В арсеналі військово-історичної групи “Київський реєстровий полк, з-поміж іншого, перебуває і такий різновид верхнього одягу, як катанка. Поповнюємо свої знання про козацький стрій, та відповідаємо на одне з питань співчуваючих та критиків – “могла чи не могла бути катанка в козаків-реєстровців”.
1. ЩО ТАКЕ КАТАНКА
Лексема КАТАНКА з’явилася і в українській мові на позначення короткого верхнього одягу. У пам’ятках української мови початку XVII ст. вживається: “… катанъка кармазиновая с петлицами…” На думку дослідників, слово катанка є, очевидно, запозиченням з польської мови, пор. пол. KATANKA, куртка. Цікаво, що угорською katan [a], – солдат, жовнір. Англомовні джерела фіксують цю назву як Kathy cloth. Лексему “катанка” приблизно у той же час фіксують старобілоруські та московитські тексти зі значенням “куртка”, різновид верхнього одягу. Польські джерела фіксують багатозначність поняття й слова katanka (укр. Катанка), проте за будь-яких обставин це – короткий верхній одяг.
Відомий дослідник козацького одягу к.і.н. Євген Славутич, пише: “На межі XVI–XVII ст. у побуті українського козацтва поширюються польський жупан, коротка угорська делія (mente, катанка)…”
Польські джерела, зокрема, Ірена Турнау книзі
“Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.” фіксують багатозначність поняття й слова катанка, проте за будь-яких обставин це – короткий верхній одяг:
“1. Katanka- krótkie okrycie wierzchnie w męskim ubiorze nar., uźywane w Polsce w XVII-XVII w., często podbite futrem, zdobione piętlicami przy zapięciu…(стор. 211) “Slownik terminologiczny sztuk pieknych”; “Катанка – короткий чоловічий верхній одяг народного типу, який вживали у Польщі XVII-XVIII ст.; часто підбитий хутром та оздоблений петлицями на грудях…”Термінологічний словник образотворчого мистецтва”.
2. Katanka- ubior krotki do biodra jak goralska gunia, zarowno kobiecy, jak meski. Dawni zolnierze nasi chetnie wkladali do jazdy konnej taki katanki z odwijanymi z przodu polami. Stad tez pisarze zwali ich czasem “katanami”. (стор. 131 “Slownik mody” Elai Andrzej Banach). “Катанка – короткий оlяг до середини стегна, як ґуральська (гуцульська) ґуня, як жіночий,так і чоловічий. Давні вояки наші охоче одягали його до верхової їзди з розстібнутими спереду полами…” ( “Словник моди”, Елай Анджей Банах).
3. Katanka- kurtka, z polami krotkimi nad kolano, uzywana do jazdy konnej. Sam wyraz “katanka”, jak twierdzi Bruckner, pochodzi z wegierskiego katana- zolnierz, od niego przezwana “katanka”, jak rajtarka od rajtara, radziwilka od Radziwilla. str 26 “Encyklopedia steropolska ” T 3 Z. Gloger.
“Катанка – куртка з короткими полами над коліном, яка вживалася до кінної їзди. Саме поняття “катанка”, як твердить Брукнер, походить від угорського katana – солдат, як “рейтарка” від рейтара , “ радзивілка” від Радзивіла.
4. Katanka (węg. Katona – zolnierz) – 1) krótkie okrycie wierchnie w męskim ubiorze narodowym, często podbite futrem I zapinane na pętlice, noszone w XVII-XVIII w…; 2) okrycie, noszone przez kobiety; 3) ludowy ubiór góralski.
“Катанка (уг. Katona. – солдат) – 1) короткий верхній одяг у народному чоловічому вбранні, часто підбитий хутром і оздоблений петлицями, носився у XVII-XVIII ст… 2) одяг, який носили жінки; 3) народний одяг горян [гуцулів].”
Зображення піхотинця польсько-угорської піхоти з Голуховської таблиці XVII ст.
2. КАТАНКА ЯК РІЗНОВИД ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ ПОЛЬСКО-УГОРСЬКОЇ ПІХОТИ
Там же в Є. Славутича: “Зауважимо, що хоча верхній одяг піших реєстровців за типом і покроєм був практично такий самий, як і у [польських] «вибранців», решта предметів одягу, як-от: штани, чоботи, сорочка залишалися традиційного для козаків східного та північно-кавказського зразка. Коронна та магнатська «вибранецька» піхота натомість носила угорсько-польські, власне західно-європейські, вузькі штані-рейтузи та угорські низькі полуботки. Варто також додати, що у той час як «вибранецька» і угорська піхота мала мушкети і амуніцію західноєвропейських типів, козаки ж використовували оригінальні полегшені «ручниці» з аркебузним прикладом і військове спорядження східних зразків, а натруски і ладівниці відзначалися оригінальністю.»
У якості верхнього одягу угорською та польською піхотою вживалися делії та/або катанки.
Накинута наопаш угорська мента ( уг. Menthe)
або ж катанка на зображеннях вояків, одягнених за угорською модою
Угорська делія (інколи пишуть “делійка”), на відміну від польської, була завдовжки лише за коліна, без коміра, з короткими (до ліктя) широкими рукавами. Попереду і по боках у подолі вона мала розрізи, які дозволяли носити шаблю під низом з ефесом назовні та підтикати поли за пояс під час марширування. Застібалась делія на грудях обшивними басонними ґудзиками і накидними петлями, а проти них по борту обох піл нашивалися горизонтально недовгі шнурові петлиці. Часто делію застібали тільки під шиєю, а пояс пов’язували по жупану. Делію називали ще mente, манта, або катанка. Втім, іконографічні джерела, зокрема, картини Томазо Долабелли, показують варіант пов’язування пояса поверх угорської делії або катанки.
Інколи катанка фігурує, як деталь навіть не двох-, а трьохшарового одягу. Знаходимо опис катанок в описі урочистого збройного ескорту посла Речі Посполитої, воєводи Познанського Кшиштофа Опалінського. Той прибув у якості шлюбного заступника короля Владислава IV, що сватався до Луїзи Марії Ґонзаґа де Невер (польська версія – Людвіка Марія Ґонзаґа), до Парижа 1645 р. Рота гайдуків під командуванням пішого ротмістра Хлаповського виглядала так: “Za nim szło piechoty 30 w żupanach czerwonych sukiennych, w katankach, w deliach tegoż sukna i maści, które sobie na ramiona powrzucali, u każdey deliyi po 8 srebrnych guzów, za magierką nożyki srebrne, na lewem ramieniu muszkiet, a w prawey ręce siekierka; wszyscy wygoleni po polsku.”
Гайдуки піхоти на Рольці Стокгольмській 1605 р.
“За ним йшло піхоти 30 [гайдуків] в жупанах червоних сукняних, в катанках, в деліях того ж сукна й кольору, як і решта одягу, що вдягли на свої плечі, на кожній делії по вісім сібних ґудзиків, на маґерках [прикріплено] ножики срібні, на лівому плечі мушкет, а у правій секирка; всі поголені по-польському”.
Ось цікава цитата з “Історії піхоти польської” В. Ґурського, яка є прямим текстом з постанови Белзького воєводства 1648 р. про формування піхотної формації для захисту краю: “Wyprawa łanowa miała także składać się z piechoty. W tych ze nowych osadach, od których poddanych, którzy w chałupach tylko przy ogrodach swych mieszkają, a pól do nich nie maią, także od trzydziestu chałup, hajduka, byle nie Rusina [sic!] z muszkietem y szablą, w barwie błękitney, to iest żupan y katanka, porządnie wyprawić powinien. Wystawienia piechoty mieli także współfinansować Żydzi… (“Формування ланових формацій мало складатися з піхоти. З нових осад, у яких піддані, хлопи, які мешкали у халупах при своїх городах, а половина з яких і того не мали, від тридцяти домів мали виставити гайдука, ледь не русина [з походження], з мушкетом та шаблею; у “барві” блакитній, себто у жупані й катанці та зі спорядженням. Формування такої піхоти мусили допомогти профінансувати євреї…”
Угорські або хорватські вояки. Фрагмент картини, що зображує військовий табір під час Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.
Звідти ж цитуємо: “Piechota łanowa województwa sandomierskiego wedle uchwały z 28 kwietnia 1655 roku:
(…) żupany błękitne w pół goleni, katanki czerwone, białym kirem podszyte z potrzebami błękitnymi, kto chce może i delię, byle błękitną dać swemu [chodzi tu o to, że szlachcic wedle uznania mógł rekrutowi zapewnić delie], spodnie czerwone, czapki kapturowe na modłę niemiecką i buty również robione według niemieckiego wzoru.” (“Ланова піхота Сандомирсього воєводства згідно рішення від 28 квітня 1655 р. мусила мати “блакитні жупани [довжиною] до середини гомілки, катанки червоні, підшиті білим кіром, з блакитними петлицями, хто хоче – може [бути] і в деліях, блакитних, як хто захоче дати своєму (йдеться про те, що шляхтич, з добр якого набиралися вояки, міг забезпечити своїх підданих деліями); штані червоні, капелюхи за німецькою модою і черевики, так само зроблені за німецькою модою..”)
З того ж джерела продовження, яке стійко засвідчує парність, двошаровість одягу польської піхоти, суперником на полях битв із якою вважають і козацьку піхоту. “Piechota łanowa z województwa podlaskiego w 1655 roku to mąż do wojennych prac sposobny w żupanie błękitnym w pół goleni, katanka czerwona kierem złotem podszyta, muszkiet lontowy, siekierka, prochu, ołowiu, żywności na pół roku, rydel, motyka…” (“Ланова піхота Подляського воєводства 1655 р. мала виступити до бою у блакитних жупанах до середини гомілки довжиною, у червоних катанках, підбити кіром [дешевим сукном} золотавого кольору, з ґнотовими мушкетами, із секирками, запасом олова, прдовольства на півроку, кирками та мотиками….”
Гайдук піхоти польсько-угорського типу
А так мала виглядати того ж 1655 р. піхота Руського воєводства з центром у Львові. Тобто, переважна частина цих вояків були етнічними русинами, тобто українцями. “Szlachta województwa ruskiego z kolei ustaliła 28 kwietnia 1655 roku, że hajducy wyprawy łanowej mają wyglądać następująco: barwa ma być żupan błękitny, katanka czerwona a przytem i kożuch in casum wojowania [w] zimie; muszkiet tenże hajduk powinien mieć lontowy, prochu funtów dziesięć, ołowiu także co potrzeba.”
(“Шляхта Руського воєводства вирішила 28 квітня 1655 р., що гайдуки воєводської піхоти будуть у блакитних жупанах, червоних катанках, а також матимуть і кожухи [на зиму]; гадук мусить мати ґнотовий мушкет, десять фунтів пороху на кожного, необхідний запас олова [для відливання куль]…”
Рішення сеймику Серадзського воєводства: “Uchwała sejmiku sieradzkiego z 20 czerwca 1655 roku mówiła o hajdukach ubranych w białe żupany bekieszowe (sięgające do połowy goleni), a także czerwone katanki i czapki.”
(“Ухвала сеймику Серадзського від 20 червня 1655 р. говорить про білі “бекешеві” жупани своєї піхоти довжиною до середини гомілки, а також про червоні катанки та шапки”…
Багато хто з дослідників вбачають подібність одягу козацтва, у першу чергу реєстрового та городового, із піхотою польсько-угорського типу. Є. Славутич у своєму дослідженні констатує: “Отже, службовий одяг реєстрової козацької піхоти початку XVII ст. виглядав так: – поверх жупана завдовжки до середини гомілки носили угорську делію (або ж mente, менту, катанку).” Чи зберіглася така тенденція пізніше, спробуємо розібратися нижче.
3. СОЦІАЛЬНИЙ КОД КОЗАЦЬКОГО ВБРАННЯ
Зображення з книги Бартоша Папроцького “Hetman” (1578 р). деякі українські дослідники вважають це зображення таким, що змальовую зовнішній вигляд перших реєстровців. В. Кричевський помістив копію цього зображення на обкладинку та титульний аркуш “Історії України-Руси” М. Грушевського.
Відомий дослідник найманого та охотницького війська Гетьманщини другої половини XVII – XVIII cт. Олексій Сокирко так характеризує «соціальний код» козацького вбрання: «В соціальній абетці того часу основні елементи охотницького вбрання дозволяли «прочитати», перш за все, рід занять, а відтак і соціальну приналежність найманців, ідентифікуючи її із верствою вояків. Це головним чином торкається розглянутої нами «барви», поєднання її елементів, які в основі нічим не відрізняються від козацьких: носіння рицарського верхнього одягу – жупану, каптанів, кунтушів замість свит у посполитих), й що найголовніше – чобіт, котрі були ніби невід’ємною рисою козака. ..»
Можна з великою вірогідністю твердити, що реєстрова піхота козацького війська, як і піхота «вибранецька», мала обов’язкових два види верхнього одягу – основний достатньо вузький довгий, нижче коліна, спідній ЖУПАН та верхій більш короткий вид демісезонного одягу– спочатку ҐЕРМАК, ЄРМЯК (тур. АРМЯК), КОБЕНЯК або КЕБЕНЯК, згодом т.зв. угорську КАТАНКУ (kathy cloth, katanka) або ЧАМАРУ, ЧЕМЕРКУ (czamara, czemerka) і, нарешті, СЕРМЯГУ (сермягою називали і просту вовняну тканину і вироби з неї).
Ми диспонуємо описами та тестаментами представників шляхти, козацтва, міщан, селян, де катанка фігурує в якості одного з предметів верхнього одягу.
Документи хроністів періодично дають хоч і непрямі, але опосередковані описи зовнішнього вигляду козаків, який інколи ввижався самовидцям подібним до вбрання їх противників. Так, у реляції про облогу Гомеля козаками 1651 р. знаходимо таку промовисту згадку:
1651 року червня (не раніше 16). – “Реляція про облогу м.Гомеля українськими козаками і про допомогу їм з боку білоруського населення”. Державний воєводський архів у Ґданську, шифр 300.29 / 135, л. 350-352. Копія.
«… У цій сутичці кільком козакам вдалося увірватися на стіну і захопити опорний пункт. Вони до того перемішалися зі слугами, що важко було розібратися, де свої, а де чужі, і лише після того, як до піхоти було надіслано капітана Монтґомері, коли один з цих зрадників ударом по голові обухом вбив у всіх на очах шляхетського слугу, а інші стали в наших кидати палицями, не даючи підступити, наші почали по них сильну стрілянину, а ті, не витримавши, кинулися через паркан назад до своїх …»
Тобто, для хроніста, очевидця подій, козаки зовні мало чим відрізняються від пахолків литовського війська, що боронять місто.
Пахолками називали почтових, тобто військових слуг, які складали значну частину військ Речі Посполитої. В іншому цікавому документі, а саме вимогах Богдана Хмельницького до міста Львова під час облоги міста 1655 року про контрибуцію, бачимо перелік тканин, призначених для козацьких “слуг військових”. До числа військових слуг зараховувалися: довбиші (літаврники), гармаші (пушкарі), палубничі, фурмани, коновали, стайничі, трембачі (сурмачі), цілюрники, піщалки (гравці на музичних інструментах – пищиках та жалійках), слюсарі тощо.
Крім осіб, пов’язаних із виконанням військових обов’язків, до числа військових слуг зараховували також і служителів, функціональні обов’язки яких були пов’язані з фіскальною сферою — шафарів, індукдаторів, комісарів, а також «сторожі з листами посилаючися».
Інформацію про одяг козаків є у розвідці відомого польського дослідника-аматора Міхала «Кардіназі» Парадовського про хід облоги і перемовини між союзниками, – козаками та московитами, – з одного боку, та гарнізоном та світською владою міста, – з іншого боку, у 1655 р.
«Восени 1655 р. козацькі і московські війська облягли Львов. 13 вересня Богдан Хмельницький вислав у листі оборонцям умови миру. Місто повинно було сплатити суму в 40 тисяч злотих, але крім того, козацький гетьман вимагав видачі детального переліку товарів, які мали бути доставлені до його армії.
Для командного складу козацького війська та інших військових начальників він вимагав 50 поставів кармазину, іншого добірного сукна, півґранату – 20 поставів, мальву – тканину малинового відтінку 50 поставів, півшкарлату (червоного тонкого сукна наполовину вужчого, ніж шкарлат) 10 поставів, шовку 5 поставів, адамашку 5 поставів, напівшовкової тканини 10 поставів.
Для вершників гетьманського ескорту (слуг військових) вимагалося сукна кращого ґатунку, фалендишу, 100 поставів; гіршої якості вовняної тканини, -шиптуху, – 200 поставів. Крім того, 1000 кожухів, 2000 пар чобіт, 50 центнерів свинцю на кулі для піхоти.
Магістрат Львова, однак, не зміг задовольнити такі надмірні умови, пояснивши це різким збіднінням мешканців та крахом торгівлі через війну. Радці ґарантували від себе та своїх мешканців міста виплатити 20 тисяч злотих, але не грошима, яких теж бракувало, а в товарах, що були у місті. Городяни також сказали, що не мають свинцю, і що вони можуть тільки зняти свинцеве покриття вірменської церкви Святого Хреста і віддати облягаючим.
Після тривалих переговорів, які час від часу переривалися обміном артилерійським вогнем, місто фактично виплатило 20 тисяч злотих викупу, частково все-таки грошима, частково товарами. Цікаво, що все пішло до козаків, оскільки міщани навідріз відмовлялися вести переговори з Москвою.»
Маємо докладний опис військ Хмельницького під стінами Львова 1655 року. “Війська Хмельницького після отримання викупу почали шикуватися до походу. 8 листопада вони вийшли з табору облягаючих, залишивши на самоті союзні московські війська під мурами міста.
На прощання козаки влаштували міні-дефіляду піді Львовом, яку так описав хроніст: “Наприкінці облоги біля міста з’явився з численним кінним ескортом Іван Виговський (генеральний писар), який від імені Хмельницького і всього Війська Запорозького по-приятельському комендантові гарнізону (Кшиштофу) Ґродзицькому (відомому обороною Кодака 1648 р.) і усім мешканцям зичив усіляких гараздів і спішно відправився готуватися до походу.
Місто звідусіль оточили численні і красиво вбрані відділи козаків, озброєні добірною зброєю, а до них їхав під вали і стіни міста з особистою охороною при прапорі на доброму коні сам гетьман Хмельницький, за яким одразу рухалися орди (маси) козаків, вояки легкої кіноти і добровольці-охотники в суконних шатах замість панцирів одягнені.
Деякі замість панцирів в полотняні каптани були вбрані, на зразок москалів. І той похід тривав ціле 9 листопада. Днем пізніше позиції довкола міста залишили і московські війська з повним і прекрасним озброєнням та спорядженням. “
Маємо відомості й про використання одягу в якості засобу введення противника в оману.
У фундаментальному зібранні “Акты Юго-Западной России”, де публікуються тисячі документів з історії козацтва, знаходимо підтвердження тези про перевдягання козаків та покозачених в одяг короонних жовнірів для введення в оману противника. Зокрема, читаємо таке: “…Рѣшеніе того же суда, отъ 30 октября, по жалобѣ крестьяиъ села Честнаго Креста дв. Софьи Вольской объ ограбленіи и нанесеній имъ побоевъ въ 1651 г. бискупичскими и грушовицкими крестьянами владимірского епископа Іосифа Мокосія-Баковецкаго, „удаючисе за жолнеровъ, тривоги чинечи, же юж татарове суть въ Киселинѣ“ .
Ясно, що мова йде про вдалу спробу покозачених селян видати себе за коронних жовнірів.
Зображення воїна в жупані та катанці (делії?) на залізній скрині-касі, що зберігається у костелі св. Петра та Павла (Вільнюс, Литва). Згідно із переказами, це один з трофеїв коронного війська з-під Берестечка 1651 р. Деякі дослідники-аматори твердять, що зображено саме козака. Так це, чи ні, головне для даної пубдікації – це коротша верхня шата синього кольору
Додатковим джерелом щодо спільних джерел формуванння комплексу одягу козаків служать відомості про перехід частини коронних або магнатських військ на бік повсталих протягом Визвольної війни.
Припустити, що вояки, які свідомо залишили лави війська Речі Посполитої, аби перейти під прапори повсталого козацького війська, одразу ж позбулися “барви” чи іншого строю, важко. Тобто, перейшовши на бік війська Хмельницького з озброєнням та спорядженням, вочевидь, вояки-перекінчики зберігали і одяг. Кількість таких покозачених воїнів чимала.
Кандидат історичних наук І. Гаврилюк у своєму дисертаційному дослідженні “Приватні війська князя Владислава Домініка Заславського (1618-1656 рр.) в контексті розвитку надвірних армій в ранньомодерній Європі XVII ст.” зазначає: “Приватні хоругви зменшувалися також внаслідок масового переходу жовнірів на бік неприятеля. Хелмінський римо-католицький єпископ в листі до поморського підкоморія зазначав: «…під Глинянами об’єднуються пан хорунжий і князь Домінік, але сили вже ослабли, оскільки всі їх люди стали зрадниками. Єдина надія тільки на шляхту та іноземців».
Коронний підчаший Миколай Остророг писав, що «…руські пани перед тим (1648 р.) великі почти до війська Речі Посполитої посилали, але зараз це є неможливим, бо найбільша їх потуга складалася з людей українних, котрим зараз вірити не можна, тому залишаться ті пани лише при двірських своїх хоругвах, в яких поляки служать». Також неможливою ставала оборона фортець і міст, оскільки місцеві жителі масово покозачувались і відкривали ворота повстанським загонам.
Цінні відомості про це належать перу відомого історика та реконструктора Радослава Сікори: “Вважається, що на початку повстання 1648 р. «свавільних випищиків», не було, бо протягом 10 років «Золотого миру» вони були обернені на селян, хоча, скоріше за все, випищики тихо чекали на свій час.
Проте велика маса козаків, що не потрапили до реєстрів, стали «службовими козаками», тобто тими, хто замість відбувати панщину, виконували охоронні функції озброєної варти, входячи до складу приватних військ численних магнатів. Вони масово долучилися до повстання після його початку. Відомо, що війська певного воєводства могли мати “барву” в кольорах воєводського герба, а приватні війська мали “барву”, тобто елементи одностайного одягу, дуже часто, – в кольорах гербів власника.
Про це пише й відома польська дослідниця Зофія Стефанська у статті “POLSKIE UBIORY WOJSKOWE Z XVI I XVII W.” зі збірника “Muzealnictwo wojskowe”, Варшава, 1964 р.
Вже під Жовтими Водами на бік Богдана Хмельницького перейшли 100 драгунів приватної хоругви Сєнявського під командуванням Петра Головацького, а також не менше 100 драгунів з роти князя вищезгаданого князя Владислава Домініка Заславського. Адже на початок битви він мав 300 чоловік, а потім фіксується тільки 200.
Є відомості, що зі складу підкріплень, які рухалися в час битви при Корсуні на допомогу гетьманам, частина перейшла на бік повсталих козаків зі зброєю в руках.
Вже в ході битви під Корсунем ціла група русинів-українців, що складали солідну частину війська Речі Посполитої, перейшли на бік козацької армії Хмельницького.
В боях під Тульчином 20-21 червня 1648 р. з 300 кавалеристів підрозділу Конєцпольського 200 чоловік втікли до козаків з кіньми та озброєнням. І, вочевидь, вони були у своєму одязі.
Під Полонним влітку 1648 р. гарнізон міста числом 1200 чоловік у повному складі перейшов до козаків під командуванням Максима Кривоноса.
Зі 6000 приватних військ князя Ієремії Вишневецького третина, не менше 2000 чоловік, перебігли до стану повсталих, бо під Констянтиновим князь Ярема мав вже тільки 4000 війська, хоча ще донедавна мав 6000 чол.
Марек, перекладач маршалка коронного, посилаючись на конфесати (зізнання під тортурами) полоненого татарина 1651 р., під час Берестецької кампанії, вказував, що козаків 40-50000, разом з черню – 100000… Козаки кінно йдуть, чернь або хлопи піші».
І вважати, що свій, виданий власниками чи державцями, або ж придбаний на власні кошти, трофейний та інший одяг вони “викинули у прірву” або “пропили у шинку” немає достатніх підстав.
Козак з титульного аркуша твору Касіяна Саковича
«Вірші на жалісний погреб зацного рицера Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного» 1622 р.
4. ІКОНОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА ПОБУТУВАННЯ КОРОТКОГО ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ, У ТОМУ ЧИСЛІ, КАТАНКОК, У ГАРДЕРОБІ КОЗАЦТВА
Важливим іконографічним джерелом є аналіз козацьких печаток XVI-XVII ст., оскільки зображення на них багато у чому підтверджуються наявними письмовими та іншими іконографічними джерелами.
Згідно із ґрунтовним аналізом козацьких печаток, здійсненого низкою науковців, можемо пересвідчитися, що від кінця XVI і аж до другої половини XVII ст. козака зображено у обтислому вузькому довгому спідньому жупані і верхньому короткому, у характерній шапці, спочатку подібній до маґерки “вибранецької” піхоти (Герб Війська Запорозького Низового 1622 р.), а згодом “шлику”.
Схожий одяг бачимо на відомій гравюрі анонімного автора із зображенням козака у геральдичній композиції «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.). Козак вбраний у жупан до середини гомілки, що має вузький сторчовий комір, рукава з трикутним мисиком на кінці, одгорнутим у вигляді карваша. Жупан підперезаний поясом. Зверху одягнута коротка угорська делія або катанка, застібнута тільки під шиєю, без коміра, з короткими рукавами до ліктів, із розрізами у подолі та з чотирма парами петлиць, нашитих по борту піл до пояса. На ногах – «козацькі» чоботи без підборів.
Візуальним підтвердженням двошарового одягу є інші козацькі печатки першої чверті – середини XVII століття, на яких видно, що з-під більш короткого верхнього одягу видно нижній жупан або каптан.
У цікавій і ґрунтовній розвідці В. Г. Фоменка “Військові печатки запорожців» читаємо:
“Загальним для всіх військових печаток запорожців, відомих з описів і відбитків на документах, є зображення в центрі козака з мушкетом на лівому плечі та шаблею у піхвах – теж з лівого боку. Козак на всіх відбитках (крім спеціально застережених) одягнутий у дві верхні одежини: нижню, більш довгу, яку всі автори пізніших описів називають кунтушем, і верхню, коротшу, яку правильно було б називати чумаркою або чемеркою”.
Отже, під “чумаркою”, яка з’явилася у народному одязі значно пізніше, автор має на увазі коротку верхню шату, якою може бути катанка або коротка делія угорського типу. Попри явні помилки у назвах видів одягу, фіксуємо зображення двошарового одягу козака на печатках.
Двошаровий одяг, де на жупан зверху одягнено більш короткий верхній одяг, бачимо на найважливіших печатках XVII ст. – печатці часів гетьманування Богдана Хмельницького (8.VI.1648–24.V.1651); печатці від часів гетьманування Богдана Хмельницького (24.XI.1651–25.V.1654); печатці від часів гетьманувань Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері (1.VII.1654–28.IV.1663).
У першому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, у довгому жупані і коротшому верхньому одязі, піддперезаного поверх поясом, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПƐЧАТЬ • ВОИСКА ƐГо КОРОЛƐВЬСКОƐ МІЛОСТІ ЗАПОРОЗКОГо.
У другому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, у довшому жупані та коротшому верхньому вбранні, пояса не видно; на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля.
Напис по колу: + ПЄЧАТЬ ВОИСКА ЄГо КОРОЛЄВЬСКОИ МЛСТИ ЗАПОРОЗЬКОГО.
У третьому випадку в полі печатки козак, обернний вліво, в двошароврму одязі, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля.
Напис по колу: + ПЕЧАТЬ ЦРΣКОГо ВЕЛИЧЕΣТВА МАЛОИ РОΣИІ ВОИКА ЗАПОРоз.
Пізніші козацькі печатки так само містять зображення козака з мушкетом у довгому жупані та коротшому верхньому одязі. В якій мірі зображення на печатках є достемнними, науковці, такі як О. Однороженко, В. Фоменко, О. Альфьоров та інші, мають різні думки, однак більшість схиляються до думки, що зображення козака не є відвертою фантазією, а відображає реальний зовнішній вигляд козака описуваного періоду.
Іншим типом зображувальних джерел є віньєтки на мапах України Ґійома Левассера де Боплана (1600-1685) та інших авторів із малюнками представників населення України, у тому числі козаків і старшини. Нерідко ці зображення змальовують козаків саме у двошаровому одязі.
5. КАТАНКА В ТЕСТАМЕНТАХ (ЗАПОВІТАХ) ТА СУДОВИХ ДОКУМЕНТАХ XVI-XVII ст.
Ну, і нарешті зупинимося на періоді побутування в гардеробі різних верств населення східних теренів Речі Посполитої такого виду верхнього одягу, як катанка.
Цінним джерелом тут є тестаменти, тобто заповіти людей різного стану, та судові протестації, де до суду подаються довгі переліки кривд та матеріальної шкоди, завдані під час шляхетських наїздів або лихоліть Визвольної війни.
В тестаменті Анни Мороховської (м. Львів, 1609 р.), крім інших позицій фігурує: «…катанка червона космата мухаіру німецького, підшита попелицями…»
Львів’янка Ядвіга Собанська, дружина Войцеха Зичливого – муляра, 1632 р. заповідає, серед іншого, своїм родичам «табінову катанку». Табін (пол. Tabin, нем.tobin, tabinet від тур., Перс. Tabin) – щільна легка, тонка шовкова або златоткана матерія різної вичинки з особливим ефектом незвичайного переливу і іскристості на поверхні. Зустрічається в українських писемних джерелах з середини XVI століття.
Мухояр, мухаєр (тур. Muchajjar, з араб. – тканина з вовни кози) – груба вовняна тканина полотняного переплетення, з камвольної шерсті або волосу кози, гладка або кашлата [космата], ґатунок сукна або камлоту, тканий з пряжі, зсуканої з двох ниток, іноді з шовковою основою. Тканина, відома з XVI ст.
Скаржачись на напад покозачених селян і розорення її маєтку, шляхтянка Ельжбета Смітковська 1648 р. у довгому переліку матеріальних збитків вказує, що в неї вкрадена “…катанъка кармазиновая с петлицами кґришпановое масти—золотых пятдесят [коштувала]”.
У скарзі, датованій 1656 р. «Розпись, як много шкід і знищеня бідних селян, а також і козаків полку Івана Нечая, від ратних людий його царського величества, від салдатів і від инших людий” знаходимо у довгому переліку втраченого майна «…Катанка зелена, катанка атласна, катанка турецька…».
Читаємо у заповіті «Тестамент Татяны Яковлевны Шереметовое, райцовое полоцкое» за 8 липня 1657 р.: “…першого малжонка, катанку саевую чорную…», що належав матері відомого просвітителя Симеона Полоцького (1629-1680) містить, як бачимо, згадку саме про чоловічу катанку її колишнього чоловіка.
Волинянка Аполонія Гаврилівна Лукашевичова 1678 р. заповіла своїй племінниці Мелашці, серед іншого “…лазурову паклакову катанку, підшиту білими баранами…”
6. ВЕРХНІЙ ОДЯГ ЯК ЧАСТИНА ЗДОБИЧНИЦТВА КОЗАКІВ
Описи одягу, як важливий елемент козацької здобичі, знаходимо в описах про трофеї на полях битв, при облогах і здачах фортець, а також під час банального грабунку, яким супроводжувалися будь-які війни описуваного часу. Адже здобич, відбита у противника [fructus belli] – невід’ємна складова “вояцького щастя”.
Під час козацького повстання 1630 р. і боїв під Переяславом козакам дістається все озброєння, майно та одяг коронних жовнірів. Так це описує М. Грушевський у фундаментальній “Історії України-Руси”: „…Оден (віддїл), що йшов до польського війська, заступили й побили, все забрали. Що були гайдуки — не забивали, бо була то Русь, тільки повбирали ся в їх сукнї і побили кілька сот жовнїрів що йшли за гайдуками: жовнїри думали, що то гайдуки стоять, і були безпечні…” Оскільки під гайдуками малася на увазі піхота польського-угорського типу, вочевидь, повсталим козакам дістався і весь комплекс одягу та озброєння коронних або магнатських жовнірів.
„Далї в Копачеві (коло Василькова) побили всїх жовнїрів і вози їх позабирали, з скарбами. В Димері в пятницю по св. Духу (21 мая с. с.) жовнїрів громили. Під Київом жовнїрів побили так, що у них, кажуть, коней воєнних взяли до 600, і вози з усїм добром…”
При капітуляції фортеці Кодак 2 жовтня 1648 р., попри домовленість про почесну капітуляцію, козаки нападають на частину гарнізону, що вийшов з фортеці, і нещадно відбирають в нього все військове спорядження та майно. Польські оборонці Кодака Анджей Буженський та Александр Яблдржик Вишинський, серед іншого, пишуть: “Там, коли ми переїхали, частина з них оточила нас на місці, десь у полі, відбирали зброю, бубни, транспортні вози разом із кіньми, і весь одяг з нас познімали, роздягли ледь не до нага…”
Під Пилявцями у вересні 1648 р. козаками захоплено величезну кількість військового майна, зброї, коштів, продовольства пороху та готового одягу – понад 6 450 “крамних” возів коронних військ та магнатерії.
«Да тогожъ 1648 року, сентеврия послЂдныхъ чиселъ, под ПЂлявкою городкомъ страшная война была съ превеликою ляховъ бЂдою, где шестдесятъ тысячъ ляховъ пановъ, а слугъ и пахолковъ ихъ стройно шесть тисячъ, ружейныхъ втрое противъ того числа, Хмелницкий съ козаками и съ четырма тисячами татаръ при КарачЂ бею мурзЂ, побЂдивши, однихъ порубилъ, другихъ прогналъ; обози же ихъ съ каретами и конЂ, богато убиранные, и оружье и столы и креденси дорогіе, съ которими ляхи якъ на веселье Ђхали, разграбили козаки въ сту тисячъ фурмановъ лядскихъ, разными богатстви и одеждами, футрами и посудами дражайшими наполненныхъ и от страха тамъ оставленныхъ…»
Гравюра, що зображує побиття польських полонених після битви під Батогом 1652 р.
«Козаки, заволодівши польським табором, здобули величезні трофеї, зокрема 100 гармат, багато пороху, вогнепальної і холодної зброї, панцирів, а також коней і возів, вщерть навантажених усяким майном — золотими кубками і тарелями, срібними купелями, грішми, коштовним хутром і одягом, наїдками і напоями. Той же М. Голинський, пишучи про поразку шляхти під Пилявцями, підкреслює, що «у зброї і майні» вони зазнали «втрат більше ніж сім мільйонів [злотих], а ганьби на тисячу мільйонів».
Чималі трофеї дісталися козакам і татарам при облозі Львова, Жовкви та Замостя 1648 р. Серед іншого, в описі кривд, завданих козаками, окрім готівкових коштів, прерахувається і майно, “крам”.
При видачі викупу війську Б. Хмельницького й татарам під стінами Львова , як пише М. Грушевський “…відпоручники Хмельницького й Тугай-бея самі оглянуть львівські крами й маєтки та зберуть що можна буде в грошах і товарах. Се, розумієть ся, була велика полегкість: посли могли бути вдоволені з результатів своєї місії. По сїм полковник Головацький з Піріс-аґою кілька день займали ся ревізією львівських засобів і вибираннєм контрибуції, відвозячи її до Тугай-бея.
Ян Матейко.
“Хмельницький піді Львовом і диво св. Яна з Дуклі”
(1885 р.)
Всього, як рахували міщане, вибрано з міста грошима, металєм, товарами і припасами на півмілїона золотих, а з того властива контрибуція Татарам виносила коло 330 тис., та й то товари оцїнювали ся, мабуть, як найвище, і дїйсна вартість контрибуції не переходила правдоподібно за 50 тис. червоних, себто четвертини визначеної суми, так що Тугай-бей не раз дуже сварив ся, докладно перевіряючи вагу й цїну товарів…” Серед численних трофеїв, без сумніву, перераховується і одяг.
7. МАТЕРІАЛІАЛИ ВИГОТОВЛЕННЯ ТА ВЕРСІЇ КРОЮ КАТАНКИ
Зразків козацького строю, і, зокрема, катанок, XVI-XVII ст. не збереглося, тому реконструкція його можлива тільки за писемними джерелами, збереженими подібними за кроєм аналогами та іконографії.
Загальноприйнятим майже на рівні штампу є твердження, начебто, військовий одяг запорожців до середини XVII ст. був дуже різноманітний, тоді як деякі підрозділи коронного війська носили передбачену військовими статутами «барву» – до певної міри попередницю однострою в сучасному розумінні цього слова, ключовою характеристикою якої була схожість убору окремих вояків підрозділу . Близько 1557 р. король Сигізмунд ІІ Август запровадив для піхотних підрозділів блакитну «барву», згодом цей колір став традиційним і побутував у костюмі польської піхоти майже вісім десятиліть .
Певна уніфікація строю у запорозькому війську, на думку дослідників, все ж відбувалася, і перший «типовий військовий козацький одяг… з’явився, напевно, саме у реєстровому козацькому війську, тобто найманців, що отримували однорідне сукно на вбрання».
Військо Запорозьке, «у реєстрах будуче», принаймні із самого початку свого існування, прийнамні на словах, забезпечувалося тканиною для пошиття одягу.
Влітку 1584 р. возний Луцького повіту Ф. Бромирський в одному із судових документів зазначав, що «на ряді ґродському луцькому сукно, печаттю… запечатане, є, його Королівською Милістю козакам… послане чотири бели [бела – одиниця виміру тканини]… і в замку вишньому тутешньому Луцькому, в церкві св. Івана Богослова є складене» . Жодним словом про колір сукна у джерелі не сказане.
Козаки, схоже, якщо й отримували від уряду сукна, ті були винятково низького ґатунку із грубим неоднорідним застилом. Найчастіше це була каразія – груба вовняна тканина, що первісно походила з околиць с. Керсі (17 км на захід від Іпсвіча, 94 км на півничний схід від Лондона) у графстві Суффолк в Англії.
Кольори каразії, яка була одним з найрозповсюдженіших матеріалів для верхнього одягу в Європі, у тому числі, й у Речі Посполитій, надзвичайно важливі для розуміння кольорової гами служилого одягу, зокрема, козацького.
Британський вчений доктор Девід Пікок (2006), що вивчав історичне джерело – “Книгу дня [купця] Ґрешема” за 1546-1552 рр., перераховує зазначені там товари, замовлені для експорту до Антверпену. Як відомо, з Антверпентського порту товари розходилися по всій Європі, у тому числі, потрапляли до Речі Посполитої. Серед інших цінних відомостей, у купецькому реєстрі міститься інформація про колір сукна.
Каразія, виготовлена майстернями Томаса Долмана з м. Ньюбері (Суффолк), замовлена між 1547 і 1550 роками, була синього (20,6%), світло-блакитного (46,8%) та блакитного (17,6% . Загалом 85% сукна цього типу були різних відтінків синього кольору. Інші 15% каразії були інших кольорів, – 13% червоного та 2% зеленого.
Інший підрядник, зазначений у “Книзі дня”, Вільям Беннетт, між 1548 та 1550 роками поставив 1647 метрів каразії для Грешема. 35% були світло-блакитного кольору, 24% блакитного, 3,6% сіро-блакитний та 2,4% синього темно-кольору. Крім каразії усіх відтінків синього кольрру, Бенннет виготовив маємо 7% каразії червоного, 3% зеленого та мізерну кількість сукна фіолетового кольору. Як пише Пікок, згодом тенденції не змінилися і переважна частина сукна з Керсі, себто каразії, і в XVII ст. була всіх відтінків синього кольору.
Від кінця XVI ст. у Речі Посполитій змогли налагодити випуск сукна, подібного до англійської каразії під тою ж назвою. Процес виготовлення розпочався на Шльонську (в Сілезії), а потім і в інших центрах суконництва на теренах Речі Посполитої, тому сукно, що там вироблилося, отримало додаткове найменування karazja śląska, karazja górska. Скоріше за все, за якістю і кольоровою гамою сілезське сукно наслідувало англійський прототип. Джерельна база не дозволяє, згідно із дослідженнями польського історика Антонія Манчака (Antoni Maczak) “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek”, яке саме сукно-каразія виділялося на одяг військових формацій Речі Посполитої, імпортоване англійське, або ж місцевого виробництва. Але ясно, що з метою економії і через хронічну нестачу коштів уряд обирав найдешевші тканини.
У документах, що стосуються Вільшанської комісії 1617 р., передбачалось регулярно видавати «постав каразії» на кожного козака, причому «сукна завжди брати будуть у Києві на святки» .
У той час «постав» сукна коливався від 37 до 50 аршинів матерії, загорненої спеціальним способом у ткацькому цеху, де вона була виготовлена.
Такі згортки додатково запечатувалися та опломбовувались. Загалом на Вільшанській комісії погоджено про забезпечення реєстровців 700 поставами каразії, які справді були видані згодом реєстровцям у Білій Церкві.
Через два роки вже на Роставицькій комісії козаки просили про збільшення поставок сукна до 1400 поставів, проте не отримали обіцяного.
Найбільше кореспонденції між реєстровим козацьким військом та польським урядом, яка збереглась до наших днів і стосується питання забезпечення козаків сукнами, велося, напевно, у 1625–1628 рр. під час гетьманування Дмитра Дорошенка.
Навесні 1626 р. запорозькі посли до польного коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського просили останнього «про підвищення жолду, тут же ж і про сукна”. Схожі прохання знаходимо у листах Війська Запорозького до королевича Владислава від 3 січня 1627 р. та до короля Сигізмунда ІІІ від 22 жовтня 1627 р.
Військо Запорозьке отримувало сукна не тільки від польського уряду. На зламі XVI і XVII ст. на Запорожжі побувало посольство від московського царя Бориса Годунова на чолі з Г. Конашевим та Ю. Беззубцевим із «государевим грошовим жалуванням… і з сукнами».
Які саме тканини привезли московські посланці, невідомо, та можемо припустити, що це було схоже до каразії грубе сукно.
Кримські хани, які активно наймали козацькі загони під час внутнішньокримських війн, часто платили запорожцям кожухами та сукном. Зокрема, 1636 р. посли від хана Інаєт-Гірея прибули на Січ і, намагаючись заохотити козаків до участі в поході проти бунтівного мурзи Кантемира, обіцяли забезпечити найнятий загін «грошима і габою» ще до початку бойових дій.
Габою називали дешеве, товсте й цупке турецьке сукно із овечої вовни природного білого кольору. Також для пошиття козацьких верхніх уборів, зокрема, сермяг, опанчів, кобеняків та плащів широко використовувалися схожі за фактурою шерстяні домоткані матерії місцевого виробництва.
ТКАНИНИ ДЛЯ ВИГОТОВЛЕННЯ КАТАНКИ
СУКНО (д.-р. сукъно, ст.-сл. сукно (соукно); походить від псл. *sъkati, sukati «в’язати вузли, зв’язувати, сукати, скручувати» – вовняна тканина полотняного переплетення, що має суцільний ворсовий, повстяноподібний застил, який приховує рисунок ткацького переплетення, надаючи тканині вигляд поярку. Дорогі сорти сукон відзначалися передусім тонкістю, м’якістю, дуже рівним, гладким і густим волосяним застилом, ніжною тонкою пряжею. Сукна середнього ґатунку – дещо товщі, жорсткіші й тугіші, ворсовий застил менш рівний, густий і гладкий, деінде – невеликі прогалини. Сукна низького ґатунку – більш жорсткі (грубошерсті), товсті й рідкі, мали грубий, неоднорідний, рідкий волосяний застил.
Сукна низького ґатунку:
СУКНО СВИТНОЄ (свитноє бѣлоє, сѣросвитноє (серосвитноє)), або сермяжноє, чи – просте нефарбоване вузьке доморобне сукно, виткане з грубої місцевої вовни. До другої половини XVIII ст. це сукно йшло переважно на виготовлення верхнього і поясного одягу простих козаків та деяких категорій військових служителів.
ГАБА (аба) (з тур. aba «т.с.», від араб. ‛abā «груба вовняна тканина»– грубе товсте, але цупке біле турецьке сукно природного кольору овечої шерсті. Зустрічається в середині XVII ст., але отримало широке використання у другій половині XVII – першій половині XVIII ст. Зокрема уживалося для пошиття службового верхнього одягу козаків, військових служителів та демісезонного плащового одягу.
КИР (з пол. kir, kier «рідке і грубе фабричне сукно»– ґатунок легкого, рідкого і грубого шльонського (сілезького) або польського сукна; наприкінці XVII ст. вартість 1 ліктя К. складала близько 25 польських грошів. К. уживали на підкладку до верхнього чи спіднього одягу, а також на штани “кирдани”. В “приповідних листах” про формування піхоти польсько-угорського типу неодразово зустрічається припис підшивати одяг киром.
ШИПТУХ (шифтух) (с.-пол. Szyptuch, нім. Schifftuch) – ґатунок польського або німецького товстого, вузького й грубого сукна, відомий від XVI ст. Семантика слова з німецької – “корабельна тканина”. Це засвідчує характер тканини, бо деякі польські завці твердять, що з шиптуху первісно шили вітрила для кораблів. Серед майна козаків зустрічаємо “доломан облочистый шиптуховый”, “жупан синий, тифтуховий, з кґузиками сребними”
СУКНО ТУЗИНКОВЕ (тузѣнковоє (тузинковоє), або тузѣнок (тузинок) (з ст.-пол. tuzinkowy, tuzinek – власне «звичайне, посереднє сукно») – сорт посереднього сукна, дещо кращий за «шиптух», відомий з XVI ст.; займав вищу сходинку за вартістю і ґатунком серед простих сукон.
ПАКЛАК (нім. Grobes Tuch, Packlaken, драп) – грубе рідке сукно домашнього виробництво.
В Ірени Турнау: “Paklak (pakłak) [niem. Packlaken] — …grube sukno krajowe średniego gatunku łub tkanina pólwełniana na lnianej albo konopnej osnowie. Wytwarzane w XVII-XVIII w Wiekkopolsce i na Sliesku.”
“…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навівввняна тканина на льняній чи конопляній основі. Виготовлялася у XVII-XVIII ст. у Великопольщі та на Шльонську.”
1638 р. луцький огородник Ювко заповів старшому синові Омельку “…старий синій паклаковий жупан зі срібними ґудзиками”.
Сукна середнього ґатунку:
ФАЛЕНДИШ (хвалендиш) (ст.-пол. falendysz (falandysz, fajlendysz), нім. fein hollandisсh або fein lundisch) – ґатунок відносно тонкого, тугого голландського чи англійського сукна; за ціновою шкалою знаходилось посередині між «каруном» і тонкими сукнами вищого ґатунку. З кінця XVI cт. фігурує в документах у якості одного з різновидів, яке виділялося “на козаки”.
У книзі Житомирського ґродського суду від 30 жовтня 1618 р. міститься запис про викрадення у двох козаків, що виконували доручення Овруцького старости, двох фалендишевих делій із жовтою шкіряною підкладкою.Там же фігурує “…жупан лазуровий фалендишевий…”
Луцький кушнір Юрій Середа старшому синові Пилипу 1640 р. заповів свій підшитий баєю фалендишовий ґранатовий [темно-синій] жупан зі срібними ґудзиками та срібний пас, «відлитий трохи по-козацьки».
Сукна вищого ґатунку:
ҐРАНАТ (кгранат) (через пол. granat «т.с.» запозич. з нім. Granat; засвідчується писемними пам’ятками з сер. XVII ст.– відносно тонке високоякісне сукно, дешевше за інші сорти дорогих сукон, спочатку було темно-синього кольору. Пол(у)ґранат – удвічі вужчий ґатунок цього сукна.
СУКНО ФРАНЦУЖСКОЄ (французскоє, французкоє, францзускоє) – з XVI ст. до сер. XVII ст. включно відоме під назвами скарлатъ, шкарлатъ, шарлатъ (із с.-пол. szkarłat, szarłat, нім. Scharlachrot, англ. Scarlet), спочатку – пурпурово-червоного кольору) – французьке тонке сукно найвищого ґатунку.
ЛУНДИШ (лундыш) (із с.-пол. lundysz, lunskie sukno «т.с.» (XVI ст.), від с.-в.-н. lündisch, с.-н.-н. lundisch «лондонський» – тонке і широке якісне лондонське або загалом англійське сукно різного виготовлення, відоме від XVI ст. під назвою люнського). Назва зустрічається в джерелах до початку XVIII ст., хоча саме сукно привозилось і пізніше серед «тонких» сукон, зокрема під назвою аґлинского тонкого широкого.
“Жупан люнский блакитний”,” “жупана два люнських из гузиками сребнеми, гермак люнський синий…”, “убране [штані] синее лунское фігурують в актах, де описано речі козаків, що перебували на службі “українних” старост першої чверті XVII ст.
Константи Ґурський, відомий дослідник військовї справи у Речі Посполитій, так само вказує, що реєстрові козаки останньої чверті XVI ст. отримували по 15 злотих та по 4 аршини лондонського сукна.
Зофія Стефаньска у дослідженні “Polskie ubjory wojskowe z XVI I XVII w.” Muzealnictwo w Polsce). Твердить: «…Щоб доповнити наші відомості про вбрання піхоти XVII ст. треба ще додати пару згадок у джерелах про піхоту козацьку, створену Стефаном Баторієм. Наразі, не дійшли до нас жодні докладні відомості про їх “барву”, проте отримували разом із “жолдом” (платнею) сукно на вбрання, і то не яке небудь, а ЛУНДИШ. Нотатка зі справи No167964 свідчить, що “низовці” (тобто у даному випадку – реєстровці) отримали 1578 р. “panni lundiensis cullibet per ar s.[inos]litu. [anienses] ”.
КАРМАЗИН (з с.-пол. karmazyn «т.с.; темно-червоний барвник відтінку стиглої малини», від італ. carmesino «червона фарба», що сходить до араб. qermazī, qirmizī «яскраво-червоний, багряний» – cорт тонкого, дуже якісного і дорогого європейського сукна із кращих сортів вовни, особливо яскравих, густих відтінків, переважно червоних кольорів; спочатку це сукно фарбувалося у специфічний темно- малиновий колір, кармазиновий, від якого й отримало свою назву. Засвідчується писемними джерелами від кінця XVI ст. до другої третини XVIII ст. Полукармазином (напівкрмазином) називали удвічі вужчий ґатунок цього сукна.
САЄТА (саєта, сиєта) (через пол. sajeta «ґатунок тонкого сукна» запозич. з італ. saietta, від saia «вид саржі» і фр. sayette, від saie «вид саржі» – дуже тонке і делікатне англійське або седанське (м. Седан, Франція) сукно найкращого ґатунку, особливо червоного кольору, оцінювалося на одному рівні з «французьким» сукном. Назва фіксується джерелами у XVII і впродовж усього XVIII ст.
Інші види вовняних тканини
КАРАЗЕЯ, КАРАЗІЯ (рідка і груба кіпорна вовняна тканина», с.-пол. karazja «просте грубе сукно» і, далі, гол. karsaai, kirsei «грубе сукно» запозич. з с.-англ. kersey «груба шерстяна тканина з місцевості Kersey (Керсі) у графстві Суффолк в Англії»– вовняна ворсиста грубошерста підбивна тканина саржевого переплетення (кіпорна), розрідженої фактури, з лицем на обидва боки, ґатунок грубої саржі. Відомі поодинокі випадки масової видачі козакам сукна саме цього ґатунку.
В староукраїнській писемній мові з XVI ст. лексема засвідчена у формах “каразыя, каразія, каразия, каразея” із значенням «грубе просте сукно»).
МУХОЯР, МУХАЯР (запозич. з тур. muhayyer, muhayyar (< араб. muháyyar) «тканина з козячої вовни»; документується з XVI ст.) – груба вовняна тканина полотняного переплетення з камвольної вовни і волосу ангорської кози (ангори, мохеру), гладка або кошлата, ґатунок камлоту, тканий із пряжі, суканої з двох ниток, іноді з шовковою основою. Вироблявся М. в Туреччині та деяких країнах Південної Європи; переважну більшість імпорту цієї тканини до Гетьманщини складали чисто вовняні турецькі одноколірні М., а також смугасті, в клітинку та «дволичні» (з пітканням і основою різних кольорів).
Відома дослідниця Наталя Білоус у дослідженні “ТЕСТАМЕНТИ ВОЛИНСЬКИХ МІЩАН ХVІІ ст.: ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ” зазначає: “…мечник Григорій залишив своєму учневі Максиму Степановичу «власний лазуровий жупан, у якому сам ходив». «Захоплення» лазуровим кольором спостерігаємо в багатьох міщан і шляхти того періоду в різних містах Речі Посполитої”…
У кравецьких книгах та інших джерелах періоду, що вивчається зустрічаємо вироби, за зовнішнім виглядом та кроєм подібні до катанки, якою ми її бачимо на іконографічних джерелах. Тому спробуємо розглянути варіанти крою цього ртжновиду короткого верхнього одягу.
Угорські зразки одягу, близькі за кроєм до menthe, катанки
Як було показано вище, домінуючим кольором тканин верхнього одягу вибранецької та ланової піхоти Речі Посполитої, а також згадуваних у документах зразків катанок, є синій, блакитний, сіро-блакитний. Саме тому групою КРП обрано рекомендувати своїм учасникам колір катанок – усі відтінки синього, сіро-блакитного, сіро-синього та блакитного кольору з сукна чи іншої вовняної тканини, близької до історичних описів.
Наостанок стосовно застібок та оздоб, петлиць, шнурів тощо. Як бачимо з іконографії та історичних документів, нерідко катанки прикрашали шнурами та петлицями, галунами (“шамерунками”, “пасамонами”), стрічками та шнурами з вовняної або шовкової нитки, китицями тощо.
Переважна більшість описів петлиць на верхному одязі змальованого періоду дають контрастну гаму: на синіх деліях чи катанках червоні петлиці, інколи білі або чорні. Зауважемо, що шнури та петлиці виготовлялися не великими мануфактурами, а ремісниками “пасамоніками” та “шмуклерами” (виробниками галунів, китиць, плетених шнурів та іншої галантереї), тому бажано уникати відверто фабричного їх вигляду та надмірно яскравих барв.
Застібкою могли бути металеві пустотілі або литі ґудзики, гаплики або ґудзики, виготовлені з вовняної або шовкової нитки.
Зразки вовни для виготовлення каразії.
Сучасна реконструкція технології забарвлення. Велика Британія
Іконографічні джерела зображують від 4 до 12 рядів петлиць на передній поверхні шати, тому варто дотримуватися цієї інформації.
Можливі варіанти крою катанок
ВИСНОВОК
В наявних джерелах, що описують козацький одяг, катанка фіксується приблизно з першої чверті XVII ст., і є, хоч і не головним, але постійним елементом стройового одягу козацтва та його противників – піхоти польсько-угорського типу та кавалерії “легких знаків”.
Таким чином, наявність катанки в гардеробі військово-історичної групи “Київський реєстровий козацький полк” не суперечить історичним матеріалам, а відтак, може й повинна залишатися в арсеналі групи.
Підготував:
Олекса Руденко,
президент ГО ДВКА,
заслужений художник України,
доцент кафедри графіки ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”
член Українського Геральдичного Товариства,
член експертної дорадчої групи з питань військової символіки
ГУ РСМЗ Збройних Сил України
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії Укра-їни та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;
Євген СЛАВУТИЧ
Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.) «Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);
Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.
Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;
Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57;
Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296;
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534;
Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.
Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316;
Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;
Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.
216;
Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119;
Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;
Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;
Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61;
Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;
Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;
Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144;
Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) /Домет Олянчин // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Л., 1937. – Т. 154.
Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;
Irena Turnau
Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w. Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;
Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76
Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82;
Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238;
Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;
Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;
Білоус H.О. Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;
Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року / НА ІА НАН України. — 2007/251.;
Дашкевич Я.Р., Шуст Р. Економічні привілеї міста Львова XV—XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Львів, 2013. ;
Погоржельська І.В. Дослідження та реконструкція штанів із знахідок археологічного текстилю в м. Дубно // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2015. — вип. 24. — стор . 164—169.;
Ember M. XVI—XVII. századi ruhadarabok a sárospataki kriptából // Folia Archaeologica. — Budapest, 1967. — xix. — P. 151—183.;
Gorny M. Testamenty szlacheckie z ksiag grodskich wielkopolskich z lat 1657—1680. — Wroclaw, 2011. — 494 s.;
Hotto E. Dekonstrukcio es rekonstrukcio a XVII— XVIII. századi magyar fér öltözetek jellemző szabás- formáinak rekonstrukciós elemzése: Értekezés doktori. — Sopron, 2014. — 137 p.;
Király L., Jankovics J., Galavics G. et all. Régierdélyi viseletek. Viseletkódex a XVII. századból. Európa Könyvkiadó. — Budapest, 1990. — 131 p.;
Kubala L. Szkice chistoryczne. Seria pierwsza. — Kra- ków,1896. — 324 s.;
Nawrocki St., Wislocki J. Inwentarze mieszczanskie z lat 1528—1635 z ksiag miejskich Poznania. — Poznan, 1961. — 150 s.
Козацька територіальна геральдика кінця ХVІ–ХVІII ст. – Харків, 2009;
Dictionnaire de l’Académie Française, Paris, 1835;
Matuškaitė Marija Apranga XVI – XVIII a. Lietuvoje, В., в-во “Aidai”, 2003;
Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;
Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964;
Zygmunt Batowski. ABRAHAM van WESTERVELT
MALARZ HOLENDERSKI XVII WIEKU I JEGO PRACE W POLSCE. Krakow, 1932
http://www.wilanow-palac.pl/rolka_sztokholmska_rewia_mody_rodzimej_a_d_1605.html