ІСТОРИЧНИЙ ШКІЦ. ХМЕЛЬНИЧЧИНА НА ПОЛІССІ. РОКУ БОЖОГО 1650.

ВСТУП

Віддавна ГО ДВКА співробітничає з унікальною спільнотою – Музеєм родини Шереметьєвих на чолі зі знаним колекціонером і меценатом Олексієм Шереметьєвим.

Плакат виставки “Раритети козацької доби” з колекції Музею родини Шереметьєвих. Музей культурної спадщини, Київ, 2015 р.

Однією з форм такого співробітництва є участь в організації виставок з історії України, де експонуются фантастичні за рівнем історичної цінності та збереженості артефакти, та творення військово-історичних заходів з популяризації національної історії, зокрема історії українського козацтва.

Місцем проведення таких акцій нерідко ставала мистецька резиденція “Ставки”, що розташована у с. Ставки Радомишльського району Житомирської області.

Колекціонер і меценат, засновник Музею родини Шереметьєвих Олексій Шереметьєв

Історія місцевості, перша згадка про яку сягає 1415 р., насичена подіями, історія усього поліського краю та прагнення до анімації історичного простору Радомишльщини спонукали Музей родини Шереметьєвих та ГО ДВКА до організації низки військово-історичних заходів під загальною назвою “Хмельниччина на Поліссі”, присвячених історії Визвольної війни українського народу під проводом великого гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького 1648-1657 рр. на Житомирщині. Адже однією з улюблених тем досліджень ГО ДВКА є Козаччина, а одна з ключових військово-історичних груп у складі організації – “Київський реєстровий полк”,  що формувався на теренах Північної Київщини та Житомирщини.

10-13 вересня 2020 р. у Ставках відбудеться черговий військово-історичний захід “Хмельниччина на Поліссі. Рік 1650”.

Мета нашої публікації – історичний шкіц про реальну основу майбутнього видовищного дійства.

КАМПАНІЯ 1650 РОКУ І ЖИТОМИРЩИНА.

Генеральна мапа України Ґійома Левассера де Боплана, 1648 р. 

Йшло третє літо кровопролитної Визвольної війни. Тріумфальна переможна кампанія 1648 р. змінилася важкою, сповненою поразок і звитяг кампанією 1649 р.

Фрагмент діорами Зборівської битви. Художник Степан Нечай. Зборівський комунальний історико-краєзнавчий музей “Зборівська битва”, який очолює давній приятель ГО ДВКА Богдан Макогін

Сторони обмінялася тяжкими ударами збройної потуги. Довготривала облога Збаража (10 липня – 22 серпня 1649 р.) та Зборівська битва (15-16 серпня 1649 р.) в цілому схилили шальки терезів на бік козацької сторони під командуванням Богдана Хмельницького. Зборів завершився майже виграною битвою і підписанням Зборівської мирної угоди, що означала утворення Української козацької держави на частині українських теренів Речі Посполитої. Збараж здався на почесну капітуляцію. Почалося формування 40-тисячного козацького реєстру.

Попри невідповідність умов Зборівського миру реальному успіхові козацької зброї в кампаніях 1648-1649 рр., Зборів став важливою міжнародно-правовою перемогою козаччини, до якої потім постійно відсилали та примірялися козацькі дипломати.

Посмертний портрет полковника Київського Михайла Кричевського гравера Віллема Гондіуса за малюнком Абрагама ван Вестерфельда. 1651 р.

З іншого боку, після титанічної боротьби на території Білорусі та Північної Київщини війська Литовського гетьмана Януша Радзивілла 31 липня 1649 р. нанесли поразку козацьким військам у складі Київського реєстрового, Овруцького та Чорнобильського повстанчих полків під загальним командуванням полковника Київського і наказного гетьмана Михайла Кричевского у першій битві під Лоєвом.  

Мапа битви під Лоєвом 31 липня 1649 р. 

Кричевський загинув смертю героя, а литовське військо після тяжких втрат не змогло рухатися на Київ.

Таким чином, 1650 р. сторони зустріли у стані хиткого балансу сил.

Мапа основних подій Визвольної війни станом на 1648-1650 рр.

Полум’я визвольної боротьби, яке спалахнуло 1648 р., охоплювало значні регіони України, в тому числі Полісся. Не проминуло воно, звісно, й Житомирщину.

Знаний магнат сенатор Речі Посполитої Адам Кисіль, котрий був у ту пору Київським воєводою і мав владу над Радомислем, доповідав польському королю, що повсюдно «холопство гору бере, а брати наші [шляхта] з домівок своїх виїжджають». Випадки втечі селян і міщан від своїх господарів були на Радомиcльщині в першій половині ХVII ст. надзвичайно поширеними. Напередодні народного вибуху  1648 р.  вони ще більш почастішали. Задля цього велась агітаційна робота посланцями Б. Хмельницького.

В околиці Радомисля, зокрема, було відряджено покозаченого шляхтича Я. Концевича, що активно схиляв посполитих до підтримки козацької держави.

Після перемоги козацького війська під Корсунем ще 1648 р. у містечку осіли залишки розгромлених польських військ,  які вихлюпнули свою лють на радомислян.

Згодом, шляхту  під Радомислем (назва Радомисль замінена на Радомишль лишень 1946 р.) , за переказами, “поскуб” козацький загін, який ішов з Чорнобиля, аби пристати до батька Хмеля.

Натхнені перемогами козаків Б. Хмельницького, жителі Радомисля влітку 1648 р. підняли повстання, проголосивши й себе козаками. У Радомисльській волості виникають «повстанські купи», сформовані з селян. Значною мірою сприяли цьому послані Хмельницьким козацькі загони.

На Радомисльщині, 1648-1649 рр. діяли угрупування ватажків Іллі Голоти і частина козаків Миргородського полку Матвія Гладкого.

У Київському полку, утвореному у 1648 р., на заході й півночі межовими містечками були Овруч, Ворсівка, Макарів, Гостомель. Увесь же західний кордон території, зайнятої козацьким військом, на кінець 1649 р. проходив так:  Яруга — Браїлів — Прилуки — Беклівка — Коростишів — Овруч.

«Козацькі» кордони не доходили тут до межі Київського та Волинських воєводств. Ця так звана лінія лише в деяких пунктах збігалася з кордоном, визначеним Зборівською угодою,  а фактично ж ішла значно далі на захід. 

Найближчі до містечка Радомисль козацькі сотні Київського та Білоцерківського полків стояли тоді у Ворсівці і Коростишеві.  Якій з них безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко рівновіддалене між ними.

Нещодавно віднайдена у с. Ворсівці Малинського району Житомирської області гранітна плита з іменами козаків Ворсівської сотні Київського реєстрового полку зі Зборівського реєстру. Бл. XIX ст.

Зі сходу й півдня з Радомисльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні Київського реєстрового полку.

Влітку 1650 р. і козацька сторона, і сторона Речі Посполитої  намагалися ізолювати одна одну дипломатично. Посланці  Речі Посполитої перестерігали Московське царство перед козаками і перетягнули на свій бік Василе Лупула, господаря Молдови. У той же час Богдан Хмельницький посилив свої зв’язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою.

Щоб запобігти поширенню впливів Речі Посполитої у Молдові, Хмельницький у серпні 1650 р. вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Ще в травні 1650 р.  Богдан Хмельницький, виконуючи свої союзницькі зобов’язання перед татарами,  розсилає по полках універсал з наказом про виділення з кожного полку певної кількості козаків для спільного з татарами походу на черкесів. Зокрема, зберігся універсал гетьмана, адресований Київському реєстровому полку та його полковнику Антону Ждановичу: 

«Богдан Хмельницький, гетьман війська Його Королівської милості Запорозького, панові полковникові Київському з усім товариством полку — здоровля від Господа Бога Вашим милостям  жичимо!

Жадали ми від вас зимою і наказували, абисьте йшли на услугу Його милості цареві Кримському; але що в тім часі ще ми сподівалися непевности покою від панів Ляхів, для того так ми як і цар [хан] Кримський той похід торік занехаяли і услугу, на котру сьмо мали йти, ми відложили.

Тепер певний покій [мир] став, тому Його милість цар Кримський прислав до нас, аби сьмо йому кілька тисяч товариства придали, по 300 чоловіка з полку, а одного сотника на наше місце.

О двуконь з оружєм добрим, огнистим, оден віз на десяток чоловіка, не чекаючи другого універсалу на день 26 мая [травня] до Полтави ставитися в ту дорогу, то єсть на услугу визначену Його Милості цареві Кримському, що замишляє на черкесів, на призначене місце, без вимови — під ласкою нашою і військовою инакше не чинячи. Дан в Чигрині, 24 мая [травня] Року Божого  1650.  Іван Виговський, писар війська Запорізького”.

Цей травневий збір було відкликано,  але вже в середині липня генеральний осавул Демко (Дем’ян) Лисовець отримає наказ відібрати 3000 вибраного війська із зібраних все ж таки під Полтавою козаків різних полків для відправки на допомогу хану.  Відомо, що зібрано було 18 корогов, а полковниками були сам Демко Лисовець,  черкаський полковник Іван Воронченко та канівський полковник Семен Савич.

Антін Жданович, що був призначений київським полковником після загибелі  Михайла Кричевського у битві під Лоєвом 1649 р., в цей час виконував доручення гетьмана, очолюючи козацьке посольство до Стамбула. 

Портрет полковника Київського Антона Ждановича (під л. D) з гравюри 1657 р. Автором рисунка, згідно з підписом, є генеральний квартирмейстер Ерік Юнсон Дальберґ.

Він був особисто присутній на зустрічі і виконав рисунок з натури. На його основі паризький  гравер Жан Ле Польтр (фр. Jean Le Paultre, 1618-1682)  створив відому гравюру на міді. Твір розміром 32,5х40 см. Нині зберігається у Стокгольмі, у Національній бібліотеці Швеції. 

Основна маса козаків Київського та Канівського реєстрових полків під командуванням наказних полковників Михайла Криси та Івана Шангірея прикривали Київ і західний кордон козацької держави, встановлений Зборівською мирною угодою.

Реалізація Зборівських угод наражалася на величезні проблеми як з польського, так і з українського боку.

Втім, внаслідок концентрації національно-визвольного та соціального струменів  українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої,  були практично звільнені від польського панування.

Вперше після тривалої перерви ставала реальністю їх інтеграція у межах самодостатнього державного організму, процес утвердження якого за величезного особистого внеску Богдана Хмельницького відбувався в умовах руйнації державних інститутів Речі Посполитої.

Національною особливістю виявилося те, що темпи державотворення випереджали інтенсивність становлення власне українського суспільства й формування державної ідеї.

Державний організм сформувався лише на частині українського історично-географічного ареалу, хоча на кінець 1648 р. ядро підпорядкованої революційній владі території України становили майже всі етнічні українські землі.

Однак внаслідок відмови від подальшого просування повстанської армії на захід цей регіон залишився поза межами впливів гетьманського уряду.

Натомість протягом зими–весни 1649 р. під гетьманську булаву увійшли терени на схід від лінії р. Горинь – Кам’янець-Подільський. Однак у результаті укладеного Зборівського договору відбулося істотне ущільнення географічного простору Української держави.

Сконцентрована у межах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств, площа останньої становила близько 180–200 тис. кв. км.

Державні кордони на заході з Молдовою і Річчю Посполитою проходили по річках Дністер, Мурафа, Мурашка та на схід від р. Случ; на півночі з Великим Князівством Литовським  — уздовж річок Словечна й Іпуть і далі по межі Чернігівського воєводства; на сході – з Московською державою — по лінії давнього польсько-російського кордону; на півдні – з Османською імперією і Кримським ханатом – по нижній течії Дніпра і Дикому полю.

Якраз на літо-осінь 1650 р., рівно 370 років тому, відбулося конституювання національного державного організму Козацької України.

Розпочався процес одразу після Зборова, і, як вже було сказано, він був вкрай важким.

Титульний аркуш Зборівського реєстру 1649 р. 

Загалом робота з унормування козацького реєстру була в основному завершена на початку 1650 р. Зведення полкових списків у загальний реєстр Війська Запорозького провадилось у Чигирині, у Військовій канцелярії — «…де справи робляться…».

Загальний реєстр увібрав у себе 40 477 чоловік, тобто перевищив встановлені норми майже на півтисячі осіб.

Іншою, не менш складною проблемою, стала для гетьмана Хмельницького реалізація положення щодо повернення шляхти і коронної адміністрації на терени козацької України.

Наскільки вибухонебезпечною є ситуація в Україні на власні очі переконався слуга київського воєводи Адама Киселя Ян Сосницький, котрий у середині вересня 1649 р. прямував до Києва, аби підготувати приїзд туди самого високопоставленого урядовця Речі Посполитої.

Герб Київського воєводства за Речі Посполитої

Сосницький, котрого в дорозі супроводжував козацький почет і він чи не вперше в житті так радів козацькому товариству, доповідав Киселю про свою подорож таке:

«Плебс не припиняє своїх дій і в цілому тепер ще гірший, ніж був у минулому році. Не звертає уваги на жодні листи:  хоч ми їхали з козаками, в кількох місцях були затримані й перебували у великій небезпеці, й коли б їхали без козаків, то пан Бог знає, чи залишились би в живих…».

Шляхта, котра наважилась повертатися до своїх маєтностей, наражалася на неабияку небезпеку.

Ще восени 1649 р. з козацької України надходили звістки про вбивства шляхтичів і їхніх урядників.

Через спротив простолюду шляхта Київського воєводства так і не змогла провести сеймик в традиційному місці свого збору — в Київському замку, обмежившись збором лише частини «лицарського» товариства Київщини неподалік Житомира: «…з великим жалем… просто неба над рікою Случчю…».

Тривожною була ситуація і в Брацлавському та східних районах Подільського воєводств.

 «Плебс залишається в купах, не впускає панів додому», — скаржився королю Адам Кисіль у жовтні 1649 р.

Епітафія із зображеним у рицарських обладунках Адамом Киселем з с. Низкиничі Іваничівського району Волинської області. Скульптуру встановлено було у середині XVII ст. у величній п’ятивежній Успенській церкві.

Інший інформатор доносив з України, що «…чернь, хлопи, зібравшись в кілька десятків тисяч, обложили Хмельницького й козацьку старшину, намагаючись дістати за те, що погодилися з королем. Не хочуть хлопи дозволити на згоду, а хочуть бути собі вільними і не бути в нікого в підданстві і щоб не мати над собою панів….».

Ще більше ситуація ускладнилась 1650 р. після впорядкування реєстру. Козаки, що не потрапили в число вибраних, погрожували Хмельницькому обрати собі іншого гетьмана, а в неволю не повертатися.

Для того, аби хоч трохи зняти соціальну напругу в цьому питанні, гетьман дозволив частині виписаних з реєстру козаків залишитись при козацькому війську в якості обозної прислуги та джур, впровадивши правило, за яким кожен з козаків-реєстровців міг мати при собі «…одного хлопа з самопалом; колясу з одним конем, а при ній другого хлопа з самопалом…». Таким чином, кожен реєстровець був, по суті, у середньовічному розумінні командиром власного «копія»,  невеликого загону озброєних людей.

Козак-реєстровець. Малюнок Олекси Руденка, 2003 р.

Додатково, всупереч угодам у Зборові, Богдан Хмельницький заснував окремий реєстр у 20000 козаків під командуванням гетьманича Тимоша Хмельницького.

Коронна ж влада вимагала від гетьмана одночасного вирішення і справи облаштування козацького реєстру, і повернення шляхти до своїх володінь, будучи переконана, як влучно висловився з цього приводу воєвода Кисіль:

«Певність цього миру не може мати кращого закладу, ніж коли вже кожен сяде вдома…».

Але «дім» вже не був таким, яким він був до весни 1648 р.

Після затвердження Зборівського договору польська шляхта поодинці і гуртами знову посунула в Україну.

Заможна шляхта поверталася з цілими загонами охоронців, найнятих у Речі Посполитій і за кордоном.  

Ситуація, в якій опинилася шляхта в Україні, була для неї надто складною. Селяни майже всі оголосили себе козаками і слухати не хотіли про відновлення колишніх кріпацьких порядків. Вони рішуче відмовлялись відбувати повинності, не пускали панів до їхніх маєтків тощо. 

Намагаючись повернути старі порядки, шляхта вдавалась до жорстокої помсти селянам. Пани у своїх маєтках ставили шибениці, катували людей.

На сваволю і знущання панів, на спроби відновити кріпацькі порядки селяни відповіли протидією. На кінець 1649 — початок 1650 р. селянські повстання, охопили значну частину Волині і Брацлавщини, а згодом Придніпров’я і Побужжя.

У лютому — березні 1650 р. почались заворушення на Запорожжі, яке надалі залишалось осередком, до якого тягнулися всі невдоволені панським гнобленням. Кількість таких невдоволених особливо збільшилась після укладення Зборівського договору. 

Повстанці оголосили Хмельницького позбавленим гетьманства, обравши замість нього свого отамана Худолія.  Проте заворушення на Запорожжі було невдовзі придушено, а Худолія за наказом Богдана Хмельницького було страчено.

Про цей період Михайло Грушевский писав: «В повітрі України висіла густа хмара глибокого обопільного роздраження і обвинувачень: сторони української,  козацько-підданської,  і польської панської.»

Портрет Михайла Грушевського. Малюнок Валерія Руденка, 2001 р.

КОЗАЦЬКО-ШЛЯХЕТСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ НА ПОЛІССІ 1650 РОКУ

Польський сейм, що відбувся ще у грудні 1649 — січні 1650 р., відмовився затвердити пункт Зборівського договору стосовно скасування унії.

Це викликало серед українців обурення і зневіру в можливості втілення умов Зборівської угоди в життя.

До того ж, звільнений з татарської неволі і поновлений на посаді коронного гетьмана, Міколай Потоцький почав створювати на території Наддністрянщини та Поділля, що межували із західним кордоном козацької держави, власні військові формування.

Цей акт був сприйнятий Богданом Хмельницьким як відмова Речі Посполитої від виконання умов Зборівського договору. До того ж коронний гетьман у письмовій формі вимагав вивести козацькі війська з Брацлавщини та східніших теренів аж до Києва і повернути шляхті майно.

Всупереч Зборівському договору, який передбачав прощення учасникам повстання, польська шляхта, що поверталася до своїх маєтків, почала карати селян за участь у повстанні. Князь Самуель Кароль Корецький і сам коронний гетьман Міколай  Потоцький карали селян, саджаючи їх на палі.

Все це викликало нову хвилю селянських повстань проти шляхти, підтримуваних нереєстровим та й реєстровим козацтвом.

Не винятком став і центр України, у тому числі Київщина та Житомирщина.

За умов такого протистояння польська та полонізована шляхта намагалася сформувати сили оборони Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, аби забезпечити збройною силою повернення шляхетського майна, зупинити селянські та козацькі спроби спротиву поверненню маєьностей та підданих, по суті, повторного їх закріпачення; збиранню податків на користь Речі Посполитої тощо.

Головним стрижнем і опорою таких спроб була постать воєводи Київського Адама Киселя, який вважався  прихильником компромісу з козаками як українець (русин) і православний.

Адам з Брусилова Кисіль-Низкиницький герба «Свентольдич» (1600-1653) був політичним і військовим діячем Речі Посполитої; дворянином королівським (1633), старостою Носівським і підкоморієм чернігівським (1633), останнім православним сенатором Речі Посполитої з 1641 р.,  каштеляном чернігівським (1639-1646), з 1646 р. каштеляном Київським, воєводою Брацлавським з 1647 р., воєводою Київським (1649-1653).

Герб воєводи Київського Адама Киселя “Свентольдич”

По-своєму трагічна постать, Кисіль намагався знайти компромісні рішення у відносинах між Річчю Посполитою  й Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторонами шляхом надання привілеїв козацтву й зрівняння його в правах із польською шляхтою. Позиція Кисіля викликала звинувачення на його адресу з обох сторін.

Маючи запевнення від самого гетьмана Богдана Хмельницького про безпеку, Кисіль ще 11 листопада 1649 р. приїхав до Києва.

Зображення Києва середини XVII ст.

13-16 травня 1650 р. з комісарами Речі Посполитої, що відповідали за реалізацію Зборівських угод, Кисіль в Київському замку мав перемовини з Богданом Хмельницьким, який прибув до Києва з Чигирина у  супроводі полковників, сотників і до 2000 козаків Чигиринського полку та загоном татар. Замок був оточений козаками й татарами (бл. 200 вояків).

Адама Киселя зустрічали  без належних почестей.  Ще б пак, хтось із козаків казав на його адресу “…кості твої точно руські, та тільки занадто обросли вони польським м’ясом». 

Під час перебування в замку гетьмана зі старшиною натовп селян та козаків-випищиків обложив замок, пізніше виступ вгамували силою.

Зображення київського замку на горі Киселівці 1651 р. роботи Абрагама ван Вестерфельда

Населення Києва вороже ставилося до Адама Киселя та його озброєного ескорту, міщани відмовлялися видавати провіант для утримання воєводи, його почту  та сторожі, тому він витрачав майже 100 талерів щодня на закупівлю необхідного.

На Житомирщину, користуючись підтримкою Адама Киселя, частину поверталися великі землевласники Немиричі, Воронячі, Залеські та інші разом із своїми військовими загонами, які «охороняли панство і приборкували селянську сваволю».

Зображення герба та титулатури Адама Киселя на церковній ризі з колекції Національного музею історії України

Шляхта намагалася відновити експлуатацію в таких самих формах, як це було до початку Визвольної війни.

Шляхетські сеймики «українних» воєводств від лютого 1650 р. намагалися затягнути для потреб “домової оброни” «…od wszelkich tumultów domowych i rebelii”  (тобто, від місцевих заворушень і повстань) нові та, хоча б, мобілізувати,  старі хоругви “посполитого рушення” та приватні підрозділи.

Зі «старих» підрозділів, що брали участь у Зборівській кампанії 1649 р., лишилися на службі Київського воєводства станом 30 червня 1650 р. залишалися повітові Житомирські хоругви Адама Киселя власна «козацька» себто панцерна та така ж панцерна хоругва майбутнього видатного дипломата козацької держави,  а станом на 1650 р. лояльного уряду Речі Посполитої овруцького шляхтича  Єжі  (Юрія) Немирича.

Уявний портрет Юрія Немирича

Взимку 1650 р. ці хоругви дислокувалися у Житомирському замку, але звідусіль оточені «свавільниками» з числа житомирських міщан, покозачених селян, козаків-випищиків та частини реєстровців, хоругви під загальним командуванням Немирича покинули Житомир.

Вже згадуваний сеймик Київської шляхти, до якого приєдалися рештки витісненої з насиджених гнізд чернігівської шляхти, проведений 27 лютого 1650 р., намагався проголосувати і виділити кошти на формування трьох кінних хоругв. На ротмістрів було обрано старосту новогрудського Кшиштофа Тишкевича та брата Немирича  Стефана  (Степана).

Додатково рештки Київської польської та полонізованої шляхти воліли прийняти на службу приватну драгунську «німецьку» хоругву Юрія Немирича.

Типи польського війська на гравюрі Абрагама ван Боота. 1632 р.

Чернігівська шляхта голосувала за формування трьох хоругов легкої кінноти (вочевидь, хоругов  «легких знаків», тобто тих, хто не мав захисного обладунку, панцирів тощо) свого воєводства.  Ротмістрами зібралися призначити підкоморія новогрудського Яна Пясечіньського, стольника Київського, сина Адама Киселя, Влодзімежа (Володимира) Киселя та стольника чернігівського Романа Загоровського.

Вояки обох воєводств, Київського та Чергнігівського, мали скласти єдиний полк у складі восьми хоругов (сотень) числом до 800 вояків під загальним командуванням особисто воєводи Київського Адама Киселя. Останньому збиралися присудити 4000 злотих «кухонного», а ротмістрам по 500 злотих жолду (оплати) за службу.

На сеймику в Житомирі шляхта намагалася визначити і місця «стацій», тобто дислокації хоругов: Радомисль, Ксаверів, Хорошів і Чернігів у Київському воєводстві, а також Новогрудок, Сосниця та Мглин у Чернігівському воєводстві.

При цьому ставка робилася на  уявному «мирному» процесі реалізації Зборівських угод, особистих контактах Адама Киселя з гетьманом Богданом Хмельницьким, а також на спільному придушенні «свавільників» повітовими річпосполитськими підрозділами разом із реєстровими козаками.

Але реальність вже не відповідала маренням шляхетських кіл, які сприйняли Зборівські угоди як остаточні і такі, які повертають все до довоєнного стану.

Мапа Полісся  Даніеля Цвіккера, яку  вигравіював гданський ґравер Віллем Гондіус у 1650 p., тобто майже одночасно з мапами  України Ґійома Левассера де  Боплана. Присвята на мапі проголошує: “Гравер вітає читача. Представляємо Тобі, милий читачу, нову, ніколи не видавану і не бачену, мапу боліт Полісся, опрацьовану преславним мужом, паном Даніелем Цвіккерусом, на підставі рівно ж власних, як і чужих, спостережень під час його перебування на Поліссі, де був раз-по-раз покликуваний до різних знаменитих хворих. Автор позичив нам її на наше прохання, щоб не ховати тільки для себе річ, яка могла би стати корисною для загалу. І хоч автор, переломивши перший опір, і надалі не хотів захвалювати цю мапу як досконалу і докладну, то, однак, ми вважаємо – і так є насправді,- що через скромність волів би приховувати цей твір, ніж дозволити ознайомити з ним громадськість для своєї хвали. Однак, уже при коригуванні Загальної карти Диких Полів* ми переконалися в його докладності. Що більше, навіть якщо тут вкралося щось, що б треба змінити або поправити, сумніваємося, що це щось таке важливе, через що не можна би було рекомендувати цю карту рівночасно з погляду її точности, як і з огляду на її новизну. Будь здоровий, ласкавий читачу, і прийми щиро цю нашу справу”.

Брак коштів, фізична неможливість збирати податки на утримання власних підрозділів, та вирування довкола острівців шляхетства цілого моря повсталих селян, козаків та міщан, які не хотіли на своїй землі ані «ляха», ані «підляшка», не дозволили польським та зпольщеним лоялістам сформувати якусь потужну силу і захистити своє майно і «старий порядок і Золоту вільність».

Протягом літа-осені 1650 р. остаточно стало ясно, що ні про яку знакову присутність шляхти та збройних формацій, нею утворених, на теренах козацької України бути не може.

Порядок гетьманів та кошових отаманів Війська Запорозького за Михайлом Грушевським. 1992 р. Автоцинкографія Олекси Руденка з колекції Музею Родини Шереметьєвих. 

Покозачене селянство, яке не хотіло відмовлятися від козацьких вольностей, не збиралося пасивно коритися таким діям. Не стояли осторонь і козаки-випищики, і реєстровці.

Найбільш поширеною формою протесту селян в цей час стало переселення. Селяни Левкова (нині Житомирський район), наприклад, покинули свої господарства і переселилися на Лівобережжя, залишивши заселеними лише 47 дворів.

Але не все проходило так мирно. Маси покозачених селян, підтримувані козаками, збивалися у «свавільні купи» і боронили завоювання національної революції  у свій спосіб – не даючи змоги шляхті,  «ляхам» та «підляшкам», повернутися до своїх колишніх маєтків, а нерідко вступаючи у жорстокий двобій зі шляхетськими збройними почтами.  

ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ КОЗАЦТВОМ ТА ШЛЯХТОЮ

В РАЙОНІ ЖИТОМИРА ТА РАДОМИСЛЯ

 

Фрагменти барельєфу “Битва при Берестечку” з усипальниці короля Яна Казимира. Церква Сен-Жермен-д-Пре, Париж. 1672 р.

Особливо жорстоким протистояння на Півночі Київщини та на Житомирщині стало після отримання чуток  про напад військ М. Потоцького та посполитого рушення під командуванням князя Четвертинського на Брацлавський полк Данила Нечая у липні 1650 р. і про те, що урядом короля Яна Казимира полководцям і державцям Речі Посполитої нібито виділено «один мільйон злотих» на повне винищення козацтва і повсталого «плебсу» за спротив реалізації Зборівських угод.

У своїй  “Історії України-Руси” Михайло Грушевський події кінця літа – початку осені 1650 р. описує так: “…на Україні загуло, що Поляки (Потоцкий з Вишневецьким) б’ються з козаками, вже пішла війна, і шляхта, яка за останній рік встигла якось пролізти на свої попілища між покозачену людність, почала спішно тікати, куди видно. А не один при тім наложив і головою — бо люде прийняли се за знак, що треба чистити землю “від Ляхів та Жидів”.

“Серед паніки, що обхоплює душу Русинів (шляхти з Руси), так що вони збираються тікати до внутрішніх країв, ширяться ріжні страшні поголоски”, пише Торрес, мабуть на підставі того, що росповідалось згаданими післанцями Потоцкого.

 “В напрямі Бористену [Дніпра] наново повстали селяне і повбивали вже богато шляхтичів, що були повернули щоб користати з своїх маєтків”, і “инші маючи такий приклад тікають, так що Русь тепер в такім замішанні як ніколи…”

“Король в додатковій інструкції на соймики… писав:

“…Селянська чернь, не зносячи й тіни підданства, побила за Дніпром і коло Київа велике число шляхтичів, що поїхали були в ті сторони до маєтків своїх або своїх панів; між ними, кажуть, загинув і наш Ґабр. Домарадзкий, що торік був у в. висок. в посольстві від кн. Вишневецького”…

До того ж Ян Казимир писав: “За згромадженнєм козацького війська зараз і чернь ним підбурена почала біситись і винищила кількадесять шляхетських домів, з жінками і дітьми,  що були повернули до домів своїх, покладаючись на трактати”…

Взаємну жорстокість і протистояння констатував у своїх листах і документах і сам гетьман Богдан Хмельницький. 1 вересня 1650 р.,  рухаючись рзом із військом у похід на Молдову (Волощину) гетьман застерігав товариство козацьке і підданих, щоб вони не чинили ніяких кривд шляхті як руської так і римської реліґії.  А трохи згодом, після Молдавського походу, гетьман пише:

“…же нЂкоторыє своєвольныє под час теперешний, гды войско наше до земли Волоскоє рушило, тиє то подданы — которыє до подданства належать — не будучи паном своимъ послушными и жычливыми, и овшемъ — неприятельми, много шляхты, пановъ своих, потопили, порабовали, и теперь, не устаючи в передсевзятю своємъ, на здоровє панскоє наступуют, и послушными быти не хотят, але бунты и своєволю всчинают”…

 Тим часом на початку вересня 1650 р. Київська шляхта зібралася на черговий, як з’ясувалося, останній, сеймик у Житомирі. По всій окрузі, у Радомислі та його окрузі, Хорошові, Ксаверові та безпосередньо у Житомирі розташовувалия невеликі сили сформованих шляхтою підрозділів, що наманалися охороняти зібрання “лицарських” людей. 

Реконструкція вигляду Житомирського замку. 

Обережний воєвода Адам Кисіль 10 вересня 1650 р. написав на сеймик розпачливого листа, чому не може з’явитися до своїх підопічних і лишається у Києві,  зусибіч обложений озброєними міщанами та козаками: 

“Як тільки полки рушилися, зараз наступило замішаннє всього того, що за цілий рік осяглося таким великим трудом: упав реєстр всього народу, роз’ярена чернь (plebs) повстала знову, а особливо за Дніпром такі розрухи й убийства настали, і таке роз’ятреннє, що хто зна чи й зістався там при життю котрий шляхтич!  

Пана Зеленского, підчашого новгородського, війську й отчині добре знаного, в його власній маєтності в церкві на богослуженню вбили: при самісінькім олтарі замордували, і священика свого власного, підчас літургії, порубали на смерть.

 Пана Ласка, слугу пана краківського (гетм. Потоцкого) під Ніжином убито. Шляхту остерську з шляхтянками побито, потоплено.

Про пана війського новгородського прийшла сьогодня відомість, що його мали втопити.  

П. підсудок новгородський і п. підстароста ніжинський, також мій слуга п. Семашко, пан Осіньский та инші втікли чи ні — не знати.

Слуги кн. його милості воєводи руського, в Лохвиці чи живі, ще не можна знати.

З моїх Німців кількадесять, як із Шкляної йшли до Київа,  вбито тільки чотирьох  уйшли, Покойового п. старости черкаського вбито.

То все наробивши рушили до війська і прийшли до Київа, до переправи: день і ніч, цілий тиждень переправлялися, забравши всі пороми.  

Повний їх [козаків і постанців] Київ, повні їх гори навколо. Скоро б я тільки звідти рушив, ратуючи себе, всі браття, скільки їх єсть, разом мусіли б погинути” 

Підтвердженням повідомлень від Киселя є свідчення пана Томашевского, слуги князя Яреми Вишневецького, який, тікаючи з-за Дніпра, писав: “Ніякої надії на спокій, хлопи пекельною отрутою заражені, так що плюють на Ляхів (сhłору są iadem piekelnym zarażeni, że pluia na Lachy).

Слуги князя Яреми, коли повтікали до Литви — пропали. Самого Томашевского повстанці мало що не видерли у митрополита Сільвестра Коссова, який намагався захистити його. Томашевський пише “…утопити хотіли,  [та я] з великою відвагою (!) утік”.

З розпачем шляхтич констатував “Немає вже давніх поляків. Україну втрачено.  Жодної підтримки або пієтету від Хмеля.”(Niema dawnych polakow. Ukraina stracona. Nulla fides pietasque u Chmiela.)

Староста житомирський Кшиштоф Тишкевич Логойський  з сеймику пише до приятеля, констатуючи, що на Правобережжі шляхта зостала відносно  цілою, а от за Дніпром дуже богато її загинуло в тих часах — помордовали власні піддані.

Староста житомирський Кшиштоф Тишкевич Логойський

З приводу постійних ексцесів Адам Кисіль вислав до гетьмана Богдана Хмельницького як він каже — “аж три пошти”, просячи прислати “суворі універсали” і якого-небудь полковника з полком для приборкання “черні”,  і можливо, що не без впливу цього Хмельницький видав і свого “суворого універсала” від 7 вересня 1650 р., доручаючи полковникам Київському Антону Ждановичу і Чернігівському Мартинові Небабі всяких бунтівників на теренах їх полків та, конкретно, на терені Житомирського староства “…не одсилаючи до нас, без фольґи [без окремого наказу] на горло карати”.

Втім, полковники не квапилися виконувати наказ, а радше, навпаки, не заважали своїм козакам підтримувати повстанців у боротьбі зі шляхтою.  

12-13 вересня 1650 р. київська та чернігівська шляхта на Житомирському сеймику наче почала заспокоюватися і обмежилася ухвалою про загальний похід на випадок, коли б воєвода Київський  Адам Кисіль її до нього покликав — пробиватися  до Польщі або приєднатися до коронного війська.

Чернігівське шляхетство заявило про таке:

“Підлягаючи мирному договору, повернулися ми нарешті після трьохрічного вигнання до своїх маєтків, але тут знову бунт, знову кров проливається. Тоді ми зібрались у Житомирі як найближчому воєводстві на сеймик депутатський спільно з обивателями київського воєводства, постановляємо не відходити звідси,  а разом із воєводством Київським стати на службу Речі Посполитій, а хто б захотів ухилитися від цього, то маєток його має перейти до Його Милості Короля”.

Остання тирада, вочевидь, стосувалася тих представників шляхетського стану, що змирилися з тим, що віднині перебувають на теренах української Козацької держави і пов’язують своє майбутнє з Україною.

А тим часом саме у ці дні довкола Житомира все вирувало.  Протягом вересня-листопада 1650 р. сотні покозачених селян, що об’єдалися в загони, козаки-випищики, які не потрапили до реєстру, але не збиралися записуватися в “гречкосії”, козаки-реєстровці Київського та Білоцерківського реєстрових полків з-під  Радомисля,  Ворсівки (сотня Івана Ґузя),  Хорошева, Овруча,  “дьіхаючи буньтомь козацькимь своєволи” в десятках сутичок відтісняли від маєтностей шляхетські загони та ослаблені безгрошів’ ям і дезертирством хоругви “домової оборони” Київського воєводства. Повстання у Хорошеві призвело до поразки та відступу хоругви Єжи (Юрія) Немирича.

Один з документів, протестація подана до Житомирського ґродського суду у вересні 1650 р., коротко підсумовує суть такого протистояння: “…а звлашча под тот час тєпєрєшний, кедьі свояволя хлопьска в краю тутєйшимь торам далшєй украинских рєбєлизантовь яко знову взнєцансє и виника/wпочєла, и хлопьі, видєчи Хмєлницького, гетьмана свого, з войски ку обозови нашому помикаючисє, бунти всюди всчали”.

Типові й часті описи таких наїздів і нападів не рідко супроводжуються промовистими сентенціями “…не устаючи вь своєй воли своюй козацкой, прибравьшьі собє чоловєка килкадєсять арматьно зь стрєлбою огнистою, на мєнованую господу … нападьшьі”.

У таких дрібних і більших сутичках формувалася лінія не просто кордонів української Козацької держави, а глибше і ширше, того водорозділу, тої “точки неповернення”   до ситуації напередодні Визвольної війни, що спалахнула 1648 р.

Відтак уже наприкінці 1650 р. прикордонні  військові сутички набули характеру відвертої підготовки до майбутньої війни, а грудневий сейм Речі Посполитої  ухвалив довести чисельність коронного війська до 36000, а литовського – до 15000 вояків, водночас оголосивши на наступний 1651 р. збір посполитого рушення (ополчення), тобто загальну мобілізацію шляхти.

 Попереду був кривавий 1651 р.

Фрагмент діорами “Корсунська битва 1648 року” з експозиції музею Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника

на чолі з приятелькою ГО ДВА пані Парасковією Степенькіною.  Художники С. Гончаренко, Ю. Саницький, О.Сіренко

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України 

 

Використана література та електронні джерела:

 Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296; 

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534; 

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316; 

Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216; 

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119; 

Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;

Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;

“Історія війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018)

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)

Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82 

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року /  НА ІА  НАН   України. — 2007/251.;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002);

“Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (Київ, видавничий дім “Альтернативи”, 1998);

Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 199; 

Frank E. Sysyn. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil. — Harvard University Press, 1985; 

Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600—1653. — Cambridge, Massachusetts, 1986.