КОЗАЧЧИНА ЗИМОВА. ТРІУМФАЛЬНИЙ В’ЇЗД БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ДО КИЄВА. КАРТИНА ТА ПОДІЯ

ВСТУП

Коли відгомоніли, чи лише розпочалися – хто-зна,  – найгостріші баталії відносно Конкурсу на Великий Державний Герб України,  25 листопада 2020 року у залах Національного художнього музею України відкрилася унікальна виставка, присвячена Великому гербу.  Це  виставковий проєкт «Знак Соборності. Великий герб України: від Нарбута до Якутовича».

Виставка – унікальний спільний культурний проект 12 музеїв України та Українського Музею і Бібліотеки Стенфордського університету  (США) – висвітлення більш ніж 100-літньої традиції створення Великого Державного Герба України, починаючи з часу Визвольних змагань 1917-1921 рр., та більш ніж тисячолітньої історії складових Герба: Знаку Княжої Держави Володимира Великого – Тризуба, герба Війська Запорізького – Козака з мушкетом та герба Галицько-Волинської держави – Лева.

Головні експонати виставки належать Національному  Художньому музеї України та Фонду інтелектуальної співпраці Богдана Губського «Україна XXI століття» та  Музеєві Шереметьєвих, давнього партнера і соратника ГО ДВКА. З фантастичними експонатами експозиції кожен може ознайомитися самостійно і не розповідь про виставку є головним мотивом написання цієї публікації.

Автора цієї розвідки вразив зал Національного художнього музею України, де відбувалося відкриття “Знаку Соборності”.

Директорка Національного художнього музею України Юлія Литвинець та куратор кандидат історичних наук

Юрій Савчук на відкритті виставки “Знак Соборності” на тлі картини Миколи Івасюка “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”

 Зали цього музею знайомі мені з дитинства. Перед деякими картинами я ще малим стояв у німому захваті, зокрема перед полотном Миколи Мурашка “Похорон кошового”. Згодом проводив довгі години у музеї, навчаючись у дитячій  художній студії при Спілці художників під керівництвом незабутього Вчителя Бориса Піаніди (1920-1993); робив копії з деяких робіт, навчаючись у Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка (нині ДХСШ) та, нарешті, у Київському державному художньому інституті (нині НАОМА).

Засновник Музею Шереметьєвих, відомий колекціонер та меценат, друг і побратим ГО ДВКА Олексій Шереметьєв та

директор  Науково-дослідного інстититу козацтва імені Степана Бандери при Інституті історії НАН України доктор історичних наук Тарас Чухліб на відкритті виставки “Знак Соборності”

Але величезне полотно з великим гетьманом Богданом Хмельницьким наразі зазвучало для мене по-новому.

Поважні особи, що відкривали виставку, від директорки Національного художнього музею України пані Юлії Литвинець до куратора виставки, знаного дослідника, кандидата історичних наук та співавтора концепції Великого герба України 1997-2009 рр. Пана Юрія Савчука виступали на тлі величної картини “Урочистий в’їзд  Богдана Хмельницького до Києва взимку 1648/1649 року” авторства Миколи  Івасюка (1865-1937).

Сьогоднішня розповідь – про саму історичну подію, що лягла в основу історичного полотна та  про долю її автора.

ІСТОРИЧНА ОСНОВА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

На картині буковинського художника Миколи Івановича Івасюка відображено подію, яку більшість українських істориків назвали “вікопомною” та однією з найвеличніших у національній історії.

Мова про урочистий в’їзд до Києва гетьмана Богдана Хмельницького  взимку, наприкінці грудня 1648 р. або у перших числах 1649 р. (про точне датування піде нижче) після завершення облоги Замостя (пол. Zamosc) восени1648 р., елекційного сейму у Варшаві, виборів нового короля Яна-Казимира ІІ Вази, кандидатуру якого підтримувало Військо Запорозьке на чолі з Богданом Хмельницьким та фактичного завершення кампанії 1648 р.

Урочистому в’їзду гетьмана Хмельницького в Київ передували певні події. Як відомо, король Владислав IV помер ще 20 травня 1648 року. І лише в кінці року сейм обрав нового короля. Ним став Ян ІІ Казимир Ваза.

Хмельницький добре розумів, що нового короля і магнатів, з якими він вів нещадну боротьбу, об’єднує спільна ненависть до козацтва.  Однак гетьман вирішив зробити ставку на обережне ставлення короля до магнатів зі сходу Речі Посполитої, на кшталт Яреми Вишневецького, яких той вважав не меншою загрозою короні, ніж самих козаків.

 Наслідком швидких перемовин з представниками Яна Казимира стала мирна угода з Річчю Посполитою.

 Вже через тиждень після обрання нового короля Б. Хмельницький отримав з рук королівського посланника Холдаковского письмові гарантії миру. 

Мапа Замосця в часи облоги 1648 р.

 Вдовольнившись обіцянками новообраного короля Яна ІІ Казимира виконати справедливі козацькі вимоги та повернути Війську Запорозькому належні йому стародавні права і вольності, Богдан Хмельницький згорнув облогу Замостя та через Сокаль, Дубно, Острог і Житомир повів козацьке військо на Подніпров’я, до Києва.

Під час маршу козаків аж до Паволочі супроводжував спеціальний королівський посол Станіслав Холдаковський, котрий з неприхованою радістю інформував коронних достойників, що тут, на західних кордонах Київського воєводства, у районі Білопілля, козацький гетьман більшу частину війська розпустив, а з частиною попрямував до Києва, аби вже звідти відправити втомлених тривалим походом вояків на зимові квартири. Особливе захоплення в посла викликали дії Хмельницького, спрямовані на заспокоєння ситуації в Україні: «…універсали свої по всій Україні розіслав, щоб усюди селяни панам своїм усякий послух і підданство виявляли».

“Батько української історії” Михайло Грушевський (1866-1934) у своїй фундаментальній “Історії України-Руси” описав цю знаменну подію так: “Зимового передріздвяного дня, по довгім маршу з-під Замостя вступав до Київа великий гетьман по осїнній кампанїї 1648 р.

Цїлих шість тижнїв трівав сей марш — незвичайно довго навіть на виїмкові обставини його.

 По розбитих козацькою арматою дорогах ішли безконечні, многотисячні козацькі полки і ватаги ріжного воєнного люду, що занадто тісно звязав свою долю з козаччиною, аби лишати ся на аренї своїх подвигів без неї, поза межами  „удїльного панства” козацького. Сунули ся останнї валки возів зі здобичею, стада худоби і коней. І серед тих безконечних караванів, що плили цїлими днями, тижнями, місяцями з заходу на схід, ішов гетьман з своїм штабом, під пильним наглядом і надслухуваннєм королївських і всяких иньших аґентів, що з припадкових розмов, в повітрі перехоплених слів силкували ся виміркувати щось з таємничої будуччини. Умисно гаяв час і проволїкав сей антракт між замкнутою сторінкою історії, дописаною останнїми декляраціями, — і новою, загадковою, повною неясних, невирішених питань, котру треба було розгорнути з кінцем сього маршу. І так само пильно ловив ухом те що дїяло ся навкруги — що могло кинути промінь світла в темну, незглубиму будуччину, дати опорні точки для визначення дальшої лїнїї.

Печатка Війська Запорозького часу Богдана Хмельницького з колекції Музею Шереметьєвих

З Варшави долїтали відгомони боротьби маґнатських партій, нового ґруповання відносин в звязку з довершеним вибором короля, скріпленим становищем Осолїньского і його полїтичними гороскопами. За демаркаційною литовською лїнїєю йшла крівава розправа з повстаннєм і козацькою окупацією, не обнятою останньою угодою; Хмельницький підтримував погляд, що сї литовські подїї не дотикають війська, бо й стали ся без його волї й бажання, — але вислїд сеї боротьби за литовським кордоном зовсїм не був для нього індіферентним. З ріжних сусїднїх держав гетьман з старшиною нетерпеливо чекали наслїдків позавязуваних в останнїх місяцях дипльоматичних зносин: кінці сих дипльоматичних плетїнь мали тепер зійти ся під час отсього зимового антракту, на котрий резіденцією вибрано Київ і Переяслав.

“Козак з мушкетом” з козацьких печаток XVI-XVIII ст.

В Київі чекав гетьманського приїзду єрусалимський патріарх Паісій, що ще в вереснї, коли Хмельницький був під Пилявою, оповістив йому свій приїзд і просив проїзду через Україну.  Гетьман вислав тодї до нього одного з своїх штабовцїв Силуяна Мужилівського, сина звісного нам богослова, протопопа Андрія, чоловіка отже обізнаного не тільки з полїтичними, але й церковними справами.

Мужилівський привіз патріарха на Україну до Винницї і лишивши його там, поїхав до гетьмана — здати йому справу з того, що почув від Паісія.  Очевидно, крім головного завдання своєї подорожи — побувати на Москві й випросити милостиню для св. Гробу і убогого свого патріархату (з тим він вже давнїйше їздив двічі до Москви, з поручення свого попередника, патр. Теофана),  Паісій мав якесь дїло й до гетьмана — правдоподібно з круга молдавської полїтики, не чужої йому, бо недавно, перед своїм вибором на патріархію він був архимандритом в Молдавії. Відомости привезені Мужилівським очевидно зацїкавили гетьмана і він велїв справити Паісія до Київа, з тим щоб він там зачекав його приїзду, і туди перед усїм удав ся гетьман з своєю старшиною. В гетьманських сферах, очевидно, виникла гадка покористувати ся подорожею до Москви такої поважної особи в інтересах козацької полїтики. В київських кругах сїй стрічі патріарха з гетьманом надавали потім велике значіннє й великі впливи на настрої й пляни гетьмана і його старшини, і в рядї иньших фактів вона справді набрала чималої ваги…

… Київ і Кияне — козаки, міщане, духовенство, вся людність чекала Хмельницького, щоб привитати його як тріумфатора…”

„Перед самим святом руського різдва”, вечірньою годиною, зблизив ся гетьманський поїзд до Київа волинським шляхом, від Білгородки.  Величезні маси людей, „весь Київ” вийшов на зустріч перед місто, щоб його привитати. Патріарх виїхав разом з митрополитом, на чолї тисячного кінного поїзду, і повитав його пишною промовою, величаючи титулом „пресвітлого господаря”, illustrissimus princeps, як перекладає польский оповідач.

Академія приймала гетьмана „ораціями і аклямаціями”, привітними мовами й кантами, називаючи „Мойсеєм, спасителем, збавителем і свободителем народу руського з неволї лядської, Богом даним — тому то й Богданом названим”. Патріарх посадив гетьмана в свої сани, по праву руку від себе, і так вїздили до міста. Коли зблизили ся до замку, бито з усїх гармат на віват, а з долїшнього міста відповідала сим стрілам міська артилєрія.

Урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва в уяві Миколи Самокиша (1860-1944)

„Були йому Кияне два рази, або й десять разів більше раді, нїж якому свому воєводї, і честь йому більшу показували”, з гнївом записує сердитий Єрлич. 

На кождім місцї особу гетьмана окружали високими почестями, як нового володаря України. На банкетї данім архимандритом печерським — найбільшим маґнатом серед місцевого духовенства, Богданови дали перше місце серед духовних. В день його іменин, що припадали третього дня свят, йому зробили овацію в церкви: „стояв на першім місцї і всї його адорували, а декотрі й ноги цїлували”.

Патріарх служив того дня й закликав гетьмана до причастя — Хмельницький відмовляв ся, що він не готовив ся і не сповідав ся, але патріарх проголосив йому публично загальне розгрішеннє й причастив, і в той момент дано салют зі всїх гармат — на знак що „збавитель наш, господар великий гетьман причащаєть ся”, як переказує сї київські настрої Мясковський . 

Хмельницький був дуже втїшений сими знаками особливої почести з боку патріарха і потім хвалив ся ними перед комісарами, по словах того ж Мясковского, що йому патріарх дав причастє без сповіди, з усього розгрішив і поблагословив жити з Чаплїньскою (при живім чоловіку).

Але на таких зверхнїх знаках поважання та обопільних дарунках відносини не кінчали ся. Розповідано про довгі, секретні, „сердечні” розмови патріарха з гетьманом — „по кілька днїв з ним замикав ся” .

Говорено, що патріарх прирівнював Богдана до Константина Великого — протектора православного благочестя, величав його „князем Руси” ). Хмельницький скромно ухиляв ся від таких блискучих титулів що до себе особисто ).

Одна з булав Богдана Хмельницького, виготовлена з рогу носорога. Руків’я зі слонової кістки втрачено. Зберігається у Музеї Війська Польського у Варшаві (Польща)

Але ідея української державности в тій чи иньшій формі, а навіть і певні династичні перспективи, певно, без усякої власти над ним і його близшим окруженнєм не зіставались, як і проповідь рішучого визволення від Польщі для забезпечення православного, національного житя, піднята патріархом. По словам Хмельницького, він дістав від патріарха благословеннє на нову рішучу війну з Польщею — наказ „кінчати Ляхів”,  і  вважав се законом для себе…» 

У примітках до цієї розповіді Михайло Грушевський уточнює джерела свого викладу:

«…Найдокладнійше описує сей вїзд, на підставі київських оповідань оден з участників польської комісії Войцєх Мясковский в своїм дневнику. Невважаючи на сильну стороничість автора, дуже злобно настроєного до Хмельницького, козаччини і навіть своїх товаришів по комісії — Українцїв, і ріжні недокладности в подробицях — з чим треба все рахувати ся, користаючи з його оповідання (завважу, що навіть на днї записей не можна покладати ся безоглядно, бо вони часом не згожують ся з датами иньших документів), — все таки сей дневник, написаний по горячим слїдам, для публичного вжитку, служить незвичайно цїнним джерелом для пізнання сього моменту, завдяки великому богацтву спостережень і подробиць, записям розмов і слів Хмельницького, поголосок і оповідань — очевидно не видуманих…»

Про щоденник львівського підкоморія Войцеха М’ясковського 1648-1649 рр.  слід сказати окремо. Це вкрай емоційний виклад, де Богдана Хмельницького автор постійно називає не інакше як “bestia”, “потвора”.

Одна з гравюр Гондіуса, де Богдана Хмельницького зображено з віслючими вухами та уподібнено до чорта

“«З тисячею коней в’їжджав сам патріарх поруч нього і митрополит тутешній. Дав йому біля себе на санях праву руку. Витеклий народ, увесь плебс вітали його в полі і ?академія — ораціями, акламаціями, немов ?Мойсея, охоронця, збавителя, визволителя народу від неволі ?лядської і добрим знаком: «Богданом званий, від Бога даний». ?Патріарх ясноосвєцоного княжати титул дав йому. З усіх бійниць бито з замку і міста з гармат меньших на тріумф, чим підніс себе звірюка. ? В архімандрита на обіді був.

Пив удень і вночі, а найбільше на ?Святвечір свята свого. ?Рано в саме свято п’яним був і не скоро до церкви прибув, де ставши, насамперед, обожнювали його всі, інші в ноги цілували, а патріарх, той розбійник, висвятив і казав йому приступити до причастя.

 Н?е хотів зразу, бо ?ще хмель [автор щоденника постйно використовує гру слів – chmel, хміль, пияцтво та Chmiel, скорочене прізвище гетьмана] був у голові, і то не сподівався, але той публічно відпустив від усіх теперішніх і майбутніх гріхів без сповіді і закликав його: «Іди, іди ж до таїнства причащатися…».

Митрополит Стефан Адамович Косов (Коссов, Косів), чернече ім’я Сильвестр (1600-1657), Блаженійший Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси; Екзарх Вселенської патріархії

Параман, параманд (від грец. παραμάντιον, παραμάνδυον — «додаток до мантії», «понад мантію») — елемент облачення ченця малої схими, що належав Сильвестру Косову з його титулатурою.

Влітку 2018 р. науковці Національного заповідника «Софія Київська» звернули увагу на те, що в інвентарній книзі 1938 р. з архіву заповідника значилася кришка від домовини із поховання високого церковного ієрарха, розкритого археологами у Софійському соборі 7 вересня 1936 р. На ній срібними цвяшками були вибиті літери «АМΣК … ИВРЕК».

Безперечно, на домовині значився титул Сильвестра Косова – «Архиепископ Митрополит Σильвестр Косов… (Київський та Галицький … и Всея Руси Екзарх Константинопольский». Саме цей напис свого часу побачив Теодосій Мовчанівський, що дало йому змогу ідентифікувати загадкову гробницю у Софійському соборі як місце останнього спочинку митрополита.

«…Меньш важне оповіданнє Коховского: він очевидно опираєть ся на дневнику Мясковского, тільки доповняє деякими загальними рисами в дусї часу і його звичаїв, в родї того, що гетьмана при вїздї окружали полковники, блищачи золотими окрасами, везли ся забрані від Поляків корогви, гармати, шатри і т. ин…»

Славетний історік В’ячеслав Липинський (1882-1931) У своєму блискучому історичному дослідженні «Михайло Кричевський. Участь Шляхти у Великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького», Краків, 1912 р.), цікавому учасникам ВІГ «Київський реєстровий полк» ГО ДВКА через фантастичну за фактажем оповідь про біографію полковника Київського Михайла (Станіслава) Кричевського,  змалював в’ їзд Богдана Хмельницького більш поетично.

В’ячеслав Липинський (1882-1931)

“…Після закінчення кампанії військо відступило вглиб країни.

„Гетьман Хмельницький, — записує в свому пам’ятнику очевидець Иоахим Єрлич, — повернувшись від Замостя, до Києва приїхав у неділю вечером (24-го грудня), після вечірні; йому у два або й десять разів більше були раді кияни і кращу почесть віддавали, аніж коли-небудь воєводам”.

День це був у житті України й її прадавньої столиці пам’ятний – цей Свят-Вечір 1648 року, Навечер’я Різдва.

Мабуть це був найщасливіший день в історії нашої вітчизни й нашого народу, це навечер’я народження нового життя, свободи, благовіщення незалежности.

Гей, не дивуйтесь, добрії люди,

Що на Вкраїні постало…

 Тоді саме ця переможна пісня — єдина в сумній українського народу поезії — пісня тріюмфу в душі сповненій безмірним щастям свободи, мусіла народитися, вибухнути. Аджеж це вільний уже нарід вітав у своїй столиці свого провідника, свого найкращого сина, що визволив вітчизну з кайдан неволі…

 Адже це недавні невольники, здеморалізовані гнітом сини того самого народу, що ще донедавна ненавиділи один одного, нині, як один муж, звіщаючи „людям добрим” радісну новину „Мойсея” свого виглядали.  На зустріч Гетьманові виїхав Митрополит всій Руси Сильвестер Косів, виїхав присутній у Києві єрусалимський Патріярх Паїсій, з процесіями вийшло духовенство.

План-рисунок Києва, вміщений у книзі А. Кальнофойського “Тератургіма” (Київ, 1638 р.).

Увесь нарід, усе, що жило в місті («effesus populus, tota plebs”) вийшло за брами зустрічати спасителя — переможця. І коли побачили Гетьмана в оточенні полковників, на чолі козацьких лав, вигук радости вирвався з багатотисячних грудей.

 Митрополит — зримий голова всієї тодішньої Руси — „дав побіч себе по правій руці у санях” місце провідникові народу.  Пірвала їх людська хвиля і несла серед тріюмфального „гримання всіх гармат на Замку”, серед радісного ридання всіх київських дзвонів, через древні Золоті Ворота, з доби Ярослава, до Святої Софії, одвічного символу культури старовинної Руси — тогочасного палладіюму народу.

 Тут, біля іворіт старовинного храму, дожидав Гетьмана цвіт тодішньої української інтелігенції — представники славної київської „Академії”, в оточенні шкільної молоді, шляхетської, духовної та міщанської, за винятком тієї її палкішої частини, яку „захопила воєнна гарячка”  й яка з шаблею в руці, покинувши науку, поспішила захищати свою вітчизну.

Переможця привітали „ораціями й аклямаціями”, в котрих називали Гетьмана „Мойсеєм, оборонцем, спасителем, визволителем народу з ляцької неволі і на знак цього Богданом — від Бога даним — названим”.

Перед очима козацького Гетьмана відкрилися широкі горизонти, незміренні перспективи, які сягали в далеке майбутнє. І як тому кілька місяців з-під Чигирина козацького провідника пірвала хвиля народної революції, так нині, зустрівшися з представниками української культури, понесла його хвиля тогочасної національної думки.

 І ця велика людина не злякалася накиненого їй історією, національною думкою велетенського завдання. Сучасники, як твердять літописці, помітили тільки якусь зміну в його вдачі:

Гетьман споважнів, неначе смуток якийсь осів на його чолі, а в хвилинах піднесення, „шалені”, як казали, думи власного витвору співав. Не був це вже давній козак — королівський підданий, що боронив своїх козацьких вольностей і „віри благочестивої” — але „Богом даний” геній і визволитель українського народу.

Тож коли неповних два місяці пізніше, в лютому 1649 р., до Хмельницького прибули королівські комісари, везучи козакові, —який двічі перед „королівським маєстатом” зложив зброю, добивався лише 12-тисячного реєстру й донедавна ще підписувався „старшим” війська Запорізького, — булаву гетьманську й „червону корогву з білим орлом” від короля, найвищі з погляду Речіпосполитої ознаки ласки й почести для „збунтованого” козака, Гетьман України все це холодно „з малою прихильністю” приняв.

“Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь”. Портрет Віллема Гондіуса за малюнком Абрагама ван Вестерфельда

На другий день, у розмові з Кисілем, „всю Україну і Русь ляхам відмовляв”, намовляючи воєводу, щоб, будучи „кістю від костей наших”, — за загальною серед повстанців думкою про Кисіля, — „ляхів вирікся, а з козаками залишився”.

Коли ж під час дальших переговорів комісари постійно трактували його як козака, скривдженого Чаплінським, обіцяючи йому сатисфакцію і різні привілеї для козацького стану, з нетерпеливістю, рішуче відповів: „Шкода говорити много! Коли мене Потоцькі шукали за Дніпром, — був час переговорювати зо мною. По Жовтоводській і Корсунській іграшці, — був час. Під Пилявцями і Константиновом — був. Наостанку під Замостям і коли я від Замостя ішов шість неділь до Києва — був.

Тепер часу вже нема. Вже я доказав, про що зразу не думав, докажу й далі, що я замислив.  Виб’ю з лядської неволі весь нарід руський!” — „За границю, — говорив далі, — на війну не піду, шаблі на турків і татар не піднесу. Досить маю тепер на Україні, Поділлі і Волині, досить часу, достатку й пожитку в землі й у державі моїй, по Львів, Холм і Галич”.

 Одначе в пунктах, переданих Речіпосполитій (котрим зрештою не надавав великого значення), ще вагався: домагався, щоб Митрополит дістав місце в сенаті, а воєвода і каштелян київські, щоб „грецької віри були”, — отже рішуче з Річпосполитою не зривав. Але домагаючися одночасно, щоб коронні війська не переходили поза Горинь і Прип’ять у Київське воєвідство, а поза Кам’янець у воєвідства Подільське й Брацлавське — прагнув фактичної  незалежності України.

 Козацька старшина вже тоді цілком інстинктовно відчувала те, що становило кардинальну помилку всіх інших політичних систем, які спирали відношення України до сумежних держав не на політичній самостійности.  Бож уже тоді знали ці полковники, що польська державність найстрашніша для України була „нашими людьми”; прочували, що нарід, який знаходитьс в несприятливих культурних умовах, а який не має власної державної організації, стане завжди здобиччю чужої держави, перетвориться у великій своїй частині в „наємних драгунів”.

 І пам’ятали ті ветерани з-під Кумейків, як такий нарід кожний свій крок до визволення страшною боротьбою зі своїми братами, братовбивчою боротьбою зі синами того самого народу, „драґанами” гнобителів, скуплювати мусить.

Тож полковники хотіли вдоволитися тільки незалежною, цілковито від Речіпосполитої відмежованою державою.  Гетьман „не про козацтво, але про князівство й панування, — як із жахом повторяли поляки, — думати наважився”.

Герб магістрату Києва з альбому Абрагама ван Вестерфельда 1651 р.

 Між українським народом, який врешті забажав стати господарем на власній землі, між козаччиною, якій надокучила нарешті роля „пса, — як висловлювалися прихильники князя Яреми Вишневецького, — що боронив Річпосполиту від татар” і між скріпленою вибором короля Річчюпосполитою, черговий зудар став неминучим, став історичною конечністю.  Наступного польського посла, вдруге  висланого Смяровського, Хмельницький прийняв іще гірше, ніж перед тим комісарів у Переяславі.  Королівського листа без будь-яких ознак пошани взяв і „перечитавши, кинув через стіл свому писареві, аж упав на землю”.  Нехай „стіна зі стіною зудариться, одна впаде, друга зостанеться” — відповів послові Речіпосполитої Гетьман України, яка визволялася.

 По обидвох сторонах ішли приготування до війни. У нас знали й виразно відчували, що це буде боротьба вже не за „козацькі кривди”, але за майбутнє та за існування народу.

 „Де тільки Русь жила, скрізь докупи збиралися”, записує хронікар. „Скоріше язики людські задом наперед обернуться, ніж ляхове над нами панувати будуть” — говорили по всій Україні.

 У Польщі також добре розуміли, що йдеться тут уже не про загрожені магнатські маєтки, не про вигнаних польських окраїнних „панів”,  але про цілість Речіпосполитої.»

 Описуючи нині події, що є нині предметом нашого розгляду, дослідниця Валентина Фролова зазначає роль зустрічі БоданаХмельницького з ієрусалимським патріархом Паїсієм: «…Гетьману, вочевидь, надзвичайно лестило, що східний патріарх порівнював його з імператором Костянтином, захисником християнства, називав «князем Руським». На честь дня народження Хмельницького того ж 27 грудня патріарх провів урочисте богослужіння в Святій Софії Київській, під час якого Богдану було відпущено не лише всі наявні на той час гріхи, а й гріхи майбутні. Така процедура, зауважимо, була необхідним елементом коронації європейських володарів.

І можемо висловити припущення, патріарх вдався до неї з неприхованим політичним підтекстом. Не даремно ж Україною, як власне й Польщею, поширювалися чутки, що Паїсій привіз до Києва й митру, аби нею коронувати Хмельницького на Руське князівство.

Патріарх Ієрусалимський Паїсій (?-1660) на картині Миколи Івасюка

Крім важливих політичних акцій, які суттєво піднімали статус Богдана Хмельницького як вождя «козацької нації» та всього православного люду Русі, патріарх Паїсій неабияк прислужився гетьману і в його особистій справі — одруженні з Мотроною Чаплинською, або Геленою Прекрасною — як полюбляли називати її польські історики романтичної доби, приписуючи цій таємничій жінці провину за вибух найпотужнішої в історії Речі Посполитої козацької війни. На той час дружина чигиринського підстарости уже господарювала на хуторі Хмельницького в Суботові, оскільки пошлюблений з нею Даніель Чаплинський, довідавшись про вибух козацької війни під проводом свого особистого ворога, спішно залишив Наддніпрянщину. Відтак Богдану не довелось докладати великих зусиль, аби привести Мотрону у свій дім.

Але, назвавши степову красуню своєю дружиною, всесильний козацький гетьман не міг залагодити моральні й правові аспекти свого шлюбу, оскільки митрополит Сильвестр цілком резонно при живому Чаплинському відмовлявся анулювати попередній шлюб Мотрони. Єрусалимський же патріарх, усвідомлюючи велич політичних і конфесійних задач, які мав вирішити козацький гетьман, поблажливо поставився до таких «недоречностей». Владика обвінчав Мотрону з Богданом — через заступників, бо Мотрона на той час перебувала на Чигиринщині; без розірвання попереднього шлюбу; без сповіді нареченої.

Із пізнішої промови Хмельницького стає очевидним, що під час розмови з патріархом обговорювалися й перспективи продовження війни з «ляхами». Гетьман, зокрема, стверджував, що Паїсій наказав йому « винищити ляхів». Отож, звертаючись до представників польського короля, Богдан риторично запитував: «Як же мені його не слухати, такого великого нашого старшого, голови нашої та гостя любого?»

Звичайно ж, було б перебільшенням приписувати патріархові Паїсію авторство плану відриву України від Корони Польської та розбудови керівництвом Війська Запорозького власного «панства», власної «речі посполитої», [держави].

Проте й заперечувати той факт, що під впливом розмов з вищим православним ієрархом — звичайно ж, на тлі тих грандіозних перемог, які повсталі козаки здобули впродовж року, — у Богдана й визрів задум, якому судилося й стати на багато років вперед визначальним чинником історії розвитку Центрально-Східної Європи, також немає підстав.

Відбиток печатки Війська Запорозького середини XVII ст.

ОПИС В’ЇЗДУ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ДО КИЄВА У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Ще один опис цієї історії ми знаходимо художньому творі того ж Михайла Грушевського, який був не тільки автором фундаментальних праць з історії України, відомим політиком і головою Української Центральної Ради, творцем української державності, але й письменником. Цікаво, що оповідання вийшло друком значно раніше «Історії України-Руси».

Багато творів Грушевського-беллетриста ґрунтовані на правдивих історичних фактах та документах. Не виключенням є і його оповідання «Ясновельможний сват», написане у Львові й датоване груднем 1897 р. Вперше оповідання було надруковане в «Літературно-науковому віснику» (1898, Кн. І) під заголовком «Ясновельможний сват. Різдвяне оповідання М. Заволоки (Михайла Грушевського)». М. Заволока було літературним псевдонімом Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський. Малюнок Валерія Руденка (2002 р.)

Урочистий в’їзд Богдана Хмельницького описано в оповіданні  так:

“…У неділю 17-го грудня 1648 р. в Київі було велике свято: мав прибути Хмельницький Волинським шляхом, від Білгородки*. Про се було повідомлено наперед, і місто, духовенство, і все, що було живого в Київі (крім тієї перехованої шляхти, розуміється), готувалось приймати “протектора руського народу і грецької релігії”,  тим більше — помиреного тепер з королем.

Митрополит Сільвестр Кос[ів] разом з патріархом ієрусалимським Паїсієм, що пробував тоді в Києві, чекаючи Хмельницького, з усім головнішим духовенством, з магістратом, з братством виїхав йому назустріч пополудні.

Сила-силенна народу з Київа і з околиці рушила теж на Білгородський шлях. Коли Хмельницький зблизився на чолі старшини, на чудеснім воронім багато вбранім коні, з білими перами на соболій шапці, патріарх з митрополитом вийшли з саней йому назустріч з хрестом та свяченою водою. Хмельницький і старшина злізли з коней і підійшли до хреста.

Тут приступив магістрат та підніс гетьману хліб-сіль на срібній тарілці. По сім стала пописуватись Академія: один з професорів виголосив латинську промову, де величав Хмельницького як “Нового Мойсея, опекуна, спасителя, свободителя народу від лядського іга єгіпетського”, — “для того-то і названий був Богданом — від Бога даний руському народу”. По тім пішли многоліття й слави. Сила народу переймала кожний оклик, з замку почали бити “славу” гармати, а далі спудеї Академії стали співати кант:

“Вічної похвали от нас єсть достоін

Храбрий на землі і на морі воін —


Войск запорозьких Хмельницький старіший, Вождь ізрадніший.


Отечество над вся паче возлюбивий
І його ради ні во что вмінивий

Розкоші, покой, користі, інтрати,

І вся привати і т. д.


При співанню того канту патріарх запросив Хмельницького в сані митрополита, в котрих вони приїхали, й посадив митрополита по ліву руку, а Хмельницького — по праву від себе.

Окружений кінною старшиною і масою народу, поїзд звідти під’їхав до відновленої покійним Могилою Софійської катедри, де його стріло духовенство в ризах і зараз почалося Богослуження.

… Другого дня — на св. Федора Начертаного Хмельницький святкував свої именини*. На служенію патріарх причащав його, і взагалі показана була йому всяка можлива честь. По служенію Хмельницький приймав у себе в воєводській палаті патріарха, митрополита, важніше духовенство, значніше міщанство. Се було щось посереднє між обідом і перекускою: подали горілки і при них — солодкі закуски, пампушки з часником — на фундамент, далі особливу якусь яєчню з ріжними травами, якої теперешні господині зовсім не знають, залиту мигдалевим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в ті часи, соусом; пили горілки, мед, пиво й ріжні вина — і привезені, й місцеві: в Київі тоді було багато винограду, особливо  на монастирських і церковних ґрунтах.,,”.

Автор, оперуючи величезним історичним матеріалом, називає у творі конкретні історичні дати: «…У неділю 17-го грудня 1648 р. в Києві було велике свято; мав прибути Хмельницький Волинським шляхом від Білгородки», «Отака достовірна історія сталася 28 грудня 1648 року…» тощо. Це засвідчує прагнення Михайла Грушевського до максимального дотримання історичної правди. Датування події пов’язане з різними підходами до літосчислення за григоріанським та юліанським календарем, про ще піде мова нижче.

Ще один блискучий опис зображеної на картині Миколи Івасюка події подали у своєму романі письменник Михайло Старицького (1839-1904) та його дочка Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941). Щоправда, писалися подібні оповідання для “Московського листка” 1897-1898 рр., тому написані російською мовою, з чого іронізувала ще Леся Українка у листування з матір’ю Оленою Пчілкою.

Тому дозволимо собі невеликий переклад українською, бо у своєму творі Старицькі явно спиралися на масив історичного матеріалу.

“…На валах зтовбичів народ: і шабльовані міщани, і виряджені в парчеві та єдвабні [шовкові] сукні городянки, і славетні міщани, і в довгих одежах та баєвих спідницях міщанки з дітьми і навіть немовлятами, і будь-яка челядь – все це дерлося на вали, сповзало з них, падало, збивало інших і протискувалося вперед …

Скрізь, по всій західній лінії валів пішла страшна метушня, а над самими Золотими воротами так просто було звалище: всякому хотілося зайняти це центральне місце; деякі піднімалися навіть на уламки древньої церковної стіни і садили ще собі на плечі дітей … Лунали звідти і крики, і вереск, і зойки…

На високій дзвіниці Софійського собору в амбразури вікон висунулися десятки голів. Богун, при першій звістці про появу за лісом гетьмана, скочив на свого коня, якого тримав за вуздечку козак, і помчав за міст.

Софійський собор у XVII ст.

Тим часом міська міліція [магістратьська охорона] стала старанно розчищати від натиску натовпу проїзд від Золотих воріт до Софіївської брами і, витягнувшись двома лавами, утворила вільну вулицю, по обидва боки її розмістилися цехи: кушнірський, кравецкий, швецький, шаповальскій, теслярський, гончарний та інші; всі у своєріднму одязі головних майстрів і підмайстрів, цехові хорунжі тримали ряд значків, присвоєних кожному цеху, – рід хоруговок, із зображенням на кожній знарядь майстерності, – все являло собою строкату і оригінальну картину.

Біля самої брами тулилася значна шляхта, особливо пишні шляхетні пані та панни; тут же вишикувався  і хор бурсаків.

З-за брами Святої Софії виносилися хоругви, хрести, ікони. Їх встановлювали також шпалерами вздовж цієї штучної вулиці, за межею якої з обох сторін хвилювалося вже суцільне море голів.

А за Золотими воротами готувалося до зустрічі гетьмана владна верхівка: вельможний пан воєвода з комендантом замку і міським отаманом та славетний війт зі своїми лавниками; до них приєдналися і представники київського братства – старий Балика та довгий крамар; вони з іконами в руках помістилися, втім, скромно за міською адміністрацією.

По дорозі до мосту скакала  кінна варта, розчищаючи її від мас народу, що все густішали.

Занімілий при першій звістці про наближення гетьмана натовп тепер знову прийшов від нетерпіння в гарячковий рух; галаслива метушня і штовханина зростали, погрожуючи перейти в потворний хаос, як раптом пролунали постріли з двох вишок на площі, які знову змусили завмерти всіх на місцях в напруженому очікуванні.

Стало видно клуби пилу по дорозі, що швидко котилися до міста…

Всі затамували подих; але виявилося, що це повертається назад лише міська кінна варта; вона з гучним тупотом проскакала в ворота. Знову настала хвилина томливої ​​тиші.

Раптом над Золотими воротами пролунав дзвінкий дитячий крик: «Їде, їде!»

Цей високий звук змусив напружитися найближчі маси людей  і понісся передавальними вигуками праворуч та ліворуч; всюди міщани почали скидати головні убори. Через кілька миттєвостей спалахнув на поличках замків мушкетів почесної варти порох і пронулала сальва.

Але як не витягувалися голови тих, хто стояли внизу, а ще нікого не було видно по дорозі, покаті рештки валів приховували поки що кавалькаду гетьманського урочистого. Нарешті, з двох передових бастіонів гаркнули чотири гармати, викинувши далеко вперед кільцеподібні клуби густого молочного диму, під променями сонця, що ще високо стояло в небі, дим заграв золотистим відливом. Нарешті, показалася група вершників у пишних шатах на дорогих конях. Пролунав оглушливий несамовитий рев натовпу,  шапки хмарами  полетіли в повітря.

Попереду на сріблясто-білому чистокровному коні, прибраному в дорогу прикрашену камінням збрую, на такому ж дорогоцінному сідлі їхав гетьман.

Струнку фігуру його облягала легка посріблена кольчуга, крізь кільця якої просвічував малиновий атлас нижнього жупана; стан оперізував широкий турецький шовковий пояс; поверх кольчуги надітий був нарозхрист темно-зелений, венеційського оксамиту, розшитий золотом кунтуш, борти якого рясніли безліччю золотих із самоцвітами ґудзиків; на плечі гетьмана була накинута пурпурова мантія із соболиним коміром, схоплена біля шиї аґрафами, що виблискували сапфірами і яхонтами; поділ  мантії покривав круп коня і спадав пишними складками майже до землі.

Коли гетьман порівнявся з першими хвилями людського моря, нахлинув йому назустріч збуджений натовп. Передні ряди людей, охоплені якоюсь благоговійною вдячністю і самовідданою любов’ю, з ентузіазмом впали на коліна, за ними схилилися інші … і, немов нива під поривом бурі, став хилитися  перед своїм дорогим гетьманом натовп.

Богдан Хмельницький на картині Миколи Івасюка

Не міг витримати Богдан такого пориву народної любові. Уже виїхавши з лісу і побачивши на горі міський вал хрестами святої Софії, що виблискували з-за нього, він був до того розчулений, що, знявши шапку і простягнув руки вперед, довго не міг рушити з місця, творячи безмовну молитву і не відчуваючи, як по щоках його котилися вдячні сльози.  Коли ж він, схвильований напливом почуттів, які  не піддаються опису, знову пушив вперед під вигуки народного захоплення, цей гамір  вибухнув багатоголосним криком «Батько наш! Визволитель!…»,

Коли, нарешті, несамовитий від радості народ повалився до його ніг, то гетьман, не пам’ятаючи себе від хвилювання, заридав, як дитя, і, зіскочивши з коня, почав обіймати і притискати до грудей своїх перших-ліпших міщан.

Цей порив зрівноважив трохи надмір його душевного збудження, і він, опанувавши своїми почуттями, міг уже промовити гучним, хоча й тремтячим від хвилювання голосом:

“- Всіх, всіх вас обіймаю, діти мої, друзі! Встаньте ж, встаньте, інакше я сам перед вами поповзу на колінах!”

У відповідь гураганом лунало: “Вік довгий гетьману! Слава нашому батьку, визволителю від неволі!”

Натовп захвилювався, завирував; інші схопилися з колін, в нестямі махали руками, інші падали ниць, треті кидали шапки і навіть верхній одяг під ноги гетьманського коня, а гетьман, оговтавшись, знову скочив верхи та наближався на ньому до Золотих воріт.

Біля Золотих воріт назустріч йому виступили воєвода міста і славетний війт; у першого на дорогоцінній таці лежали ключі, а у другого хліб з сіллю.

І воєвода, і війт зустріли ясновельможного гетьмана розлогими промовами, але за гулом гарматних залпів, за несамовитим криком натовпу красномовство їх пропало безвісти, тільки деякі слова, вимовлені з особливим напруженням, як, наприклад, «вождь від вождів», «новий Ганнібал», «нищитель змія, що підтоптав під ноги гординю», «благовестітель свободи» ,, – долетіли до слуху гетьмана.

Він вислухав ці привітальні промови з непокритою головою і, зспішившись, прийняв ключі, передав їх генеральному обозному і обійняв гаряче воєводу, а потім, поцілувавши з благоговінням хліб, передав його осавулу, а згодом обійняв і війта.

Тоді підійшов до нього старий Балика з зрошенням радісними сльозами обличчям і, осінивши  гетьмана іконою Юрія Змієборця, вимовив зворушеним голосом:

Хай береже і боронить від зол святий переможець нашого Побідоносця навіки!”… Розчулений цією зворушливою сценою народ притих, тільки одні Гармата гукали, та так, що навіть здригалася під ногами земля…

…Нарешті, Богдан…попрямував пішки до Золотих воріт; за ним рушив і син його Тимко з генеральною старшиною. При першій появі гетьмана в воротах пролунав оглушливий залп гармат, і разом з ним пролунав великий дзвін з Софіївської дзвіниці; на цей закличний удар відгукнулися радісним дзвонами всі дзвіниці старого міста та Подолу, наповнивши повітря роєм радісних звуків, а народ знову вже кричав: “Спаситель наш! Батько рідний! Вік довгий гетьману! Слава! Слава!”.

Тихо й урочисто посувався з непокритою головою гетьман простеленою на землю синьою китайкою, між двома живими стінами урочисто одягненого стій натовпу, між лісами цехових значків і хоругов.

Перед святою брамою стояв численний хор бурсаків. При наближенні гетьмана реґент підняв руку; замовк дзвін з дзвіниць, вщухли крики натовпу, заніміли гармати, і серед тиші, що зпанувала перед собором,  залунали високі голоси спудеїв, що виводили слова  написаного на честь прибуття ясновельможного гетьмана урочистого канта. Хор співав:

… Що убо за свято зде в юдолі плачу,

Пощо всяк до брами жадібно ноги витягав –

І старий, і молодий, і била кобіта,

І вся земля Руська журбою повитьє?

Гармата, і дзвони, і народ, аки моря …

Невже осьми збулося вікопомного горя?

Чи не див, бо впали з ніг наших кайдани,

Прийшод визволитель, что Богом наданий,

Вождь великий, чоловік цноти і мудрості повний,

Моцарської слави і Влади гідний,

Незвитяжний кролю в християнському панстві,

Що стер главу змія у своїм підданстві,

Наш гетьман величний, і правди охвіта, –

Хай жиє ж щасливо на багато літа!”

Багато було строф в цьому канті, і в кожноій вихвалялися подвиги та перемоги гетьмана,  всі строфи закінчувалися славослів’ям, з яким злився знову дзвін дзвонів …

Нарешті, хор замовк і розступився. Богдан подякував бурсаків та академіків за хвалебний кант і, розчулений співом, рушив вперед.

Але ось забили з особливою урочистістю  дзвони на Софіївській дзвіниці, а перед Богданом урочисто відкрилися ворота Святої брами: на порозі її, на чолі численного духівництва, стояв в урочистому вбранні з посохом в лівій руці і хрестом в правій сам Високопреподобний владика, митрополит Київський , Сильвестр Косів.

Такої честі Богдан не очікував; збентежений і вражений, він схилився перед владикою. Останній осінив його хресним знамінням і окропив святою водою. А хор тим часом співав: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє!»

“В ім’я батька, і сина, і святого духа!”, – почав, після закінчення хору, владика.

“Сімдесят років знемагав в єгипетському полоні наш народ; тяжке ярмо роз’їдало ранами його шиї, кайдани стирали тіло до кістки, батоги мучителів періщили його згорблені спини…

 … Позбавлений даху над головою та їжі, нещасний народ, як дикий звір, тинявся по лісах і байраках або ховався, як вепр, в очеретах; все було зруйноване жорстокосердим ворогом: святі храми лежали в руїнах, не звучав ніде закличний дзвін; не приносили наші люди соборно молитви до творця …

Морок покривав спустошену давнішню Руську землю, і в ньому тільки лунали стогони скривджених…

 … Наставали останні дні … вершилася кара Господня за гріхи наші, за занепад віри, любові і до престолу Господня, і до ближніх …

Але господь є Любов і милосердя Вседержителя не має  меж!

«Сказав він – і биша, повів – і создашася!»

І в пустелі мертвій повстав Вождь, і розбудив він своїм словом народ, що знемагав у неволі і сподвигнув його на велику брань … і малі перемогли великих!

Ти, як Давид, з однією лише пращею пішов на грізного Голіафа, і кинув гордого до ніг силою своєю, і його ж мечем розтрощив ненависника.

Ти, як Мойсей, вивів із темряви єгипетської свій народ і повернув йому обітовану землю …

Ти обранець Господень, і тебе скеровує правиця його!…

Поглянь! Народ радісний простягає до тебе звільнені від ланцюгів руки.  Святі храми, освітлені  свічками, відкрили перед тобою врата.

Дзвіниці оголосили повітря радісним дзвоном…

Все це скоєно твоєю правицею, наш славний, посланий небом гетьмане, але правицею твоєю керували сили небесні …

Кому багато дається, з того багато й вимагатиметься…

Хай охороняють ці сили небесні нам нашого Мойсея від всяких напастей і так зміцнять м’язи йогодля битви, так просвітлять главу його урозумінням блага Вітчизни, та наповнять серце його єлеєм любові, та піднесуть душу його до єдиного джерела людських радощів і так продовжать на щастя всім його дні!

Гряди ж у храм-святиню, що підняв ти з руїн… і хай пребуде  над тобою і над звільненим твоїм народом благословення Господнє навіки. Амінь!

З розчуленим серцем і зі сльозами в очах Богдан слухав слова владики; в душі його тремтіли звуки молитви, в голові виблискували метеорами уламки питань: чи виконав він волю Господню?

Чи не ухилився він від праведного шляху, не зрадив заради особистої користі малих цих? У сивовусих старшин, що стояла з благоговійно нахиленими головами, котилися по щоках сльози; багато хто з натовпу, що оточував гетьманський почт,  ридали … Але в цих сльозах і риданнях позначалося не горе, а відрада наболілого серця.

Хор заспівав: «Сей день, його ж сотвори Господь, радіймо сьогодні!»

Дзвонили дзвони, і владика, осіняючи зібрання направо і наліво хрестом, відкрив вхід у відновлений храм св. Софії.

Тут на гетьману чекала ще більша несподіванка: у широко розкритих дверях на паперті стояв під похиленими хоругвами-звіздицями в білосніжному вбранні його святість патріарх єрусалимський Паїсій. Він привітав гетьмана латинською промовою, як того, що зійшов на престол, охрещений ще св. Володимиром, і благословляв його боротьбу  з невірними, а особливо на захист грецької церкви від “папізму”.

Богдан упав до ніг святителя і на колінах вислухав його натхненне слово. Схвильований новими почуттями, що поглинули всі дотеперішні враження, захоплений  величчю і широтою покладеного на нього завдання, Богдан поклав свою шаблю біля ніг патріарха і вигукнув у священному екстазі: – Клянуся, найсвятіший отче, що меч сей належить лише гнанії нашій церкви і дітям її!”…

Видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), що мешкав у підросійській Україні, у своєму оповіданні “Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом (Оповіданнє з давніх часів)”, який вийшов друком 1910 р.  у м. Коломиї (частина Австро-Угорщини) про події зими 1648-1649 рр. писав:

“Рік тисяча шістьсот сорок девятий був дуже славний для Хмельницького і для цїлої України. Козацьке війско, розбивши поляків на Жовтих водах, під Корсунем та під Пилявою в Подольщинї з честю й славою верталось до дому. Про ті часи склав нарід пісню:

Та не буде краще, та не буде лучше, як у нас на Вкраїнї:

Де не має ляха, де немає жида, не буде ізміни!

Після нового року Хмельницький прибув до Київа.  В Київі дзвонили в дзвони, стріляли з гармат. Велика сила народа вийшла на привитання Хмельницького. З цїлою козацькою старшиною Богдан в’їхав у Київ…”

У відомому романі українського радянського письменника Павла Загребельного (1924-2009)  “Я, Богдан”, що вперше вийшов друком 1983 р., в’їзд Богдана Хмельницького до Києва описано без подібного пафосу, практично, автор майже дослівно повторив текст Михайла Грушевського з “Історії України-Руси”. Це вже з огляду на буянння в СРСР режиму генсека  від КДБ Юрія Андропова, було вельми сміливим кроком з боку Павла Загребельного. Бо звичний ідеологічний штамп тодішнього СРСРівського історико-політичного наративу є теза “Грушевский – націоналіст, творець вигаданої історії України”.

ТАЄМНИЦІ

ДАТИ В’ЇЗДУ  БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО  ТА ДАТИ НАРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОГО ГЕТЬМАНА

 Як вже писалося вище, додаткової урочистості тріумфальним заходам з нагоди  прибуття гетьмана Богдана Хмельницького до Києва додавало те, що це відбулося у день його народження. Принаймні, так твердять більшість істориків, а за ними беллетристів. Таким чином, головна версія, що панує і в історичних джерелах, і у популярній літературі, і міріадах інтернет-посилань.

Традиційний рік народження козацького гетьмана — 1595 — вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Саґредо, який у 1649 р. писав у своєму рапорті до венеціанської сенйорії, що Хмельницькому 54 роки.

Найрозповсюдженішою відомістю про день народження великого гетьмана є та, що він народився 27 грудня 1595 р. у день Федора (Теодора, Теодата, Феодата) Начертаного.  Тому версія про ім’я Богдана, як руський (український) переклад “Богом даний” грецького імені – Федор, Федір – Θεόδωρος («дарований Богом», «Божий дар») та/або Феодат, Теодат  – гр. Θεοδάτος, лат. Theodahatus, “Богом даний”.

З цією ж датою, причому як у григоріанському, та й юліанському літозчисленні, пов’язують і дату тріумфу Хмельницького у Києві. Дата в залежності від джерела та опертя на певний стиль, “старий” чи “новий”,  коливається від 17 грудня за “старим” стилем 1648 року до 2 січня 1649 р. за  “новим” стилем.

Богдан Хмельницький з картини Яна Матейка “Богдан Хмельницький та Тугай-Бей піді Львовом. Диво Св. Яна з Дуклі”

Один зі вже цитованих хроністів, автор діаріушу 1648-49 рр. львівський підкоморій Войцех М’ясковський, змальовуючи урочистий в’їзд Хмельницького до Києва, описує цю подію в похмурих барвах, як торжество ледь не антихриста. При цьому він не мав сумніву, і напевне, що це відповідає дійсності, що Богдан Хмельницький святкував у ці дні не так день народження, як Wili wita, день ангела. М’ ясковський твердив, що у день іменин та урочистостей у Києві  гетьман ще з ранку був п’яний.

Втім, ми забуваємо про друге, а може, і перше, хресне ім’я гетьмана – Зиновій.

Сучасна дослідниця Надія Бойко у публікації “Сторінки біографії Зиновія-Богдана Хмельницького у сучасній інтерпретації” (серія НАН України “Історичні науки”, Київ, 2013 р.): 

“…Як підтверджує історіографічний аналіз сюжетів щодо Зиновія-Богдана, за джерельну основу дослідники життя гетьмана, його генеалогічного коріння беруть насамперед відомості сучасників (це, як правило, джерела не українського походження): венеціанця Альберто Віміни, шведського посла Самуеля Грондського, французького посла у Варшаві графа де Брежі, архідиякона-сирійця Павла Алеппського, літописців Григорія Граб’янки, Самовидця, Веспасіана Коховського. Водночас мусимо визнати, що праці останніх також рясніють скупими зауваженнями, окремими міркуваннями, ймовірними здогадками, у тому числі звідки родом Хмельницькі, дата та місце народження Зиновія-Богдана, яким ім’ям був охрещений майбутній гетьман, де і яку початкову освіту здобув тощо.

Відповіді на ці та інші дискусійні питання намагалися знайти у наукових дослідженнях М. Максимович, М. Костомаров, М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, представники радянської історіографії, сучасні українські дослідники В. Борисенко, В. Брехуненко, В. Смолій, В. Степанков.

Панегіричний вірш “На старожитний клейнод Хмельницький” з титульного аркуша Зборівського козацького реєстру 1649-1650 рр.

За наявності суттєвих розходжень у їхніх поглядах на окремі віхи біографії Б. Хмельницького, шляхом певного узагальнення все-таки можна визначити деякі біографічні аспекти як найбільш ймовірні, одночасно залишаючи поле для дискусій…”

“…Не підлягає сумніву те, що майбутній гетьман походив із шляхетської родини, адже мав герб («Абданк»). Однак слід мати на увазі, що йдеться не про польське шляхетство, яке він отримав особисто, а про спадкове, що дісталося йому від батька Михайла. З усіх гіпотез, найбільш ймовірною можна вважати ту, згідно якої, рід Хмельницьких походив з Галичини, а саме з Хмельника на Перемишлівщині.

Михайло Хмельницький, батько Богдана-Зиновія, змолоду не мав певного місця проживання. Наприкінці ХVІ ст., якщо вірити польським джерелам, він перебував на службі у коронного гетьмана С. Жолкевського, вірогідно, у замку м. Жовква (сучасна Львівська обл.). Незабаром перейшов на службу до власника м. Олеська Я. Даниловича, котрий приятелював із С. Жолкевським. Я. Данилович у межах 1592–1594 рр. став корсунсько-чигиринським старостою, взявши із собою і М. Хмельницького.

Згідно з письмовими звітами послів А. Віміни та С. Ґрондського, які спілкувалися із З.-Б. Хмельницьким, перший – 1650, а інший – 1656 рр., його батька було засуджено до так званої «баніції» чи «інфації».

Іншими словами, він оголошувався поза законом, а відтак, переслідувався. Як стверджує І. Крип’якевич, у будь-якому випадку, обидва згадані покарання передбачали втрату шляхетства [4, 19]. Отже, за правом Речі Посполитої, Зиновій-Богдан Хмельницький не міг мати статус шляхтича. Інша справа, що в реальному житті не завжди звертали увагу на такі тонкощі, а тому сина чигиринського підстарости могли надалі вважати шляхтичем. Тому в багатьох листах польського короля гетьман величався «уродзоним», тобто, шляхтичем. Б. Хмельницький як самодостатня особистість усвідомлював свою належність до дрібної шляхти, а тому ніколи не робив спроби видати себе за нащадка магната чи князя.

Якщо це відповідає дійсності, то для позбавленого шляхетства і засудженого на вигнання було не просто доброю нагодою, а навіть рятівним податися в українську далину. Такі міркування знаходимо у венеціанських джерелах. Так чи інакше, а від 1594 р. М. Хмельницький уже виконує від імені Я. Даниловича обов’язки підстарости у Чигирині. Від короля, на прохання старости, неподалік Чигирина, на правому березі Тясмину і його притоки Суботі батько Богдана отримав наділ землі, де й заснував хутір Суботів.

“Богданова церква в Суботові”. Акварель Тараса Шевченка 1845 р.

Саме тут, за твердженням М. Максимовича, згодом розвинутим І. Крип’якевичем і підхопленим сучасними дослідниками, 27 грудня 1595 р. народився майбутній гетьман.

Ймовірність такого припущення дослідники підтверджують тим, що це – день вшанування пам’яті св. Теодора Начертаного. Отже, за народною традицією, хлопчики, народжені 27 грудня одержували ім’я Богдан. З огляду на таке розв’язання проблеми, випливає, що іншим ім’ям гетьмана, яке згадується в науковій літературі, є  Зиновій.

Важливо уточнити, що ряд дослідників (у тому числі й сучасних, окрім В. Замлинського) знехтували літописними припущеннями Григорія Граб’янки, нотатками Павла Алеппського та іншими хронологічними писаннями, що у Михайла Хмельницького народився син,  якого нарікли Зиновій.

Щодо місця його народження, то називаються й інші міста, зокрема Чигирин (В. Голубицький), Черкаси (П. Алеппський), Жовква (Н. Полонська-Василенко), Переяслав (М. Петровський), мабуть, через те, що з ними особливо тісно було пов’язане життя гетьмана…

…Сміливими і навіть новаторськими, за авторською концепцією, можна назвати дослідження у царині життєпису Хмельницьких, зокрема розвідки В. Пепи та Л. Дехтярьової.

Так, перший, шляхом застосування релігієзнавчого аналізу, спробував з’ясувати, яке ім’я при народженні дали майбутньому гетьманові, чому духовенство і козацька старшина саме за урочистих обставин називали гетьмана Зиновієм, а не Богданом? Якби свого часу, тобто, при народженні, священик нарік його Богданом, то чи не вживали б духовні особи за всіх обставин тільки це ім’я?  

Проте, В. Пепа наполягає не на тому висновку, до якого дійшли М. Максимович та І. Крип’якевич. Натомість переконує, що польський хроніст В. Коховський написав про день ангела Б. Хмельницького – 27 грудня.

Чарка з гербом “Абданк”, яку приписують Богдану Хмельницькому. Доктор історичних наук Олег Однороженко доводить, що власне “Абданком”

є саме гербова фігура у вигляді подвійних крокв, у данму випадку увінчана хрестом. Герб дуже подібний до шляхетського герба “Сирокомля”.

Проте немає ніяких підстав, що Хмельницький плутав ці герби, бо гетьман вважав себе належним саме до “Абданку”

Якщо ж зважити, що іменини у православних і католиків – це особисте свято кого-небудь, яке припадає на день, коли церква відзначає пам’ять однойменного святого, то тільки католики мали намір ототожнювати імена Теодора та Богдана, а православні були далекими від такого трактування.

Через це у козацьких літописах 27 грудня не поєднується з днем ангела, іменинами Б. Хмельницького, а от поляку-католику такий варіант видався ймовірним. Однак з цього не випливає, що Богдан – саме те ім’я, яке було дане майбутньому гетьманові при народженні. У цьому випадку, вважає дослідник, значно більше є підстав довірятися написаному Г. Граб’янкою.

Отже, слід критичніше підходити до тих свідчень, які стосуються з’ясування первородного імені гетьмана. Одним із важливих джерел є поминальник, складений 1667 р., і поданий до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Фахівці сходяться на думці, що останній був складений Юрієм Хмельницьким.

Для нас важливим є той факт, що в нього вписано «Род пана Богдана Хмельницького, гетьмана Войска Запорозького», де одне за одним записані імена тих, кого належить пом’янути, у наступному порядку: Михайла, Зиновія і т. д. На підтвердження, висловленої вище, версії може слугувати й назва До названих документальних матеріалів можна додати записи Павла Алеппського, в яких також жодного разу не згадується ім’я Богдан.

Окрім того, у відділі рукописів Інституту історії НАН України зберігається твір невідомого автора ХVІІІ ст. «Хронологія високопоставлених ясновельможних гетьманов прежде Хмельницького бивших», де чітко сказано: гетьман Зиновій, пізніше названий Федір чи Богдан Михайлович Хмельницький.

До висновків, що мають науковий інтерес, наштовхують і такі джерела, як народнопоетична творчість, історична та художня літератури. Аналіз останніх дозволяє помітити таку важливу річ: там, де йшлося про державні діяння Хмельницького, гетьмана величали Богданом, а за світських, життєвих обставин його називали Зиновієм. Ймовірність таких версій полягає, напевно, в тому, що він саме так був охрещений за православним обрядом.

Відтак, В. Пепа схильний вважати, що все-таки перше ім’я гетьмана Хмельницького – це Зиновій.

Таке розв’язання проблеми дослідником логічно підштовхнуло його до визначення й іншої дати народження гетьмана, яку, на думку дослідника, доцільно розглядати крізь призму релігійного контексту. Останнє узгоджується з тим, що день Зиновія, за православним календарем, випадає один раз на рік.

 У ХVІ ст., наприкінці якого народився майбутній гетьман, – це 30 жовтня, а за новим стилем – 12 листопада. Отже, В. Пепа припускає, що саме цього дня, 12 листопада і народився Зиновій-Богдан Хмельницький.

Запропонована версія, на нашу думку, є дискусійною та потребує додаткового ґрунтовного аналізу…”

Микола Максимович зробив висновок, що ці події відбувалися 27 грудня (за старим стилем): «В какой именно день были именины Богдана Хмельницкого? Я полагаю на третий день Рождественских святок….личное имя Богдан было заменою греческого имени Теодор (Божий дар)…В декабре месяце празднуется 27 числа память св. Первомученика Стефана и св. Теодора Начертанного. Вот именинный патрон гетмана Хмельницкого. Всего вероятнее, что вышеозначенное торжество происходило в Печерской лавре, где в тот день было храмовое служение; ибо при великой Печерской церкви и тогда была придельная церковь св. архидиакона Стефана».

Часто ім’я Богдан давали довгожданим дітям у сім’ї. По одній із версій у Михайла Хмельницького довгий час не народжувався син, і коли, нарешті він з’явився, зраділий батько назвав його Богданом, тобто «богом даним».

Автор «Історії Русів» припускає, що своє ім’я хлопчик отримав на вшанування пам’яті діда (по матері) – Богдана, (є думка, що вона походила з гетьманського роду).

Тим часом, в усіх церковних документах, у різних офіційних джерелах Богдана Михайловича Хмельницького називали Зиновієм. Зокрема, історик І.Крип’якевич звернув увагу на той факт, що духовенство і козацька старшина називали його саме так.

Портрет Хмельницького на клинку шаблі, яку називають “шабля Хмельницького” . Важко уявити, що гетьман носив би шаблю з таким принизливим написом.

Скоріше за все, зброя символічна і походить зі шляхетського середовища Речі Посполитої

Це ім’я зустрічаємо і на сторінках знаменитих козацьких літописів – Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Зиновій – грецьке ім’я.

Походить від усім відомого наймення міфічного бога Олімпу – Зевса. Вважають, що ім’я Зиновій утворене з двох коренів: перший – від родового відмінка наймення Зевс (Зен-, Зин-) та другий від слова біос (життя). Перекладається воно, приблизно як “життя, дане Зевсом (богом)”, тобто фактично теж саме, що Богдан та Теодор.

У ті часи подвійне ім’я було звичайним явищем. Скоріше за все, духовенство, вважаючи “мирське” ім’я Богдана Хмельницького неофіційним, зверталось до нього як до Зиновія, бажаючи підкреслити високий статус гетьмана.

Слід зазначити, що сам Богдан іменем Зиновій ніколи не підписувався. В універсалах і в інших документах ім’я та прізвище гетьмана зустрічається лише в одній формі “Богдан Хмельницький”.

З огляду на вищесказане, цікавою є думка відомого сучасного дослідника Хмельниччини – о. Юрія Мицика. Він вважає,що гетьман народився 30 жовтня (за старим стилем) в день св. мученика Зиновія, єпископа Егейського, а 27 грудня у день св.Теодора Начертанного його охрестили, тому і назвали подвійним ім’ям – Богдан-Зиновій.

Про проблеми з датою, та навіть місце святкування, писав і Михайло Грушевський, згадуючи при тому і картину Миколи Івасюка:

“…День вїзду зістаєть ся непевним. Мясковский каже, що було се в перших днях сїчня н. ст., перед самим Різдвом (przed samemi Rostwa ruskiego swięty — у Міхаловского се місце попсоване); се значило б 23 або 24 грудня с. ст. (22 грудня с. ст. = 1 сїчня н. ст.).

З другого боку маємо лист гетьмана до бихівського коменданта, писаний в обороні Київських міщан і купців, що в своїх торговельних справах перебували в тих околицях: він виданий з датою „…з Київа 21 грудня” (Ojczyste spominki c. 113). Єрлич каже, що Хмельницький вїздив в недїлю 28 грудня вечером по вечірні. Сю дату приймав Максимович, присвятивши сьому вїздови Хмельницького інтересний екскурс — Сочиненія I с. 413: вважав се датою н. стилю. Кубаля (III  с. 25) і Липинський (op.  c. 390) беруть у Єрлича недїлю і поправляють на 24, коли справдї припадала недїля.

Та якось трудно припустити, що маючи подостатком часу, Хмельницький призначив свій вїзд до Київа саме на сей вечір, що так свято святкуєть ся на Українї в кругу сїмї.

Тому, коли тримати ся Мясковского, правдоподібнїйшим здавав ся б день 23 грудня, під недїлю. Завважу, що при тім справдї виходить шість тижнїв (без дня або двох) маршу Хмельницького з-під Замостя, звідки він рушив 14 с. ст. падолиста (у Максимовича находимо, що Хмельницький помилився о оден тиждень)…

Блок марок, випущений Укрпоштою 2004 р. 

…Вважаю правдоподібнїйшим, що академія робила стрічу гетьманови за містом, а не під св. Софією: стріча під св. Софією (недавно спопуляризована картиною Івасюка)  се licentia poetica Костомарова.

Мясковский виразно говорить про стрічу за містом; коли ж класти її в місті, тодї академічна стріча повинна була б мати місце хіба на Подолї, під Брацтвом”…

Свої висновки він робить спираючись на відомий твір польської публіцистики – «Генеалогія Богдана Хмельницького, знайдена в Раві-Руській, прислана протопопом з Суботова…». У ньому серед злісної сатири на Богдана Хмельницького є цікаві звістки, зокрема говориться, про Зиновія Хмельницького «во святом крещению названого Богданом”.

Сучасник Богдана Хмельницького, сірійський мандрівник Павло Алепський, називає гетьмана “Хмелем”. Ось як він пояснює це наймення:  “… Його ім’я Іхміль (Хмель).  Яке гарне ім’я. Самі ляхи називали так його – вони приложили до нього сю назву рослини. Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає паростки і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хміля.

 Хміль – значить проворного чоловіка і заразом це ім’я рослини, котра нагадує звичаї козацького гетьмана”.  Звичайно, ім’я “Хміль” Павло Алепський вживає скорочуючи прізвище Богдана Хмельницького.

Так це чи ні, але жодного документу гетьман не підписав ані іменем “Зиновій”, ані  подвійним ім’ям “Богдан Зиновій”.  Всі відомі листи та універсали підписані гетьманом “Богдан Хмельницький, рука власна”.

Проте виявлені проблеми, пов’язані з іменем та датою народження гетьмана цікаві нам у контексті теми публікації тим, чи був додатковий особистий привід у Хмельницького прибути до Києва саме у ті дні.   І, якщо дійсно він мав намір відсвяткувати у Києві ще й власний день народження або день ангела , тоді коли ж, власне, відбулася вікопомна подія, зоборажена на знаменитій картині.

За більшістю даних, це все-таки відбулося з 23 на 24 грудня 1648 р. за старим стилем, отже 2 січня 1649 р. за новим.

В сухому залишку, будемо вважати головною метою в’їзду Богдана Хмельницького о Києва була демонстрація перемоги у кампанії 1648 р. та визнання Києва як давньої столиці  “городів Руських та князів Київських”,   “Богохранимого града”.

«Мій Київ, я є Паном і Воєводою київським, дав мені те Бог, а що більше, те шаблею моєю», казав Богдан Хмельницький.

ТВОРЧИЙ ПОДВИГ ТА ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ ІВАСЮКА

Автопортрет Миколи Івасюка. 1887 р. 

Автор полотна “Урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва”  народився 16 квітня 1865 р. на Буковині,  в місті Заставні в родині простих, але талановитих буковинських майстрів, від яких і отримав свій мистецький дар. На той час буковинські землі перебували у складі  Герцогства Буковина Двоєдиної Австро-Угорської імперії Габсбургів.

Батько митця займався різьбленням по дереву і виготовляв надзвичайно красиві речі, а мати була майстринею з традиційного гаптування.   Івасюк мав старшого брата Василя та молодшу сестру Доміциллу, яким незаможні батьки змогли дати гідну освіту. Василь Івасюк став вчителем, очолював український відділ Чернівецької вчительської семінарії і згодом активну участь в роботі проукраїнської «Руської бесіди».

 Так що його з дитинства оточували мистецькі твори навіть в побуті. Після закінчення початкової школи батьки віддали здібного хлопця на науку до «Цісарської та королівської православної вищої реальної школи» у м. Чернівці, столиці краю (нім. K. k. Realschule in Czernowitz, на той час по вулиці Семигородській).  Сьогодні це Чернівецька загальноосвітня школа № 2 ім. Ю. Федьковича. Тут йому випало щастя бути учнем буковинського художника, визнаного майстра портрета і талановитого педагога Юстина Піґуляка, який був його першим вчителем малювання.

 Вчитель мав талант відкривати здібних учнів, які завжди згадували, що він ставився до них з особливою теплотою і навіть на уроках розмовляв з ними українською. Саме вчитель перший розгледів у хлопця талант до малювання, опікувався ним. Завдяки опіці Юстина Піґуляка Микола Івасюк позайомився з багатьма відомими людьми краю і вчитель благословив його на подальшу науку.

Світлина Миколи Івасюка 1898 р.

 Навчався Івасюк у вищий реальній школі 7 років, до 1884 р.  І в цьому ж році здійснилася його заповітна мрія –  він став студентом Віденської академії мистецтв. Не зважаючи на скромні матеріальні можливості, він щоденно і наполегливо працює над етюдами, ретельно і дуже професійно виконує всі завдання, вивчає світову мистецьку спадщину відомих майстрів.

 Досконало вивчив всі техніки малярської вищої школи і пізніше творив довершені портрети, композиції, пейзажі. Проте найбільше його зацікавив історичний жанр.  Відомі деякі з його копій відомих майстрів батального жанру.   Івасюка вабили картини історії України не у вузько-регіональому сенсі, він мріяв про живописне оспівування історії усієї великої України.

 Зокрема, авторизована копія картини “Ласалль при Ваґрамі 1809 р.” французського славетного баталіста Жана Батіста Едуара Детайя (1848-1912), що зображує останню атаку знаментитого дивізійного генерала легкої кавалерії армії Наполеона Антуана Шарля Луї Лассалля (1775-1809), у виконаннні Миколи Івасюка перетворилася на сюжет  “Іван Богун при Берестечку”.

 Після успішного завершення Віденської академії його, як одного з кращих художників історичного жанру,  рекомендували до Мюнхенської академії мистецтв для дальшого вдосконалення свого таланту.

 Там йому пощастило навчатися в майстерні славетного німецького художника угорського походження, професора Шандора Ліцен-Майєра, на німецький кшталт Олександра фон Ліцен-Майєра (угор. Sándor Liezen-Mayer, нім. Alexander von  Liezen-Mayer, 1839-1898). Той вважався одним з кращих портретистів свого часу, ілюстратором класичних творів.

Викладач Миколи Івасюка Александр фон Ліцен-Майєр

Портрет Миколи Івасюка.  Пастель Станіслава Яновського 1894

Картини Миколи Івасюка кінця XIX – початку ХХ ст.

 З 1883 р. він Ліцен-Майєр став професором історичного живопису в Мюнхенській академії і весь свій час віддавав викладацькій справі та улюбленим студентам.  Ось в такий благодатний момент Миколі Івасюку пощастило потрапити до його мистецької майстерні.  І Ліцен-Майєр передав всі свої знання талановитому і ретельному студенту. Саме там Микола Івасюк познайомився з Юзефом Брандтом (пол. Jozef Brandt, 1841-1915), одним з найславетніших  польських художників-баталістів,   “козакофілом”, колекціонером козацької старовини, “уродзоним” шляхтичем і багатієм.

Юзеф Брандт, який велику частину своєї творчості присвятив історії Речі Посполитої та українських земель у її складі, уже любив сюжети про історію козацтва. Він був на 24 роки старший за Івасюка, і на відміну від буковинця з простолюду – заможний шляхтич. Він щоліта запрошував друзів-художників до своєї садиби в м. Ороньську неподалік від рідного Брандту м. Радома: відпочити на природі, помалювати. 

Портрет Юзефа Брандта пензля Болеслава Шанковського. 1910 р.

Заможний нащадок шляхетського роду мав власні багаті кінські стайні, тож як представник неперевершеної Мюнхенської мистецької школи, давав можливість приятелям не тільки гарцювати на чудових конях, але й писати з натури твори батального та анімалістичного жанрів.  Друзі-художники жартома навіть утворили  «Вільну Ороньську Академію».

Юзеф Брандт. Сутичка “крилатих гусарів” зі шведською кавалерією під час Потопу 1655-1657 рр.

Тема козаччини у творчості Юзефа Брандта 

Перебуваючи на навчанні в Мюнхені серед таких творчих особистостей,  Івасюк 1892 р. почав працю над картиною «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», над якою він працював з перервами до

1912 р., віддаючи багато творчих сил і енергії, постійно щось вносячи чи уточнюючи.

«То моя найважливіша ціль, яку я собі поставив», – писав він пізніше своєму найпершому біографу, духовному наставнику, критику, історику та публіцисту Осипу Маковею (1867-1925), який був для нього авторитетом і порадами якого як історика та публіциста Микола Івасюк радо користувався. Ескіз майбутнього грандіозного полотна (5,5х3,5 м)  Микола Івасюк створив протягом року.  

Цікаво, що 1893 р. доля звела молодого майстра історичного жанру зі славетним гостем з Російської імперії, маститим Іллею Рєпіним (1844-1930). Українець-наддніпрянець, уродженець м. Чугуєва на Харківщині, представник імперської російської школи реалістичного живопису, Ілля Рєпін якраз відвідував  столицю Королівства Баварія Мюнхен і поляк Юзеф Брандт познайомив Рєпіна з українцем з австро-угорської частини українських земель, розділених кордонами імперій.

Запопадливі українські біографи і Рєпіна, й Івасюка розповідають зворушливі сцени, де метр Рєпін благословив талановитого буковинця на таку велику роботу, і порадив тому перебиратися “на родіну”, яку той, мовляв, краще відчуває. А Івасюк, звісно, з благоговінням прийняв поради великого майстра.

Ілля Юхимович Рєпін. Світлина 1909 р.

Слід згадати,  ставлення самого  Іллі Рєпіна до “родіни”.  Ще до Першої світової війни Ілля Рєпін оселився на дачі “Пенати” в с. Куоккала на території Фінляндії.  Жахіття більшовицького превороту та кривавої Громадянської війни живписець провів у тихому закутку у Фінляндії. Після здобуття республікою Суомі  незалежності від Росії Ілля Рєпін не захотів переїжджати до Москви і Петербурга, згодом більшовики також перекрили шлях і до України. У 1919 р. подарував фінському Товариству художників 23 картини художників колишньої Російської імперії, які не підтримали більшовицький переворот. Так було покладено початок знаменитій колекції «Атенеум». Рєпін підтримував дружні стосунки з керівником Фінляндії, колишнім царським генералом і другом гетьмана України Павла Скоропадського Карлом-Ґуставом Маннергеймом.

Картина Іллі Рєпіна “Знаменитості Фінляндії”, 1926 р. Крайній праворуч – генерал Карл Густав Маннергейм у цивільному. Крайній зліва – архітектор Еліель Саарінен. Поруч з ним в шапці-“фінці” розкурює люльку – художник Аксель Галлен-Каллела. Дідок з тростиною, що стоїть спиною до глядача – сам Ілля Рєпін. Рєпіну на той час було вже 76 років, і у нього виникли проблеми з правою рукою: вона перестала підкорятися художнику. Зліва на другому плані поет Ейно Лейно читає вірші, присвячені Рєпіну. Ще лівіше за ним великий композитор Ян Сібеліус щось пише на аркуші паперу. Художник Пекка Халонен зображений на третьому плані.

Уряд СРСР неодноразово запрошував митця повернутися “на родіну”.  Делегації радянських конформістів з числа діячів культури, що прийняли радянську модель існування, від Корнея Чуковського до Ісаака Бродського, у 20-х роках відвідували Рєпіна та вмовляли повернутися.  Але Рєпін навідріз відмовився. Помер він у своїй віллі «Пенати» в невеличкому фінському селищі Куоккала. З українського сантименту місце його упокоєння називалося “Чугуївська гірка”, але й не більше.

 Добре, що Ілля Юхимович залишив спогади, де йдеться про зустріч з Миколою Івасюком та враження Рєпіна від епічного задуму картини буковинського художника. З допису І. Ю. Рєпіна, як “одного з перших пензлів Російської імперії”, видно, що маестро… не ідентифікував Миколу Івасюка як представника одного з ним народу.

 Мовою оригіналу: “… Мне понравился более других один словак из Буковины — Ивасюк. Он хорошо говорит по-украински и трактует большей частью украинские сюжеты: то казака с дивчиной, то запорожца в степи; уже много времени он разрабатывает “Въезд Богдана Хмельницкого в Киев”. И здесь как нельзя лучше оправдалось мое убеждение о помехе профессора.  Первый эскиз, который Ивасюк сделал сам, без всякого совета — лучший. Хотя общие пятна картины совсем европейские, а архитектура Киева — нечто краковское, готическое, но все же в эскизе есть жизнь и натуральность в сочинении.

Но Лицен-Мейер, его профессор, забраковал его сцену, созданную непосредственным воображением, и ввел классическую условность — натянутую, театральную.  В колорите вместо правдивых случайных тонов, которые всегда драгоценны, новы и непременно художественны, рекомендовано ввести избитые, банальные краски Пилота [Карл Пілоти (1826 — 1886) — баварський майстер історичного живопису, що глибоко вплинув на німецький історичний живопис у XIX  ст.; директор Мюнхенської королівської академії мистецтв].

 Ивасюк, однако, почувствовал это и отложил выполнение до благоприятных условий. У него на стене я увидел своих “Запорожцев” в берлинской репродукции, очень плохо гравированных на дереве, с пухлым рисунком, с фальшивыми пятнами…»

 Отже, в уяві Рєпіна, попри те, що він сам визнає, що Івасюк «добре розмовляв українською»,  тим не менше, був «словаком». 

 Критика ж майстрів реалістичного німецького живопису, таких як Карл Пілоті або Александр Ліцен-Майєр межує просто з ревнощами, не чужими і великим майcтрам мистецтва. 

Дарма Ілля Юхимович також дарма наводив критику на архітертурну візію Івасюка Старої Софії.  Вочевидь, буковинський митець багато читав матеріалів українських істориків. Як зазначали віддавна дослідники, завдяки великим реставраційним та будівельним роботам, що розгорнулися у Києві за часів митрополита Петра Могили (1632-1647), було покладено початок відбудові Софійського собору, збудованого в XI ст. князем Ярославом Мудрим. До реставраційних робіт Петро  Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Над храмом було влаштовано новий двосхилий дах, відремонтовано стіни й куполи. До стародавніх внутрішніх і зовнішніх галерей зі східного боку прибудовано чотири апсиди і в них встановлено престоли, центральну апсиду ззовні укріплено двома контрфорсами, відбудовано найважливіші внутрішні частини собору й влаштовано новий дерев’яний іконостас. Тож архітектурні деталі, зображені Миколою Івасюком нак картині могли бути цілком близькими до реальності.  Реалістичні традиції Мюнхенської школи передбачали, у тму числі, ретельну опору на історичні джерела як основу для історичного та батального живопису.

Тим більше, що найближчим другом і навіть побратимом Івасюка був представник Мюнхенької та Краківської мистецьких шкіл Юзеф Брандт, який сповідував традиції європейського мистецтва та блискучих зразків польського мистецтва, був продовжувачем справи великого польського митця Яна Матейка.  У своїх листах до Олександра Барвінського, посла до Віденського парламенту в 1891-1907 рр., Івасюк писав про Брандта як про людину, в котрій він знайшов однодумця, друга з подібними творчими задумами та мріями, з яким можна було розділити тугу і радість, будні і свята.

 Попри те, що головною картиною його творчого життя став «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”, ще в історичних класах Мюнхенської академії Івасюк написав олійними фарбами інші твори на тему Визвольної війни у XII ст. Наприклад, ескіз «Богдан Хмельницький на битві під Зборовом у серпні 1649 р.» Ще 1892 р. про цей твір буковинського митця, що виставлявся у Львові, відомий тоді художник Корнило Устиянович сказав:

 «На виставці образів звертає на себе увагу образ маляра з Мюнхена п. Івасюка, що представляє гетьмана Богдана Хмельницького по битві під Зборовом. Композиція проста, невимушена… Рисунок усюди поправний, колорит – дуже приємний, а технічне виконання показує, що п. Івасюк серйозно трактує штуку [мистецтво] й дуже совісно працює над своїм артистичним образованієм» (газета «Діло». Львів, 1893).

Під час перебування у Мюнхені з-під руки й пензля художника зродилися ще такі жанрові полотна: «Козак з дівчиною біля криниці», «Поцілунок», «Гуцулка під деревом», «Буковинець», «Жнива», «Чекання» та низка інших. Деякі з них та кілька різних портретів експонувались у Львові на виставці «Товариства для розвою руської штуки», заснованого 1898 р.

1897 р. Івасюк повернувся на Буковину. Користуючись порадами Брандта та новими історичними матеріалами, він і надалі працював над полотном «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва».

Микола Івасюк перед Першою світовою війною. 

 Через три роки у Чернівцях відкрилася перша персональна виставка творів художника, а 1901 р. було організовано й другу, де його творчість репрезентувало майже 50 історичних та батальних картин.  Микола Івасюк намагався оспівувати найвеличніші сторінки історії українського народу.

 Творчість і постать Миколи Івасюка мала дуже велику популярність. Про нього жваво говорила українська, німецька, польська періодика. Європейські видання почали активно писати про його творчість і віщували талановитому юнакові велике майбутнє. У нього було широке коло спілкування.

Крайова влада Буковини виділила йому творчу майстерню. Микола Івасюк у перші ж місяці по приїзді з Мюнхена, де він закінчив навчання в академії мистецтв, виставив свою картину  «В’їзд Б. Хмельницького до Києва», над якою він на той час працював. Як тоді було прийнято, він її возив всюди з собою.

 Микола Івасюк 1904 р. Побував на підросійській частині України, їздив по місцях битв Хмельницького, замальовував пейзажі, людські постаті, писав етюдні портрети, вивчав  етнографічні костюми та побут; побував у Києві та відвідав Київську рисувальну школу ще одного українського митця Миколи Мурашка (1844-1909), старшого брата  знаменитого живописця Олександра Мурашка (1875-1919). Доля останнього, по-зврячому вбитого чекістами 1919 р. довгий час була нагадуванням про страшну долю українських діячів культури під більшовицьким правлінням.

Осип Маковей

1912-1914 рр. Майстерня Івасюка була місцем паломництва людей, не байдужих культурі. Подивитись на  знамените полотно “В’зд Богдана Хмельницького до Києва” приходили всі люди з Чернівців та всієї Буковини, які вважали себе освіченими. Зі всіх європейських столиць приїжджали небайдужі українці подивитись на знамените полотно, про що свідчить їхнє листування.   

Миколу Івасюка навідували Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Леся Українка, Осип Маковей, який завжди надсилав художнику літературу,  свіжі історичні розвідки, допомагав матеріально.

Сам президент крайового уряду доктор  Октавіан Реґнер фон Бляйлебен, намісник і президент Буковини, разом із свитою вищих чинів завітав до майстерні художника. Івасюк детально пояснював їм зображення, що означає її сюжет та деталі великого твору образотворчого мистецтва.

Октавіан Реґнер фон Бляйлебен (1866-1945), намісник і президент Буковини 1904-1911 рр.

1908  р. Микола Івасюк пробував знову оселитися й працювати у столиці Австро-Угорської імперії Відні.  Його творчий доробок, і як перша серед рівних –  картина “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”, разом із членами його родини – німкенею-баваркою Цецилією Христианівною Івасюк (уродженою Юнґ) та двома дочками, п’ятирічною Олександрою та новонародженою Оленою, подорожували з художником.

4 квітня 1908 р. було оголошено  про те, що Микола Івасюк очолює експертний комітет від Герцогства Буковина із вшанування ювілею цісаря  Франца-Йосипа у Відні. Його ім’я було досить відоме в австрійській столиці.

 Газета «Wiener Zeitung» 26 квітня 1908 р. інформувала читачів, що на ювілейні урочистості імператора українську групу делегації від Буковини очолить художник Микола Івасюк.

А ілюстроване віденське видання  «Sport und Salon» (1910, 12 березня) розповідало, що ерцгерцог Райнер завітав до студії Миколи Івасюка у Відні, щоби оглянути його славнозвісне полотно «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Прикметно, що М. Івасюк працював у колишньому ательє знаменитого живописця XIX ст. Ганса Макарта.

Райнер Фердинанд, ерцгерцог Австрійський (нім. Erzherzog Rainer Ferdinand Maria Johann Evangelist Franz Ignaz von Österreich, 1827-1913, Відень, Австро-Угорщина) — австрійський аристократ, ерцгерцог, представник правлячої династії Габсбургів.  З 1861 р. Райнер Фердинанд був куратором Академії наук, покровителем Австрійського музею мистецтв і промисловості.

Ерцгерцог Райнер-Фердинад, що відвідав майстерню Миколи Івасюка у Відні і оглянув картину “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”

 У 1868-1906 рр. був головнокомандувачем австрійського ландверу, фельдцейхмейстером Цісарського та королівського війська, з 15 листопада 1908 р. отримав звання в генерала піхоти.

 Така увага особи з правлячої династії Габсбургів сьогодні для гарячих голів “русского міра” були би зайвим підтвердженням того, що  “…українців вигадав австрійський генеральний штаб”…,  а в подальшій трагічній долі Миколи Івасюка відіграла додаткову мінорну ноту.

Інтернет-жарт про винайдення України та українців австрійським генеральним штабом

 Згодом знов величезне полотно майстра помандрувало разом із ним та родиною з Відня знову до Чернівців та Львова,  де майстра застала Велика війна, Перша світова війна 1914-1918 р.

 Перебуваючи у Львові, Івасюк потрапив під російську окупацію, що настала внаслідок вдалого для російського війська літньо-осіннього наступу 1914 р.

 У Львові  майстерню художника у квітні 1915 р. відвідала венценосна особа – імператор всеросійський Микола ІІ.

Російський імператор Микола ІІ Романов прибув до Львова потягом 9 квітня 1915 р.

Це ніяк не позначилося ані на долі самого художника, ані на долях тисяч представників галицького та буковинського населення окупованих Росією територій. Всі вони були під підозрою, як “австрійські шпигуни і зрадники єдиноруського народу”. Впродовж кількох місяців у Львові арештовано 1200 українських патріотів, в глибину Росії було вивезено 578 українців, з них 34 священики, зокрема митрополит греко-католицької церкви о. Андрей Шептицький . Крім того, з листопада 1914 по червень 1915 р. жандармське управління військового генерал-губернаторства провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв. “переписки в порядку воєнного стану”, тобто офіційно незареєстрованих”.

 “Поголовно висилано українських священиків, або всю інтеліґенцію, цілі маси свідомих селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку ймовірність”, – писав Михайло Грушевський, який сам був висланий до Казані, в “Ілюстрованій історії України”.

Видатного історика Михайла Грушевськго як “неблаонадійного” окупаційною російською владою затримано та вивезено до Казані

 Але вже навесні 1915 р. розпочався величезний контрнаступ німецьких та австро-угорских військ і після Горлицького прориву 2-10 травня  Південно-Захіний фронт російських військ було проламано і почався відступ російського імператорського війська, який місцями перетворювався на втечу, який російська історіографія епічно іменує “Великоє отступлєніє 1915 ґода”.

 Російська окупаційна адміністрація під час панічної евакуації зі Львова 1915 р. під час “Великого відступу”, Миколу Івасюка разом із сотнями інших українських діячів як “австро-німецьких шпигунів” було заарештовано та вивезено до Російської імперії.

Не менш трагічна доля через зустріч з “русскім міром” спіткала і давнього друга Миколи Івасюка – Юзефа Брандта. 1915 р. його маєток в Оронську було зайнято  російськими військами, елітні коні з приватних стаєнь реквізовано для поповнення кінного поголів’я поріділої в боях російської кавалерії, а маєток розорено. Юзеф Брандт помер від розриву серця.

Микола Івасюк, по суті, як полонений перебував у Ростові-на-Дону разом із родиною і, звісно ж,  поневірявся. Але його твори були з ним, у тому числі славнозвісне полотно “В’ їзд Богдана Хмельницького до Києва”. 

Після 1918 р. Микола Івасюк переїхав до Києва, а з 1919 р. жив то у Львові, столиці ЗУНР,  то в Чернівцях. Але 11 листопада 1918 р. румунське військо окупувало Чернівці, а 28 листопада 1918 р. румунський Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Північної Буковини і Чернівців до Румунії. Потім настали чорні дні в історії ЗУНР і територія Галичина була окупована поляками.

Микола Івасюк з родиною вкотре пребрався до Відня, де працював у майстерні Євзевія Ліпецького (1889-1970), а згодом вони разом подалися до Чернівців..

У 1919 р. йому, як художнику з високим міжнародним авторитетом, уряд Директорії УНР доручив Миколі Івасюку створити ескізи для поштових марок УНР, які мали вийти друком у Відні. Микола Івасюк виконав малюнки восьми (номіналами 2, 3, 30, 50, 80, 200 гривень) з 14 марок і зробив загальне оформлення серії, що отримала назву «віденської серії».

Марки “віденської серії”, виконані Миколою Івасюком для уряду Директорії УНР

Друк марок був завершений 31 травня 1921 р., проте у зв’язку з витісненням військ Директорії за межі України та фактичної поразки Визвольних змагань України 1917-1921 рр. марки поштового застосування не мали.

На запрошення народного комісаріату й голови Раднаркому Української РСР  Уласа Чубаря 1925 р.  Микола Івасюк переїхав зі сім’єю на постійне місце проживання в Київ.  Євзевій Ліпецький, в чиїй майстерні Микола Івасюк працював у Відні та у Чернівцях, умовляв його не їхати туди. Але йому пообіцяли посаду професора мистецтва в Київському художньому інституті, вітали його з різних нагод як знаменитого художника, виставляли його твори, зокрема варіант картини «В’їзд Богдана Хмельницького у Київ».

Микола Івасюк отримав громадянство СРСР ТА УСРР,  дійсно певний час був професором Київського художнього інституту (колишньої заснованої урядом Української держави Української державної академії мистецтв, УДАМ), працював у системі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), виконував художні плакати для фільмів, малюнки для журналу «Кіно».

Та невдовзі почалася політика СРСР щодо різкого згортання «українізації» та поглинення всіх частин СРСР, позбавлення їх національної еліти та тотального підкорення репресивному комуністичному режимові.

Москва взялася до реалізації своїх підступних і жорстоких планів знищити верхівку української еліти й інтелігенції. Спершу Івасюка перевели до Одеси, де почали чіплятися за небажання творити картини в дусі соцреалізму, обмежили його права громадянина в «радянському раю» й спробували мистця цілком ізолювати.

Далі були страхітливий Голодомор 1932-1933 рр., про який не міг не знати митець та роки «індустріалізації», супроводжувані політичними репресіями, маховик яких розкручувався ще від початку 30-х.

 Цікаво, що в ті тяжки дні й роки художник раз-по-раз повертався до вже, здавалося би, завершеної картини, постійно дописував якісь деталі.  Зокрема, він написав власний автопортрет у білій шапці в глибині маси козацької сташини.  А жіночі образи на передньому плані полотна переписував неодноразово – адже це портрети його дружини Цецилії Христианівни та дочок Олександри та Олени.  Хтось з сучасних недокритиків у соцмережах обурювався,  що, мовляв, українки не такі і наводив ідеалізовані описи українських красунь, але враховуючи, що дружина художника стовідсоткова німкеня з Баварії, а дочки – результат шлюбу буковинця та німкені,  критик, що називається, “встелив сі в ногу”.

Автопортрет Миколи Івасюка на дальному плані картини в образі козацького старшина у білій шапці

Дружина та дочки художника на передньому плані картини

 За спогадами його молодшої  дочки Олени, саме там, через двадцять років після офіційного завершення роботи над картиною, у 1932 р. батько зробив останній мазок на картині «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва».  

«Чорний ворон» прилетів до Миколи Івасюка у липні 1937 р. У  його квартиру вдерлися енкаведисти з понятими, влаштували тотальний трус і хоча нічого крамольного не знайшли, господаря заарештували й кинули до Лук’янівської в’язниці.

Кілька місяців допитів та жахливих умов утримання і от, нарешті,  2 жовтня 1937 р. молодший лейтенант держбезпеки Локтєв написав постанову, в якій твердив, що  «…Микола Іванович Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який утримував явочні квартири німецької і гетьманської (!) емігрантської  агентури…»

Свого часу, щоби його найбільша й найвизначніша картина краще зберігалася, він зняв її з підрамника,  скрутив у рулон, поклав до спеціальної скрині і поставив у кутку квартири, за ванною. Це її врятувало.  Коли його заарештували й конфіскували майно, з останнього помешання Івасюків на бульварі Тараса Шевченка, 4, у Києві, позабирали всі, на думку слідчих,  вартісні картини і папери, а її випадково не побачили.

Обтяжуючим фактором було досконале володіння Миколою Івасюком німецькою та польською мовами, а також національність дружини Цецилії.  

“Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав”, – змушені були написати слідчі.  

14 листопада 1937 р. за постановою Трійки управління НКВС з печаткою комендатури НКВС за підписом коменданта НКВС УРСР капітана держбезпеки Шашкова було ухвалено, мовою оригіналу:

«Выписка из акта. 47

Постановление Тройки УНКВД 14. ХІ. 1937 г.

О расстреле

Ивасюк Николай Иванович.

Приведено в исполнение 25 ноября 1937 г. в 24 часов.

Комендант НКВД УССР капитан Госбезопасности Шашков».

 Є версія про розстріл Миколи Івасюка прямо у приміщені нинішнього Міжнароднго центр культури і мистецтв Федерації профспілок України або  “Жовтеневого палацу”.  А потім тіло видатного митця упокоїлося у масових могилах страчених у Биківні, а може, й арештантів було вивезено до Биківні і страчено там.

Там же, у Жовтневому палаці, було розстріляно письменника Григоря Косинку , Тарас і Іван Крушельницькі — дітей Антона Крушельницького, митець Майк Йогансен, поет-футурист Михайль Семенко і сотні інших представників української еліти.

 Реабілітований Микола Івасюк вже за горбачовської “перебудови” посмертно 1988 р. за стандартним формулюванням: «за відсутністю складу злочину».

 Цікаво, чи знають це весело концертуючі на сцені Жовтневого палацу артисти  і чи не відчувають вони від цього моторошного “когнітивного дисонансу”?  Як і від того, що на сходах Жовтневого палацу розстрілювали героїв Майдану 2013-2014 рр.,  цілком можливо, нащадки Локтєва та Шашкова.

 Які періодично на шпальтах газет та часописів, з екранів телебачення та у соцмережах вигулькують з антиукраїнською маячнею, стверджуючи, що вони “кієвлянє в сєдьмом поколєніі” та “свідки смачного радянського пломбіру”…

Меморіальна дошка Миколі Івасюкові у Львові

Протягом життя Микола Івасюк створив понад 500 художніх шедеврів.  Деякі твори навічно лишилися як пам’ять про видатного майстра у Чернівцях, де Івасюк виконав декілька монументальних праць, які, хвала Богові, дійшли  до сьогодні.

 Нині в українських музеях зберігається приблизно чотири десятки творів митця, з них частина перебувала в приватній колекції іншого видатного буковинця – видатного співака Дмитра Гнатюка (1925-2016).

Доля більшості картин майстра досі невідома. Під час війн і розпаду імперій роботи Івасюка вивезли за кордон. Картини Івасюка є й у приватних колекціях і музеях Польщі, Німеччини, Австрії,  Румунії, США, Канади.

 Але все-таки твором номер один, шедевром на всі часи лишилася одна, щасливо збережена картина, – окраса експозиції Національного художнього музею України, – “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”.

 

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

Використана література та електронні джерела:

Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Януш Качмарчик. Гетьман Богдан Хмельницький. Перемишль-Львів, 1996;

Любомир Винар. Козацька Україна. Вибрані праці. Київ-Львів-Нью-Йорк-Париж,2003;

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296; 

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534; 

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316; 

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216; 

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119; 

«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002);

“Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (Київ, видавничий дім “Альтернативи”, 1998);

Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 199; 

Frank E. Sysyn. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil. — Harvard University Press, 1985; 

Валерій Смолій, Валерій Степанков. Богдан Хмельницький, В-во “Альтернативи”, Київ, 2003;

Тетяна Дугаєва. Таланти Чергівців. Чернівці, 2008;

Івасюк Микола Іванович // Довідник з історії України / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста; Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. — Київ: Генеза, 2001