ВЗУТТЯ РЕЄСТРОВИХ КОЗАКІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI-СЕРЕДИНИ XVII ст.

Доповнено 17/04/2020 р.

І. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

У попередніх своїх публікаціях ГО ДВКА узагальнила інформацію про окремі види одягу, а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва  XVI – середини XVII ст. 

У наших розвідках ми вже торкнулися питання поясного одягу, таких різновидів верхнього одягу як катанка та сермяга, а також основного плечового одягу – жупана.

Настав час розглянути, чи твердо ми стоїмо на ногах у цьому мінливому світі і звернутися до розгляду основного стройового взуття реєстрових козаків, їх союзників та противників з числа збройних формацій Речі Посполитої XVI-XVII ст., особливо шляхти та усього військово-служилого стану “лицарських людей”, а також торкнутися питання взуття різних станів українского суспільства окресленого періоду.

Адже козацьке військо було свого роду «соціальним колектором», зрізом суспільства, складеного з кількох станів з визначеним гардеробом і, відповідно, набором взуття.

Наша розвідка, як і попередні, хронологічно обмежена від XVI ст., 1572 р. – формування першого козацького реєстру, до 1657-1660-х рр., смерті гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, початку гетьманування Івана Виговського та початку “Руїни”.

Наша публікація ставить собі за мету дати відповіді на п’ять ключових питань:

1). Еволюція взуття  на землях Речі Посполитої та українських землях періоду становлення та розквіту козацтва, східні й західні впливи на моделі й асортимент

взуття XVI-XVII ст.

2). Наявні джерела, письмові та іконографічні, що стосуються розповсюдження різних моделей взуття серед представників різних верств населення; матеріали виготовлення взуття у світлі наявних історичних джерел. Окремо ми зупинимося на виробниках та продавцях взуття як окремих прошарків  суспільства в контексті розвитку цехового руху у містах та початків мануфактурного виробництва та організації торгівельних відносин.

3). Аналіз збереженого археологічного матеріалу щодо основних варіантів взуття збройних формувань у Речі Посполитій та українських землях у її складі, а згодом в українській козацькій державі 1649-1660-х років.

4). Наявні джерела щодо порядку носіння  представниками різних соціальних станів взуття різних фасонів, використання  (або ні) ними панчох, онуч, устілок тощо.

5.) Рекомендації для реконструкторів стосовно варіантів крою, матеріалів та оздоблення взуття.

ІІ. ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПОХОДЖЕННЯ

ЛЕКСЕМ ДЛЯ ОЗНАЧЕННЯ  РІЗНИХ МОДЕЛЕЙ ВЗУТТЯ

Principio erat verbum. На початку було слово.

У дослідженні Н.О. Яценко, виданим Інститутом української мови НАНУ 2009 р. “Формування назв військового одягу в українській мові”,  дається таке визначення:

«В Україні, починаючи з часів Київської Русі, побутували такі родові назви взуття: óбувь (обу́въ, обýв’я), чрh́во, взуття́.

Серед видових назв виділяємо лексеми ботъ, ботúнки, черевúкъ, башмáкъ, сапóгъ, чóботъ, сап’я́нці, штиблéти, крáги, ботфóрти.

У літописах києворуського періоду засвідчено слово обувь (обувъ) у загальному значенні – взуття та пара взуття.

Етимологію слова пов’язують із псл. obuti, <*-outei спорідненого з литовським aũti – взувати, роззувати. З аналогічним значенням вживалася також лексема чръво.

Староукраїнська мова успадкувала слово обувъ як родову назву: обувъ – ωбуща сапоги плесница сандалїя.

Вперше лексема обγвъ на позначення поняття “те, що одягається на нижню частину ніг” зафіксована в Матеріалах до словника І.І. Срезневського.

Суфіксальні деривати «обувище, обувишко, обувение, обувенъ, обувати, обувальний» свідчать про активне побутування слова в мові цього періоду.

У XVІІ ст. в українській мові на позначення поняття “обувати, надягати обув’я’” засвідчено слово взувати.

Похідні утворення узуття та взутє засвідчують лексикографічні джерела.

Паралельно з названими лексемами Словник за редакцією Б. Грінченка фіксує слово “обув’я” (обування, обувати, обуватися).

У подальшому розвитку української мови лексема взуття стає нормативною і вживається як збірна назва на позначення виготовлених із шкіри,… парусини та деяких інших матеріалів виробів, зазвичай на твердій підошві, для носіння на ногах…

Слово “ботъ” на позначення поняття “вид взуття” відоме з давньоруської пори.

На думку українських етимологів, воно запозичене з французької мови через посередництво старопольської.

Лексико-графічні джерела XVІ–XІX ст. підтверджують наявність значення – чобіт, «обув’я з халявою».

Чоботи з короткими голянищами іменувалися ботами, які, як випливає з наведеної цитати в Словнику Б. Грінченка, носили козаки: “Та на козаку боти, та на козаку нові та німецької роботи».

Через специфіку контексту можемо вказати на таку марківну ознаку як матеріал: “А на другомъ возе знашли: боты сафяновые похожалые; боти козацькі чорні ялові добрі по двадцять польських грошів.

Пам’ятки білоруської мови зафіксували однокореневі утворення – ботки, полботки, полуботки…»

«…Лексема черевикъ (чръвиє), за матерілами І. І. Срезневського, вперше зафіксована в “Повісті временних літ”.  На думку етимологів, слово черевикъ пов’язане з псл. *červo “черево, живіт” і відоме більшості слов’янських мов (пор.: др. черевикъ, блр. черевiк, болг. чрéве, чес. střevík, пол. trzewik).

Слово “черевикъ” на позначення взуття засвідчують і джерела пізнішої доби: “Мойсею шевцю погарскому зъ челядникомъ за работу чоботъ, черевиковъ 1 р. 70 к.; Алексию за черевики 15 к.»

Лексема збереглася у формі тревикъ у старобілоруській мові. Слово черевик є синонімом до лексеми башмак…»

Лексема бачмаґа (башмакъ) належить до пізно засвідчених номінацій взуття: “Дали за боты.. за двѣ пары бачмаґъ полтрете зол;  Высотγпцѣ: бачмаґи, або пантофлѣ”; Бачмаки бархатные чорные.

Однак виявлення твірної основи слова в антропонімах (Данило Башмакъ) значно зміщує вглиб період утвердження цієї лексеми в системі української мови. Дослідники вказують, що слово потрапило до східних слов’ян (пор. блр. бачмакгъ, бачмагъ)…) з тюркських мов (тур. başmak – черевик).

На дальших етапах розвитку східнослов’янських мов семантика лексеми зазнала істотних змін, і сьогодні вона функціонує як технічний термін у значенні – пристрій, що служить опорою чому-небудь…

Ще в період Київської Русі зі шкіри виготовляли взуття, одяг, пояси. Про шкіряні вироби та взуття, зокрема про кольорові чоботи, знаходимо відомості в літописних джерелах.

У Галицько-Волинському літописі згадується про те, що князь Данило Галицький за звичаєм руських своїх предків ходив у чоботах із зеленого сап’яну, оздоблених золотом.

«Бе бо кінь під німь дивлення подобен, і сідло від злата жьжена, і стріли і шабля златом’ оукрашена [і] іншими хітростьмі, якоже дивитисія, кожюх’ же оловіра грецький і кроужіви злотом плоскомі ошіт’, і сапозі зеленого хъза, шиті золотом».

Тоді чоботи виготовлялися зі шкіри, сап’яну, з гострими, загнутими догори носками, як видно на малюнку в “Ізборнику” Святослава. Чоботи були різних кольорів.

Одне з найдавніших тюркських запозичень сапогъ вживається в літописах зі значеннями – підошва з ременями, башмак, взуття.

Як видно з контексту пам’яток, словом сапогъ безпосередньо іменувалося взуття воїнів: “Новъгородци же, съседавъше съ конь и порты съметавъше, босии, сапогы съметавъше, поскочиша.

В українських джерелах пізнішої доби лексема трапляється спорадично: «Шевцю за пошитье сапогов красныхъ 30 к.; Присланы.. и швець Стефанъ, которому дано дѣлать для мене 1 сапоги.»

Слово сапоги зафіксовано в “Малоруско-німецкому словарі” Є. Желехівського та С. Недільського. У подальший період його витіснила в українській мові лексема чоботи.

Назва чоботъ засвідчена в середині XV ст. як антропонім Чоботъ. Як назва взуття з’являється в пам’ятках пізнішого періоду: “Чоботи з короткими халявами козацькі козлові чорні, як червоні, так і жовті, повинні продаватися за 20 польських грошів. У “Лексисі” Зизанія лексема чоботъ – це “сандалый сапогъ, плесныца ωбуща”.

У “Дневнику” Н. Ханенка лексема чоботъ репрезентувала поняття – взуття військових: ..и онъ прислалъ мнѣ красные чоботы; Дано Грицку Дмитрову и

Івану Романову на чоботы 1 р.”

«Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.» — багатотомний історичний словник староукраїнської (руської) мови раннього нового часу, що видається з 1994 р. у Львові Інститутом українознавства імені І. Крип’якевича НАН України уточнює історію появи назв взуття.  Одна з його авторок, доктор історичних наук Галина Войтів зазначає:

«Сам іменник взуття утворився дещо пізніше від дієслів взувати, взути, які засвідчено у текстах початку XVII ст.: «боты длъа нєбєзпєченства на ноги εго взуваютъ».

Княжа дружина. Мініатюра XIV ст.

У розглядуваній тематичній групі лексики найдавнішим є найменування черевикъ, згадуване ще у «Повісте временных лът». Відоме воно й усім слов’янським мовам (пор. рос. черевик, білор. чаравік, с.-х. діал. црёвља, ч. streěvíc, слов. črevíc, пол. trzewik, в.-луж. črij, н.-луж. crew, črej). Усі дослідники пов’язують походження цього слова з праслов’янським cervi «черево», «шкура з черева тварини».

 Про його поширеність свідчить те, що П. Беринда [Памво Беринда, (між 1550 та 1570 — 1632)] цим словом тлумачить церковнослов’янізми плесница, ωбуща, сандаліъ. Слово черевикъ у пам’ятках староукраїнської мови вперше фіксується в середині XVI ст.: «обуты ногы въ сандаліа (в черевики)».

Залежно від виду шкіри, використовуваної при виготовленні чобіт, розрізняли яловичие, козловые, сафяновые чоботи. Різноманітним був і крій чобіт: носили чоботи-пришви, у яких головка викроювалася зі шкіри і пришивалася до халяви, у пам’ятках згадуються і “калмицкиє чоботи”.

Найчастіше зустрічалися чоботи чорного або червоного кольору: «чобот двъ пар, одни червониъ, а другие чорние».

Слово чобот набуло такого поширення, що витіснило з ужитку синонімічні сапогъ і ботъ, ставши базою для утворення слів чоботище, чоботаръ.

На поширеність цього типу взуття вказує і часте вживання лексеми чоботи у прислів’ях і приказках: «Що б то був за швець, коли б усім на один копил чоботи шив», «Швець без чобіт, а тесля без воріт», «Лиха тому зима, в кого кожуха нема, чоботи ледащо, а їсти нема що» та багато інших.

В українській мові це слово було словотворчою базою для великої кількості нових слів: чобітки, чобіточки, чоботар, чоботарка, чоботарня, чоботарство, чоботарський, чоботарювання, чоботиська, чоботища, чоботята та ін.

На означення взуття, пошитого з цілого шматка шкіри, без пришивної підошви, використовувалось слово постоли, яке більшість дослідників вважає запозиченням з тюркських мов (пор. тур. postal «туфля»). Носили постоли переважно селяни, прив’язуючи їх до ніг мотузками чи ремінцями. Вперше воно зафіксоване в актових книгах Полтавського міського уряду 1671 p.: «вбили єсмо того чуясого вола, для постолов хотячи втаити».

Як свідчать писемні пам’ятки XVII—XVIII ст., а також пізніші етнографічні й діалектні матеріали, постоли виготовляли здебільшого з м’якої волової шкіри, хоч їх могли плести із лика, пор.: постолы личаныи (1687). Слово постіл у значенні «личак» знаходимо в діалектних словниках української мови. Натрапляємо на нього і у фольклорних джерелах: “…А ще, правда, на козакові Постоли в’язові…» («Дума про козака Голоту»).

Постоли в’язові — сплетені з кори в’яза. Можливо, слово постіл у значенні «личак» з’явилося під впливом пол. postol «личак».

Слово ботъ досить часто згадується у староукраїнських пам’ятках як синонім до менш уживаного сапогъ. «Історичний словник українського язика» за ред. Є. К. Тимченка подає таке значення слова: «ботъ — чобіт, обув’я з халявою». Вперше назва бот зустрічається в пам’ятках XVI ст.: «Войт взялъ двh паре ботов». Воно потрапило до нас у XV—XVI ст. через старопольську мову з французької. Боти були досить поширеним взуттям і виготовлялись із різних матеріалів, зокрема червоного, жовтого й золотистого сап’яну…

Зрідка у староукраїнських пам’ятках зустрічаємо назву капти/капци капці. Вперше вона зафіксована у ділових документах з території Волині за 1595 p.: «а меновитє.. взєли капти за гроше (й) чотыры».

На думку дослідників, слово капці потрапило в українську мову з угорської (пор. kарса «онуча») через посередництво польської, де капець означало рід взуття зі шкіри, вичиненої з одного боку; спіднє взуття; шкарпетки…»

«…Прозора етимологія власне українського утворення сап’янці, що походить від назви матеріалу, з якого шилося це взуття. Сап’янці — червоні чобітки на високих підборах — невід’ємний атрибут народного жіночого одягу Чернігівщини.

У відомій «Думі про Ганджу Андибера» читаємо:

“…На козаку, бідному летязі, сап’янці —

Видно п’яти і пальці…”

До назв взуття, які виникли на власне українському ґрунті, належить іменник ходак, утворений від основи дієслова “ходити”. В одному випадку він означає постіл, а в іншому — личак.

У деяких говірках це слово має узагальнене значення «старе поношене взуття».

Вперше його фіксують пам’ятки XVII ст. На поширеність в українських діалектах цієї назви вказують словники Б. Грінченка, Є. Желехівського, І. Верхратського, а також  різноманітні етнографічні джерела. У словниках сучасної української літературної мови слово ходаки дається як діалектне.

Отже, лексика на позначення взуття в сучасній українській мові своїм походженням сягає  глибини століть — ряд слів відомі ще з праслов’янського періоду, деякі прийшли з європейських або тюркських мов безпосередньо або через давньоруську чи польську мови, значна частина виникла на власне українському мовному ґрунті…»

Ще одне слово, яке важливе для розширення уявлень про взуття українського населення Речі Посполитої XVI-XVII cт. – лапоть, нині чітко орієтоване на позначнння взуття росіян, мем-маркер.

Лапоть між тим є синонімом до личака.

“…Личаки, заст. керпці, ходаки (так могли звати й постоли) — взуття, плетене з кори дерев, поширене свого часу в північній і східній Європі.  Личаки використовували балтійські, угро-фінські народи, а також слов’яни. Матеріалом для личаків слугували лико верби, липи, в’яза.

Слово лапоть, очевидно, не пов’язане з лапа: прасл. *lapъtь («взуття», «ганчірка») порівнюють з лит. lopute («взуття з мотузок») і припускають, що первісно воно мало значення «луб» (інший варіант — «онуча»). Утім, не виключається і зв’язок зі словом лапа.

“…Личаки (одн. лича́к) = ла́пті (одн. ла́поть) — плетене з лика або ішого матеріалу старовинне селяське взуття, яке носили з онучами, прив’язаними до ноги мотузками; постоли…

…Символ бідності, злиднів, тому бідняків також називали личаками; у порівнянні з чоботом лапоть уособлює низький соціальний стан:

«Як маєш кланятся лаптю, то лучче поклонись чоботу» (хоч це порівняння може бути пов’язане з тим, що лапті були більш характерними для росіського селянського побуту, пop.: «Ламається, як московський лапоть»).

 “…А постіл личака да й попреджав: ой коли ти постіл, то ізаду постій, ой коли ти личак, то попереду гоп-цак (приповідка);

Неси, Боже, в чоботях, — дамо личаки (М. Номис).

Дуже давню традицію переходу з суто лінгвістичної традиції назв взуття до майнової, соціальної характеристики помічають всі дослідники суто філологічної сторони справи.

“Згадка про лапті міститься в «Повісті временних літ»,  де Добриня каже князеві Володимиру: «Глянув на колодників, вони всі в чоботях. Ці дані нам не платитимуть, ходімо шукати лапотників». (стцерк.-слов. Съглядахъ колодникъ, и суть вси в сапозѣхъ. Симъ дани намъ не платити, поидемѣ искать лапотникъ)…”

Колодники — полоняники, забиті в дерев’яні кайдани-колодки. Йдеться про взятих до полону 985 р. болгар, які взуті у чоботи. Трактувати можна цей уривок так, що Добриня вважає полонених представниками народу, здатного на спротив, а чоботи – візуальним маркером людей сильних, озброєних, що не будуть коритися. І пропонує князеві шукати “лапотників”, людей, що не чинитимуть спротив.

Значно більше лінгвістичного матеріалу, який стосується взуття, знаходимо у польских джерелах. Якщо мова йде про давні часи, ХІ-ХІІІ ст., то там все близьке до ситуації на Руських землях, але від ХІІІ ст. і до періоду, що ми нині вивчаємо,  польське суспільство проходить геть інший період розвитку, пов’язаний із  глибоким світоглядним вибором християнської культури католицького світу. Польська мода на момент  приходу ренесансних та барокових тенденцій сповна проходить “готицький” період свого розвитку.

Нарешті, настає доба ренесансу, яка асоціюється в історії Польщі у першу чергу з правлінням Сигізмунда ІІ Августа (1520-1572 р.)

У класичному виданні польської дослідниці Марії Ґутковської-Рихлєвської “Historia ubiorow” (“Історія одягу”, видання 1932 р., 1934 р., 1955 р. та перевидання 1968 р.) питаємо про взуття цього часу:

“…Взуттям для верхової їзди були чоботи із халявою з  частиною кордибана (pro ocreis curdivan) [кордибан – тиснена оздобна шкіра з Іспанії, з м. Кордова, яку виготовляли за іспанским зразком і в інших країнах], з незмінною парою довгих гусарських острог (calcaria hussaronica).

Штани, перелічені у реєстрах угорського одягу, який входить у моду, і викроєних  за угорською модою, називаються [у цей час]  schalawary [слово написане німецькою мовою], “шалаварами”.

 У рахунках на одяг угорського взірця, придбаний для Сигізмунда ІІ Августа згадуються також угорські шапки – pilei hussaronici (“гусарські капелюхи”).

Чоловіче взуття, що використовувалося у другій половині століття, часто вживане з елегантним одягом, було з жовтого сапьяну.

Згадаймо жовтий колір взуття угорських (гусарських) костюмів короля Сигізмунда ІІ Августа (1545).  Особливо розповсюдженими були угорські низьки ботики з невеликими обцасами і шнурівкою на внутрішніх частинах халяв. Взуття доходило  до щиколоток, мало  підкладку з легкої тканини. Підбори були  вигнуті й досить високі, з підківкою…

Окрім цього, шляхта та міська верхівка носила мякі сап’янові чоботи з високими халявами. Цей тип взуття фігурує в портретах та парсунах шляхти, чоботи завжди виготовлені з жовтого сап’яну, так само у першій половині XVIІ століття.

Організація гільдій шевців 1589 р.  поділила майстрів у Речі Посполитій на “простих” та “влоських” (італійських).  Згодом останніх почали називати без національного визначення “сап’янниками”.

“Прості” виготовляли більш грубе  взуття, часто на двох підошвах, із стерильної, “штапельної” (козячої) шкіри, чорної та червоної.

До переліку їх продукції входили прості чоботи для подорожніх, солдатські чоботи, взуття для возниць (кучерів). Одні чоботи були з невисокими халявами, інші ялові чоботи “під коліно”, і нарешті возницькі високі, “за коліно”.

Італійські ж  шевці виготовляли вишукане взуття з сап’яну та кордибану, телячої чи козячої добре виправленої шкіри; вони також знали всі види взуття, розпосюджені у країнах Заходу.

В інвентарі італійського шевця Сципіона (Scippione) 1572 р.  перераховано різні типи взуття з жовтої сап’янової  шкіри: чоботи, що сягають до колін, бачмаги (baczmagi),  шкіряні високі чоботи для верхової їзди; легкі черевики “за західною модою”; оздобні черевики з декоруванням верхньої частини методом художнього вирізування отворів у поверхні шкіри, так звані “botki siekane”.

Також “влоські” майстри виготовляли чоловічі капці  з козячої шкіри або кордибану на  коркових підошвах…”

Інше поважне польськомовне джерело, авторства Ірени Турнау “Словник одягу: тканина, вироби позаткацькі, шкіра, зброя та клейндоди” (пол.  Irena Turnau. Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w. ) дає такі лінгвістичні визначення типів взуття у Речі Посполитій:

«Бачмаги, бачмаґі – чоботи турецького взірця, такі, що носилися у Польщі XVI-XVII ст. Чоботи зі злегка задертим носком, на пласкій підошві, без обцасів. Передня частина халяви була вищою, ніж тильна сторона, і закривала коліно. У тарифах шевських цехів означені як “довгі чоботи”. Відрізняли чоботи з наколінниками “за коліно” і нижчі, “під коліно”. Часто їх виготовяли з кольорової шкіри – сап’яну або кордибану і носили до “строю народового”, тобто польского…”

Бочкорки (boczkorki, boczkurki), угорськ. Bochkor, словацьке bočkor) – “ціжми” східного типу, з плскою підошвою, такі, що сягали лише кісточок, носилися у XVI-XVII ст.

Бот (bocik, botek, but), лат. Botta – термін, який вживався у Польщі з XV ст. для означення різних типів чоловічого та жіночого взуття.

Чоботи (пол. сhoboty) (… чоботи без обцасів (підборів) з халявами з кольорової шкіри, сап’яну, які носили до “строю народового”, тобто польського одягу…

Чижми (пол. Boczkorki, ciżemki, czyźmy), від турецького czizme, угорськ. Czizma) – низьке взуття з пласкою підошвою, без підборів, з халявкою, що сягала не вище кісточок… В народному взутті виступали як найспростіший тип…”

Авторки дослідження “Мужчынски касцюм на Беларусі”  Валентина Белявіна та Любов Ракова (Мінськ, 2007 р.) дають нам погляд на взуття населення Білорусі від давнини до періоду Великого Князівства Литовського:

Переклад: «…Найдавніший вид взуття на території Білорусі був лапоть, личак, виплетений з лосячої шкіри, виплетений з лози або кори в’яза. Тривалий час лапті  були відомі східним і західним слов’янам, населенню Прибалтики, Волги, угро-фінам та іншим. У “Повісті временних літ”  (985 р.) населення північно-західних земель давньоруської держави називається “лапотниками”…

… Лапті як вид взуття сільського населення зустрічаються в матеріалах матеріалів XVI – XVII століть: «обецал мнъ дат был лапти» (1579 г.);  «у сермягу убравшы и лапьти на себе вложывшы, бывало ходить» (1607 г. );  «след… одного вь ботехь, а другого вь лапьтяхь оть дороги ку тому рову пришоль» (1608 г.)

Проіснувавши багато століть у майже незмінному вигляді, плетені лапті, личаки,  залишалися основним видом літнього та зимового взуття для населення села Білорусі до 1920-х років XX ст.

На відміну від сільського населення, міщани віддавна використовували різні види шкіряного взуття. Навіть у найдавніших культурних шарах  білоруських міст археологи не знайшли жодного фрагменту плетених лаптів, зате знайдено багато залишків шкіряного взуття та сировини для його виготовлення,  і це найпоширеніші знахідки. Розкопано багато майстерень шевців. Археологи в Полоцьку, Мінську та Бресті розкопали інструменти та велику кількість матеріалів, що відносяться до  шевського ремесла. Було знайдено багато фрагментів і майже повністю збережених екземплярів чоловічого, жіночого та дитячого взуття, а також швейний інструмент: колодки, дроти, шила, ножі, голки …

Сировиною для виготовлення взуття була шкіра великої рогатої худоби та корів, телят, овець та кіз. На підошви найчастіше використовувалася  бича шкіра та найтовстіша частина шкіри корів…» …

Литовська дослідниця Марія Матушакайте у своїй книзі “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.) так само визначає  такий самий набір рис взуття населення Литви означеного періоду.  Підкреслюється протиставлення взуття сільського населення, що носило переважно личаки, постоли та ходаки, та взуття міщан, шляхти та «людей лицарських».

Висновки за розділом:

1). На думку провідних науковців-лінгівістів, істориків та археологів України  Польщі, Литви, та Білорусі, взуття різних теренів Речі Посполитої склалося як лексеми ще у ранньому Середньовіччі. На означені хронологічними рамками часи нашого дослідження його перелік і назви приблизно однакові для всіх теренів Республіки, з невеликими відмінностями. Всі джерела підкреслюють мовні засоби відокремлення взуття сільського населення та протиставляють йому взуття міщан, військово-служилих прошарків та шляхти. Найдавніша згадка Х ст. фіксує стале уявлення про «сапозі», чоботи, взуттям людей з гідністю, здатних на вчинок, спротив, людей збройних на противагу до аморфних «лапотників».

Шкіряні чоботи на хлопчика 9-10 років з експозиції Національного музею “Палац великих князів литовських”  у Вільнюсі (Литовська Республіка). XV ст.

ІІІ. ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА

ДО УЯВЛЕНЬ ПРО ВЗУТТЯ XVI-XVII ст.

Основними писемними джерелами про різні види одягу є актові матеріали – тестаменти (заповіти), судова документація – протестації до суду з переліком вкрадених речей,  діаріуші (нотатки), кравецькі книжки, переліки трофеїв тощо.

Наразі до нас дійшли досить великі масиви документів, що відносяться до заповітів (тестаментів та описів рухомого майна) з усіх теренів Речі Посполитої, зупинимося переважно на тих, які стосуються українських земель – від Києва до Львова як столиці Руського воєводства; так само розглянемо і  згадки про одяг у Великому Князівстві Литовському, бо певного часу землі нинишньої Білорусі були під “козацькою юрисдикцією” і за характером одягу та взуття  населення нічим не відрізнялися від гардеробів населення українських земель. 

     1. ВЗУТТЯ  ЯК ЕЛЕМЕНТ РУХОМОГО МАЙНА У ТЕСТАМЕНТАХ (ЗАПОВІТАХ) ТА ДОКУМЕНТАХ ПРО ОПЛАТУ ПРАЦІ НАЙМАНИХ РОБІТНИКІВ

Взуття дуже рідко  зустрічається у заповітах людей різних станів. Це можна констатувати як факт, бо тестаменти (заповіти) досліджено низкою українських, польських, білоруських та литовських фахівців з історії повсякденності та уніформології, такі як Наталя Білоус, Євген Славутич, Тарас Ковальчук, Ірина Ворончук.  

Але все ж ми читаємо в заповітах згадки про заповідання взуття.

Юлія Чубик, науковий співробітник відділу історичних пам’яток ННДІУВІУ, у своїй розвідці “Чоловічий шляхетьський одяг як невідьємний елемент матеріального життя волинської шляхти XVI – XVII століть. (За документами ранньомодерної Волині)” наводить такий приклад:… ” у…тестаменті Костянтина Спраського 1599 р.  також згадуються такі різновиди взуття: “…боти сап’янові жовті, бачмаги жовті нові з капцями бурнатними, капці жовті вже не нові зі срібними ґудзиками, а інші капці бурнатні нові без ґудзиків, боти чорні козлові нові. “Взуття із жовтого сап’яну вважалося ознакою заможності. Жовтий колір взуття зустрічається навіть в угорському (гусарському) костюмі короля Сигізмунда ІІ  Августа…»

Серед строкатого населення столиці Руського воєводства, м. Львова,  було й чимало вихідців з Італії. У тестаменті одного з них, Якуба (Джакомо) Реґазоліса, “муратора” (будівельника) є запис про його одяг та взуття, який наводить у своїй  роботі «Щоденне життя італійців у Львові наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. (На матеріалах заповітів та інвентарів майна)” дослідниця  Мар’яна Нишпор.

Частіше такі згадки про взуття ми знаходимо у документах про майнові частки сплати за найману службу робітників шляхетського господарства.  

Серед досліджень Владислава Безпалька, наукового співробітника відділу історичних пам’яток Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОН України, «Одяг челяді і найманих робітників шляхетського дворогосподарства на Волині у другій половині XVI  ст.”,  знаходимо згадки про одяг та взуття, який передавали  своїм слугам та найманим робітникам волинські шляхтичі середньої руки як частину розрахунку за їх послуги:

«…Для прикладу, 1552 р. за річну службу «hausknechthowi» [хатньому кнехтові, домашньому слузі]  Павлові, який найнявся на «всілякі послуги» на Віленський монетний двір, окрім готівки 1,5 копи грошів, були видані кожух за 20 грошів, сукня з литовського сукна за 25 грошів, пара ботів за 10 грошів та дві кошулі за 8 грошів, тобто необхідні у щоденному вжитку предмети одягу.»

Судовий позов. XVII ст.

2. ВЗУТТЯ У СУДОВИХ ДОКУМЕНТАХ

У судових справах взуття згадується частіше. Як підкреслює доктор історичних наук Галина Войтів у дослідженні «Історія назв взуття в українській мові:

«Слово ботъ досить часто згадується у староукраїнських пам’ятках як синонім до менш уживаного сапогъ. «Історичний словник українського язика» за ред. Є. К. Тимченка подає таке значення слова: «ботъ — чобіт, обув’я з халявою». Вперше назва бот зустрічається в пам’ятках XVI ст.: «Войт взялъ двъ паре ботов» [зі скарги на дії магістратського чиновника].

Як зазначає Владислав Безпалько у вже згаданому творі,  у волинських актах є кілька протестацій до суду, де згадується взуття « … Показовим є перелік одягу для челяді у шляхетському дворі в Чорториї, який 21 жовтня 1582 р. братами Ярошем та Василем Петровичами Семашками був силою відібраний у орендарів маєтку Івана Сошенського та його зятя Михайла Мокеєвича. Цей одяг зберігався в окремій кімнаті.

Наведемо повний перелік речей: «… бодня великая з хустами челядными челяди дворное: кошул кужолных женских тонких дванадцат, кождая кошуля по грошей двадцати, кошул згребных сорокъ, кождая кошуля по грошей десети, наметок тонких двадцать, кождая по грошей шести, намиток згребных сорок, кождая по грошей два пнзей пяти, плахот наполчатых двадцат, кождая по грошей двадцат чотыри, черевиков женских козловых чирвоных паръ двадцать, кождая пара по грошей три…».

Наступна волиньска скарга до суду про пограбування бущинських селян луцького владики. Піддана священника  піддана Харковая заявила, що 19 серпня 1587 р. під час польових робіт «… з нее погърабили фартухъ околистый который, дей, коштовал грошей дванадцат, а рантух за гърошей дванадцать купленый, тесму за осмъ грошей купленую, иголникъ, в котором, дей, была копа грошей, черевики за гърошей три купленые… »

Відмітимо, що в селянки вкрадено не якісь личаки чи постоли, а саме черевики, шкіряне взуття.

Живі подробиці про одяг і взуття пограбованих дрібних шляхтичів дають матеріали Житомирськго ґродського суду першої третини  XVII ст.

Отже, перший потерпілий позбувся “… делії червоної фалендишевої, китайкою зеленою підшитої,  вартістю 20 злотих, курти брунатної, жовтим киром підшитої,  що коштувала 10 злотих,  пари “пальчастих” рукавиць вартістю 20 грошів литовських, шаблі у срібній оправі і двох сорочок “ткацького” полотна.

І одразу за першим, грабунку не уникнув другий незначний шляхтич з Житомирщини.

Той позбувся ґранатового (темно-синього) гермяка “з шовковою прострочкою”,  того ж кольору жупана з лондонського (люнського) сукна, шапки-шлика, критого брунатним сукном, невеликого кожушка та… чорних козлових чобіт…”

Григорій Дублянський, слуга шляхтича Лятошинського, 16 липня 1585 р. подав до Житомирського ґродського суду на зем’ян Тишів-Биковських, поклавши на них провину за втечу зі свого дому дружини Марії. Причому втікачка прихопила з собою скриню, в якій були як її, так і чоловікові речі, в тому числі дві пари червоних сап’янових ботів («боты двои чирвоного сафяну»).

А от під Кременцем грабунку було піддано майно митрополита 1622 р.

“Позов Олександру Білецькому за скаргою митрополита Йосифа Рутського про пограбування підданих уніатської церкви (Св.Трійці) у с. Татаринівці Кременецького повіту.

Иж вмс в року прошлом тисяча шεстъ сотъ двадцεт втором в мисεцу сенътεбру наславъши слугъ своих мεновитε ниякого Кавεцкого Лясковъского Дεдεркала Климъка татарина и инших вεр тв: имεна и назвиска знаεмых на сεло Красную Луку там жε в подданых тамошъных чεрεз тых насланъцовъ побралεс и пограбил мεновитε у Иванца боты…”

А так позбулися взуття піддані одного з отців церкви на Київщині.

 

Образи шляхтичів та бояр XVI ст.

«Протестація Войтеха Липиновського від імені митрополита Йосифа Рутського про спустошення митрополичих маєтностей Старі Воробйовичі, Нові Воробйовичі, Рутвянка, Рижна, Унін та Заруддя п. Людвігом Олізаром Волчкевичем. Озброєний загін Волчкевича вдерся до митрополичих володінь відразу після отримання вістки про смерть короля Сигізмунда ІІІ і громив їх протягом трьох днів — 11, 12 та 13 травня 1632 р. Маєтності було спустошено, а підданих побили та пограбовали. Жителі митрополичих сіл розбіглися по лісах. Серед інших постраждав місцевий уніатський священик о. Андрій. Подається реєстр пограбованого майна підданих по кожному селу.

«…Київ, року 1632, травня 22.

“…Яко жъ напрод в Воробиевичахъ на домъ свещенника тамошнего Анъдрея наехавши и комору ωдбивъши взели в скрынъце готовых пнзей золотых двадцат, полотна локтей полтораста двъ плахты три кошули белоголовских зъ едвабомъ шитых кошул простых петнадцат наметцовъ белоголовских десет ωвручов шест чикотору новую з мешком в котором было пнзей золотых два боты козловые новые чорные сермяг новых две белых …”

Маємо на цей раз згадку про привласнення взуття з берегів Хорола-річки та Псла.

10 квітня 1666 р. до суду поскаржився полтавський житель Марко Швець про крадіжку у нього чобіт на торгу: „Марко Швец, жител Полтавский… ускаржался на Андрушка Шваччина, жителя села Тахтауловского, уизду нашего Полтавского, иж у помененного Марка неробочим делом… поднял чоботи… Обжалованний Андрушко доброволне так признался: А що-ж, правда, що швец [Марко Швец] загляделся, а я, узявши, отойшол” . У даному випадку слово „швець” вживалося до позначення і прізвища, і професії…”

Як зазначається у виданні «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.) 

“…Важливим джерелом для реконструкції є описи вигляду та оздоблення одягу, зроблені після “наїзду”. Ці описи робилися з цілком прагматичною метою — для одержання від нападників відшкодування матеріальних збитків.

Прикметно, що, боти та черевики,  які вважаються взуттям  привелейованих станів, насправді присутні і в гардеробах пограбованих селян.  Також шкіряне взуття наслідують наймані представники шляхетських та міщанських господарств.

Річ у тім, що, як пише відома дослідниця української повсякденості Пізнього Середньовіччя – початку Нового часу Ірина Ворончук, «…довгий час історія селянства розглядалася крізь призму вульгарно-класового підходу, результатом якого виробився однобокий погляд на селянство як на незаможну, злиденну верству. “

“На думку Л. Голембіовського, Я. Розен-Пшеворської, І. Турнау та інших, селяни не користувались купованими імпортними тканинами, а також готовим одягом професійних кравців. “

“Вважається, що селяни найчастіше користувались саморобними бавовняними і вовняними тканинами, а якщо і купували, то тільки тканини низької якості. 

Аналогічної думки дотримуються і українські дослідники. Проте багаточисленні документи актових книг пересвідчують, що економічний стан селян був досить високим, що дозволяло їм широко користуватись купованими тканинами, в тому числі і коштовними, а також готовими виробами професійних ремісників.”  Те саме стосується і взуття. Чорні «козлові» чоботи зустрічаємо на представниках дрібної шляхти.

І це все при тому, що селянство у системі класифікації суспільства займало найнижчу сходинку. Що вже казати про одяг військово-служилого стану. 

Висновки за розділом:

1).  Документи XVI-XVII ст., тестаменти (заповіти), дарчі грамоти чи документи про розрахунок за службу, судові скарги та протестації фіксують переважання  у різних станів суспільства шкіряного взуття, у першу чергу черевиків та “ботів”,  чобіт. Це фіксується цілими зводами документів різних станів, від аристократії до селянства,  руських (українських) земель Речі Посполитої XVІ – XVIІ ст. 

Лондонські шевці. Мініатюра другої половини XVI ст.

ІІІ. ВЗУТТЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЦЕХОВОГО РОЗПОДІЛУ ПРАЦІ ТА ОБ’ЄКТ ТОРГІВЛІ

У своїй фундаментальній праці “Виготовлення виробів зі шкіри в Польщі” (пол. “Skórnictwo w Polsce” (Вроцлав, Варшава, Ґданськ, Лодзь, Вроцлав, В-во Оссолінських, 1983) дослідниця Ірена Турнау підкреслює:

“…Цехові організації у Короні Польській періоду пізнього Середньовіччя мали велике значення, коли справа стосувалася підвищення якості виробництва та передачі технічних новацій у  шкіряній промисловості від  західних країн через Німеччину, Чехію та зі сходу, з Близького Сходу та Туреччини.

У пізньому середньовіччі польські шевські цехи відігравали позитивну роль у підвищенні професійної кваліфікації майстрів та поділі ремісників на вузькопрофесійні спільноти.

Особливістю цехової системи завжди було створення невеликих організацій, від десятка до кількох десятків майстерень. Члени цих кількох корпорацій мали працювати в майстернях майже однакового розміру, розробляючи подібне виробництво, призначене для тих самих груп покупців. Їх вироби продавлися на тих самих торгах чи ярмарках. “

Цехова система протягом Середньовіччя та ранньомодерної доби створила цілі прошарки майстрів і професійних об’єдань, що займалися  виготовленням та обробкою шкіри, фарбуванням її, виготовлення замші та інших видів шкіри, “кордибанництвом”, тобто тисненням шкіри і нарешті, виготовленням предметів побуту й взуття з цієї шкіри…

Далі Ірена Турнау підкреслює: “… Особливо популярним було фарбування вичиненої шкіри, cап’яну, та “кордибанництво. Обидва ці ремісничі напрямки були представлені в Польщі в XVI ст. у період підвищеного попиту на кольорову шкіру, особливо для взуття для верхової їзди, що носилося до “національного” вбрання,

яке поширюється з кінця XVI ст.

Назва “кордибанництво”,  кордибан, походить від андалузського міста Кордуби (Кордови). Менш відомим є той факт, що іспанська оригінальна технологія  базувалася на оздобленні баранячої шкіри, шкіри муфлонів, а не на кіз.  Іспанська кордибанна шкіра йшла на дорогі види взуття. 

У  Речі Посполитій через слабшу розвиненість вівчарства, під кордибан обробляли козячу шкіру. Причому вона не тільки фарбувалася, а й навіть золотилася та посріблювалася. Такий варіант обробки використовувся  для розкішної оббивки меблів або стін.

Але головне призначення кольорової шкіри було для виготовлення взуття. Зважаючи на швидке поширення цього виробництва в Польщі в XVI  ст., заборонялося ввозити подібну шкіру з-за кордону та, принаймні, продавати їх поза ярмарками. Найдавніший цех кордибанників на терені Корони Польської створено  1583 р. в Ґданську, потім подібні цехи все частіше з’являються в інших містах, наприклад у Львові  кордибанники відомі  з 1607 р.

Популярність виробів з кордибану, а відповідно, й мастрів, здатних його виготовити, у XVII ст. тільки зростала.  Це чітко формулює статут цеху  шевців у м. Сандомир у першій половині XVII ст.: “Щодо  виробника кордибану, то наш цех без нього обійтися не може”.

У 1640 р. в Любліні було створено цех кордибанників Підзамчя.  Вони не тільки виготовляли чорну шкіру, але й кольорову шкіру, при цьому скаржилися на конкуренцію торговців  шкіряними виробами, у першу чергу  євреїв та вірмен, які торгували товарами, що ввозилися з Молдови, Валахії (Румунії) чи Близького Сходу. У скаргах згадуються і литвини, що фінансували таку торгівлю.

У Перемишлі майстри з виготовлення кордибану увійшли до цеху щевців.

 Один кордибанник також працював у Белзі з 1608 р.

Знак одного з німецьких шевських цехів та образи європейських шевців XVI=XVII ст.

Окремі кордибанники, зв’язані з шевськими цехами, досить часто з’являлася в містах на сході територій Речі Посполитої, тобто на теренах нинішніх Білорусі та України. І це якраз той  період, коли масово  носили чоловічий одяг, що не залежав від західної моди, “stroj  narodowy”,  до якого носили взуття з різнокольорової шкіри”.

Після кордибану наступним пропулярним матеріалом для виготовлення взуття та інших виробів зі шкіри був сап’ян. Значна частина сап’янових шкір, які використовувались у Польщі, імпортувалася. Турецький сап’ян вважався найкращим, за ним “сучавський” сап’ян, виготовлений у м. Сучаві на Буковині, та литовський. У 1655 р. львівський купець Бедрос Лусикович подав скаргу на свого компаньйона, який затримав у себе «найкращі шкіри» — «200 жовтих сучавських сап’янів»… Відомий львівський купець середини

XVII ст. Андрій Стрелецький протягом багатьох років закуповував у Молдавії сап’ян.

 

Образи представників різних станів та знаки “ціхи” ремісничих об’єднань. Справа вгорі – “ціха” Львівського шевського цеху XVII ст.

Сап’яни згадуються в інвентарях крамниць купців у наступних кольорах:   жовтому, червоному, білому (!), брунатному, зеленому, синьому та, рідше, чорному.

В умовах такого серйозного попиту на сап’ян, у м.  Замость  його ординатами, родиною Замойських,  було 1585 р. засновано майстерні з виготовлення кольорової шкіри.

У той же час вже існують такі ж цехи  сап’янників у Самборі, Ярославі, Могильові та Рашкові.

У XVII ст. все частіше згадуються сап’янники, які найчастіше входять до складу шевських цехів.

… В Белзі такий стан речей фіксується з 1616 р., у Немирові (нині Україна, Вінницька обл.) з 1629 р., а в Грабовці – з 1650 р.  У 1631 р. згадується також “старгородський сап’ян”.

І. Турнау особливо чітко підкреслює:

 “Слід пам’ятати, що в той час, як деякі  модні тенденції, що надходили  до Польщі з півдня та заходу Європи,  обстоювали чорні костюми та іспанське взуття чи білий одяг,  польський народний стрій різнився багатобарв’ям.

Полякам подобався кольоровий одяг. Про це знали іноземні покупці і спеціально замовляли кольорові шовкові тканини в Італії або шкіру яскравих кольорів на Близькому Сході.

Тому шкіряне взуття, куртки, штані та рукавички також були яскравих кольорів. Польські “червоношкірні”, “білошкірні” та “чорношкірні” майстри з фарбування шкіри, “кордибанники” сап’янники ретельно втирали порошкові мінеральні фарби у поверхню виправленої  шкіри, бо знали, що вона матиме попит у найширшої аудиторії.  

Вони знали, що польський шляхтич чи заможніший міщанин скоріше купуватиме вироби з шкіри  різних відтінків – яскраво-червоного, жовтого, синього чи зеленого, ніж чорні.

Ціна різнобарвного взуття чи шкіряного одягу була вищою, ніж чорного або сірого…”

 “Прості люди і дрібні шляхтичі  відрізнялися від ще бідніших станів своїми чоботами, “ботами”.

Доходило до того, що в зношених жовтих або червоних чобіт небагата шляхта просила шевців дошивати нові халяви з дешевшої чорної шкіри.  Так виникло  прислів’я: “Видно пана по халявах”…

Ми ретельно зупиняємося саме на польських джерелах стосовно організації виготовлення шкіри не просто так. Бо процес вичиненення, формування, тиснення та оздоблення шкіри, а також власне цехового характеру виробництва виробів з неї, у першу чергу взуття, вивів Польщу, якщо конкетніше – Краків (кол. столиця Королівства) і Ґданьськ у статус primus inter pares (перший серед рівних)  європейської  середньовічної взуттєвої моди.

Пулен XV ст. з Ґданська.

Адже, як це засвідчують науковці, що готували та з успіхом провели у м. Ґданьську 2016 р. виставку “Кожен крок залишає слід. Взуття з Ґданського археологічного музею”, головні зразки взуття високого Середньовіччя, “королі підлог” європейськї готики, черевики пулени тому так називалися бо … з  Польщі, фр. a la Poulaine.

“Одним з найхарактерніших елементів європейського середньовічного костюму були “пулени”,  черевики  з дуже видовженим загостреними носами.

Мода на це непрактичне взуття з’явилася  наприкінці ХІV ст. і найбільшою популярністю користувалася протягом майже всього XV ст. Довжина носа пулена була візуальною демонстрацією соціального статусу власника.  Чим шляхетніша людина – тим довший “ніс”. 

 Це диктувалося й документально – лицарству, дворянам дозволялося мати носи взуття понад 50 сантиметрів, тоді як міщанство мусило погодитися на “жалюгідні” 20-30 сантиметрів.

У Франції взуття з довгим носом називали “a la Poulaine”, що означає “з Польщі”, а в Англії “cracoves” або “[взуття] з Кракова”, “краковяки”.

Деякі науковці сперечаються, чи дійсно таке взуття було винайдено у Польщі, або просто було зпопуляризовано численними документами краківського суду.  Одне певне, – мода на “краковяки” дійшла й до Ґданська, де археологи знаходять численні приклади такого взуття…”

 Саме тому ми цитуємо документи з виготовлення й торгівлі взуттям у центральній Польщі, на Шльонську та Малопольщі, бо розвиток цього виду ремесла тут впливав на сутуацію по всій території Речі Посполитої та сягав і українських земель.

                                                                                       

Образи шевців та кушнірів. Довкола постаті шевця – емблеми різних спеціальностей з виготовлення предметів зі шкіри та взуття. XVI ст.

У Сондецькому торговельному кодексі 1630 р. цін  читаємо про послуги цехів, де окрім пропозицій інших об’єднань майстрів, бачимо цілу гаму послуг, пов’язаних із взуттям та аксесуарами.

“Podług tejże ustawy z r. 1630 pobierali:

Szewcy safiannicy:

Od zrobienia butów safianowych z podkówkami 18 gr.
Od zrobienia baczmag z kapciami i z podkówkami 18 gr.
Od zrobienia ciżem safianowych z podkówkami 15 gr.
Od roboty ciżemek pacholęciu w lat 12–14 gr. 8.
Za półbutki pod kolana na wielką nogę 3 złp., na mniejszą nogę 2 złp. 20 gr.

Szewcy prości:

Buty jałowicze kowane z podkówkami na pachołka 1 złp. 12 gr.
Od podszycia takich butów z podkówkami 16 gr.
Buty proste za kolana woźnicy 1 złp. 6 gr.
Od podszycia takowych butów 18 gr.
Buty proste chłopskie skórnie przednie 1 złp. 20 gr.
Od podszycia takowych butów 16 gr.
Buty kowane pacholęciu w lat 12–15 gr. 20.
Od podszycia takich butów 10 gr.
Buty kozłowe wielkie na wielką nogę 2 złp.
Buty takież na mniejszą nogę 1 złp. 15 gr.
Buty kozłowe jeszcze na mniejszą nogę 1 złp. 6 gr.
Ciżemki pacholęciu w lat 12–15 gr. 10.
Ciżmy męskie z podkówkami dobrego rzemienia 20 gr.; na mniejszą nogę 18 gr.; jeszcze na mniejszą 16 gr.
Trzewiki męskie zawięzowane o dwóch podeszwach 20 gr.
Takież trzewiki na mniejszą nogę 18 gr.; jeszcze na mniejszą 16 gr.
Buty białogłowskie dobrego rzemienia 20 gr.
Takież buty na mniejszą nogę 18 gr.
Od podszycia butów białogłowskich 10 gr.
Trzewiki proste zawięzowane 16 gr.
Takież trzewiki na mniejszą nogę 14 gr.; jeszcze mniejsze 12 gr.

Takie same prawie ceny, z małemi zmianami i dodatkami, spotykamy w ustawie z r. 1625, 1626, 1629, 1638 i 1640. Natomiast ceny w r. 1652 już znacznie podskoczyły w górę.»

Переклад:

“Згідно із тим же кодексом 1630 р. встановлювалися наступні ціни:

Шевці-сап’янники [вища категорія]

За виготовлення сап’янових чобіт з підківками 18 грошей.

За виготовлення бачмаг із капцями сап’яновими 18 грошей.

За виготовлення чижм сап’янових з підківками 15 грошей.

За виготовлення чижмек підліткових сап’янових на вік 12-14 років 8 грошей.

За виготовлення полуботків “під коліно” великого розміру 3 польських злотих, на меншу ногу – 2,20 злотого.

Шевці прості:

Ялові чоботи з підківками кованими на підлітка  1зл. 12 грошей.

Підшивання (ремонт) таких чобіт з підківками 16 гр.

Прості чоботи “за коліно” (високі) для возниці (кучера) 1 злотий 6 грошей.

Підшиття (ремонт) таких чобіт 18 грошей.

Чоботи прості хлопські передні 1 злотий 20 грошей.

За підшиття (ремонт) таких чобіт 16 грошей.

Чоботи підковані на підлітка 12-15 років, 20 грошей.

За підшиття (ремонт) таких чобіт 10 грошей.

Чоботи великі  з козлової шкіри 2 злотих.

Такі ж на меншу ногу 1 злотий 15 грошей.

Ще на меншу ногу такі ж чоботи  1 злотий 6 грошей.

Чижемки на підлітка 12-15 років 10 грошей.

Чижми чоловічі з доброї ремінної шкіри та з підківками 20 грошей; такі самі на менший розмір 18 грошей; ще менші – 16 грошей.

Туфлі, тжевіки, з двома підошвами 20 грошей.

Такі самі на меншу ногу 18 грошей.

Ще такі самі на ще менший розмір 16 грошей.

Чобітки жіночи з доброї ремінної шкіри 20 грошей.

Такі самі чоботи на меншу ногу 18 грошей.

Підшиття (ремонт) жіночих чобітків 10 грошей.

Туфлі прості на зав’язках 16 грошей.

Такі самі туфлі на менший розмір 14 грошей, ще на менший – 12 грошей.

Таку саму вартість бачимо в ціниках, з невеликими змінами та додатками і [до того], 1625 р., 1626 р., 1629 р., і [після того] – 1638 та 1640 рр.  Але з 1652 р. ціни злітають угору…”

У XVI-XVII ст. століттях у Ґданську ремісничі корпорації були об’єднані у більші об’єдання, які називались головними цехами. Разом із іншими трьома – цехами пекарів, ковалів і  м’ясників, шевці складали цю “чудову четвірку” провідних цехів портового міста, до складу якої було інкорпоровано всі інші цехи.

Вплив головних цехів був великий. Провідні чотири цехи і серед них шевці, могли від 1526 р. обирати своїх представиків до магістрату, по 2 від кожного з цехів “четвірки”.

Кількість майстрів з виготовлення шкіри та взуття різних спеціалізацій змінювалася.  Ще у  1377 р. було внесено до списку 77 ґданських шевців, тоді як у 1416 р. – лише 69.

У переписі 1526 р. згадувалось 43 шевці. Проте за даними 1640-х років у Ґданську було  близько 60 шевських майстерень з виготовлення взуття та близько 50 – з ремонту взуття.

Ґданська продукція розходилася по всій Речі Посполитій та за її межі, у тому числі продавалася на ринках центральної України та Волині.

Аверс та реверс келиха познаньського цеху шевців, що зображує особливості їхнього фаху. Датується 1651-1662 рр.

На українських землях Речі Посполитої, як і в Польщі, цеховий устрій був близкий за формою до західноєвропейського. Але  він ніколи не набирав такого поширення, як у Фрації, німецьких містах, у Священній Римській імперії або у центральній та північній Польщі.

Відома найбільша кількість цехів перед Визвольною війною була у Львові — 33, Кам’янці-Подільському — 18, Меджибожі — 6,  Білій Церкві — 12, Ніжині — 8.

Протягом 1637 р. в Переяславі було засновано 5 цехів, в Києві — близько 10. Якщо порівняти чисельність цехів найбільших міст України з чисельністю їх в містах інших країн, то побачимо, що в Парижі вже в XIII ст.  було приблизно 100 цехів, у Нюрнберзі — 50, у Любеку— 50, у Відні — 77, у Кракові в середині XVII ст. — до 44.

Ця,  на перший погляд, величезна різниця в поширеності цехів дещо зменшиться, якщо взяти до уваги співвідношення числа цехів по названих містах із кількістю населення.

Вже говорилося про значно меншу чисельність населення великих міст України порівняно із західноєвропейськими.

Якщо у Львові 33 цехи припадали на 18 тисяч міського населення, то в Парижі 350 цехів припадали приблизно на 200 тисяч населення. Необхідність захисту православної релігії і української національності від денаціоналізації та покатоличення українського народу викликала до життя паралельну цехам організацію ремісників — братства, в яких брали участь й інші категорії населення міст, об’єдані православною конфесійною приналежністю.

Як цехи, так і братства чинили опір шляхті та міській верхівці, захищаючи інтереси міських ремісників і купців.  На Заході братствами називалися здебільшого ремісничі цехи і купецькі гільдії. Історичні джерела називають «цехи, або братства» і в польських містах.

Злиття братств і цехів в одне ціле відбувалось і на Україні. Цей рух  відбивав інтереси молодого українського бюрґерства, що формувалося з ремісничого і торговельного середовища.

Свідченням цього є те, що налякана постійним втручанням «різних шевців-кравців» Львівського ставропігіального братства в справи епіскопів церковна феодальна верхівка схилилась до унії, шукаючи в ній захисту від «черні».  Недарма братства були особливо поширені на Україні в період найбільш напруженої антифеодальної і визвольної боротьби.

Особливі знаки “ціхи” Львівського цеху шевців. 1620-1650-ті роки. 

Отже, існування братської і цехової організацій в XVII ст. було цілком природним для тих часів, оскільки наявність уже готової ремісничої асоціації сама підказувала об’єднання ремісничого і торговельного населення в братства.  Близькість же завдань і занять сприяла об’єднанню братств і цехів в одне ціле. У 1660 р. в цеховій книзі кравців та кушнірів м. Кролевця було зроблено запис, що кравці і кушніри цеху об’єднуються в кількості 40 чоловік в «кравецьке брацтво»…

Аби зрозуміти масштаби виробництва та торгівлі шевськими товарами, у першу чергу взуттям, що є предметом нашого дослідження, треба подивитися ширше на розвиток виробництва на українських землях ранньомодерного часу.

Станом на середину XVII ст. найбільш повні відомості дають переписні книги, зокрема, книга 1666 р. На підставі матеріалів цього перепису історик та археограф Віктор Романовський. (1890-1971), начальник інформаційного відділу Міністерства праці Української Держави Павла Скоропадського 1918 р., прийшов до висновку, що з 65 міст, опис яких зберігся в документах, 36 можна вважати «справжніми містами», бо в них «помітна частина населення» займалась ремеслами або торгівлею.

Станом на середину XVII ст. Романовський вважає справжніми містами, тобто торговельно-ремісннчнми центрами, такі: Батурин, Баришівку, Бориспіль, Борзну, Березну, Басань, Бобровицю, Варву, Воронків, Гоголів, Жигимонтів, Золотоношу, Ічню, Київ, Кобижчу, Козелець, Конотоп, Кролевець, Носівку, Ніжин, Нові Млини, Остер, Остап’є, Почеп, Глинськ, Прилуки, Переяслав, Стародуб, Сосницю, Срібний, Чернуху, Пирятин, Погар, Лубни, Миргород.

Необхідно зазначити, що «помітною частиною» промислово-торговельного населення

В. О. Романовський часто вважає фактично переважаючу частину.

Так, за його підрахунками ремісники і торгові люди становили в Стародубі — 60%, Києві — 43%, Ніжині — 37,5%, Батурині — 45%, Острі — 65%, Козельці — 29%, Сосниці — 29%, Нових Млинах — 40%, Переяславі — 73%. 36 міст, названих В. Романовським, — це найбільші, але далеко не всі «справжні міста».

Так, хоч Чернігів і не названий тут, є підстави думати, що в ньому також було чимало ремісників і купців. Під час розгляду однієї справи в 1650 р. виявилась причетність до неї одночасно 33 чернігівських ремісників, що свідчить про наявність значного числа ремісників у місті.

В. О. Романовський підрахував, що в зазначених найбільших містах Лівобережної України в 1666 р., згідно з переписними книгами, в середньому було не менше 34% промислово-торговельного населення.

Траплялись і такі міста, в яких населення землеробством зовсім або майже не займалось через відсутність землі. В м. Олишівці на р. Смолянці, заснованій ще на початку XVII ст., одночасно з Козельцем і Мрином, на грунті, мало придатному для хліборобства, населення з самого початку зайнялось переважно ремеслом, промислами і торгівлею.

Якщо припустити, що подібна картина мала місце не тільки на Лівобережжі і процент справжніх міст поширити на всю досліджувану територію, то з 756 міст 419 будуть містами у вищезазначеному розумінні. Цифра, безумовно, разюча, але небезпідставна.

Можна навести ще чимало прикладів досить високого проценту ремісничо-торговельного населення в містах як Правобережжя, так і Лівобережжя в XVII ст. Проте залишається ще велика кількість міст, про які ми або нічого не знаємо в цьому плані, або ремісничо-торговельний елемент в них не становив скільки-небудь помітної кількості.

З приводу цих міст слід відзначити, що більшість з них не могла займатись тільки землеробством. Важко собі уявити кілька десятків міст зі значним процентом ремісничо-торговельного населення у вигляді окремих оаз серед маси чисто землеробських міст.

Наявність у місті постійного ринку або кількох ринкових днів на тиждень та періодичні ярмарки також свідчать про міський товарний, а не сільський, натуральний, характер життя середньостатистичного українця XVII ст. Не можна забувати і того факту, що відсутність феодального визиску в тій мірі, в якій це мало місце на селі, також не могли не сприяти росту товарно-грошових відносин в місті.

Це надавало йому більші можливості для міського, а не сільського способу життя, полегшувала розвиток в ньому ремесла ї торгівлі.

І навіть лихоліття війни, що не вщухала на українських землях від 1648 р., великі демографічні втрати за час кампаній 1648, 1649, 1651,  1652-1653 рр., та 1658-1660 рр., не змінили, а навпаки, підсилили ці тенденції.

Якщо ретельніше вдивитися у майстрів відповідного профілю, то на середину XVII ст. маємо цілу градацію цехових та позацехових професій, здатних займатися виготовленням взуття та інших виробів зі шкіри. Це ольстерники, пасинки, римарі, “уздярі” або шорники, рукавичники, сап’янники, сідлярі, чинбарі, чоботарі, шевці.

У столичному Києві шевці як представники цехового об’єднання, згадуються ще й королівському привілеї Сигізмунда І 1516 р. , який у своїй книзі “Привілеї киян” наводить відома дослідниця Наталя Білоус:

«1516 р., січня 16. Вільно. – Привілей вел. кн. лит. і кор. пол. Зиґмунта І Києву на затвердження маґдебурзького права, встановлення ярмарків, передачу ремісничих цехів з-під замкової юрисдикції до міської, звільнення міщан з-під влади воєводи і замкових намісників та підпорядкування їх виключно війтівському суду, надання монопольного права на шинкування в місті. (Пол. Przywiley miesczanom kiiowskim na prawo Maideborskie y na insze wolności im należące ludziom wszelakiey wiary catolickiey, ruskiey y ormiańskiey…)

“…Бажаючи підвищити також рівень добробуту згаданого міста Києва за нашими королівськими ласками, всі та кожен зокрема з колегій ремісників, по-простому званими «чечками», а саме: пекарів, різників, шинкарів, рибаків, броварників, виробників горілки чи вина, кухарів, продавців вовни, ткачів, постригачів борід (цирульників) та постригачів сукна, кравців, кушнірів, шевців, обробників золота, срібла, міді, заліза та інших металів, різьбярів, малярів, скульпторів, теслярів, мулярів, виробників списів, дротиків чи стріл, продавців весел,  дерева, солі чи соленої риби, купців, крамарів, цукерників та всіх і кожного з ремісників та торговців, яким би іменем вони не називалися, імена яких хочемо мати визначеними, як тепер, так і в майбутньому, що перебувають у згаданому нашому місті Києві, з їхніми майстернями, шинками, «катедрами», аптеками, крамами, різницькими ятками, вичавлювальнями олії та воскобійнями, (…) мірками меду, з їхніми сплатами, чиншами, податками, службами, оплатами вносимо та записуємо до міської юрисдикції та до міської скарбниці навічно долучаємо…”

Розвиток цехового виробництва, поява нових цехів та професій, потребували регламентації, у першу чергу у сфері цінової політики.

Печатка м. Володимира 1384 р. та реконструкція герба XIV-XVIII ст.

Прикладом спроб такого регулювання є акт з м. Володимира (нині Володимир-Волинський):

“1612 р., березня 11. Володимир.

“Устава цін на Володимирському ринку, оглошена Волинським воєводою Яном Заблоцьким разом із членами магістрату:

Устава для торгівлі шевцям, які повинні дотримуватися таких правил: чоботи з короткими халявами козацькі козлові чорні, як червоні, так і жовті, повинні продаватися по 20 польських грошів, а особливо добрі — по золотому; боти менші добрі чорні високі для куховарок — по 12 грошів; боти ялові широкі селянські чорні великі з довгими халявами — по золотому польському; боти менші для паробків чорні добрі — по 20 польських грошів; боти козацькі чорні ялові добрі — по 20 польських грошів, боти менші для виростків — по 15 польських грошів; черевики ялові чоловічі — по 8 польських грошів; більші жовті чижми — по 1,5 польських грошів, а менші для виростка — по 10 польських грошів; черевики козлові як чорні, так і жовті для жінок і менших дітей — по б грошів…”

Тут бачимо і асортимент взуття, і цінову політику на нього.

Такий приблизно ж за змістом документ оприлюднено у червні 1618 р.  у м. Луцьку:

“Луцький ґродський суд головного міста Волинського воєводства Луцька, а також уряд вельможного Його Милості  волинського воєводи, тобто волинський підвоєвода, дотримуючись закону, ухвалює таксу вартості і ваги усіх товарів…

…Шевці й перекупні мусять дотримуватися таких цін:

чоботи із простого сап’яну на рослого чоловіка—один золотий, на меншого чоловіка — 20 грошів, із турецького сап’яну — золотий і 20 грошів, а на меншого чоловіка із турецького ж сап’яну — золотий і 15 грошів; бачмаги із простого сап’яну великі — 20 грошів, бачмаги турецькі — золотий і 5 грошів; чижми із простого сап’яну великі — 15 грошів, менші — 11 грошів, а на хлопчика 10 років — 8 грошів; козлові чоботи чорні вели­кі — 20 грошів, ялові чоботи селянські — 20 грошів, чоботи жіночі — 10 грошів; черевики для робочої людини — 6, жіночі — 5 грошів…”

На заході України шевські цехи існували і в невеликих містах. Та, в історії м. Броди, знаходимо відомості про декілька ремісників, що “…которыи ся робленіемъ чоботъ и черевиковъ забавляют, …которыи чоботи и черевики роблятъ.”

Як пише історик Іван Cозанський у статті “З минувщини Бродів (причинки до історії міста в XVII в.)” зі збірнику “Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка,

т. VI за 1910 р.

“… Шевці [з Бродів] мали також на стільки товару, що могли вивозити поза границі свого міста. З акту датов. р. 1633 довідуємо ся, що Андрій швець і инші шевцї возили чоботи на ярмарок до Унева [нині село Унів Перемишлянського району Львівської обл.].  В Підгірцях прийшов до них митник та жадав оплати; пустив їх, коли довідав ся, що з Бродів.  За селом дігнав син митника Андрія шевця, побив його та таки стягнув митову оплату у висоті’ 12 гроший…” 


Цеховий рух у XVII  ст. рухався і на схід України, на землі, що колись вважалися “Диким полем”. О. Гуржій, О. Реєнт, Н. Шапошнікова у ґрунтовній праці “Нариси з історії розвитку виробничих відносин і торгівлі в Україні (друга половина ХVІІ — початок ХХ ст.)” підкреслюють:

“…На займанщинах центру і центрального сходу України міста та містечка ХVІІ–ХVІІІ ст. слід вважати переважно невеликими, де промислове виробництво зосереджувалось головним чином у цехах.   Зокрема типовим населеним пунктом у цьому контексті була Умань. Від початку ХVІІ ст. слабо заселені землі Уманщини дісталися у власність брацлавському старості В.-О. Калиновському. 

У 1629 р. у місті налічувалось трохи більше 1060 «димів», а на середину століття — 9600 душ податного населення (тобто чоловіків). Серед городян чимало значилось ремісників: кравців, шапкарів, кушнірів, шевців, ковалів, зброярів і інших. До їх діяльності долучалися й наймити…”

Гетьман Богдан Хмельницький. Гравюра Віллема Гондіуса а портретом Абрагаа ван Встерфельда. 1649 р.

Регламентувати та впорядковувати діяльність цехів, у тому числі пов’язаних з виготовленням шкіри та виготовленням готової продукції, у тому числі взуття, намагався опікуватися вже у час існування української Козацької держави сам гетьман Богдан Хмельницький. Зберігся його універсал на підтримку шевського цеху м. Козельця 1656 р. Цікаво, що документ забороняє ввезення до Козельця  взуття з-за меж міста, але окрім ярмаркових днів:

 “Богданъ Хмелницкий,  гетманъ з Войскомъ его царского величества Запорожскимъ.

Ознаймуемъ симъ писанемъ нашимъ, кому отом вѣдать належитъ, ижъ ми декретъ через Ивана Яхимовича и Богдана Моляву од пана полковника кіевского до Козелца засланнихъ, межи цехмистромъ и всею братією цеху шевского зъ одное, а межи шевцами, з другое сторони, року теперешнего 1656 месяца ноябра осмого дня ферованый, яко слушний теперешним писаньемъ утвержаем и аппробуемъ и во всѣхъ того декрету пунктах конфѣрмуемъ;

Тое варуючи, аби прикладом інних мѣст нѣхто гостинное роботи навозное шевское без вѣдомости цехових старшихъ (опрочъ ярмарку) козелскихъ продавати в Козелцу не важился под утратою товару, также люде того ж ремесла по селах до Козелця належачих мешкаючие повинность цехови козелскому давати повинни будутъ, иначей не чинячи, под печаткою нашою.

Данъ в Чигиринѣ, дня 18 ноября 1656.

Богданъ Хмелницкий, рука власная.”

Фахівці з виготовлення предметів зі шкіри були однією з найрозповсюдженіших цехових спеціальностей українських міст.

Станом на середину XVII ст. це були:

1) Римарі, лимарі.

Лимарство, розм. римарство— кустарний промисел, виробництво з вичиненої шкіри-сириці (лимарщини) дрібних шкіряних речей (кінської збруї, ременів, гаманців, рукавичок тощо). Майстрів, що займалися лимарством, називали лимарями, шорниками (розм. «римарі»).

Слово римар походить можливо, через посередництво пол. rymarz, від нім. Riemer, утвореного від Riemen («ремінь»).

Варіант лимар утворений від раннішого «римар» внаслідок дисиміляції приголосних.

Ще одна назва, шорник, пов’язана зі словом шори, яким називається основа упряжної збруї — нагрудна шлейка з наритниками.

2). Кушніри, або гарбарі.

Кушніри, заст. кушнири — ремісники, що вичиняли хутро зі шкури та шили хутряні вироби, спеціалісти з кушнірства.

Слово кушнір походить через посередництво пол. kusznierz, kurśnierz, kurśnirz (сучасне kuśnierz) від сер.-в.-нім. kürsenœre, kers(e)ner (сучасне нім. Kürschner), пов’язаного з давн.в-нім. kursinna («хутро», «шуба»), яке там вважається слов’янізмом (від прасл. *kъr̥zьno, пор. дав.-рус. кързьно — «хутряний плащ»).

У староукраїнській мові засвідчене як кушнеръ у 1494 р., пізніше — як кушнѣръ. Відома ще одна стара назва професії — гарбар, вона походить через пол. garbarz від сер.-в.-нім. gerwer.

3). Шевці, чоботарі.

Шевство або чоботарство в Україні відоме з княжої доби, від Х ст., коли шевця звали «кожом’яка» (кожум’яка) або «усмошвець»;

перший виправляв (м’яв) шкіру, а другий шив взуття з черевної шкіри («чреве», «черевіе») тварин, звідки і сучасна назва «черевики».

Спочатку майстер взуття був і кожом’якою, і шевцем.

У літописі «Повість временних літ» записана легенда про звитяжця кожом’яку, який 992 р. за князя Володимира Великого переміг у поєдинку печеніга під Переяславом; у Радзивілловському літописі кожом’яку названо «Ян Усмошвець», а в Україні зберігся переказ про Кирила чи Микиту Кожом’яку.

У більших містах, таких як Київ, Чернігів , Переяслав, чоботарі мали свої дільниці чи вулиці.

Велика та мала бронзова печатка міста Києва XVI ст. з колекції Музею Шереметьєвих.

У Києві на Подолі існувала історична місцевість Кожум’яки, розташована між Старокиївською горою і Замковою горою, де жили за часів Київської Русі ремісники шевці-кожум’яки.

Тепер на цьому місці проходить Кожум’яцька вулиця. З цих часів шевці творили свої товариства, своєрідні зародки пізніших цехів. Татарська навала довела до занепаду чоботарство, яке знову відновлювалося з другої половини XIV ст. завдяки постанням цехів у системі маґдебурзького права.

Один з найбільших цехів шевців був у Києві, який з початку XVI ст. знаходився на Подолі.

Шевці платили податок на Київський замок у вигляді фіксованої щорічної кількості готового взуття.

Цехові об’єдання мали власну символіку, печатки, хоругви і власні церемоніали. В одному з них, жартівливому, складеному на манер церковного величання, творі звучав такий панегірик майстру-шевцю:

“Величаєм тя, шевче чоботоробче, і чтем твоє шило і правило, твоє погане ремісло!”

Відомо, що багато хто з міщан-ремісників поповнював лави козацького війська. Аналізуючи козацький реєстр 1649 р. саме за прізвиськами козаків, що відображають характер їхньої  “докозацької” діяльності, доктор історичних наук Володимир Сергійчук у своїй дисертаційній роботі «Українське козацьке військо в другій половині XVI — середині XVII ст.» відзначає, що

“…в народній армії …нараховуються: 61 швець, 53 кушнарів, 51 кравець, 24 шаповали,і шапкарі, 19 ткачів. Зрозуміло, що представників их професій було набагато більше, ніж можна з’ясувати

за прізвищами, вказанами в “Реєстрі”… В іншому полковому місті – Звягелі, де полковником був колишній кушнір Михайло Тиша, в 1635 році нараховувалося 18 шевців, 6 кушнірів…”

Видатний археолог та джерелознавець Ігор Свєшніков так само  підкреслює участь майстрів, що відносилися до сфери праці зі шкірою, у тому числі з виготовленням взуття, у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького:

“У час Визвольної війни 1648—1654 рр. особовий склад козацького війська значно поповнився повстанцями з сіл і міст, які “покозачились” і на рівних правах з іншими входили в окремі козацькі полки. Зокрема міщани-ремісники, спеціалісти у різних галузях ремесла, відігравали важливу роль у забезпеченні армії озброєнням і у ремонті обладнання в польових умовах.

Кушніри, римарі, шевці, кравці були у війську тим необхідним елементом, який підтримував на відповідому рівні и зовнішній вигляд армії, й значною мірою и боєздатність.

Звичні до виконання своїх справ, ці ремісники йшли у козацьке військо зі своїми інструментами, знахідки яких на полях битв серед козацьких побутових речей дають уявлення про велику кількість ремісників у складі війська і рівень розвитку різних ремесел в Україні у ХУІ-ХУІІІ ст.”

Зокрема, велику колекцію знарядь праці козаків-ремісників зібрано при розкопках місця Берестецької битви 1651 р. Вона складається з речей, що належали кравцям і шевцям, римарям, кушнірам, ковалям, слюсарям, фахівцям із обробки дерева і каменю…”

В одному з сатиричних віршів детально описано користь від роботи римарів (шорників):

“Ω рымаря́хъ

И рымарЂ̀ вшεляки(мъ) людя(м) тожъ выго́дны:

и ω(т) всяки(х) тε(ж) людε(и) похвалε(н)A го(д)ны.

Шкуры бо возовыε и лЂ(и)цы zробляютъ.

и хомуты̀ и узды що конε(и) нузда́ютъ.

Такъ тεжъ шоры и шлέи, и бычЂ на волѝ:

и для людε(и) убо́ги(х) з рεмεню (ж) постолы̀.

У ро(н)зыки до ко́нε(и) пн̃скихъ, и ка(н)тарЂ:

а всὲ тоε то̀ робя(т) ώныε (ж) рымарЂ.

I попруги до ку(л)бакъ они (ж) за(с) зробля́ютъ:

ко(т)рыми ку(л)баками конε(и) людε сЂдла́ютъ.

I пута рεмЂнныε робятъ и трино́ги:

що злы(мъ) прокляты(м) коня(м) трыножа(т) часо(м) но́ги

I нага(и)ки або тεжъ ка(н)чукѝ сплЂтаютъ:

ко(т)рыми лю(д)зскости жо(н) часо(м) прицвЂчаютъ.

А εжεлѝ уда(ст)сA ча́со(м) zла́A прочва́ра:

нε нау́чи(т) тако́и и то́лстаA ба(р)бара.

А zаты(м) бува(и)тε здоровы и рымарЂ̀:

я́ко чε(ст)ныε людε и тεжъ господарЂ.

А ω(т) мεнὲ похвалу си́ю ласкавε при(и)мЂ́т(ъ)…”

Інструменти ремісників-шевців з археологічних розкопок на полі биви при Берестечку 1651 р. 

Тут для нас цікаве, що вперше згадано про виготовлення  “постолів з ременю”, для “убогих людей”, тобто примітивного взуття з товстої ремінної шкіри. Отже, навіть для найбідніших людей взуття шиють міські професіонали.

У цей же час нам геть нічого невідомо про здатність сільських громад виготовляти взуття. Всі відомі нам письмові джерела навіть у переліках майна селян згадують назви, що вказують на їх походження з міського товарного обігу.  Жодного писемного джерела, яке б вказувало на наявність в гардеробах найбіднішого селянства специфічного взуття – постолів, лаптів-личаків ми не маємо.

Шкіряні ходаки селян-повстанців з археологічних розкопок на полі биви при Берестечку 1651 р. 

Звісно, це не означає, що його не було, ми маємо матеріальне свідчення про його побутування у вигляді археологічних знахідок, зокрема, з поля битви при Берестечку 1651 р., але письмово ці предмети не фіксуються ані в гардеробах селянства, ані в переліках міщанського чи козацького майна.

Висновки за розділом:

1). Згідно із письмовими матеріалими торгівельно-ремісничих осередків Речі Посполитої, системи цехових ремісничих об’єднань та купецьких союзів, і у тому числі в українських землях, виготовлення шкіри, її фарбування та оздоблення, пошиття з неї цілого асортименту взуття як місцевих, східноєвропейских, так і західноєвропейських моделей у досліджуваний період виокремилося в окремий ринковий сигмент тодішньої економіки, пов’язаної з діяльністю міст.

У сфери ремісничій виокремилися професіонали різного рівня й вузької спеціалізації з яких явно чисельно переважали шевці, кушніри та, окремо, чоботарі, римарі.

Враховуючи специфіку професії, центрами виготовлення стали великі і малі міста, продукція яких обслуговувала і найбідніші стани, такі як убога шляхта та селяни.

Організувати виготовлення взуття основних типів:  чобіт, чижм, ботів, черевиків тощо селянським натуральним господарствам було не під силу. Це доводять згадки готового взуття у документації мешканців сіл.

Розвинене виробництво й торгівля призвели до того, що основним джерелом потрапляння взуття до гардеробів усіх соціальних станів відбувалося методом закупівлі готової продукції.

Нагляд за взуттям, ремонт та оновлення безпосередньо під час військових кампаній могли здійснювати вписані до козацьких реєстрів представники цехових ремісничих об’єднань, що доведено наявністю у козацьких реєстрах прізвиськ козаків, що відображають їх фах та археологічним матеріалом на полях битв.

Шевські ножиці, особливий шевський  ніж XV-XVII ст. та дерев’яна шевська колодка “копито” XVI-XVII ст. з ґданської колекції. 

IV. ВОЯЦЬКЕ, ЗОКРЕМА,

КОЗАЦЬКЕ ВЗУТТЯ В ДОКУМЕНТАХ ТА ОПИСАХ

Вище було перелік основних різновидів чоловічого взуття різних станів суспільства Речі Посполитої, у тому числі з українських земель.

Проте важливо розглянути взуття саме військово-служилих станів,  у тому числі реєстрового або ж “городового” козацтва, позаяк саме це є головним питанням нашого наукового та практичного пошуку.

Як зазначає у своїх працях кандидат історичних наук Євген Славутич “…Зауважимо, що хоча верхній одяг піших реєстровців за типом і покроєм був практично такий самий, як і у [польських] «вибранців», решта предметів одягу, як-от: штани, чоботи, сорочка залишалися традиційного для козаків східного та північно-кавказського зразка.  Коронна та магнатська «вибранецька» піхота натомість носила угорсько-польські … вузькі штані-рейтузи та угорські низькі полуботки.

Варто також додати, що у той час як «вибранецька» [згодом «ланова»],  та угорська піхота мала мушкети і амуніцію західноєвропейських типів, козаки ж використовували оригінальні полегшені «ручниці» з аркебузним прикладом і військове спорядження східних зразків, а натруски і ладівниці відзначалися оригінальністю.»

Отже, давши інформацію про взуття піших формацій Речі Посполитої», так званої «вибранецької» а згодом «ланової» піхоти від кінця XVI – середини XVII ст. можна припустити принаймні номенклатуру і характер взуття реєстрових козаків раннього періоду. 

  

Образи гайдуків, у тому числі з “Рольки Стокгольмської” 1605 р. 

Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор,  у своїй свіжій (2020 р.)  публікації “Взуття польської піхоти XVI-XVII століть на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: «…Історик, дослідник історії України XVII ст., Петро Сас у своїй статті “Українське взуття другої половини XVI — першої половини XVII ст. в наукових дослідженнях останніх десятиліть”  зробив спробу підсумувати напрацювання українських істориків в цій царині і дійшов висновку: “…попри те, що вітчизняні дослідники вряди-годи звертаються до питань, пов’язаних із вивченням взуття, яке носили в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст., ці питання досі залишаються слабко вивченими.” На жаль, не погодитись з цим важко. Трохи краще з вивченням історії одягу і взуття зокрема справи в наших польських колег.

Піхотинець-гайдук з піхоти Іштвана Бочкаї. 1577 р.

У 2001 р. вийшла праця Анни Дронжковської  (пол. Anna Drazkowska “Historia obuwia na ziemiach polskich od IX do końca XVIII wieku”.

 З книги дізнаємось що: “…в XVI ст. польська шляхта вкрай неохоче одягала стрій західного взірця і шукала способів одягом підкреслити окремішність, НЕналежність до Західної Європи, в результаті почав формуватися «струй народовий»,  польський національний, шляхетський, військовий одяг. Формування його відбувалося на місцевих середньовічних традиціях з великим впливом сходу, передусім Османської імперії через посередництво  Угорщини.

В описах майна майстрів шевців XVI ст. зустрічаємо кілька назв типів взуття [східних типів], що з’явилися разом із угорською модою: чоботи (пол.-buty), черевики (пол.-trzewiki) та чижми (пол.-čižmy).

       

Подібний список назв можна зустріти і в українських наукових розвідках, зокрема Г. Гримашевич на базі аналізу писемних джерел подає наступні типи взуття, що були у вжитку на українських землях в поч. XVII ст.:  боти, полуботки, чоботи, чижми.

На жаль, в українських дослідженнях немає практично жодного слова про конструктивні особливості того чи іншого типу взуття, тому будемо користуватись дослідженнями польських колег  – істориків та археологів…

Підошва черевика з підківкою, Ґданськ, XVII ст.

…Перший  тип взуття що зустрічається в джерелах – черевики (пол.-trzewiki). В другій половині XVI ст. це легке взуття без підборів, висотою не вище стопи. Носок заокруглений, або й злегка загострений.

Черевики, що знайдені на території Польщі дуже близькі до тих, що носилися в Європі, де мода на подібне взуття поширюється з 1540-50-х років, в Польщу вона проникає, швидше за все, з двором королеви Бони [Сфорца (1494-1557), королеви,  дружини Сигізмунда І Старого.]

Подібний тип взуття на гайдуках можна побачити на гравюрі в книзі Бартоша Папроцького 1578 р. Такого ж типу взуття бачимо на пішому гайдуку з

“Голуховської таблиці” 1630 р.

 

Цілий “trzewik”, черевик. Ґданськ, XVII ст.

Наприкінці XVI ст. черевики отримали невелику халявку і підбір, в результаті стали зовні мало відрізнятись від “чижм”.  Можливо, тому на зображеннях XVII ст. класичні короткі черевики  можна побачити дуже рідко.

Як правило, вони невисокі, підошва не має характерного витонченого звуження в місці зводу стопи.

Деякі зразки застібаються  на ремінець з пряжкою або мають шнурівку на підйомі стопи, деякі зашнуровуються збоку.

Археологія дає з теренів Польщі більше десятка взірців взуття цього періоду, в тому числі різні типи черевиків...”

Інший тип низького взуття зображений на гравюрах фламандского гравера Абрагама де Брейна (фл. Abraham de Bruyn, 1539-1587) 1576-78 рр. на яких зображено угорських вояків, музикантів  та польського шляхтича.  Зображення взуття певною мірою умовні, але видається що це перехідний від черевиків до чижм тип – ще немає халявки, але  вже досить високе взуття, підбір (обцас) або підківка? як на чіжмах, присутня.

Цікаво, що на різних версіях гравюри, де зображено військових музикантів, вони фігурують то як “ruthenus”, тобто “руські” (українські), то як “polonus, тобто польські.

Олександр Заремба зазначає:” Оригіналів подібного взуття з території Речі Посполитої нам наразі не відомо, проте таке зображення   дуже нагадує іранське взуття для верхової їзди того ж XVII ст.”

Цікаве зображення угорських гайдуків Іштвана Бочкаї 1577 р.  На гайдуках взуття, що нагадує чижми, але все ж від них відрізняється формою передньої частини –  в класичних чижм доволі гострі носи.

Піхотинці з війська Іштвана Бочкаї. 1577 р.

Можливо, це полуботки, оригінали яких знайдені при розкопках в королівському палаці у м.  Варшава.  Датуються вони найімовірніше 1580 роками, часів правління  короля Стефана Баторія).

…Викроєні з кількох частин (носок, халявка і т. п.). Один  знайдений під час розкопок напівчобіт не мав жодних защіпок,  інший мав шнурівку з внутрішнього боку халяви. На  п’ятці обидва мали  високу металеву підківку. Анна Дронжковська вважає, що ці напівчоботи –  європейський варіант турецьких або перських чобіт, з явився у Речі Посполитій   через посередництво  Угорщини…”

Не забуваймо, що Стефан Баторій, Штефан Баторі (1533-1586) – трансильванський (семигородський), князь, етнічний угорець.

Король Стефан Баторій (1533-1586)

Багато хто з дослідників вбачають подібність одягу козацтва, у першу чергу реєстрового та городового,  із піхотою польсько-угорського типу. 

Особливо дивного в цьому твердженні немає, бо Річ Посполита, зацікавлена у тому, аби керувати козацтвом, намагалася організувати його у лояльну військову силу.

За поданням коронного гетьмана Юрія (Єжи) Язловецького і відповідно до універсалу Сигізмунда Августа від 1568 р., козаків цілковито виводили з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрему військову одиницю підпорядковували гетьманській владі, а самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею.  Безпосереднім формуванням першогореєстрового загону козаків займався королівський комісар угорець Янчі Беґер.

Тож, у 1572 р. було сформовано перший «почот» (почет, ескорт) із 300 козаків під командуванням «старшого» – барського шляхтича Яна Садовського, які мали отримувати зі скарбниці щорічну платню по 10 флоринів і «сукно на єрмяк».  Жоден документ не формує уявлення про взуття козаків реєстровців раннього періоду.

Реформою Ю. Язловецького також було покладено початок конституювання українського козацтва як соціального стану, особливого аристократично-станового військового прошарку, за яким визнавалися певні «вольності». 

Вже за нового короля, Стефана Баторія, 16 вересня 1578 р. підписано нову угоду із «низовиками». Згідно із нею, укладено реєстр у 500 козаків, яким на час війни з Московією мали платити з коронного скарбу на рік по 6 коп литовських і сукно «люнське» (лондонське, англійське) на єрмяк, а по завершенню війни – «як за Сигізмунда було». 

Разом із тим у 1578 р. С. Баторій провів військову реформу зі зміни структури і організації польського війська, зокрема розпочато формування відділів піхоти «угорського типу», одну частину якої мала становити так звана «вибранецька» піхота міліційного типу, де служили б селяни з королівщин, – територій, що перебували у королівському володінні,  – а іншу – реформований корпус реєстрових козаків.   Стосовно одягу й організованості козаків читаємо: «А в лѣто 1576 за Стефана Баторія короля полского козаки в лучшій еще строй учиненни».  Словник “Матеріали до Словника писемної та книжної української мови ХV – XVІІІ ст.” Є. Тимченка фіксує два значення лексеми строй: “наряд,  убір’”, себто костюм,  і ‘”лад,  порядок”.  Гадаємо, все-таки мова йде про одяг реєстровців.

Про взуття знов-таки нічого не говориться.

І от тут треба повернутися до наукового диспуту між двома знаними фахівцями ранньомодерної історії, доктором історичних наук Петром Сасом та кандидатом історичних наук Євгеном Славутичем.

Адже у вже згаданій знаковій роботі П. Саса «“Українське взуття другої половини XVI — першої половини XVII ст. в наукових дослідженнях останніх десятиліть”, вчений, піддавши справедливій критиці стагнацію та слабку джерельну базу досліджень матеріальної культури епохи козацтва у працях Костянтина Стамерова, Наталії Калашнікової, Зинаїди Васіної, Миколи Улащика, Тамари Ніколаєвої, Галини Стельмащук, Анатолія Пономарьова, Надії Камінської та Світлани Нікуленко; відмітивши деякі слабкі моменти у публікаціях етнографині Оксани Косміної;  зазначає позитивне, але трохи застаріле освітлення деталей матеріальної культури у праці знаменитого археолога Ігоря Свєшнікова «Битва під Берестечком» і, нарешті, вітає як модерні та значущі розробки теми матеріальної культури козацтва у працях Євгена Славутича.

Проте Петро Сас задає справедливі полемічні питання і з приводу деяких тверджень останнього:

«…Водночас потрібно вітати спроби авторів вивчати взуття з опорою на усі нині доступні джерела. Щодо цього заслуговує на увагу стаття Євгена Славутича «Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)», вміщена на сторінках «Військово-історичного альманаху» (2013). …У ній автор доволі предметно розглянув козацьке взуття. Зокрема, спираючись на «писемні джерела та унікальні ілюстративні пам’ятки, залишені сучасниками», Є. Славутич дійшов висновку, що «одяг простих (рядових) козаків XVI ст. складали: висока шапка шлик конічної форми, крита сукном, або повстяний ковпак; біла сорочка (кошуля) татарського типу з конопляного або лляного полотна; спідній довгополий каптан східного покрою, переважно у вигляді стьобаного тягиляю, рідше — польська жупиця верхній каптан-плащ єрмяк (ярмак) або проста сермяга (семряга) з рукавами довгими й просторими або ж короткими — до ліктів (для зручності під час стрільби з лука), зрідка носили сукню з довгими рукавами із великими повздовжніми проріхами для рук, що була більш популярна в цивільному побуті; помірно широкі шаровари татарсько-кавказького типу або “убрання”; невисокі чоботи (боти) без підборів кавказького типу або ж м’які черевики чи постоли; широкий і довгий матер’яний пояс.  Доповнювали стройовий ансамбль довга дзвоноподібна опанча з цупкого грубого сукна і овчинний кожух (шуба з вичинених овечих шкур, пошита хутром усередину) прямого покрою. Загалом, описаний комплекс козачого вбрання у XVI ст. був характерний для усього етнічно строкатого «лицарського люду» України-Русі та Литви»…

…Отже, Є. Славутич представив певну концептуальну модель-реконструкцію соціального костюма українських козаків XVI ст.

Водночас він вважає цей костюм не так козацьким, як типовим одягом тогочасного «лицарського люду», тобто представників різних соціальних станів і прошарків населення, котрі фахово займалися військовими заняттями, мали військово-службовий статус, а частина з них належала до привілейованого нобілітету.

Якщо це так, то з окресленої вище схеми Є. Славутича напрошується думка: поширювачами моди на кавказьке взуття серед шляхти («лицарства») Великого князівства Литовського були українські козаки, якщо ні — то представники «лицарських» соціальних прошарків суспільства засвоїли цю моду якимись іншими шляхами.

В будь-якому випадку є потреба науково довести, що йшлося саме про чоботи кавказького типу…”

І далі Петро Сас зазначає слабкість наукової аргументації опонента: «Річ у тому, що, як з’ясовується, він собі міркує так: українські козаки запозичили взуття якщо не в адигів-«черкасів», то в черкесів, нащадків східноєвропейських аланів-ясів. Ідеться про «невисокі чоботи («боти») кавказького типу.

Вони мали халяви до середини гомілки, підтрикутний негострий носок та м’які підошви з низькими залізними підківками-скобами замість підборів.  Такі чоботи здавна мали поширення на Кавказі у адигів, грузинів і осетинів, а також у інгушів, чечеців і калмиків… Рідше носили м’які черевики на кшталт персько-кавказьких туфель-чув’яків із розрізом спереду вгорі або звичайні ремінні постоли, що зашморгувалися навколо стопи ремінним шнурком-очкуром».

Вчений не знаходить ані у твердженнях Є. Славутича, ані в наявній, досить слабкій, джерельній базі достатніх доказів північно-кавказського впливу на одяг та взуття козацтва.

Далі Петро Сас застерігає більш молодого колегу від спроб «переглядати» видатний доробок Ігоря Свєшнікова і констатує «…Більше того, найважливіші висновки Є. Славутича щодо козацького взуття фактично побудовані на дослідженннях О. Свєшнікова, які автор статті «освіжив» своєю версією про «кавказький слід» у справі виникнення козацького взуття.

А далі Петро Сас ефектно підсумовує свій матеріал закликом до сучасної історичної науки:

“…Загалом є доволі очевидним, що науковцям належить на основі джерел комплексно дослідити низку питань, пов’язаних із давнім українським взуттям, в тому числі зазначеного вище часу. Йдеться, зокрема, про завдання якомога повніше інвентаризувати назви взуття та встановити їхній реальний зміст; обґрунтувати типи взуття і визначити його конструктивні особливості з врахуванням вікових, гендерних, професійних, соціально-станових, регіональних, культурних та естетичних факторів, а також темпу періодичних змін у моді. Важливо всебічно дослідити матеріали, з яких виготовляли взуття, технічні, технологічні та організаційні засади відповідних шкірообробних ремесел, особливості ринку взуття вже згаданого часу. Якщо тією чи тією мірою це вдасться зробити (через загальну бідність джерельної бази навряд чи ближчим часом варто чекати надто вражаючих звершень у цій сфері), то матимемо предметніше уявлення про взуття — фундаментальний для суспільної людини продукт цивілізації і культури, що вже не одне тисячоліття допомагає їй іти (в тому числі в прямому значенні цього слова) шляхами свого історичного часу.»

Цілком підтримуючи точку зору видатного науковця, спробуємо принаймні хоч якось розібратися у причинах тверджень відомого нам своєю ретельністю дослідника Євгена Славутича.

Адже насправді Є. Славутич таки намагався «підкласти» під свої твердження історичну та джерельну базу.

У своїй роботі “Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.) «Військово-історичний альманах», Київ, 2013), яка стала предметом такого жвавого обговорення, Є. Славутич спробував пов’язати  свої уявлення про одяг та матеріальну культуру козацтва XV-XVI ст. із етно-соціальними факторами його становлення.

“…Про витоки української козаччини історики сперечаються, починаючи зі зламу XVII–XVIII ст. Роль ферменту, з якого виросло козацтво, приписувалася як прийшлому, так і місцевому населенню. На роль першого, зокрема, вчені пропонували: тюркське плем’я «чорних клобуків», яке в давньоруські часи залюднило пограничне зі Степом Поросся; плем’я черкесів, або черкасів, що мігрували в золотоординські часи з Передкавказзя до Середнього Подніпров’я, заснувавши тут м. Черкаси; мешканців татарських колоній, утворених на Київщині за Володимира Ольґердовича й Вітовта, де тюркський елемент перемішався з місцевою людністю.

Татарський вершник. З гравюри Абрагама де Брейна (нід. Abraham de Bruyn; близько 1539-1587).

Не вступаючи тут у полеміку з прихильниками різних теорій, відзначимо лише, що є ґрунтовні підстави вважати засновниками дніпровського козацтва змішане адиго-тюрко-алано-слов’янському населення, однак у золотоординські часи і на початок XV ст. панівним етнічним елементом у місцевій козацькій спільноті усе ж вважаємо вихідців з Північного Кавказу – п’ятигорських черкесів. 

У дореволюційній українській і російській історіографії теорію черкеського походження дніпровського козацтва розвивали І. Болтін, В. Татіщев, О. Рігельман, О. Шафонський, М. Антоновський, Д. Бантиш-Каменський, М. Максимович, М. Білозерський, П. Куліш, В. Антонович та ін. Утвердження на початку XX ст. у вітчизняній історіографії слабо обґрунтованої концепції ізоляціонізму – самоґенези, саморозвитку українського козацтва, – висунутої представниками хвилі українського романтичного націоналізму на чолі з М. Грушевським, завадило об’єктивному вивченню козацької культури та побуту, зокрема і костюма. У повоєнний час, із появою нових наукових досліджень (насамперед з археології, етнографії та лінгвістики) та введенням у науковий обіг широкого кола джерел, підзабута теорія іноетнічного походження дніпровського козацтва отримала нове життя, зокрема у працях Л. Лаврова, В. Горленка, Я. Дашкевича, А. Максідова та інших науковців.  

В літературі неодноразово зверталася увага на ряд культурно-побутових і мовних паралелей між українцями і населенням Північного Кавказу: в одязі, хліборобській культурі, будівництві, мові, звичаєво-обрядовій культурі, народному мистецтві. Незважаючи на сумнівність деяких паралелей, перебування адизьких етнічних елементів на українських теренах вважається беззаперечним.

Втім, не варто перебільшувати роль адигів (черкесів) у формуванні українського козацтва та його матеріальної і звичаєво-обрядової культури: незначна їх кількість не могла сприяти збереженню адизьких етнокультурних особливостей. Треба погодитися з М. Грушевським, який все ж визнає тимчасову присутність черкеських поселень в Середньому Подніпров’ї і також пов’язує назву м. Черкаси з «якоюсь колонією осади черкаської»), кінця XV – початку XVI ст.

Слідів черкеської колонізації у Подніпров’ї практично не залишилося. Вони з часом розсіялися серед тубільного населення та численного різноетнічного військово-служилого люду (військово-феодальних елементів), доплив якого до центрально-українського регіону був зумовлений активною політикою литовського уряду зі створення прикордонної оборони на півдні держави.

А втім, черкаські козаки передали новоутвореній українській служилій спільноті свою етнічну назву, лицарський етос, військову культуру. Так, краківський канонік Мацей Мєховіта (Матвій Мєховський) у знаменитому латиномовному «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) описує мешканців руського степу у Подніпров’ї як «якісь залишки черкасів» (Circassorum), стверджуючи, що це – вельми дикий і войовничий народ, але за походженням і мовою – русини.

Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн, що проїжджав через Україну під час своїх подорожей до Москви у 1516–1518 і 1526–1527 рр., у «Нотатках про Московію» (Відень, 1549 р.) теж називає населення Середнього Подніпров’я (власне козаків) черкасами – терміном, що офіційно використовувався тоді в актах Московської держави, додаючи, що вони – русичі. Тоді ними командував Остафій Дашкович. Причому австрієць вирізняє їх з-поміж кавказьких черкесів, називаючи тих так само черкаси (Circassi).

Образи татар XVI- XVII ст. у творах європейських майстрів.

Черкесiв-найманців тодішні володарі Київщини використовували здебільшого для охорони прикордоння. Так, у реєстрі Черкаського та Канівського замків 1552 р. зустрічаємо адигейські імена та прізвища:

Лазука,

Горяїн Тиньснач,

Тока Копитков,

Ломан,

Семен Скуматов,

Гусейн,

Нелістон Старий,

Іван Налістан,

Денис Налістан,

Степанець Пятигорчин,

Жчалаш,

Мишко Теребердеєвич.

Черкаський та Канівський староста Дмитро Вишневецький (кінець 1540 х – 1563 рр.) у походах проти ординців використовував завербований загін черкесів жанеївців. Козацький ватажок у лютому 1560 р. «со многими людьми и с попами християнскими» навертав до православної віри мешканців Великої Кабарди, а також організовував їх «промышляти над Крымским царем». Він, зокрема, запросив переїхати до Великого князівства Литовського сина князя Сибока Олександра.

У 1561 р. король Сигізмунд ІІ Август надав шляхетську гідність великій групі черкесів, які прибули до Польщі на чолі п’яти князів з Жанетії (західне адигське князівство). У попередні та пізніші роки в документах згадуються на литовсько-польській службі «Сибоків брат», сини черкеського князя Камбулата Ідаровича Гаврило та Лаврентій, діти їхньої сестри князі Станіслав, Захарія, Іван, Шимон Темрюки П’ятигорці (син останнього Фрідріх Темрюк Шимкович був королівським ротмістром у 1574 –1598 рр.). У Польщі в ХVІ ст. Утримували «п’ятигорські хоругви», які складалися з кабардинців та жанеївців.

Одним з небагатьох, але найбільш помітним елементом костюма запорозьких козаків, який нагадував про їхнє черкеське походження і в той же час відрізняв від російських козаків, була характерна зачіска п’ятигорських воїнів, якою ті виділялися серед інших народів Кавказу і Сходу взагалі аж до XIX ст.), – довгий, сплутаний «оселедець» і такі самі довжелезні вуса. Причому саме ця зачіска стала “візитівкою” справжнього запорожця, неодмінним атрибутом і ознакою доблесті загартованого у походах члена запорозького лицарського товариства, що знайшло відображення в козацькому фольклорі, зокрема в давніх народних приповідках, як-от:

“Вус балабанський, чуприна черкеська

– Не вважай, мосці-пані, же хвортуна кепська!”;

(пол. “Wąs spartansky, czupryna czerkieska, Nie uważy ż pani, że fortuna kepska”.

Подібне символічне значення мало й козацьке сідло, назване «черкеським»:

“Ісправ, милий, черкеське сідельце,

Щоб я не забула, яке твоє серце…”.

Попервах тюркський елемент в лавах дніпровського козацтва переважав, але з початку XVI ст. став поступатися руському. Щоправда, до XVII ст. тюркський компонент в українському козацтві залишався ще дуже значним. Так, у Черкасах навіть наприкінці XVІ ст. мешкало так багато тюркських козаків, що сучасник С. Баторія, львівський каштелян Ян Сеннінський говорив про них, нібито релігія їх переважно магометанська (1585 р.). Невеликі кінні козацькі відділи виступали у складі польської кінноти при ротах гусарських. Зокрема, хоругва Темрука, що згадується в 1589 р., складалася з „якогось різнобарвного мотлоху, що належав до різних народностей”.

Заразом у другій половині XV ст. у порубіжному ареалі назва козаки вживалася широко – як до охоронців південного прикордоння Литовської держави (військових слуг) та найманих караванних конвоїрів, так і до різного роду степових здобичників та уходників-промисловців, серед них були неосілі люди, декласований елемент, а також бояри-лицарі, ленники, панцерні слуги, шляхетна молодь), що перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками. У записках іноземців (Гамберіні, Л. Мюллер, Дж. Флетчер, С. Герберштейн, Р. Гейденштейн,

Ж. Маржере, Г. Боплан, Е. Челєбі, Е. Лясота, А. Поссевіно та ін.) термін козаки/казаки з середини XVІ ст. все частіше використовується для позначення розбійників і військового люду на кордоні степу – на Дніпрі, Дону і Волзі та інших місцях Польсько-Литовської і Московської держав. Причому, за визначенням французького найманця Ж. Маржере, важливою прикметою козаків був їхній одяг.

У Речі Посполитій з кінця XVІ ст. назва козаки стала відноситись як до «запорозьких молодців», так і до різноманітних військових формацій. Зокрема, так називали реєстрових козаків, часом – панцерні корогви, а найчастіше – легку кінноту без обладунків, що складалася з етнічно строкатих корогов козацьких, – як власне запорозьких, так і татарських, волоських, сербських та загонів «лісовчиків», споряджених майже однаково.

Тепер звернемося безпосередньо до теми нашого дослідження. Залишається тільки гадати, чи позначилася етнічна своєрідність первісних дніпровських козаків, тобто наявність значного адизькогочи, принаймні, кавказського,  етнічного елементу, на їхньому зовнішньому вигляді, або ж їхнє вбрання було ідентичне одягові усіх тюркських козаків з території колишньої Золотої Орди.

Але можна впевнено констатувати, що вже на зламі XV – XVI ст. у всіх етнічно строкатих козацьких спільнотах євразійського степу встановився майже однаковий «козацький» костюм, що був єдиним у своїй основі і формах, і який можна  розглядати як симбіоз елементів одягу тюркських, монгольських, аланських і адизьких племен. 

У той же час, одягові українських козаків властиві й окремі елементи турецького, польського, угорського та волоського вбрання. Водночас, сі сучасники підкреслювали схожість дніпровських козаків з татарами. Запозичення українськими козаками убрання від своїх татарських сусідів або суперників фіксується як у їхньому зовнішньому вигляді, так і в самих назвах одягу.

Козацтво із самого початку формувалося як соціокультурний феномен, що мав чітко виражену степову “спеціалізацію”. Як справедливо зазначає відомий сучасний український етнолог В. Балушок, пристосування до степових умов в українських козаків йшло «по лінії етнокультурних запозичень у степовиків». 

Адже щоб успішно виживати в умовах Дикого Поля, козацтву були необхідні господарські, військові та соціонормативні засоби адаптації до місцевих природних і соціальних обставин життя. А степові тюрки, а також місцеве тюркизоване населення, пропонували всі ці засоби вже готовими та ще й апробованими впродовж століть.

Окрім постійних воєнних та економічних контактів збройного люду козачого регіону зі степовими, переважно тюркомовними, племенами, «тюркизації» козацького костюма, як і загалом козацької військової культури, сприяло і утворення на українському степовому прикордонні, на межі з Диким Полем, татарських колоній – осередків татарської воєнно-служилої людності. 

Так, у XIV–XV ст. на територію Великого князівства Литовського, до складу якого входила більшість українських земель, періодично переселяються значні угруповання татар, взятих у полон під час походів литовських князів проти Орди,  а також через усобиці в Золотій Орді і Кримському ханстві. Вони включалися литовськими властями до складу місцевого збройно-служилого стану і розселялися переважно на межі степу та лісостепу: в межиріччі Дністра й Південного Бугу, на підступах до Звенигородщини, Черкас, Канева, на Лівобережній Наддніпрянщині і навіть у районах Батурина, Овруча й Чорнобиля.

Як констатує видатний вчений-медієвіст, доктор історичних наук  Наталя Яковенко,  татарські іммігранти склали близько третини панівної верстви на Київщині та Брацлавщині. Причому, тюркський збройний елемент поповнював усі прошарки лицарсько-шляхетського стану – від князів до рядових панцирних бояр. 

Боярство ж та різного роду збройні слуги «українних» теренів, активно поповнювані тюркськими іммігрантами, виступили, як відомо, одним із головних джерел формування козацького соціуму.  Потрапляла до складу українського козацтва й доволі велика кількість власне тюркських козаків.

До речі, відзначимо такий цікавий факт:  славнозвісний канівський й черкаський староста 1514–1535 рр. Остафій Дашкович, якому приписують провідну роль в організації козацтва як професійної військової спільноти, теж походив із тюркського кореня й органічно вписувався у вояцькі закони Степу.

Один із сучасників зображує його так: “Його особа, весь його вигляд тіла і одяг – все було чисто татарське. Він знав їх мову і, часто буваючи в розвідці, залишався невпізнаним в їх таборі. Його вважали татарином, і завдяки цьому, дізнавшись про їх задуми, він розбивав їх, а послів татарських, відправлених до нього, виставляв на страшну ганьбу, саджаючи їх на палю в степах у тих місцях, де проходили татари».

Отже, Є. Славутич, розлогу цитату з твору якого ми навели, намагався підтримати ідею про східне, тюркське, північно-кавказське, походження терміну й явища козацтва, і підтримати цю тезу твердженнями про особливості одягу та взуття козаків, принаймні, раннього періоду.

Таким побачив татарина великий Альбрехт Дюрер (1471-1528) в офорті “Гармата” 1518 р. 

Наскільки це переконливо, за відсутності описів та археології того часу, сказати важко .

 Опис взуття  кримських татар, ногаїв та інших народів, звучить прекрасно, але ніяк не дає прямих доказів «кавказськості» саме козацького взуття. Один зі знавців кавказського строю пише:

«…Ічетиґи (ічіґи),  являли собою чоботи з м’якої шкіри з м’якими підошвами без підбора, в більшій частині цільні. Для найбільшої міцності в задник пришивалася  “кишеня”, у яку пізніше вставляли шматок шагреневої шкіри. Ічетиґи були повсякденним взуттям. Відмінністю ічетиґів від чобіт “жорсткої конструкції” є  те, що вони шилися з тонкої еластичної шкіри… Деталі верху ічетґів складалися з голівки, передньої половини халяви і задника, що переходить в задню частину халяви.  Зшивали деталі виворотним або тачним швом…»

 Так, за описом схоже на деякі зразки взуття, що побутували на теренах Речі Посполитої, але жодного прямого доказу їх носіння козаками не існує.

 І тут можна погодитися із Петром Сасом, що пророблена Ігорем Свєшніковим величезна робота археолога, а згодом реставратора, так поки ніким не перевершена.

 Отже, цитуємо І. Свєшнікова:

“… До найбльш чисельних знахідок на козацькій преправі в урочищі За Фосою біля с. Острова належать чоботи. Вони виготовлені з виправеної шкіри ялівок або молодих бичків, що є цупкішою та більш водопроникною від шкіри дорослих корів.

За роки розкопок на козацькій переправі в урочищі За Фосою цілих і фрагментованих чобіт всього знайдено 367, з яких близько половини надається реставрації.  Чоботи пошиті з чотирьох франментів шкіри,  що складають халяву, передок, задник і м’яку підошвуз підковкою замість каблука. Вони розрізняються якістю шкіри, висотою халяви і формою її верхнього краю. Халява низьких чобіт з простої юхтової шкіри прикривала ногу лише до половини її довжини;

її верхій край або майже рівно зрізаний, або його передня частина значно підвищена над задньою. Деякі екземпляри мають півколисто вирізаний верхній край халяви, через що передня й задня його частини підвищені.

Чоботи з довгими халявами переважно виготовлені з тоншої та краще виправленої шкіри. Вони мають здебільшого підвищений передній край халяви, інколи – фігурно формований,  що прикривав коліно. Халява шита повздовжнім швом з внутрішнього боку ноги, що, по суті, і розрізняє чоботи для правої і лівої ноги.

Лише деякі екземпляри мають халяву зшиту з двох частин шкіри, а шви розміщені з обох її боків. Нижній рівний або півколисто вирізаний край халяви пришиий ло задника й передка чобота.  

Задник звичайно складається з двох платівок шкір, між якими знаходиться із відповідно вигнутої тонкої дерев’яної пластинки. Трапляютсья екземпляри, я яких задник зшитий з двох частин шкіри. Передок чобота залежно від форми нижнього краю халяви має більший або менший півколистий виріз, а інколи з’єднується з передньою частиною нижнього краю халяви язичком. Підошва складається з кількох (2-3) рядків м’якої шкіри. Вона пришита внутрішнім швом до нижніх країв задника  і голівки.

В середині чобота під п’яткою на підошву настелено кілька (4-6) півколисто вирізаних шматочків шкіри, а з зовнішнього боку підошви прикріпена підківка. За формою підошви важко розрізнити чоботи для правої та лівої ноги,  лише окремі екземпляри мають підошву з більшим вирізом з одного боку в її середній частині, що відовідає формі правої або лівої стопи. Чоботи з м’якою підошвою і підківкою замість каблука дослідники кушнірського і шевського ремесла середньовічної Польщі зараховують до східного типу взуття [Turnau I., 1975, s. 103] …”

Тобто, попри позірну сміливість припущення Є. Славутича про “північно-кавказське” походження козацького чобота, І. Свєшніков вважав тип таких чобіт східним.

Замальовки козацьких чобіт з монографії І. Свєшнікова “Битва під Берестечком”.

Цікаво, що деякі описи козацької тактики і манери ведення бою підтверджують тезу про східний, запозичений від татарів, стиль військової справи, принаймні у кінноті, яку прийнято вважати не самим розвиненим видом козацького війська, “їздячою піхотою”.

І. Свєшніков писав: “Кіннота не відігравала у козацькому війську вирішальної ролі й кінні козаки часто йшли в бій пішо, залишаючи позаду коней джурам…”

Цю думку розвиває Віктор Брехуненко, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу в Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України,  у своїй книзі “Програна битва виграної війни. Битва під Брестечком 1651 року” (В-во “Темпора”, Київ, 2013).

“…Якщо основу коронного війська становила кіннота різних типів, то козацьке військо, навпаки, славилося як першокласна піхота й зажило в останніх десятиліттях ХVІ-першій половині XVII ст. європейської слави саме в такому вимірі. Коней козаки використовували головно для переміщень, розвідки, переслідування противника, що відступає, але гене­ рально воліли битися спішено.

Чи не найпромовистіше про це свідчить той факт, що в козацькому війську не було чіткого поділу на кінноту й піхоту, як в інших європейських арміях.

Після чергового згромадження війська гетьман та полковники визначали кількість підрозділів обох типів відповідно до майбутніх завдань та наявного спорядження козаків.

Хоча козак-піхотинець і козак-кіннотник відрізнялися озброєнням та спорядженням, але набагато більшу роль відігравали статки конкретної особи.  Саме цей чинник визначав спеціалізацію козака в конкретних умовах. Не кожен міг собі дозволити піти на війну з двома кіньми, возами та повним комплектом тогочасної козацької зброї, необхідної для кіннотника…”

Втім, у розвідці молодого історика “Нові дослідження тактики ведення бою козацької кавалерії у період козацьких повстань кін. XVI – сер. XVII ст. ” Станіслава Поґоржельського, якого підтримують у його тезах і більш маститі дослідники, читаємо про значно більшу роль козацької кінноти, ніж це було прийнято вважати, та її східний, татарський, стиль її воювання.

Отже, цитуємо дослідника:

” Ось що стосовно дій козацької кавалерії та її лівого флангу у битві під Лоєвом, наводить у персональному щоденнику Я. Радзивілл: «Тим часом неприятель висунувся швидко з лісів і поле над обозом кіннотою, якої було під десять тисяч окрив страшним окриком і татарським «Гала, Гала», [терен] займаючи… Тим часом, хоругви наші гусарські на них насіли рішучо.».

Аналогічну інформацію засвідчує німецька хроніка «Theatrum Europaeum» з 1649 року:

«16 тисяч добірних ворожих вершників з великим завзяттям і сильним криком на татарський манер вчинили несподіваний напад на табір князя Радзівіла… “

“…”…Аналогічна тактика ведення бою наявна при наступі М. Небаби у липні 1649 р. на недобудований табір польсько-литовських військ: «Свіжо зась зараз прийшла вість, що Небаба від військ, котрі то у 20 миль нижче обозу литовського мають козаки, рахуючи його на 40 000, вибравши з дванадцять сот кінноти на конях добрих, одвуконь кожний, за день і ніч попереджуючи вісті про себе, вдарив рішучо вранці на табір, який ще не був закритим… і мало великої шкоди у війську не вчинив…”…

Атака “одвуконь” з точністю відповідає стилю кінноти кримських татар, то противників, то союзників козацького війська.

Далі С. Поґоржельський зазначає: “…”Використання козацькою кавалерією у битві під Лоєвом 1649 р. татарського бойового оклику при застосуванні поширеної ударної, стримуючої тактики у західноєвропейських та східних мілітарних тенденціях військової справи чітко засвідчує наявність східного культурологічного впливу…”

У ґрунтовній магістерській роботі Оксани Амеліної з Одеського національного університету імені І.І. Мечникова «Козацьке здобичництво в умовах Великого Степового кордону (XVI – перша половина XVII ст.)» значиться:

“…зародження та формування козацтва відбувається в межах Великого Степового кордону, що безпосередньо позначилось на одному з перших аспектів козацької життєдіяльності – побутовій культурі, яка в XVI ст. характеризується поєднанням місцевих традицій із запозиченими економічними та військовими традиціями інших народів, переважно татар, бо саме останні кочували в межах цього кордону.”

Серед класиків української історичної науки та ідеології про такі виразні свідчення орієнталізації козацького бойового мистецтва  писав В’ячеслав (Вацлав) Липинський (1882-1931).

Описуючи участь Київського реєстрового полку та інших підрозділів під командуванням полковника Київського Михайла Кричевського у битві під Лоєвом 1649 р., В. Липинський пише:

“…Вся ця майже 10-тисячна маса вершників, похилених у високих сідлах мчала чвалом із голосними бойовими окликами. В полі корогви швидко взяли визначений напрям. Велетенська атака кінноти своїм чолом спрямувалася на греблю і за неї, о годині 9-ій вранці 21/31 липня 1649 р., розпочався славетний бій під Лоєвом. Радивилівська піхота привітала першу козацьку колону густим вогнем. Це викликало велике спустошення в передніх рядах атакуючих.

Чоло атаки зім’ялося, отже ввесь розгін і вся сила діяння кінноти були втрачені. Греблю треба було здобувати інакше. Перші козацькі корогви миттю зіскочили з коней: одні кинулися випирати литовську піхоту зі зайнятих позицій, інші, схопивши лопати, що їх кожний козацький товариш мав біля свого сідла, почали окопуватися біля вильоту греблі…

… Звідтіля козаки — майстри в блискавичному переході від кінної тактики до піхотинської і навпаки, — зіскочивши з коней, привітали градом куль женучих наосліп гусарів…»

Такі розлогі цитати ми даємо, аби підкреслити важливу роль козацької традиції кінного бою та використання коней у контексті уявлень про козацьке взуття.  Адже східна, у першу чергу татарська, манера кінного бою та тактики предбачала відсутність західного кавалерійського стилю з використанням острог для керування конем, а, навпаки,  вживанні камчі або нагайки.

Власне, саме слово “нагайка”, “ногайка” відображає характерну деталь спорядження вершника Ногайської орди.

У другій половині ХVII ст. т.зв. Мала Ногайська орда перекочувала в південно-українські степи, де то воювала й “відбирала ясир”, то взаємодіяла з місцевим населенням.

У 1620-х роках (кін. XVI – поч. XVII ст.) Мала Ногайська орда розпалась на — Білгородську, Джамбуйлуцьку, Єдичкульську, Кубанську та Єдисанську орди, вассально залежні від Кримського ханату.   Ногайці – частина кримсько-татарського, союзного козацькому, війська у кампаніях 1648-1659 рр.  Згадуються Єдичкульська, Перекопська, Очаківська та Буджацька орди.

Серед предметів, що зберіглися по гетьманові Богдану Хмельницькому є і нагайка.  

Знаний історик, кандидат історичних наук Юрій Савчук, організаnор виставок унікальних раритетів, що зберігаються за межами України,  так описує цей предмет:” Нагайка з товстим руків’ям з вишневого дерева, зі спіральною опліткою з широкого, коричневого, необробленого шкіряного ременя і плетеним бичем, заповненим волосом. В інвентарному описі храму Сивіли (Фундація Чарторийських, м. Краків, Польща) міститься лаконічний запис: «Нагай Богдана Хмельницького». Складно стверджувати, що нагайка належала саме Хмельницькому. Швидше за все, її розмір, суворий, примітивний, грізний зовнішній вигляд чинив сильний вплив на уяву. Вона відповідала образу Хмельницького – бунтівника, тирана, непримиренного ворога польської шляхти. Нагайки традиційно застосовувалися східними кочовими народами, які не користувалися острогами. Як уособлення влади могла також використовуватися для покарань і примусу до послуху. Нагайка експонувалася на виставці «Гетьман Богдан Хмельницький – символи влади і реліквії», організованої в Україні в 2002 р. і показаної в декількох містах…”

Нагайки як предмет з асортименту київських римарів додатково наштовхують на висновки про її використання у козацькій кінноті.  Остроги не згадуються у розвідках про козацьку кінноту XVII ст., серед знахідок на полі битви при Берестечку знайдено лише один уламок остроги (шпори).

І. Свєшніков пише про це так: “…козаки рідко користувалися шпорами, хоч в одній з народних дум співається: “Ой, як тисне козак Нечай коня острогами…”

Бронзова острога, знадена у Ґданську. XVII ст.

Інших згадок про використання острог козаками немає.

Процитовані вище факти використання козацької кінноти саме за татарським зразком, з використанням татарських кличів, або змусити ворога думати, що це татари, атаки лавою, а також згадки про пересування козаків кінними, без табору, “комуніком”, аби вступити у бій пішими, наводять на думку про універсальність козацького взуття, чобіт на пласкому ходу й з підківкою на підошві.

Взуття такого типу за умов швидких переходів від кінного порядку до пішого строю найбільш універсальне.

Сам Є. Славутич в описі козацького взуття майже повністю повторює аналіз І. Свєшнікова:

“…Стройовим взуттям [козаків] служили традиційні «козацькі» чоботи східного походження, висотою до середини литки.

Чоботи були широкі в ступні й пальцях, мали носок негострим кутом, невисокі халяви і двошарові закаблуки з луб’яною дерев’яною прокладкою для міцності. Підошва робилася з 2–3 шарів м’якої шкіри, а під п’ятою накладалася товста прокладка-луб з кількох шарів шкіри.

Замість підбору під п’ятою кріпилася за допомогою трьох шипів залізна підківка-скоба – пласка або у вигляді зігнутої дугою металевої смуги шириною до 1 см, прибитої ребром. Халяву зазвичай зшивали одним швом з внутрішнього боку ноги, що і розрізняло чоботи для правої і лівої ноги.

Халяви утеплювали ноги, а під час їзди верхи захищали їх від кінського поту та металевих пряжок стременних ременів.

Верх халяв був зрізаний скісно  (рідше рівно) і мав невеликий гостроконечний мисик попереду.  Однак приблизно на межі XVII і XVIII ст. верх халяв позбувся характерного мисика, тобто став зрізатися рівно.

 Замість устілок у чоботи підкладали для утеплення жмут соломи, яка, за свідченням сучасників, для здоров’я і тепла була краще за будь-які устілки…”

В іншій праці, де І. Свєшніков виступав як співатор – “Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.” (Дмитро Телегін, Ігор Свєшніков,  Іон Винокур, в-во ВІПОЛ, Київ, 1997 р.), дослідник описує інший вид взуття, знайдений на полі  битви при Берестечку, – ходаки, або ж постоли.  Історик не вагаючись відносить цей вид примітивного взуття до іншої соціальної верстви, представленої у козацькій армії – селянства.

“…Селяни і ремісники, які “покозачились” і становили значну частину армії Богдана Хмельницького, носили ходаки без халявок типу постолів, виготовлені з одного відповідно складеного шматка шкіри з отворами для протягування шнурка чи ремінця, яким стягувався на нозі верхній край такого взуття. Кілька екземплярів шкіряних ходаків виявлено під час розкопок козацької переправи під Берестечком.

Ходаки різні за розміром, але за своїм кроєм майже однакові.

Незначні відмінності між ними полягають у тому, що в одних екземплярів передні краї шкіри на носку закладені один на одного, в інших стикаються,  ще в інших покривають зверху носок. Таке взуття, напевно, вкладалось на онучі. Досі ніде, крім дослідженої розкопками козацької переправи під Берестечком, взуття українських селян і ремісників середини XVII ст. виявлено не було…”

Слід згадати ще один прошарок суспільства, взуттям якого могли бути личаки або ж ходаки.

Це  “шарачкова шляхта”,  “застінкова”, околична”, “ходачкова” (та, що не мала чобіт, а як селяни, ходила у ходаках з липової кори або “личаках”) ,  “голота” тощо  різновиди   вбогої шляхти, що мала або злиденні наділи, або  не мала залежних селян. 

Така пауперизована, збідніла шляхта концентрувалася переважно на теренах  нинішньої центральної України, Білорусі та так званих “Кресів” – східної Галичини, Волині  та галицького Поділля. 

Але навряд чи її «безчобіття» було визначальним. При швидкому або приєднанні до лав піхотних формацій Речі Посполитої, що фіксується джерелами, або приєднання до козацьких лав, покозачення цей нижчий прошарок набував зовнішніх рис свого нового соціального простору і звичок.

Деякі писемні відомості про козацьке взуття дають народні думи. Ми принципово цитуємо лише ті, які науковцями датуються як ті,  що приблизно співпадають у часі із хронологічними рамками нашого дослідження.

Історичну думу про “Хвеська (Феська) Ґанжу Андибера” М. Грушевський вважав такою, що з’явилася   напередодні т. зв. “Чорної ради” 1663 р. 

В  результаті “Чорної ради” гетьманом був обраний Іван Брюховецький, і, на думку М. Грушевського, під іменем Феська Ґанжи Андибера у думі зображено саме Брюховецького, який виступав проти «дуків-старшин» і протиставляв себе їм як носій справжніх запорозьких традицій, та агітував против старшинських кандидатів Сомка і Золотаренка.

Отже відображено, якісь події середини – другої половини XVII ст.

В описі козака-нетяги, фактично обідранця, читаємо, що на ньому, хоча й зруйновані, але все-такі чоботи з сапьяну.

“…На козаку, бідному летязі, сап’янці —

Видні п’яти і пальці,

Де ступить — босої ноги слід лише…”

В іншій думі, “Про козака Голоту” знаходимо підтвердження тези про запозичення козаком речей і взуття переможеного ним татарина.

Дума про козака Голоту є твором усної народної творчості, відповідно автора встановити неможливо. Текст був знайдений М. Возняком в рукописному збірнику Кондрацького, який зберігався в Краківській бібліотеці. В рукописі зазначено дата запису як 1693 р. М. Возняк вважав що дума була записана значно раніше, до 1693 р.

Козак Голота — особа не історична, хоч дехто з дослідників безуспішно намагався довести, що образ Голоти історично вірогідний, твердили ніби йдеться про Іллю Голоту — спільника й полковника (наказного гетьмана) Богдана Хмельницького, який здобував міста,  і там у 1649 р. при облозі Загаля після невдалого штурму потрапив у полон і був страчний на палі.

Місце дії думи — «поле Килиїмське» — це не абстрактна назва, а цілком конкретна територія, що й досі носить цю назву — рум. Cîmpina Chiliei, поле Килиїмське.

Це степовий острів з висотами до 6 м над рівнем моря, витягнутий по лінії північ — південь на румунському боці Сулінського гирла Дунаю. На його північному кінці розташоване місто Стара Кілія (рум. Chilia Veche), саме та Кілія, що й існувала в часи створення думи, а не Кілія, що розташована на українському боці Дунаю.

За текстом думи, її герой на початку свого двобою одягнений мінімалістично:

«Правда, на козакові шати дорогії – три семирязі лихії…

А ще, правда, на козакові постоли в’язові,

А онучі китайчані – щирі жіноцькі рядняні…».

Проте після переможного для Голоти герцю з татарином, ситуація з гардеробом та засобом пересування для козака значно покращується:

 «…Він тоді добре дбав, чоботи татарські істягав, на свої козацькі ноги обував;

 Одежу істягав, на свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик іздіймає, на свою козацьку голову надіває

Коня  татарського  за  поводи  взяв,

 У  город  Січі  припав, там  собі  п’є-гуляє…».

У думі “Перемога Корсунська”, яка датується 1650-ми роками, в описі втікаючих орендарів після поразки  коронного війська Речі Посполитої піл Коруснем 1648 р. читаємо:

“…Которі тікали до річки Случі, то погубили чоботи й онучі;

А которі до Прута, то була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута.

 На річці Случі обломили міст ідучи,

Затопили усі клейноди і всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,  то зосталися голі й босі…”

Цікаво, що в парі з чобітьми згадуються і онучі.

Відомий дослідник найманого та охотницького війська Гетьманщини другої половини XVII – XVIII cт. Олексій Сокирко так характеризує  «соціальний код» козацького вбрання:

«В соціальній абетці того часу основні елементи охотницького вбрання дозволяли «прочитати», перш за все, рід занять, а відтак і соціальну приналежність найманців, ідентифікуючи її із верствою вояків.

 Це головним чином торкається розглянутої нами «барви», поєднання її елементів, які в основі нічим не відрізняються від козацьких: носіння рицарського верхнього одягу – жупану, каптанів, кунтушів замість свит у посполитих , й що найголовніше – чобіт, котрі були ніби невід’ємною рисою козака. ..»

У “Літописі Самовидця” зберігся опис поховання полковника Івана Золотаренка, де останнього було покладно до труни у дорогому жупані, з особистою зброєю, – шаблею, та у сап’янових чоботях.

Опускаємо зараз моторошні обставини поховання та легенди про “характерництво/голдовництво” Івана Золотаренка, але пробуємо перевірити достеменність автора Літопису.  До нас це вже робили титани української історичної науки, такі як Михайло Грушевський та Іван Франко.

Літопис Самовидця”, складений невідомим автором, який твердить у деяких пасажах, що був «самовидцем»  більшості описуваних подій (звідси і назва).

Про загибель козацького полковника в літописі говориться так: “… А Іван Золотаренко … подішол’ з військами козацькими під Бихов’ Старій, і там оній в облаженню держал’, де на коню під час спожионого на Герцу шибеник [стрілив] в ногу з мушкета, від якої ноги і помер під Биховом».

Чоботи у писемних документах зустрічаємо і в актах про виплату контрибуції козацькому війську під час облог.

Контрибуція, накладена на м. Львів 1648 р.  серед іншого майна говорить про реквізицію «для слуг військових» 2 000 пар чобіт.

 (Див.: Документи Богдана Хмельницького (1648—1657)

Вочевидь, принаймні щось з цього переліку Богдан Зиновій Хмельницький та його військо, отримали, бо в одному з листів гетьман пише:

 “Що з Львова взято, то роздано бідним воякам, а ми тим не покористувалися».

Почасти чоботи згадуються у документах, що фіксують спроби гетьмана Богдана Хмельницького стримувати своїх вояків, які серед інших ексцесів, реквізицій та банального грабунку забирали в міщан взуття.  Це є  характерною прикметою поведінки усіх військових по відношенню до посполитих, міщан, мирного населення.

 «Воєнне щастя», право на грабунок,  усі військові прошарки тодішнього європейського простору, а не тільки козаки, вважали нормою і вищим правом «взяти на шаблю», що заманеться.  Про це розлого написала у своїх дослідженнях доктор історичних наук Наталя Яковенко, яку ми вже цитували.

Один з універсалів Богдана Зиновія Хмельницького. 

Лише в Києві козацький ватажок тричі, 1652, 1653 та 1655 рр. видає охоронні універсали, де в тому числі фігурує і взуття.

8 червня 1652 р. Богдан Зиновій Хмельницький  видав захисний універсал Києву, в якому заявив, що бере місто Київ під свою оборону і забороняє тут військам переходити через нього, зупинятися на ночівлю і вимагати різні речі від киян. У тексті першого універсалу впряму мова не йде про конкретизацію переліку забороненого до реквізицій майна, але загальна тональність ясна.

1652, червня 8 (18). Під Кам’янцем-Подільським. – Універсал

Богданъ Хмелницкий, гетманъ зъ Войскомъ Запорозскимь.

Всѣмъ вобецъ и кождому зособна, кому о том вѣдати належить, меновите паномъ полковникомъ, асауломъ, сотникомъ, атаманомъ и всему товариству нашему Войска Запорозского, за войском идучим и назад поворочаючим, до вѣдомости доносимъ, ижъ счо видечимы великое спостошене мѣста Києва, которое обыватели тамошные отъ войска лядского понесли, теды мы тому запобѣгаючи, аби мѣсто наше столечное ицеркви Божии при вѣрѣ нашой православной хрестиянской вцале зоставали, вышъменованое мѣсто Киевъ беремо подъ оборону нашу и тотъ унѣверсалъ нашъ для вшелякое обороны оному даємо, сурово приказуючи, абы се жаденъ неважилъсъ то вариства нашего, до войска идучи и назад поворочаючи, на перевозъ киевский и через мѣсто Киевъ ити, и абы жадныхъ становискъ, ночлеговъ и попасовъ въ ономъ не отправовали.

А хочъ изъ листомъ нашимъ хто-колвекъ туды посланый будетъ, теды не повиненъ онъ нѣчог овымышляти, опрочъ того счо оному отъ насъ въ листѣ нашомь доложено будетъ. А ежели бы который колвекъ своеволникъ легцеповажаючи сей унѣверсалъ нашъ,  а вымисли якие непотребные вымышляючи, кривди чинити въ мѣстеѣ мѣлъ, такового кождого своевольника полковникови киевскому, а въ небытности его, наказному поз воляемъ шибеницею карати; и росказуемь, жебы того постерегалъ, абы найменшеє кривды мѣщане киевскіе нѣ отъ кого не поносили, иначей не чинячи.

Данъ з табору зъ-под Каменца-Подольського, дня 8 июня року 1652. Богдан Хмелницкий, рука власна.

Наступний універсал конкретизує справу суворого покарання за грабунок конкретних речей, у тому числі взуття:

“…1653, червня З (13).

Богданъ Хмелницкий, гетманъ з Войском Запорозкимь.

Всѣм вобец и кождому зособна, кому о том вѣдать належить, меновите старшинѣ и чернѣ Войска нашего Запорозкого в тягнене за нами у войско идучимъ и назад з войска поворочаючым конъним и пѣшымъ, яко вшелякое конъдиции людем, кому толко тот унѣверсал нашъ показанъ будетъ, до вѣдомости доносим, іжъ вы де чи мы тое ж мѣсто наше столечное Киевъ презрозные припадки, такъ през неприятеля, яко мор, упалое ест, где и месчане въ ономъ зостаючые знисчели и зубожели, про то ми забегаючи тому, абы онѣ до горшого знѣсченя не пришли, взявши их под оборону и претекцию нашу, даєм отут нашъ унѣверсал.

Вышъменованым месчаном киевъскимъ для вшелякое обороны, сурово каждому з Войска нашого Запорозкого розказуючи, абы се жаденъ не важилъ в мѣсте Києве, такъ од нас посланых, яко и въ войск идучий, месчаном там зостаючым кривды жадное и перенагабаня чинити и въ оних жадных данин, так поклону, яко чобот, панъчох, шапок и напитков брати и нѣчого дармо вимишляти, абы се не важили, хоч бы из листом нашим ехали, теды и тые нѣчого брати не повинни, опроч счо в листе нашом доложено будет.

А ежели бы которые  своеволники мимо волю нашу и срокґий наш унѣверсал вышъменованный обивателем крывды якие чынили и счо собе вымышляли, такового кождого полковникови наказному киевъскому срокґо карат, до нас не отсылаючы, дозволяєм и оному росказуем, абы того постерегал, жебы им кривда жадная ни од кого се не деяла.

Чого теж, Боже, обороны, ежели бы вишменованые месчане киевъские с Києва от неприятелей мѣли уходитъ, суроворо сказуемъ, абы их нѣгде, так в дорозе, яко и где на мѣсцу не турбовано, такъ же и од Войска нашего Запорозкого конъного и човнового перенагабаня и кривъды свои не мѣли.

Дат з Табору з-под Бару, 3 июня 1653.”

Нарешті, універсал 1655 р. з майже тими ж суворими приписами:

“…Богданъ Хмелницкий, гетманъ з Войском его царского величества [Запорожским].

Паном полковником, асаулом, сотником, атаманом и всему товариству Войска ero царского вел [ичества] Запорозкому, старшини и черни в тягненю за войском йдучим, яко из войска назад поворочаючим конъным и пѣшими, и на якой колвекъ услузе нашой будучим, вшелякое конъдиции люде ми кожному, кому бы тылко се наше писане показано было, доносим до вѣдомости, ижъ не поеднократо до маестрату киевского доходит нас скарга,

же такъ од посланъцовъ наших, яко и од иншихъ розних наездовъ, великие пренагабанъе и докуки поносят, чого мы болшъ не хотячы слухат, оный маестрат киевский и всѣхъ месчанъ тамошных при ласцы нашой заховавши, од вшеляких непотребных датковъ и даваня подвод уволняем, сурово напоминаючи, абы се жаденъ з Козаковъ товариства нашего и вшелякое конъдыции людей, за сказанемъ сего листу нашого, напомененъных ани подвод, ани чобот и панъчох и инъших вымысловъ вытягати не важил, и хочай бы хто из листомъ нашим ниякой-колвекъ послузе нашой войсковых мѣл се знайдоват, теды и той ничего вымышъляти и подвод жадных вытягати упомененныхъ не мают,

одно того пилноват, счобы ему в листе нашом было доложено и где инъде выехавши с Киева насвоих  коний, подвод упоминаетсе, кґды того потреба была. Которые бы безъ писанья нашего, з пѣрначами наехавъши, вымыслы якие починат мѣли и тому суровому писанію нашему былис противъными, теды мы кождого такового, яко своеволники, томужъ маестратови киевскому, и до нас не отсилаючи, срокґо карат позволяемъ, чого особливе панъ полковникъ нашъ киевский постерегати мает, якобы онымъ ни од кого найменъшая кривда не дѣялася, иначей не чынячи.

Дат в Паволочи, новембра 26, року 1655.

Богданъ Хмелницкий, рука власна.”

Висновки за розділом:

1). Згідно із численними письмовими документами та описами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. в збройних піхотних формаціях Речі Посполитої головним видом взуття є невисокі  туфлі західно-європейського взірця, «тржевіки», невисокі чобітки східного типу, що з’явилися як результат угорського впливу, –  чижми або бочкорки.

Цілком вірогідно, що раннє реєстрове козацтво періоду від 1578 р. могло мати подібний тип взуття.

Взуття польської кінноти – всокі чоботи для верхової їзди.

 Головним і визначальним видом взуття реєстрових  (“у реєстрах будуче”) та нереєстрових, “свавільних”,  козаків у XVII ст. є чоботи або з невисокими халявами до середини гомілок і з косозрізаним верхом, або високі чоботи, які у польських джерелах називаються «за коліна».  Мисик чи підвищення на верхній частині халяви спереду називається у польських описах “wichlarz”.  Шкіряний чобіт – основне взуття козака.

Взуттям покозаченого селянства та “мотлоху”, що пристав до козацького війська, виступають майже однакові за принципом конструювання щкіряні ходаки або постоли, виготовлені з одного шматка відповідним чином скроєної шкіри із отворами для просовуваня шкіряного ретязька або мотузки.  Шкіряний ходак – взуття покозаченого селянина.

V.  ВОЯЦЬКЕ, ЗОКРЕМА, КОЗАЦЬКЕ ВЗУТТЯ  У СВІТЛІ ІКОНОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Гайдуки на картині “Битва при Кіргольмі 1605 р.) пензля Пітера Снаєрса (1592 1666) — фламандського художника-баталіста епохи бароко.

Оскільки ми вже зазначали певну позірну подібність між піхотою Речі Посполитої XVI-XVII ст. та реєстровим козацтвом, принаймні ранннього періоду його становлення, зупинимося трохи на іконографії  “гайдуків” – “вибранецької, згодом “ланової” піхоти та їх взуття, про що вже трохи йшлося у попередному розділі.

Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор, у своїй публікації “Відомі нам зображення  “угорської”  піхоти на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: “Одним з ранніх відомих зображень гайдуків … кінця XVI ст.  є … дві гравюри) Адольфа Лаутензака, присвячені приходу до влади короля Сігізмунда ІІІ Ваза в Польщі та Швеції. Ці гравюри – цікавий приклад того, як одна дошка стала прикладом для увіковічування двох різних подій.

Перша знаходиться в “Музеї народовому” у Варшаві, на ній зображено укладання в 1589 р. Битомсько-Бендзінського трактату між Польщею [Річчю Посполитою] і Віднем [Священною Римською Імперією Германської нації], за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї. 

Фактично, це титульна сторінка серії з 5 гравюр, виконаних Адольфом Лаутензаком присвячені невдалим спробам Максиміліяна фон Габсбурга  отримати польський трон, після смерті Стефана Баторія в 1589 році.”

Гравюра Адольфа Лаутензака. 

Другий друкарський відбиток знаходиться в Національній  бібліотеці  в Стокгольмі та  опублікований в осінньому зошиті “Relationes Historiae” від 1594 р. у Франкфурті-на-Майні. Він ілюструє складання присяги Сигізмундом під час його коронації на шведський трон в м. Упсала.

На гравюрах “… ми бачимо групу піших вояків, вигляд яких цілком відповідає нашим уявленням про польську піхоту кінця XVI ст. [Вояки] одягнені  в одяг [жупани] довжиною нижче коліна, з розшивкою галунами  на грудях [пол. potrzeby] та довгими рукавами. Як варіант це “ґермяк” – верхній каптан.  Озброєні шаблями та древковою холодною зброєю. Мають характерні шапки “магерки”.

Наступне джерело – анонімні гравюри початку XVII ст. О. Заремба пише: «І знову ми бачимо класику угорської моди початку XVII ст.  – маґерки, довгі жупани, вузькі угорські штани, коротке взуття на підборах. Озброєння складається з колісцевого аркебуза та шаблі угорського типу.”

Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є різьблення на кістяній “п’ятці” прикладу мушкету австрійської роботи, яке наводить дослідник. Видно, що вояк одягнений у короткі черевики або «бочкорки».

Далі О. Заремба наводить приклад зовнішнього вигляду угорської піхоти Іштвана Бочкаї (1557-1606) – провідника антигабсбурського повстання 1605-1606 років. На відбитку 1605 р. зображено Бочкаї, що  їде верхи в оточенні своєї піхоти.

Історик зазначає: “В першу чергу помічаємо характерні головні убори – маґерки. Порівняно короткі чи то жупани, чи то доломани дуже поширені в Угорщині того часу.  Відносно високе взуття, – можливо, щось на зразок напівчобіт.  Делії носяться як опанчі – накинутими на плечі [наопаш], а не одягнутими в рукави. 

Озброєння –  мушкети, дарди (різновид списа), при боці шаблі.  В останій третині XVI ст. подібна мода була принесена Стефаном Баторієм і в Річ Посполиту, тож не дивно що польські піхотинці виглядали дуже подібно.”

Іштван Бочкаї з гайдуками. 1577 р.

Титульний аркуш до книги Бартоша Папроцького “Гетьман”. 1578 р.”

Далі О. Заремба наводить опубліковане в книзі Бартоша Папроцького 1578 р.  “Гетьман” зображення. “…Можна зустріти версію, що це зображення перших реєстрових козаків…”

Принаймні, так щиро вважали Михайло Грушевський та ілюстратор його книги “Ілюстрована сторія України-Руси” Василь Кричевський, бо помістили фрагмент саме цієї гравюри на обкладинку видання 1915 р.

Причому взято було тільки фігуру начальника, командира із келепом, бо на відміну від піхотинців, що мають короткі черевики (чижми або бочкорки), він взутий у чоботи для верхової їзди.

Тим самим він наче більше підходить до образу козака, адже це саме мали на увазі і автор книги М. Грушевський і автор оформлення, В. Кричевський.

Дослідник з Кам’янця-Подільського констатує: “…Відмітимо пару моментів з того що ми бачимо –  низьке без підборів взуття ( мода XVI ст.), вузькі угорської моди штані,  під коліном підв’язані так само як на гравюрах 1593 р., що розміщені вище.  Одяг – жупани, поверх яких делії з коротким рукавом. На лівому печі мушкети. Головний убір – маґерка.

Важливим іконографічним  джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба.

Документ являє собою великий малюнок, на якому зображено вище згадану церемонію, згорнутий в сувій. На ньому в усій красі зображене все розмаїття чоловічої та вояцької моди Речі Посполитої початку XVII століття.  Шлюбна церемонія вдбулася 1605 р.

У наш час цей артефакт зберігається в колекції музею “Королівський палац” у Варшаві, а “стокгольмським” він став через те, що довгий час перебував у Швеції. 

Спочатку документ перебував в Королівському архіві, де його в 1902 році знайшов директор королівського арсеналу (Kungling Livrustkammaren) К. Осбар (шв. С.A Ossbahr.)

 До Швеції з Речі Посполитої сувій  потрапив, вочевидь, у часи “Потопу шведського” як військовий трофей.

Серед іншого, бачимо пішу роту гайдуків Ієроніма Ґостомського, воєводи познанського, у білих жупанах і червоних деліях; підрозділи кінноти, одягнені так само у жупани; пішу роту міщан м. Казиміра у синіх жупанах і деліях і майже так само вбрану піхоту польсько-угорського типу з м. Страдома.

Краще забезпечений приватний відділ  Ґостомського має однакові жовті чижми в усіх вояків. Строкате з соціального погляду ополчення міст, таке як міліція мм. Казимир та Страдом, має різнобарвні, переважно жовті, червоні та чорні чижми. Дослідник вважає, що у такий спосіб «Ролька Стокгольмська» натякає на нерегулярний, міліційний, ополченський характер загонів міст.

Цитуючи Олександра Зарембу: “…Ще одне зображення гайдуків  є на розписах Біскупського (єпископського) палацу в м. Кєльце (Польща).  Мається на увазі розпис Сенаторської зали, що прикрашена картинами з зображенням  подій Смоленської війни 1632-1634 рр. Особливо видно підрозділи піхоти під час показового параду польского війська під Смоленськом після капітуляції московського війська воєводи Шеїна. Розпис робив Томмазо Долабелла  на початку 1640-х років. Піхота зображена у короткому взутті, кіннота має високі чоботи, переважно жовті, для верхової їзди.

Зображення польського піхотинця є також на  [металевому барельєфі] саркофага короля Сігізмунда ІІІ, що помер в 1632 р. Це класичний гайдук в [жупані], маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на невисокому підборі.

Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Голуховської таблиці”. Датується 1620-ми роками. Це розпис на дерев’яній дошці, що нині перебуває у колекції “Музею народового” у Познані. 

Вояк одягнутий у блакитний жупан та блакитну делію. Його взуття – чорні черевики, (пол.-trzewiki). В другій половині XVI ст. це легке взуття без підборів, висотою не вище стопи. Носок заокруглений, або й злегка загострений.

Черевики, що знайдені на території Польщі дуже близькі до тих, що носилися в Європі, де мода на подібне взуття поширюється з 1540-50-х років. До Польщі вона проникає, швидше за все, з двором королеви Бони Сфорца (1494-1557), королеви,  дружини Сигізмунда І Старого.

 

Королева Бона Сфорца. (1494-1557)

Ще одне іконографічне, на цей раз скульптурне джерело – розфарбовані рельєфи у техніці стукко  (італ. Stucco, штучний мармур, вищий сорт штукатурки; матеріал для оздоблення стін, архітектурних  деталей та скульптурного декору)  «Шляхтич та смерть» та “Танок смерті”, з каплиці Пана Ісуса костела Святої Трійці в м. Тарлув, заснованого 1647 р.  (Польща).  

Як пишуть дослідники, зображення шляхтичів є портретними і зображують старосту тарлувського Яна Олешницького та його племінника Яна Збіґнєва Олешницького. Один із шляхтичів одягнений як вояк легкої кінноти (lekkich chorągwi wolontarskich) – у жупан та верхній одяг, який можна визначити як кунтуш (kontusz). Жупан досить довгий – його нижній край трохи вище халяви чобіт. Вояк має шаблю, нагайку, келеп (бойовий молот) і привішений до пояса ключ до коліщатого замка (Tarłów – Sarmata ars moriendi, “Biuletyn Historii Sztuki”, XLVI, 1984). Особливо детально можна розгледіти чоботи шляхтичів-кавалеристів.

Вони мають досить просторі халяви із верхнім клаптем “wichlarz’ем”. Видно, що халяви м’які. Чоботи мають виражні підбори, обцаси. Часто їх виготовляли литими, іноді зі срібла.

  

Наступний шедевр реалістичної іконографії бачимо у графічних роботах Стефано делла Белла. 

Стефано делла Белла (італ. Stefano della Bella (1610-1664 ) — італійський художник і графік з міста Флоренція, що 11 років свого життя, від 1639 по 1650 роки, провів у Парижі. Для нас цінним джерелом є серія його офортів “Польське посольство канцлера Оссолінського” (1646 р.), оскільки делла Белла малював польських вояків з натури.  

Окрім високорідної шляхти, блискучих представників кавалерійської еліти Речі Посполитої, гусарії та панцерних, у творах італійського майстра бачимо і звичайних почтових, і військових слуг, зовнішній вигляд яких часто співставляється із козаками.

Майже всі представники військового почту канцлера Речі Посполитої Єжи Оссоліньського до столиці Франції одягнені у жупани, інколи дуже довгі, такі, що майже повністю прикривають халяви чобіт вершника.

Характерний почтовий у жупані і польській шапці з хутряною околицею, має жупан, підпрезаний тканевим поясом, поли якого прикривають верхню частину халяв чобіт без підборів, які дуже нагадують знайдені на полі битви при Берестечку 1651 р.

Образи польських вояків, створені Стефано делла Беллла 1646 р.

Нарешті перейдемо до суто козацької іконографії, пов’язаної із взуттям.

На відомій гравюрі анонімного автора із зображенням козака у геральдичній композиції «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.).  бачимо козака,  вбраного у жупан до середини гомілки, що має вузький сторчовий комір, рукава з підтрикутним мисиком на кінці, одгорнутим у вигляді карваша. Жупан підперезаний матер’яним поясом. Зверху одягнута коротка угорська делія або катанка, застібнута тільки під шиєю, – без коміра, з короткими рукавами до ліктів, із розрізами у подолі та з чотирма парами петлиць, нашитих по борту піл до пояса. На ногах – «козацькі» чоботи без підборів.

На герб Сильного Войска Його Королівської Милості Запорозького

Кгди мензства запорозцовъ кролъвъ дознали,
Теди за герб такого їм рицера дали.
Которий ото готов ойчизні служити,
За вольность її і свой живот положити.
І, як треба, землею альбо тиж водою —
Вшеляко он способний і прудкий до бою.

Там же, в книзі Саковича, відомий портрет самого Петра Конашевича Сагайдачного. 

Згідно із дослідженнями історика, доктора історичних наук Олени Ковалевської, яка захистила докторську дисертацію на тему: «Іконографія козацьких старшин XVII−XVIII ст.” пише, що відома гравюра Саковича є перемальовкою поховальної хоругви, встановленої при тілі Петра Сагайдачного.

“…Це – хоругва із зображенням П.Конашевича-Сагайдачного, на підставі якої було створено відоме ґравіроване зображення гетьмана, уміщене у збірнику К. Саковича”.

У своїй фундаментальній праці  “Запорожці у польсько-московській війні наприкінці смути (1617-1618 рр.)”  відомий історик Петро Сас наводить деталізований аналіз одягу та озбоєння козацького гетьмана:

“… Як випливає з гравюри, П. Сагайдачний одягнутий в жупан.  Йдеться про верхній одяг з акцентованою талією та полами нижче колін, що іноді сягали щиколоток. У жупані могли бути кишені, прикраси з тасьми і шнурів, сторчовий комір…

… Що ж до жупана П. Сагайдачного на гравюрі, яку ми розглядаємо, то він має сторчовий комір. Про це можна судити з того, що приблизно від мочки правого вуха…донизу відходить вертикально розташована, обрамлена штрихами, біла смужка, непевно, є фрагментом такого комра. Прикметно, що і на малюнку козака, зображеного на карті Ґ. Боплана, козацький жупан має тільки округлий шийний розріз з дуже невеликим коміром. 

На жупані П. Сагайдачного є вертикальний ряд ґудзиків, щільно пришитих один біля одного.  Навряд чи може бути сумнів, що ґудзиків, яких можна полічити вісім, насправді було більше і починалися вони від коміра, прикритого на портреті бородою гетьмана, та доходили до пояса (у цьому місці їх прикриває зігнута у лікті права рука).  На малюнку козака, що на карті Ґ. Боплана, простежуються дванадцять ґудзиків, які від шийного розрізу (комірця) тягнуться в один ряд до пояса…”

Якщо згадати, що походить гравюра від поховальної хоругви, яка могла писатися ще за життя зображуваного,  можемо спиратися на таку фіксацію характеру одягу козацького старшини 20-х років XVII ст. Тим більш прикметно, що взуття гетьмана візуально не відрізняється від чобіт козака з подібної ж хоругви, звідки воно перкочувало до гравюри І. Саковича та козацьких печаток. Головна прикмета таких чобіт – вони без підборів, на гравюрі видно внутрішній шов халяви, що точно відповідає збереженим зразкам козацьких чобіт з-під Берестечка.

Згідно із ґрунтовним аналізом козацьких сфрагістичних пам’яток можемо пересвідчитися, що від кінця XVI і аж до другої половини XVII ст. козака зображено у обтислому вузькому довгому спідньому жупані і верхньому короткому, у характерній шапці, спочатку подібній до маґерки “вибранецької” піхоти (Герб Війська Запорозького Низового 1622  р.), а згодом у шапці-“шлику”, та обов’язково – у чоботах. 

У цікавій і ґрунтовній, розвідці В. Г. Фоменка “Військові печатки запорожців» читаємо: 

“Загальним для всіх військових печаток запорожців, відомих з описів і відбитків на документах, є зображення в центрі козака з мушкетом на лівому плечі та шаблею у піхвах – теж з лівого боку. Козак на всіх відбитках (крім спеціально застережених) одягнутий у дві верхні одежини: нижню, більш довгу, яку всі автори пізніших описів  називають кунтушем, і верхню, коротшу, яку правильно було б називати чумаркою або чемеркою”.  

Отже, під “чумаркою”, яка з’явилася у народному одязі значно пізніше,  автор має на увазі коротку верхню шату, якою може бути  катанка або коротка угорського типу делія. А основний одяг при тілі – це, звісно ж,  не кунтуш, а жупан. Попри явні помилки у назвах видів одягу, фіксуємо одностайність зображення двошарового одягу козака на печатках.

Двошаровий одяг, де видно жупан, на який  зверху одягнено більш короткий верхній одяг,  бачимо на найважливіших печатках XVII ст. – печатці часів гетьманування Богдана Хмельницького (8.VI.1648–24.V.1651); печатці від часів гетьманування Богдана Хмельницького (24.XI.1651–25.V.1654); печатці від часів гетьманувань Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері (1.VII.1654–28.IV.1663).

У першому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, у довгому жупані і коротшому верхньому одязі, піддперезаного поверх поясом, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПƐЧАТЬ • ВОИСКА ƐГо КОРОЛƐВЬСКОƐ МІЛОСТІ ЗАПОРОЗКОГо.

У другому випадку в полі печатки козак, обернений  вліво, у довшому жупані та коротшому верхньому вбранні, пояса не видно; на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПЄЧАТЬ ВОИСКА ЄГо КОРОЛЄВЬСКОИ МЛСТИ ЗАПОРОЗЬКОГО.

У третьому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, в жупані та верхній коротшій одежі, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля.

Напис по колу: + ПЕЧАТЬ ЦРΣКОГо ВЕЛИЧЕΣТВА МАЛОИ РОΣИІ ВОИКА ЗАПОРоз.

У всіх без винятку оглянутих печатках козака зображено увисоких чоботах без підборів. Довгий верхній одяг часто прикриває верхній край халяв чобіт. Там, де чоботи видно повністю, вони мають скошений або прямий верхній зріз халяв чобіт.

 

Утворення 1648-1649 рр. нового державного організму на наддніпрянських землях (Війська Запорозького) супроводжувалося набуттям даною державно-політичною структурою власних зовнішніх атрибутів державності, в тому числі герба і державної печатки. Державний герб Війська Запорозького вперше знаходимо на печатці з часів гетьмана Богдана Хмельницького, яка була в ужитку впродовж 1648 – 1651 рр.

На ній козака зображено крокуючим вліво з оберненою до глядача головою. Одягнено козака в двошаровий одяг: жупан з вузьким коміром і значно коротшу верхню шату….  На поверхні печатки прочитується перев’яз через плече (можливо, до ладівниці) Підперезано жупан вузьким поясом… В подальшому дане зображення, – козак з рушницею і шаблею, –  фігурує, за кількома винятками і з певними незначними доповненнями, майже на всіх видозмінах державного герба Війська Запорозького, що дозволяє розглядати його як основний тип герба Козацької держави. Повсюди козака зображено у чоботах, верхній край халяв який часто перкрито нижньою частиною жупана.

 Пізніші козацькі печатки так само містять зображення козака з мушкетом у довгому жупані та коротшому верхньому одязі. В якій мірі зображення на печатках є достемнним, науковці, так як О. Однороженко, В. Фоменко, О. Альфьоров та інші, мають різні думки, однак більшість схиляються до думки, що зображення козака не є відвертою фантазією, а відображає реальний зовнішній вигляд козака описуваного періоду. 

Іншим типом зображувальних джерел є віньєтки на  мапах України вже цитованого Петром Сасом  Ґійома Левассера  де Боплана (1600-1685) та інших авторів  із малюнками представників населення України, у тому числі козаків і старшини.  Козаки та старшина зображені саме в чоботах.

На гравюрі з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р. показано порізно козаків-реєстровців та повсталих селян. 

Полонених під Берестечком реєстровців зображено одноманітно одягненими у нижніх жупанах та верхніх шатах з відлогою (скоріше за все, у сермягах), у характерних шапках з V-подібним вирізом хутряної опушки, у чоботах з фігурним завершенням халяви, а біля їх ніг лежить статусна зброя – шаблі. 

Крайній зліва, напівприкритий переднім козаком, якраз одягнений в більш тонкий спідній жупан, з підвернутими полами. Вочевидь, саме тут зображено реєстровців у жупанах і у верхніх сермягах. Селяни-повстанці показані у кожухах та постолах, а при них покладено “непочесну зброю” – коси та інше сільськогосподарське знарядді, палки-головешки тощо.

Головний «взуттєвий» маркер відмінінності козаків та НЕкозаків, – селян повстанців,  є те, що козаків зображено в досить елегантних чоботах, причому в деяких видно все-таки невисокі підбори з характерним підвищенням спереду халяв, а повсталих селян – ходаках чи постолах. 

Такий соціальний візуальний водорозділ підкреслено і латинскими інскрипціями під відповідними зображенями на гравюрі.

Козаки-реєстровці в чоботах виступають як «зрадники», вояки,  які пішли служити «рабам», плебсу, –  «Гублю себе, коли служу рабам [підлеглим]» (лат. Servis dum servio perdor).

А під зображенням полоненим селянам у ходаках написано “Повертаємося до мотик” (лат. Ad rastra redimus).

Радше за все, малюнок Гондіуса послужив джерелом для натхнення і для іншого артефакту, що відтворює образи полонених під Берестечком козаків  – це срібна плакетка (пол. Srebna antepedia), що зображує поклоніння Діві Марії після битви під Берестечком у 1651 р., що збегігається у кафедральному костьолі  м. Хелм (Польща). Датується джерело другою половиною XVII ст., бо є даром від єпископа Руської унійної церкви  Якова (Якуба) Суші хелмській кафедрі. Помер Суша 1687 р., отже срібну плакетку було виконано у 1670-1680 рр.

Як і на титульному аркуші твору Йоахима Пасторія, бачимо зв’язаних козаків з непокритими головами та двох у шапках з хутряною, розділеною V-подібним розрізом, околицею. Козаки у довгих одежах з горизонтальними оздобами на грудях  і чоботах. Їх верхній одяг настільки довгий, що поясного одягу не видно.  З-під довгих жупанів козаків видно знов таки чоботи, з під шуб чи сукманів селян видніються низькі ходаки або постоли.

Срібна плакетка з кафедрального костьолу  м. Хелм (Польща)

Цікаве іконографічне джерело,  дерев’яні барельєфи, що хоч зображують не козаків, а якихось музик, щоправда, із характерними зачісками, знаходилося у з костьолі Божого тіла з м. Беч.  Датуються вони 1630-ми роками. Бачимо на музиках чоботи, у які заправлені штані чи навіть шаровари, що мають виразні горизонтальні складки, і які заправлено у досить широкі вгорі халяви чобіт. Чоботи мають вгорі халяв характерні фігургі мисики.

Наступним іконографічним матеріалом середини XVIІ ст., що може хоч трохи пролити світло на питання  одягу козаків, є твори образотворчого мистецтва та книжкові ілюстрації, на яких зображено представників козацького війська. Зокрема, це рисунки, виконані голландським майстром Абрагамом ван Вестерфельдом (1620/21-1692) – придворним художником Великого литовського гетьмана Януша Радзівілла, який супроводжував гетьмана у походах. 

Аналіз малюнків А. ван Вестерфельда впевнено показує, що голандський майстер зображував козаків у жупанах вище або нижче коліна. Більшість козаків на гравюрах Вестерфельда взуті у чоботи, але є персонажі і  постолах, що цілком співпадає з уявленням про козаків-нереєстровців та повсталих селян, що складали частину козацького війська.

Відомий малюнок А. ван Вестерфельда, що зображує прийом Янушем Радзивіллом козацьких послів на перемовинах 15 червня 1651 року – “старшого сотника Чергігівського полку”, наказного гетьмана Степана Пободайла, сотників Київського реєстрового полку Опанаса Предримирського та Кланевського.

Козацька стршина, значний відсоток серед якої складали представники шляхти, одягалися у відповідності до шляхетської моди Речі Посполитої. Тому на парламентерах з числа козацької еліти високі шляхетскі кавалерійські чоботи на підборах. Окремо слід застерегти від надмірного трактуванням робіт А. Ван Вестерфельда, Гондіуса та інших як стовідсотково реалістичних. 

Адже відомий польський дослідник творчості Абрагама ван Вестерфельда Зиґмунт Батовський у своєму дослідженні “Абрагам ван Вестерфельд, голандський художник і його роботи в Польщі” (Краків, 1932 р.), довів що деякі з творів майстра мають умовний характер, а деякі створювалися значно пізніше т. зв. “Експедиції проти козаків “ Януша Радзивілла 1651 р.

Зокрема, часто цитований та однозначно трактований як “портрет двох козаків” малюнок з двома фігурами, що тримають мапу, є насправді є фронтисписом до титулу, архітектура на малюнку є умовною, навіяною італійським мистецтвом:

 “Італійське мистецтво продиктувало голандському майстрові ідею композиції, Київ – живописні архітектурні руїни, типи ченців і козаків, а князь Януш Радзивіл підказав образи своїх двох улюблених собак, що так само присутні на рисунку”. Про постаті “мапотримачів” читаємо таке:  “Тablica nad bramą gmachu i kozia skóra, trzymana przez Tatara i Kozaka.”

Отже, постаті на фронтисписі, що тримають “козячу шкуру”, картуш, є символічним уособленням козака та татарина. Враховуючи їх надзвичайну зовнішню подібність, важко сказати, хто з них є татарином, а хто козаком. Один з персонажів зображений у чоботах і заправлених до них штанях, другий у постолах і вельми обвислих штанях, шароварах. Обидва озброєні самопалами та шаблями. На голові одного якийсь головний убір, другий з непокритою головою та чубом, який прийнято вважати за козацький “оселедець”, обидва вусаті.  Вважати цей рисунок портретом і відображенням реальності важко.

З певною обережністю, можно припусити, що персонаж зліва – козак у чоботах, бо цей малюнок збігається з іншіми малюнками майстра, що зображують саме козаків, а праворуч – татарин найбіднішої орди. Те, що найбідніші татари теж носили ходаки має багато іконографічних підтверджень. А чуб персонажа не повинен вводити в оману – відомі зображення татар XVII ст., що мають такі самі зачіски.

 

Умовний малюнок “козака і татарина” з фронтисписа до  титульного аркушу до альбому Абрагама ван Вестерфельда 1651 р.  

Козацька старшина на перемовинах з гетьманом Янушем Радзивіллом. Київ, 1651 р. З малюнку А. ван Вестерфельда. 

Слід зазначити й те, що вивчаючи матеріали А. ван Вестерфельда, треба знати, що альбом рисунків, виконаних голандським майстром в Києві в 1651 р., було втрачено ще у XVIII столітті. Цей альбом в кінці XVIII ст. був скопійований для польського короля Станіслава Понятовського. Місцезнаходження оригіналів невідоме.

Нерідко у якості іконографічного джерела наводять барельєф на саркофазі польського короля Яна-Казимира у Парижі. 

Попри певну умовність барельєфу у паризькій церкві Сен-Жермен де Пре, де є саркофаг короля Яна-Казиміра ІІ Вази із зображенням королівського тріумфу над козаками й татарами під Берестечком, бачимо виразно типовий вид козацької піхоти у спідніх, досить обтислих,  жупанах і однакових високих чоботах без підборів.

                 

Творці статуї короля та барельєфа  скульптори С’єр де Марсі та Жан Тібо працювали на замовлення найближчих родичів Яна-Казимира — Анни де Ґонзаґа де Невер та герцога Енґієнського.

Король Ян-Казимир помер 1672 р. Барельєф створено протягом 1672-1675 рр. Отже, навіть, якщо дійсно хтось консультував скульпторів стосовно зовнішнього  вигляду персонажів битви, що відбулася у червні-липні 1651 р., говорити про точність деталей не доводиться. Можливо, якісь консультації або замальовки їм надавали, але аналіз рельєфу дає підставу сумніватися у тому, наскільки вірно скульптори уявляли собі зовнішній вигляд учасників битви. 

Це цілком збігається з аналізом мистецтвознавців про відповідність рельєфа з Сен-Жермен де Пре до зразків скульптури класицизму, що тяжів до античних та ренесансних зразків і не покликаний був реалістично відтворювати дійсність,  віддаючи перевагу героїзованому пафосу. 

Козацькі лави на рельєфі мають одностайний вигляд у жупанах і шапках з круглим верхом та у високих чоботах без підборів. Постать козака, поверженого з коня, відкриває його ноги.  Він у чоботах, але або геть без штанів, або у настільки тонких рейтузах, що видно всі м‘язи на стегні.

Цікаво, що самого короля Яна-Казимира показано теж у чоботах без підборів.

Деякі дослідники вважають, що автори барельфу на саркофазі Яна Казимира запозичили композицію з барельєфу на саркофагу французького короля Франциска І, де зображено битву під Мариньяно (1515 р.)  та трактують зображення, як канонічне для подібного виду зображень увічнення діянь монарха, що всіляко підкреслює подвиги й славу останнього, не надто переймаючись реалістичністю.

Втім, Ігор Свєшніков на сторінках своєї монографії «Битва під Берестечком» вказує, що «…восени 1651 р. Ян Казимир замовив ґданському граверу Віллему Гондіусу гравюру про Берестецьку битву [Michalczuk S., 1961, s. 100]…”

Висновки за розділом:

1). Згідно із численними іконографічними матеріалами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. вояків піхоти та легкої кавалерії  Речі Посполитої  чітко між собою відрізяє взуття.

Піхота польсько-угорського типу має низькі черевики, тржевіки, невисокі полуботки,  чижми чи бочкорки, тоді як кавалеристи носять м’які чоботи на підборі,  пахолки кінного війська 1646 р. мають взуття без підборів.

Козаків зображено у чоботах і в пам’ятках образотворчого мистецтва, і в сфрагістичних пам’ятках.

Таке важливе джерело, як титульний аркуш праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р., зображуючи роздільно козаків-реєстровців та повсталих покозачених селян, змальовує перших у чоботах, а других у постолах або ходаках. Нарівні із відчутно різним одягом та озброєнням, таке трактування має соціальний підтекст – показати різні станові складові козацького війська, розрізнити вояків-професіоналів та повсталого плебсу. Це у повній мірі збігається із  концепцією поділу козацтва на «добре військо», реєстрових та «мотлох», повсталу «чернь»

Чоботи рєстрових козаків їх станова відзнака, взуття «лицарських людей» «в реєстрах будуче».

VI. ЗБЕРЕЖЕНІ ДОНИНІ ЗРАЗКИ ВЗУТТЯ ТА АКСЕСУАРИ ДО НИХ

Проведена у м. Ґданьську 2016 р. виставку “Кожен крок залишає слід. Взуття з Ґданського археологічного музею”  у своїх документах зафіксувала сотні зразків середньовічного та ранньомодерного часу, що зберіглися в музеях Польщі, Литви, Білорусі, України, Угорщини та Туреччини, як мають відношення до теми взуття на теренах Речі Посполитої окресленого нами хронологічного проміжку часу. Каталог виставки яскраво це демонструє.

Черевик з Ґданська з “вирізним” декором. Друга половина XVI ст. 

Підбір (обцас) до шкір’яного взуття, сформований з пластинок шкіри. XVII – XVIII ст.

Чобіт з обрізаною халявою.  XVII  ст.

Цілий перелік збереженої у Польщі продукції шевських цехів та індивідуальних майстрів показує у своїх наукових працях польська дослідниця Анна Дронжковська. Це такі фундаментальні опрацювання як “Historia obuwia na ziemiach polskich od IX do końca XVIII wieku” (Варшава, 2001 р.) та «Odzież grobowa w Rzeczypospolitej w XVII i XVIII wieku» (В-во Університету ім. М. Копєрніка, Торунь, 2008).

Анною Дронжковською описано та представлено декілька зразків збереженого взуття, що стане у пригоді усім допитливим.

 

В колекції Національного музею “Палац великих князів литовських”  у Вільнюсі (Литовська Республіка), з яким тісно співпрацює Музей родини Шереметьєвих (Україна, м. Київ) та ГО ДВКА, знаходяться декілька збережених зразків середновічного та ранньомодерного взуття. Серед іншого це чобітки хлопчика 9-10 років, які датуються кінцем XV ст.,  але кроєм нагадують пізніші зразки такого типу взуття.

Багато зразків історичного  взуття знаходяться у Стамбулі, у музеї Топ-Капи та шведському королівському арсеналі.

 

Виготовлені для малолітнього короля Швеції  Карла ХІ чоботи польського гусарського типу. Такі чооти виготовляли іх металевими обцасами і до другої половини XVII ст. до середини литого з металу обцаса вставлялася дерев’ яна колодка для прикручування острог “по-гусарському”, тобто постійного ношення. інший вид острог для кавалерійських чобіт – причіпні за допомогою шкіряних ремінців ьа пряжок. Яастіше ж такий чобіт мав незаповений металевий підбір. 

Археологічний матеріал, безпосередньо пов’язаний з елементами козацького одягу, спорядження та взуття, являє собою знахідки на полях битв, у першу чергу, на полі битви при Берестечку 1651 р.

Адже через особливості ґрунту, на полі Берестечка збереглися тисячі предметів (усього понад 6000) озброєння, екіпірування, табірні предмети, взуття, шкіряні торби та гаманці, але і деталі одягу, у першу чергу ґудзики, застібки та гаплики, що дають хоч часткове уявлення про козацький одяг. 

Керував працею археологів видатний науковець доктор історичних наук, завідуючий відділу первісного суспільства Львівського історичного музею (1945-1959), науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР (1959-1994) Ігор Свєшніков (1915-1995).

За результатами розкопок І.К. Свєшніковим було видано монографію “Битва під Берестечком” (Львів, 1992), яку було перевидано 2008 р. у Рівному стараннями Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви», відомого також як «Козацькі Могили».

Археологічні роботи, що велися на полях битви протягом 1970-1994 рр., серед іншого дали деякі предмети, що дозволять припустити характер одягу та взуття козаків, що полягли на полі Берестечка у період від 28 червня до 10 липня 1651 р.

У статті історика Ю. Нікольченко “Дослідження поля Берестецьої битви археологічними методами”,  що увійшла до Збірника наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, автор зазначає:

«…Вагому частку знахідок біля козацької переправи становили вироби зі шкіри та дерева: чоботи, пояси, сумки, піхви для шабель і ножів, кисети, сідла, вуздечки, чепраки, подпруги, зброя і побутові речі з дерев’яними деталями.

Збережені у торфі завдяки його консервуючим властивостям на місці козацько-селянської переправи через Пляшівку і болото, ці речі у майбутньому були приречені на загибель, опинившись на поверхні, незважаючи на їхнє зберігання у запаяних пластикових пакетах.

А у польові сезони 1970-1971 років. серед великої кількості знайдених речей вагому частку складали саме предмети зі шкіри і дерева. Великий інтерес під час цих польових сезонів представляли знайдені близько 20 екземплярів шкіряних чобіт.

Наприкінці 1971 р. І.К.Свєшніковим та керівництвом Рівненського краєзнавчого музею (директор В. Я. Сидоренко) розпочався інтенсивний пошук методики консервації і реставрації цих виробів.

 Перший позитивний результат був отриманий у 1972 р., коли 19-23 квітня в Одесі проходила XV наукова конференція Інституту археології АН УРСР, у якій, окрім археологів України, брали участь науковці Росії, Молдавії, Білорусії, Литви, Латвії, Грузії, Казахстану, Болгарії…

Восени 1972 р. керівництво Рівненського краєзнавчого музею звернулось до директора Ермітажу академіка Б. Д. Піотровського з проханням надати допомогу у консервації і реставрації виробів зі шкіри. На той час у СРСР тільки реставратори Ермітажу ефективно працювали з «археологічною шкірою».  Серед зразків, представлених у Ермітаж для реставрації, були три чоботи і кілька дрібних шкіряних речей.

У 1973 р. реставратор вищої категорії Ермітажу Д.І.Марковський вперше в СРСР здійснив на практиці реставрацію трьох оригінальних чобіт українських козаків середини XVII ст., які були знайдені під час археологічного дослідження поля Берестецької битви, досі відомі лише з іконографії.

Серед пам’яток матеріальної культури інших країн Європи XVII ст. чоботи представлені лише поодинокими екземплярами у музеях Німеччини, Франції, Польщі, Туреччини і Росії.

Проте на дослідженій території козацької переправи вони належать до найчисленніших знахідок. З розкопок 1970-1994 рр. загальна кількість козацьких чобіт становить 367 цілих і фрагментованих матеріалів, близько половини з яких підлягали реставрації.

Проте методи консервації і реставрації виробів із дерева і шкіри, запропоновані на той час фахівцями, мали істотні недоліки…

Щодо методу реставрації виробів із шкіри, то він хоча і визнавався на той час прогресивним, але був досить складним, затратним і не завжди ефективним.

Ці обставини, а також необхідність термінової консервації оригінальних і здебільшого унікальних речей спонукали І.К.Свєшнікова особисто вирішувати цю проблему.

За короткий час він розробив власну методику консервації та реставрації виробів із дерева та шкіри. Вона була настільки універсальною, ефективною і доступною, що дозволяла вже після завершення чергового польового сезону оперативно проводити реставраційні роботи на високому науковому і професійному рівні. Вироби, реставровані ученим, практично не втрачали початкового вигляду і зберігали необхідний фізичний стан…»

Таким чином, той археологічний матерал з числа цілого та збереженого фрагментарно взуття, що зберігається нині у Музеї «Козацькі могили (с. Пляшева Радивилівського району Рівненської обл.) та Рівненському краєзнавчому музеї, дозволяють говорити про досить високу вірогідність його максимально точного реконструювання і створення близьких до оригіналів копій.

 

Збережені чоботи з експозицій музею “Козацькі могили” (с. Пляшева, Радивилівського р-ну Рівненської обл.) та Рівненського краєзнавчого музею.

Окремо слід зупинитися на такій категорії археологічних збережених зразків деталей до взуття, як підківки та обцаси.

На полі Берестечка археологами їх виявлено декілька десятків.

Як пише І. Свєшніков: “Підківки до чобіт трьох типів: 1) плоскі з шипами на кінцях і в середій частині дужки, інколи з двома шипами на кінцях і цвяхом у середній частині. Помічено, що підківки цього типу кріпились переважно до простих чобіт з невисокими халявами; 2) підківки з масивної залізної сужи близько 0,7 см заввишки з шипами на кінцях і в середній частині, що кріпились верхнім ребром до задньої частини підошви; 3) підківки з масивної залізної сжуки 163 – 2,2 см завширшки з трьома шипами до кріплення. Цей тип підківок зустрічається на чоботах з тонкої добре виправленої шкіри з високою халявою, закінченою у передній частині гострим виступом…”

Подібні зразки бачимо і в експозиції з Ґданська 2016 р., про яку йшлося вище.

Підківки з полі битви при Берестечку 1651 р.

Підківки з полі битви при Чуднові 1660 р.

Підківка з експозиції Ґданського музею. 

Для реконструкції також важливо вивчити згідно із збереженими зразками характер носіння взуття,  а саме – чи носилися панчохи, шкарпетки, онучі, як вони виглядали і які були пріорітети у використання цих предметів побуту.

Вище вже згадувалися панчохи, на які розпосюджувалася заборона козакам від Б. Хмельницького про неприпустимість їх “позичання” в мешканців Києва разом із чобітьми.  Можемо заафіксувати стійкий попит спраглих взуттєвого комфорту козацьких лав на цей вид галантереї.  Спробуємо розібратися з панчохами (пончохами).

Є. Славутич в уніформологічному словнику “Військовий костюм в Українській козацькій державі” (Київ, 2012 р.) наводить таке визначення:

 “Панчохи  мн. (одн. панчоха ж.) (через с.-пол. pończocha < ч. punčocha «т.с.» запозич. з нім. Búndschuh «в’язаний, плетений черевик, селянський лапоть», австр. puntschuch, с.-в.-н. bunt- schuoch – вовняні або шовкові панчохи з носками чи без них. Дублет до слова чолки (чулки).”

А Ірена Турнау у своїх книжках про костюм у Польщі видань 1968 та 1983 рр. наводить таке визначення панчох:

“Pończocha (pańczocha, punczocha, puńczocha, rumczocha) (staroczes. Punčcha) – okrycie nogi początkowo szyte z różnych tkanin. Od XVI w., dzięki wynalezieniu, w 1589 r. w Anglii maszyny dziewiarskiej, rozpowszechniają się wyroby z dzianin. W Polsce p. dziane zanotowano już w 1590 r. w spisie towarów kupca z Warty…”

Переклад:

“Панчоха – покриття ноги, первісно пошите з різних тканин. З XVII ст. завдяки винаходу в 1589 р. в Англії в’язальних машин починається масове виробництво трикотажних виробів. У Речі Посполитій трикотажні вироби зафіксовані вже у 1590 р. в списку товарів купців з Варти.

Першу механічну майстерню з виробництва панчохів винайшов в Англії випускник Кембріджського університету, за фахом теолог, пастор Вільям Лі з Вудборо, вікарій у Карвелтоні (1553-1614).

Досить важка машина Вільяма Лі працювала в шість разів швидше, ніж найдосвідченіша майстриня з ручного плетення виробів з вовни, у тому числі панчохів.  Машина робила 600 петель на хвилину; пізніша модель машини могла робити 1500  петель за той же час.

 Однак винахідник не знайшов підтримки в королеви Єлизавети Англійської через значну вартість такої машини. 

Але з особистого дозволу короля Франції та Наварри Генріха IV Лі почав у Франції спроби налагодити виробництва панчох на машинах власної конструкції, але через вбивство короля  релігійним фанатиком 1605 р. справи англійського священика-підприємця зійшли нанівець.

Втім, вже у  XVII  ст. в Англії почали впроваджувати виробництво панчохоробних машин, тоді як у Франції за ініціативою міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера (1619-1683) за підтримки короля Людовика XIV  та кардинала Джуліо Мазаріні  були організовані перші механізовані мануфактири з виробництва панчохів.

 

Полотняні, шовкові та плетені панчохи. 

Морська археологія Балтики та Скандинавії у знахідках з борту затонулого корабля “Васа”, який затонув біля берегів Стокгольма 10 серпня 1628 р. містить десятки предметів матроського побуту, виготовлених методом машинного плетення з вовни – панчохи, шкарпетки, рукавички, шапки.

Польський історик Яцек Жуковський з кола фахівців Музею Яна ІІІ Собєського у Вілланові (Варшава, Польща) у своїй публікації “Вроцлавські  чи англійські? Панчохи в гардеробі галантів”:

В інвентарях першої половини XVII ст. згадуються панчохи венеціанські та німецькі, окремо –  “амбурзькі”, (себто з м. Гамбург), вроцлавські, “штаметові”, “рейтарські”, “пунчошки волохаті” тощо.

Окрім міщан, лікарів, священиків, жінок та дітей, щляхта теж носила “шльонські”, французькі, неаполітанські та «єрландські” (з Ірландії)  панчохи.

Переваги найбільш розкішних, – англійських, – виробів цього типу було оцінено самим королем Владиславом  IV…”

Таким товаром торгували і  у Речі Посполитій, по всій її території, і в Московщині XVII ст. німецькі та голандські купці.

У працях кам’янець-подільського історика, доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова про економічний розвиток Кам’янця згадує про панчохи у крамному товарі шотландських купців, що осіли на Поділлі XVI-XVII ст. Панчохи фігурують як крамний товар і в інших українських містах.

“В теплу пору року на ноги [львівські] міщани могли одягати «денні» панчохи та шкарпетки.  Їх носили чоловіки і жінки. Так, серед товару купця та члена Успенського братства грека Христофора Мадзаракія (Мазаракі) в середині XVII ст. вказані чоловічі та жіночі шовкові панчохи.

Шили панчохи зі шовку, лляного полотна та сукна. Найпопулярнішими були чоловічі панчохи сірого кольору, або ж кольору ecru (природнього кольору нитки сіро-бежевого кольору) та «майстерські» — білого.

Панчохи, на відміну від ґаців, були дуже поширені не лише серед багатого міщанства, але й серед міщан середнього рівня достатку, які мали по кілька пар панчохів.

В гардеробах міського патриціату були шовкові панчохи. До Львова панчохи привозили як дорогі італійські, так і «косматі» з Любліна.

В останньому випадку, ймовірно, що мова йде про теплі, вовняні панчохи. Також панчохи могли виготовляти з киру та бавовни…”

Серед асортименту галантереї львівських крамниць XVII ст. фігурують “…панчохи отроцькі і білогловські [жіночі], чоловічі, шовкові, штаметові і вроцлавські…”

Виготовлялися пачохи і з полотна. У записах львівського купця і лихваря Петра Кунащака, які той вів протягом другої половини XVII ст. читаємо про “…півтора аршина полотна на панчохи 0.21 гр….».

Предмети одягу, у тому числі панчохи, з борту корабля “Васа”. Стокгольм, Швеція.

Втім, це не означає відсутність такого виду догляду за стопою при використанні різних варіантів взуття, як онучі та банальна солома або пенька.

Білоруські історики Валентина Белявіна та Любов Ракова у книзі  “Мужчынски касцюм на Беларусі”  (Мінськ, 2007 р.)пишуть:

“…Більшість шляхти, міщан та військових, перш ніж надягати чоботи, обмотували ноги онучами – шматками полотна чи тканини розміром близько 60 см х 1 м. Взимку черевики іноді підкладають соломою або подобою устілки з конопляної мотузки.”

Цікаво, що рештки подібної устілки знайдено у Ґданську.

Текстильна устілка XVII ст. з експозиції Ґданського музею.

Точку зору білоруських дослідниць підтримує й невтомний дослідник історії польської кавалерії, історик та реконструктор, а “нашого товариства зичливий приятель” Радослав Сікора. У своєму дослідженні “Husaria. Duma polskiego oręża”. (Znak horyzont, Краків, 2018 р.); українське видання “Гусарія” (Польський інститут у Києві та видавництво Якабу Паблішинг, Київ, 2019) пише:

“Чоботи вистеляли соломою, а стопи ніг замотували у полотняні хустки влітку, до яких взимку прикладали для тепла кучбаю [кучбая – м’яка, волохата тканина, ледь зваляна],і називали такі клапті – або полотняні, або кучбаєві – онучаами; а солома, яку використовували в чоботи – віхтями…

…Слід підкреслити, що вживані в ту пору року чоботи не могли бути надто обтислими, оскільки це унеможливило би вкладання в них соломи та ноги в онучу. А отже, чоботи носили більші. “Чобіт з Турська великий;  щоби він сам злетів з ноги” – писав про чобіт гусара Веспасіан Коховський.

Проте обгортання онучами і укладання всередину віхтів соломи не було єдиним відомим у Речі Посполитій способом для захисту ніг від морозу. Крім того їх мастили спеціальними засобами. 1564 року Шнеерберґер [A. Schneerberger, De bona militium valetudine conservanda liber. “Книга про збереження здоров’я солдата”] писав, що польські вояки виготовляли таку мікстуру з розтертого на порох насіння кропиви, яке змішували з козячим лоєм і воском”. 

…Через неповні два десятиліття Сарницький радив натирати ноги горілкою з  “якимось жиром”. Зрештою, горілку він також радив уживати внутрішньо…”

Втім, повертаючись до точки зори істориків з Білорусі: “… Однак, за письмовими джерелами, вже у другій половині XVI – першій половині XVII ст. купці вже широко продавали панчохи та шкарпетки у містах Великого Князівства Литовського.

Так, Павло Случанин (з м. Слуцька) «…взяв свої товари з Любліна: … панчохов, ножов розних» (1583);  інший купець “… якщо він взяв … товар, то з’їсть пару двадцяти московських шкарпеток” (1579).

Лексема й поняття шкарпетка, мн. шкарпетки  (від італ. Scarpetta, мн.  Scarpetti) — «чобіток», з’ явилася в українській та білоруській мовах через польське посередництво.

Панчохи купували міські магістрати для своїх слуг: “…пончох танших лунських пар два” (1625 р.).

Панчохи з червоної тканини 1580 р. були в гардеробі міської покоївки.

А в шляхти з  другої половини XVI ст. шкарпетки були вже звичайною справою, у тому числі теплі . Так, в інвентарі майна шляхтича  Андрія Бобровницького в 1582 р. вписано  “cкарпетки трьох [пар] бараннія …”

Вже цитовані вище українські історичні думи  згадують:

«…Правда, на козакові шати дорогії – три семирязі лихії… А ще, правда, на козакові постоли в’язові, А онучі китайчані – щирі жіноцькі рядняні…».

“…Ой у його сермяжина по коліна,

На нім постоли бобровії,


Онучі бавелнянії,


Напотім пищаль семип’ядная за плечима…”

Ульрих фон Вердум (1632-1681), мандрівник із Фрисландії, що відвідав Україну 1670-1672 рр., дещо пізніше наших хронологічних рамок, тим не менше фіксує сталі традиції одягу та взуття українців:

“Чоботи їхні не сягають вище як до колін. Збоку зшиті, а під зап’ятком підбиті підковою. Шляхта носить чоботи з червоного або жовтого сап’яну, інші з чорної шкіри; багаті міщани і купці також носять червоні і жовті, але шляхта з того невдоволена, бо на основі ординації держави тільки їй це прислуговує».

«Прості люди, хоч би мороз був найсильніший, обвивають ранком ноги віхтем соломи і втягають на це чоботи,  витримуючи так цілий день на морозі».

«На селі чоловіки й жінки носять зимою і літом чоботи, міщанки ж літом одягають також черевики».

Польські шанувальники історії та реконструктори, що ведуть цікаву сторінку “Projekt “Chlop” пишуть:

“…Атлас польських народних костюмів”, що описує історію народного вбрання білґорайсько-тарноґродського регіону (нині Люблінське воєводство) фіксує:

“Ходаки були єдиним взуттям, яке чоловіки носили і щодня, і навіть на свята.  Влітку їх зазвичай носили лише у святкові дні, а в робочі дні ходили босоніж.

Перед тим, як надягати ходаки, ногу загортали в лляну онучу, яку зазвичай робили з старих сорочок.

Взимку надягали дві чи навіть три онучі, а під час сильних морозів верхній шар вимочували водою, яка після замерзання утворювала крижаний корок і зберігала тепло.

Матеріалом, що служив до виготовллння ходаків  у вигляді прямокутних шматків виправленої коров’ячої шкіри, які селяни не робили самі, а  купували на ярмарках… Такі шматки продавалися так, аби з кожного можна було виготовити один ходак…”

Висновки за розділом:

1). Згідно із збереженими зразками взуття, що зберігається у зібраннях Польщі, Литви та України,  від другої половини XVI ст. чоботи є головним взуттям не тільки шляхти, а й міщан, заможних селян та, особливо, вояків різних типів зброї і в тому числі реєстрових козаків. 

Збережені цілі та фрагментарні знахідки дозволяють здійснити якісну реконструкцію головного стройового взуття реєстрового козацтва, а також аксесуарів до нього.

Встановлено, що разом з чобітьми люди різних станів ранньомодерної Польщі, України, Білорусі та Литви могла носити мануфактурно виготовлені панчохи з полотна, бавовни, шовку, плетені з вовни вручну або на панчохоробних машинах; могли використовувати онучі,  полотняні, шовкові (китайчані), бавовняні, або роблячі імпровізовану устілку з соломи.

Жодних згадок про панчохи, виготовлені з сермяжного грубого сукна в історичних джерелах немає. Іконографічний та археологічний матеріал також не підтверджують жодної можливості носіння грубих панчох, що виходили би за верхній край халяв чобіт, тим більше одягання панчох поверх холошнів штанів чи інших видів поясного одягу.

Як панчохи і носилися, що підтверджується документами, то як і нині, їх одягали безпосередньо на ногу, під поясний одяг.

VIІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО КРОЮ ТА ВИГОТОВЛЕННЯ ВЗУТТЯ  ТА АКСЕСУАРІВ ДО НЬОГО

Чоботи шилися з чотирьох фрагментів шкіри: халяви, передка, задника, м’якою підошви з металевими підковами замість підборів. Усередині чобота в районі п’ятки зустрічається імпровізований супінатор або внутрішній  підбір, виготовлений з 4-6 півколом вирізаних пластинок шкіри.

Задник звичайно складається з двох платівок шкір, між якими знаходиться із відповідно вигнутої тонкої дерев’яної пластинки. Трапляютсья екземпляри, я яких задник зшитий з двох частин шкіри.

Чоботи розрізнялися за якістю шкіри, висотою халяви і формою її верхнього краю.

Халява зшивалася з внутрішньої сторони ноги розрізняла чоботи для правої і лівої ноги.

У деяких екземплярів халяву зшито з двох частин шкіри, а шви розміщені з обох її сторін. Підошва складається з декількох шарів м’ягкої шкіри.

За формою підошви не розрізняються і лише окремі екземпляри мають підошву з великим вирізом з одного боку, що відповідає формі правої або лівої стопи.

Підкови до чобіт були різних типів.

Стосовно кольору шкіри. Нами продемонстровано вище усе багатство кольорової гами взуття середини  XVI –XVII ст.

Проте сказати про її колір за результами археологічних знахідок щось напевне важко.

Складається враження, що взуття козацької рядової маси було  темної або й просто чорної шкри. Або, принаймні, нашмарованої дьогтем для захисту від вологи, бо знайдені під час розкопок на полі битви при Берестечку чоботи навіть зберегли запах дьогтю.

На малюнках Абрагама ван Вестерфельда і на гравюрах Віллема Гондіуса, він’єтках до мап Ґійома Левассера де Боплана зустрічаються зображення представників козацької старшини в чоботях з підборами.

Підбори формувалися з декількох шарів товстої шкіри або повністю з металевої пластини, як на зразках з музею Берестецької битви, а також в експозиції Рівненського краєїнавчого музею.

Особливо дорогі зразки мали литі підбори зі срібла.

Висновки за розділом:

1). Згідно із численними археологічними знахідками та їх всебічним вивченням науковцями, у першу чергу I. Свєшніковим ми диспонуємо достатніми матеріалами до реконструкції чобіт реєстрового козацтва з усіма деталями, та аксесуарами, що належать до арсеналу відтворення предметів минулого засобами історичної реконструкції.

Загальний висновок:

Вищезазначеним матеріалом складено “досьє” на основний вид взуття  реєстрового козацтва як одного з провідних станів українського суспільства XVI – XVII ст.  та виду збройних сил Речі Посполитої, а згодом української Козацької держави Богдана Хмельницького (від 1649 р.) 

Встановлено, що саме чобіт харатерної моделі, без підборів або з невеликими підборами, виготовлений зі шкіри є головним взуттям реєстрового козацького війська.

Слід розуміти, що враховуючи реалії відповідної епохи це не випадковість, а відповідний матеріальний маркер «лицарського стану», свого роду демонстрація певного соціального рівня у порівнянні з менш значющими соціальними станами та групами.

Фундаментальні опрацювання, такі як «Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006), авторами статей у якому виступають знані історики доктори історичних наук Тарас Чухліб,  Валерій Степанков, Олександр Моця та інші знані фахівці, та трьохтомна “Історія війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018), де авторами виступають доктори історичних наук, професори Леонтій Войтович, Віктор Голубко та інші фахові історики,  так визначають соціальний статус козацтва:

«…Уряд Речі Посполитої, “…обмежився половинними реформами, які легалізували частину козацтва у вигляді реєстру, верхівка якого отримала шляхетство з узаконенням земельних володінь, тоді як кресові магнати отримали можливість формування своїх держав, загострюючи соціальне становище в регіоні.

Перші козацькі виступи налякали польську еліту і вона почала шукати шляхи ліквідації козацтва, при цьому звертаючись до останнього як при появі зовнішньої загрози, так і у власних авантюрах у залежних від Туреччини дунайських князівствах, і у Прибалтиці.

У результаті після Хотинської війни у Середньому Подніпров’ї сформувалася ціла козацька територія, яка охоплювала значну частину Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, з постійним професійним військом, яке і далі утримувалося за рахунок використання неузаконеної землі, військової здобичі, захопленої під час самочинних походів в підконтрольні Туреччині землі, найманої військової служби сусіднім володарям від правителів дунайських князівств до імператора Священної Римської імперії, московських царів і кримських принців, та виплати реєстру, який влада намагалася скоротити, а командири розширити, зараховуючи випищиків у пахолки та джури і ділячись з ними частиною цієї плати.

При цьому козацька територія і чисельність самого війська, як і його структура та адміністрація,  зберігали постійну тенденцію до зростання…

…Класова версія про селянсько-козацьке військо дозволяє легко маніпулювати цифрами, але в цей період селяни не були носіями зброї, а підготовка піхотинця мушкетера або пікінера, який діяв би у правильному строю, займала роки і вимагала ресурсів.

Реально козацьке військо поповнювалося за рахунок дрібної шляхти і міщан в рамках своїх цехових підрозділів, знайомих з військовими навичками…»

«…Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію козацтва Річчю Посполитою принципово нового статусу набуло й козацьке військо, ставши ядром збройних сил нової держави, кількісно найбільшою їх частиною.  Окрім суто воєнного значення, реєстрове військо посідало центральне місце в системі ціннісних орієнтирів тогочасного суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави – «Війська Запорозького».  Ополчення рицарського стану – козаків – не тільки ходило в походи, воювало й ділило здобич, а й збиралося на «кола» – Генеральні ради – на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення договірних статей тощо).

З суто військового погляду військо становило типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли описи війська вже не практикувалися,- хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом.

 В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним і адміністративним жит­тям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою майже всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, [взуттям], спорядженням і харчами.

Уявлення про комплекс озброєння й спорядження козацького війська дають писемні, речові, … археологічні пам’ятки… Рівень оснащеності окремих товаришів, що прямо залежав від їхніх матеріальних статків, був далеко не однаковим, так само мусили відрізнятися між собою й старі реєстрові полки та новосформовані…

…Очевидець перших років Хмельниччини єрусалимський патріарх Паїсій свідчив, що «черкаси та земскі пашенні люди свої всі у нього (у гетьмана Хмельницького) зібрані, багато хто з рогатинами та сокирами, в іних коси вкручено до древка…”

Йдется про певне протиставлення “черкас” – козаків, рестровців та “земських пашенних людей”, тобто селян.

З іншого боку, описи майна козацької старшини й значного товариства містять переліки численної й різноманітної зброї, [одягу] кінського спорядження, захисних обладунків.”…

Вище було продемонстровано різницю в одязі, у тому числі у взутті, між  цими двома категоріями козацького війська.

Відомий дослідник найманого та охотницького війська Гетьманщини другої половини XVII – XVIII cт. Олексій Сокирко так характеризує  «соціальний код» козацького вбрання:

«В соціальній абетці того часу основні елементи охотницького вбрання дозволяли «прочитати», перш за все, рід занять, а відтак і соціальну приналежність найманців, ідентифікуючи її із верствою вояків.

 Це головним чином торкається розглянутої нами «барви», поєднання її елементів, які в основі нічим не відрізняються від козацьких:  носіння рицарського верхнього одягу – жупану, каптанів, кунтушів замість свит у посполитих, й що найголовніше – чобіт, котрі були ніби невід’ємною рисою козака. ..»

Нашою публікацією встановлено, що документи XVI-XVII ст., тестаменти (заповіти), дарчі грамоти чи документи про розрахунок за службу, судові скарги та протестації фіксують переважання  шкіряного взуття у різних станів суспільства дослідженого періоду, у першу чергу черевиків та “ботів”,  чобіт. Це фіксується цілими зводами документів різних станів, від аристократії до селянства,  руських (українських) земель Речі Посполитої XVІ – XVIІ ст. 

Встановлено особливості виготовлення щкіри для виробництва взуття, крій, частота згадування різних його типів у письмових джерелах. 

З’ясовано, що згідно із письмовими матеріалами торгівельно-ремісничих осередків Речі Посполитої, системи цехових ремісничих об’єднань та купецьких союзів, і у тому числі в українських землях, виготовлення шкіри, її фарбування та оздоблення, пошиття з неї цілого асортименту взуття як місцевих, східноєвропейских, так і західноєвропейських моделей у досліджуваний період виокремилося в окремий ринковий сигмент тодішньої економіки, пов’язаної з діяльністю міст.

У сфері ремісничій виокремилися професіонали різного рівня й вузької спеціалізації, з яких явно чисельно переважали шевці, кушніри та, окремо, чоботарі, а також римарі.

Проаналізовано великий обсяг іконографічного  матеріалу про взуття різних станів Речі Посполитої, особливо військово-служилих верств, і, відповідно, козацтва.  Перевагу віддано виключно автентичним джерелам від першої чверті XVI ст. до 1660-х років. 

Згідно із збереженими зразками взуття, що зберігається у зібраннях Польщі, Литви та України,  від другої половини XVI ст. чоботи є головним взуттям не тільки шляхти, а й міщан, заможних селян та, особливо, козаків. 

Збережені цілі та фрагментарні знахідки дозволяють здійснити якісну реконструкцію головного стройового взуття реєстрового козацтва, а також аксесуарів до нього.

Встановлено, що разом з чобітьми люди різних станів ранньомодерної Польщі, України, Білорусі та Литви могли носити мануфактурно виготовлені панчохи з полотна, бавовни, шовку, плетені з вовни вручну або на панчохоробних машинах; могли використовувати онучі,  полотняні, шовкові (китайчані), бавовняні, або роблячі імпровізовану текстильну устілку, або вкладаючи у взуття віхті  з соломи.

Також доведене, що попри систематичну невидачу реєстровим козакам грошового утримання та обіцяного урядом постачання сукном,  маси реєстрового та “свавільного”   козацтва займалися самозабезпеченням методом закупівлі,  грабунку, захоплення трофеїв,  реквізиціями, у яких значне місце займає взуття.

Таким чином, представлена розвідка фіксує все необхідне для здійснення якісної реконструкції козацьких чобіт як  елементу козацького стройового одягу.

 

Підготував:

Олекса Руденко, 

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України, 

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки 

ГУ РСМЗ Збройних Сил України 

 

Використана література та електронні джерела:

 Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії України та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.)«Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);

 Ковалець Т. Сермяги як елемент козацької “барви” : до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст. / Т. Ковалець // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – 2013. – Вип. 22. – Ч. 2. – С. 109–113

 Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.

Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;

Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57; 

Anna Drazkowska “Historia obuwia na ziemiach polskich od IX do końca XVIII wieku”.

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296; 

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534; 

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316; 

Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216; 

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119; 

Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;

Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155; 

Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61; 

Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;

“Історія війн та військового мистецтва” (Харків, видавництво “Фоліо”, 2018)

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144; 

 Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) /Домет Олянчин // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Л., 1937. – Т. 154. 

Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;

«Енциклопедія українського козацтва», нариси у двох томах (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006)

Irena Turnau. Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.  Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;

Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76

Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82 

Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238; 

Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155; 

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Білоус H.О.  Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;

Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року /  НА ІА  НАН   України. — 2007/251.;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964; 

“Мужчынски касцюм на Беларусі”  (Мінськ, 2007 р.);

 Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.; 

Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003;

 «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.);

Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008;

Ірина Ворончук “Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст., : родина, домогосподарство, демографічні чинники” (Київ, 2012 р.);

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія);

Сайт ГО “Кам’янець-Подідьське військово-історичне товариство;

О. Юрій Мицик “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” у двох томах (Київ, 2018);

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002);

Інтернет-блог “Projekt Chlop”  (Республіка Польща);

“Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (Київ, видавничий дім “Альтернативи”, 1998);