Після низки поразок на фронтах Визвольної війни, залишення Лівобережної та Південної України, Рівненської та Луцької катастроф, на початку травня 1919 року істотно пошарпана українська армія виявилася притиснутою до річки Збруч.
15 травня 1919 року розпочалося переформування всіх частин Дієвої армії УНР.
Залишки розбитої під Рівним і Луцьком Північної групи були зведені в 1-ю Північну і
4-ту Холмську (згодом – Сірожупанну) дивізії. Прибула з Румунії Південна група була реорганізована на 6-ту, 7-му і 8-му Запорозькі дивізії, а різні напівпартизанські частини, в основному зі складу колишнього Катеринославського коша – на 2-ю дивізію «Запорозька Січ». Корпус Січових стрільців, який зазнав порівняно менших втрат, включав тепер 9-тю Залізничну, 10-ту і 11-ту Січові дивізії.
Різні дрібні наддніпрянські частини, що оперували в основному в Галичині (так званий 16-й загін, або бригада), були зведені у 3-тю дивізію, що незабаром стала Залізною.
Нарешті, з повстанських загонів розбитої армії отамана Григор’єва, що прорвалися з оточення червоними, формувалася 12-я Селянська дивізія, а з усіляких окремих підрозділів – 5-я Селянська дивізія. Вся кавалерія, що була на той час в армії УНР (дев’ять полків), була зведена в чотири кінні бригади і додана армійським групам. Загальна чисельність армії ледь доходила до 25 тисяч багнетів і шабель.
Обмундирування українських військ влітку і восени 1919 року було старим і дуже поношеним. Потрібно врахувати, що на той час в розпорядженні армії вже не залишилося складів з одностроями. Практично всі дивізії доношували стару російську форму, на той час сильно пошарпану боями й походами.
У Запорозькому корпусі 17-й Гайдамацький полк (колишній 3-й) увесь час носив червоні шлики на шапках, 5-й кінний імені К. Гордієнка – жовті. Причому, гордієнківці носили шлики на «чорних козацьких шапках».
Є згадки про особливості уніформи 20-го піхотного імені І. Мазепи полку, бійці якого носили пір’я зпереду шапок із V-подібним розрізом (Артюшенко Б. Стежками життя, На чужіні). Однак більш детально про це нічого сказати не можна.
Продовжував вражати оригінальністю своїх одностроїв та 6-й кінний полк Чорних Запорожців. Його козаки, щоправда, на той час уже не всі, продовжували носити короткі чорні жупани, чорні шапки-мазепинки з чорними ж шликами на них.
З колишніх формувань, які мали оригінальні відмінності мундирів, в українській армії значилися 10-ий та l l-ий Сірожупанні, а також 7-ий Сіньожупанний полк.
Але такими вони були лише за назвою: ані жупанів, ані своїх оригінальних знаків розрізнення в цих підрозділах не залишилося. Екстравагантний однострій зберегла хіба що, лише «Запорізька Січ» отамана Юхима Божка.
Отаман Юхим Божко. Малюнок О. Руденко для видання Osprey Military “Ukrainian Soldier. 1914-1955”
Для впорядкування носіння військового однострою та відзнак армії УНР 24 квітня 1919 року вийшов новий наказ No276.
У відповідності до цього наказу вводилася така уніформа (мову наказу осучаснено):
“1. Похідний кашкет для офіцерів і козаків суконний, по можливості – захисного кольору, з сукняним або шкіряним підборідним ременем. Дашок, підборідний ремінь і ґудзики – захисного кольору. Кокарда – колишнього зразка (наказ No31 від 26.01.1919).
2. Похідний мундир для офіцерів і козаків суконний, по можливості – захисного кольору, зі стоячим коміром і чотирма кишенями з контрскладкамі (дві кишені на грудях, і дві – внизу). На обшлаги рукавів нашиваються «чохли» трикутної форми. «Чохли» – прикладного кольору. На комір нашиваються петлиці прикладного кольору довжиною 5 см і шириною 3 см. Погони в 1 вершок (4,4 см) шириною, захисного кольору. Нижній кінець погона вшивається, верхній застібається на ґудзик захисного кольору. Мундир застібається на 5 ґудзиків, які можуть бути кістяними, шкіряними або захисного кольору.
3. Штани для офіцерів і козаків по можливості захисного кольору, покрою напівгаліфе з легким бриджем.
4. Шинель сірого сукна, крою жупана, без ґудзиків – на гачках. На рукавах – «чохли», такі ж, як і на мундирі – прикладного кольору. По нижньому краю стоячого коміра в кутах вшиваються кольорові петлиці, а на плечах – погони, такі ж, як на мундирі.
5. Прикладний колір: піхота – блакитний, кавалерія – жовтий, артилерія – червоний, технічні війська – чорний, залізничні війська – зелений, авіація – краповий, штаби та управління – малиновий з білим кантом, офіцери Ґенерального штабу – чорний з білим кантом , інтенданти – темно-синій, санітари – коричневий, ветеринари – фіолетовий.
Крім того, офіцери і козаки з вищою освітою нашивають на петлиці жовтий кант.
6. Знаки розрізнення за посадами, званнями і родами військ позначаються на петлицях і «чохлах» як на мундирі, так і на жупані. Знаки розрізнення за посадами на «чохлах» для козаків із жовтим кантом, для офіцерів – із жовтої тасьми різної ширини; спеціальні знаки родів військ можуть бути жовтого металу, вирізані й нашиті з жовтого сукна, вишиті або нанесені трафаретом жовтою фарбою.
Судячи з цим наказом особливо – за красномовними припискам «по можливості – захисного кольору», можна сміливо стверджувати, що ніякого одноманітності в одязі польових частин української армії не існувало. Сам же наказ в основному залишився на папері. Як свідчать світлини того періоду, лише дуже невелика кількість офіцерів нашили собі на мундири зазначені петлиці та «чохли», причому – без знаків родів військ. Знаки ж залишилися тільки на папері в якості проекту.
30 червня 1919 року попередній наказ було значно доповнено новим наказом No32. У ньому вже скасовувався пошив жупана, зате вводилося безліч інших відзнак, які складно було виготовити, а також регламентувався особливий чорний однострій військових чиновників. Мову наказу осучаснено:
“…Для офіцерів і козаків:
7. Замість жупана вводиться шинель сірого сукна. «Чохли» прикладного кольору на рукавах залишаються, петлиці на комірі і погони – теж.
8. Околиця похідного кашкету офіцерів повинна бути кольоровою – відповідно до прикладним кольором і облямівкою у тих, кому належить їх мати на петлицях. Під час перебування на фронті на кольорову околицю одягається чохол захисного кольору.
9. Вводиться нова кокарда (кругла, жовто-блакитна, з тризубом. )
10. Знаки розрізнення за званням встановлюються із золотої тасьми для стройових офіцерів і срібної – для нестройових.
11. Всім штатним ад’ютантам вводиться аксельбант захисного кольору.
12. Носити остроги мають право лише офіцери та козаки, які несуть кінну службу.
б) Однострій військових чиновників:
1. Кашкет чорного сукна з околицею прикладного кольору. Кокарда – загальновійськова.
2. Похідний мундир – чорний, з відкладним коміром і чотирма кишенями зі складками. Погони чорні, встановленого зразка. Мундир застібається на 4 чорних кістяних гудзики (В наказі забули вказати, що на комір нашиваються загальновійськові кольорові петлиці). Ремінь жовтої шкіри з металевою пряжкою.
3. Штани чорного кольору крою напівгаліфе з легким бриджем або довгі на випуск.
4. Шинель чорна, з петлицями, «чохлами» і погонами встановленого зразка.
5. Знаки розрізнення по класах (званнях) зі срібною тасьми … “
Попри тотальну скруту, багато хто з військових якимось чином примудрилися пошити собі повний чорний однострій з головними уборами, мундирами, штаньми і навіть кольоровими околицями кашкетів; петлицями і «чохлами». Цього не скажеш про армійських офіцерів, у яких кольорових околиць на кашкетах практично не зустрічалося.
Втілення в життя обох наказів все одно залишалося вельми проблематичним. Крім того, вони абсолютно не виконували головного завдання: встановити такі знаки розрізнення й відзнаки, які б чітко відрізняли їх від противника.
Саме з цієї причини 30 липня з’явився новий наказ, який тимчасово відміняв багато з положень колишніх наказів, і нарешті затверджував просту у виготовленні відзнаку українських бійців – нарукавний знак у вигляді тризуба.
30 липня 1919 року по Управлінню Головного начальника Постачання ДАУНР видається наказ ч.113:
«Уніформа, котра оголошена в наказі Головної Управи Війська У.Н.Р. ч.276 від 24 квітня 1919 року, змінена і доповнена наказом від 30 червня 1919 року, не може бути негайно уведена в життя за браком і дорожнечею матеріалів, а тому §2 наказу Війську Дієвої Армії У.Н.Р. (Ч.193) від 4 червня 1919 року касується відносно обов’язків нової форми, котра буде введена поступово.
Маючи на увазі, що війська мусять мати свої відзнаки для відріжнення від ворога, наказую негайно утворити і розіслати стройовим військам відзнаки Головної кокарди, а також відзнаки нарукавні по родам зброї та рангам до полковників включно, по розпорядженню головного Інтендантського Управління, згідно подаваємому списку відзнаків.
Стройові всякі, які будуть без цих відзнаків поблизу ворога, можуть бути прийняті за зрадника або дезертира з відповідальністю по надзвичайному суду.
Додаток: опис відзнаків.
ОПИС
відзнаків нарукавних по комірі: по рангам – правих, по родам зброї – лівих і головної кокарди:
Ф. 1. Головна кокарда діаметром 28–29 міліметрів, наружне поле жовте, внутрішнє – блакитне, тризуб – жовтий. До кокарди припаюються дві лапки, широкости 3 мм; довжиною по 20 мм.
Ф. 2. Нарукавний відзнак – тризуб високостю 100–101 мм; широкостю 88–89 мм. Тризуб матерчатий, фарби по родам зброї, форми по малюнку.
Матерчатий тризуб міститься на лівим рукаві з наружної сторони, трохи наперед по середині, помеж плечевим швам рукава та ліктем, з пришивом в 12 місцях, показаних на малюнках хрестами.
Ф. Ф. 3–15. Відзнаки по рангам, носяться на комірі спереду зліва. Вони робляться з сукняних або метальових жовтих крапок діаметром 7–8 мм та полосок широкостю 7–8 мм довжиною 24–25 мм. Для отаманів, відзнаки згідно малюнку.
Ф. Ф. 16–23. Відзнаки метальові на комірі високостю 34–35 мм, фігури по родам зброї, фарбою жовті. Вони нашиваються нитками спереду коміра справа».
У додаток до цього наказу 27 серпня з’явився ще один (Ч.136): «дозволяю всім військовим лікарям надіти відзнаки на зразок старшинських: з визначенням по лівому боці коміра відзнаки фаху, на правому – рангу, згідно малюнку, оголошеному наказом від 24 квітня, ч.276.
Т.в.о. Військового міністра полковник В. Петрів».
Тобто ключова проблема ідентифікації воїнів УНР була вирішена за рахунок появи нарукавного тризуба. На той час нарукавні знаки цілком успішно використовувалися як у червоних (зірка), так і у білих (шеврон (кут) з стрічки кольорів російського прапора). У наказі особливо наголошувалося, що бійці, які не мають на рукавах тризуба, можуть сприйматися як зрадники чи дезертири і віддаватися під суд.
Але і цей, на перший погляд, простий наказ був виконаний лише частково. Ані петлиць, ні тризубів (за винятком деяких штабів і частин) в маси рядових козаків армії УНР так і не з’явилося. Війська УНР продовжували носити лише кокарди, виготовлені ще за Центральної Ради та при гетьмані Скоропадському.
Ось що згадував про українських козаків і офіцерів у липні 1919 року письменник Борис Антоненко-Давидович: «Біля паровоза сидить на коні козак в шапці з довгим червоним шликом і розмовляє про щось із літнім машиністом, який висунувся з віконечка паровоза, у кашкеті з військовою жовто-блакитною кокардою,…
Я розглядаю військових. Одяг в них – різнобій: старі, вилинялі гімнастерки, поношені френчі, а одного, напевно, офіцера, я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві. Такий же різнобій і на головах: шапки зі шликами, старі кашкети захисного кольору з жовто-блакитними кокардами, – ціґю єдиною відмінністю, що свідчить, що це бійці української армії, а в одного – металевий французький шолом з намальованим жовтою і синьою фарбою тризубом».
Той же Антоненко-Давидович, оповідаючи про участь в осінніх боях, так описував одного з командирів сотні свого полку (15-го імені Шевченка 5-й Селянської дивізії), згадуючи проблему носіння в армії офіцерських знаків розрізнення: «Напевно, не все подобалося Сидорчуку в українській армії: наприклад, офіцери на фронті не носять ніяких розпізнавальних знаків. Це непорядок, адже як ти визначиш, де сотник, де курінний, а де полковник? Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь нашивку з вузького срібного галуна, хоч цей знак розрізнення епохи Центральної Ради був скасований і офіцери в тилу мали зірочки на петлицях коміра. “
У липні 1919 армія УНР з’єдналася з Галицької армією і незабаром почала наступ в напрямку на Київ і Одесу. На гребені успіхів на фронті і почали з’являтися настільки строкаті накази про однострої.
Один із мемуаристів відзначав, що в розпорядженні армії УНР була лише повітова Дунаєвецька суконна фабрика на Поділлі, яка не встигала шити далі суконні штани і гімнастерки, не кажучи вже про шинелі. Одяг, який виробляли в Дунаївцях, був майже на вагу золота, і його вічно бракувало.
Ось як описував продукцію Дунаєвецької фабрики Антоненко-Давидович: «Невелика партія “гімнастьорок” захисного кольору з погонами англійського зразка і чорними штанами крою “галіфе” прибула до нашого полку. У розподілі цього добра активно брав участь державний інспектор Година.
В першу чергу він взяв собі гімнастерку і штани і запропонував таку ж пару мені. Я із задоволенням взяв гімнастерку, оскільки в моїй тоненькою, літньої, ставало вже холодно, але від штанів відмовився: мої сині, ще з Києва (студентські) штани були ще досить пристойними, тому, нехай обновка дістанеться комусь із наших численних бесштанних».
Козак полку Чорних запорожців. Малюнок О. Руденко для видання Osprey Military “Ukrainian Soldier. 1914-1955”
Незважаючи на величезну кількість наведених вище наказів і розпоряджень, армія УНР мало змінилася в порівнянні з колишніми часами. Хіба що її однострій став ще більш зношеним. Згодом зникли і всілякі екзотичні частини, як розформована влітку 1919 року 2-а дивізія «Запорізька Січ», яка мала своє власне уявлення про однострій. Командир її, отаман Юхим Божко, був заарештований, а саму Січ реорганізували в піхотний полк Низових запорожців 5-ої Селянської дивізії. Ось як описував цей полк служив в тій же дивізії Борис Антоненко-Давидович: «Низові запорожці не відрізнялися від інших полків – ті ж
«гімнастерки» і штани захисного кольору, що залишилися української армії від царського інтендантства, лише в кінної розвідки виділявся своєю поставою кремезний козарлюга, одягнений в синій жупан, червоні широченні шаровари і сіру шапку з коротким червоним шликом. Крім гвинтівки за плечима і козацької шаблі на боці, він мав ще й високу піку … »
ВИСНОВОК:
Отже, станом на серпень 1919 року армія УНР у якості головної ознаки своєї державної належності мала нарукавні тризуби на френчах англійського крою або гімнастерках колишньої російської імператорської армії. На головних уборах могли носитися кокарда зразка 1918 р. Нарвкавні знаки у вигляді “чохлах” та комірі могли мати хіба окремі старшини.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України