ВСТУП
Серед шедеврів живопису київського Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків є один портрет, який не може залишити байдужими шанувальників історії Франції, дослідників війн епохи Революції, Консульства та Імперії 1789-1815 років. Дякуючи зверненню мистецтвознавиці Катерини Волошиної стосовно опису портрету, з’явилася ця розвідка.
На портреті з колекції Музею пензля Жака-Луї Давіда (Jaques-Louis Davide, 1748-1825) зображено Луї-Лазара Оша, одного з героїв революційних війн Франціі періоду Великої французської революції 1789 року.
Обидва імені, і портретиста, і портретованого, золотими літерами вписані до історії Франції, Європи, світу. Незайвим буде нагадати біографії художника та військового, що сьогодні є героями нашого дослідження.
ПОРТРЕТИСТ
Автопортрет Жака-Луї Давіда. 1790-91 р.
Жак-Луї Давід народився в Парижі, в родині оптового торговця залізом 30 серпня 1748 року.
У дев’ятирічному віці хлопчик втратив батька, а матір залишила сина під опікою брата і поїхала жити в невелике містечко в Нормандії.
У майбутнього художника рано виявився талант до малювання і навчання. Тому родичі матері допомогли зарахуванню юного Жака-Луї до Коллежу Чотирьох Націй і заохочували його заняття малюнком в Академії Святого Луки. У 1766 році юнак вступив до Королівської Академії живопису і скульптури, де почав навчання в майстерні Жозефа Вьєна – визнаного майстра історичного живопису і знавця античного мистецтва.
У 1775-1780 роках Жак-Луї їде на навчання до Італії, до Французької Академії в Римі. Тут молодий художник захоплюється творами давніх майстрів живопису і остаточно стає прихильником класицизму.
У 1782 році Давід одружується на Шарлотті Пекуль, жінці, яка згодом стала матір’ю його чотирьох дітей.
У 1783 році, у віці 35 років, Давіда обирають членом Французької Академії живопису, а ще через рік Давід дістає визнання публіки на Паризькій виставці. Його «Присяга Гораціїв» (Le Serment des Horaces) має великий успіх у глядачів, майстер стає придворним художником Людовика XVI, пише картини в стилі класицизму.
Жак-Луї Давід. «Присяга Гораціїв». 1784 рік.
У 1789 році Давід захоплено вітає початок революції 14 липня і стає її активним учасником. 1792 року живописця навіть обирають депутатом до Конвенту – вищого органу законодавчої і виконавчої влади молодої республіки. Він тісно зближується з видатними революціонерами тієї епохи – Жаном-Полем Маратом і Максимільєном Робесп’єром, голосує за смертний вирок поваленому королю Людовику XVI. З огляду на результати голосування – 360 голосів «проти» і 361 голос «за» важко позбутися думки, що голос Давіда міг бути вирішальним.
Митець пише картини на актуальні для суспільства теми: «Клятва в залі для гри в м’яч», «Смерть Марата» та інші.
Жак-Луї Давід. «Смерть Марата». 1793 рік. Картина містить присвяту “Марату Давід”.
У 1794 році життя Давіда буквально висить на волосині. Його заарештовують після термідоріанського перевороту як радикального якобинця і ув’язнюють. Революційна влада навіть розглядає питання про страту колишнього соратника, але його рятують авторитет і визнання як видатного майстра пензля.
В цей же час в політичному житті Франції з’являється нова сильна фігура – генерал Наполеон Бонапарт. Уже визнаний класик в числі інших парижан вітає молодого генерала при тріумфальному в’їзді до міста після переможного Італійського походу 1796-1797 року і відтоді й назважди Давід стає затятим прихильником майбутнього імператора.
В епоху Імперії з 1804 року Жак-Луї Давид стрімко набирає ще більший авторитет у мистецькому середовищі. Він стає придворним живописцем і родоначальником нового стилю в образотворчому мистецтві – Ампіру. Саме Давід пише епічне полотно «Коронація імператора Наполеона».
Жак-Луї Давід. “Коронація Наполеона”. 1805 рік.
Наполеонівський період запам’ятається шанувальникам живопису іншими відомими картинами в Жака-Луї Давіда: «Бонапарт на перевалі Сен-Бернар», «Портрет мадам Рекам’є» та багатьма іншими творами. Жак-Луї Давід всі роки Першої імперії зберігає статус “художника номер один” наполеонівської Франції.
У 1815 році після «Ста днів» і програної битви при Ватерлоо 18 червня 1815 року Наполеон остаточно розлучається з владою.
Імператора відправляють у вигнання на острів Святої Єлени. У Франції на престол повертається королівська династія Бурбонів. Для метра Давіда ці події мають величезне значення. Його виганяють з країни. Колишньому члену Конвенту не прощають голосування за смертну кару Людовика XVI і активну участь в революції.
Він переїздить до сусідньої Бельгії та втрачає інтерес до політичного життя. Останні 10 років Жак-Луї Давід працює над серією портретів і навчає своїх учнів. Зазначимо, що за все життя Давід виховав понад 500 митців, серед яких такі зірки першої величини як Антуан-Жан Ґро, Франсуа Жерар, Домінік Енґр.
Життя великого майстра обривається раптово в грудні 1825 року. Старий повертається з театру додому, потрапляє під карету і отримує серйозні каліцтва. У важкому стані його привозять додому, де живописець помирає.
Французька влада відмовила дітям покійного у похованні тіла батька в Парижі. Могила великого майстра знаходиться в Брюсселі. Але серце покійного син потайки відвіз до Франції і поховав на цвинтарі Пер-Лашез.
Могила, де поховане серце Жака-Луї Давіда на паризькому цвинтарі Пер-Лашез.
ПОРТРЕТОВАНИЙ
Портрет дивізійного генерала Луї-Лазара Оша пензля Жана-Луї Ла Ньовіля (Jean-Louis La Neuville (1756-1826).
Правильне ім’я нашого героя – Луї-Лазар Ош. Прийнята форма «Гош» не відвідає вимові, “Н” на початку слова у французській мові не читається. Так само як Бальзак – Оноре де Бальзак (Honoré de Balzac), а не “Гоноре”.
Л.-Л. Ош народився 24 червня 1768 року в Версалі (Montreuil, Versailles) в родині конюха короля Людовика XVI Луї Оша (Louis Hoche) та його дружини Анни Марльєр (Anne Marliere).
У 1782 році у віці 14 років вступив конюшим до королівських стаєнь, а 19 жовтня 1784 року пішов на військову службу фузілером (fusilier, рядовий солдат «рот центру») Королівської французської гвардії (Garde Française), де швидко привернув увагу командирів кипучою діяльністю і прагненням до самоосвіти.
16 червня 1789 року – підвищений до звання капрала (caporal, молодший командир ескуаду, esquade, відділення).
31 серпня 1789 року його полк було розпущено, і Ош в чині сержанта вступив до лав Національної гвардії Парижа (Garde nationale de Paris). Служив у 1789-1791 роках в найманих підрозділах паризького муніципалітету – ротах «шассерів», «стрільців міських кордонів» (chasseurs des barriéres). Всього було шість рот стрільців.
Брав участь в поході на Версаль (він же «Похід жінок на Версаль», «Похід жінок за хлібом» 5-6 жовтня 1789 р.
Малюнок “Похід на Версаль”. Колекція Музею Карнавалле, Париж.
Національна гвардія приєдналася до масової ходи паризького простолюду до королівського палацу у Версалі. Безпосередньою причиною та приводом до маршу на Версаль був брак продовольства і високі ціни на нього в Парижі.
Приєднання Національної гвардії до походу та протистояння в Установчих зборах надали руху політичну спрямованість. В результаті походу король Людовик був змушений покинути Версаль і переїхати до Парижа. Установчі збори переїхали до столиці кілька днів по тому, 19 жовтня.
Фрігійський ковпак – головний убір санкюлотів. З колекції Бертрана Мальво (Bertrand Malvaux, Брюссель, Бельгія).
1 січня 1792 року Л. – Л. Ош переведений старшим сержантом (sergent-major) до 104 піхотного полку (104e Regiment d’infanterie, в якому він дослужився до звання аджюдана (adjudan sous-officier).
Прапор 1 батальойону 104 піхотного полку 1791-1793 року.
18 травня 1792 року Ошу присвоєно перший офіцерський чин – су-лейтенанта (молодшого лейтенанта) 58-го піхотного полку (58e Regiment d’infanterie).
У серпні 1792 року під командуванням генерала Жоржа-Фелікса де Вімпфена (Georges-Felix de Wimpffen) Ош відзначився при захисті Тіонвілля (Thionville).
1 вересня 1792 року його було підвищено до звання капітана і призначено до складу Арденнської Армії (Armée des Ardennes). Л. -Л. Ош був ад’ютантом командувача – дивізійного генерала Алексіса-Поля Танґі Левенера (Alexis-Paul-Tanneguy Leveneur).
18 березня 1793 року за командуванням дивізійного генерала (майбутнього зрадника і змовника) Шарля-Франсуа дю Пер’є на прізвисько Дюмурьє (Charles-Francois du Perier, dit Dumouriez) відзначився в битві при Неерфіндені (Neervinden), після чого був викликаний до Парижа і представив Комітету громадського порятунку (Comitée de Salut public) план нової кампанії, що викликав захоплення генерала Лазара-Ніколя-Марґеріта Карно (Lazare-Nicolas-Marguerite Carnot).
15 травня 1793 року Ош – шеф батальйону в складі Північної Армії (Armée du Nord), 10 вересня 1793 року – шеф бригади, начальник штабу дивізії генерала Жозефа Суама (Joseph Souham).
Луї-Лазар Ош відзначився в Дюнкерку (Dunkerque). За мужню оборону цієї фортеці та порту проти англійців генерал-лейтенанта герцога Фредеріка Йоркського та Олбанського (Frederick Duke of York and Albany), Лазар Ош 13 вересня 1793 року, у віці 25 років, отримав чин в бригадного генерала. 22 вересня 1793 року його було призначено начальником штабу Арденнської Армії.
З 23 жовтня 1793 року Л.–Л. Ош – дивізійний генерал. У тому ж році Ош одружився на 16-річній дівчині Аделаїді Дешо (Adelaide Dechot) і після медового місяця, що тривав тиждень, відправився до Мозельської Армії (Armée de la Moselle), командувачем якої його було призначено 2 листопада 1793 року.
За наказом Комітету громадського порятунку 25 грудня 1793 роки Ош очолив об’єднані Мозельську та Рейнську армії (Armée du Rhin). Ош одразу ж атакував Ландау (Landau), але був відкинутий австрійцями. Зібравши сили, війська Оша захопили Фурнес (Furnes). Армії Оша воювали з австрійськими військами генерала Даґобера Зиґмунда фон Вурмзера (Dagobert Sigmund von Wurmser) на лініях Вайссенбургу (Weissenbourg), деблокували Ландау, захопили Ґермерсгайм (Germersheim), Шпіре (Spire), Вормс (Worms) і очистили від австрійців Ельзас.
10 березня 1794 року генерал Ош призначений командувачем Італійської Армії (Armée d’Italie), але вже 20 березня через кофлікт із “народним представником” (призначені Конвентом політичні наглядачі з числа радикальних якобинців, représentants du peuple) Луї-Антуаном де Сен-Жюстом (Louis-Antoine-Leon de Saint-Just) був звільнений від своїх обов’язків і 1 квітня 1794 заарештований в Ніцці (Nice).
4 квітня Лазара Оша привезли до Парижа і помістили до тюрми, що з 11 квітня містилася в монастирі Кармелітів (Carmes), а з 16 травня перевели до в’язниці в Консьєржері (Conciergerie).
Художник Адрієн Доза. Палац правосуддя, колишня в’язниця Консьєржері та Годинникова вежа. Після 1858 року.
Будучи одруженим, у в’язниці, де жінки і чоловіки містилися разом, познайомився з удовою страченого на гильйотині генерала “Старого режиму” Александра де Боарне (Boharne), Жозефіною де Боарне, уродженою Марі-Жозефою Роз де Таше де Пажері, майбутньою дружиною першого консула та імператора Наполеона І Бонапарта, імператрицею Жозефіною, і певний час був її коханцем.
Портрет Жозефіни. Портрет пензля учня Жака-Луї Давіда, Антуана-Жана Ґро. Близько 1809 р.
Їм обом пощастило звільнитися з ув’язнення після державного перевороту 9 термідора II-го року Республіки (27 липня 1794 року) і падіння режиму якобинської диктатури під керівництвом Максимільєна Робесп’єра (Maximilien Robespierre), але невдовзі їх зв’язок перервався.
3 листопада 1794 року дивізійний генерал Луї-Лазар Ош призначений головнокомандувачем Армій берегу Бреста та Шербура (Armée des Côtes de Brest et Armee des Côtes de Cherbourg) з наказом придушити роялістський рух «шуанів» у Вандеї та Бретані (Vendée et Bretagne).
Його ад’ютантом був Ежен де Боарне (Eugene de Beauharnais), син Жозефіни, майбутній пасерб Наполеона, дивізійний генерал, віце-король Італії.
Генерал Ош відновив дисципліну у лавах республіканского війська і завдяки ефективній тактиці боротьби проти роялістів-вандейців “шуанів” підписав 15 лютого 1795 року в Жоней (Jaunaye) мирну угоду з вандейцями. Однак, вже в квітні мирні домвленості було порушено. Бойові дії проти ненависників Республіки поновилися.
1 травня 1795 року Л. – Л. Ош знову обійняв посаду командувача Армії берегу Бреста, а вже в червні 1795 року уславився розгромом англо-роялістського десанту на півострові Кіберон (Quiberon).
Жан Сорьєль. “Бій на півострові Кіберон”.
15 липня 1796 року періодичним роззброєнням Вандеї і захопленням заручників домігся офіційного проголошення примирення.
Щоправда, після заспокоєння Вандеї на генерала Оша було скоєно два невдалих замахи. Одного разу його намагалися отруїти, а вдруге в нього стріляли з пістолета після перегляду спектаклю в театрі міста Ренн.
Шарль Поріон. “Генерал Луї-Лазар Ош у бою на півострові Кіберон”.
22 вересня 1796 року Лазар Ош – командувач 12-го, 13-го, 14-го і 22-го військових округів. 1 листопада 1796 Ош очолив експедицію, призначену для вторгнення до Ірландії.
15 грудня 1796 ескадра з 44 кораблів, з десантом числом близько 20 000 багнетів відпливла з Бреста (Brest), але внаслідок негоди французькі кораблі були розсіяні і рухалися до Ірландії поодинці або невеликими групами. Серед військ ірландської експедиції були вояки 13 легкої напівбригади.
Вихід французської ескадри з порту Брест для участі в Ірландській експедиції.
Флагман віце-адмірала Жюстена-Бонавентюра Морара де Ґалля (Justin-Bonaventure Morard de Galles) – 32-гарматний фрегат «Fraternite» (“Братерство”, колишній “L’Aglaé”), на борту якого перебував дивізійний генерал Ош, 21 грудня був виявлений одним з британських фрегатів.
Щоби уникнути бойового зіткнення, британський корабель змінив курс і заглибився далеко в Атлантику.
30 грудня “Fraternite” досяг бухти Бентрі-Бей (Bantry Bay), але, виявивши, що інші кораблі ескадри через шторми та негоду втратили зв’язок між собою, були розкидані по морю, а тому повернулися до Франції, також повернув назад і 13 січня 1797 року прибув до порту Рошфор (Rochefort). Ош болісно переживав цю невдачу.
Французський фрегат “Droit de l’Homme” (“Права людини”) під час шторму.
Втім, 24 січня 1797 року Л.–Л. Оша було призначено командувачем Самбро-Маасською Армією (Armée du Sambre-et-Meuse) силою до 80 000 чоловік.
Війська Оша стрімко, під обстрілом ворога, форсували Рейн і завдали австрійцям послідовно п’ять поразок – при Нойвіді (Neuwied), Укераті (Ukerath), Альтенкірхені (Altenkirchen), Дірдорфі (Dierdorf) та Геддесдорфі (Heddesdorf). Армія Оша захопила до 8 000 полонених і зайняла місто Ветцлар (Wetzlar).
Але заключене іншим героєм-переможцем – генералом Наполеоном Бонапартом, командувачем Італійської армії від імені Французської Республіки Леобенське перемир’я (Леобенський прелімінарний (попередній) договір – попередній мирний договір, укладений в замку Еґґенвальд, поблизу м. Леобен, 18 квітня 1797 року) зупинило тріумфальний марш військ генерала Оша австрійською та німецькою територією.
П’єр-Шарль Кокере. Гравюра із зображенням портрету на повен зріст командувача Самбро-Маасської армії дивізійного генерала Луї-Лазара Оша.
Наступним і останнім призначенням Луї-Лазара Оша було командування армійським корпусом, “внурішньою армією”, дислокованим в околицях Парижа, з метою убезпечити уряд Франції, – Директорію, – від інтріг та спроб збройного заколоту з боку політичних опонентів, радикальних якобинців з Клубу Кліші (Club de Clichy).
Шабля Луї-Лазара Оша з колекцію Музею армії в Парижі.
Але незабаром Ош був замінений генералом Шарлем-П’єром-Франсуа Ожеро (Charles-Pierre-Francois Augereau), майбутнім маршалом Франції, і повернувся до своєї штаб-квартири в Ветцларі (нині – ФРН, федеральна земля Гессен), де 19 вересня 1797 року раптово помер від «кривавого кашлю» (туберкульозу) у віці 29 років, залишивши по собі репутацію “лицаря без страху та докору”.
Похований в маленькому містечку Вайссентурм (Weißenthurm) неподалік від Кобленца (Koblenz, нині федеральна земля Райнланд-Пфальц).
Генералу Луї-Лазару Ошу належить знаменита фраза «Якщо меч короткий – потрібно тільки зробити зайвий крок» – Si le glaive est court – il fait seulement faire le pas superflu.
Монумент Луї-Лазару Ошу роботи скульптора Жюля Далу, встановлений 1902 року на півострові Кіберон.
Ім’я Луї-Лазара Оша, викарбуване на стіні Тріумфальної арки (Arc de Triomphe) на Площі Зірки (Place d’Etoile) в Парижі.
РОЗДИВЛЯЮЧИСЬ ПОРТРЕТ ГЕРОЯ
Досліджена біографія та військова кар’єра Л.-Л. Оша, а також аналіз зображення з точки зору уніформології як спеціальної історичної дисціпліни, дозволяють чітко атрибутувати картину як таку, яку створено не пізніше другої половини 1791 року, а не 1793 року, як про це пишуть анотації Музею та подає сторінка про Музей у Вікіпедії.
Лазара Оша на портеті Ж.-Л. Давіда зображено у мундирі сержанта однієї з рот найманих муніціпалітетом Парижа формацій, що входили до складу Паризької Національної гвардії – “стрільців міських кордонів”, chasseurs des barriers.
Стрільці міських кордонів. Сутичка біля воріт Де ля Війєтт. 1790 рік.
Лазар Ош проходив службу в цих підрозділах дуже недовго – після розформування Королівської французської гвардії (Garde française), у якій він служив кілька років, у серпні 1789 року він одразу перейшов у чині сержанта до “стрільців міських кордонів”, що були були частиною Паризької національної гвардії, яка була сформована маркізом де Ла-Файєтом у вересні 1789 року.
Паперові солдатики періоду Великої французської революції. У центрі – “стрілець міських кордонів” Національної гвардії.
Ця формація складалася з шести рот, які відповідали за охорону діловодів при зборі податків та плати за в’їзд до столиці біля воріт зовнішніх кордонів Парижа.
Кілька разів шассери брали участь у сутичках зі стріляниною з незадоволеними громадянами паризьких передмість та тоговцями вином та збіжжям.
Особливо відома перестрілка в Ля Шапель 1790 року за участі “стрільців міських кордонів”.
Шассери піддавалися нищівній критиці з боку частини революційної еліти. Зокрема Жан-Поль Марат, монтаньяр і один із співавторів «революційного терору» у виступі 1791 року з трибуни Конвенту обізвав їх «бандою розбійників».
Стрілянина в Ля Шапель за участі шассерів Національної гвардії. 1790 рік.
Ці підрозділи були розпущені як платні військові загони паризького муніціпалітету у серпні 1791 року, з них було утворено батальйон піхоти, яий відправився на війну проти ворогів Республіки.
Згідно з наказами при створенні Національної гвардії всі підрозділи, що входили до її складу, мали носити «національний мундир» – однострій у кольорах французського триколору, який став згодом основним символом Франції. Армія, що формувалася ще за «Старого режиму» продовжувала носити білі мундири дореволюційного часу ще кілька років.
Основний мундир національних гвардійців був темно-синій, відвороти фалд та випустки (канти) червоні, жилети та лацкани мундирів білі, комір червоний, що ми і бачимо на полотні Давіда.
Саме в підрозділів «стрільців міських кордонів», як можна заключити з наявного іконографічного матеріалу, були не червоні обшлаги (манжети) рукавів мундиру, як в іншіх гвардійців, а білі з червоними випустками, саме такі, як це і зображено на портреті пезля Давіда.
Головною кольоровою відзнакою легкої піхоти, стрільців, «шассерів» (від слова chasse – полювання, шассери – легкі стрільці, єгері), є зелений колір. Це простежується у французській армії ще з 20-х – 30-х років XVIII століття й донині.
Луї-Лазар Ош на портреті має зелені еполети шассера, виготовлені із вовняної нитки з бахромою, із золотавим “півмісяцем” та золотавим контр-еполетом, – знаками розрізнення унтер-офіцера, сержанта, яким він і був у формаціях “стрільців міських кордонів” 1789-1791 років. Стандартно на передпліччях рукавів, вище обшлагів, він мав би ще носити скоса нашиті два широкі золотаві галуни, але їх не видно.
Л. Л. Ош стискає прикметну шаблю шассерів з важкою латунною гардою. Легкопіхотні частини у Франції здавна вважалися елітними, і принаймні до 1808 року всі були озброєні “напівшаблею”, sabre-briquet. Тим більше, що Ош – сержант.
Темляк (привіска) з зеленої вовняної стрічки має перехвати зі скрученої біло-червоно-синьої нитки, що теж у даному випадку є ознакою унтер-офіцерського звання Національної гвардії революційного часу, на відміну від повністю зеленого темляка рядових стрільців.
Оскільки “стрільці міських кордонів” утримувалися паризьким муніціпалітетом, на перехресті ефеса шаблі (чи напівшаблі) в обрамленні мисливського ріжка, так само символу стрільців, шассерів, легкої піхоти, видно рельєфне зображення основної гербової фігури міського герба Парижа – корабля з напнутии вітрилами.
Сучасний герб Парижа.
Герб Парижа описують так: “У червоному нижньому полі срібний галльський корабель на срібних хвилях; у верхньому синьому — золоті геральдичні лілеї.”
Власне, саме основна частина такого герба проглядає в оздобленні ефеса зброї Оша, та її ж видно на ґудзиках до мундиру.
На дужці ефеса шаблі читається девіз «VAINCRE OU MOURIR» – «Перемогти або померти», варіант «Перемога або смерть».
Подібні девізи наносилися і на поверхню клинків холодної зброї періоду Великої французської революції.
Таким чином, перед нами абсолютно достовірне відображення однострою, який використовував молодий, – 1789 року йому 21 рік, – сержант Луї-Лазар Ош.
За яких обставин він позував Жаку-Луї Давіду, неясно. Сам Давід на момент 1789-1791 років виявляє неабиякі політичні амбіції, бере часть у діяльності радикального революційого руху, проте депутатом стає лише 1792 року, вже після того, як Лазар Ош від 1 січня 1792 року перейшов у чині старшого сержанта до 104 піхотного полку.
Серед малюнків, що зображують однострій “стрільців міських кордонів”, є робота Жака Марі Ґастона Онфруа де Бревілля, відомого під псевдонімом JOB (1858-1931) – французького художника-ілюстратора та вченого-уніформолога, видатного майстра батального малюнка.
На малюнку видно, що на кришку підсумку на поясі рядового стрільця так само прикріплено овальну латунну бляху з гербом Парижа. Тут бачимо на зелених еполетах стрільців червоні півмісяці, що відображає традиції французської армії ще від “Старого режиму”. Йдеться про те, що рядовий склад міг мати еполети або цільного кольору, або з “півмісяцями” та бахромою іншого кольору. На портеті Ж. Л. Давіда, як уже підкреслювалося, Луї-Лазар Ош, як сержант, має золотий півмісяць та контреполет із золотавого галуну.
Зберігся мініатюрний портрет шассера “міських кордонів” з тими самими відмітними ознаками мундиру, що і в Луї-Лазара Оша.
Ще один малюнок, пізніший, показує однострій “стрільців міських кордонів”.
Якщо із мундиром все наче зрозуміло, то із обличчям героя портрету – Луї-Лазара Оша є одна загадкова деталь. Річ у тім, що Луї-Лазар Ош мав великий шрам на лобі після дуелі ще під час служби в Королівській гвардії.
Згідно із збереженими документами, капрали Ош і Серре 28 грудня 1788 року через сварку билися на напівшаблях у Парижі, біля млина на пагорбі Монмартр.
Капрал Серре був поранений Ошем в живіт стрімким ударом шаблі й ледь не вмер після цього, хоча одужав і 1790 року емігрував з Франції.
Але і Ош дістав серйозне поранння – рубаний шабельний удар по лобі і після цього 15 днів провів у шпиталі. Шрам залишився назавжди.
Луї-Лазара Оша любили жінки і одна з коханок зазначала, що це був красивий високий чоловік, якому шрам лише додавав мужності та героїчного шарму.
Чому на портреті Жака-Луї Давіда це не відображено, хоча шрам був відносно свіжий?
Існують два припущення: або Давід не хотів псувати мужнє обличчя портретованого реалістичним зображеням фізичної вади або портрет було піддано реставрації і шрам «замальовано» у пізніший час.
За будь-яких обставин, портрет героя революційних війн Франції кінця XVIII століття з колекції Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків є безсумнівним шедевром та перлиною зібрання, що є мистецькою окрасою Києва.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
Використана література та електронні джерела:
Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття). Серія “Історія країн світу”. Львів: вид-во УКУ, 2002;
“Vie de Lazare Hoche, général des Armées de la Republique” par Alexandre Rousselin. Париж, 1800 рік, електронна бібліотека Google;
“Lazare Hoche: général républicain”. Hippolyte Carnot, Paris 2013;
“David and Neo-Classicism”. Sophie Monneret, Edition “Terail”, Paris, 1999;
Дживелегов, А. К. Армия Великой французской революции и её вожди (1923);
История XIX века. Под редакцией профессоров Лависса и Рамбо., ОГИЗ, 1938 г.;
“Французская революция”, Альбер Матьез, «Феникс», Ростов-на-Дону, 1995;
“История Французской революции”. Томас Карлейль, М.: Мысль, 1991;
Французская революция XVIII века. Єкономика, политика, идеология. АН СССР, Москва, “Наука”, 1988;
Матеріали сайту https://revolutionsehri.wordpress.com/chasseurs-nationaux-des-barrieres/.