Галицька армія – збройні сили Західно-Української Народної Республіки, створені в листопаді 1918 року, які вели боротьбу за Східну Галичину під час українсько-польської війни 1918–1919 рр., та разом з Дієвою армією УНР воювали на Правобережній Україні з більшовицькими та білогвардійськими військами в другій половині 1919 року. З пізньої осені 1919 р. вийшла з активних бойових дій, навесні 1920 р. припинила своє існування.
Історії Галицької армії присвячено чимало спогадів її колишніх вояків, публіцистики, популярних та наукових праць істориків, які видавалися починаючи з 20-х років ХХ сторіччя і до наших часів. Відомо також чимало фотографій вояків Галицької армії, які хронологічно охоплюють весь період її існування – від створення в 1918 році до перебування в таборах інтернованих в Польщі та Чехословаччині на початку 20-х років.
Як виглядали звичайні рядові вояки піхотних бригад Галицької армії, відомо з літературних описів та спогадів, підкріплених лише кількома світлинами різної якості. Так склалося, що на 90% світлин зафіксовано старшин (офіцерів) та підстаршин і лише дуже рідко – рядових вояків. До того ж, якість більшості цих небагатьох світлин дуже низька, що не дозволяє розгледіти деталі. Недарма в найкращому сучасному виданні – «Галицька армія. 1918-1920» (автори – М. Чмир, Є. Пінак, С. Музичук), яке ґрунтовно висвітлює непросту історію одностроїв у ГА, серед художніх ілюстрацій нема жодного рядового вояка.
Перші збройні сили Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) творили вчорашні солдати Австро-Угорської армії, галичани з підрозділів, що на початку листопада 1918 року перебували у Львові та на території Галичини і Буковини. Відповідно, вони були одягнуті в австрійську військову форму, мали австрійське спорядження та озброєння. Для позначення національної приналежності використовувалися синьо-жовті стрічки та складені з них круглі кокарди, які одягали на головні убори або чіпляли на одяг.
Частину вояків в загонах складали добровольці з цивільного населення, які були одягнуті в свій звичайний одяг, або використовували окремі елементи військового одягу (шинелі, кепі).
З перших же днів проголошення української влади в Галичині розпочалося збройне протистояння з у Львові, а далі – в Перемишлі, які швидко переросли в повномасштабні бойові дії зі створенням фронту. Відразу же виникла проблема ідентифікації своїх вояків та ворожих, оскільки обидві сторони в більшості були в однаковій австрійській уніформі. Знайшли застосування обома сторонами також і сталеві шоломи, хоча української стороною вони використовувалися вочевидь в меншій кількості, ніж поляками. Також в Галицькій армії мали певне поширення шоломи «Адріана», які використовувалися в російській армії і були отримані від УНР.
Менше проблем з ідентифікацією «свій-чужий» було у вояків полку УСС – українських січових стрільців, які прибули до Львова в перші ж дні протистояння, оскільки полк мав добре впізнавані головні убори «мазепинки». Інший однострій, спорядження та озброєння полку було австрійське.
В ході перейняття влади в краї від австрійських урядовців і військових, та в умовах розгортання війни в Галичині не вдалося повністю взяти під контроль все військове майно. Значна частина складів дуже швидко була розграбована, тому вже в грудні 1918 р. виникла проблема зимового одягу та взуття – не було чим замінити речі, які зношувалися у вояків в бойових частинах, важко було одягнути поповнення. В якійсь мірі цю проблему вдалося вирішити за рахунок поставок від УНР, яка з січня 1919 р. надала для Галицької армії зимову форму російської армії – шапки, шинелі, ватяні фуфайки та ватяні штани, а також валянки. В результаті деякі підрозділи Галицької армії взимку 1919 року набули вигляду колишніх регулярних російських частин. Також в російські однострої були одягнуті і вояки загонів, що прибули під Львів з УНР, зокрема, Козятинська бригада. Тоді ж в Галицькій армії з’являються в невеликій кількості російські гвинтівки системи Мосіна, кількість яких у військах навесні 1919 року досягає 15–17 % від усіх наявних гвинтівок.
Перший час в російські мундири одягали цілі курені, потім їх видавали лише найбільш нужденним, а десь до кінця березня або початку квітня 1919 року потік одностроїв з Наддніпрянщіни взагалі вичерпався.
Але переважна більшість вояків носила свої старі австрійські однострої, в яких прийшли з австро-угорської армії чи встигли отримати зі складів. Тому навесні 1919 року піхотинець Галицької армії не дуже відрізнявся від того, як виглядали солдати австро-угорського війська в 1915–1917 рр. Подібний вигляд залишався і у певної частини польських загонів, тому проблема ідентифікації залишалася. Для швидкого розпізнавання здалеку було використано білі широкі стрічки на головних уборах галичан. Вперше полотняні білі стрічки завширшки 5 см з’являються в січні 1919 р. і широко використовуються в подальших боях як мінімум до весни 1919 року. Мали вони застосування і пізніше.
У бойових умовах надзвичайно гострою була потреба чітко від- різняти власних бійців від польських. Синьо-жовті стрічки чи кокарди на головних уборах, очевидно, були малопомітними в бою. Тому на фронті стали практикувати носіння на шапках пов’язок із білого полотна. Про білі пов’язки на головних уборах свідчать сучасники тих подій: «Так ішов день за днем аж до ночі 4.1.1919 р. коли то нас змінила якась частина з білими опасками на шапках». П. Мигович, описуючи участь XXIV куреня в загальному наступі в лютому 1919 р., згадує: «Кожний стрілець одержав по дві ручні ґранати і 6-го лютого вечором вирушив курінь з села Лісневич дорогою до села Полянки, а звідтам залізничним шляхом попри стацію Ставчани, до села Ставчан […] Власні частини одержали наказ перевязати шапки білим полотном на 5 цм. широким, щоби тим способом не мати ніяких сумнівів підчас бою, що це не поляки».
Білі пов’язки на шапках виконували суто розпізнавальну функцію — завдяки кольору та розмірам вони були добре помітні навіть зі значної відстані. При цьому пов’язки не призначалися для постійного носіння і не замінювали знаків розрізнення з державною символікою, а їхній колір не мав жодного символічного значення. Втім, поляки, мабуть, через масове використання білих пов’язок, почали сприймати їх, наряду з «українським левом», як ознаку належності до українського війська. Про це свідчать «Загальні відомості про галицько-українську армію» станом на 1 березня 1919 р., зібрані розвідувальним відділом Командування Польських військ у Східній Галичині. Слід зауважити, що вибір білої пов’язки розпізнавальним знаком міг бути зумовлений австрійським досвідом. В Австро-Угорській армії було прийнято розрізняти умовних противників на маневрах за допомогою стрічок на головних уборах (рідше — пов’язок на рукавах): білих для «своїх» військ, червоних — для «чужих”.
В умовах нестачі одностроїв вояків одягали в те, що знаходилося на складах, у населення та було конфісковано у демобілізованих австро-угорських вояків, які вибиралися з України до своїх країн. Тому зрідка на фотографіях можна побачити навіть старі австро-угорські мундири зразка 1908 року з коміром-стійкою. Також доволі часто можна побачити на головах вояків не піхотні кепі, а подібні їм кавалерійські кепі без дашка. Вони набули популярності серед австрійських офіцерів та вояків ще в роки Першої світової війни, використовувалися і галичанами – є на фото як листопада 1918 року, так і літа-осені 1919-го.
У вперших числах травня 1919 р. побачило світ ч. 11 «Вістника Державного Секретаріяту Військових Справ», у якому було опубліковано XLVI Розпоряд ДСВС від 22 квітня 1919 р.. Відповідно до нього, однострій для «Українського Війська Західної Области Української Народної Републики» мав виглядати згідно з описом, що додавався. Після зношення одностроїв «дотеперішних кроїв» можна було виготовляти і носитися лише такий однострій.
Новий однострій був єдиний для всіх родів зброї і складався з шапки-«мазепинки», польового мундира, штанів та плаща (шинелі). Військові священики («духовники») замість мундира мали носити т. зв. «духовний жупан». Хоча цей однострій розробили як польовий, його передбачалося вбирати також під час урочистостей аж до подальших розпоряджень. Основні предмети однострою належало виготовляти з “…вовняного сукна зеленаво-землистого кольору”, у разі його відсутності дозволялося використовувати сукно і матерію «иншої полевої краски».
Роди зброї розрізнялися насамперед кольором «вилогів» (петлиць) на комірі польового мундира і плаща та підкладок нарукавних знаків степенів. Крім того, як зазначалося вище, сукном кольору роду зброї мали бути обрублені верхні краї шапки; з такого ж сукна робили кант на довгих чорних штанах.
Система кольорів родів зброї суттєво відрізнялася від тієї, що існувала у збройних силах Австро-Угорщини. Так, для Генеральної булави, Артилерійської булави та Інженерної булави* було встановлено колір «малиновий в оксамиті» .
Піхота отримала темно-синій колір, його присвоїли також музикантам. Кольором артилерії та мінометників став вишнево-червоний, жовтий колір мав відображати приналежність до кінноти. Кольором обозу встановили темно-зелений.
Лікарів та санітарів мав вирізняти чорний колір, інженерних та «твердинних» (фортечних) старшин — темно-жовтий, ветеринарів — кавовий, «духовництво» (військових священиків) — фіолетовий, правничих старшин — сталевий, інтендантських старшин — «бордо-червоний в оксамиті», рахункових старшин — ясно-зелений, «харчових» старшин — голубий. Нарешті, «військовим урядникам» був наданий ясно-бронзовий колір.
Отож, «познаки окремішности» складалися з двох літер: Мм («мінометці»), Сп («сапери»); Пн («піоніри»); Зл («зелізничники»); Тґ («телєґрафці»); Рд («радіовці»); Лт («летуни»); Сх («самохідці»); Св («світильники»); Лк («лікарі»); Сс («скорострільці»); Тф («телєфонці»); Мз («музиканти»).
Знаки розрізнення степенів (звань) розміщувались у нижній частині рукавів. Для рядових і підстаршин це були вузькі (6 мм) і широкі (15 мм) срібні пружки (сутажні або галунні смуги на сукні кольору роду зброї) 120 мм завдовжки. Старший стрілець, ві- стун та десятник мали від 1 до 3 вузьких пружків, старший десятник (підхорунжий) — 1 широкий, булавний десятник — 1 широкий і 1 вузький. Степень хорунжого позначався шовковим пружком (6 мм завширшки і 120 мм завдовжки) кольору однострою з «рожечкою» на кінці, для решти сотенних старшин (четаря, поручника, сотника) встановлювалися золоті пружки — від 1 до 3. Полкові (булавні) старшини (отаман, підполковник, полковник) носили 1—3 золоті «плетінки» (з трьох шнурків) 14 мм завширшки і 120 мм завдовжки, що також закінчувалися «рожечками» (фігурними металевими або гаптованими розетками).
В умовах бойових дій виконання вимог XLVI Розпоряду ДСВС було вкрай проблематичним. На практиці петлиці полкових та генеральних старшин розходилися з офіційними малюнками. Зокрема, у полкових старшин сукняна зубчатка, встановлена для сотенних старшин, могла просто накладатися на прямокутник, вирізаний з широкого галуна, у генеральних старшин «зубчатка» вирізалася зі срібного галуна і накладалася на прямокутник зі золотого галуна.
Генерал О. Греків та підполковник К.Тернова вжили заходів, щоб забезпечити виконання XLVI Розпоряду ДСВС у частині, що стосувалася знаків розрізнення.
Відповідно до Наказу військам Галицької армії від 13 червня 1919 р. ч. оп. 3117, усі старшини і підстаршини мали впродовж 8 днів нашити відзнаки. Вимога старшинам у шестиденний термін нашити «старшинські відзнаки» містилась у Наказі Штабу Галицької армії від 16 червня 1919 р. «Ми мусимо представляти твердо та здорово зорганізовану армію», — зазначалося в ньому. Згідно з § 2 Наказу Військам від 18 червня 1919 р. ч. 29 усім старшинам та підстаршинам приписувалося відразу після оголошення цього наказу зняти всі австрійські знаки розрізнення, як старшинські, так і підстаршинські, а натомість нашити знаки розрізнення, встановлені ДСВС.
Утім, Наказом Військам від 22 червня 1919 р. ч. 47 до цього параграфу було внесено зміни. Зокрема, старшини фронтових частин повинні були нашити знаки розрізнення до 1 липня 1919 р., стрільці та підстаршини мали використати замість срібних нашивок і шнурків білі. Через нестачу сукна на петлиці підстаршинам належало нашивати лише знаки.
Так чи інакше, вимоги щодо носіння знаків розрізнення степенів старшини почали виконувати. «Хоч як було тяжко дістати золотих пасків, то вже в Чорткові перед приходом до Бучача, ходили всі старшини з приписаними відзнаками. Вишукували старі урядничі австрійські мундури і зрізували з них еполєти, ходили по священиках і випрошували ґальони зі старих фелонів та епітрахілів і все це пере- роблювали кравці на старшинські відзнаки. Строго заборонено носити давні австрійські і російські дистинкції. Це впровадило вкінці лад у тім хаосі відзнак, який розпаношився був у Галицькій Армії».
Таким чином, станом на липень-серпень частина вояків мали австро-угорські однострої, частина намагалася виконувати Розпоряд ДСВС і мала оригінальний однострій ГА, частина вояків носила змішані комплекти з елементів одностроїв австрійської та російської армії. Поставки російської форми час від часу продовжували надходити від УНР, тому крім зимової форми, з’являються також і сорочки – «гімнастерки» різних зразків, причому носять їх як рядові стрільці, так і старшини-офіцери Галицької армії. Російська сукняна сорочка не мала відкладного коміру, петлиці-“зубчатки” на неї не нашивалися.
НКГА 14 червня 1919 р. видала Розпоряд ч. оп. 3167, відповідно до якого з 1 липня 1919 р. запроваджувалися «відзнаки» у верхній частині правого рукава для «відріжненя поодиноких висших команд, корпусів, бригад та родів оружа”. До розпоряду додавалася таблиця з малюнками. Розпоряд НКГА ч. оп. 3167 про нові нарукавні знаки був оголошений Наказом Військам від 14 червня 1919 р. ч. 12142.
Нарукавним знаком НКГА встановила жовтий Тризуб 5 см заввишки і 5 см завширшки. Очевидно, Герб УНР мав підкреслити статус Начальної Команди як вищого органу військового управління. У згаданому вище Наказі Штабу Галицької армії від 16 червня 1919 р. зазначалося: «Наказ про відзнаку Начальноі Команди, яка є почестним знаком, належить перевести як найскорше в життя». На сьогодні відома лише одна фотографія, яка підтверджує носіння цього нарукавного знака, але не на правому, а на лівому рукаві.
Належність до певного корпусу позначав вертикальний “пружок” 5 см заввишки і 2 см завширшки, червоного (І корпус), синього (ІІ кор- пус), жовтого (ІІІ корпус), зе- леного (IV корпус) чи білого (V корпус) кольору. Швидше за все, кольори пружків не мали якогось символічного значення — головним було забезпечити чітке візуальне розпізнавання. Військовики штабів корпусів мали носити під пружком відповідного кольору жовті схрещені булави 5 см завбільшки.
Піхотні бригади розрізнялися чорними римськими цифрами (бригада УСС — літерами) на пружках такого ж розміру й кольору, як і пружок на позначення корпусу, до якого вони входили, але розміщених горизонтально.
У решти військовиків під пружком відповідного корпусу повинні були розміщуватися:
— червоний круг 4 см в діаметрі — для артилерії;
— жовтий рівнобічний трикутник зі стороною 5 см — для кінноти; — схрещені лопата і сокира 5 см завбільшки кольору пружка кор-
пусу —для саперних, технічних, будівельних та «робітничих» частин.
Військовики вишколів корпусів мали носити лише пружки відповідних корпусів; для запілля як нарукавний знак встановлю валося зелене кільце 1 см завширшки і 6 см у діаметрі. Нарукавні знаки, однакові для старшин і козаків, могли бути сукняними або нанесеними фарбою. Всі військові частини мали нашити (або нанести) їх у триденний термін (частини, що на цей час брали участь у боях — у семиденний).
21 червня 1919 р. Диктатор ЗОУНР затвердив розпоряд НКГА ч. оп. 3167 «з тим додатком, що для старшин і мужви придїленої менї згл. повнячої службу при віддїлах, що підлягають прямо менї, уста- новляю для відріжнення тризуб 5 см. високий і 5 см. широкий синьої краски».
Можна впевнено твердити, що цей нарукавний знак відрізнявся від нарукавного знака НКГА лише кольором. Ці та інші зміни були відображені у LXI Розпоряді Диктатора ЗОУНР від 21 червня 1919 р. (додаток 3). У ньому додатково визначалося, що нарукавні знаки бригад у складі корпусу мають бути різного кольору: першої — червоного, другої — синього, третьої — жовтого, четвертої — зеленого. Наприклад, військовики четвертої бригади ІІІ корпусу мали носити вертикальний пружок жовтого, а горизонтальний — зеленого кольорів.
Бригаду Українських Січових Стрільців належало позначати літерами «УСС» на нашивках, які означували піхоту, артилерію або кінноту. Тим часом нічого не було сказано про розміщення на нашивках номерів інших бригад. Для Команди припілля (етапу) армії встановлювався нарукавний знак у вигляді синього рівнораменного трикутника зі стороною 5 см, нашитого вершиною вгору.
Вимога щодо різних кольорів для нарукавних знаків бригад у складі корпусу була вміщена також у Наказі Військам від 27 червня 1919 р. ч. 74147; 2 липня 1919 р., відповідно до Наказу Військам ч. 87, нарукавний знак у вигляді червоного рівнораменного трикутника зі стороною 5 см отримав Армійський вишкіл.
Як бачимо, більшість описаних нарукавних знаків були простими геометричними фігурами різних кольорів, що давало змогу легко розрізняти з’єднання, роди зброї тощо. Зауважмо, що кольори нарукавних знаків артилерії та кінноти збігалися з кольо- рами, встановленими для них XLVI Розпорядом ДСВС. Лише знак саперних, технічних і под. частин мав вигляд характерних інструментів — лопати і сокири.
Умови війни спонукали використовувати простіші знаки розріз- нення. 8 липня 1919 р. Команда І Галицького корпусу запропонувала НКГА ввести «польові відзнаки» зі зеленого сукна на підкладці кольору роду зброї. Старшини мали б носити пружки визначеної довжини з поширенням у формі «звіздки» на кінці, підстаршини — пружки встановленої ширини й форми, але наполовину коротші. Золотий кант на старшинських петлицях пропонувалося замінити зеленим або жовтим. Ці пропозиції в частині старшинських знаків розрізнення стосувалися лише сотенних старшин.
На основі зазначених пропозицій був виданий Наказ Військам від 11 липня 1919 р. ч. 106, яким було дозволено носити «полеві відзнаки» зі зеленого сукна на підкладках кольору відповідного роду зброї. Для старшин це мали бути пружки визначеної довжини з «поширенням в формі звіздки» на кінці (у хорунжих — без «звіздки»). Підстаршини «для скорого розріжнення» мали носити «паски приписаноі Д.С.В.С. ширини й форми о половину коротші».
Золотий кант на петлицях дозволялося замінити жовтим. При цьому зауважувалося: «Сі відзнаки однак лише тоді переводити, коли не буде дійсно инших — приписаних матеріялів, а Начальна Команда звертає увагу, щоби такі случаі обмежити до найстрогіщоі конечности».
У становищі, в якому опинилися збройні сили ЗОУНР після переходу Збруча, вони вкрай потребували допомоги від наддніпрянської армії. Так, за телефонограмою помічника Головного начальника постачання Армії УНР від 28 липня 1919 р. ч. 7409, Головний інтендант мав надати для Галицької армії 700 кашкетів, 1000 сорочок та 500 підштаників. Звісно, що такі масштаби допомоги не могли задовольнити потреб. Про це йшлось у листі Начальної інтендантури Галицької армії при Команді етапу до Головного начальника постачання від 1 серпня 1919 р. В цьому листі також було висловлено прохання забезпечити майстерні одностроїв сукном, полотном і нитками, оскільки запаси, привезені з Галичини, вичерпалися. Відповідно до накладної від 6 серпня 1919 р. ч. 248, речовий відділ Проскурівського інтендантського закладу за нарядами Головного інтенданта ч. 2673 та 2655 і Управи закладу ч. 4081 видав Інтендантурі Галицької армії 1700 нових кашкетів і 1000 натільних сорочок. Усього за період до 1 жовтня 1919 р., за даними Начальної інтендантури, Галицька армія отримала 900 гімнастерок, 2800 штанів, 600 пар білизни, 92300 кашкетів і 1500 аршинів сукна.
Як бачимо, в нових умовах збройні сили ЗОУНР мусили задо- вольнятися тими предметами уніформи, які можна було отримати від наддніпрянської армії, зокрема й кашкетами. Стало зрозумілим, що в найближчій перспективі від шапки-«мазепинки» доведеться відмовитися.
Відповідно до LXXIV Розпоряду Диктатора від 18 серпня 1919 р. було частково змінено і доповнено XLVI Розпоряд ДСВС.
Скасовувалася шапка-«мазепинка», а замість неї встановлю- валася шапка-«київлянка», або ж «петлюрівка». Вона склада- лася з околиша («обруча»), тулії («головача»), козирка («дашка»), підборідного ремінця («підбородку») та шапкового знака («відзнаки»). Околиш (4,5 см заввишки) мала прикрашати нашивка з сукна кольору роду зброї 3 см завширшки. Тулія складалася з денця, що виходило на 3 см поза околиш, та «приверха» 5 см завширшки для сполучення тулії з околишем. Підборідний ремінь — сукняний, 12 мм завширшки — мав кріпитися до околиша за допомогою металевих ґудзиків (сірого металу для «мужви», жовтого — для старшин). У військовиків піхоти, артилерії, кінноти, технічних військ та обозу на ґудзиках шапки повинен був розміщуватися номер частини (полку), в інших родах зброї вони мали бути гладенькі. Для генералів встановлювався золотистий ремінець. «Відзнака» на околиш приписувалася така ж, як для «мазепинки»за XLVI Розпорядом ДСВС. Як бачимо, новий головний убір подавав ту саму інформацію (державна належність, рід зброї, частково — номер частини та категорія військовика), що й попередній.
Низка положень LXXIV Розпоряду була спрямована на чіткіше вирізнення генералів, старшин Генеральної булави та старшин, «приділених до ґенеральної булави».
Архівні документи свідчать, що розвиток одностроїв та знаків розрізнення Армії УНР і Галицької армії у липні—листопаді 1919 р. відбувався незалежно. Втім, була спроба встановити спільний для обох українських армій розпізнавальний знак, причому ініціатива належала галичанам.
20 серпня 1919 р. отаман-квартирмейстер генерал-четар В. Курманович підписав розпорядження оперативного відділу Штабу Головного отамана (ШГО) ч. 51 такого змісту:
«Тому, що підчас боів незвичайно трудно, а часом і зовсім неможливо, відрізняти власні частини від большевицьких установляесь як відрізняючий знак білу, полотняну перепаску довкола шапки.
Таку білу перепаску мають сейчас наложити всі бойові формаціі Придніпрянської та Галицької арміі. Іде до обох команд Армій».
Носіння білої «перепаски» військовикам Галицької армії приписував Наказ Військам від 25 серпня 1919 р. ч. 127. Його текст практично нічим не відрізнявся від тексту розпорядження оперативного відділу ШГО ч. 51177. Водночас, відсутні будь-які згадки про введення білої пов’язки в Армії УНР. Причини цього не зовсім зрозумілі — чи то розпорядження оперативного відділу ШГО ч. 51 не було доведено до її командування, чи то його просто проігнорували.
Отже, для військовиків бойових частин Галицької армії черговий раз запровадили в якості розпізнавального знака білу пов’язку. Без сумніву, і цього разу її колір не мав символічного значення. Проте на теренах Наддніпрянщини він його несподівано набув. У Наказі Військам від 12 вересня 1919 р. ч. 132 зазначалося, що білі пов’язки справляють на місцевих селян «прикре вражіння, бо большевицькі провокатори кажуть, що це відзнака білогвардейців, які приіхали захищати буржуазію». Командування констатувало, що на запитання селян стрільці часто не знають, як і що відповісти. Тому наказом приписувалося роз’яснити військам, що біла пов’язка — це відзнака, яка служить винятково для розрізнення частин у бою, і що «білий цвіт не має ніякого політичного значіння та вибраний лиш з огляду на легке заосмотрення наших частин в біле полотно».
Зауважмо, що на той час білий колір у Галицькій армії застосовували як розпізнавальний досить широко. Так, відповідно до Наказу Військам від 22 серпня 1919 р. ч. 126, з огляду на ненадійний зв’язок із корпусами та необхідність з’ясовувати бойову ситуацію за допомогою літаків, кожна сотня мала після сигналу з літака розстелити білу «хоругов» якомога більшого розміру (за відсутності полотна можна було використати газети), «щоби вказати літакови, чи дані відділи належать до власних військ». Білі смуги 1,5 м завдовжки мали бути нанесені на панцирні поїзди та автомобілі; телефнні та телеграфні станції повинні були позначатися білою таблицею розміром 50х75 см із чорною літерою «Т».
Щоби спростувати провокаційні чутки як з боку більшовицьких, так і білих “єдинонєдєлимських” провокаторів, газета Галицької армії «Козацький голос» опублікувала статтю, в якій роз’яснювала, що білі пов’язки — «це потреба для відріжнення своіх від ворогів. В теперішних боях тяжко приходить ся зверхним виглядом відріжнити себе від неприятельського боєвика, тим більше, що він майже завсігди так само убраний, як і наш стрілець. Такі самі опаски носили ми також і в Галичині, в борбі з Поляками».
ЗНАКИ РОЗРІЗНЕННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ, ВІДЗНАКИ.
КОКАРДИ ТА ЗНАКИ НА ГОЛОВНІ УБОРИ.
По-перше, за умов майже непрацюючої економіки краю, вояки ГА періоду Чортківсткої офензиви частково використовували кокарди, за-везені з Наддніпрянщини (модель Української держави 1918 р.). По-друге, Інші оргинінальні кокарди для Галицької армії замовляли у Відні. Вочевидь, їх виготовляли на тих же підприємствах, де й знаки на головні убори для Українського легіону. По-третє, на шапках могли носити різноманітні пропагандистські знаки з національною символікою, ви готовлені ще під час Першої світової війни, у тому числі відзнаку «Соборна Україна».
Єдиною відзнакою ГА, що існувала на момент початку Чортківської офензиви, була “Стяжка боєвика”.
Перші офіційні знаки розрізнення Галицької армії – «відзнаки для боєвиків і ранених», встановлені 30 березня 1919 р.
«Відзнаку для боєвиків» встановлено з метою «виріжнити стрільців і старшин, що так хоробро борються на фронтї серед тільки небезпеченьств і так великого самовідречення за свободу Великої Украіни».
Це була синьо-жовта стрічка 2 см завширшки, складена кутом, чиї зовнішні ребра мали довжину 8 см. Нашивати її належало на лівому рукаві (на відстані 15 см від шва рукава посередині). Команди бригад мали право надавати відзнаку всім військовикам, що перебувають на фронті (до команди куреня включно) і належать до «боєвого стану», а також «санїтарним жовнїрам» при сотнях, за умови, якщо вони прослужили не менше 12 тижнів (84 днів) на фронті (в окопах), взяли участь щонайменше в одному бою або отримали поранення від во- рожого вогню. В останньому випадку відзнака мала доповнюватися прямокутною червоною нашивкою («стяжочкою») 0,5 см завширшки між внутрішніми ребрами кута. Зазначалося, що кількість таких «стяжочок» «залежить від одноразового ранення при одній спосібности т. зн. в одній битві можна одержати і кілька ран, одна належить ся тільки одна стяжочка».
Отже, «відзнака для боєвиків» мала вирізняти стрільців та старшин, які брали безпосередню участь у бойових діях, воднораз виконуючи функції знака розрізнення державної належності (синій та жовтий кольори стрічки). Надання цієї відзнаки можна трактувати й як нагородження, тим більше що військовики мали одержувати її разом із «поіменними посвідками”.
Документи свідчать, що виготовлення нарукавних знаків, вста- новлених 30 березня 1919 р., виявилося справою проблематичною. Так, команда ІІІ Галицького корпусу в телеграмі від 8 квітня 1919 р. звернулася до НКГА з проханням роз’яснити, «чи відзнаки для боевиків і ранених дістануть боеві формаціі в відповідній скількості від Н.К.ГА. бо з причини в браку відповідного матеріялу набутє іх натрафляє на непоборнії трудності а великі дні свята булиб найкрасшою нагодою до уладження сьвяточного вручення тих відзнак». Декілька збережених світлин підтверджують факт носіння деякими вояками ГА “стяжки боєвика”.
Джерела:
- Чмир Микола, Пінак Євген, Музичук Сергій. Галицька армія. 1918–1920. Рівне, 2008.
- Тинченко Ярослав. Чисельність галицьких і польських військ під час боротьби за Східну Галичину. Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. 2009, частина 1.
- Злич Алекс. Час невиправданих сподівань: Київ і Варшава у трьох битвах за Львів. Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. 2009, частина 2.