СЕРМЯГА – ВЕРХНІЙ ДЕМІСЕЗОННИЙ КОЗАЦЬКИЙ ОДЯГ
ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
Продовжуючи свої уніформологічні студії, що стосуються козацького одягу, ДВКА намагається узагальнити інформацію про окремі види одягу, а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва кінця XVI – середини XVII ст.
У попередніх наших публікаціях ми торкнулися питання поясного одягу, а також такого різновиду верхнього одягу як катанка. Настав час іншого різновиду верхньої одежі – сермяги, яку деякі дослідники вважають ледь не головною прикметною візуальною ознакою козацького стану, уніфікуючим елементом одягу, що став визначальним для усього військово-служилого стану “лицарських людей” в Україні XVI-XVII ст.
Наша публікація ставить собі за мету дати відовіді на три ключові питання:
1). Чи є сермяга основним видом плечового одягу, чи додатковим верхнім демісезонним одягом. Брутально кажучи для сучасної, не заглибленої в деталі минувщини проблематики, людини: це “піджак” чи “плащ, пальто” тощо?
2). Чи є сермяга окремим видом одягу, або ж “сермягою” називали будь-який одяг, виготовлений з простого грубого “сермяжного” вовняного матеріалу?
3). Як могли виглядати козацькі сермяги, варіанти їх крою, оздоблення та з яких тканин вони могли виготовлятися, яким чином може виглядати сермяга сучасного реконструктора реєстрового козацтва?
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЛЕКСЕМИ Й ПОНЯТТЯ «СЕРМЯГА»
Сермяга, як засвідчують джерела, з’явилася на Русі, тобто в українських землях ВКЛ та Корони Польської, у XV або XVI ст. Виготовляли їх найчастіше з місцевого саморобного сукна. В першу чергу сермяга, і як предмет одягу, і як поняття про «грубість, нужденність, простоту», фігурує в описах найбільної верстви українського населення Речі Посполитої – селянства.
Безперечно, тканини місцевого виробництва, зокрема й доморобне сукно, були найбільше доступними для пошиття одягу цієї верстви. Порівняно товстий ворс вовни овець місцевих порід та недосконалість засобів виробництва дозволяли виготовити грубе та недороге «сермяжне» сукно в умовах селянського господарства.
З сермяжного сукна могли виготовлятися і предмети одягу – жупани, поясний одяг «убранє», штані тощо. Але поступово можна констатувати виокремлення сермяги як окремого виду одягу, що отримав свою назву від тканини, з якої виготовлялася.
Проте актові матеріали XVI-XVII ст. фіксують розділення сермяг на виготовлені в умовах натурального господарства селян, і на виготовлені з інших матеріалів, придбані на ринках у якості готової продукції. Інколи таке вбрання згадується з прикметниковими характеристиками «торгова» та «крамна», та, на противагу, – з характеристиками «самодільна» та «домоткана».
Річ у тім, що, як пише відома дослідниця української повсякденості Пізнього Середньовіччя – початку Нового часу Ірина Ворончук, «…довгий час історія селянства розглядалася крізь призму вульгарно-класового підходу, результатом якого виробився однобокий погляд на селянство як на незаможну, злиденну верству. “
“На думку Л. Голембіовського, Я. Розен-Пшеворської, І. Турнау та інших, селяни не користувались купованими імпортними тканинами, а також готовим одягом професійних кравців. “
“Вважається, що селяни найчастіше користувались саморобними бавовняними і вовняними тканинами, а якщо і купували, то тільки тканини низької якості. Ана логічної думки дотримуються і українські дослідники. Проте багаточисленні документи актових книг пересвідчують, що економічний стан селян був досить високим, що дозволяло їм широко користуватись купованими тканинами, в тому числі і коштовними, а також готовими виробами професійних ремісників.”
Продовжуючи цитувати актові матеріали, надибуємо таке:
“Зокрема, мініатюри краківського писаря Бальтазара Бегама зображують селян, що відвідували міські лавки. Величезний актовий матеріал переконливо засвідчує зв’язок селян з місцевими центрами торгівлі. Для прикладу наведомо скаргу від 21 травня 1563 р. про пограбування двох сатіївських селян Жданца Ярошевича і Сапунца Женчича під час повернення з Белевського торгу. У них було забрано збіжжя, яке вони не розпродали, гроші, а також предмети одягу: „однорядку люнскую, опанчу…, боти, черевики, сермягу”, які вони купили, а також „сукмани”, „сермяги”, “шапки, у які вони були вдягнені.”
«Наприклад, 10 січня 1580 р. декількох буремльських підданих кн. Мар’ії Денисківни Буремльської було пограбовано під час лісозаготівельних робіт Серед іншого одягу, зокрема, з Пашка було знято «сермягу новую чорную» вартістю 40 грошів, з боярина Павлюка також «злуплено» нову чорну сермягу вартістю 38 грошів, а з Федіни Білика «сермягу белую», придбану за 37 грошів.»
Втім, у записах актових джерел сермяги розрізняються за походженням виробництва тканини та одягу.
Так, 8 березня 1580 р., повертаючись з лісу, піддані Криштофа Радзивілла були пограбовані людьми Василя Гулевича, зокрема з якогось Миська було знято «сермягу торговую, за полкопы грошей купленую», з Пасюти «сермягу торговую, за полкопы и пят грошеи», а з Омеляна «сермягу самодельную, за двадцат и чотыри гроши».
«Зі скарги Петра Несвіцького дізнаємося, що 12 січня 1593 р. було здійснено напад на дім його лаврського підданого Федка, де серед іншого майна пограбовано «сермягъ три, две чорных торговых, купленые по полкопы грошеи литовских, третюю сермягу белую свое роботы, за золотыи купленую».
Інформативною виявилася й скарга дружини Адама Несвіцького на урядника та підданих Олександра Семашка, які 24 липня 1597 р. під час оранки напали на поля Несвіцького маєтку. Зокрема, з паробка несвіцького священика зняли «сермягу белую
домотканую, за золотыи полскии купленую», у підданого Полюса відібрана «сермяга белая домотканая, за полкопы грошеи литовских».
Так само грабунок застав челядь і підданих Яна Липинського, у яких було відібрано «сермяг шесть, три крамных а три домовых, за крамные сермяги за три по полкопы грошеи литовских, а за домотканые дано по золотому полскому»
Як бачимо, у характеристиках сермяг вказується колір сукна, однак на вартість одягу більш явно впливала ознака техніки виготовлення – у порівнянні «крамні» (оцінювались у 30–35 литовських грошів) завжди дорожчі, ніж «домоткані» (оцінювались у 24–30 литовських грошів).
І якщо останні можна впевнено трактувати як одяг, що був пошитий своїми силами з саморобної тканини в межах власного господарства, то перші могли бути як вже готовим придбаним одягом, так і пошитим самотужки з сукна, яке виготовлено в іншому регіоні. Принаймні, як «самодільне», тобто сермяжне, сукно, так і вже пошиті сермяги згадані у митній уставі Великого Князівства Литовського в переліку звичних місцевих товарів, які торгівельними шляхами долали значні відстані в межах держави, задовольняючи потреби ринку.
На підтвердження таких припущень виявлено декілька згадок одягу з «литовського сукна», тобто виробленого в білоруських землях.
Наприклад, у кречевичівського старця Тимоша Голопузовича гривятківськими підданими кн. Маруші Збаразької 2 липня 1580 р. серед інших речей було пограбовано «сермягъ две чорныхъ сукна литовского, купленые по полкопы и по пяти грошеи литовскихъ, сермягъ белого сукна чотыри, купленыхъ по двадцат и чотыри гроши литовъскихъ».
Як і у випадку з «торговими» сермягами, спостерігаємо вищу оціночну вартість одягу з «литовського» сукна порівняно з простим сермяжним сукном. В іншому випадку маємо свідчення про наявність цілої партії готового одягу: у Пархома Крамара в
м. Несухоїжі з комори на ринковій площі 30 липня 1582 р. жовнірами було пограбовано різноманітні товари, серед них «сермягъ продажных сукна литовского петнадъцать, кождая по тридцати и пяти грошеи».
Процитований актовий матеріал засвідчує стійке перебування сермяг в гардеробах українського селянства, зокрема, на Волині, наприкінці XVI ст.
Проте документи свідчать про не менш стійке продовження традиції і у XVII ст.
Яскраво свідчать про це скарги про пограбування селян під час шляхетських наїздів. Зокрема, під час розорення 7 січня 1605 р. села Щенієва Луцького повіту у селянина Федора Лакузи забрали:
“…делею фалюндышовую чирвоную, китайкою зеленою подшитую, купленую за двадцать золотых полских, курту фалюндышовую брунатную, подшитую киром жолтым, справленую за десет золотых полских…, епанча, бурка из строкою єдвабною, куплена за чотири золотых полских…, тувалня рубковая з лиштвами, купленая за полтретя золотого полского, кошул две ткацького полотна, куплены за таляр, хусток две, баволнянок турецких.
7 січня 1650 р. під час пограбування с. Черниці у Івана Бодянюка було забрано:
[…] сукен разных пар пят…, сукню одну з срыбрьными петлицами, бутов турецких пар пят, вилчур две, сукманов белоголовских два, летников пять: один турецкий жолтокгоронцый, другий червоный турецкий, плахот осмнадцат, сукна простого локоть пятдесять, хуст билых пят скрынь…,”
А в селянина у Сухоносенка з того ж села було поцуплено “… жупанов два, делия третяя, кожух новй, хуст билых скрыня…”;
В іншого сусіда, Олешка вкрали “…кошул едвабных (шовкових) две, жупанов два: один кгрубриновый, другий лунский, плахта єдвабная, шапок две, одна оксамитная соболновая, другая лисяя фалендышевая…”;
У селянина Русачка викрадено “…делия блакитная, кунтуш чорный, лисами подшитый, делия фалендышевая, бабаками подшитая, шапок две, одна куняя, другая мармирковая…, плахот пят, хуст белых скрынь две, сукна простого локот двадцать…, полотна сурового локтей пятдесят, у Микиты Турчына… жупанов три синих, сукман белоголовский один, плахот чотыри…, хуст белых скрыня, оксамиту чорного штука, атласу штука чирвоного”.
У 1621 р. під час пограбування у польського селянина Яна Сохи з села Броговиці (Буновиці) було забрано. […]
Chust białogłowskich siodmioro. Item suknę karazjową lazurową, kirem zielonym podszyta” oraz „czapkę lisią”.
З судової справи 1625 p. довідуємось, що пограбований селянин Себастіян Мазур мав: „Giezł lnianych 23, jedwabiem szytych…, koszulek lnianych 30…, koszul spodnich lnianych.” Крім того у нього було вкрадено: „sukien parę błękitnych karazjowych…, koszul lnianych prostych…, ubranie karazjowe, czyli spodnie, а сам він був вдягнутий в одяг з імпортованого з Англії сукна „каразїї”.
Як бачимо, селяни широко користувались такими тканинами як єдваб (шовк), адамашка, фалендиш, оксамит, які В. Лозіньський відносив до найкоштовніших імпортних тканин. Іноді селяни навіть мали білизну із шовкової такнини, а також оздоблену „białym і czerwonym szyciem”.
Таким чином, вже ці приклади, за неможливістю наведення багатьох інших, переконливо свідчать, що селяни купували готовий одяг із гарного сукна і шовкових тканин імпортного виробництва, які коштували досить дорого.
Не випадково Я. Розен-Пшеворська зазначала, що у творах мистецтва XV-XVII ст. при зображенні одягу дрібнопомісної, так званої шарачкової (тобто в одязі з шараку, дешевого грубого сірого сукна), шляхти, рядового міщанства і селянства диференційні риси майже зовсім не виявляються.
Крім сукмана і баранячого кожуха бачимо у селян вироби, що вважаються належними до одягу вищих верств тогочасного суспільства, зокрема, такі як делія, жупан, опанча, бурка, кунтуш та ін., вироблені з сукна вищих гатунків.
Для оздоблення одягу селянами використовувалось не тільки хутро домашніх тварин і місцевого лісного промислу, а навіть таке дорогоцінне, як хутро куниці, соболя, чорнобурої лисиці, яке коштувало дуже дорого і вважалось оздобленням одягу вищих станів населення.
І це все при тому, що селянство у системі стратифікації суспільства займало найнижчу сходинку.
Сермяга вважалася одягом плебсу, символом убозтва, неприйнятним для привілейованого стану. Характерний випадок – під час одного з шляхетських наїздів деякі з панів-нападників одягнулися в сермяги, щоб приховати свою присутність, проте їх впізнали в обличчя: «… звлаща Ивана Борзобагатого, которых есмо у твар познали, а они по хлопски у сермяги повбирали…»
Висновки за розділом:
1). Сермяги як вид одягу, а не просто вироби з сермяжного сукна, причому виготовлені професійно “крамні”, “торгові”, а також “доморобні” з’являються у гардеробах нижчих прошарків населення руських (українських) земель Речі Посполитої з кінця XV – у XVI ст. Судячи з документів, сермяги як вид одягу наявні в гардеробах українських козаків від того ж часу. Про це далі.
КОЗАЦЬКА СЕРМЯГА
Як пише у своїх дослідженнях відомий знавець козацького одягу кандидат історичних наук Євген Славутич «…головний і найбільш прикметний верхній одяг українських козаків – свавільних, січових і реєстрових – у писемних джерелах XVI-XVII ст. фігурує проста сермяга із грубого доморобного білого, сіруватого, чорного та коричневого сукна. Це вбрання за покроєм було подібне до колишнього козацького і татарського ярмака, але мало рукава нормальної довжини і не оздоблювалося кольоровими петлицями.»
Згідно із працями Євгена Славутича, «сермяга», рідко – «семряга» (гадано з білорус. і рос. «сермяга» – селянський каптан з грубого сукна, можливо, від мордовського «сермяг» – суконний каптан, або ж з польськ. siermiega – груба тканина, сірячина, від лат. sirmas – сірий) – різновид довгополого плечового розгортального однобортного одягу прямого покрою, з нормальними рукавами і великим виложистим (відкидним) коміром, пошитого з простого білого, сірого або темного доморобного сукна або білої турецької габи. Габа або аба (тур. аба, з араб. – грубе біле сукно природного кольору овечої вовни) – дешеве грубе, товсте і цупке турецьке сукно природного білого кольору; отримало значне поширення в другій половині XVII ст. та першій половині XVIII ст.»
У виданому НАНУ уніформологічному словнику “Військовий костюм в Українській козацькій державі» (Київ, 2012 р.) авторства того ж Є. В. Славутича сермягу описано так:
«СЄРМЯГА, СЄМРЯГА, СЄМРАГА ж. (спільнослов’янське запозичення, ймовірно, із балтійських мов (пор. с.-пол. siermięga, sziermięga «домоткане грубе нефарбоване і невідбілене сіре сукно; верхній одяг, пошитий із такого сукна», кашуб. šermąga, šurmąga «т.с.», ст.-рос., ст.-блр. сермя́га «домоткане» грубе нефарбоване напіввовняне сукно сірого або бурого кольору; селянський каптан із грубого домотканого сукна»; псл. *sierm відповідає лит. šìrmas «сірий», лтс. sir̃mas «сивий»).
У староукраїнських текстах слово вперше задокументоване в другій половині XVI ст. … як різновид довгополого плечового розгортального однобортного одягу прямого (халатного) покрою, з нормальними рукавами і широким виложистим (відкидним) коміром, часто хутряним, що починався від грудей. Шили сермягу з грубого білого чи сіруватого домотканого сукна (сермяжного) або габи. Сермяга була подібна кроєм і формами до ярмяка (єрмяка, ярмака).
Дещо перебільшуючи, її можна охарактеризувати як дешевий селянський ярмяк, пошитий із грубого сермяжного сукна. До 80-х років XVII ст. сермяга була характерною складовою костюма … козаків, а також селян і нижчих верств українського суспільства)».
За Є. Славутичем, з інших його робіт, читаємо: «…Доповнювали похідний одяг верхня сермяга з нефарбованого білого, сірого або темного саморобного сукна (в залежності від вовни овець та кіз, з якої сукалося тканина), або з білуватого турецького сукна “габи”, “сукна абинного”, прямого крою з великим відкидним прямокутним суконним або повстяним коміром-відлогою; дзвоникоподібна безрукавна опанча з товстого грубого сукна і довгий овчинний кожух із виложистим коміром: простий «нагольний», себто, непокритий тканиною, або так званий черкеський – із широким виложистим коміром, підшитим чорними смушками, і з петлицями на грудях…»;
«…Козаки у якості допоміжного демісезонного використовували одяг двох типів: 1 – “ярмолук”, або кобеняк, з рукавами и подвійнім коміром, до 80-х рр. XVII ст. – біла або сіру суконна “сермягу»; 2 – безрукавну суконну опанчу або повстяну бурку»… “Опанчею міг бути утилітарний одяг у вигляді каптана або скоріше повстяного плащу типу бурки. У кочівників відома одяг у вигляді пальто з повсті або грубої вовняної тканини, яку вершники і чабани обов’язково брали з собою в дорогу на випадок дощу…»;
«…Доповнював стройовий ансамбль верхній одяг – довга дзвоноподібна опанча з цупкого грубого сукна або овчинний кожух (шуба з вичинених овечих шкур, пошита хутром усередину), прямого крою верхній каптан-плащ єрмяк (ярмак, ґермак) або проста сермяга (семряга, семирязь) з рукавами довгими й просторими або ж короткими – до ліктів (для зручності під час стрільби з лука), зрідка носили сукню з довгими рукавами із великими поздовжніми проріхами для рук, що була більш популярна в цивільному побуті.»
Сермяги як стійкий рідновид допоміжного верхнього козацького одягу зустрічаємо з останньої чверті XVI ст.
У 1583 р. було подовжено службу для козацького полку чисельністю 600 чоловік. Їм було роздано сукно з розрахунку по 5 ліктів на людину.
Після битви під Тягинею козакам видано сукно і у 1584 р. Універсалом Сигізмунда ІІІ від 1590 р. число реєстровців збільшено до 3000. У 1601 р. вже видано жалування, – гроші і сукно на верхній одяг, – за Молдавський похід (1600 р.) на 4 п’ятисотенні полки кількістю 2032 особи, у тому числі гетьману, обозному, писареві, 4 полковникам, 8 осавулам, 20 сотникам, 152 десятникам, прапорникам, сурмачам, бембеничам, 16 трембачам, 12 пушкарям, 20 возницям і 1799 «чорним пахолкам», тобто рядовим козакам.
Причому великий гетьман коронний Ян Замойський, сподіваючись залучити до походу проти шведів більшу кількість запорожців, прислав їм грошей і сукна на 6 тисяч козаків. Та козаки гадали, що сукно і гроші повинні дійсно розібрати ті, що воювали в Молдавії, незалежно від того, чи підуть вони в Інфлянтський похід, чи ні.
Вочевидь, так вважав і запорозький гетьман Самійло Кішка, який дотепно висловив свою думку: «Обіцяно спочатку грошей і сукна на чотири тисячі, а тепер на шість. Тим ліпш, довші сукні матимемо» (пол. Obiecano pierwey hroszy y sukna na cztery tysiący a teper na szyst, tym lipsz, dołszy i sukni budem mieli).
Слово соукня (сукня) в значенні «верхній чоловічий одяг» фіксується в пам’ятках староукраїнської мови з XV ст. Етимологію слова виводять від дієслова “сукати” – скручувати, намотувати, праслов’янського походження. Лексема сукня в білоруській мові стосувалася одягу військових. З аналогічним значенням назву сукня фіксують і українські джерела.
Загалом, описаний комплекс козацького вбрання у XVI ст. був однаково характерний для усього етнічно строкатого “лицарського люду” України-Русі та Литви. Це був, так би мовити, відмітний, розпізнавальний убір людей збройного стану.
Як свідчать дослідження багатьох істориків, верхнім убором козаків, як і іншого збройно-служилого люду Русі, що носився поверх жупана, з кінця XVI ст. був єрмяк (ярмак, ґермак) – доволі вузький верхній розгортальний однобортний одяг прямого, халатного покрою, розширений донизу, завдовжки нижче колін, із запашними полами і боковими розрізами у подолі.
Мав рукава короткі – вище ліктя, або ж дуже довгі, з розпірками на пахвах, куди просовували руки, за східною модою, тоді як самі рукави вільно звисали або зав’язувались позаду. Крім того, козацький єрмяк мав величезний виложистий прямокутний комір, часто на хутрі, що починався від грудей і доходив майже до пояса, міг слугувати замість відлоги. Застібався ґудзиками і накидними петлями від коміра до пояса, а іноді і до самого низу. На полах проти застібки і на розрізах у подолі нашивались горизонтально «гніздами» кольорові шовкові шнурові петлиці, за перським і турецьким зразком.
Тарас Ковалець (Чернівці), аспірант кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у своїй публикації “Сермяги як елемент козацької «барви»: до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст.” робить спробу поглянути на сермяги як на “барву”, свого роду
“однострій” козацтва.
Метою його статті є спроба з’ясувати, чи для козацьких підрозділів у той час був притаманним одноманітний одяг, відомий під назвою «барва», та яке місце у ній могли мати поширені серед запорожців сермяги як тип верхнього одягу.
«…Військо Запорозьке «у реєстрах будуче» забезпечувалося тканиною для пошиття одягу, вірогідно, ще із самого початку свого існування. Влітку 1584 р. возний Луць- кого повіту Ф. Бромирський в одному із судових документів зазначав, що «на ряді гродському луцькому сукно, печаттю… запечатане, є, його Королівською Милістю козакам… послане чотири бели… і в замку вишньому тутешньому Луцькому, в церкві св. Івана Богослова є складене».
Через мовну близкість слово «бели» намагалися трактувати як визначення кольору, але давно усталено, що бела (bella, bela) – одиниця виміру тканини.
«Бела, беліка, баліка, белка” – пакунок купецьких товарів. При торгівельних стосунках із німцями назву було запозичено від німецького Balle – пакунок, в’язанка, пака. Бела сукна нараховувала 20 поставів.
Отже, повертаючись до документів про надання сукна на козакам 1584 р., мова йде про те, що королівський уряд виділив на козаків 4 бели сукна, що складали порядну кількість тканини – понад 2000 м.
Далі Т. Ковалець наводить приклади пов’язування сермяг cаме з рядовим козацтвом.
…Навесні 1626 р. в інструкції Війська Запорозького своїм послам до С. Конєцпольського зазначалося, що ті «іменем війська… мають посильно домагатися і просити…, звідки би могли мати на сермяги на хребет».
На думку Т. Ковальця, «… у першій половині XVII ст. козацьке реєстрове військо та, меншою мірою, січовики, козаки-найманці отримували різними шляхами великі партії кількох різновидів сукон білого чи сіруватого кольору, зокрема каразії та габи, дешевого грубого англійського та турецького сукна, із якого виготовлявся козацький верхній одяг…
Дешевизна та демісезонність сермяг призвела до їх дуже стрімкого поширення у середовищі козаків. Це дає змогу стверджувати, що такий убір став «барвою» – однотипним одягом – реєстрового війська та у першій половині XVI-XVII ст. певною мірою формував архетипний образ українського козацтва загалом.»
Отже, історики Є. Славутич, І. Ворончук, В. Безпалько і Т. Ковалець вважають сермягу спрощеною версією єрмяка, виготовленою з сермяжного сукна зі збереженням крою та функції – служити верхнім одягом від холоду і негоди.
Знаний історик Петро Сас описує одяг запорожців та реєстровців у своїй монографії «Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617-1618 рр.». Зокрема, на його думку, аскеза зовнішнього вигляду “старовинних козаків” у сірому чи білому (не даючи конкретних деталей одягу) показує певний стиль життя козацтва, його презирство до розкошу і демонстрація нехтування дорогим одягом. Знаючи, що дійсно переважна частина верхнього одягу козацтва виготовлялася з сермяжних сукон натуральних барв, можна трактувати твердження як факт майже постійного носіння козаками сермяг.
За Є. Славутичем» «Іноді єрмяк (ґермак) підбивали хутром, разом із коміром. Свого часу єрмяк на Русі був представницьким одягом, який шили з сукон високого ґатунку й оздоблювали кольоровими шовковими петлицями, іноді робленими із золотом та сріблом.
Власне, від самого початку формування реєстрового крзацтва і визначення його платні, мова при розрахунки держави з козаками йшла про невелике грошове утримання і сукно саме на верхній одяг. Як пише про перші реєстри Францішек Равіта-Ґавронський (1845-1930), “…Był on [реєстр] nieliczny, bo składał się tylko z 500 ludzi. Każdy kozak otrzymywał żołdu 6 kóp litewskich i sukna na „jarmak”.” ”Був він [реєстр] нечисленним, бо складався лише з 500 чоловік. Кожен козак отримував жолду [грошового утримання] 6 коп литовських і сукна на “ярмак”.
Отже, саме верхній допоміжний одяг ярмак, (єрмак, ярмяк, ґермак) був прикметним одягом козацтва. А сермяга – його спрощена, груба, рустикальна версія.
Як пише Євген Славутич, «…Мати єрмяк міг тільки боярський елемент козацтва. Натомість бідна частина козаків, представлена втікачами, селянами та декласованими елементами, носила замість єрмяків звичайні сермяги, подібні за кроєм і формою до єрмяків, але шиті з грубого домотканого нефарбованого сермяжного сукна і без дорогих оздоб, зокрема кольорових петлиць.»
Сермяги, семирязі фігурують в описах нелегкого авантюрного козацького життя і класичні українські думи та пісні. Зокрема, думи про козака Голоту (голотою, до речі, називали безземельного шляхтича), складені у 80-х роках XVI ст.:
«На що ти уповаєш? Чи на мою шапку бирку, Що шовком шита, вітром підбита, – А зверху дірка? Чи на мої постоли боброви…? Чи на мою сермягу семилатную?», «Правда, на козакові шати дорогії – три семирязі лихії… А ще, правда, на козакові постоли в’язові, А онучі китайчані – щирі жіноцькі рядняні…».
Пісня про козака Нетягу, Хвеська Ганжу Андибера: «На козаку, бідному нетязі, три серомязі, опанчина рогожовая, Поясина хмельовая; …сап’янці – видні п’яти і пальці. А ще… шапка – бирка – зверху дірка, шовком шита, буйним вітром підбита, а околиці давно немає»; дума про Самійла Кішку: «Златосинії киндяки – на козаки, Златоглави – на отамани, Турецьку білую габу – на козаки на біляки, А галеру на пожар спускали». Під словом «биляк», «біляк», мається на увазі одяг пошитий із білого нефарбованого сукна.
Втім, аналізуючи цей твір прихильники тези про убогість козацького строю, забувають про першу частину цитати «Златосинії киндяки – на козаки…»
Тобто: у цитованому творі і златосині кидняки, і турецька біла габа «на біляки» призначені «на козаки». І тільки дорогоцінний златоглав отримає козацька старшина, «отамани».
Пробуємо розібратися.
КИНДЯК ч. (…зі східних мов (пор. таміл. kindan «ґатунок бавовняної тканини», тур. kundak, kondak «гунька, подушка», уйг. köŋnäk «сорочка», чаг. köŋläk «т.с.», перс. kunag «нитка бавовнику чи шовку»…– бавовняна кольорова однотонна гладкофарбована тканина правильного полотняного переплетення, доволі тонка і рідка. Виготовлялася із сирових ниток, а фарбувалася у різноманітні кольори вже після зняття з верстата.
Отже, «златосині киндяки на козаки» може означати використання бавовняної тканини на спідню, основну одежу, на жупани або каптани.
А біла габа, як вже писалося вище «Габа або аба (тур. аба, з араб. – грубе біле сукно природного кольору овечої вовни) – дешеве грубе, товсте і цупке турецьке сукно природного білого кольору; отримало значне поширення в другій половині XVII ст. та першій половині XVIII ст.». Цілком можна припустити, що мова йде про габу на «біляки», тобто верхній одяг з нефарбованого білого сукна, це і у тексті думи є – «на козаки, на біляки». Словник української мови Володимира Грінченка (1908-1909 рр.) у визначенні «Біляк» пов’язує це поняття виключно із вищезазначеною думою.
“…5) Встрѣчено только въ думѣ «Про Самійла Кішку»: (Паювали) златосинії киндяки на козаки, златоглави — на отамани, турецькую білую габу — на козаки на біляки. АД. І. 219. Значеніе неясно. Аф. (310) переводить: «козаки, не вступившіе еще въ товариство, т. е. не посвященные въ званіе лицаря славнаго войска запорожскаго»; Шейк. (65) «козаки, ходившіе въ бѣлой одеждѣ». Кулишъ понимаетъ это слово въ смыслѣ простой, рядовой козакъ. «Лейстровик чи охочий? — Лейстровий, мосці-пане. — Біляк, чи отаман?».
Отже, мова йде, про багатозначність терміну “біляк”: це і вид одягу, і найнижчий прошарок козацтва, і просто виріб з турецької габи.
Цілком можливо, що під біляком розуміють верхній допоміжний одяг, подібний до сермяги, на противагу основному, на який в разі успіху походу розраховують козаки, вбравшися в одяг зі златосинього киндяку.
На кінець другої декади XVII ст. майнове і соціальне розшарування серед запорожців набуло значних масштабів, переважно через покозачення і наплив до Запоріжжя тисяч субпасіонаріїв – селян, збіднілих міщан та різного роду слуг і челяді, що покинули своїх панів. Це, звичайно, не могло не позначитися на зовнішньому вигляді козацького загалу.
Як головний і найбільш прикметний верхній одяг українських козаків – свавільних, січових і навіть реєстрових – від того часу у писемних джерелах фігурує проста сермяга із грубого доморобного сіруватого сукна.
За умов походу та негоди саме цей верхній одяг стає прикметним вирізняючим одягом козаків у військовому повсякденні. Привертають увагу спостереження ксьондза Колудзького, які часто цитують у перекладі, вирвані з контексту і без посилання на первісне джерело.
Колудзький писав про участь запорожців Тимофія (Тимоша) Орендаренка у бойових діях з московськими силами під Смоленськом, які він зробив у дощовому вересні, 27. IX.1633 р.: «O kozakach może się napisać: Vidi turbam magnam, quam nemo dinumerare poterat; cały dzień, kiedy przychodzili do obozu, wlekli się po kilkunastu chorągwi w kupie sine legę et ordine, w tym tylko wszytek porządek, źe chorągwie podle siebie pospołu, nec in bellis reputanda turba, raczej na satyrów, niż na cultos homines poszli, chłopi podobni wszyscy, cinericio habitu, rzadki w modrzy albo w czerwieni, skóra na ich ciele jak kork na drzewie…» – «Вони швидше скидаються на сатирів, аніж на цивілізованих людей, хлопи схожі один на одного – у попелясто-сірому одязі, мало хто у синьому або червоному, їх шкіра на тілі як кора на дереві».
Цікаво, що латина має декілька визначень сірого кольору. Зокрема, як назвою кольору «сірий» латина оперує словом griseo, звідси ж у мовах сучасної романської групи фр. gris, it. grigio, ісп. gris, рум. gri. Але автор послуговується саме виразом cinericio habitu від лат. cinis, попіл, отже – одяг попелястого кольору.
Компанія Pantone на 2019 рік визначала цей колір як Ash grey, попелясто-сірий, причому теплого відтінку. Дуже нагадує колір шинельного сукна. У Західній Європі, в Англії Ash grey вперше позначено як відтінок сірого кольору 1374 р. Вважається, що це колір попелу згорілого дерева.
Смоленська війна, про яку тут йдеться, розпочалася влітку 1632 р., проте реєстрове козацьке військо під командою Тимоша Орендаренка у кількості 12000 козаків прибуло під стіни обложеного московським військом воєводи Шеїна Смоленська лише у середині вересня 1633 р., брало участь у боях з кінця осені 1633 по березень 1634 р.
Погодні умови осені – зими, а зима була холодною, та й дощі, за спогадами учасників, розпочалися ще з ранньої осені, передбачали носіння демісезонного одягу поверх основного – сермяг, опанчів, керей, кожухів, плащів тощо. Цілком логічно в описі очевидця згадано, що рядове козацтво – «у попелясто-сірому», тобто у сірих верхніх варіантах одягу і, відповідно, тільки більш заможна старшина має «сині» і «червоні», тобто криті більш дорогим кольоровим сукном кожухи, опанчі, ферезії, кобеняки. Ніякої інформації про основний, спідній жупан козаків свідчення з-під Смоленська не дають. Звісно ж, про фасон чи конкретний колір одягу тут також не йдеться.
Джерела засвідчують, що не тільки «новітні», але й багато досвідчених, так званих старовинних козаків за певних обумовлених обставин воліли вдягатися, як простолюд. Декому з них навіть судилося стати запорозьким гетьманом. Йдеться про Оліфера Голуба, вірного соратника П. Сагайдачного. Скажімо, один з королівських комісарів, який у червні 1622 р. став свідком обрання О. Голуба гетьманом, побачив у ньому «простого хлопа… у сермязі». Причому йому допомагали взяти до рук булаву так само одягнуті у сермяги прості козаки. Соціокультурний вододіл між тодішніми запорожцями і представниками шляхетського стану, як двох привілейованих, «лицарських» верств населення польсько-литовської держави, можна висловити приповідкою, яку навів намісник київського воєводи під час козацької ради у Києві влітку 1619 р.: «Волів би, щоб сіра сукня [була] у спокої, аніж у клопоті шкарлатна». Як слушно зауважив історик П. Сас, у цій приповідці козаків, які загрожують спокою шляхти, уособлює сірий одяг, власне сермяга, тоді як шкарлатний (червоний) жупан є алегорією панівного стану, котрий не бажає для себе соціальних катаклізмів.
Втім, біографія вищезгаданого Оліфера Голуба ажніяк не засвідчує, що він одягнувся так через те, що йому не було чого вдягнути.
Оліфер Остапович Голуб, (Стеблівець-Черняк) (між 1540 та 1550 роками, — 1628), гетьман реєстрових (1622–1623) та нереєстрових козаків-випищиків, близький соратник гетьманів Петра Сагайдачного і Михайла Дорошенка, був шляхтичем герба Голуб ІІІ, був надзвичайно освіченою людиною, провідником війська, флотоводцем та дипломатом і мав цілком співставні із заможною шляхтою статки. Зовнішня аскеза, яка деяким дослідникам, переважно аматорам, служить доказом всезагального убозтва козаків, пов’язана зовсім з іншими чинниками.
Постать гетьмана Оліфера Голуба, незважаючи на широку зацікавленість науковців добою козаччини, досліджена недостатньо. Відомо, що обирався Голуб на гетьманство тричі: у 1622–23, 1624 та 1626 рр. Першого разу він отримав булаву від
П. Сагайдачного перед самою смертю останнього. Саме Олифера Голуба П. Конашевич-Сагайдачний зробить «шафаром» над своїм спадком і подарує йому свій родовий маєток — село Конашівку.
За життя ж П. Сагайдачного Оліфер Остапович Голуб був полковником при гетьмані. Відомо кілька його морських походів та факт дипломатичного листування з перським шахом Абассом І. Народився Голуб, ймовірно, у м. Стеблів, про що може свідчити його козацьке прізвисько «Стеблівець». Саме Стеблів і став гетьманською резиденцією Голуба. Родина Голубів володіла ґрунтами й на Київщині.
Зберігся переказ в с. Вільховець (нині – Богуславського району Київської області), де знаходиться «Олиферів яр». Ясно, що такий майновий стан Голуба дозволяв йому досить заможне повсякдення. Тому позірна простота зовнішнього вигляду Голуба, та й та, яку ми знаємо з опису його при вибору на гетьманство багатьма дослідниками вважається даниною козацькій, запорозькій, традиції та відомого обряду виборів, частиною якого було навмисне самоприниження кандидата на посаду в козацькій ієрархії, обсипання його піском і брудом задля підкреслення його рівності козацькому січовому товариству.
Навесні 1626 р. в інструкції Війська Запорозького своїм послам до С. Конєцпольського зазначалося, що ті «…іменем війська… мають посильно домагатися і просити…, звідки би могли мати на сермяги на хребет»
Польський історик та письменник Шимон Старовольський у 1628 р. бачив козаків у грубих сорочках й плащах-кобеняках. Учасник війни між коронним військом і запорозькими козаками у 1637–1638 рр., Окольський записав у щоденнику, що там, де атакували коронні хоругви, бунтівники, вийшовши з окопу, обертали самопали в його бік і стріляли, аби жовніри думали, що то реєстрові козаки, що воюють у складі коронного війська.
Білий (сіруватий) колір козачих сермяг, що виконували, як і минулому, роль верхнього вбрання на кшталт плаща, впадав у очі противникам козаків і під час Національно-визвольної війни.
Поширення сермяг у козацькому середовищі підтверджується джерелами. Перед Корсунською битвою невідомий польський мушкетер 25 травня 1649 р. зафіксував у своєму щоденникові: «Рано з шанцю пана полковника Денгофа було видно козаків, бо шанці були на узгір’ї…”
“…Важко було розпізнати, що за люди, аж через трубу (perspectivam) бачили, що кінні люди у білих сермягах, тому додумалися, що козаки…”. Ту саму цитату трохи інакше передає і М. Грушевський в «Історії України-Руси»:
«…Так, серед листів коронних жовнірів є згадка, що під Корсунем у травні 1648 р., автор повідомлення побачив якихось вершників у білих сермягах і, вочевидь, знаючи звички козаків, автор ідентифікував їх як козацьке військо. «…Тим часом висланий на розвідку ротмістр привіз відомість, що бачив неприятеля на переправі через Тясмин і він на вечір, а найдальше на ранок, вже буде під Корсунем. Справдї над вечер показали ся передові ватаги козацькі, а рано можна було бачити, як козацькі і татарські полки надходять над Рось і переходять під Корсунем: „в перспективу” бачили кінних людей „в білих сермягах”, і здогадували ся, що то козаки…”
Втім, це могли бути татари, які були союзниками козацького війська від початку Визвольної війни, і так само одягалися у білі, сірі, прийнамні – світлі, одежі та кожухи. “Одягнені в сукмани біляві, шапки як купи нашого збіжжя на полі, бороди як у нас кужіль, а голови їх голі як коліна, тільки деякі старші з них мають косу, як в нас дівки, закручену на голій голові за вухо.”
Коронне військо до цього так звикло, що автор цікавого щоденника Станіслав Освєнцим, що вів його з 1643 по 1651 рр., згадує у розповіді про сутичку між татарською та польською кіннотою про незвичну барвистість одягу противника “…важко було розрізнити поляків від татар, які в той день виїхали в ошатному вбранні; наші не могли збагнути, кому наносити удари, бо татарські бунчуки і польські прапори розвивалася поруч; тільки турків (яких серед них було до 5,000) можна було відрізнити по тюрбанах.”
Можна зрозуміти подив Освєнцима, прочитавши такий опис найбідніших татарських ординців: “… А писок в них широкий як денко, сліпаки чорні і світяться як в ночі у вовка. Кожух наверх кудлами вивертають, а на плечах мають якісь кобялки, а в тих кобялках мають довгі кілки, на одному кінці на гостро окуті і тими кілками стріляють в людей просто в серце, або в очі…”
Поява противника у кольорових жупанах дійсно дещо заскочила шляхтича, але, вочевидь це демонструє або класове розшарування у татарському стані, або те, що орди сильно різнилися між собою, або навіть те, що татари визнавали поняття “генеральна баталія” і особливо урочисто вдягнулися до вирішального бою.
Серед часто цитованого тексту, де йдеться про одяг козаків, наводиться і цитата з листування московських воєвод з царським двором, датована 1651 р. Зазвичай вона подається в урізаному вигляді і переписується з роботи до роботи різних авторів: “Так само козаки Стародубського полку 1651 р. були «всі на добрих конях, у білих сермягах» або “козаки Стародубського полку у 1651 р. були «всі на добрих конях, у білих сермягах», без посилання на джерело і без коментування того факту, що в реальності Стародубський полк було утворено лише 1663 р.
Насправді ж, оповідь про це й сама цитата віддавна наведені М. Грушевським у фундаментальній “Історії України-Руси”. – “Ми знаємо, що військо козацьке просило у Москви діверсії на границях в. кн. Литовського. Москва не могла на се зважитися, натомість згодилося перепустити козацьке військо через свою територію. Такої добросусідської чемности просила для себе Польща через своїх послів Вітовского і Обуховича, але Москва їм сього не дозволила, а дозволила козакам. 11 травня післано про се наказ з московського розрядного приказу брянському воєводі кн. Долгорукову: коли козаки з пограничних городів будуть просити, щоб їх пропустити через Брянський уїзд на Рославль, то вчинити їх волю, обовязавши їх, щоб Брянським уїздом ішли спокійно, людей не грабували, збіжа і фуражу дурно не забирали, а місцевій брянській людности гостро наказати, щоб вони до козаків не приставали, з ними за границю не виходили і ніяких зачіпок в ними не робили).
Про се Долгоруков повідомив козацьке військо, що стояло в Стародубськім повіті, під проводом полковника Шохова (скоріше за все, Шоха) і воно приготовилось до сеї діверсії через Брянський повіт, але потім його затримано, з огляду що в Москві саме готовилися відправляти польське посольство: очевидно вважали в сім часі таку операцію незручною, і фактично козаків пропустили вже після того як посольство відправлено, в середині н. с. червня 20). В супроводі московських людей козаки перейшли 15 червня границю, в скількости 4000 тис. бойового війська, а разом з ріжним обозовим людом до 7000, з сьома гарматами.
“Всі на добрих конях в білих сермягах (“siermiеgach”), під проводом Тарасенка, при тім 6000 Татар. Отже, це козаки не Стародубського полку, а дислоковані у Стародубському повіті і дійсно добре озброєні й одягнуті у сермягах. Мова йде про козацтво з Чернігівського полку під началом наказного полковника Івана Шохова (Шоха).
Досить прямолінійно трактується, як опис козацького вбрання, донесення коронного обозного Самуеля Осинського.
Улітку 1648 р. під Костянтиновом він брав участь у боях проти полковника Корсунського Максима Кривоноса та його війська, зложеного як з реєстровців, так і з повсталого простолюду, переважно останнього, оскільки Кривоніс вважався очільником плебсу і навіть ватажком “кривавої Жакерії 1648 року”. Подаючи чисельність військ Максима Кривоноса у липні 1648 р. хроністи пишуть: “…jeden z dokumentów podaje 40 tys. ludzi, „ale motłochu większa część”…” – “…один з документів дає 40 тисяч людей, але більша частина – мотлох…”.
Під мотлохом розумілися селяни-повстанці та представники інших нижчих верств збуреного Хмельниччиною народу. Описи самовидців з числа як місцевих дописувачів, так і поляків, рясніють протиставлянням “добрих козаків”, “доброго війська” себто професійних воїнів, та “мотлоху”, повстанської маси, “збиранини”.
Прямий текст з діаріушу Осинського про втрати серед козаків і повстанців «Мов білим сукном вкрили поле» чомусь прийнято вважати описом одягу, нібито переважно білого, козацько-селянського війська.
Проте, вочевидь, мова йде про поетичну гіперболу, “кістками білими всіяли”, а не конкретного опису якогось одягу.
У ретельному дослідженні польського історика Марека Роґовича (Marek Rogowicz) “Bitwa pod Konstantynowem, 26–28 lipca 1648 roku”, що вийшло друком у часописі “Przegląd Historyczno-Wojskowy” за 2017 р., цей епізод згадується як приклад перебільшень втрат козацького війська з-під пера учасників битви та пізніших хроністів.
Скоріше за все, такою ж гіперболою є опис Самуелем Ґрондським козацького війська під Берестечком як “темної грозової хмари”, що дозволило спочатку М. І. Костомарову, а згодом і знаменитому археологові та досліднику І. К. Свєшнікову дійти висновку про “чорні свитки” як одностайний одяг козаків.
Дослівно в С. Ґрондського: «Ex oppocito vero Chmielnizki, proximos versus meridiem colles occupando quasi nebula aliqua conferissimus agminibus obumbrando carraginem suam producebit: sinistram alam Chano committendo, dextram autem ipse ductando» – «З протилежного боку з’явився Хмельницький. З півдня зайняли пагорб щільними масами, сунучи як хмари або туман темними лавами, Хан на лівому крилі, а вони на правому». Надзвичайно складно трактувати це як детальний опис одягу, це скоріше свідчення про загрозливу силу козацького війська, що насувається на ворога.
До свідчень людей епохи бароко слід ставитися досить обережно, тому стверджувати щось достеменно можна лише на підставі тестаментів, описів майна, люстрацій, судових документів, а не напівгіперболізованих тестів.
Тим не менше, не тільки частиною шанувальників історії, а й серйозними науковцями робиться висновок про те, що не основний козацький одяг, а верхні простецькі білі сермяги ніби виконували роль мундира, за яким козаків розпізнавали у лавах польсько-литовського війська з-поміж інших легкоозброєних формувань. Це також, на думку деяких дослідників, сприяло згуртуванню козацького війська.
Втім, слід зазначити, що інші джерела вносять корективи до позірно аскетичного вигляду козацтва. Економічний розвиток українських земель кінця XVI-XVII ст. показує досить строкату картину асортименту тканин, з яких виготовлявся одяг і можливостей різних станів суспільства одягатися у відповідні їх майновому становищу одежі.
Втім, попри певні ілюзії, сермяга була не тільки примітивним верхнім одягом, але й входила до гардеробу панівних класів, є навіть у царському користуванні московського царя Олексія Михайловича у якості дорожньої одежі, плаща, необхідного у таких погодних умовах.
Висновки за розділом:
1). Сермяги є прикметним для козацького стану допоміжним демісезонним одягом плащового типу, постійно присутні в описах козаків, за деякими оцінками взагалі виступають в якості розпізнавальної ознаки, свого роду козацького «однострою».
ФАКТОР ПОГОДИ
Постійне носіння козаками саме верхнього одягу може пояснюватися ще й фактором погоди. Адже зародження та розвиток козацтва відбуваються протягом Малого льодовикового періоду.
Малий льодовиковий період – період глобального відносного похолодання, що мав місце на Землі протягом XIV-XIX століть. Даний період є найбільш холодним з огляду середньорічних температур за останні 2 тисячі років.
Період, що ми розглядаємо, відноситься до Другої та Третьої фаз Малого льодовикового періоду. Приблизно з 1560 р. температура почала повільно знижуватися. Це було пов’язано з початком зниження сонячної активності. 19 лютого 1600 р. відбулося виверження вулкана Вайнапутіна, найсильніше за всю історію Південної Америки. Вважається, що це виверження було причиною великих кліматичних змін на всій планеті початку XVII ст., що викликали, зокрема, великий голод 1601-1603 рр. і Смуту в Московському царстві.
Третя фаза стала найбільш холодним періодом Малого льодовикового періоду. Знижена активність Гольфстріму збіглася за часом з найбільш низьким після V ст. до н. е. рівнем сонячної активності (Маундерівським мінімумом).
В Європі різко знизилася середньорічна температура. Гренландія – «Зелена земля» – покрилася льодовиками. Замерзли навіть південні моря. По Темзі та Дунаю каталися на санчатах та ковзанах. Глобальна температура знизилася на 1-2 градуси за Цельсієм.
На півдні Європи часто повторювалися суворі і тривалі зими, в 1621-1669 рр. замерзала протока Босфор. В зиму 1620-1621 рр. в м. Падуї (Італія) випадав сніг «нечуваної глибини». Особливо холодним видався 1665 р. Взимку 1664-1665 рр. у Франції та Німеччині, за свідченнями сучасників, птахи замерзали в повітрі. По всій Європі спостерігався сплеск смертності через морози.
Ґійом Левассер де Боплан Боплан описує прохолодний клімат, а особливо жахливі морози в Україні 1630-1640-х рр.: «Хоча ці землі знаходяться на тій же широті, що й Нормандія, однак холоди набагато сильніші й різкіші, аніж там, про що ми скажемо далі. Серед того, на що треба особливо зважати у цих краях, є мороз, який протягом декількох років був таким сильним, таким суворим і різким, що неможливо було витримати не тільки людям, навіть тим, хто супроводжує військо чи служить у ньому, але й худобі, як-от коням чи іншим свійським тваринам…
…За час перебування у цьому краї я переконався, що мороз не менш пекучий і по-руйнівному всесильний, ніж вогонь. Від морозу на на шкірі з’являлися ранки. На самому початку ці виразки такі малі, що болячки схожі на горошинки, але за декілька днів, а інколи навіть і годин, вони збільшуються і розростаються так швидко, що вражають увесь орган. Саме так двоє моїх знайомих втратили ні за що через мороз свої вельми делікатні органи…
…Саме такі надзвичайні морози вразили нас 1656 p., коли польське військо вступило до Московії з наміром очікувати повернення татар, які туди проникли, щоб зав’язати з ними бій і відбити усіх захоплених бранців. Однак мороз був настільки пекучим і лютим, що довелося зняти табір з того місця, де ми його розбили, втративши понад 2 тис. чоловік. Добра частина з них померла з тієї ж причини і в таких же муках, як я оповів вище, а решта лишилася каліками. Мороз вибив не тільки людей, але й коней, хоча ті незрівнянно міцніші й витриваліші. У цій кампанії понад 1000 з них відморозили ноги і не змогли далі йти, а у тому числі 6 з кухні пана генерал-лейтенанта Потоцького, який нині є головнокомандуючим і краківським каштеляном.
Ці холоди настали тоді, як ми стояли неподалік від річки Мерла [у тексті Merlo]
(р. Мерля, приток р. Ворскли), що впадає в Борисфен (р. Дніпро). Найпоширеніший засіб протидії такому сильному морозу — це запобігти йому; він полягає тільки в тому, щоб добре одягтися і запастися всілякими теплими речами…»
Отже теплі верхні речі, одяг, що захищає від вітру, дощу й снігу є характерною ознакою гардеробу і звичайного мешканця тодішньої Центральної та Східної Європи, і, тим більше, представника «лицарського стану».
Навіть у літній час середньодобові температури були низькими, нерідко дощ або навіть злива втручалися в перебіг військових подій.
Наприклад, у липні 1648 р. козацький полковник Іван Гиря, якого разом з іншими полковниками Б. Хмельницький відправив з Білої Церкви на захід задля розширення ареалу повстання, прийшов разом із 5000 козаків до Махнівки — міста, що належало київському воєводі Янушу Тишкевичу.
За допомогою городян повстанцям вдалися захопити місто, кляштор бернардинів, і, врешті-решт, замок, де вони перебили і спалили останніх захисників. Під час цього драматичного фіналу на допомогу обложеним прибув князь Ярема Вишневецький, однак полякам не вдалося непомітно і швидко атакувати повстанців:
«Kozacy zaraz wyszli z miasta miedzy folwarki i sady mieskie i otaborowali się wozami, uderzył na ich tabór książe [Я. Вишневецький] i zaraz ich rozerwał, legło ich tam ze dwieśćie, ale oni te dziurę zaraz trupami zaśćierali, uczyniwszy książę odwrót dla gęstej ich strzelby, uderzył na drugi koniec taboru i także go rozerwał z niemałą ich szkodą, ale prze cież nie mógł wpaść w tabór, bo wprawie w momencie wozy wywróciwszy, od których się strzelali, okopali się, a że deszcz srogi napadł, tedy oni łuby, któremi wozy nakrywają wozów, pozdejmowawszy, nakryli się niemi i tak spod łubów strzylali, a naszym strzelba pozamokała, że nie mógli już tak dobrze nacierać na nich i że noc następowała, ustąpił książe w pole i tak całą noc ze wszystkiem wojskiem stał na koniu, a ciemna noc srodze była”.
Таким чином, сильна літня злива посприяла козакам, яким в нашвидкуруч збудованому таборі було важко відбивати постійні напади коронних підрозділів.
Наприкінці вересня 1648 р. королівська армія і козацьке військо зустрілися поблизу містечка Пилявці, за три милі від Костянтинова. В польських підрозділах панував хаос і віра в легку перемогу над „збунтованим селянством”. Командування військом було доручено відразу трьом реґіментарям на чолі з сандомирським воєводою Владиславом Домініком Заславським-Острозьким. Перший день зіткнення завершився відносним успіхом польської сторони: жовнірам вдалося взяти під контроль дамбу через річку Ікву.
Натомість на другий день, 22 вересня, бій не відбувся „oprócz utarczek pomiędzy harcownikami” (окрім сутичок між герцівниками). Причиною був густий туман: “we wtorek, nic się nie działo praeter explosionem tormentorum dla nader srogiego tumanu, który aż dobrze po południu trwał. Potym gdy opadł tuman, dała znać straż, iż kozacy wystawiwszy chorągwie niemało, pono o ucieczce myślą, a oni tabór sprawowali wychodzić przeciw ordzie, o czym szlachcic jeden upewnił ks. ich mść [Владислава Домініка Заславського-Острозького], że orda pod Miedżybożem w niedziele przeprawowała się, o czym sobie nie dał powiadać ich mść pan podczaszy [Миколай Остророг], mówiąc, żeby już byli im stanęli na poniedziałek, czego w kilka godzin doświadczyć, słysząc triumfe kozackie i radości ich z przyjścia ordy”…
Ввечері наступного дня новина про прихід чисельної татарської орди настільки деморалізувала жовнірів, що вони разом зі своїми командирами втекли з Пилявців у напрямку Львова.
Згадка про густий туман знайдена і в кореспонденції польного гетьмана литовського Януша Радзивіла, який воював проти повстанців на “литовському” театрі бойових дій (переважно територія сучасної Білорусі) з січня 1649 р. 10 лютого, після кровопролитного штурму, литовці захопили місто Мозир.
Взимку, під час сильних морозів, ведення військових дій було практично неможливим. Проте вже в лютому 1649 р. коронна армія атакувала ті козацькі підрозділи, які Хмельницький залишив на Поділлі та Волині наприкінці 1648 р. В середині місяця тривали бої за місто Бар. Зрештою, під тиском військ Станіслава Лянцкоронського і Миколая Остророга, козацький полковник Іван Богун був змушений відступити до Шаргорода. Але штурм цього міста протягом 13-14 березня закінчився для поляків безрезультатно через сильний мороз, голод і відсутність піхоти з артилерією: „Constanter twierdzą ięzykowie [полонені козаки] ze ich 20.000 było, stanąwszy tedy samym wieczorem pod Szarogrodem była deliberacia, czy zaraz atakować Szarogrod, czyli tez z woyskiem na hutorach stanąwszy odłożyc do iutra, […] y tak z Woyskiem pod samemi hutorami stalismy całą noc w sprawie, tę sobotą wielkiem naszym niewczasem dla niesłychanego y tęgiego mrozu y głodu, ktory się nam y Koniom naszym dał znać po te dni dobrze, poslaliśmy iednak do Szarogrodzan obiecuiac im łaskę iezeliby się chcieli dobrowolnie podać, ale niedali na te rzeczy słowa”.
Оборона Збаража протягом 10 липня – 23 серпня 1649 р. є однією з найвідоміших битв в історії польського війська. Вивчаючи деталі облоги Збаража, не варто забувати про погоду, яка відігравала велике значення в тих подіях. Наприклад, сильні літні дощі часто докучали як козацько-татарському війську, так і полякам. Рясні опади, однак, більше шкодили союзникам, тому що значно ускладнювали штурм потужної Збаразької фортеці
Сильні дощі і вітер супроводжують описи битви під Зборовим 15-16 серпня 1649 р.
Битва під Берестечком в червні липні 1651 р. була одним із найбільших воєнних зіткнень в Європі у XVII ст. В тогочасних щоденниках і листах ми знаходимо чимало інформації про погодні умови, що вплинули на перебіг тієї кампанії. Так у третій, вирішальний, день битви 30 червня супротивники не могли розпочати бойові дії через погану видимість, – густий туман, – аж до полудня: „Dzień 30 junii był piątkowy i bardzo mglisty. Z rana Król JM. jako brzezdec poczęło się wojsko wszystko […] w pole wyprowadził i lubo pod tak ciężką i smrodliwą mgłę, jaka była niezwyczajnem sposobem i tuman srogi, uszykował wojsko, ale przeciwko nieprzyjacielowi trudno postępować było, weselszego nieba przed obozem czekając. Gdy tedy godzin ze trzy na dzień, nad wszystkich mniemanie, tak jako owo ciemność jaką o(d)słoni, tak jakoby samo słońce do wiktoryjej pokazywało drogę, ślicznie wypogodziło się”.
Однак хороша погода протрималася недовго. Почався сильний дощ, який тривав протягом всієї трагічної для козаків ночі з 30 червня на 1 липня, коли вони після втечі татар були змушені швидко зміцнювати власний табір: „Zawarł się tedy nieprzyjaciel w taborze z czernią, ale KJMć na całą noc z wojskiem w polu zostawał, i dotąd zostaje. Bito do tego nieprzyjaciela z dział aż do samego zmroku: w nocy ucichła strzelba, bo i deszcz srogi lał, jak cebrem”. “… Дощ лився, як з відра”.
Королівська армія цілу ніч провела в полі під дощем, очікуючи на атаку козаків. Сам король не відпочивав, очікуючи подальших подій: „Trwała ta potrzeba do wieczora. Nox diremit proelium, spędziwszy Kozaków w tabor. Tam zaraz całą noc prawie pilnowaliśmy ich, nie śpiąc, na deszczu srogim bez namiotów i bez kotar. Tak p. bóg dał znamienitą wiktorię w ręce k. j. m. i zaraz tamże sub die śpiewaliśmy «Te deum laudamus»”. Битва під Берестечком закінчилася 10 липня, коли козацьким полкам, хоч і з втратами, вдалося вирватися з оточення.
Видається, що все літо 1651 р. було холодне і вологе: у тогочасних джерелах можна знайти інформацію про проливні дощі і холод, які уповільнювали просування коронного війська від Берестечка далі на схід: „Za dopuszczeniem Boskim przez straszny i niewypowiedziany glód, przez ustawiczne deszcze, które po piąci, po sześć dni incessanter łeją zaledwie sam po ćwierci miłe idąc kommunikiem postępujemy, znudzeni, chorzy, głodni […]”.
Тоді в Україні було важко знайти будь-яку їжу. Адже частина врожаю загинула, оскільки багато полів стояли затопленими внаслідок постійних дощів. Відтак піхотинці, які не мали ані грошей, ані теплого одягу, масово помирали від голоду і хвороб: „Oznajmuję w. m. ,m. p., żeśmy już głodem srogie niesłychanym stanęli pod Machnowką […], ale piechota i armata na zadze; Pan Bóg wie, jeśli jaką pociechę mieć z piechoty będziemy, bo tego siła od głodu i deszczów namarło, ostatek chorych i zgłodniałych.
Польське військо рухалося повільно, долаючи щодня не більше 5-6 км, тому похід від Берестечка до Білої Церкви зайняв аж 2,5 місяці. Подібна повільність коронної армії дала можливість Хмельницькому зібрати розпорошені під Берестечком сили та стягнути полки з Лівобережжя.
Проливні зливи призвели до змін у тактиці військ у боях під Білою Церквою у вересні 1651 р. і вплинули як на військові результати кампанії, так і на підписання Білоцерківського договору між козацькою Україною та Річчю Посполитою.
Люті холоди стають однієї з причин програшу Річчю Посполитою Жванецької кампанії 1653 р.
Для нас важливим фактором реакції на такі суворі погодні умови повсякдення XVI-XVII ст. є наявність демісезонного та зимового одягу в гардеробах козацтва та інших категорій населення українських земель Речі Посполитої.
І, як ми бачимо, майже постійне використання саме верхнього допоміжного одягу козацтвом має цілком приземлені причини – постійна прохолода, дощі, тумани, тощо.
Висновки за розділом:
Мати в гардеробі плащі, опанчі, сермяги, інші види верхнього одягу була суворою необхідністю козаків та інших верств населення України у час Малого льодовикового періоду.
СПРОБИ РЕКОНСТРУКЦІЇ СЕРМЯГИ У СВІТЛІ НАЯВНИХ ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ
Ми вже згадували, що науковці вважають сермягу спрощеним варіантом єрмака (ярмяка, ґєрмака), виготовленим з простого грубого сукна. Отже, що нам відомо про єрмак?
“…Поширеним одягом серед шляхетства був єрмяк (армяк, ярмак), тобто чоловічий халатоподібний одяг вільного крою. Єрмяк зазвичай був довгим, защіпався до низу на петлиці або ґудзики, з великим хутряним коміром та накладними товстими рукавами, які іноді прив’язувалися до манжетів. Зокрема, описи єрмяків з петлицями зустрічаються в рахунках двору короля Зиґмунда Августа 1544 –1548 рр. та коротких згадках у воєводських таксах, вміщених у кравецьких цінниках.
Про те, що на Волині носили єрмяки, довідуємося зі скарги ігумена Мелецького монастиря Миколая Сербина на урядників Василя, Івана і Гаврила Гулевичів 1578 р., підданих якого було пограбовано. Серед заграбованих речей названі єрмяк моравського сукна з чорними шовковим шнурами і єрмяк блакитного люнського сукна з червоними шовковими шнурами.
У документах того часу містяться згадки і про єрмяки інших кольорів. Зокрема, у шляхтича Василя Єзерського, який перебував у справах в Луцьку у 1565 р., був армяк із муравського сукна білого кольору, декорований шовковими шнурами. Згадки про даний різновид одягу містяться у позові вже згадуваного Стефана Шолухи, а саме: єрмяк фалюндишовий бурнатний, китайкою підшитий. У зазначеній вище скарзі слуг Андрія Головні Острожецького йдеться про єрмяк червоний кармазиновий з блакитними петлицями, який коштував 8 коп грошей…”
Є. Славутич у своїх дослідженнях, зокрема у “Військовий костюм в Українській козацькій державі: уніформологічний словник” (Національна академія наук України, Київ, 2012 р.) визначає призначення та можливий крій єрмяка так:
“ЯРМЯК, ЯРМАК, ЄРМЯК ч. (ст.-укр. єрмякъ, ярмякъ, ярмакъ, єрмакъ (поч. XVIст.), ст.-рос. ормякъ, армякъ, ст.-блр. ермякъ, ермакъ, ормякъ запозичені з тат. ärmäk «одяг халатного покрою із верблюжої шерсті, ярмяк», чаг. örmäk, каз. örmök «тканина із верблюжої шерсті» – доволі вузький, довгополий верхній розгортальний однобортний одяг прямого, халатного покрою, розширений донизу; шився з … сукна й оздоблювався кольоровими шнуровими петлицями. Побутував у козаків протягом XVI– XVII ст. Козацький ярмяк мав величезний виложистий прямокутний комір, часто на хутрі, що починався від грудей і доходив майже до пояса, міг слугувати замість відлоги. Рукави були короткі (вище ліктя) або, навпаки, дуже довгі, з розрізами вгорі, куди просовували руки. Застібка складалася із ґудзиків (чи гапликів) і накидних петель і розташовувалася від коміра до пояса, а іноді і до самого низу. На полах проти застібки і на проріхах у подолі нашивались горизонтально «гніздами» кольорові шовкові шнурові петлиці.”
Досить часто при описі єрмяка вищих станів суспільства згадується про його оздоблення шнурами з чорного, червоного, «папужого» (строкатого) шовку, які контрастували з основною тканиною: «Ермяк сукна люнского синего и зъ шнурами, едвабу чирвоного»; «гермак люнский синий из шнурами чорными»; «є(р)мя(к) зелены(и) фалю(н)дышовы(и) з шнурами папужастыми»; «ермяк сукна муравского из шнурами шолку чорного». Єрмяк застібався на гаплики: «Ярмаков чотыри, два фалюндышовых бурнатных с петлицами и з строкою и з гапликами серебрными».
Наявні зображення як єрмяків, так і верхнього одягу, який можна ідентифікувати як сермяги, дають загальне уявлення про можливий крій цього виду одягу.
Не маючи жодного збереженого зразка сермяги XVI-XVII ст., дослідник Є. Славутич при описі можливого крою цього виду одягу твердить, що його подальшим розвитком слід вважити козацькі ярмолуки та копеняки (кобеняки), про які відомо трох більше.
«Коливання температури і погодних умов навіть влітку змушувало козаків використовувати зручний допоміжний верхній одяг. Основним демісезонним одягом, який одягали у негоду в поході і в подорож, був «ярмолук» або «кобеняк», що прийшов на зміну козацькій «сермязі» в 70-х рр. XVII ст.
Він являв собою довгий (до середини литки) і широкий суконний плащ прямоспинного покрою, з широкими рукавами нормальної довжини, трохи звуженими до прямих кінців. Одяг розширювався донизу від пахв або нижче за допомогою вставних клинів, а в подолі мав довжину 4 аршини. Його шили з подвійним коміром: верхній – у вигляді невисокої стійки; другий комір – великий відкидний чотирикутний, довжиною майже до пояса, вшивався між стійкою і станком, в дощ і сльоту накидався на голову. Іноді замість відкидного коміра кобеняк оснащався каптуром. Застібався плащ великими ґудзиками (від 5 до 10 штук) і накидними петлями, пришитими по борту піл від коміра до стегна, із незначним заходом піл наліво. Козацький ярмолук шився з простого товстого і цупкого сукна білого або сіруватого кольору. Широкий в полах і довгий, цей одяг добре кутав людину, особливо у сідлі. Окрім того, в поході він запобігав протиранню іншого одягу – жупана та шаровар.»
Ярмолук, який на думку істориків, прийшов на зміну сермязі, зберігав її функціональне призначення і основні параметри крою:
«ЯРМОЛУК ч. (запозич. з тур. yağmurluk «плащ від дощу, опанча», від yağmur «дощ»; пор. пол. jamurlach, jarmuluk, рос. емурлукъ, ямурлукъ «т. с.») – термін фіксується в писемних пам’ятках Гетьманщини з 70-х років XVIIст. до 50-х років XVIIІ ст. на позначення широкого прямоспинного плаща з рукавами і подвійним коміром (вузьким сторчовим і великим виложистим), власне кобеняка.»
Як зазначає Є. Славутич, “У сермяги, на відміну від ярмолука, був тільки один комір – великий відкидний, а на грудях при застібці нашивались петлиці.”
У цьому твердженні історик спирається на нечисленні зображення козаків у верхньому одязі, які дають можливість уявити крій цього. Одним з таких малюнків є Це відома гравюра з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія (Пасторлі) «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р. показано порізно козаків-реєстровців та повсталих селян. Полонених під Берестечком реєстровців зображено одноманітно одягненими у нижніх жупанах та верхніх шатах з відлогою, скоріше за все, – саме у сермягах, у характерних шапках з V-подібним вирізом хутряної опушки, у чоботах з фігурним завершенням халяви, а біля їх ніг лежить статусна зброя – шаблі. Крайній зліва, напівприкритий переднім козаком, якраз одягнений в більш тонкий спідній жупан, з підвернутими полами. Вочевидь, саме тут зображено реєстровців у жупанах і у верхніх сермягах.
На протиставлення “доброму війську” козацькому, селяни-повстанці показані у кожухах та постолах, а при них покладено “непочесну зброю” – коси та інше сільськогосподарське знаряддя, палки, головешки тощо.
Ми часто згадуємо дослідження Є. Славутича, проте не тільки на його працях формуємо своє явлення на козацький одяг. Більш знаний і маститий дослідник, доктор історичних наук Петро Сас, який сам чимало сторінок своїх публікацій присвятив козацькому дресс-коду, втім віддає належне пошукам свого молодшого колеги.
У своїй науковій публікації “Українське взуття другої половини XVI — першої половини XVII ст. в наукових дослідженнях останніх десятиліть”, Петро Сас, критикуючи стан костюмологічних та уніформологічних досліджень в Україні, та й деякі тези самого Є. Славутича, тим не менше визнає, що саме останньому вдалося в цілому запропонувати прийнятну версію комплексу вбрання українського козацтва “переддержавного періоду, тобто від кінця XVI століття до 1649 р., періоду формування Козацької держави Богдана Хмельницького:
“Водночас потрібно вітати спроби авторів вивчати взуття з опорою на усі нині доступні джерела. Щодо цього заслуговує на увагу стаття Євгена Славутича «Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)», вміщена на сторінках «Військово-історичного альманаху» (2013)…
Є. Славутич представив певну концептуальну модель-реконструкцію соціального костюма українських козаків XVI ст. Водночас він вважає цей костюм не так козацьким, як типовим одягом тогочасного «лицарського люду», тобто представників різних соціальних станів і прошарків населення, котрі фахово займалися військовими заняттями, мали військово-службовий статус, а частина з них належала до привілейованого нобілітету…”
Таким чином, спираючись на виявлені джерела та на підтримку авторитетних наукових сил, вважаємо прийнятною версію Є. Славутича про можливий крій та зовнішній вигляд сермяги, зображений автором у додатку до уніформологічного словника НАНУ.
ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК.
1). Сермяги – невід’ємна частина козацького гардеробу від кінця XVI cт. до 70-х років XVII ст., один з тих типів одягу, за яким ідентифікують козацтво, реєстрове, городове та “ свавільне” як соціальний стан. При реконструкції зовнішнього вигляду обов’язково мають бути присутніми в гардеробі військово-історичних груп, що входять до ДВКА;
2). За типом одягу сермяги є верхнім допоміжним плащоподібним одягом, що захищає від дощу, негоди, холоду. З обивательської точки зору сермяги – це “плащі”, або “пальто”, що одягаються поверх основного спіднього одягу – жупанів, каптанів, доломанів, жупиць тощо, можуть також носитися окремо в окремих випадках поверх сорочки й штанів;
3). На виготовлення сермяг використовується грубе сукно “сермяжного” типу натуральних нефарбованих ґатунків – нефарбованого білого, сірого усіх віднінків, брунатного, чорного;
4). Крій сермяги – широкий суконний плащ прямоспинного покрою, з широкими рукавами нормальної довжини, трохи звуженими до прямих кінців. Одяг розширювався донизу від пахв або нижче за допомогою вставних клинів. Комір “відлога” – великий відкидний. На грудях сермяг при застібці можливе використання горизонтальних петлиць. Застібка на гапликах або на ґудзиках, плетених або металевих кулястої або грушовидної форми.
Використана література та електронні джерела:
Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії Укра-їни та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;
Євген СЛАВУТИЧ
Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.) «Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);
Ковалець Т. Сермяги як елемент козацької “барви” : до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст. / Т. Ковалець // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – 2013. – Вип. 22. – Ч. 2. – С. 109–113
Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.
Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;
Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57;
Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296;
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534;
Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.
Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316;
Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;
Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.
216;
Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119;
Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;
Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;
Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61;
Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;
Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;
Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144;
Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) /Домет Олянчин // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Л., 1937. – Т. 154.
Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;
Irena Turnau
Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w. Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;
Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76
Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82;
Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238;
Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;
Білоус H.О. Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;
Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року / НА ІА НАН України. — 2007/251.;
Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;
Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964;
| Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.; |
Зображення вояків Великого Князівства Литовського XVI ст. у гермаках.
Малюнок з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р., де зображено козаків-реєстровців та покозачених селян. Зобразив українських козаків, захоплених у полон поляками під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр. відомий голандський гравер Віллем Гондіус.
Ми бачимо підтвердження тези про використання реєстровцями верхнього демісезонного одягу, гермака або сермяги, з великим коміром “відлогою” як верхнього більш просторого одягу, бо ясно бачимо, що поли верхнього одягу розходяться і нам видно нижній, спідній, жупан.
Срібна плакетка із зображенням полонених козаків.
Скоріше за все, малюнок Гондіуса послужив джерелом для натхнення і для іншого артефакту, що відтворює образи полонених під Берестечком козаків – це срібна плакетка (пол. Srebna antepedia), що зображує поклоніння Діві Марії після битви під Берестечком у 1651 році, що збегігається у кафедральному костьолі м. Хелм (Польща).
Датується джерело другою половиною XVII ст., бо є даром від єпископа Руської унійної церкви Якова (Якуба) Суші хелмській кафедрі. Помер Суша 1687 р., отже срібну плакетку було виконано у 1670-1680 рр.
Як і на титульному аркуші твору Йоахима Пасторія, бачимо зв’язаних козаків з непокритими головами та двох у шапках з хутряною, розділеною V-подібним розрізом околицею. Козаки у довгих одежах з горизонтальними оздобами на грудях і чоботах.
Зображення варшавського аптекаря, у час морової епідемії 1624-1626 р. “повітряного війта» Лукаша Древно (Lukasz Drewno) (1565-1652) у гермяку з хутряним коміром.
Версії зовнішнього вигляду козацького верхнього демісезонного одягу від кандидата середини – другої половини XVII cт. історичних наук Євгена Славутича.
Версії зовнішнього вигляду козацького верхнього демісезонного одягу від кандидата середини – другої половини XVII cт. історичних наук Євгена Славутича.
Версія зовнішного вигляду сермяги від ГО ДВКА.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України