноєвропейського мушкетера: сошка-підставка під мушкет (форкет), ґнотовий мушкет з ґнотом,

шпага, бандольєр з зарядцями “12 апостолів” та мішечок для куль при ньому, трапецієвидна та дископодібна порохівниці або натруски, та кулелійка  для куль

Натруска на початку XVII ст. відрізнялися різноманітністю. Мисливці носили переважно натруски, виготовлені з оленячих рогів, причому для цього використовувався ділянку, де роги розгалужуються. У другій половині XVI ст., коли у легкої кавалерії і переважно у аркабузерів входить у вжиток патрон, з’являються патронташі (нім. Patrontasche), які пристібаються до поясу. Рядові вершники імперського війська [армії Священної Римської імперії германської нації] носили в ньому 10-15 патронів, у офіцерів вони були, як правило, менше і часто багато прикрашені.

Вони виготовлені з листового заліза, покритого травленням. За формою ці патронташі нагадували сагайдак для болтів, але були набагато нижче. У XVII ст. німецька дископодібна порохівниця подекуди ще перебувала у вживанні, причому найчастіше її точили з дерева. 

У східних народів, в європейських (придунайських) володіннях Туреччини, в польській та угорській національних арміях рядовий воїн часто користувався так званої “горлянки” (нім. Flaschenkürbis), яка біля  жерла забезпечувалася примітивною трубкою, іноді з дозатором.

Порохівниця мала той недолік, що стрілець не мав можливості точно відміряти необхідну для пострілу кількість пороху і міг похапцем засипати його набагато більше, що призводило до розриву ствола.

Ландскнехти-стрільці. На останній гравюрі бачимо на мотузці через плече у вояка пороховий ріг. Видно також ремінь-бандольєр

із закріпленими ладунками – ємностями для носіння відміряних порцій пороху 

Щоб усунути цей недолік, західноєвропейських мушкетерів почали оснащувати  дерев’яними циліндричними або фігурними конічними  патронними гільзами (нім. Patronenhülsen), які  у московитів називається «бєрєндейкамі». Назву пов’ язують  з виробництвом дрібних деревяних виробів, іграшок, в тому числі і дерев’яних зарядців для зброї ремісниками с. Бєрєндєєво, нині Ярославської області Росії.

Різновиди бандольєрів та порохівниць з натрусками до них

У зарядцях західноєвропейських мушкетерів, а також московських стрільців і жолдаків (до Московщини зброю і спорядження завозили переважно з Німеччини та Нідерландів)   знаходилося точно відведені для пострілу кількість пороху. Ці зарядці, яких було 11-12 штук (звідси їх інша назва «дванадцять апостолів») підвішувались за допомогою плетених ремінців на перев’язі-бандольері середньої ширини, яку носили через ліве плече.

На бандольєрі висів також мішечок для куль і ганчірка, а також натруска, крім того, навколо неї ще навивали запас ґноту. Ці бандельери з’явилися вперше, мабуть, в Саксонії в кінці XVI ст.; на початку XVII ст. вони вже зустрічалися в більшості європейських армій. До Італії вони проникли найпізніше.

Незручність ситуації для мушкетера, коли він повинен постійно тримати між пальцями запалений гніт, спонукало ввести ще в XVII столітті коробку для гнотів (нім. Lüntenberger). Вони виготовлялися з листового заліза або латуні у вигляді циліндра, який зверху закривався конусоподібної або плоскою кришкою. Коробка мала отвори по всій поверхні; її носили на грудях, прикріпленою до перев’язі підсумків…”

Піхотинці з Центральної та Південної Європи, у тому числі з Речі Посполитої, Великого Князівства Литовського, Угорщини та козаки бандольєрів практично не використовували. 

Історик і реконструктор, директор Кам’янець-Подільського історико-архітектурного заповідника, багатолітній партнер ГО ДВКА Олександр Заремба  у публікації про порохівниці гайдуків зазначає.:

“Не дивлячись на те, що тема порохівниць лежить на поверхні (принаймні всі знають що це таке і для чого потрібне) вивчена вона порівняно мало.  З вельми скромних успіхів вітчизняної історіографії можна відмітити хіба статтю кандидата історичних наук Євгена Славутича – “Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII – XVIII ст.: спроба класифікації”.

У статті зроблено спробу поділити на типи відомі зараз  порохівниці та натруски, проте на жаль це лише перший крок до вивчення досить об’ємної теми і відповідей на всі питання що виникають при ближчому контакті з порохівницями в ній немає. Решта ж праць носять все більше описовий характер і часто більше відносяться до мистецтвознавства ніж до військової історії. 

Ще дві праці останнього часу – каталог “Українські порохівниці XVII — початку ХХ століть в колекції Музею українського народного декоративного мистецтва” / [авт.-упор. Людмила Білоусова]. — К.: Родовід, 2008 р.

Прекрасне видання  “Козацька порохівниця. Амуніція вояків відкриває свої секрети” авторів Катерини Липи та Людмили Білоусової (видавництво “Лаурус”, Київ, 2004), на жаль практично не містять матеріалів про порохівниці XVI- XVII  cт. Найдавніша наведена у книзі рогова порохівниця датується періодом не раніше останнього десятиліття XVII ст.

Отже, Олександр Заремба зазначає: “… «Необхідність в порохівницях виникла очевидно з поширенням саме ручної вогнепальної зброї. Виник цей вид зброї майже одночасно з артилерією. Спочатку це були ручниці, пізніше кулеврини… Десь до середини 15 ст жодної інформації про щось на зразок порохівниць в нас немає. Можна припустити, що специфічної, саме стрілецької, обвіски не було. Побіжно це підтверджується зображеннями кулевринерів (від кулеврина, мала гармата, рушниця), що мають біля себе на землі, часто за павезою розкладені мішечки, торбинки тощо…».

Кулеврина (від фр. couleuvre — «вуж» і couleuvrine — «змієподібний», що в свою чергу походить від лат. colubrinus — «змієподібний») — вогнепальна зброя, що була предком аркебузи, мушкета і легкої гармати, тобто класичної вогнепальної стрілецької та артилерійської зброї.

Назва, ймовірно, походить від конструкції, в якій для міцності, ствол, викуваний із залізних або мідних смуг, прикріплювався до дерев’яної ложі за допомогою не більше ніж п’яти кілець.

Ложа для полегшення ваги могла робитися з поздовжніми жолобками на прикладі і шийці. Калібр варіювався від 12,5 до 22 мм, довжина — від 1,2 до 2,4 м. Вага кулеврини, в залежності від застосування в якості ручної зброї або легкої польової гармати, варіювалася від 5 до 28 кг.

Лицарські обладунки кулеврини пробивали на відстані 25-30 метрів. Московити кулеврини іменували «піщаль» за характерний звук пострілу, у Німеччині — «шланґ» (від нім. Schlange — «змія»), щоправда, деякі пищалі конструктивно вже були ближче до аркебузи.

Кулевринами, «колюбринами», пищалями ж в Русі-Україні, у ВКЛ називали й аналоги аркебузи.

Застосовувалася кулеврини для ураження живої сили противника з близької відстані. Кулеврини виготовлялися стаціонарні і переносні. Використовувалася з XV по XVIII ст.  як ручна стрілецька зброя або артилерійські гармати невеликих калібрів. Переносні кулеврини згодом були витіснені аркебузою.

Назва кулеврина у XVII  ст. закріпилася для одного з різновиду гармат.

Наразі те, що вдалось знайти з зображень перших відомих саме порохівниць – це 70-ті – 80 ті роки XV ст., а саме наступні зображення з так званої “Баварської хроніки” (1474-1483 рр.  написання): Як видно дві порохівниці в формі рогу. Можливо, вони і зроблені з рогу. Через приблизно 40 років після наведених зображень випливають картинки з ландскнехтами:

На зображені битва при Павії 1525 р., добре видно ландскнехтів і них на поясі такі самі “рогові” порохівниці. Проте вони відчутно відрізняються від рогів відомих нам по  XVII ст. в козаків та яничарів, (тип I за класифкацією Є. Славутича).

Ще одне зображення відноситься до 1530 р.:

…Окрім власне порохівниці на вояку, озброєному ґнотовою аркебузою,  добре видно ремінь з закріпленими ладунками – ємностями для носіння відміряних порцій пороху. 

Відміряні точно порції пороху для кожного пострілу важливі не лише для пришвидшення заряджання і для того, щоб більш влучно стріляти, адже від кількості пороху залежить сила пострілу і віддача. Чим стабільніші ці показники будуть при кожному пострілі тим краще буде влучність стрільця.

Отже в 1530 р. паралельно використовувались порохівниці та ладунки або «зарядці», закріплені на черезплічному ремені –  бандольєрі.  Причому розмір порохівниці  наводить на думку, що це могла бути і натруска – мала порохівниця для перетертого дрібно пороху, що підсипався на поличку замка.

Ще у XV ст., паралельно з порохівницями, а може і раніше ніж порохівниці,  готові ладунки уже використовувались. Зокрема в інвентарній книзі міста Ландсгута (Нижня Баварія, Німеччина, 1485 р.) зображені готові дерев’яні “зарядці” для пороху для різних видів вогнепальної зброї:

Стрільці-кулевринери ладують кулеврини – зліва внизу скриню із готовими ладунками. Там же є зображення з такими самими зарядними скринями для великих гармат і на малюнку добре видно, що це саме готові ладунки, заряди. Щоправда, на жаль, ми не можемо точно сказати з чого зроблено зображені ладунки. 

Вочевидь, такі ладунки носилися в спеціальних мішках та сумках, – «пульверзаках» або «пульверташах» (від нім. Pulwer – порох та Sack -мішок, Tasche  – сумка). Опис арсеналу імператора Священної Римської імперії германської нації Максиміліана І 1495-1500 рр. містить зображення таких сумок. На малюнку конкретизовано назву шкіряних сумок – “Lederen Pulvertaschen”, шкіряні порохові сумки…Олександр Заремба задається питанням про вміст цих сумок. «…Цікаво в них носили порох чи таки ладунки з порохом? Мені здається швидше ладунки – сам по собі порох в шкіряній сумці  носити, м’яко кажучи не зручно…»

Зразок західноєвропейської коробчастої металевої порохівниці-патронташа (нім. Patronentasche або Patronenbüchse)  на кілька  зарядів та готовий ладунок з кулею та порохом

Крім того,  в другій половині XVI ст. починає використовуватися паперовий набій –  циліндричний паперовий пакунок з міркою пороху, до якого прив’язувалася куля приблизно такого типу як на малюнку нижче.

Станом на другу половину XVI ст. порох для ручної вогнепальної зброї переносився вояками кількома способами, які могли використовуватись як паралельно, так і окремо один від одного:
– в порохівницях; 

– в готових дерев’яних або металевих  ладунках, «зарядцях», які тримали в шкіряних сумках та мішках або відкрито, прикріпленими на перев’язі-бандольєрі;

– у паперових набоях, розсипом вміщених у поясних сумках;

– додатково носили натруски, невеликі резервуари для перенесення дрібно розтертого пороху для підсипання на поличку замка вогнепальної зброї.

У другій половині XVI ст., коли у легкої кавалерії і переважно у аркабузирів входить у вжиток набій, ладунок, з’являються маленькі коробчасті патронташі, які пристібалися до поясу.

Рядові вершники, а інколи й піхотинці носили в ньому від 4 до 10-15 ладунків, у офіцерів вони були, як правило, менші й часто багато прикрашені. Вони виготовлялися з листового заліза, покритого травленням. За формою ці патронташі нагадували мініатюрні сагайдаки для арбалетних болтів. Їх виготовяли переважно у південній Німеччині та на півночі Італії.

Часто зустрічається німецька назва Patronenkolbe – патронна колба

У кампанії на півночі Польщі 1577-1578 рр. під Данцигом (Ґданськом) головна європейська піхотна сила – ландскнехти, стикнулася з новою і неприємною для неї силою з Центрально-Східної Європи – угорською піхотою, згодом – польсько-угорською, гайдуками. Ландскнехтів було розбито вогнем її аркебуз та іншою тактикою.

Цю піхоту, що прийшла на зміну відносно слабким піхотним формаціям Речі Посполитої, утворив Стефан Баторій (Штефан Баторі), трансильванський князь, угорець з походження.

Латинський титул Стефана Баторія:

“Stephanus, Dei gratia rex Poloniae et magnus dux Lithuaniae, Russiae, Prussiae, Masoviae, Samogitiae, Kiioviae, Volhyniae, Podlachiae, Livoniaeque, necnon princeps Transylvaniae”

“Стефан, волею Божою король Польщі і великий князь Литви, Русі, Прусії, Мазовії, Самогітії, Києва, Волині, Підляшшя, Лівонії, князь Семигороду (Трансильванії)”

Чи не найкраще порохівницю видно на класичному зображенню гайдука пізнішого часу, 1620-х років на так званій “Голуховській таблиці”…” Своєрідні порохівниця та, скоріше за все, металева коробчаста натруска, мають аналоги у спорядженні як вояків західноєвропейських піхотних формацій, так і серед угорських вояків.

На зображенні гайдука з “Голуховської таблиці” можна розгледіти ще один тим порохівниць, за визначенням Вендалена Бегайма,

італійських, виготовлених з формованої шкіри на металевій основі, та поруч вже згадувану коробчасту металеву порохівницю або натруску

Вендален Бегайм наполягає на італійському походженні таких фігурних грушоподібних за формою порохівниць.

Він пише: “В Італії їх виготовляли з різних матеріалів, але особливо часто з тисненої шкіри, формованої на металеву основу. Важко не помітити на задній стінці такого типу порохівниць, або ж натрусок,  гак, яким вони чіплялися або до пояса, або до спеціальної шкіряної пластини “жабки”…що кріпилася до пояса

Власне, що порохівниця та металевий патронташ для готових ладунків розташовувалися поряд, свідчить їх експонуваня у деяких музейних збірках

Кілька зображень польсько-угорських гайдуків містять серед спорядження піхотинців порохівниці та/або натруски інших типів, зокрема дископодібні круглі з лійочкою та підпружениним дозатором  для відмірювання заряду вгорі. 

Дископодібні порохівниці угорської та польсько-угорської піхоти. На верхньому малюнку піхотинець-гайдук з піхоти Іштвана Бочкаї. 1577 р.

На останному малюнку видно, що порохівниця має отвір посерединині, вона кільцеподібна

Угорський, трансільванський або хорватський спішений вершник з коліщаним пістолем чи півгаком. В нього на поясі дископодібна порохівниця

Якщо ж звернути увагу на козацьке військо, то порох для підсипання на полицю вогнепальної зброї козаки носили у натрусках, порох для ладування дула — у порохівницях, окрім того, козаками масово використовувались сумки-ладівниці для готових набоїв, про що ми писали у нашій попередній публікації.

Козацькі порохівниці та натруски. Малюнки археологів, що працювали на полі битви при Берестечку під керівництвом І. К. Свєшнікова

Якщо вживані козаками шаблі й рушниці належали до поширених у Європі типів, то у виготовленні натрусок і порохівниць ремісники й козацькі майстри виявили велику оригінальність в адаптуванні відомих зразків подібних ємностей, як західних типів, так і запозичених зі сходу. Ці вироби відмінні від подібних приладів у західноєвропейських і польській арміях.

Інколи натрусками у козаків іноді служили невеликі латунні плящини, перероблені з деталей свічників, пляшини вирізані з суцільного шматка дерева з дашкоподібною затичкою, стилізовані фігурки коників з роз’ємними голівками і дном, виготовлені з дерева або рогу.

Рогові екземпляри часто прикрашені заглибленим геометричним орнаментом.

Більшість порохівниць були турецького типу. Вони мають форму “рогу достатку”  і складаються з двох дерев’яних половинок, обшитих шкірою і прикрашених мета левими або кістяними цвяшками. Задня частина такої порохівниці загнута догори, закінчена орнаментованою нарізами кулею, верхню прикриває дощечка, в яку запущено лійочку з орнаментованою затичкою та ручку уміщеного під дощечкою складного механізму, що обертаючись довкола своєї вісі, давав змогу заповнювати лійочку порохом і припинити його доступ до неї. Лійочка слугувала міркою дози пороху на постріл.

Особливим і неповторним типом козацької порохівниці, репрезентованим під Берестечком кількома екземплярами, є суцільно видовбана з одного шматка дуба конічна порохівниця, лійочка якої вміщена у бічній стінці приладу, поверхня обшита шкірою, орнаментована металевими цвяшками з великими опуклими капелюшками…»

Під час розкопок козацької переправи знайдено кілька дерев’яних, обшитих шкірою порохівниць; на жаль, більшість з них була вже у дуже поганому стані.

Отже, з огляду на спосіб заряджання вогнепальної зброї у XVII ст. порох козаки носили у порохівницях та натрусках. Гранульований порох для ладування зброї козаки носили у поро­хівницях, а дрібно розтертий для підсипки на полицю — у натрусках.

Як стверджував Ігор Кирилович Свєшніков, “… типова козацька порохівниця за своєю формою відрізнялася від західноєвропейських трикутних порохівниць, що були на озброєнні піхоти західноєвропейського типу «чужоземного аутораменту»,  армії Речі Посполитої.

Основна маса порохівниць з розкопок під Берестечком мають форму «рогу достатку» з широким гирлом і загнутим вверх вузьким кінцем, «хвостом», інколи закінченим округлою, орнаментованою нарізами галочкою.

Вони виготовлені з двох обшитих шкірою опукло-вгнутих половинок: загнутий вверх хвіст порохівниці зроблений з суцільного куска дерева.

Гирло виробу прикрите округлою кришкою з двома прорізами для лійочки та закрутки. Дерев’яна або кістяна лійочка має форму розширеного у нижній частині циліндра: вона прикривається кулястою затичкою настрижні, що заходить у циліндр.

 

Порохівниці з-під Берестечка зберігаються у музеї “Козацьки могили” на полі битви

та у Рівненському обласному краєзначому музеї. На світлинах видно їх повну подібність до порохівниць турецької та кавказської роботи

За­крутка з дерева або кістки у вигляді фігурної лощинки на стрижні, інколи стилізованої людської голівки або фігурної лопаточки в її основі, завдяки чому можна припинити доступ пороху у лійочку після її заповнення. Таким чином, лійочка, очевидно, служила міркою пороху на один ладунок.

Гирло порохівниці звичайно додатково оточене смужкою шкіри, інколи із зубчиками-фестонами на нижньому краї, прикріп­леної  до стінок  порохівниці  оздобними   залізними   або кістяними цвяшками. Подібні козацькі порохів­ниці знаходились у збірці відомого колекціонера козацьких старожитностей О. М. Поля.

Порохівниці цього типу були на озброєнні турецької армії ще в останній чверті XVII ст.: на картині худ. М. Альтамонте «Битва під Віднем», намальованій у 1692 р., турок на передньому плані має на поясі порохівницю у вигляді «рогу достатку», аналогічну берестецьким знахідкам.

Подібні турецькі порохівниці зберігаються у польських музеях як здобич війська Речі Посполитої під командуванням короля Яна III Собєського, взята у кампанії проти війська Оттоманської Порти та битві під Віднем 1683 р.

Яничар з порохівницею “ріг достатку” з картини Мартина Альтамонте (справжнє ім’я Йоган Мартін Гогенберґ, 1657-1745)

Як твердив І.К. Свєшніков «До іншого типу належать конічні порохівниці, видовбані з суцільного куска дуба; їх на переправі знайдено кілька, але лише одна з них збережена в цілості разом із ременем і пряжкою до підвішування її на поясі. Кришка такої порохівниці суцільна, а лійочка знаходиться у бічній стінці під закруткою, прикріпленою до вертикальної планки, що зупиняла доступ пороху до лійочки.

Поверхня вкрита шкірою, верхня частина і виступ бічної стінки з лійочкою орнаментовані смужками шкіри, прикріпленими оздобними залізними цвяшками з широкими голівками. Аналогії описаному типу порохівниць відшукати не вдалося…». На цьому пункті ми зупинимся окремо.

 

Конічна порохівниця з музею “Козацькі могили” За спрбою класифікації Є. Славутича це тип IV, а за І. К. Свєшніковим це зразок, що не має аналогів.

В одному з археологічних збірників підкреслюється, що усього на козацькій переправі було знайдено  фрагменти дев’яти порохівниць саме цього типу, але лише один був відносно добре збрежений. Таким чином, такий конічний варіант порохівниць тримає друге місце за розповсюдженістю після основного, першого типу у вигляді рогу достатку

Для ладування вогнепальної зброї козаки використовували спеціальне спорядження, зокрема, порохівниці, натруски, ладівниці, гаманці для куль та рушничного приладдя, кулелійки. Усі ці речі знайдені під час розкопок І. Свєшніковим.

Розкопками козацької переправи під Берестечком виявлено майже всі види й типи ручної вогнепальної зброї першої половини XVII ст. і, таким чином, стверджено їх співіснування в озброєнні козацького війська.

Знайдено 11 мушкетів і аркебуз, карабін і півгак з повністю або частково збереженими дерев’яними частинами, стволи восьми мушкетів, трьох аркебуз, одного карабіна та одного пістолета. Слід відмітити, що серед знайдених зразків переважають легкі аркебузи з ударно-кремінними замками, багато з яких мають нарізні стволи, що свідчить про те, що козаки дуже влучно стріляли і намагалися користуватися найкращою зброєю того часу.

Спробу проаналізувати наявний історичний та археологічний матеріал, що стосується порохівниць та нарусок козацького війська, зробив кандидат історичних наук Євген Славутич у свїй ґрунтовній праці, про яку вже йшлося – 

– “Порохівниці – складова воєнного спорядження українських військ XVII – XVIII ст.: спроба класифікації”.

Є. Славутич пише: “У військовому побуті козацтва та інших збройних формацій та українських теренах використували два види порохівниць: порохівниці для зберігання грубого пального пороху, яким начиняли набої, та порохівниці-натруски для підсипки дрібного пороху на полицю замка вогнепальної зброї.

Процес заряджання виглядав наступним чином:

1) вояк зводив курок на запобіжник; на відкриту полицю замка сипав порох з натруски, закривав полицю;

2) діставав з ладівниці патрон, надривав (скушував) його з боку пороху, висипав порох в ствол, опускав туди пусту паперову оболонку з кулею;

3) виймав шомпол й прибивав ним заряд в стволі (при цьому папір, зім’явшись, ставав пижем);

4) убираючи шомпол в ложе, ставив курок на бойовий звід, прикладався і смикав за спусковий гачок.

Порохівниці і натруски переважно носили підвішеними на поясі, рідше – на плечовому перев’язі.

Один з небагатьох істориків, що переймався цим питанням, Євген Славутич, пов’язує таку манеру носіння порохівниць та натрусок козаками із східним, турецьким та кавказським впливом.

Загалом практика носіння на поясі предметів амуніції, зброї та інших предметів, необхідних в поході, була властива народам Середньої Азії, Кавказу, Закавказзя, Персії і Османської імперії, а згодом поширилась і у воєнному побуті… козацтва…» За версією дослідників, зокрема того ж Євгена Славутича «…так знімалося навантаження з м’язів спини і попереку під час тривалих походів»…

Реєстрові козаки на ескізі Анатолія Теленика.

Художник зобразив серед спорядження воїнів армії Богдана Хмельницького різноманітні порохівниці та натруски.

В основу зображення покладено археологічні матеріали з поля битви при Берестечку, що відгриміла 370 років тому

Є. Славутич далі зазначає:

«…Для виготовлення порохівниць і натрусок використовували ріг, кістку, дерево, шкіру та метали. Українські вояки, зокрема козаки, намагалися носити порохівниці традиційних типів, бажаючи тим самим підкреслити вірність військовим традиціям, приналежність до особливого військового інституту лицарства, який мав за плечами довгий та славетний шлях зі значним бойовим досвідом. Причому в різних регіонах України – Гетьманщині, Слобожанщині, Запоріжжі, Правобережжі та на заході Україні склався особливий, неповторний комплекс порохівниць, пов’язаний з векторами військових і торгових зв’язків, ідеологією, культурою, модою, зрештою навіть з особливостями флори і фауни…»

Той же автор спробував здійснити класифікацію порохівниць та натрусок. З перелічених Славутичем порохівниць, враховуючи часові рамки нашої розвідки від кінця XVI cт. до 1660-х  років, нас найбільше цікавитимуть типи I, II та IV.

Цитуємо Є. Славутича:

«ПОРОХІВНИЦІ. І тип:

найдавніший і домінуючий в українських козацьких військах у нижчих і вищих чинів [тобто рядового козацтва та старшини] протягом XVII і XVIII ст. у Гетьманщині, Слобідських полках, Запоріжжі та Правобережжі – порохівниці турецького типу, виготовлені з дерева у вигляді сильно зігнутого «рогу достатку».

Цей тип відомий за козацькими печатками ще з XVI ст. Висота порохівниць коливалась від 14 до 20 см, ширина – від 13 до 20 см, діаметр верхньої частини – 7,5 – 9 см. За писемними пам’ятками порохівниці цього типу відомі під назвою порохового або пороховного рога.

Його поширенню посприяла заслужена слава турецької піхоти – яничарів, яка [можливо] послужила зразком для української козацької піхоти…»

Матеріали розкопок з місця Берестецької битви 1651 р. дають достатню інформацію щодо особливостей конструкції і оздоблення козацьких порохових рогів часів Визвольної війни 1648 – 1654 рр.

Порохівниці дерев’яні, виготовлені з двох видовбаних половинок, у вигляді сильно зігнутого рогу достатку, обшиті шкірою. Вузький кінець рівно зрізаний або прикрашений шишкою з нарізами. Така декоративна оздоба, кістяна або дерев’яна, практично невідома в турецьких зразках, натомість є дуже характерною для кавказьких та донських … порохівниць. На наш погляд, в українському козацькому війську її запозичили, адже в пізніших зразках цього типу вона зустрічається нечасто.

Верхній широкий торець порохівниць закритий дерев’яною пласкою кришкою з лійкою для пороху довжиною 20 – 25 мм із затичкою, а нерідко – також і ручним обертальним механізмом, який регулював надходження пороху до лійки. По краю верхній кінець оббитий шкіряною смужкою із зубчастим краєм або рядом цвяхів з широкими капелюшками.

До порохівниць [часто] кріпили [шкіряні мішечки],  кисети розміром 7,5 на 7,5 см з кулями (від 10 до 110).

«…порохові роги з-під Берестечка подібні за формою та оздобленням до яничарських…»

«…Окрім практичного застосування, в козацькому війську, на нашу думку, ці порохівниці мали також і символічне значення, бо ставали свідченням (нагадуванням) славетних військових традицій, окремішності, кастовості козацького, лицарського товариства, його особливого привілейованого статусу. Недаремно на військових печатках, прапорах та інших предметах із зображенням у якості емблеми українського козака, навіть часів гетьманування К.Розумовського і пізніше, козак незмінно має при боці пороховий ріг традиційної форми.

На церемонії … на честь укладення Ніштадського миру зі Швецією 1722 р., за свідченням військового канцеляриста М. Ханенка, гетьман І.Скоропадський разом з полковниками і генеральними старшинами, які були в його почті, одяглися в габяки, – «козацьким строєм з рогами».

Старшина користувалася рогами, обшитими різними ґатунками шкіри: хозом, сап’яном та «ящуром», оправленими у срібло та інші метали, прикрашеними інкрустацією кісткою, мушлями й напівкоштовним камінням…»

Тут треба зазначити, що Є. Славутич звужує уявлення про турецьку піхоту з вогнепальною зброєю та відповідними характерними порохівницями виключно до Окремого яничарського корпусу, що є невірним. Попри те, що корпус яничарів був великим, в середині XVII ст. чисельність сягала 48000 вояків, турецьке військо диспонувало підрозділами піхотинців, тюфенґчі, і поза яничарськими підрозділами.

Різноманітні турецькі піхотні формації зображені сучасниками-європейцями, зокрема Клесом Раламбом, Гансом Слоаном та іншими.

Переважна більшість стрільців-тюфенґчі, від аджемі-оґланів яничарского корпусу до себайнів мають порохівниці у вигляді рогу достатку

Зокрема, не враховано дослідником масу піхоти османів – азапів  (азабів), які від кінця XVI  ст. так само озброювалися вогнепальною зброєю з відповідним спорядженням.

Азапи («азеби» або «азабу» – дослівно «холостяки», «нежонаті») були створені під час правління султана Мурада I ще в середині XIV ст. У ранні часи вони набиралися серед тюрків з Малої Азії, але після XVI  ст. чоловіки, які проживали в прикордонні, також надходили на військову службу імперії як азапи і були легкою піхотою, озброєною переважно луками.

Від кожних 20 або 30 домоволодінь виставлявся один воїн, озброєний рушницею і шаблею.

Азапи були двох видів: фортечні азапи (кале азеблер) і морські азап (деніз азеблер). Фортечні азапи складали гарнізони  фортець, розташованих біля кордону, і відповідали за їх захист. Морські азапи були частиною флоту, морською піхотою. Набиралися вони переважно з анатолійських турків.

Під час польових битв боїв  азапи шикувалися  перед яничарами і взаємодіяли з останніми. Яничари були ударним піхотним резервом турецьких полководців, у той час як азапи виконували функцію звичайної піхоти.

Чисельність азапів, не перевищувала 30000 протягом XVI  ст.; вони були організовані в орта (роти), аналогічно яничарам, і отримували невелику платню зі  скарбниці.

В середині XVII ст. рядові  азаби отримували від 4 до 7  акче  (дрібна срібна монета) на день.

Ще один різновид стріляючої піхоти, який мав на озброєнні вогнепальну зброю та, відповідно, порохівниці та інше спорядження – провінційна піхота «йерликулу» або «йєрлікулу».

З того моменту як їх набирали по селах і містах, що розташовувався на головному шляху армії, вони мали назву «йєрлікулу», що означає щось на зразок «провінційні солдати». Це по суті було тимчасове місцеве ополчення.

Коли війна закінчувалася, вояки  «йєрлікулу» поверталися до повсякденного життя, але іноді вони звільнялися від сплати податків.

Все піхотинці, найняті під час війни, називалися ще й  «дербентчі», що означало «прикордонники».

Враховуючи відносну подібність озброєння та спорядження азапів, йєрікулу та яничарів, варто називати порохівниці означеного Євгеном Славутичем як «тип 1» не «яничарськими», а просто турецькими, або турецького зразка. Не слід також забувати про наявність власної піхоти з вогнепальною зброєю та відповідним спорядженням і у Кримському ханаті, з яким козаки взаємодіяли як із противником, так і з союзником. 

Варто звернути увагу на те, що яничари спочатку були переважно озброєні метальною зброєю – луками і арбалетами. Османи ніколи не використовували в великих масштабах важку піхоту, оснащену головним чином древкового зброєю (за типом швейцарців і ландскнехтів), що було характерною рисою ренесансної військової школи. І хоча луки  використовувався яничарами ще в ході кампанії 1663- 1664 рр. проти габсбургських військ, проте в якості основної їх зброї він був витіснений  османським аналогом європейського гнотового мушкета ще в першій половині XVI ст. “тюфенґ”.

Піхота яничарів султана Сулеймана І Пишного. На передньому плані вояків видно їхні порохівниці у вигляді рогу достатку

У всякому разі, в ході кампанії 1532 р з 10000 яничарів 9000 були озброєні тюфенґами, і тільки тисяча – древкового зброєю. Вельми примітне співвідношення – в Європі в той час воно було практично зворотним.
Османські хроніки повідомляли, що ручниці – тюфенґи з’явилися на озброєнні османської піхоти ще в 1421 р. і навіть якщо припустити, що це перебільшення, проте, необхідно визнати, що починаючи з середини XV ст. османи все ширше і ширше використовували ручну вогнепальну зброя – спочатку при обороні фортець, а потім і в польових боях.

Відповідно, супроводжуюче вогнепальну зброю спорядження, включаючи порохівниці та натруски, було постійно на очах у тих збройних  формувань країн Європи і Азії, которие стикалися з турецькою армією на полях битв. На території Кримського півострова вогнепальна зброя з’явилася набагато пізніше, ніж в європейських державах. Перша половина XVI в. може вважатися часом появи першої вогнепальної зброї в Криму.

Одна з перших офіційних згадок про османському вогнепальній зброї на території Кримського півострова міститься в описі посланця польського короля Стефана Баторія до кримського хана Мухаммед-Ґірея 1578 р. Марціна Броневського «Опис Криму (Таrtaric Descriptio)». Тоді в османської армії в Криму було «… кілька сотень піших озброєних рушницями яничарів …»

У 1524 р. Сулейман Кануні в підтримку хана Саадет-Ґірея послав морем армію в 20000 кіннотників і 500 піхотинців з рушницями і гарматами. Під час правління цього хана вперше, як дивина, з’явилося таке стрілецьку зброю, як рушниці і пістолети Виробництво зброї отримало в подальшому в Криму широке поширення. У Кафі (нині – Феодосія) розташовувалися 10 бурут-хані, цехів з виготовлення пороху, а в Карасубазарі (з 1944 р.  Білогірськ) було добре налагоджено виробництво селітри. Збройові майстерні розміщувалися також і в столиці Кримського ханства – місті Бахчисараї, де в рік виготовлялося від 500 до 2000 знаменитих кримських карабінів. Тут же знаходилися 20 рушничних крамниць.

Після призначення Сагіб Ґірея (жовтень – листопад 1532 г.) на ханський престол з’явилися нові різновиди регулярних військ, які прибутку з ним з Туреччини. Це були 60 топчу (топчу – гармаш, артилерист), 300 Джебеджі (Джебеджі – латник, кирасир) 1000 сейменів (сеймен – піхотинець, легко озброєний воїн-стрілець з вогнепальної зброї). Пізніше чернець домініканського ордена Жан де Люк, який подорожував по Криму в 1625 р. згадував про «стрільцях з аркебузи» (tireur d’arquebuse).

У битві при Конотопі 1659 р. 240 озброєних рушницями яничарів складали ескорт хана Мегмед-Ґірея: “Хан Мегмед-Гірей не керував боєм. Він «з кількома хоробрими воїнами з піднесеного місця оглядав театр дії і молився про перемогу», записав турецький літописець Наїма-Челебі. Татарський хан виділявся серед своїх підданих розкішшю, довкола нього стояло багато видатних татарських державних мужів на гарних конях, у дорогих панцерах. Перед ними знаходилось понад двісті яничарів…”

Серед археологічних знахідок на полі битви при Берестечку І. К. Свєшніков описує збережену майже ідеально порохівницю того ж типу номер І за Є. Славутичем, у формі “рогу достатку”, яку, втім видатний археолог, на наш погляд не до кінця арґументовано, відніс до предметів, пов’язаних з озброєнням донських козаків, участь яких у битві при Берестечку є досі дискусійною.

“Одна із знайдених на переправі порохівниць належить до описаного вище східного (в основному турецького) типу, вживаного також козаками. За формою вона нагадує ріг достатку, прикритий округлою кришкою з отворами для лійочки та закрутки.  

Від інших козацьких поохівниць з розкопок під Берестечком вона відрізняється тим, що її кришка, лійочка, закрутка та видовжено-трикутні накладки під горловиної виготовлені зі слонової кістки (визначення співробітників Держермітажу).

Кришка, закрутка і накладки прикрашені очковим орнаментом, середня частина порохівниці (під кінцями накладок) та її закінченням (хвіст) опоясані рядами декоративних цвяшків. Орнамент зі слонової кістки на порохівницях особливо характерний для донських майстрів XVII ст., які широко використвували для своїх виробів викопні бивні мамонтів. Це міркування дозволяє нам здогадно зарахувати описану порохівницю до донських виробів..”

Що дозволило видатному археологові зробити такий висновок неясно. Проаналізовані з відкритих джерел: книжок, каталогів, сайтів низки російських музеїв, починаючи зі Збройної палати московського Кремля, де в колекції є розкішні зразки порохівниць,  закінчуючи Новочеркаським музеєм історії донського козацтва Ростовської області Росії жодного подібного зразка не знайдено допитливими дослідниками, зокрема, киянином Володимиром “Велізарієм” Прокопенком, що має інтенерт-сторінку з тисячами світлин історичних предметів з різних музеїв та аукціонів світу. Окрема сторінка, присвячена порохівницям, налічує декілька десятків посилань, і там жодного натяку на аналоги вищеописаного зразка, особливо серед донських експонатів, немає. 

Поки що вважатимемо це особливим декорованим варантом типу І за Є. Славутичем.

Так це чи ні, аби доповнити нашу інформацію посиланням на можливі східні впливи на екіпірування як козаків, так і польсько-угорської піхоти, звертаємо увагу на кілька зображень турецької піхоти кінця XVI-XVII ст., які мають на боку, та навіть ззаду, порохівниці у формі “рогу достатку” та інше спорядження. 

Це ясно видно на деяких кольорових малюнках з «Віденського кодексу» (Codex Vindobonensis), датованого близько 1590 р. з  Національної бібліотеки у Відні, а також на малюнках з манускрипту Клеса Роламба (шв. Claes Rålamb, 1622-1698), посла Королівства Швеція в Оттоманській Порті (Туреччині)  1657-1658 р. «Книга костюмів Роламба» — невелика книга з ілюстраціями костюмів мешканців Османської імперії, виконана у самій Туреччині. Складена до 1657 року. Містить 121 мініатюру, написану індійським чорнилами та гуашшю. Серед ілюстрації – костюми придворних, чиновників, ремісників, вояків, представників різних національностей. Придбана  Клесом Роламбом (нід.  Claes Rolamb) під час його перебування у Стамбулі. Зберігається в Шведській королівській бібліотеці. Достеменно питання турецького впливу на ладівниці східно-європейських збройних формацій дослідити важко, хоча деякі порохівниці точно турецького походження, т. зв. “ріг достатку”.

Далі Є. Славутич пропонує розглянути ІІ тип у запропонованій ним системі класифікацї порохівниць:

«…порохівниці, виготовлені з рога буйвола або гірського козла. Роги особливо великих розмірів, довжиною часом до 80 см, слугували для зберігання запасів пороху. Вояки їх не носили безпосередньо. Серед майна Івана Самойловича (? – 1690) згадуються «…рог пороховой буйловой черной, оправлен серебром», «рог, в чем бывает порох буйваловой оправлен сребром, крук мhдяной, мhрка буйваловая». Такі роги частіше зустрічаються у другій половині XVII – XVIII ст.»

Буйволові роги, більш поширені в Гетьманщині та Слобожанщині, закінчуються на вузькому кінці металевою конічною насадкою з отвором, до якої кріпили на шарнірі пружинний важіль з кришкою.

Широкий кінець закривали дерев’яною, металевою чи кістяною кришкою, а в деяких випадках виготовленою з основи (дна) рогу. Деякі кришки закріплені наглухо, мають отвір, що закривається фігурною дерев’яною або кістяною пробкою з ручкою.

Роги нерідко оправляли мідними і срібними платівками. Ріг та оправу прикрашали різьбленням і карбівкою у вигляді рослинних і геометричних орнаментів, сцен полювання і написами. Підвішувалися порохівниці за допомогою двох кілець або кулеподібних голівок, укріплених на штирках або припаяних до насадок, розміщених на внутрішній дузі порохівниці…»

“…IV тип:

дубові порохівниці конічної, глечикоподібної або циліндричної форми з округлим дном, довжиною до 14 см і шириною – 9-12 см. Зверху закриті пласкою кришкою. В бічну стінку, із значним потовщенням зверху, з одного боку вмонтовано мідну лієчку і ручний обертальний механізм для зменшення надходження пороху в лійку. Корпус могли обшивати шкірою, але зазвичай оправляли суцільно або частково міддю, оздобленою карбівкою або басмою в гуцульському стилі.

Загалом цей тип (гуцульський) є характерним для регіону Західної України в XVII – XIX ст. Проте матеріали розкопок на місці Берестецької битви свідчать про їх обмежене використання в армії Б. Хмельницького, що можна пояснити не усталеною традицією в козацькому виряді, а тимчасовим покозаченням мешканців Західної України..»

У тому ж ключі автор подає знов таки з номер IV такий опис геть інших порохівниць:

“Тип IV: дерев’яні порохівниці у формі опуклого диска або баклаги, виготовлені з двох половин, часто з отвором посередині, – подібні до натрусок ІІІ типу, тільки більшого розміру, діаметром до 20 см. Оснащені вони металевою лієчкою і пружинним важелем з кришкою або дерев’яною шийкою, оправленою шкірою чи міддю, отвір якого закривається дерев’яною чи кістяною пробкою. Корпус оздоблювався різьбленням. Територіально цей тип можна умовно окреслити регіоном Західної й Правобережної України та Запоріжжям. Для Гетьманщини він не був характерним і не отримав помітного поширення, за винятком південних земель, які межували із Запоріжжям…”

Слід відзначити, що важко визначити, яку різницю вкладав у визначення   “IV тип” та  “Тип IV”. Скоріше за все, це просто помилка.

“Цєшинки”  з курляндським замком XVII ст. з колекції Музею народовго у Кракові

 

Цєшинка у виконанні сучасного майстра з Республіки Польща Єжи Валґи

Але менше з тим. Нам видається, що у випадку зі спробою класифікувати та дати детальний опис порохівниць вельми специфічних типів, Євген Славутич не врахував наявність у Центральній Європі такого потужного центру вироблення зброї та спорядження, як Богемія, Чехія, чеська Сілезія, бо конструктивно тип  IV за Славутичем більше подібний до знаменитих творів зброярів Чехії (Богемії) та Південної Німеччині та/або Північної Італії..

Порохівниці такого типу у європейській зброєзнавчій історіографії фігурують як “богемські”, та аж ніяк не пов’язуються з Україною.

У збірнику “Археологія козацької доби”  конічній порохівниці ІV типу дано визначення “Особливого і неповторного типу козацької порохівниці”.

Хоча аналіз порохівниць та натрусок, виготовлених переважно у чеській Сілезії, у м. Тешині зокрема, та у південні Німеччині, в Ауґсбурзі,  дає підставу зробити висновок про їх мінімум конструктивну подібність. 

Священна Римська імперія германської нації Габсбурґів в особі ерцгерцога Австрії Фердинанда, який став королем Чехії в 1526 р., славилася багатьма центрами виробництва зброї і супутньої індустрії, від Нідердандів до південною Німеччини. Одним з таких центрів була Чехія, Богемія.

Вона через Рудні гори межувала з Австрією і Німеччиною, й імперія, проводячи германізаторскую політику, сприяла  витісненню богемців (чехів)  з корпорацій зброярів і заміщенню їх прийшлими німецькими майстрами.

З 19-ти членів Празької гільдії зброярів-рушничників в 1592 р. тільки двоє мали чеські прізвища. Наступний Габсбурґ, Рудольф II, зійшовши на престол 1576 р и пернесшій де-факто столицю імперіі до Праги, встановив заборону на полювання і носіння зброї в королівських, читай, державних, угіддях, яка, втім, регулярно порушувалася його ж сановниками. Все життя Рудольфа II захоплювали  три пристрасті: мистецтво у всіх його проявах, окультні науки, до яких він відносив астрономію, і полювання.

При його дворі в Празі працювали кращі зброярі свого часу. У другій половині XVI ст. сформувався унікальний центр рушничного виробництва в м. Тешині (нині Чеський Тешин). Тешинські майстри аж до XVIII ст. випускали «тешинки» – легкі рушниці з оригінальним коліщаним замком і особливим елегантним прикладом у вигляді “ніжки сарни”.  Німці називали їх Tschinke, поляки “цєшинки” (пол. Cieszynka).

Цешінка – легка малокаліберна мисливська рушниця, призначене для полювання на сидячих птахів, звідси також назва «птах-птиця» або “пташинка”, вироблялося в Тешині з другої половини XVI  ст.

Цешінка відрізнялася багатою орнаментацією, ложами з інкрустацією кісткою, рогом і і перламутром, сріблом і латунню,  нарізним стволом і особливою конструкцією колісного замка – “курляндским замком”.

Цешінкі або “пташинки” виробляли кілька десятків зброярів, які зібралися в гільдію для заможних замовників, цінителів мистецтва та полювання. Відомі вони і на українських землях в арсеналах шляхти та козацької старшини.  В одному з списків озброєння  значиться „рγчъницъ малыхъ пташьихъ а все неприправъныхъ гаръкабγзъ ωдинъ…”

Близько 300 цешінок збереглися в музеях і колекціях по всьому світу. Музей Сілезії в Чеському Тешині (Чеська Республіка) налічує всього 4 примірники. Збереглися головним чином  багато прикрашені зразки. Але тешинські майстри виробляли і більш просту, скромніше прикрашену або й недоздоблену мисливську та бойову зброю та спорядження до неї.

Підбірка “богемських” або тешинських порохівниць.

Не можна не помітити їх конструктивну тотожність із “конічною” порохівницею з козацької переправи на Берестечку. Різниця між витонченими та багато декоованими європейськими зразками та досить брутальним виглядом козацкої порохівниці наводять на думку про спробу місцевих майстрів відтворити конструкцію популярної моделі, не займаючись її дорогим оздобленням. 

Інші види зброї, такі як дробовики, пістолети, аркебузи і порохівниці особливої ​​конструкції також були декоровані в тешинському стилі. При цьому  існували і більш прості вироби, в тому числі порохівніці та натруски, які  не мали декору.

Чеські та польськ зброєзнавці впевнено ідентифікують такі порохівниці саме як тешинські (цєшинські) або “богемські”, тобто чеські.

Праворуч видно різні варіанти основи порохівнці

При цьому порохівниці тешинського виробництва за своєю принциповою конструкцією точно відповідають типам IV за визначенням Є. Славутича. Тому скоріше, маючи археологічний матеріал, можна було би констатувати, що це спрощена і дещо маргіналізована спроба місцевих майстрів відтворити конструкцію тешинських порохівниць, або, принаймні богемських та південнонімецьких, як коробчастих, так і дископодібних. 

Серед археологічних знахідок на місці Тушинського табору “Самозванця” 1608-1610 р. під Москвою, де перебували у тому числі і козаки, знайдено фрагмент порохівниці, конструктивно подібної до “богемських”. Це фрагмент лійочки порохівниці з кришкою на важелі. Висота збереженої частини 45 мм.

Лійочка порохівниці з Тушинського табора 1608-1610 рр.

Розмір та брутальне виконання археологічних знахідок свідчать, радше за все, про спробу ту саму конструкцію двох принципових моделей, коробчастою та круглої дископодібної, адаптувати під бойову зброю та збільшити ємність для носіння пороху. Відносна делікатність, мініатюрність та багатий декор тешинських взірців демонструють іе, що це все-таки спорядження для легкої мисливської зброї. 

Більше того, зображення угорських вояків, хорватів, гайдуків польсько-угорської піхоти рясніють демонтстацією округлих дископодібних порохівниць та натрусок, які Є. Славутич визначив як “Тип IV: дерев’яні порохівниці у формі опуклого диска або баклаги. Їх походженняне викликає сумніву, це Центральна та Південна Європа, і зараховувати їх до продукції майстрів “…Західної й Правобережної України та Запоріжжя”… як мінімум не зовсім доказово. 

V. НАТРУСКИ   ВІЙСЬКОВО-СЛУЖИЛИХ СТАНІВ,

У ТОМУ ЧИСЛІ  КОЗАЦЬКІ  ТА СПРОБИ ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ

Дрібно розтертий порох для підсипки на полицю вогнепальної зброї козаки носили у дерев’яних і кістяних натрусках. Вони різного типу, форми і розмірів. Латунна натруска, виявлена в одній із козацьких сумок у

1974 р., при розкопках поля битви при Берестечку є фрагментом нижньої частини свічника, в яку вставлено дерев’яне дно і зроблено дерев’яну затичку.

Дві інші дерев’яні натруски виточені на токарному станку у формі мініатюрних посудинок з чітко виділеним дном і кулястим корпусом. Їх гирла затикаються циліндричними пробками з дашковидним верхом.

Натруски з поля битви при Берестечку. Домінуючий тип – натруски у вигляді коника, що поки що не мають аналогів ані у Центральній та Східній, ані у Західній Європі.

Другий за кількістю тип – імпровізовані латунні натруски, для виготовлення яких було використано свічники або інші металеві побутові предмети

Серед матеріалів з розкопок найбільш розповсюдженим типом натрусок є кістяні та дерев’яні предмети у вигляді стилізованих коників, що мають трапецієвидний корпус, піднятий скісно вверх хвіст та голівку на стрижні, яким затикається отвір для пороху в основі кінської шиї. Овальне дно, що заходить пазом у низ натруски, прикриває її знизу. У верхній частині фігурки коня та в його голівці розташовані один або кілька отворів для підвішування натруски до пояса.

Дерев’яні екземпляри неорнаментовані кістяні, оздоблені декоративними кістяними цвяшками, густо вкриті очковим орнаментом (коло з крапкою в центрі), розташованим безсистемно або смужками, хрестиками, трикветами і зображеннями солярного знака.

Останній з вказаних екземплярів має позначену скісними нарізками кінську гриву і за стилем виготовлення та орнаментом нагадує гуцульські вироби значно пізнішого часу. Цікаво, що виготовлено цю багато декоровану натруску не з коров’ячої кістки і не з оленячого рогу, а з мамонтової кістки.

Дещо інакше виглядає натруска з колекції Сумського обласного краєзнавчого музею з подібними орнаментами, виготовлена  коров’ячої кістки на металевому кільці, яку приписують гетьману Івану Самойловичу. враховуючи статки гетьмана висловлємо обережне припущення, що це лише переказ, бо переліки майна Самойловича вражають багатством у порівнянні з цією буквально рустикальною річчю. Порівняймо:

В описі майна Івана Самойловича значаться «натруска маленкая шумовая, оправлена серебром, с чъпочкою серебреною, чъпочка мърою вдвоя три четвертей аршина, с исподи натруски чъпочки тоненкой четверть», «натруска шумовая, оправлена серебром, цъпочка серебраная вдвоя, да колцо трех чети», у нього ж “натруска рыбя костяная [моржова кістка], оправа серебреная золоченая с финифом…”; у полковника стародубівського Петра Рославця 1677 р.: «натруска с чъпью серебреная», «натруска яшмова, чъпочка медная; натрусник кость рыбья, оправа серебреная с каменем»; шесть натрусок черкаских [черкесських з Північного Кавказу] под лосиною шерстью…”

Євген Славутич у вже цитованому дослідженні про порохівниці та натруски козаків пише:

“Українські вояки використовували натруски різних типів, залежно від регіону побутування, соціального становища і посади власника. Найпоширеніший спосіб їх носіння – біля пояса з кріпленням за допомогою коротенького перев’яза (петлі) з шкіри або ланцюжка, рідше – на плечовому перев’язі. Остання комбінація, за збереженими у музейних колекціях зразками, характерна для натрусок, виготовлених гуцульськими майстрами, які спорадично траплялися і в спорядженні козаків під час Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Спробуємо класифікувати такі типи натрусок за їх формою.” 

Оскільки перелік Є. Славутича розлогий, він нараховує 6 типів, скажемо одразу, що більшість поданої та класифкованої дослідником інформації торкаються значно пізнішого періоду, як мінімум кінця XVII – XVIII cт., а тому виходять за історичні межі нашого пошуку. Тому з класифікації Є. Славутича та з архелогічних знахідок на полі битви при Берестечку нас цікавитимуть лише натруски  І та ІІ типу, що є підтипом І типу:

І тип:

оригінальні натруски місцевого виробництва, виготовлені з фрагменту рогу оленя з відгалуженнями або полої кістки подібної форми. Цей тип не має аналогів в арміях сусідніх кра- їн. Для збереження пороху важко було знайти краще матеріал за ріг (або кістку), що був порівняно легким, міцним і водонепроникним матеріалом. Роги оленя мають однакову структуру і схожу конфігурацію, водночас кожен з них відрізняється формою стовбура та бокових гілок. Торці порохівниць закривали дерев’яними чи кістяними заглушками, окрім одного, рідше двох, де робили пристосування для засипки та підсипки пороху. Довжина натрусок коливалась від 11 до 24 см, ширина – від 8 до 18 см. Торці із дерев’яними заглушками часто додатково закривали мідними кришками або кістяними платівками, які прибивали до заглушок кістяними цвяшками із великими декоратив- ними кулеподібними голівками діаметром 7-9 мм. Така оздоба, кістяна або металева, є досить типовою для вітчизняних порохівниць та прикладів козацьких рушниць у XVII – XVIII ст., особливо в Гетьманщині та Слобожанщині. Дуже поширеною вона була в спорядженні козаків Б. Хмельницького. Подібні кулеподібні оздоби зустрічаються також на московитських пищалях XVII ст. та вогнепальній зброї донських козаків і народів Кавказу у XVII – XVIII ст.

Ріг та кістку прикрашали пласким різьбленням чи гравіруванням. В оздобленні зустрічаються різні сюжетні композиції:

а) з «очкового» орнаменту, що складається з 1-го – 2-х концентричних кіл з крапкою в центрі (найдавніший орнамент на кістці), кіл, трикутників, січених зубців, «бань» (зубців з голівками з концентричних кіл), жолобків, розеток, хвилястих рисок, півкіл складалися різні геометричні орнаменти в поєднанні з прямими лініями, штрихами або зиґзаґами, іноді спрощений рослинний орнамент;

б) рослинний орнамент в стилі «бароко», у вигляді мотиву квітки, що росте у вазоні (тип «поттен-кант»), чи дерева; композиції з рослинних мотивів, що нагадують стилізований рисунок виноградної лози;

в) складні сюжетні композиції із зображенням тварин, людей, сцен полювання, релігійних сюжетів (церкви, Голгофа, брама до раю, херувим, Бог тощо), астральних об’єктів, гербів в поєднанні з рослинним і геометричним орнаментом.

Нерідко на порохівницях робили гравірований напис із зазначенням дати, ім’я власника або майстра, місця виготовлення тощо. Така інформація дуже цінна для дослідників через те, що дозволяє встановити міс- це походження, час виготовлення та власників предметів.

Натруски цього типу є найбільш традиційними. З деякими відмінностями вони були однаково поширені протягом XVII – XVIII ст. в Гетьманщині, Запоріжжі, Слобідських полках та на Правобережній і Західній Україні.

Збережені зразки натрусок-коників з кістки та дерева

Результати тривалих розкопок, проведених під керівництвом вітчизняного археолога І. Свєшнікова на місці Берестецької битви, свідчать, що даний тип натрусок був домінуючим в спорядженні українського козацького війська у Визвольній війні 1648 – 1654 рр. Але козацькі натруски того часу відзначаються оригінальністю від пізніших за походженням тим, що їм часто надавали вигляд стилізованих коників.

Отвір одного з відгалужень закривали корком, верх якої вирізали у вигляді голови коня. Виготовляли такі натруски не тільки з кістки, але й дерева. Надалі мода надавати натрускам зооморфні риси поступово згасає…”

Вже поза класифікаційною таблицею Євген Славутич згадує інші різновиди натрусок, які не підпадають під жоден із визначених істориком типів:

“Відомо ще кілька видів натрусок, які не отримали стійкої традиції побутування. Через неусталеність форми та надто короткий період побутування, їх важко виділити в окремий тип або віднести до вже перерахованих.

Мова йде про певні натруски, які використовували в багатотисячній армії Б. Хмельницького, зроблені з речей іншого призначення, а саме: невеликі латунні пляшечки, перероблені з деталей свічників, пляшечки або опуклі флакони, вирізані з шматка дерева з дашкоподібною пробкою, довжиною до 6 см, а також відомі за іконографічним джерелами дерев’яні профільовані натруски турецького типу у формі трохи зігнутого ріжка з лієчкою і затичкою на кінці, прямокутні у перерізі. Останні очевидно були поширеними у козаків в XVI і в першій половині XVII ст.

Козак на мапі Ґійома Левассера де Боплана

Якщо вищерозглянуті типи натрусок становили приналежність військового спорядження нижчих чинів, то військова старшина усіх українських козацьких військ у XVII – XVIII ст., так само, як і польська шляхта, наслідуючи східну воєнну моду, користувалася коштовними натрусками східних типів, зокрема іранського, – східної роботи  (іранської та кавказької) або виготовленими в Польщі вірменськими майстрами за іранськими і кавказькими зразками. Вірмени здобули визнання в усьому світі як чудові майстри. Відомі чудові вироби вірменських зброярів, що працювали в Речі Посполитій  на запрошення польських королів, і які заснували відомі центри зброярського виробництва у Львові і Кам’янець-Подільському…”

VI. ІКОНОГРАФІЯ ПОРОХІВНИЦЬ ТА НАТРУСОК У КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ

Відмітимо, що зображення козаків періоду, який ми вивчаємо, вкрай рідкісні, особливо рядового козацтва, а не козацької старшини.

На відомій гравюрі анонімного автора із зображенням козака у геральдичній композиції «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.).  бачимо козака, в якого крім шабля та мушкета на плечі немає іншого спорядження. Не видно й порохівниці.

У цікавій і ґрунтовній, розвідці В. Г. Фоменка “Військові печатки запорожців»читаємо:

“Загальним для всіх військових печаток запорожців, відомих з описів і відбитків на документах, є зображення в центрі козака з мушкетом на лівому плечі та шаблею у піхвах – теж з лівого боку.” 

На печатці часу Петра Сагайдачного з колекції Музею Шереметьєвих, яка існує мінімум з 1608 р.,  знов-таки порохівниці, яка в пізніший час є обов’язковим елементом зображення козака на печатках другої половини XVII – XVIIIст., немає. Те саме бачимо на печатках гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. На жодній з них немає такого важливого елементу, як порохівниця або пороховий ріг, який потім перетворився на маркер козацького стану («козацьким звичаєм з рогами»).

Хоча відомий артефакт – водосвятна чаша Богдана Хмельницького з гербом Війська Запорозького та титулатурою гетьмана, який можна датувати 1649-1654 рр., згідно титулатури “Б. Х. Г. В. В. К. М. За” – “Богдан Хмельницький, гетьман Війська Великої  Королівської Милості Запорозького” таки містить зображення “козака з мушкетом” де на правому боку воїнана на поясі видно якийсь предмет, що може бути порохівницею.

Водосвятна чаша Богдана Хмельницького, з гравірованим гербом Війська Запорозького.

На гербі видно на поясі козака видно невеликий предмет, скоріше за все, порохівниця

Лише у другій половині  XVII ст. порохівниця міцно займає своє місце на зображенні «козака з мушкетом» на козацьких печатках. Так, наприклад, матриця печатки Коша Війська Запорозького (кінець XVII-початок XVIII ст.) містить на лівому боку козака зображення порохівниці у вигляді рогу достатку.

Аналіз сфрагістичних пам’яток показує: печатка Якима Сомка 1663 р. ще не містить зображення порохівниці; печатка Петра Дорошенка 1668 р. так само не показує порохівниці. А от вже печатки часу гетьмана Дем’яна Многогрішного 1670 р. та Івана Самойловича мають зображення порохівниць типу “ріг достатку” на поясі з правого боку “рицаря з самопалом”.  Таким чином, можна припустити, що порохівниця як обов’язковий атрибут символу “козак мушкетом” з’являється на козацьких печатках не раніше 1670 р.

Іншим типом зображувальних джерел є віньєтки на  мапах України Ґійома Левассера  де Боплана (1600-1685) та інших авторів  із малюнками представників населення України, у тому числі козаків і старшини.  Але на жодному з них, навіть у відомому парному зображенні козака й козачки, де козак стискає у руках самопал, ми не бачимо знов-таки крім шаблі і мушкета жодних деталей спорядження.

На гравюрі з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р. показано порізно козаків-реєстровців та повсталих селян. Реєстровці, зображені зліва, роззброєні та зв’ язані, перед ними на землі лежить лише їх холодна зброя – шаблі.

Радше за все, малюнок Гондіуса послужив джерелом для натхнення і для іншого артефакту, що відтворює образи полонених під Берестечком козаків  – це срібна плакетка (пол. Srebna antepedia), що зображує поклоніння Діві Марії після битви під Берестечком у 1651 р., що збегігається у кафедральному костьолі  м. Хелм (Польща). Датується джерело другою половиною XVII ст., бо є даром від єпископа Руської унійної церкви  Якова (Якуба) Суші хелмській кафедрі. Помер Суша 1687 р., отже срібну плакетку було виконано у 1670-1680 рр.

Печатка Коша Війська Запорозького Низового, датована кінцем XVII ст. На цій сфрагістичній пам’ятці видно порохівницю “ріг достатку”

 

Як і на титульному аркуші твору Йоахима Пасторія, бачимо зв’язаних та обеззброєних козаків, тому годі шукати в цьому зображенні іконографічного зображення їхнього спорядження.

Дуже часто достеменним зображженям козаків вважають, і небезпідставно, але з нюансами, малюнки нідерландського художника Абрагама ван Вестерфельда. Проте дослідники застерігають від ілюзій про повну документальну точність творів придворного митця литовського гетьмана Януша Радзивілла.  Адже відомий польський дослідник творчості Абрагама ван Вестерфельда Зиґмунт Батовський у своєму дослідженні “Абрагам ван Вестерфельд, голандський художник і його роботи в Польщі” (Краків, 1932 р.), довів що деякі з творів майстра мають умовний характер, а деякі створювалися значно пізніше т. зв. “Експедиції проти козаків “ Януша Радзивілла 1651 р.

Зокрема, часто цитований та однозначно трактований як “портрет двох козаків” малюнок з двома фігурами, що тримають мапу, є насправді є фронтисписом до титулу, архітектура на малюнку є умовною, навіяною італійським мистецтвом:

 “Італійське мистецтво продиктувало голандському майстрові ідею композиції, Київ – живописні архітектурні руїни, типи ченців і козаків, а князь Януш Радзивіл підказав образи своїх двох улюблених собак, що так само присутні на рисунку”. Про постаті “мапотримачів” читаємо таке:  “Тablica nad bramą gmachu i kozia skóra, trzymana przez Tatara i Kozaka.” Отже, постаті на фронтисписі, що тримають “козячу шкуру”, картуш, є символічним уособленням козака та татарина. Враховуючи їх надзвичайну зовнішню подібність, важко сказати, хто з них є татарином, а хто козаком.  Найголовіше, що козак чи татарин праворуч – ледь не єдине зображення, де чітко видно порохівницю вояка. І вона абслютно тотожна берестецьким знахідкам – у формі рогу достатку з двома лійочками вгорі.  Прикріплено її  до поясу вояка.

Інші аркуші альбому Абрагама ван  Вестерфельда, якщо і містять зображення рядових козаків, майже суцільно показують їх або полоненими та обеззброєним, або вбитими та пораненими, що цілком збігається зі специфікою показу ворога у ренесансному та бароковому мистецтві.

Слід зазначити й те, що вивчаючи матеріали А. ван Вестерфельда, треба знати, що альбом рисунків, виконаних голандським майстром в Києві в 1651 р., було втрачено ще у XVIII столітті. Цей альбом в кінці XVIII ст. був скопійований для польського короля Станіслава Понятовського. Місцезнаходження оригіналів невідоме.

Нерідко у якості іконографічного джерела наводять барельєф на саркофазі польського короля Яна-Казимира у Парижі. На барельєфі у паризькій церкві Сен-Жермен де Пре, де є саркофаг короля Яна-Казиміра ІІ Вази із зображенням королівського тріумфу над козаками й татарами під Берестечком, бачимо рівні шереги козацької піхоти, озброєної самопалами і в кожного на боку порохівниця.

Проблема в тому, що це типова для західноєвропейської, переважно нідерландської та німецької піхоти порохівниця зі сплощеного коров’ячого рогу, нім Pulverhorn.

Вже цитований автор «Енциклопедії зброї» Венлален Бегайм, про якого ми вже згадували,  так описує цей прізновид порохівниць: «Для Нідерландів характерним був пороховий ріг. Звідти він увійшов у вжиток і в інших місцях. Складався він з плоско спресованого коров’ячого рогу, широкий кінець якого був закритий жерстю і утворював дно, в той час як на тонкому кінці перебувала трубка з пороховим затвором (нім. Pulversperre). Зазвичай ріг носився на шнурку через плече або, як в нідерландській кавалерії, на гачку у пояса, на якому зміцнювалися порохівниця, ключ і мішок для куль…»

Порохівниці описаного вище типу в музейних колекціях

Саме у час створення барельєфу усипальниці Яна Казимир, 1672 р., Франція “короля Сонця” Людовика XIV вела війну проти Нідерландів, і автори могли уявляти собі спорядження голландської піхоти як взірець. А що там носили і чим озброювалися десь далеко на сході, скоріше для них було не таким важливим. Дивуватися цьому не слід.   Ми вже мали честь писати, що творці статуї короля та барельєфа  скульптори С’єр де Марсі та Жан Тібо працювали на замовлення найближчих родичів Яна-Казимира — Анни де Ґонзаґа де Невер та герцога Енґієнського.

Король Ян-Казимир помер 1672 р. Барельєф створено протягом 1672-1675 рр. Отже, навіть, якщо дійсно хтось консультував скульпторів стосовно зовнішнього  вигляду персонажів битви, що відбулася у червні-липні 1651 р., говорити про точність деталей не доводиться. Можливо, якісь консультації або замальовки їм надавали, але аналіз рельєфу дає підставу сумніватися у тому, наскільки вірно скульптори уявляли собі зовнішній вигляд учасників битви, у тому числі їх озброєння та спорядження.

Це цілком збігається з аналізом мистецтвознавців про відповідність рельєфа з Сен-Жермен де Пре до зразків скульптури класицизму, що тяжів до античних та ренесансних зразків і не покликаний був реалістично відтворювати дійсність,  віддаючи перевагу героїзованому пафосу. Деякі дослідники вважають, що автори барельфу на саркофазі Яна Казимира запозичили композицію з барельєфу на саркофагу французького короля Франциска І, де зображено битву під Мариньяно (1515 р.)  та трактують зображення, як канонічне для подібного виду зображень увічнення діянь монарха, що всіляко підкреслює подвиги й славу останнього, не надто переймаючись реалістичністю.

VIІ. ПРОБИ РЕКОНСТРУКЦІЇ ПОРОХІВНИЦЬ ТА НАТРУСОК 

Реконструкція порохівниці “ріг достатку” за берестецьким зразком.

Дерев’яна основа виготовлена членом Кам’янець-Подільського міськового військово-історичного товариства Костянтином Шреєром. Робота зі шкірою – члена ГО ДВКА Павла Ваксютенка

Реконструкція “конічної” порохівниці, здійснена членом ГО ДВКА Євгеном Бондаренком

Реконструкція “богемської” порохівниці та дископодібної натруски , виготовлені членоми ГО ДВКА Бондаренком Є. і Савицьким А.

Реконструкція натруски у вигляді коника за мотивом знахідки на полі битви при Берестечку.

Мамонтова кістка, різьблення. Майстер Олександр Ємельянов (м. Київ)

 

 ВИСНОВОК ЗА ПУБЛІКАЦІЄЮ:

Проведені низкою науковців джерельні дослідження та аналіз унікальних за типами і видами зразків натрусок і порохівниць складає надзвичайно цінний джерельний матеріал, який дозволяє нам реконструювати елементи оздоблення козацьких одностроїв XVII – XVIII ст. Складність виявлення місць зберігання все ж не стала на заваді при застосуванні розробленої прикладної класифікації наявних зразків, оскільки вони виявилися достатньо представницькими.

Слід зазначити, що в результаті нашої розвідки нам видається, що ми можемо дещо уточнити дані про деякі типи порохівниць та натрусок, про які, на нашу точку зору, у деяких істориків є помилкове, або, принаймні, неповне уявлення.

Нам видається, що авторами досліджень не зовсім чітко артикульована унікальна особливість козацького війська як збройної силу Фронтиру на межі західного та східного світів.  Тому ми підкреслюємо, що озброєння та спорядження козацького війска формувалося не тільки завдяки західним впливам, але й впливом військового мистецтва Сходу, – Туреччини, Кавказу, Криму.

Саме тому, на наш погляд, озброєння та спорядження козаків поєднують зброю західних та центральноєвропейських зразків із спорядженням турецького та північнокавказського зразків. 

Отримані дані дають можливість ідентифікувати нововиявлені знахідки, а також сприяють реконструкції одягу, озброєння та спорядження та вояків козацького війська з достатньо високою імовірністю. 

Досвід членів ГО ДВКА та їх партнерів протягом 20 років, у тому числі практичні роботи з реконструювання предметів козацького спорядження, дозвояють на конкретних прикладах рекомендувати своїм учасникам і колегам певні версії реконструкції образу козаків кінця XVI-XVII ст.

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)«Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26)

Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 3, Т. 4, “Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого.” Киев: Акц. Об. печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1914;

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Рівне – Львів: «Cлово», 2008;

Славутич Є. Порохівниці – складова воєнного спорядження Українських військ  XVII –XVIII ст..: спроба класифікації // Історико-географічні дослідження в Україні. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2005. – № 8. – С. 100-128;

Леонтій Вйтович. “КОЗАЦЬКА ПІХОТА: ОЗБРОЄННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ, БОЙОВІ МОЖЛИВОСТІ НА ТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЛІНІЙНОЇ ПІХОТИ КІНЦЯ XV – СЕРЕДИНИ XVIІ ст.;

Боплан, Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. Київ: Наукова думка, 1990;

Грані світу. Україна-Польща: єдність зброї крізь віки. Київ: Грані –Т, 2007;

Наталья ЧЕРКЕС , Владимир БЕРЕЖИНСКИЙ.  “ОГНЕСТРЕЛЬНОЕ ОРУЖИЕ ОСМАНСКОЙ ИМПЕРИИ и КРЫМСКОГО ХАНСТВА” Зброєзнав, 2014 р.;

Zdzislaw Żygulski, Stara Broń w Polskich Zbiorach (Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984) 75-79. “Katalog MNK,” Muzeum Narodowe w Krakowie, accessed May 10, 2019;

Kossarzecki, Krzysztof. Ad Villam Novam. Tom VII, “Źródła do dziejów Sobieskich z Archiwum w Mińsku i zbiorów francuskich.” Warszawa: Muzeum Pałac w Wilanowie, 2012;

Pasek, J.C. Pamiętniki. Lwow, 1857.
Sikora, Radoslaw. Fenomen Husarii. Torun: MADO, 2005.
Sikora, Radoslaw. Husaria pod Wiedniem 1683. Warszawa: Erica, 2012;

Żygulski, Zdzislaw. Stara Broń w Polskich Zbiorach. Gdańsk-Warszawa: Krajowa Agencja. Wydawnicza, 1984;

“Husarski inwentarz.” Kresy. Accessed May 10, 2019. / “Ikonografia. Militaria, mundury, elementy uzbrojenia, sceny batalistyczne z XIII-XIX w.” Search archives;

 “Odsiecz Smoleńska pod wodzą Władysława IV w 1634 r.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;

“Uładzisłaŭ Vałovič.” Wikimedia Commons. Accessed May 10, 2019;

Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні укра їнського народу середини ХVІІ ст. – Книга перша: Воєнні дії 1648– 1652 рр. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996;

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… ; 

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Наталія Старченко “Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок XVII ст.)”;

Алла Бортнікова. “ФУНКЦІОНУВАННЯ СТАРОСТИНСЬКОГО СУДУ У М. ЛУЦЬКУ (ЗА СПРАВОЮ КНЯЗЯ РОМАНА САНГУШКА З ПАНОМ МИШКОЮ ВАРКОВСЬКИМ 1564 р.)”

Світлана Гриценко. “ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОЇ ГРУПИ “НАЗВИ ЗБРОЇ ТА ЇЇ ЧАСТИН” (на матеріалі українських писемних пам’яток XVI–XVII ст.);

Олег Мальченко. “ПУШКАРСЬКА СЛУЖБА В УКРАЇНСЬКИХ ЗАМКАХ У XV-СЕРЕДИНІ XVII ст”.;

Андрій Блануца. “ШЛЯХЕТСЬКІ НАЇЗДИ В РАННЬОМОДЕРНІЙ УКРАЇНІ ЯК СКЛАДОВА ПРИЧИН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ СЕРЕДИНИ XVII ст.”;

Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр.Т.2 (1650–1651 рр.);

MUZEUM TĚŠÍNSKA MUZEUM ŚLĄSKA CIESZYŃSKIEGO. “Dům, palác a zámekv hmotné kultuře Slezska Dom, pałac i zamekт w kulturze materialnej Śląska”.Český Těšín 2018;

Государственный исторический музей. Государственный военно-исторический и природный музей-заповедник «Куликово поле»

“ВОЕННАЯ АРХЕОЛОГИЯ” Сборник материалов семинара при Государственном историческом музее. Москва 2008;

Владислав Безпалько, Іван Кузьмінський. “МУЗИЧНЕ ПОВСЯКДЕННЯ ВОЛИНІ (СЕРЕДИНА XVI – ПОЧАТОК XVII СТОЛІТЬ) TEXT AND IMAGE: ESSENTIAL PROBLEMS IN ART HISTORY. 2019. 1(7);

“Пошуки та знахідки”. І.К Свєшніков. Розкопки місця Берестецької битви 1651 р. Український історичний журнал, Київ 1992 р.;

;

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

➤