Про круті традиції шляхетських конфліктів XVI-XVII ст. відомо чимало. Епоха сильних особистостей, жорсткості та жорстокості, нестримної збройної сили та молодечого запалу, героїв та негідників, святих та грішних.
Вивчаючи історію України, неможливо її пізнати лише за історією Козаччини. Вірніше, сама Козаччина – історія боротьби між представниками не тільки різних етносів, але й представників одного народу різних соціальних станів, релігійних конфесій, ціннісних орієнтирів.
Серед антигероїв української історії одне з перших місць належить Ієремії (Яремі) Вишневецькому – непересічній постаті, видатному полководцю, грізному воякові, релігійному конвертиту, неймовірно заможному магнату, ідеалізованому польською історіографією та класичною літературою захисникові Речі Посполитої з титулом terror cosaccorum – “гроза козаків”.
Втім, князь все-таки етнічно був українцем, представником руського уславленого княжого роду, нащадком засновника Запорозької Січі, а отже, є, без сумніву, діячем не тільки польської, а й української історії.
Маленький епізод з історії боротьби князя Яреми у 30-х роках XVII ст. за землі на Полтавщині є ілюстрацією до уявлень про тодішні взаємовідносини між представниками шляхти та магнатерії, про рівень правової культури та силу збройного протистояння під час конфліктів серед шляхти.
Мова йде про опублікований істориком Володимиром Мокляком, заступником директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею у книзі «Полтавщина козацька. Від Люблінської унії до Коломацької ради», видавництво «ASMI”, Полтава, 2008), уривок з актового документу, де йдеться про криваве зіткнення, що відбулося 1635 р. між озброєними слугами князя Вишневецького зі слугами іншого відомого персонажа національнї історії, – Самійла Ляща (Лаща) з Кучапських.
Повертаючись до постатей власників загонів, що побилися за українські землі, представимо їх детальніше і трохи зупинимось на історії справи.
Один з портретів князя Ієремії (Яреми) Вишневецького.
Отже, князь Ярема Вишневецький.
Ярема-Михайло Вишневецький гербу «Корибут» (пол. Jeremi Michał Wiśniowiecki, Jasneoswięcony Kniaź uWiśniowiec, Łubnia та Chorola), Ясноосвячений Князь на Вишнівцю, Лубнах та Хоролі; 1612-1651) — відомий державний діяч Речі Посполитої. Політик та воєначальник. Ідеолог української колонізації лівого берега Дніпра. Виховувався у православній родині, однак став римо-католиком у юному віці.
Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів (дід – Георгій Могила), візантійських імператорів, Чингізидів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького.
Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646); староста Канівський (1647); староста Пражніцький (1649; староста Новотарський та Перемишльський (1649); великий коронний регіментар.
Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та українською.
Володів величезними маєтностями в Україні. Зокрема, на Лівобережжі йому належало 56 міст і містечок з центром у м. Лубнах (т. зв. «Вишневеччина»), нині переважно територія Полтавської області, частково Київської (Яготинський район), Черкаської і Чернігівської областей, в яких жило понад 288000 осіб, що сплачували щороку 1 млн. 200 тис. злотих чиншу. Утримував 12-20 тис. першокласного надвірного війська, на Правобережжі володів м, Білий Камінь.
За 16 років існування «України-Вишневеччини» чисельність населення краю збільшилася з 4,5 тис. до 230 тис. осіб. Запроваджував пільги для новоприбулих поселян, активно заохочував ремесла. Відбивши в магната Адама Казановського спадкове місто Ромни, відібране в його батька, Єремія за 4 роки перетворив його в найбільший на Задніпров’ї торговельно-економічний центр.
У місті почали розвиватися ковальство, ткацтво, виробництво вовни, з’явився двір для приїжджих купців. Роменські ювеліри стали відомими далеко за межами Вишневеччини. Жива торгівля велася як з «далеким зарубіжжям» (хліб, поташ і селітра йшли з тих країв у Західну Європу), так і з Московією.
Причому торгова експансія з Вишневеччини була такою сильною, що її купці вели свої справи в самій Москві, всупереч існуючій в ті часи забороні «литовським людям» торгувати в столиці Московщини.
Заохочуючи цехову систему, Ієремія звільняв ремісників «від повинностей менших і частих», за виключенням ремонту греблі в разі її прориву і оборони міста від неприятеля. Частина цехової продукції йшла «на замок», за яку намісник князя мав платити цеховикам за твердими розцінками.
Поташ, законтрактований в маєтках Яреми Вишневецького, львівський купець Павло Юрій Боїм сплавляв до Ґданська.
Герб Вишневецьких “Корибут”
За даними подимного реєстру 1640 р. у Київському воєводстві володів чи посідав міста і містечка: Брагинь, Лубни, Сенча, Лукомль, Хорол, Хомутець, Снятинка, Жовнин, Горошин, Буромль, Пирятин, Варва, Білошапки, Лохвиця, Монастирище, Курінька, Ічня, Срібне, Городня, Глинськ, Янушпіль, Галиця, Піщана, Золотоноша, Домонтів, Чорнухи, Прилуки, Жеревка, Держикраївка, Мошни та приналежні до них села, хутори; всього — 7603 «дими».
Цікаво, що у його рідному місті Лубни є вулиця Князів Вишневецьких, названа не стільки на честь Ієремії, що має стійке тавро «зрадника українського народу», а на честь родини Вишневецьких.
Як підкреслює історик і журналіст Юрій Рудницький: «…коли вибухнуло повстання Богдана Хмельницького, яке згодом переросло у Війну за незалежність України, Ієремія був єдиним, хто після жахливих поразок Речі Посполитої виявився здатним ставити організовану відсіч повстанцям. І його жорстокість була не більшою від тих, проти кого йому доводилося воювати: зрештою, війна – річ не стерильна.
В підсумку зазначимо, що остаточний вердикт «винен – не винен» стосовно князя Ієремії Вишневецького, мабуть, ніколи не буде винесений. Зрештою, це й не потрібно. По-перше, час «вердиктів» минув – і, схоже, безповоротно. По-друге, будь-яким висновкам має передувати намагання зрозуміти, чому та чи інша історична постать чинила саме так, а не інакше.
«Ми маємо зрозуміти і правду Яреми Вишневецького, і правду Максима Кривоноса», – вважає професор Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко. Такий підхід, напевне, має покласти край розділенню на «наших» і «не наших», на «справжніх» і «несправжніх» героїв.
«Кривоніс вважається «нашим» героєм, а Вишневецький – «не нашим», той же час як обидва мають стати «нашими», – такої думки полтавський історик, доктор історичних наук, професор Полтавського педагогічного університету Юрій Волошин…»
Для вирішення масштабних задач князь Ярема мав цілу власну армію, більшу за “кварцяне військо”, і той епізод, про який йдеться, – це дії маленького загону, завданням якого було захоплення чергової займанщини шляхом прямого збройного нападу на володіння опонента.
Портрет князя І. Вишневецького, який приписують пензлю майстра з Ґданьська Даніеля Шульца (1615-1683).
Опонентом, як ми вже писали, виступив теж непересічний чоловік з числа «свавільників» Речі Посполитої.
Самуель Лащ (Самійло Лящ) з Тучапських гербу Правдзіц (пол. Samuel Łaszcz; 1588 —1649) — польський шляхтич, військовий, державний діяч Речі Посполитої, староста овруцький, канівський, хорунжий подільський, стражник великий коронний.
Більше відомий з вчинених розбоїв та насильств.
Зростав при дворах князів Ружинських (1575–1610), Ходкевичів. Близько 1608 р. командував надвірними хоругвами княжни Софії Ружинської — дружини ротмістра Романа Ружинського — командира військ Лжедмітрія ІІ.
На 1617 р. став ротмістром козацької хоругви кварцяного війська та отримав перший вирок баніції за спалення двох містечок, через що втік на Запорізьку Січ. Командував хоругвою у Хотинській битві 1621 р., за що отримав уряд хорунжого подільського. Взяв участь 1624 р. у битві з татарами під Мартиновим.
У польсько-шведській війні знаходився під командуванням Стефана Чарнецького (1626–1629). З 1629 р. знову воював з татарами, козаками Тараса Федоровича, за що отримав 1630 р. уряд стражника коронного, організувавши надійну охорону вздовж ймовірних шляхів нападу татар.
Шляхтич із зачіскою “лащувкою”.
Для захисту земель утримував на свої кошти декілька хоругов з 1000 вояків — шляхтичів і козаків, за допомогою яких змушував осілу шляхту, міщан, купців сплачувати контрибуцію, виганяв заставників з селищ, яким він їх заклав за гроші.
За розбій, грабежі, вбивства був присуджений 236 разів до вигнання — баніції і 47 до позбавлення честі і доброго імені — інфамії.
Один із сучасників-шляхтичів писав про Самуеля (Самійла) Лящя «…Стражник коронний Самуель Лащ, який ні на Бога не звертав уваги, ні закону не боявся, ні людей шанують не соромився – на маєтки і вдома шляхетські нападав, насильства здійснював, вбивав, вуха та носи обрізав, силою панночок і вдів забираючи видавав заміж за своїх розбійників, які при ньому для розбоїв і знаходилися: негідники, баніти (позбавлені шляхеської честі), волохи, татари, лиходії – чесної людини між ними і не шукай … Вони дорогу на Київ перекрили, і через їх розбій, ніхто дорогами вже і не їздив … він не за що не мав князів, панів і воєвод. Менших шляхтичів за будь-яку дію вбити міг або на будинку їх напасти. Якщо ж хто з ним судитися починав, то повинен був від дружини і дітей відректися, а краще, поки живий тікати…».
Герб “Правдзіц”, до якого належали Лащі-Кучапські.
За відвагу на полі бою від виконання покарань його захищав великий гетьман коронний Станіслав Конєцпольський, видаючи ґлейти (охоронні листи) на відтермінування виконання покарань для Лаща, який перебував під командуванням Конєцпольського з 1623 р.
Тоді пліткували, що зухвалий коронний стражник невиконаними вироками суду підбивав собі підкладку своєї делії.
Взяв участь у придушенні повстання Павлюка (1637/38), Кумейківській битві, утримуючи загін з 500 кавалеристів і 300 піхотинців.
1640–1642 рр. — вчиняв нові насильства над сусідами, через що король позбавив його уряду овруцького старости. Від неприємностей його врятувала участь у битві з татарами під Охматовим, за що охоронний ґлейт йому надав 1643 р. Сенат Речі Посполитої. На Сеймі 1645 р. проти цього виступили делегати з руських воєводств.
Після смерті С. Конєцпольського 1646 р. був усунутий з уряду коронного стражника. Київський воєвода Януш Тишкевич за наказом короля після чисельних скарг шляхти скликав посполите рушення (12000 вояків), на його чолі вирушив до маєтку С. Лаща в Макарові, де той перебував. Знаючи про це, Лащ покинув Макарів, його вояки теж розійшлись. 17 жовтня Януш Тишкевич прибув на місце, не чинив насильства над дружиною та дітьми, з дому забрали одяг, який віддали якомусь шляхтичеві Харліньському.
Частину його інших маєтків віддали князю Яремі Вишневецькому. Самійло Лящ безуспішно намагався за допомогою суду та за підтримки князя Владислава Домініка Заславського, який не переносив Я. Вишневецького, повернути володіння.
На початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького бився з козаками під Пилявцями, згодом під командуванням Ієремії Вишневецького був під Костянтиновим.
За легендою відмовився перейти на сторону Б. Хмельницького, коли йому це пропонували. Коронаційний Сейм 1649 р. з огляду на вірність Короні повернув його до прав, відмінивши дотихчасові баніції та інфамії.
Через жорстокість мав стійку репутацію звіра й карателя.
Іван Маркевич в «Історії малоруського народу» 1875 року писав «…Самійло Лящ, знакомитий своім війсковим талантом и лиходійством.»
Як багато тодішніх вояків, носив модного чуба. Вважався законодавцем моди на таку зачіску, яку називали на його честь “Łaszczówka” – “лащувка”.
Помер 15 лютого 1649 р. у Варшаві, покинутий всією клієнтелою, (слугами та челяддю) під співи спеціально запрошеного цигана.
Був увесь у боргах, при ньому були лише сповідник та циган-музика (даруйте, політоректно ром-музика, але Самійло Лящ цього не знав) і на питання по віддачу боргів відповів, що нічого не має, бо відібрали ще 1647 р. Але він може в рахунок віддачі боргу попросити цигана-музику “ґрайка” (пол. Grajek) зіграти його улюблену мелодію. За переказом, сміючись із цього жарту Лящ і віддав Богу душу.
Був похований у костелі Св. Стефана у Кракові. Його рештки після руйнування храму були викинуті.
Унікальний раритет з колекції Музею родини Шереметьєвих – печатка Самуеля Лаща,
знайдена під Демишами Житомирської області. Напис на печатці: Самуель Лащ-Тучапський, стражник коронний Овруцький староста.
Але 1635 р. Лящ іще був повним сил зухвалим грізним шляхтичем-екстремістом, а його челядь та озброєні почти були далеко не гречкосіями.
Годі казати про загартовані у боях та шляхетському протистоянні збройні формації князя Яреми.
Молодий князь Ярема 1631 р. повернувся до України. Володимир Мокляк пише: «Саме з його іменем і пов’язуються ті величезні володіння на Лівобережній Україні, які увійшли в історію під назвою Вишневеччини. Успадковувавши величезні батьківські маєтності, він займається їх приумноженням, заселенням та благоустроєм…”
Вже 14 вересня 1635 р. на чолі війська він захоплює в канівського старости Самійла Лаща містечка Домонтів, Піщане та Золотоношу.
А далі наводимо опис, настільки документальний, наскільки це було прийнято у судовій практиці Речі Посполитої, сповнений подробиць жорстокої збройної “розборки” між приватними “арміями” двох представників шляхти – магната, представника вищої аристократії та репрезентанта шляхетського “середнього класу”…
Фрагмент картини Пітера Снайєрса (1592-1666/67). “Битва при Кіргольмі 1605 р.” Вогонь піхоти польсько-угорського типу. Серед приватних військ магнатів такі піхотні формування були.
“…на Домонт, Песчаную и Золотоношу и иншые до них належачие одну до других людми около обточившы, потом окрык учынывшы, стрелбу зовсюд огнистую выпустывшы, способом неприятельским на нее ударылы и през моць, арматно в нее впадшы были и вычекшы оное опановали, на которых люде свои розложывшы доперо тых, што челяди и слуг поводовых недобитков, зоставало, секли, били, стреляли, топили, а меновите слуг поводовых шляхтичов добрых Яна Ястрембского през оба уха пострелено, Петра Домашинского в тыл головы аж до мозку пострелено в месте Песчаной; Романа Сокчинского в твар (обличчя) с правого боку, почавшы от варкг аж до уха пострелено, Марцина Кревского в левую руку, почавшы од запястя аж до локтя вдолж, в месте Домонтове; Петра Сочынского през шыю на вылет пострелено в месте Золотоношы; которых пострелявшы, речы, кони и охендзонство все позабирали; гайдуков, янчаров поводовых постреляли, поранили и окрутне а немилостеве окалечыли, а меновите, Марцина Смеховича янчарина в раме (плече) правое пострелено, Васка Клименка янчарына в твар с правое стороны пострелено и зубов четыре выстрелено, Йоахима Гузоровича янчарина в ногу правую пострелено нижей колена; в месце Песчаной янчаров дванадцети, меновите Ивана Юскевича, Ивана Голеню, Деска Воренка, Грыцка Сопаченка, Ивана Локосенка, Кирыла Грывача, Шымона Зоропца, Кузму Семашченя, Кирика Голода, Стефана Кума, Яска Зуба, Крыштофа Кононовича; в месте Домонтов; Яска Мелесченю, янчарына, в губу з лево стороны прострелено и зубов два сподных выстрелено, Себестиянови Трохименкови руку правую, почавшы од раменя всего и палцы столкли, кости в нем погрухотали, Дахнови Косченкови также в руку правую во двух местцых кость пробито, Ивана Дуденя вверх головы през чупрыну пострелено; там же забито гайдуков и янчаров десят, а меновите Петра Стражку гайдука, Крыштофа Сокола гайдука, Андреяша Вроновского гайдука, Данила Цетревя янчарина, Томаша Коваленка янчарына, Куша Полапенка янчарына, Михаила Дзичка янчарына и Стояна Жокгера гайдука и брата его Янчого; а в месте Золотоношы янчаров и гайдуков пострелено и поранено чотырох, а меновите Тимоша Перебеского янчарына в лоб с правое стороны два разы раз подле раза шкодливе затято, Гарасима Торопя в локоть самое руки левое; зачым каликою на руку зостал, Кузму Крывошейку в ягоду (сідницю) и в ухо левое потрелео, там же забито гайдуков янчаров десети, а меновите: Процика Стефаненка янчарына, Смока Клокача, Петра Коробку, Ивана Кгошловского, Петра Куклю, Тереха Зимченка, Кирыка Каменка, Петра Сулгу, Тымоша гайдука, Крыштофа Носовского, а тела позабияных так в том месте Золотоношы и иншых вышъ менованых одны потопили, а, другие, до пусток звлекшы, спалили…»
Трактат XVI ст. показує, які ураження може отримати людське тіло від різних видів зброї.
Нескладний аналіз імен і прізвищ постраждалих челядників демонструє, що подавляюча більшість з них – наддніпрянські українці, місцеві, черкаські, з прізвищами на –ко; є кілька поляків і пара сербів, а то й угорців (брати Стоян і Янчі Жоґери).
У своєму есе-фантазії «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» Юрій Андрухович майже науково обмалював суть таких немилосердних дій озброєної до зубів клієнтели князя Яреми.
“Сучасний читач з деяким нерозумінням і навіть осудом поставиться до таких проявів життєвої сили та здорової духовної енерґії, тому варто тут сказати кілька слів про тогочасні звичаї. Убивство чи взагалі будь-яке насильство за чинною тоді Конституцією 1577 р. не вважалося чимось аж надто особливим і протиправним. Тодішні юристи ставилися до розглядуваних ними злодіянь радше по-філософськи, аніж правничо, з великою домішкою гумору, іронії та християнського милосердя до порушників.
Строки ув’язнень були напрочуд короткотривалі і здебільшого умовні. Так, за вбивство шляхтичем рівного йому шляхтича (а шляхтичі на той час становили добрих три чверті всього населення Рес Публіки) належалось рік і три тижні відсидіти у замковій вежі, сплативши при цьому дві тисячі золотих у скарбницю, за те саме вбивство, але із затриманням убивці “in ricenti” (“на гарячому”) – кара подвоювалась: два роки і шість тижнів вежі та чотири тисячі грошової сплати. (Чомусь затримання “на гарячому” вважалось фактором обтяжливим, мовляв, не попадайся, дурню, а вбивай розумно, щоб ніхто не бачив).
Зрештою, жоден процес щодо вбивства просто не міг відбутись, якщо родина потерпілого не спромоглася притарабанити до суду його мертве тіло (то була особлива юридична процедура під назвою “презентація трупа”).
Тому головною темою для кожного добродія, що намислив когось убити, було своєчасно і надійно сховати тіло замордованого: пустити з каменем на дно…, …спалити в кухонній печі, глибоко закопати в лісі, посікти на дрібнесенькі кавалочки тощо…
Постріляні. Фрагмент картини Пітера Снайєрса (1592-1666/67) “Битва при Кіргольмі 1605 р.” .
…Убивалося легко, мордувалося безтурботно – потаємно та “in ricenti”, на очах у суспільства, адже навіть якщо суд усе-таки відбувався і вирок виносився, то засуджений не мусив обов’язково і слухняно сідати у вежу, а найчастіше йшов додому чи з друзями на вино.
Справа в тому, що хоч судова і виконавча влада були відокремлені, проте виконавча нічого, зрештою, виконати не могла, оскільки їй завше катастрофічно бракувало самих виконавців, себто міліціянтів, натомість майже кожен підсудний приходив у такому товаристві озброєних до зубів шаблями, мечами, ланцюгами, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичів і слуг, що лишень збезумнілий фанатик правосуддя або самовбивця наважився б спробувати силоміць привести його до в’язниці – спроба така, безперечно, мала би сумовиті наслідки для правосуддя та його охоронців…”
Жарти жартами, чорний гумор чорним гумором, але, як бачимо з уривку, багатства Вишневецьких, заселення Дикого Поля та розквіт центру України у XVII ст. давалися нелегко, у міжусобній шляхетській боротьбі та “кров’ю й залізом”.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
Використана література та електронні джерела:
Володимир Мокляк. «Полтавщина козацька. Від Люблінської унії до Коломацької ради». Видавництво «ASMI”, Полтава, 2008;
Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.” Видавництво “Критика”, Київ, 2002;
Юрій Рудницький “Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації”. Інтернет-часопис “Українська спілка”;
Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны…
Матеріали сайту http://www.wisniowiecki.com.