ІСТОРИЧНИЙ ШКІЦ: ПРИГОДИ МОСКОВИТІВ В ІТАЛІЇ

ВСТУП

Сьогоднішня публікація навіяна спогадами про проведення ГО ДВКА у червні 2019 року військово-історичного заходу на честь 360 річниці переможної для української зброї битви при Конотопі.

Уявлення про тодішнього противника більшість українців має фрагментарне – від абстрактно-загрозливих “москалів”,  страшної та непереборної сили загарбників, до шапкозакидацького уявлення про росіян-лапотників, “кацапів” (від “як цап”, бородатих) банальних п’яниць,  неписьменних горлопанів і гравців на балалайках.

Насправді ж Московська держава була одним з ключевих гравців на тодішній політичній шахівниці, регіональною потугою Східної Європи. Недарма 1654 року, намагаючись вийти з геополітичної пастки, у яку потрапила козацька Україна під час Визвольної війни, гетьман Богдан Хмельницький звернув свою увагу на заключення українсько-московського союзу, відомого більшості під назвою Переяславська рада. Що визначило долю України на століття наперед.

Наслідки такого нерівного союзу не є предметом сьогоднішньої розповіді.

Ми намагатимемося дещо прояснити питання про чисельність,  основи комплектації, бойову потужність війська московитів, ну, і розкрити деякі поведінкові аспекти особового складу московитського війська та правлячої еліти, які  прол’ють світло на моральне обличчя противників та союзників козацького війська XVII століття.

 

Портрет царя Олексія Михайловича. Невідомий московський художник другої половини XVII століття. “Школа Збройової палати”. Кінець 1670 – початок 1680 років

ВІЙСЬКО МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ XVI-XVII СТОЛІТТЯ

На початку XVII століття московська армія була представлена ​​трьома основними частинами: дворянське ополчення, стрільці і артилерія (наряд).

Вони були різними за способом формування, соціальним складом і якістю. Дворянське ополчення або помісне військо – кіннота, що складалася зі «служивих людєй по отєчєству», тобто дітей боярських і дворян, та їх бойових холопів – «боярських людей».

Усередині дворянства виділялися «московські чини» (стольники, стряпчі, московські дворяни і «жильці») і городове (провінційне) дворянство.

З дворян однієї місцевості формувалися сотні, командирами яких призначався хтось із «московських чинів». Під сотнею розумілося формування числом більше або менше 100 чоловік. За таким же територіальним принципом формувалися «холопські» сотні, які одержували командирів з дворян.

У мирний час сотні могли об’єднуватися в більші одиниці. Ті з дворян, хто не міг вийти на службу кінно, несли службу в гарнізонах (городовая служба), в стрільцях або в піхоті.

Дворянська служба була довічною і спадковою. Навіть інвалідність далеко не завжди була підставою для виключення з неї. У службу вступали в віці 18 років. Введення в службу називався «верстання» і супроводжувалося призначенням платні.

Вояк початкової служби був спадкоємцем служилого батька і називався «новік». «Новіки» отримували чин свого батька, що дуже ускладнювало кар’єру провінційних дворян.

Періодично робилися огляди ополчення, але ніяких спільних навчань або злагодження сотень в мирний час не було. Не було і навчальних стрільб з вогнепальної зброї.  Одна половина ополчення півроку несла польову або сторожову службу, інша – міську (гарнізонну), після чого відбувалася їх ротація.

Гравюра на міді голландського гравера Абрагама де Брейна (нід. Abraham de Bruyn; близько 1539-1587)  “Вершник-московит”

 

Формально відпустки були передбачені лише внаслідок  поранення або хвороби. Основна частина польових сотень була зосереджена в південних повітах 9нинішня Курщина, Вороніжчина тощо) для відбиття можливого вторгнення кримців.

За свою службу дворяни отримували земельне жалування у вигляді маєтку і грошову платню. З часу Бориса Годунова мінімальний розмір маєтку визначався в 100 четей (четь дорівнює приблизно 0,5 десятини орної землі), а грошової платні – 5 рублів на рік. У московських чинів платня була значно вище, ніж у городових дворян.

Грошима платили тільки за польову і сторожову служби, городова служба  не оплачувалася.  Кінь, зброя і харчування своє,  «бойового» холопа (холопів) і їх коней вояк утримував  за свій рахунок. Мінімальна вартість бойового коня була 15 рублів, вогнепальної зброї – 10 рублів за «пищаль».

До кінця XVI століття відбулося вичерпання помісного фонду. «Новіки» почали отримувати маєтки значно менши за  норму, з’явилися випадки, коли доводилося чекати «верстання» з отриманням  маєтку протягом декількох років. Це різко негативно відбилося на озброєнні ополченців.

На початку XVII століття кожен ополченець зобов’язаний був мати: пищаль або карабін, пістоль і шаблю або сагайдак (для луку і стріл), пістолет і шаблю, але це не виконувалося.

Але практично більшість з них не могли виконати вимоги, що пред’являються. Ось приклад того, чим були озброєні на огляді городові дворяни: в полку воєводи Львова в 1645 році з 665 поміщиків 425 мали пістолети (переважно один), 44 – карабін, тільки 16 – карабін і пістоль , 79 – сагайдак і колчан зі стрілами, 87 – шаблю, 1 – рогатину, 6 – без зброї.

Важко уявити, чим в такому випадку були озброєні їх холопи. Чисельність дворянського ополчення становила разом з їх холопами близько 50 тисяч чоловік. Дворян і холопів в ньому було приблизно порівну. Формуванням ополчення займався Розрядний приказ, наділенням землею – Помісний приказ.

Таким чином, в служилого ополчення була подвійна підпорядкованість.

Стрільці представляли собою постійне військо, що знаходилося на «государевій» платні. Вони об’єднувалися в «прикази» (умовно, – полки), що складалыся з 5 сотень вояків, під командування стрілецьких «голів». 4 стрілецькі прикази були кінними і розташованими в Москві, один з них, «Стремєнной» займався охороною царя (дослівно «стояв біля його стремена»). Решта «приказів» були піхотними. Більших, ніж прикази,  об’єднань московських стрільців не було.

Стрільці носили однострій – «царьов» каптан, «ґосударєво служилоє плат’є”, певного кольору, у командирів були знаки їх гідності. Зброя (пищаль, бердиш, шабля і пістоль) було уніфіковано і видавалося з казни.  Боєприпаси також йшли за рахунок державної скарбниці, так само як оплачувалися зі скарбниці коні і харчуваня для них в кінних приказах.

Коні надавалися і командному складу в піхоті. Прикази стрільців вправлялися у військових маневрах і раз-два на тиждень проводилися навчальні стрільби. У бою стрільці витримували певний бойовий порядок і могли стріляти шерегами. Стрільці несли польову і міську охоронну службу. Спочатку на них покладалися деякі поліцейські функції (охорона порядку, патрулювання). Стрільці отримували грошову, «хлібну»  і «сольову» (пайка солі)  платню.

Грошима стрільці отримували до 3 рублів на рік. Платня московських стрільців була вищою, ніж городових. Жили стрільці з сім’ями в спеціальних стрілецьких слободах. При вступі в службу стрільцеві виділялося в такій слободі дворове місце і 2-3 рублі на будівництво «ізби». Це місце і ізба переходили у спадок його дітям, незалежно від того, вступали їх спадкоємці чоловічої статі на службу чи ні.  В разі чого, нерухомість дозволялося продавати.

В цілому умови стрілецької служби були для того часу цілком стерпними.  Загальна кількість стрільців досягала 25 тисяч осіб. Всі вони перебували у віданні Стрілецького приказу.  На їх утримання збирався спеціальний податок – «стрілецький», але його не завжди вистачало.

Московський вершник у Грузії. Малюнок XVIІ століття

«Вважають, що жоден з християнських государів не має такого великого запасу військових снарядів, як московський цар, що почасти може служити підтвердженням Збройова палата в Москві, де стоять у величезній кількості всякого роду гармати …», – писав англієць Джільс Флетчер у книзі «Про державу Московитьську».

Була облогова, кріпосна і польова артилерія. Вся вона обслуговувалася пушкарями і затінщіков, умови служби яких були схожі з стрілецькими.

Загальна кількість стволів артилерії перевищувала 2 тисячі. У похід могли вивести 300 – 350 гармат  різного калібру. Стріляли ядрами, серед яких все більше ставало чавунних. Всі стволи гармат були литими і встановлені на  лафетах.

Виробництвом гармат займалися кілька гарматних дворів (пол., укр. людвисарень), два з яких розташовувалися у Москві, вони повністю забезпечували потреби армії і навіть могли працювати на експорт, – завозили відлиті стволи до Персії.

На государевої службі, крім того знаходилося до 7 тисяч козаків (не плутати з донськими), які отримували грошове утримання  і хлібну платню. Підпорядковувалися вони своїм отаманам і використовувалися у польовій і гарнізонній службі.

В цілому на початку XVII століття московитська армія абстрактного мирного часу налічувала, включаючи не перерахованих вище чинів дрібного службового люду «по прибору», до 100 тисяч осіб.  Її слабким місцем була дворянська кіннота.

Під час війни армія доповнювалася «даточними» і «посошними» людьми, переважно селянами.  Але вони використовувалися, в основному, на допоміжних операціях.

До бойових операцій залучалися також татарська іррегулярна кіннота і «вільні» козаки. У похід армія виходила в складі сторожового, передового і великого полків і полків правої і лівої руки.  Мабуть, найбільша чисельність польової армії Московської держави могла досягати 70-75 тисяч чоловік.

Після т. зв. Смути, за час «Великого голоду», війни станів всередині Московської держави та інтервенції з Речі Посполитої населення Московщини зменшилася приблизно на 20%.

Ймовірно, що такі ж втрати, якщо не більше, понесли і «чини», що складали армію.

Воєвода XVII століття

Зі Швецією ціною територіальних поступок було укладено «вічний мир» (1617 р.), а з Річчю Посполитою – лише перемир’я на 14 з половиною років (1618 р.).

При цьому король Сигізмунд ІІІ не знімав своїх претензій на московський трон для королевича Владислава Вази, майбутнього короля Владислава IV.

Небезпека відновлення війни була велика. Крім того, по країні продовжували бродити банди «розбоїв». З цих причин було потрібно терміново відновити чисельність збройних сил. Це доводилося робити в умовах економічної розрухи і при порожній скарбниці, тому влада прагнула замінити частини «чинів», переважно провінційних, городових, хлібне платню на видачу земельних наділів.

Так сталося з городовими стрільцями, пушкарями і козаками. Їм були видані наділи від 4 до 10 четей в залежності від наявності вільної землі в повітах.

Всім їм, включаючи московських, було дозволено у вільний від служби час займатися промислово-торговельною діяльністю при пільговому оподаткуванні. У дворянство було «поверстано» кілька сот козаків, холопів і «тяглеців» (затяжних людей, мобілізований), які брали участь в першому та другому ополченнях проти армій Речі Посполитої.

У 1650 р.  на службі Московської держави значилося 24 900 дворян і близько 26 000 стрільців.

Якщо дворянське ополчення залишилося на тому ж рівні, що і на початку XVII ст., то боєздатність стрільців знизилася: через необхідність годувати свої сім’ї вони більше часу стали приділяти заняттям промислами і торгівлею. Це падіння боєздатності намагалися компенсувати прийманням на службу іноземців-найманців, кількість яких досягла у першій чверті XVII ст. 3 тисяч.

З них були сформовані солдатські і рейтарські роти. Займався ними Іноземський приказ.

Боярин зі слугою

Коштували вони «казні московській», скарбниці, дуже дорого, і 3 тисячі найманців у  90-тисячної армії погоди не робили.

Тоді дяки (чиновники) вирішили, використовуючи іноземців як командний склад, сформувати з московитів  «полки іноземного (нового) ладу», тобто кінні та піхотні полки закордонного, західно-європейського взірця,  і навчити їх діяти за стандартами європейського військового мистецтва.

Це було потрібно зробити до закінчення перемир’я з Річчю Посполитою (1632 г.), тому що уряд Московської держави збирався почати з нею війну за повернення втрачених під час війн періоду «Смути» територій і домагатися від нового короля Владислава IV Вази відмовитися від претензій на московський трон. Створенням полків «іноземного» ладу влада намагалася вирішити і ще одну задачу: знайти місце для безмаєтних і малопомісних дворян, які не могли нести повноцінну військову службу в ополченні через бідність.

Кількість таких «шляхетних бідаків» все зростала, і уряд усвідомлював небезпеку наявності декількох тисяч людей, так-сяк озброєних, позбавлених засобів до існування, які можуть вдатися до бунту з використанням зброї.

У 1630 р. вийшов царський указ про набір безмаєтних дворян на добровільній основі в Москву для «ратного вивчення» у іноземців. Збиралися набрати два солдатських полки по 1000 рядових кожен. Умови були прийнятні: грошима платили по 5 рублів на рік і 3 копійки у день на «корм» (ціни по Москві: 10 яєць – 1 копійка, курка – 2 копійки, порося – 3-4 копійки, пара пирогів – 0,5 копійки, фунт чорної ікри – 3-5 копійки).

Срібний рубль Олексія Михайловича 1654 року

Казна надавала пищаль або мушкет, порох і свинець на відливання куль.

Але «салдати», як їх називали в Московщині,  – піхота, і служба в ній дворян не вабила, піхотна служба була «підлою», непочесним заняттям у порівнянні із престижною кінною службою.

Тоді «в салдати» уряд дозволив набирати татар, козаків і посадських людей, себто селян. В результаті швидко сформували два «салдатських» полки в 1600 рядових і 176 командирів,  «начальних людей»,  кожен. Полк ділився на роти.

Рота складалася з 200 рядових,і набраних з москрвитів або татар – 120 «піщальніков» себто мушкетерів, і 80 «копєйщиков», себто пікінерів, і 22 начальних людей, які всі, від барабанщика до полковника, були іноземцями – німцями, голандцями, французами, шведами, англійцями або шотландцями тощо. У кожній роті було по два тлумача (перекладача) – іноземці масово відмовлялися вивчати мову московитів як «варварську».

У 1632 р кількість таких полків збільшили до шести.

В середині 1632 р. почали комплектувати рейтарський полк чисельністю 2000 воїнів. Оплата рейтара складала  3 рублі на рік людині і 2 рублі на місяць на годування коня. У рейтарському полку було 14 рот на чолі з ротмістрами від нім. Rittmajster, кавалерійський командир, майстер кінної їзди).

Крім того, було сформувано окремі «швадрони» («шквадрони», батальйони) рейтарів. Служба була кінною, «дворянській честі» шкоди вона не наносила, і дворяни на неї пішли охоче. В ході Смоленської війни 1632-1634 рр. війни набрали і драгунський полк «їздячої піхоти» з «даточних людей» (селян). У ньому було 1600 осіб (12 рот по 120 рядових) і батарея з 12 малих гармат.

Московитський прапор, захоплений шведами під Ригою 1656 року

В ході Смоленської війни з’ясувалося, що надії, які покладалися на іноземців владою, були надмірні. По-перше, виявилося, що багато хто з них військової справи просто не знають, а потягнулися до Москрвщини «за довгим рублем». По-друге, далеко не всі з них в бою виявляли  стійкість у боях.

По-третє, майже всі вони не знали і не бажали вивчати мову московитів і спілкувалися з ними тільки через «толмачів» – перекладачів-драгоманів.

Через різне етнічне походження і між ними найманцями був мовний бар’єр, частина іноземців погано знала німецьку мову, – «лінґва франка» найманців, і віддавали перевагу латині.

Вартість утримання всіх іноземців за Смоленську війну, програну москвитами, склала приблизно 450 тисяч рублів, тоді як утримання дворянського ополчення порібно було видати 80,5 тисяч рублів, а плата за службу даточних людей складала  всього 8 тисяч рублів, а фінансування допоміжного корпусу князя Черкаського і князя Пожарського потребувало витрат у  75 тисяч рублів.

Звинувативши іноземців у невдачах Смоленської війни, після її закінчення частину найманців просто вислали з Московської держави, з іншими розірвали  контракти, але службу оплатили,  інших залишили на службі.

Останнім запропонували прийняти московське підданство, крім грошової платні, і надання маєтків, справедливо вважаючи, що це зміцнить їх зв’язок з Московською державою. Велика частина з них стала згодом родоначальниками російських родів іноземного походження, таких як Леслі, Ванбуковіни, Фонвізіни, Лєрмонтови тощо, які до того ж прийняли православ’я.

Найманців продовжили набирати, але вже виключно офіцерів і унтер-офіцерів з пред’явленням патентів і рекомендацій і демонстрацією своїх умінь в поводженні зі зброєю та виконанні стройових прийомів. Наприкінці  1634 – на початку 1635 рр. всі полки «нового строя»  були розпущені.

Основних причин розпуску було дві: «дірка в казні» і недоукомплектованість командним складом.

Тут проявилися характерні риси в їх соціальному складі: рейтари – це дворяни, солдати – вільнонаймані з числа вільних «тяґлєцов», драгуни – «даточні» люди, тобто набрані з селян-кріпаків.

Розвиток військової організації в Московській державі активізувалося в 1645 р. з вступом на престол нового царя – Олексія I Михайловича, прозваного «Тішайший».

У 1647 в. Москві була випущена перекладена з голандської та німецької книга військового радника принца Моріца Оранського Йоганна фон Вальгаузена «Учєніє и хитрость ратного строєнія пєхотних людей».

Польовий стан. Гравюра зі статуту “”Учєніє і хітрость ратного строєнія пєхотних людєй”

У 1650 р. з голландської мови було переведено і видрукувано «Правила учєнія  Рейтарського строя».

У 1653 р. була видано регламент «Сказка полковніков Алєксандра Краферта с товарищамі о колічествє пороху, свінцу, фітілєй і разних другіх запасов, необходімих для четирьох салдатскіх полков».

До кінця XVII в. дані роботи стали основним теоретичним джерелом московитського війська для навчання військ тактиці ведення бойових дій.

Під час підготовки до нової війни з Річчю Посполитою 1653-1654 рр. знову був дозволений прийом європейських найманців на московську службу.

З офіцерів вимагали знову патенти, свідоцтва про службу, рекомендації, проводилися випробування на «профпридатність».

Наявність талановитих зброярів типу гарматних справ майстра Андрія Чохова або зброяра Пєрвуші Ісаєва, здатних виготовляти парадну зброю «царського наряду», ніяк не впливала на здатність московитів організувати масове виробництво сучасної зброї.  Доволилося закуповувати у «бісовській» Європі.

У 1653 р. в Нідерландах було закуплено 20 000 мушкетів і 30 000 пудів пороху, завербовано 20 офіцерів.  У Швеції в тому році придбано ще 20 000 мушкетів.

До початку 1654 р. Московщина  розгорнула армію приблизно в 200 000 чоловік, половина якої потім взяла участь у «Великому государєвому  поході» проти Корони Польської та Великого Князівства Литовського.

У віданні Пушкарского приказу знаходилося 2637 гармат. 2/3 з них були бронзові, решта – залізні. Із загальної кількості гармат  лише 62 були визнані непридатними для бою.

У війнах з Річчю Посполитою  1654 – 1667 рр. і Швецією 1656 – 1661 рр. реорганізація війська Московщини продовжилася.

Солдатська служба стала постійною повинністю всього тяглого населення.

Солдатські полки комплектувалися шляхом примусових наборів одного солдата з 25 селянських дворів.

У 1658 р. було набрано 18 000, 1659 р – 15 577, в 1661 г. – 17 423 чоловік.

Всього протягом 1654-1667 рр. було мобілізовано в солдати до 100 000 чоловік.

У 1663 р. на службі царя Олексія Михайловича «Тішайшого» Романова перебувало одночасно 55 солдатських полків, в яких було не менше 60 000 «салдатів».

Число  стрільців збільшилася майже вдвічі, досягнувши 55 000 чоловік.

Фрагмент мініатюри з книги “Про обрання на царство Михайла” (1672)

В кавалерії збільшилася кількість драгунів. У 1653 р. в них було набрано 6000, а в 1658 г. – 5000 чоловік.

Рейтари перестали бути чисто дворянською кіннотою. В роки ж війни, руйнівних походів на терени ВКЛ, переважно на землі нинішньої Білорусі,  в рейтари почали брати козаків, «даточних» людей, холопів, монастирських слуг і інших.

Взагалі, під час великих воєн у формуванні збройної сили Московської держави важливу роль виконував простий народ — міське та сільське населення, а також монастирські люди. Військова повинність складала до 1 особи з 1 — 5 дворів й визначалася «сохою», спеціальним податком, що залежить від приналежності та якості землі.

Таке ополчення називалося «посошна рать», що споряджалася й утримувалося населенням. Вони виконували допоміжні функції й часто брали участь в цих роботах. Загалом їх завдання були досить різноманітні й пов’язані, головним чином, з військово-інженерними роботами, транспортування артилерійських гармат, боєприпасів, обслуговуванні гармат і допомоги людям пушкарського чину. Іншим завданням була охорона міст.

Московитьський прапор як трофей шведського війська

В цілому ж, московитське військо було великою потугою, яка виступала для війська козацької  України то як союзник, то як противник.

ПРО МОСКОВСЬКИХ  ПОСЛІВ В ІТАЛІЇ,  XVII СТОЛІТТЯ.

Гравюра С. ван Бееста, “Посольство московитів у Гаазі, що прибуло на засідання представників Генеральних штатів Нідерландів. 4 листопада 1631 року”

Московська держава постійно вела активну дипломатичну діяльність, московські посольства прибували до різних країн Європи. Однією з територій постійної присутності московських дипломатичних місій  була Італія.

Житель Ліворно в XVII столітті описував московське посольство. Рукопис зберігається в папській бібліотеці у Ватикані.  Анонім назвав свої спогади так: “

«Напрочуд цікаві звичаї панів послів московських, які знаходяться тепер в Ліворно, проїздом до Венеції “. 

«Послів двоє: перший – князь (prencipe), а другий – секретар посла; втім,  обидва вони на рівному становищі. При них чотири людини для пошани (uomini di rispetto) і священик, який носить завжди на шиї маленький ковчег, з запаленими свічками, а всередині (ковчега) знаходиться (зображення) Божої Матері і св. Миколи, їх заступників. До св. Миколи вони вдаються з молитвами про свої потреби, а в разі невиконання святим їхніх прохань,  жорстоко шмагають зображення святого (!) батогом.

Іван Іванович Чемоданов (?—1657) — московський дипломат, стольник і переяславський намісник,

посол Московської держави у Венеції. Портрет пензля фламандського художника Юстуса Сустерманса

Всього у складі посольства 32 людини. Перший посол надзвичайно гарної зовнішності. Вони носять одяг на ваті, позаяк  бояться холоду, який часто буває в їх країні. Зверху носять одяг на соболиному хутрі, прикрашений перлами; ходять, підперезавши  живіт, як буфони (буфони – комічні актори, блазні, звідси гротескна комедія – буфонада), срібним або золотим поясом.  Слуг своїх вони б’ють власноручно, і до того ж, по-варварському, – так, що четверо або п’ятеро  (з них) були при смерті; а один утік і його досі не розшукано.

Вони покарали також і свого священика, заставши його п’яним: вони протримали його день і ніч, прив’язаним до ніжки ліжка.

Порт Ліворно. Середина XVII  століття

Грошей при них дуже небагато і лише один вексель на кілька тисяч «пецці» по 8 (лір).  Зате у них на 100 тисяч скудо, (scudo – срібна монета) шкурок соболів та іншого хутра; потім велика кількість ревеню, ікри і різної солоної риби. Через це від них тхне рибою так, що інші хворіють.  Там, де вони пробули хоч одну годину, смердить 12 годин.

Вони завжди обмежені в своїх витратах, бо не звикли мати поточних рахунків. Музикам, які грали і співали (для них), вони хотіли дати дві giuli  (в 30 сантимів кожна приблизно).

Губернатору Ліворно, який надав їм багато люб’язних послуг, вони подарували три соболиних шкурки. У лазні, де для них було все чудово влаштовано, вони дали три testoni (приблизно по 1 франку 68 сантимів кожен).

Всі будинки, навіть маленькі, їм видаються великими палацами. Хоча в Ліворно їм було надано зручне приміщення, але вони користуються тільки двома кімнатами, в яких всі і живуть, і сплять разом в ліжку – тут же і посол – зі страху, щоб не впасти. Кілька разів губернатор Ліворно, за наказом ясновельможного великого герцога, частував їх прохолодними напоями, а особливо, вином у великій кількості.

Вина вони тримають дуже багато, зливаючи його все до однієї діжки, незалежно біле чи червоне, не зважаючи нарізність  сортів. А тепер, оскільки настає час вирушати, вони все вино перетворили на горілку, щоб зручніше везти з собою, і п’ють це «вино» щохвилини.

Коли губернатор повіз їх по місту, щоб прогулятися в колясці, жителі сильно здивувалися тому, що при виході з коляски вони не дозволяли відчиняти дверцята, а перелазили через них і, таким чином, стрибали назовні.

Коли московити помітили, що губернатор і ті, які з ним обідали, їдять юшку ложкою, а м’ясо з виделки, то і вони брали м’ясо, шарпали його виделкою, а потім клали собі руками до рота.

Перший посол поклав був до рота шматок м’яса, не розшарпавши його виделкою, але (знову) вийняв його з рота, розтріпав виделкою, та знову поклав у рот рукою і з’їв.

Одного разу побачили вони дуже красиву жінку в колясці і кілька разів надзвичайно наполегливо запитували, хто вона така. Їм відповідали, що це дружина лікаря. Увечері, повернувшись додому, перший посол заявив, що він відчуває сильний біль, кажучи, що болить плече, і що тому він хотів би покликати до себе саме того лікаря.

Коли ж лікар був запрошений, посол не дозволив себе лікувати, оголосивши, що піде до лікаря додому, і потім настирливо намагався увійти в будинок доктора.

Останній, зрозумівши погані наміри посла, не дозволив йому увійти. Тоді посол почав шуміти, і великих труднощів коштувало стримати його.

Московитам дуже подобалися красиві італійські жінки, і на них вони витратили багато шкурок соболів.

Хто відвідує послів і заходить до них, повинен пити з ними горілку великими склянками. 

Гравюра XVII століття, що зображує набережну м. Ліворно.

Вони мало виходять з дому, а коли виходять, то одягаються дуже урочисто, з великими молитвами і церемоніями, і водять з собою завжди свого священика, з ковчегом на шиї, і велять надавати йому покору і повагу, а якщо хто відмовляється виявляти перед священиком зовнішні прояви поваги, того вони, згідно з їх звичаями, тих людей лають.

Возять вони з собою смішний багаж, а саме порожні скрині, порожні діжки, кажучи, що подорожувати з великим багажем – ознака величі; тому вони навантажують п’ятнадцять суден, щоб перевезти речі до Флоренції; але може бути, вони залишать багаж тут, коли дізнаються, скільки буде коштувати везти його на мулах з Ліворно.

В Ліворно були їм дані два балети. Їм сподобалося другий, який їх просто приголомшив. Адже автор вистави заготовив велику кількість дублонів по 2, по 4, по 6 і по 12 і також безліч дублонов по 1; з цими монетами грали жінки чудово, хоча спілкувалися тільки знаками, і кожна сказала не більше трьох або чотирьох разів: «grazie».

Все це, звичайно, не було зрозуміло московитами, які дивувалися, побачивши стільки золота на сцені. Тому вони поспішили відмовитися від іншої вистави, побоюючись зазнати якогось збитку, оскільки були вони малодосвідченими і неосвіченими.”

ІНОЗЕМЦІ ПРО МОСКОВИТІВ

Важко вважати рядового італійського служку носієм “печерної русофобії”, та ще й у середині XVII століття. Радше, це констатація цивілізаційної різниці, яку зафіксував італієць. І  не він один. 

Як пише у своїй роботі доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії кандидат історичних наук Сергій Савченко у своїй роботі “Московія очима України-Русі ХVІ–ХVІІ ст.”

“…До початку ХVІІ ст., а навіть й пізніше, на теренах литовсько-польської Русі традиційним було ставлення до Московії як до чужого, часом дивного, незрозумілого і навіть дикого краю. Фактор релігійної єдності “народу руського” та московитів не брався до уваги, тому рідко використовувався в політичних спекуляціях. Наприклад, “Хроніка Литовська і Жмойтська” (20-ті роки ХVI ст.) повідомляє про перехід руських князів на московську службу, однак у цих випадках релігійні мотиви, вкрай важливі для ХVІІ ст., навіть не згадуються.

Автор “Волинського короткого літопису” (перша половина ХVI ст.), описуючи війну між Великим князівством Литовським та Москвою 1515 р., симпатизує “великославному королю Жикґимонту”, якого змальовує як смиренного і шляхетного захисника своєї “отчини” (Смоленська), оборонця церков Божих, “мужеи и жон” від московського ґвалту.

Великий князь московський Василій Іванович постає в образі зажерливого і підступного лиходія, що “преступив докончаніє і крестноє цілованіє от меншаго на большеє зло подвигнулся, имія ненаситную утробу лихоіменія.., отчину и дідину великаго славнаго господаря Жикгимонта … начал посідати и славний великий град Смолнеск взял”.

“Московити” ставляться автором в один ряд з “бусурменами”, побиття яких відноситься до славних лицарских подвигів: “Побил силу великую московскую, аби так побивал силную рать татарскую, проливаючи кров їх бусурменскую”.

При цьому автор не згадує про віросповідання мешканців Московської держави. Аналогічно прославляється князь Костянтин Острозький, уподібнений автором літопису до біблійного Авія, який “воевал на десять колін Израілев и вбил силних людей за єдин день пятьсот тисяч, єго же ділу и ти наслідник явися, москвич ізбивая…”

“…Для автора “Короткого Київського літопису” (перша чверть ХVIІ ст.) антипатія до Заходу не кристалізується у симпатію до Москви. Хоча літописець звинувачує київських митрополитів у тому, що ті “всі уклонишася во купі ко западу”, але водночас прославляє князя Семена Лико за те, що цей “россійского племені дорогой карбункул” у Москви Білгород “добивал” та “от Москви і от татар упокоїл Україну”.

Українське православне духовенство до початку ХVIІ ст. рідко виявляло симпатії до Москви. Навіть уявлення про “православність” та його критерії у руському та московському середовищах були різними. У творах православного полемічного письменства, особливо раннього етапу, образ Московії був маловиразним. Москва або іґнорувалася взагалі, або ж поставала під майже анонімною назвою “північне панство”, яке ще 1594 р. митрополит Михайло Рогоза згадує як “землю неприятельську”.

Автори кінця ХVІ − початку ХVІІ ст. оминали Москву навіть у тих випадках, коли вона мала бути фігурантом історичних подій. Наприклад, “Пересторога” (початок ХVІІ ст.) не згадує її в історії про справу митрополита Ісидора.

Автор “Патерикону” (1635 р.) Сильвестр Коссов теж не торкається обставин, пов’язаних з перебуванням Ісидора у Москві, і не відзначає участі Московії у справі вигнання митрополита.

“…Католицьке письменство [Речі Посполитої] , як і слід чекати, було сповнене різкими антимосковськими емоціями…

Шимон Пекалід… серед ворогів роду Острозьких розміщує і даків, і кіммерійців, і … Москву.

“Антимосковські” настрої Пекаліда пояснюються не лише його ймовірною належністю до римо-католицького сповідання, а й тим, що свій твір “Про Острозьку війну” він писав на замовлення князя Острозького, який ніколи не відзначався прихильним ставленням до Москви.

Один з найвідоміших єзуїтських богословів зламу ХVІ–ХVІІ ст. Петро Скарга до “старовічних і дуже людних” слов’янських народів відносить болгар, сербів, боснійців, словаків, сарматів, далматів, чехів, моравців, поляків, шлезців, русь білу і червону та ін…

…до переліку слов’янських народів, ймовірно, за цивілізаційною ознакою, Москву Скарга не вносить.

“Московити” одержують вельми різку характеристику: “Народ той в старому відступництві … утратив правду Божу, набрався помилок і фальшивої науки, упав у забобони і чарування… Має глупу гордість, що латинники і вся Римська Церква – це язичники та невірні, які не мають Христа, не мають спасіння”.

В очах львівського консула Бартоломея Зіморовича “слов’янський світ”, поєднаний спільністю походження, є окремою геополітичною реалією. Зіморович, не- зважаючи на презирливе ставлення до “дикої” Москви, зараховує її до слов’янського світу. Втім, Русь і Москва для нього – цілком різні реалії, і питання про нитки спадкоємності (династичної чи церковної) між Києвом та Москвою навіть не порушується.

В уявленні багатьох католицьких письменників, Київська Русь – це імперія, що тримала у покорі віддалені племена, в тому числі “мосхів”, які до організації її стосунку не мають.

Територія Київської Русі ототожнюється з Україною. Автори чітко розмежовували “руський” та “московський” світи на історичному, культурно-цивілізаційному та етнічному рівні, виразно підкреслюючи перевагу Русі над Москвою.

Андрій Рябушкін (1861-1904) «Московська вулиця 17 століття в святковий день». Як вулиця виглядала у будні можна тільки уявити

Федір Скумин-Тишкевич, уніатський письменник ХVІІ ст., вважав, що коли Русь має шанс на спасіння в католицькій вірі, то Москва є зоною суцільної нездоланної “схизми”, в якій вона вкоренилася з часу вияву непослуху митрополитові Григорію Цамблаку: “Москва Григорія слухати не хотіла і так од Іони в Москві особливі стали митрополити, завжди схизматики”.

Ян Кулєша, єзуїтський автор другої половини ХVІІ ст., продовжував традицію кепкування з московської релігійності, доволі усталену в письменстві Речі Посполитої. Москва – це світ не лише глибоко чужий та незрозумілий для письменника, а й на диво примітивний…

Втім, протягом XVII століття через активну боротьбу православних за свої права “…образ Московії в Україні протягом кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. пройшов складну еволюцію…від ворожого, дикого, нецивілізованого краю, християнський характер якого нерідко піддавався сумніву (або, принаймні, не наголошувався), до країни, яка уявлялася форпостом “істинної віри”, межею між царством земним та небесним, краєм, що випромінює надзвичайну благодать, втіленням незіпсованого, “чистого”, святоотецького православ’я.

Ідеалізація московських монархів (але не Москви як міста) при збереженні різних форм “місцевого патріотизму” (києвоцентризму) була характерною рисою політичної ментальності багатьох представників української еліти, особливо православного духовенства.

Поява промосковських настроїв з есхатологічним забарвленням була спричинена як реальною дискримінацією православних у Речі Посполитій, так і поширенням масових панічних чуток про плани винищення християнської віри (себто, з погляду широких мас – православ’я) підступним шляхом – непомітною для ока заміною однієї релігії на іншу…”

За будь-яких обставин, московити вважалися хоча і близькими релігійно, та все ж не тотожнім українцям народом. 

Не пов’ язані з москвитами ніякими релігійними або етно-соціальними сантиментами, іноземці, що зустрічалися з мешканцями Московської держави або в своїх країнах, або ж у самій Московщині, пишуть відвертіше. 

Швед Петер Петрей (Петреус) пробув в Московії з 1601 по 1604 рік, збираючи різноманітну інформацію про країну і прикриваючи цю діяльність лікарською практикою. Він залишив записки про перебування в Московії.

“…Про становище жінок

У домашньому господарстві кращі і найвідоміші жінки мають мало значення: чоловіки утримують  їх, як невільниць: вони сидять під замком в своїх кімнатах і звичайно шиють або вишивають на полотні рушники “ширінки” золотом, сріблом і шовком; вони дуже вправні в цій справі, деякі здатні перевершиіи швачок з інших країв у шитті перлами, і їх рукоділля вивозиться в далекі краї.

Простого звання жінки, міщанки і селянки, виконують важкі роботи, як в будинках, так і на полі: вони, нарівні з чоловіками, повинні докладати руки до праці, іноді навіть і більше їх, тому що зобов’язані робити в будинку все: варити, мити, прясти і шити, також носити дрова і воду, виготовляти і діставати все необхідне для домашнього господарства, та на додачу до того щохвилини ризикуючи  бути битими чоловіком за кожну провину.

Про винну монополію та пияцтво

Забороняється суворо, під смертною карою, щоб ніхто в країні не продавав яких би то ні було напоїв, пива, меду або горілки, крім одного великого князя, який у всіх містах, містечках і великих селах має громадські шинки і кабаки і отримує від того великий щорічний дохід.

У цих будинках до випивки, видно, буває так багато пияцтва і тріумфуючого безумства, що не можна і повірити. Тому що там дозволено їм гуляти, напиватися дощенту і грати в кості, скільки душа бажає і може. Пропивщи свої гроші, закладають вони каптани і п’ють на них, скільки наллють за це винопродавці і “цілувальники”. Деякі закладають не тільки каптани, але навіть шапки, чоботи, сорочки і все що тільки є за душею, та й біжать голяка додому.

Рідко пройдеш повз ці кабаки, не побачивши безлічі тої братії, що вибігає звідти: один в чому народила його мати, інший в сорочці, деякі напіводягнені і часто до того п’яні, що не в змозі йти додому, а залишаються гепнувшися у бруд на вулиці або взимку  в снігу, або укладаються на візки або сани, як свині, або й того не здатні зробити і прислуга або дружини тягнуть їх за саньми, прив’язавши за ногу. Але це ні для кого не дивина.

Часто і звичайно трапляється це в заговини і в свята, і не тільки водиться між чоловіками різного стану, але і між багатими і знатними жінками. Коли буде хто-небудь п’яним на вулиці в таку пору, коли нікому не дозволено варити і пити пиво, його беруть під варту і допитують, де він напився.

А дізнавшись, що напився у кабаку, що належить великому князеві, повертають йому свободу. Коли ж відкриється, що він підпив десь в іншому місці, тоді як самого п’яного, але і того, хто продав або підніс йому вина, січуть.  На додачу до того, вони мусять  сплатити велику грошову пеню за те, що порушили заборону великого князя.

Московитська пиятика. Гравюра з опису мандрів Адама Олеарія

Про несвободу

Московити  перебувають у суворій покорі владі і завжди повинні служити, працювати і возитися з чим-небудь: вони люблять, щоби їх  змушували до роботи сильними ударами, і якщо пан не часто б’є  свого холопа  батогом, той вважає, що це невірно: переносячи мало побоїв, холоп вправі сказати, що над ним будуть сміятися і зневажати його інші холопи, тому що пан байдужий до нього, не січе і не б’є його.

Бідняк і жебрак продається сам за невеликі гроші у володіння багатим, на весь час свого життя, а часто і з такою умовою, що він, його дружина, діти і внуки вічно будуть служити їм і їхнім нащадкам, поки вони живі.

Якщо ж пан його помре і перед кончиною, з милості і жалю, звільнить його з усім родом з рабства, він продається іншому, тому що там більше люблять неволю, ніж свободу. Коли батько продає сина або дочку і потім вони звільняться з рабського стану, батько має право взяти їх і продати в третій і четвертий раз, якщо ж і після того вони отримають свободу, він вже не може продати їх.

Костянтин Маковський (1839-1915). “Московський боярський весільний пир 17 століття”

Про свята

Найкраще задоволення і розвага у московитів  їздити і скакати верхи і стріляти з лука: той вважається кращим і поважним, хто тугіше всіх натягує лук, далі пускає стрілу і влучає в ціль. Багато грають в шашки і виграють безліч грошей. Деякі грають в карти, інші бавляться в “бабки”, “швайку” і в “зернята”, а таких задоволень, як, наприклад, каруселі, турніри, танці, фехтування та інші лицарські вправи, у них не водиться.

Великий князь та інші знатні панове знаходять задоволення в  полюванні на звірину. Коли грають весілля, то влаштовують псове полювання  на великих ведмедів; з ними тоді буває багато музикантів, які співають багато сороміцьких пісень, при тому грають на сурмах, тромбонах, дудках і сопілках, а іноді б’ють і в барабани: з цього виходить дивовижна і незвичайна музика, така ж приємна, як собаче завивання, а москвитяне тому дуже раді і задоволені, думаючи, що краще і приємніше її і на світі немає, тому що не чули ніякої, крім цієї, між тим як всякого проймає страх і тремтіння, коли він її чує.

Ці музиканти мандрують з місця на місце, бродять всюди з великими ведмедями і інструментальною музикою з міста в місто і наживають багато грошей ведмежим танцем, співом, виттям і грою на чудернацьких інструментах. Московитяни дуже дивуються тому і знаходять в тому велику втіху.

Про життя дворян

Дворяни, що розорилися від лихоліть війни, пожежі та інших нещасних випадків і не мають чим годуватися і утримувати себе, вважають великим соромом працювати на себе своїми руками або добувати що-небудь роботою на інших. Коли це запропонують кому-небудь з них, він відповідає: «Це не личить моєму званню».

Він дворянин і не звик працювати; якщо хочуть мати працівника, він доставить їм його, та й піде геть ходити по світу, просячи милостиню “бідному дворянину” в ім’я Діви Марії, св. Миколи та інших святих. Якщо ж своїм жебракуванням він і не збере собі скільки потрібно на утримання, то все ж швидше помре і винесе саму крайню нужду, ніж стане працювати, або стане злодієм і запеклим розбійником і вбивцею: в тому знаходить він для себе більше слави і честі, ніж в роботі.

Всякий селянин повинен п’ять днів на тиждень працювати на пана і отримує від нього не більше необхідного харчування для себе з сім’єю. Їжа і питво у них надзвичайно мізерні, а ходять всі вони в “лаптях” – постолах, сплетених з вербових і інших гнучких прутів: скільки селян в країні, стільки ж і в постолах, тому що кожен може робити лапті собі і не має потреби купувати їх у іншого і платити за то гроші. В таких же лаптях ходять і бідні дворяни, яким нема за що купити шкіряні чоботи-сап’ янці…”

Католицький патер Ю. Крижанич, який знайшов в Московській державі другу батьківщину, а тому неупереджений по відношенню до неї, повідомляє, що найбільш характерними рисами місцевих звичаїв були брехливість, грубість і дикість московських жителів, жахливе пияцтво і содомія, – порок, яким хваляться навіть публічно, а віддаються йому іноді привселюдно.

У суботу ввечері щотижня  припинялася робота, а неділя вважалося загальним вихідним. У всі будні дні року заборонялося розважатися, кататися на гойдалках, грати з собаками, навіть, як кажуть свідкі  того часу, дивитися на місяць-молодик, але зате можна було безкарно пиячити. Гра в шахи каралася батогом, але вживання горілки вважалося нормою.

Одяг московитів. Гравюра з опису мандрів Адама Олеарія

Часто московитські жінки терпіли нелюдське ставлення від своїх чоловіків, які запрягали їх у сохи, а, побивши, натирали рани, що кровоточать, сіллю, аби погіршити їх муки. Але якщо дружина вбивала в розпачі свого чоловіка, її заживо закопували в землю. Чоловік, що вбив дружину, в гіршому випадку, відбувався покаранням батогом, але частіше залишався безкарним. Ось чому дружини часто йшли в монастирі, вважаючи за краще чернецтво як противагу домашній тиранії.

Насильство було широко поширене і панувало всюди. Численна челядь важливих вельмож годувалася розбоєм…”

Московські посланці під час їх миротворчої місії в Європу викликали жах своєю поведінкою і були предметом насмішок. У Гамбурзі вони робили замах на невинність однієї англійки з шляхетного  суспільства, в Гаазі (Нідерданди), в гостях у скарбника вони намагалися розбестити його дочку; у Відні імператор, ображений подібними витівками послів Московії, наказав відібрати у них їм же даровані золоті намиста з його портретом.

Невігластво, відсутність інтересу до наук, содомія, пияцтво, рабська самосвідомість – ось неповний перелік характеристик московитів XVI-XVII століття, яке дали французькі мандрівники Московії.

Виникнення інтересу до Московії пов’язано з подіями середини XIII століття, коли римський папа Інокентій IV і французький король Людовик IX Святий робили спроби встановлення дипломатичних контактів з монгольської державою та її сателітами, серед яких була і Москва.

Андрій Рябушкін (1861-1904) «Боярська родина 17 століття».

Московія як держава не сприймається французами як серйозний військовий противник. Згідно із думками французської еліти Середньовіччя і Нового часу, це – слабка країна, завойована і розграбована татарами. Фактично Московія – це частина «імперії Тартар» (татар).

Як писав мандрівник Жільбер де Ланнуа (фр. Ghillebert de Lannoy) у Франції   XIII-XV століттях остаточно сформувався образ «Московита», народу спорідненого з вандалами, гунами і татарами: вони погано одягнені, порочні, ненажери і п’яниці, дикуни, що купують собі і тут же продають  жінок на ринках «за шматок або два срібла».

У деспотичній Московії, на думку французьких інтелектуалів XVI століття, живуть справжнісінькі варвари. Саме дикість і варварство «московитів» можна назвати другою провідною складовою рисою способу життя Московії на думку тодішньої французської еліти. 

Складові частини морального обличчя московитів за Ф. де Бельфоре вельми непривабливі: войовничі дикуни, п’яниці, розпусники, брехуни, хабарники, погано ставляться до жінок, погано освічені, прихильники рабського стану, лжехристияни. Андре Теве певною мірою «знімає» з московитів звинувачення в пияцтві, але доповнює моральне обличчя московитів новими штрихами: схильні до содомії, релігійні фанатики, ортодокси. Автор, розповідаючи про першу московську друкарню, стверджує, що «за прикладом грецьких сектантів, деякі з них [московити] шляхом тонкого підступу і підставних осіб знайшли можливість спалити шрифти першодрукарів зі страху, що друковані книги можуть принести будь-які зміни в їх переконання і релігію».

Окремо Теве згадує жителів завойованого Москвою Новгорода, який до недавнього часу був «вільним містом». Він зазначає, що звичаї новгородців вже почали псуватися під впливом московської влади: «Народ найчесніший і чемний, однак завдяки постійним контактам [з Москвою] вони починають набувати дику природу тих, хто ними керує».

Слід відмітити, що навіть імперсько-патріотична історіографія Російської імперії ХІХ – початку ХХ століття не тільки не намагалася спростовувати такі враження інозмців від своїх предків, але й охоче додавала пікантних подробиць своєрідного уявленння московитів про стандарти поведінки, а також про етикет,  у тому числі дипломатичний. 

Так, у дослідженні видатного російського науковця Василя Строєва (1873-1950), приват-доцента катедри російської історії  історико-філологічного факультету Московського університету “Очерки Государства Московского перед реформами”, виданої у Ростові на-Дону 1903 року, наведено вражаючі подробиці приватного життя та дипломатичних чудасій московського боярства та й простолюду.

“…Щоденний стіл знатного боярина не відзначався вишуканістю. Зазвичай він починався горілкою; потім подавалася холодна відварна яловичина,  приправлена сирою цибулею та оцтом, потім приносили кілька страв м’ясних або рибних, але завжди сильно заправлених цибулею. Звані обіди були різноманітніші, і на них число страв доходило до ста. Однак, чоловіче товариство, не пом’якшене присутністю жінок, не відзначалося навіть під час урочистостей вишуканістю манер. За відсутністю носовичків і хусток  наші предки не соромилися висморкуватися у руку і обтирати її об скатертину, і, за словами Олеарія, “голосно і не шкодуючи слуху і нюху оточуючих, не гребували пускати назовні те, що природа вимагає після їжі верхом і низом”. Позаяк всі страви щедро приправлялися цибулею, за словами того ж автора сама присутність їх поруч була незносною.

Тому, в наказах того часу московським послам давалися якнайсуворіші розпорядження стосовно того, як слід поводити себе, якщо у чужих краях їх запросять на обід. Практика показала необхідність цього: у Швеції… один московський посол примудрився напитися до смерті за королівським столом, а данський король дав такий відгук про московських послів: “Якщо знову прийдуть до мене московитяни, то я облаштую для них хлів”…

Використана література та електронні джерела:

С. Кузьмич, К. Липа, О. Писарєв, О. Руденко “Союзники та противники. Армії сусідів України у XVII столітті”. Інформаційно-аналітична агенція “Наш час”, Київ, 2010;