Після генеральної баталії при Москва-ріці (російська назва – Бородіно) і вступу Великої армії до Москви у вересні 1812 р., серед іншого імператор Наполеон наказав відшукати французьких артистів, які жили в Москві, і велів для військової публіки дати кілька вистав.
Французька трупа артистів під керівництвом обдарованої актриси мадам Бюрсе, яка нині всіма забута, жила у великому будинку князя Ґаґаріна, на вул. Басманній, в частині міста, абсолютно протилежній тій, звідки вступила до Москви наполеонівська армія.
Трупа артистів складалася з пана Адне, “першого трагіка” паризького театру Сен-Мартен, месьє Перу, Ґоссе, Лефевра і мадам Андре, Періґюї, Лекен, Фюзій, сестер Ль’Аміраль і мадам Адне, дружини “першого трагіка”.
«Королі сцени», вимушено одягнені в постолах і сермяжних сіряках ледь виживали у пограбованій і спаленій росіянами давній столиці. За наказом імператора Наполеона, префект імператорського двору де Боссе видав їм значну суму грошей для покращення їх сумного становища.
Ось як описує актриса Луїза Фюзій зовнішній вигляд цієї трупи, що постала перед своїм новим директором генералом Боссе.
“Перший трагік” (амплуа в театрі) з’явився у фрізовій шинелі і шапці російського ополчення (тобто в селянському картузі); “Перший коханець” – в семінаристському сюртуку і трикутному капелюсі; “Шляхетний батько” – в лахмітті, без чобіт і з дірявими ліктями; “Лиходій” – без такої необхідної частини туалету як штані, в коротенькому іспанському плащі.
Жіночий персонал трупи був одягнений ще аскетичніше. Вся трупа була розряджена так, як ніби з’явилася після маскараду жебраків і волоцюг.
Одна тільки директорка, мадам Орор (Аврора) Бюрсе, була в червоній душогрійці на заячому хутрі та у чепці з гардеробу Марії Стюарт, з чорним страусиним пером і в чалмі поверх чепця, в якій колись грала в «Трьох султаншах» і «Заїрі».
Граф Мат’є Дюма, головний інтендант Великої Армії, якому Наполеон доручив нагляд за Кремлем, відкрив заховані в підземеллях скрині з різним багатими придворним одягом.
І треба уявити собі, з якою жадібністю, за словами Луїзи Фюзій, артисти, майже голі, кинулися розкривати скрині московських бояр. Чоловіки ділили дідівські каптани росіян; жінки забирали старовинні атласні роброни бабусь московитської еліти… Але, незважаючи на всі ці розкішні вбрання, акторам бракувало найнеобхіднішого – білизни.
Далі Фюзій каже: «У нас не було ні суконь, ні взуття. Однак атласні стрічки і квіти посипалися на нас градом у день першого ж спектаклю; останні знаходили в “казармах”, зайнятих французької гвардією».
Казармами гвардії служили палаци і собори Москви – Кремлівський, Успенський, Благовіщенський і Архангельський. І не тому, що французи безбожники, а тому що у спалеій і пограбованій російською ж армією а потім черню просто не було інших вцілілих приміщень.
Спектаклі французької трупи давали на вул. Великій Нікітській, в домашньому театрі Позднякова, де згодом оселився князь Юсупов.
Театр П. А. Позднякова у старій «допожежній» Москві славився своїм розкошем, зимовим садом та іншими витівками старого вельможного панства.
Вистави Позднякова вважалися кращими у Москві. Сам господар на своїх спектаклях і маскарадах бундючно розгулював, вбраний чи то персіянином, чи то китайцем. Про нього написав Грибоєдов у своїй комедії “Лихо з розуму”: «На лбу написано «театр» и «маскарад».
У нього ж був і «співак зимою літньої погоди»: це був садівник-бородань, який під час балів і маскарадів, ховаючись у кущах, тьохкав і заливався солов’єм. Таке вміння високо поціновувалося у Росії: адже великим шанувальником і майстром солов’їного тьохкання був сам імператор Олександр І “Благословенний”.
У Позднякова режисером театру був Сандунов, а в трупі особливо славилася актриса Любочинська.
Про Позднякова, цього московського хлібосола і майстра всіляких помпезних балів і учт, князь В’яземський розповідав такий випадок. У нього в якості домашнього гофмаршала або камергера працював такий собі Лунін, який при дворі його хазяйнував, запрошував на святкування та був, що називається, «прислугою за все».
У Москві очікували на прибуття перського або турецького посла. Зрозуміло, Поздняков не міг пропустити цю вірну оказію заробітку й слави, і зайнявся приготуваннями до розкішного свята на честь іменитого східного гостя. Раптова смерть застала його в приготуваннях до цієї “Тисячі та однієї ночі”. Посол прибув до Москви, і вищезгаданий Лунін з’явився до персидського посольства.
Він доповів про те, що «,,,свято практично підготовлене, проте пан Поздняков вибачається перед послом: з нагоди смерті останнього за його участі свято відбутися не може.»
Поздняковський театр французами був приведений до ладу з незвичайною розкішшю і міг похизуватися небаченим і нечуваним багатством. Відтепер тут нічого не було мішурного, всі декларації та реквізит були ледь не з чистого срібла й золота. Ложі були оздоблено та задрапіровано дорогими тканинами. Завісу було зшито з цупкої дорогої парчі, в залі висіло панікадило на сто сімдесят свічок із чистого срібла, яке колись прикрашало храм Божий. Сцену було прикрашено з небувалим смаком та багатством.
Срібна медаль на честь вступу Великої Армії до Москви. Франція, 1812 р.
Усюди виднілися багатющі ампірні меблі «з достатку», дорогоцінні прикраси, мармур, бронза – їх повитягали солдати Великої армії з-під попелу та зі схронів, де заможні москвичі ховали свої скарби. Адже Кремлівські палати, галереї Чудова монастиря та дзвіниця Івана Великого були доверху набиті всілякими скарбами і коштовностями, кинутими російською армією, що відступила з Москви, та більшістю мирного населення.
Через три дні після наказу про відтворення театру було призначено перший спектакль. Ось текст афіші:
«Французький театр в Москві. Французькі актори матимуть честь дати в наступну середу, 7 жовтня 1812 року, першу виставу – «Гра любові та випадку», комедія Маріво з 3 актів у прозі. За нею гратимуть «Коханець. Творець і слуга», одноактну комедію Серонно, в прозі. У «Грі і любові» задіяні актори: м’сьєАндре, Перру, Белькур, Бертран, а також мадам Андре та Фюзій. Перед спектаклем та в антракті подаватимуть охолоджені напої. ».
Ціна місця була призначена наступна: перша ложа – 5 руб. або 5 франків, партер – 3 рублі або 3 франки, друга ложа – 1 руб. або 1 франк.
Перший спектакль мав великий успіх, військова публіка несамовито скандувала «браво».
Увесь партер був зайнятий солдатами: заслужені вояки різних родів зброї, з хрестами Почесного Легіону, сиділи в перших рядах; обидва ряди лож були наповнені чиновниками штабу і офіцерами військ усіх національностей.
Серед глядачів було чимало майбутніх знаменитостей, серед яких був, наприклад, тодішній індендант, а згодом класик французської літератури Стендаль (Анрі-Марі Бейль).
Публіка при всякій нагоді кричала “Vive l’Empereur! Vive Napoleon le Grand!” («Хай живе імператор! Хай живе Наполеон Великий!”).
Жінок в театрі було небагато – кілька французьких гувернанток і модисток з Кузнецького мосту, що залишилися в місті.
Оркестр був чудовий і складався з кращих музикантів імператорської гвардії.
Тим часом, як одні солдати дивилися на спектакль, їх товариші по зброї по черзі охороняли театр.
Подекуди були розкладені вогнища, і були розташовані заготовлені діжки з водою. Цеберка з водою стояли біля самого театру.
По всій же вулиці Нікітській і по бульварах поруч були дислоковані сторожові кордони та армійські пікети. Такі суворі заходи вживалися на випадок пожежі, що могла перекинутися на споруди та сцену щомиті.
За весь час перебування французів у Москві дано було одинадцять вистав.
Вступ військ Великої Армії до москви. Гравюра ХІХ cт.
Ось п’єси, які мали успіх і повторювалися по кілька разів: «Фіґаро», «Прокурор-господар», «Три султанші» та інші.
У театрі публіці з військових також дуже подобалися пі різноманітні дивертисменти з танців. Останні було запозичено з репертуару російських театральних труп.
Серед танців особливою популярністю користувалася екзотика – російські «пляски», які чудово танцювали дві сестри Ль’Аміраль – за народженням росіянки.
Згідно з одними відомостями, сам імператор не удостоїв своєю присутністю жодної вистави. Адже він полюбляв насолоджуватися грою таких титанів сцені, як великий Тальма…
Втім, Луїза Фюзій в своїх записках говорить, що одного разу Наполеон все-таки зайшов на виставу, коли давали п’єсу «Розпочата війна».
Щоправда, для Наполеона щовечора давали концерт з п’єс його улюблених авторів.
Між іноземцями, що жили в Москві та вціліли при загальному погромі, знайшли італійця, співака Тарквініо. Для нього знайшли піаніста Мартіні, сина автора опер «Рідкісна річ» і «Діаніне древо», ще відшукали співачку романсів і арієток, мадам Фюзій, яка залишила згодом цікаві мемуари.
Ось як описує остання один з таких концертів: «Я співала романс, яким прославила себе у московських вітальнях до війни. У присутності імператора глядачі не аплодували; але один романс, нікому досі невідомий, справив певне враження. Наполеон, розмовляючи з ким-ось під час співу, не чув романсу, проте ж гамір в залі змусив його запитати про причини графа Боссе.
Мені наказано було повторити романс. З тих пір мене безупинно мучили цим романсом. Король Неаполітанський маршал Мюрат випросив у мене ноти і текст цього твору. Романс був написаний в лицарському дусі.
7 жовтня 1812 року імператор покликав мене і почав розпитувати про поліпшення щодо театру. Він почав перераховувати артистів, яких можна привезти з Парижа, відзначаючи їх імена олівцем на клаптику паперу; він говорив про заходи, які потрібно задіяти для їх якнайшвидшого приїзду до Москви. Список ще не був завершений, як наші заняття було перервано несподіваним приїздом ад’ютанта маршала Мюрата зі звісткою про невдачу короля Неаполітанського в битві під Тарутиним проти військ Бенінгсена й Кутузова.”
У той же вечір був відданий наказ про виступ військ з Москви, і бідні французькі актори мусили визначатися з власною долею – чи залишатися в Москві або слідувати за армією. Артисти з Москви виїхали дуже сумно і закінчили подорож дуже трагічно.
“Перший коханець” поїхав верхи; трагіки та коміки помістилися в лазаретному фургоні; директорка театру і “перша коханка” поїхали на трійках у ландо; до Смоленська вони сяк-так допленталися, проте вже на шляху від Смоленська на них обрушилися всілякі нещастя.
Російська карикатура “Вигнання французських актрис з Москви” А.Г Венеціанов, поч. ХІХ ст.
Так, “перший коханець” втратив свого «буцефала» і відморозив ноги, і потім, залишений на великій дорозі. Помер з голоду в лазаретній фурі.
Інший “прем’єр” (соліст) трупи забув запастися рукавицями і валянками, на шляху відморозив собі ноги і руки, а при переправі через Березину з моста впав його візок, у якому у крижаній воді потонула його дружина. Директорка і “перша коханка” довго подорожували на старому зарядному ящику, який тягнула одна кульгава шкапа, але під кінець на одному з привалів, під час партизанського наїзду росіян, «першу коханку» була сильно контужено ядром і незабаром вона померла. Сам директор театру, граф Боссе, довго подорожував верхи на гарматі, відморозив собі ноги, але на диво лишився живий і сяк-так добрався до Франції. Частина акторів, такі к автор цікавих мемоарів Домерг, потрапили в полон і відправлені на схід, на Волгу та в Татарію.
Кумедною виявився доля кастрата Тарквініо, чиїм голосом насолоджувався сам імператор. Він потрапив у полон до козаків. Його могли очікувати великі неприємності, проте «приємність обличчя, сріблястий голос та м’яка округлість форм” змусили суворих “дітей степу” ідентифікувати його як перевдягнену жінку. Між козаками почалася бійка у боротьбі за «жаданий солодкий трофей». Переможець посадив Тарквініо на коня і з люб’язностями перевіз його до Вільно. Тут одна з французьких акторок і побачила його, оточеного «турботою і повагою башкирів».
Домерг запевняє, що «кожен вечір на дорозі або на біваках, Тарквініо тішив своїм мелодійним співом дозвілля козаків, які іноді приєднували свої грубі голоси до його чарівного сопрано …»
Голандський “червоний улан” рятує жінку при переправі через Березину 1812 р. Картина Жюля Ріґо (Jules Rigo, 1810-1892)
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
«Н. Н. Евреинов. История русского театра: с древнейших времен до 1917 года.» Во-во ім. Чехова, Москва, 1955 р.
«Иван Пыляев. Старая Москва. Рассказы из былой жизни первопрестольной столицы. В-во «Московский рабочий». Москва, 1990 р.
Sophie Hasquenoph «Les Français de Moscou en 1812 : de l’incendie de Moscou à la Bérézina» [Paris]: Éditions du Rocher, 2012
L-A. DOMERGUE, La Russiependant les guerres de l’Empire (1805–1815), Paris, Arthus-Bertrand, 1835, 2 vol.
FUSIL, L’incendie de Moscou ou lapetite orpheline de Wilna,Londres, Schulze et Dean, 1817.
FUSIL, Souvenirs d’une actrice,Paris, Dumont, 1841–1846.
FUSIL, J’étais à la Berezina,extraits des Souvenirs d’une actrice présentés par Marie Cerati, Paris, Gallimard, 1977.
GADARUEL (A. LADRAGUE), Relation du séjour des Français à Moscou et de l’incendie de cette ville en 1812par un habitant de Moscou (chevalier d’Ysarn),Bruxelles, chez F. Olivier, 1871.
Abbé SURRUGUE, Lettres sur l’incendie de Moscou, Paris, F. Didot, 1821, 44 p.; rééd. Planchet, 1823.